Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

10

Дні настали сльотливі. З ранку до вечора сіяла з неба холодна мжичка, весь табір став суцільним баговинням. Від того ще марудніше ставало на душі у воєводи Гнєза, сіра безпросвіть надовго залягла в серці, млявою байдужістю сковуючи думки та тіло. Не знаходив розради навіть у питві веселящому, якого, богу дякувати, припас із собою вдосталь. Та й з чого бути радості, коли і далі височить навпроти похмуре громаддя невпокореної кріпості і мало надії на те, аби найближчим часом її залога збиралася підняти ворота перед військом лехітським. Той перший приступ, на який покладав стільки сподівань, скінчився безславно. П’ять десятків найвідважніших вояків знайшли собі загибель на неподатливих стінах. А скільки поранених, котрі надовго тепер не будуть здатні на будь-яке діло! Ще до всього й сланця його, якому дано було наказ спокусити посадника найщедрішими посулами, і слухати не схотів клятий Миловид.

Усе частіше находило владне бажання послати до дідька і кріпость, і військо своє невдатне, та й самого князя Мешка, через якого мусить нидіти у сій дикій місцині, де вхопити можна хіба що стрілу під серце чи удар меча. Ех, скільки б дав воєвода, щоб опинитися зараз у далекому Гнєзно, де, либонь, чекає навіть у сій хвилі свого лицаря зваблива Кшися. Гм, чекає… А може, давно вже вислуховує любовні виспіви нового коханця. Хто-хто, а він, Гнєз, добре відає, яке непостійне жіноче серце. Коли один лицар подався світ за очі, чому б не заохотити тоді когось із тих, хто поряд…

Від тих думок Гнєз грізно хмурив брови, кусав губи, однак не забував при тому поглядати в люстерко, милуючись собою і жалкуючи в глибині душі, що не бачить його у такому великому гніві далека наречена. О, тоді б вона ніколи не зважилася зваблювати своїми голубими, з жагучою поволокою очима когось іншого.

– Дозволь увійти, воєводо, – виткнувся із-за вхідного пологу, рожевіючи вдоволеним, відгодованим, аж масним обличчям, соцький Мет.

– Та заходь уже, коли прийшов, – роздратовано відірвався Гнєз від своїх думок. – Ніколи ти приємного не принесеш, завжди, як той крук, якусь біду накаркаєш, – скинув ноги на землю і сів на ложі. – Ну, що там у тебе?..

– О, не гнівайся, мій повелителю, сього разу добру вість приніс тобі, – догідливо вигнув спину Мет.

Гнєз втупився у свого повірника довгим важким поглядом, облизав пересохлі вуста:

– Говори!

– З кріпості людина прийшла, – повільно добираючи слова і ледь тамуючи потаємну радість, повів мову соцький. – Від монаха тамтешнього Іона. Поза спиною воєводи Миловида послав монах свого сланця до нас.

– Ну, і що ж він хоче, той монах?

– Милості твоєї, воєводо. А про подробиці посланник тільки з тобою буде говорити.

– Завелика честь для безрідного пастуха, – спроквола мовив, показною байдужістю приховуючи своє нетерпіння. – Ну, та добре вже, веди його… Тільки ж дивися там, – спохватився раптом. – Може, підступ який надумали, не посланника, а вбивцю підіслали. Згадай, чи ж не ти привів мені ту молоду відьму, що заледве до праотців не спровадила мене. Пам’ятаю, не забув іще тої твоєї служби.

Слова не мовивши, аби не дратувати свого володаря, Мет вислизнув із намету. А вже через кілька хвиль вштовхнув досередини невисокого миршавого чоловічка, руки якого були намертво схоплені вузьким шкіряним паском. Мовчав пришелець, лякливо ховав очі під вивчаючим поглядом господаря. Довга сорочка із міцного сіруватого полотна, такі ж штани, заправлені у стоптані, заклебучені постоли, – ось і все вбрання. Ріденьке волосся стирчало в різні боки злиплими масними пасмами і обрамлювало безбарвне хитрувате обличчя, злорадного виразу якому надавав короткий, задертий догори ніс та гострі очиці, майже прикриті кущуватими, невиразного кольору бровами.

– І хто ж то надумав зв’язати такого поважного чоловіка? – зневажливо гмикнув воєвода, оглянувши гостя. – Розв’яжи дорогого і поважного, – наказав глумливо соцькому, який поспішив ту ж мить викопати повеління.

– Глибоко вдячний вельможному воєводі, – ніби не збагнувши глуму у тих словах, уклонився непоказний чоловік. – Глибоко вдячний…

– Говори, – поважно мовив Гнєз.

– Від отця нашого Іова присланий до тебе. Просив він уклонитися тобі і передати, що з радістю прийняв вість про пожадання князя Мешка взяти під свою християнську руку сей край, населений язичниками, які донині не пізнали ще істинної віри і гублять душі свої, поклоняючись ідолам сатанинським. Скорбить великодостойний Іов, що посадник Миловид не оцінив високої честі, виявленої йому вашим володарем, не схотів відчинити ворота кріпості перед воїнством християнським…

– Скорбота – се добре, – перебив посланця Гнєз. – Але чим іще думає шановний Іов довести свою вірність єдиному істинному богові? Справи потрібні, а не слова, – мовив воєвода, покусуючи вус.

– О, багато сил затратив наш духовний отець, аби переконати впертого Миловида, розкрити очі йому на власну вигоду, але посадник, хоч і сам християнин, чомусь не хоче нічого чути, ба навіть дослухається диявольських напучувань верховодів того народу язичницького. – Помітивши, що схвально киває на його слова господар намету, сланець глибокодумно зауважив уже від себе: – Мислю, чарами своїми обплутали вони Миловида, бо той, хто з нечистим знається, все може… – Витримавши багатозначну паузу, ніби лише для того, щоб пригладити злиплі пасма довгого волосся, продовжував. – Тому отець Іов вирішив сам допомогти тобі. Він зробить так, аби однієї ночі відкрилися ворота перед воями твоїми.

– Гм… І що ж хоче за ту послугу? – підозріло прискалив око Гнєз, відав-бо: часом дуже дорого коштують отакі вибухи прихильності до віри істинної.

– Казав передати, що все те робить, не очікуючи на якусь винагороду, бо усі багатства – то марнота марнот. Єдине просить, щоби після того, як увійдеш у кріпость, поставив його, монаха Іова, світським і духовним володарем над усім сим краєм.

– Ну що ж, і справді небагато потрібно вашому монахові, – збуджено перемигнувся воєвода із соцьким, ніздрі його схвильовано тремтіли, наче у ловецького пса, що відчуває десь близько здобич. – І коли ж саме надумав твій отець духовний відкрити ворота перед своїми братами по вірі?

– Того не знаю. Просив лише передати, щоб обміняли ви бранців на захоплених у полон під час недавнього приступу ваших воїв. Одному з них розповість отець Іов, коли саме і як зможете вступити до кріпості, – оповідач вибачливо та винувато здвигнув костистими плечима. – Навіть зі мною не схотів передати всього…

– Угу… Воно й не дивно, – промурмотів про себе Гнєз. – Не такий дурний монах, аби власноруч смерть собі зготувати. – Відтак заговорив у повен голос: – Ну, заради такого дарунка я за одного нашого і по троє язичників віддам. Ні, по десять! Вина посланникові! – гарикнув на Мета. – Найкращого, яке лиш знайдеться у мене! І оберігай гостя як зіницю ока. Коли що – головою заплатиш!

Воєвода знову повернувся до рухливого чоловічка:

– Коли назад рушати маєш?

– Опівночі мушу бути під східною вежею, у точно призначеному місці. Там скинуть шнур і піднімуть мене нагору.

– Добре! Тепер пий і відпочивай… Лиш перед північчю вийдеш із мого намету.

Темно і прохолодно. Тиша. Тільки догоряючі багаття вихоплюють із густого мороку постаті поснулих воїнів.

Дві тіні нечутно вислизнули з намету воєводи і попрямували до стін кріпості. Поряд із непоказним, низеньким сланцем монаха Іова соцький Мет здавався справжнім велетнем. Тримаючись весь час у тіні, обминули кілька багать, не зупинилися і біля дозорців, які, вже попереджені соцьким, пропустили їх, не обізвавшись і словом.

Біля самих стін зупинилися.

– Іди, – кинув пошепки своєму супутникові, який ту ж мить припав до землі і безшелесно зник у темені.

Жодне чуже око не помітило, як опівночі із затіненого боку вежі впало донизу зв’язане зі шкіряних пасів лазиво, як нечутно, мов привид, скрадався догори, припадаючи до стіни, маленький непомітний чоловічок.

– Ну, як? – почув він запитання, щойно вхопившись за пристінок вежі.

– Все, як ви казали, отче. Вони погодилися…

І враз друга постать, що стояла поряд монаха, припала на мить до посланця, ніби прагнучи підтримати, обхопила його. Розпачливе хрипіння вирвалося у того з горлянки і поволі стихло. В грудях монахового повірника стриміла увігнана під саме серце стріла.

Темна постать отця Іова ту ж мить розтанула в темені.

Аж тоді той, інший, загукав на все горло:

– Біда! До мене! Тільки хоронітеся: лехіти вцілили Волота стрілою. Другом він мені був… – заголосив убивця, тулячи до себе мертвого посланця.

Хитрий і обачливий отець Іов.

11

У хижі коваля Добромисла сутінно було навіть у сонячний день. Крізь два невеличких віконця, затягнуті бичачими міхурами, натужно пробивалися тьмяні пасма денного світла, – мляво, ніби знехотя, вихоплювали з мороку дерев’яні стіни, порепані і чорні, мовби складені з недогорілих головешок. За багато літ були вони наскрізь просякнуті димом від вогнища, що хоч і тягнувся назовні крізь прорубаний у стелі чималий отвір, однак залишав свій слід і всередині помешкання.

Господар хижі був із тих людей, які ніколи не забувають у біді побратимів. Зі старійшиною Гостомислом знався він ще з дитинства. Завжди мали про що поговорити, коли зустрічалися чи то в Гостомисловій хижі, а чи тут, у кріпості, на торговищі, бо з літами лише зміцніла їхня приязнь. Тож як тільки зачинилися ворота кріпості за останніми з тих, хто шукав тут порятунку від нападників, коваль Добромисл сам знайшов свого побратима та його дочку у людському збіговиську. Запросив пережити лиху годину у нього – мешкав поруч кузні, при самій кріпосній стіні, де здебільш і тіснилися майстерні та житла ремісного люду.

Вже за кілька днів Млада обвикла до нового місця. Двоє синів Добромисла хоч і працювали спільно з батьком, проте жили порізно, зі своїми сім’ями. Майстрами обидва були добрими, бо змалечку помагали у кузні. Таємниці ремесла, що їх визбирував батько по дрібці усе життя, дісталися їм одразу, ніби спадок вітцівський.

А що майстри справ оружних цінувалися нарівні з дружинниками боярськими чи торговцями, то сам посадник узяв їх під свою опіку, хотів завше мати під рукою перших у довколишнім краї ковалів. Дозволив обидвом звести просторі хижі неподалік власної хоромини, там, де селилися дружинники.

І хоч тим урівняв їх посадник із батьком, сини і далі свято шанували кожне веління Добромислове, як і завше, беззаперечно корилися його слову. Навіть коли той – уже тепер зрідка – брався до роботи, самі ставали йому за підручних.

Млада поставила на вогонь казанок із нехитрим варивом і сіла на лаву при вікні: вишивала химерним візерунком поли святкового кептаря, мріяла постати перед очі своєму Владові у барвистій обнові, щоб завжди лише нею милувався любий муж. Та ні, тепер уже не лише нею – двоє їх, носить сина під серцем. Усміхнулася тим думкам. Переконана, що син буде, бо так хоче муж її, Влад. Дужим виросте син, дужим і сміливим, буде для них захисником на схилі віку. Так наворожила їй і жона коваля Добромисла, Літодана. А вона помилитися не могла. Кажуть люди, що всі віщування старої збуваються. Певно, через те її навіть побоюється Млада, хоч добра і прихильна до неї господиня гостинної оселі.

І все ж часом сумнів закрадався у думки Млади, може, береже її, боїться словом вразити всевідаюча Літодана. Чи до щастя тут, коли лише стіни кріпості відділяють від ворога лютого і не видно кінця та краю тій осаді, а над людом уже примара голоду нависла: мало хто встиг збіжжя своє врятувати, та й скільки там його лишилося перед новим урожаєм. Те, що на полях зосталося, розвіяло понад землею чорними димами. З чим зиму прийдешню пережити, навіть коли й відійдуть лехіти?!

Та всі ті клопоти відступали перед чимось щемливим і незбагненним, що зріло там, під серцем, додаючи впевненості й сили. Судилося їй у ці нелегкі дні сповнити найвище призначення жони – дати нове життя.

Надривно зарипіли двері, вихопивши тим скрипом Младу із полону тривожних розмислів. Важко і втомлено ступив до світлиці Гостомисл, якусь хвилю постояв на порозі, ніби у нерішучості, відтак рушив до лави, присів. Звів очі на дочку – і прояснилося його суворе, глибокими зморшками різьблене обличчя. Вираз батьківської ніжності пригасив теплотою студену паморозь у глибоко запалих очах. Та враз, угледівши німе запитання у погляді дочки, відвів очі.

– Нічого нового не дізнався, доню… – мовив тихо, ніби винувато. – То, може, якраз і добре, – надав голосові силуваної бадьорості. – Значить, нічого поганого не сталося з ним, певне, десь у безпечному місці муж твій. А як може дати звістку про себе?! Ворог обсів кріпость – миша не прошмигне… Скінчиться все, надійде підмога – повернеться і Влад. Ти, головне, не тривожся, на добре мусиш сподіватися.

– Ні, батьку, не з таких людей Влад, щоб знайти схоронок та й чекати, доки біда сама розвіється. Ой, не з таких. Він і життя не пошкодує, щоб порятувати у небезпеці громаду, всіх нас… От тільки необачний він, нерозважливий. Тим-то і тривожно на серці.

– Не побивайся так, доню. Розумом бистрий муж твій – не кожному і з нас, старих, поступиться. Та й себе оборонити зуміє: небагато таких знайдеться у нашім краї, хто міг би із ним у ділі ратному посуперничати. Певно, й розсудливішим тепер став, знає ж, що сина його під серцем носиш. Сто разів поміркує, перш ніж життям важити.

– Та так, от і нанашка Літодана наворожила, що скоро повернеться… – питально глипнула на батька, ніби прохала, щоб запевнив її у правдивості тих пророкувань.

Ствердно схитнув головою Гостомисл, та не сказав нічого. Взяв до рук майстерно різьбленого із дерева коника (вибрав часинку і змайстрував для майбутнього внука першу забавку), перебирав пальцями туге кленове дерево, обмислював щось своє. Спохмурнів, зійшлися на переніссі кущуваті брови, суворим і непривітним стало обличчя старого.

І тобі нелегко, батьку, – промовила співчутливо Млада.

– Нелегко, доню… Та й кому з нас може бути легко в сей час, коли ворог довкола. Здавалося б, нині і в нас, і в посадника княжого єдина доля, єдині горе і радість, – не маючи сил стриматися, виповідав наболіле. – Настав час забути суперечки і незгоди, все віддати для спільної справи, для оборони. Ех, розуміє і водночас не розуміє того Миловид. Таки ближча йому до тіла своя сорочка… Люди худобу різати почали – годувати нічим, вівці все до останньої травиночки у кріпості визбирали. А в посадника ж повні засіки збіжжя, копиці сіна як хороми стоять. Та ба: «То моє!» – каже. А про те не думає, що коли між нами отут ладу не буде, не вистояти і супроти ворога. Отоді враз усе чужим стане, – гнівом запалали очі старця, гнівом і болем. – Навіть у такий тривожний час заступають власні статки для воєводи все на світі.

Аж по хвилі, ніби опам’ятавшись, заговорив спокійніше Гостомисл.

– Але то, доню, не твої клопоти. Не тобі ними перейматися. Ти про сина думай, яким собі його намислиш – таким і буде, недарма так говорять у нашому роду…

Сколихнулася, ожила кріпость, загула, ніби вулик розтривожений. «Бум-бум-бум-бум…» – владно і клично лунали удари вічового бубна, глухі і квапливі, скликали вони геть усіх на свій голос. Горяни кидали кожен своє заняття і спішили на той поклик, аби, об’єднавшись у одне ціле, стати єдиним поривом, єдиною волею, стати громадою і в тому єднанні пізнати велику таїну спільної мудрості і невпокореної стійкості та сили.

Множився, розростався на очах людський натовп. Все кликав і кликав вічовий бубон: «Бум-бум-бум-бум»… І під відлуння тих ударів схвильовано й тривожно воркотало людське товпище. Час під часу, перекриваючи той гул, ніби збризки над закипаючими піною хвилями гірського потоку, в повен голос лунали гнівні і погрозливі вигуки «Най сам воєвода перед люд стане! Най повість, чи по правді чинить!», «Мусять закликати старійшини посадника на раду!», «Миловида сюди!». Ті окремі поодинокі вигуки щораз міцніли, ставали спільним пожаданням усієї громади.

Востаннє схитнувся над кріпостю удар вічового бубна, поволі почав стихати гомін. Відтак глибока тиша запала над велелюддям.

Повагом вийшов перед людське товпище старець Гостомисл, а за ним й інші старійшини надтисьменської громади – урочисті та незворушні. Якусь хвилю стояли мовчки, кожен у цю мить звів думки свої до божественних захисників гірського народу, аби благословили вони мудрістю і справедливістю нинішнє віче.

Відтак виступив наперед старійшина Гостомисл. Пильно оглянув кілька сотень люду, що чекав його слова, зняв з голови крисаню, ніби приступав до священнодійства, і вклонився на всі чотири сторони світу – вже не до людей, а до небес погідних, чисто змитих недавнім дощем, до полів щедрих, що розкинулися там, у долах, на південь від кріпості, до високих, лісами порослих гір, що з прадавен годували та оберігали від бід надтисьменців.

– Чи всі прийшли сюди з чистими помислами і відкритими серцями?

– Войе! – відгукнувся одностайно велелюдний натовп, заблискотіли над головами відточені леза барток.

– Чи всі готові, як робили діди й прадіди наші, відкинути власні сумніви і прийняти найвищим для себе законом рішення нашої ради? – знову зблиснув тугим металом глухуватий голос старця.

– Войє!

– То нехай же поможе нам захисник і велитель громади Перун.

І знову відізвалася рада, одностайна у згоді своїй, бойовим кличем.

– Чесна громадо, – повів мову Гостомисл. – Родаки мої! Ви обрали мене, аби був першим служителем племені, щоб, не шкодуючи життя, боронив його права, уберігав від ворожих підступів та шанував свято звичаї древні. Нині зібрав вас на сю раду, аби спільно обміркувати, у який спосіб маємо дошукувати правди. Оскаржую вам безчесні діяння воєводи Миловида, котрий, осліплений скнарістю, що потаємним червом точить його здавна, забув про обов’язок свій перед руською землею і в тяжкий час небезпеки протиставив йому пожадливість і боязнь за власні статки. То що маємо робити, аби відкрити очі посадникові?

– Я хочу сказати, – вийшов на бесідне місце коваль Добромисл, став поряд старійшин. – Нечесно чинить боярин, те всі бачимо, та, може, сам не відає про нашу кривду. Бо ж поставлений над нами, аби про велике думати. Може, то не він так пильно оберігає своє добро, а лише прислужники та челядники його… – Добромисл витримав довгу паузу, ніби надумав дочекатися, як зреагує на ті слова громада. Але мовчали люди, тож продовжував далі. – Так, можете заперечити, що тивун Горазд клявся, що передав нам слова Миловидові. Але чи справді були то слова посадника?! Всі знаємо тивуна, він за власну вівцю і людину вб’є, не завагається. То чи можемо вірити йому?!

Мовчали люди, обдумуючи почуте. Через якийсь час натовп сколихнувся, ніби вистигле жито під раптовим повівом вітру, – то видобувався наперед старший з братів Велесичів. Майстром-дереводілом був удатним, і за те, хоч і літами юний, шанований в доокружжі.

– Я хочу сказати, чесна громадо. Може, й замолодий ще, аби до ради моєї прислухатися, а все ж, мислю, треба послати до Миловида вибраних із числа старійшин, аби виклали посадникові наші біди. Хоч і пожадливий він, свого ніколи не попустить, але не настільки, щоб і в таку часину, коли гинуть наші батьки та брати, відстоюючи від ворога кріпость, триматися за своє добро. Та й не випрошуємо подання у воєводи, а лише з необхідності позичити хочемо, щоб потім віддати. Коли згине худібка наша – посаднику теж від того добра не буде, бо яку подать із нас візьме?!

– Войє?! Послати вибраних! Зрозуміє Миловид! – загукали з натовпу.

– Дозвольте і мені говорити, – глухо мовив, вийшовши наперед, високий та кремезний воїн у обладунку боярського дружинника. Майстерно володів мечем та барткою Гадан, так звали нового промовця, тому й вибраний був до дружини Миловидом. Та недолюблювали його співгромадяни, бо навіть у вправах військових зі своїми ровесниками завжди готовий був піти на підступ, аби тільки домогтися свого. Та вроджена жорстокість проглядала у кожному поруху Гадана, у байдужій закам’янілості на диво маленького, ніби помилково приліпленого до масивної постави обличчя, у холодному зблиску зеленавих очиць, Що лишишся завжди на співрозмовника спідлоба, пронизливо, ніби вивчаючи; куди найлегше у слушну хвилю вгородити ножа.

Всі знали, що Гадан, після того як відрікся віри батьківської і присягнув новому богові, став наближеним радника воєводського – монаха Іова. Чекали, що почне вигороджувати посадника. Тому й здивовані були, коли в повен голос накинувся той на облудність і підступність Миловидову.

– Схаменіться, люди! – гримів його голос. – Ніколи ми не прощали неправди і кривди своєї. Хіба ж не проливаємо кров на стінах кріпосних за життя і добро боярина?! Хіба не завдяки громаді несхитно стоїть перед ворогом наша кріпость?! І за все те посадник шкодує вділити хоча б дещицю якусь зі своїх засіків, що ломляться від збіжжя. Нас тут кілька сотень. То чи має він право з п’ятьма десятками своїх дружинників орудувати всіма справами?! Чи не час нам сказати: «Годі, боярине! Віднині громада буде господарем за сими стінами!»

– Войє! Правду мовить Гадан!.. – підтримали його з натовпу кілька молодих та найзапальніших. Але більшість чекали, що скажуть на те старійшини. Бо невдоволено хмурив брови Гостомисл, насторожено і підозріло поглипував на промовця.

– Сміливі слова твої, легіню, – сказав голосно, аби всі чули. – Закликаєш нас до супротиву волі посадника, що самим князем великим Володимиром над нашою землею поставлений. Ніби й забув, що сам під його орудою ходиш, його ж хліб їси.

Не сховалося від очей Гостомислових, що знітився при тих словах Гадан, знітився, але тут же оволодів собою.

– Те правда, – видавив понуро, злобливо бликаючи на старця. – Але пам’ятаю, що громада є корінням моїм, що боронити її права, її закони – найперший обов’язок кожного з нас.

Схвальний гомін схитнувся поміж людей. Однак не зважив на те старійшина, в задумі провів рукою по сивій густій бороді, що спадала ледь не до пояса. Заговорив ніби сам до себе.

– Гарно мовиш, та чи мудро радиш… Коли почнемо тепер суперечитися за посадником, чи не поможемо тим самим обложникам, що лиш чекають, аби незгода загніздилася у кріпості. Напучуєш нас стати супроти боярина княжого? А хіба не накличемо гнів і кару велителя всіх богів Перуна тим, що, затявшись у своїй кривді, забули про благо всієї руської землі, хіба не зрадимо тим великого князя київського, у кріпості якого схоронилися від нежданих нападників?! Залишившись тепер без милості його, станемо, мов те древо самітне на вершині гори, всім вітрам підвладне, всіма буревіями трощене. От що радиш громаді нашій! І все ж, мислю, не зі злого умислу те, а лише з недосвідченості твоєї.

– Та задля чого мав би зле намислювати, – вхопився за ті слова Гадан, мов утопленик за соломинку. – Яку користь буду мати, посваривши громаду з посадником? Тільки про благо родаків своїх думав. Коли ж не так щось раджу, то вибачай, громадо чесна. Все те – з найліпших міркувань. Може, справді горе засліпило мене, самі знаєте, сеї ночі лехіти забили на стіні побратима мого, Волота. Може, й справді… – вже вишукував на обличчях довколишніх співчуття, а подумки громи та блискавиці кидав на свого благодійника монаха Іова, який підбив його на цю небезпечну і невдалу справу. Переконав-таки, старий лис, що лише привітають надтисьменці таку сміливу пораду, що словами тими здобуде пошанівок поміж родаків. А тут – на тобі! Пропікає очима старий, ніби потаємне в душі читає. Холодний піт зросив чоло Гадана: може, й справді вміє жрець Перунів чужі думки вивідувати. О, тоді вже порятунку сподіватися марно!

Непевно якось відступив із бесідного місця та поспішив заховатися у натовпі.

Один за одним виходили перед людський натовп й інші промовці, говорили різне, та більшість сходилася на одному: хай старійшини підуть до посадника, якщо сам він гордує стати перед людом. Хай підуть і переконаються: чи направду байдужий Миловид до клопотів громади. Отоді й треба буде вирішувати, що робити далі.

– Чесна громадо! – знову звернувся до співгромадян Гостомисл. – Чи всі ви згодні на таку раду, чи даєте нам право обміркувати з посадником наші незгоди?

– Войє! – скинулося одностайно над натовпом.

– Тоді зробимо все, аби напоумити боярина, – проказав Гостомисл удоволено, зауваживши, як одностайно схвалили горяни його слова. – І найвищим суддею нашим діянням будуть закони та звичаї громадські…

Похмуро і невдоволено слухав Іов оповідь Гаданову про нинішню раду. Всі сподівання, що покладав на неї, розвіялися прахом.

А таки непогано було задумано все. Якби підтримала громада пораду наставленого ним дружинника, що ховала під зовнішньою принадністю небезпечну пастку, зговірливішим став би Миловид. Навряд чи споглядав би спокійно посадник, як розтягають його добро, навіть згоди не спитавши. Певно, взявся б за меч та дав відсіч зухвальцям. А тоді… О, тоді було б зовсім дрібничкою для Гнєза захопити кріпость. Чи, може, й сам посадник повелів би відчинити ворота, бо з двох бід вибирають меншу.

– Ну, тепер слід і про тебе подумати, – спинився доглядом монах на постаті тивуна боярського, що тут-таки очікував разом зі своїм духовним наставником вістей від посланого на раду Гадана. Слухаючи розповідь посланця, Горазд в’янув на очах, бо тепер обов’язково дізнається посадник, що, його іменем прикриваючись, вірний тивун ледве не викликав бунт серед надтисьменчан. А тоді вже добра не жди, крутий норовом Миловид, ох, крутий…

– Що ж діяти мені, отче? – спитав невпевнено. – То ж за вашою порадою чинив усе те…

– Чого тремтиш?! – презирство і злість проступили у тому окрику монаха. – Маєш голову на плечах не для прикраси, а щоб думати нею… хоч інколи. Ну, от що: Миловид не дурний. Розуму в нього стачить, аби відчути, що тут не все гаразд. Мусиш стати перед посадником ще нині увечері та й розповісти йому про все, але так, як те нам вигідно. Скажеш, що силою хотіли надтисьменці оволодіти його добром, а при тім ще й ім’я Миловидове паплюжили, та й самого князя київського недобре згадували. Ну й, зрозуміло, ти, як вірний слуга, наказав дружинникам відігнати зухвальців, – скрипів зловіще, ніби ломлена вітром смерека, хриплуватий голос монаха. Вихоплюване з темряви тьмяним відсвітом свіч спотворене кривою усмішкою обличчя його вселяло співучасникам якийсь непевний жах, як от сам вигляд гадини, що раптово виповзла на лісову стежину – холодить кров у жилах і змушує скам’яніти босоногого мандрівника.

– А спитає воєвода, чому зразу ж не повідомив йому, скажеш, що не посмів відволікати дрібницями від великих справ. Коротше, прикинься дурником – благо, тобі для того багато вміння не треба, – захихотів із власного дотепу монах. – Та постарайся подати все так, щоб і слухати не захотів Миловид завтра вранці вибраних громади… І пам’ятайте, діти мої, – враз перейшов на тихий та покірливий шепіт, – усе, що робимо зараз, – на благо церкві нашій, на благо й сим язичникам, що погрузли у смертному гріху. Ми лише рятуємо їх від підступів диявола, від безвір’я. Ідіть. І нехай буде з вами благословення боже, – розмашисто перехрестився отець Іов; молитвенно склали руки і повірники його…

По якомусь часі один за одним вислизнули вони з дверей першої у сьому краї невеличкої дерев’яної хоромини нового бога і зникли у вечоровій сутіні.

А монах ще довго вимолював благословення своїм мирським справам. Молився, проказував і самому не зовсім зрозумілі слова, а в розпаленій уяві поставав уже той час, коли все довкола – і тисячі люду, і самі гори – схилиться впокорено на коліна перед світлом істинної віри, а отже – й перед ним, обранцем самого бога, бо ж нелегка, але свята і благодатна місія призначена отцю Іову – впокорити та просвітити цей дикий язичницький край.

Коли з самого рана доповіли воєводі, що хочуть говорити з ним старійшини громади надтисьменської, не стало те для нього несподіванкою. Ще вчора звечора оповів про все Миловидові вірний тивун Горазд. Знав, що мусить тримати себе міцно в руках, бо не настав іще час дати волю тамованій лютості на підступну і ницу чернь. Без їхньої помочі не оберегти йому кріпость. Жменька дружинників може вистояти кілька днів чи й, може, тижнів, але й дитина скаже, що не під силу їм утриматися до підходу підмоги з далекого Києва. Ні, таки мусить прихильно поставитися до вимог громади, вдовольнити загребущість їхню заради порятунку кріпості. Глибоко в серці мусить сховати все, що думає насправді про цих нікчемних людців, які, дочекавшись слушної часини, піднесли руку на його майно. Треба бути мудрим і розсудливим, бо силою не врозумити цей бездумний натовп. Але хай же тепер начуваються! Коли увійде до кріпості княже військо, що колись-таки мусить прибути, – о, тоді не помилує посадник нікого, кров’ю заплатять за приниження його нинішнє. Кров’ю!.. Бо чи чувано, аби чернь безрідна повставала супроти мудрих і несхитних законів Київської Русі, втоптувала у багнище ім’я самого великого князя Володимира!

Аж заскрипів зубами воєвода від безсилля свого.

– Кличте їх! – кивнув дружинникам, над силу тамуючи лють.

Коли через кілька хвиль зайшли до світлиці старійшини, вираз обличчя воєводи був незворушним, ніхто не помітив би і відсвіту тамованого гніву, час від часу навіть приязна усмішка освітлювала його.

– Здрав будь, боярине… Свідчимо тобі шану від усієї громади нашої, – вклонилися вибрані. Далі повів мову вже сам Гостомисл.

– Прийшли до тебе зі світлими намірами, з єдиною думкою – не дати розгорітися незгоді поміж нами. Знаємо, багато справ нагальних зараз у тебе, тож, мабуть, тому не зміг прийняти нашого запрошення і прибути на раду громадську. Та без тебе ніяк не владнати клопотів наших.

– Невже? – з ледь прихованим глузуванням звів подивовано брови посадник. – Що ж то за нагальна потреба настала скликати раду вашу? – вже металом дзвенів голос його. – Відтоді як за велінням князя київського посів я місце загиблого на ловах посадника Богданка, попередника мого, і взяв під свою оруду кріпость сю і весь край довколишній, ваші клопоти моїми стали. Одного прагнув, аби лад та злагода множилися з року в рік, як здорові овечі отари. Навіть у помислах не плекав брати з вас подать більшу, ніж та, що мусите давати за вічними законами, – для князя нашого і для зміцнення кріпості, котра нині дала вам притулок. Хіба не так було?! Скажи хоча б ти, Гостомисле.

– Так, воєводо. Правда, при тім не забував ти і про власні статки. Але не про те річ зараз ведемо…

– А може, якраз про те?! – запально перепинив мову Гостомислову. – Чому саме тепер статки мої спокою вам не дають? Се ж ти, Гостомисле, на грабіж підбиваєш люд, на бунт, що нині на руку тільки ворогам нашим! Чи, може, щедрими посулами вже купив тебе їхній ватаг Гнєз?! – перейшов Миловид на хрипкий півшепіт.