Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Дивні кроки

Якщо ви раптом зустрінете члена привілейованого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий заходить до «Вернон-готелю» на щорічний обід, то помітите – коли він зніме пальто, – що на ньому не чорний, а зелений фрак. Якщо припустити, що у вас вистачить нахабства звернутися до нього і запитати, чим зумовлена ця примха, то, можливо, він відповість вам, що одягається так, щоб його не прийняли за лакея. Ви відійдете, не задовольнивши цікавості та залишаючи нерозгаданою таємницю, яка варта того, щоб про неї розповісти.

Якщо ж, продовжуючи наші неправдоподібні припущення, вам пощастить зустріти скромного та працьовитого маленького священика на прізвище Браун і запитати в нього, що він вважає найбільшою удачею свого життя, він, імовірно, відповість вам, що найвдалішим був випадок у «Вернон-готелі», де він запобіг злочину, а можливо, і врятував душу лише тим, що прислухався до кроків у коридорі. Цілком може бути, що він навіть трохи пишається своєю дивовижною здогадливістю і, найімовірніше, посилатиметься саме на неї. Але оскільки вам, звісно ж, не вдасться досягти такого статусу у вищому світі, щоб зустрітися з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок», або опуститися до світу нетрів і злочинів настільки низько, щоб зустріти там отця Брауна, то, боюся, ви так ніколи і не почуєте цієї історії, якщо тільки я не розповім її вам.

«Вернон-готель», у якому «Дванадцять справжніх рибалок» зазвичай влаштовували свої щорічні обіди, належав до тих закладів, які можуть процвітати лише в суспільстві, що схиляється перед багатством та в якому здоровий глузд заміняють гарні манери. Це був такий заклад, який давав прибуток, не приваблюючи, а, швидше, відлякуючи публіку. У місці, де панування багатіїв досягло апогею, торгаші виявили належну кмітливість і пошили в дурні своїх клієнтів. Вони вміло створили безліч перепон, аби багаті й пересичені завсідники могли витрачати гроші та свій дипломатичний хист на їх подолання. Якби у Лондоні був такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодної людини, зростом нижчої ніж шість футів, представники вищого світу стали б покірно влаштовувати там обіди, збираючи на них лише здорованів. Якби був дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, приймав би відвідувачів лише в четвер після обіду, він був би переповнений щочетверга після обіду. «Вернон-готель» немов випадково притулився на розі площі в Белгравії.[14]14
  Белгравія – частина Вестмінстера, історичного району Лондона.


[Закрыть] Він був невеликий і не надто комфортабельний, однак саме його незручність трактувалася як чеснота, покликана виокремлювати обраних. З усіх незручностей особливо цінувалося те, що у готелі одночасно могли обідати не більш як двадцять чотири особи. Єдиний обідній стіл стояв просто неба, на веранді, що виходила в один із найгарніших старих садів Лондона. Отож навіть цими двадцятьма чотирма обідніми місцями можна було скористатися лише за гарної погоди, що, додатково ускладнюючи доступ до задоволення, робило його ще бажанішим. Власник готелю був єврей на прізвище Левер. Він заробив майже мільйон саме тим, що до його закладу було важко потрапити. Звісно ж, він уміло поєднав обмежений доступ до свого закладу з якнайдбайливішим обслуговуванням. Вина і кухня були високої якості, як і будь-де в Європі, а прислуга вишколена відповідно до вимог англійського вищого світу. Господар знав лакеїв, як свої п'ять пальців. Їх було всього п'ятнадцять. Набагато простіше було стати членом британського парламенту, аніж лакеєм у цьому готелі. Кожного з них навчили мовчати і прислуговувати не гірше, аніж це роблять особисті камердинери істинних джентльменів. Зазвичай на кожного відвідувача припадало по одному лакею.

Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати у жодному іншому місці, оскільки ритуальний обід передбачав вишукану втаємниченість, і всі його члени були б украй обурені навіть думкою про те, що якийсь інший клуб того ж дня обідає у тій самій будівлі. Під час свого щорічного обіду рибалки звикли виставляти всі свої скарби, наче обідали у приватному маєтку; особливо впадав у око знаменитий набір рибних ножів і виделок, своєрідна реліквія клубу. Срібні ножі та виделки були відлиті у формі риб, а їх колодки та держачки прикрашали масивні перлини. Це приладдя подавали до рибних страв, які були найурочистішим моментом бенкету. Товариство дотримувалося низки церемоній і ритуалів, однак не мало ані мети, ані історії, у чому й полягав найвищий ступінь його аристократизму. Для того щоб стати одним із дванадцяти рибалок, не потрібно було мати жодних особливих заслуг, однак якщо ви не належите до певного кола, то ніколи не почуєте про цей клуб. Він існував уже дванадцять років. Президентом його був такий собі пан Одлі, а віце-президентом – герцог Честерський.

Якщо я хоча б почасти зумів передати атмосферу цього готелю, що справляє приголомшливе враження, то ви, природно, може поцікавитися, звідки ж я знаю все це і яким чином така пересічна особистість, як мій приятель отець Браун, опинилась у настільки обраній компанії. Відповідь моя буде простою і навіть банальною. На світі є дуже стара бунтарка, що кличе всіх за собою і вривається у найпотаємніші сховки з жахливим ствердженням того факту, що всі люди – брати, і де б не з’являлася ця кирпата з косою, обов’язок отця Брауна – іти слідом за нею. Одного з лакеїв, італійця, розбив параліч у самісінький день обіду, і господар-єврей велів послати за католицьким священиком з найближчої церкви, злегка дивуючись із таких забобонів. У чому зізнався той бідолашний отцеві, ми не дізнаємося з тієї простої причини, що священик зберігає таємницю сповіді. Очевидно, він попросив написати листа, який містив, мабуть, якесь зізнання або ж мав залагодити заподіяне комусь зло. Отож, отець Браун зі своєю ввічливою наполегливістю, яку він, либонь, проявив би і в Букінгемському палаці, попросив, щоб йому відвели кімнату і дали письмові приладдя. Пан Левер розривався навпіл. Він був доброю людиною, але водночас терпіти не міг будь-яких сцен і ускладнень. А того вечора присутність стороннього була неначе брудна пляма на щойно відполірованому сріблі. У «Вернон-готелі» не було ані суміжних, ані запасних приміщень, ані почекальні у холі для відвідувачів або випадкових клієнтів. Було лише п’ятнадцять лакеїв і дванадцять гостей. Тож зустріти того вечора когось чужого було б не менш приголомшливо, аніж познайомитися за сімейним сніданком чи чаєм із власним братом. До того ж зовнішність священика була надто пересічною, а одяг занадто поношеним; лише побіжний погляд на нього міг привести готель до повного банкрутства. Нарешті пан Левер знайшов вихід, який якщо не зменшував, то принаймні приховував ганьбу. Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, звісно, вам нізащо не вдасться), то спочатку вам доведеться пройти коротким коридором, завішаним потемнілими, але, як вважається, цінними з мистецького погляду картинами, потім – головним вестибюлем, звідки один прохід веде праворуч до вітальні, а інший – ліворуч у контору і кухню. Тут же, біля лівої стіни вестибюля, випинається кутом велика скляна будка, неначе будинок у будинку; ймовірно, раніше це був бар.

Тепер тут конторка, у якій сидить помічник Левера (у цьому готелі ніхто ніколи не потрапляє на очі без особливої потреби), а позаду неї, як іти до кімнати прислуги, розташована чоловіча роздягальня, остання межа панських володінь. Але між конторкою і роздягальнею є ще одна маленька кімнатка, з котрої немає виходу в коридор та якою господар іноді користується для делікатних і важливих справ (наприклад, бувають випадки, коли він дає в борг якомусь герцогу тисячу фунтів або відмовляється позичити йому шість пенсів). Пан Левер виявив найвищу лояльність, дозволивши простому священикові осквернити це священне місце, пробувши там не більш як півгодини, щоб написати листа. Те, що писав отець Браун, було, ймовірно, набагато цікавішим від моєї розповіді, однак воно ніколи не буде оприлюднене. Я можу лише зазначити, що та розповідь була не коротшою від моєї й що дві-три останні сторінки були, вочевидь, нуднішими за попередні.

Дійшовши до них, отець Браун дозволив своїм думкам відволіктися від роботи, а своїм відчуттям (зазвичай досить гострим) прокинутися від заціпеніння. Починало сутеніти. Наближався час обіду. У відокремленій кімнатці майже стемніло, і, можливо, саме темрява, як це іноді буває, надзвичайно загострила його слух. Коли отець Браун дописував останню сторінку, він зловив себе на тому, що пише в такт звукам, котрі долинали з коридору. Таке часом трапляється у потязі, коли думаєш в унісон перестуку коліс. Коли він зрозумів це і прислухався, то переконався в тому, що чує кроки – найзвичайнісінькі, просто хтось ходить повз двері, як це зазвичай буває в готелях. Однак він втупився в стелю, що ставала дедалі темнішою, і прислухався. За кілька секунд підвівся та став вслухатися ще уважніше, злегка схиливши голову набік. Потім знову сів і, підперши голову руками, слухав та міркував.

Почути кроки в коридорі готелю – це справа звичайна, але ці кроки здавалися надзвичайно дивними. Більше нічого не було чути, будинок був навдивовижу тихий, нечисленні гості миттєво розходилися по своїх кімнатах, а вишколені лакеї були невидимими і нечутними, поки їх не викликали. У цьому готелі годі було чекати чогось незвичайного. Однак ці кроки здавалися настільки дивними, що слова «звичайний» і «незвичайний» взагалі не пасували до них. Як їх правильніше назвати – вирішити було вкрай важко. Отець Браун неначе йшов слідом за ними, постукуючи пальцями по краю столу, мов піаніст, що розучує фортепіанну п'єсу.

Спершу лунали швидкі дрібні кроки, які не переходили, однак, у біг – так міг рухатися учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися і перетворювалися в розмірене, статечне похитування, котре було разів у чотири повільнішим, ніж попередні звуки. Ледве затихав останній повільний крок, як знову чулося часте квапливе дріботіння, а потім – знову уповільнений крок важкої ходи. Крокувала, безумовно, одна і та сама людина, тому що (як він казав) і під час повільної ходьби, і під час швидкої взуття поскрипувало однаково. Отець Браун був не з тих, хто постійно спантеличує себе запитаннями, однак від цієї простої, на перший погляд, загадки його голова, здавалося, от-от розколеться. Він бачив, як розбігаються, щоб стрибнути; він бачив, як розбігаються, щоб ковзнути на льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на повільний крок? Для чого йти, щоб потім розбігатися? І водночас саме це виробляли невидимі ноги, їхній власник дуже швидко пробігав половину коридору, щоб повільно пройти іншою його половиною, або повільно доходив до половини коридору з тим, щоб зробити собі приємність швидко промчати іншою половиною. Обидва пояснення не мали ані найменшого сенсу. У голові отця Брауна, як і в кімнаті, ставало все темніше і темніше.

Однак коли він зосередився, сама темрява комірчини неначе пожвавила його думки. Фантастичні ноги, що крокували коридором, почали набувати в його уяві найнеприродніших або найсимволічніших положень. Можливо, це язичницький ритуальний танець? Чи новомодна гімнастична вправа? Отець Браун уперто обмірковував, що могли б означати ці кроки. Повільні кроки, безумовно, не належали господареві. Такі люди ходять швидко перевальцем – або ж взагалі сидять на місці. Це не міг бути також ані лакей, ані посильний, що очікує розпоряджень. У суспільстві, де панують багатії, представники нижчих класів іноді ходять перевальцем, особливо коли добряче вип’ють, але набагато частіше, особливо у таких місцях, вони стоять або сидять, напружившись. Ні, важкий і водночас пружний крок, не особливо гучний – той, хто так ходить, анітрохи не зважає на гучність своїх кроків – міг належати лише одному мешканцеві земної кулі: так ходить західноєвропейський джентльмен, який, імовірно, ніколи не заробляв собі на життя.

Саме коли отець Браун дійшов до цього важливого висновку, крок знову змінився, і хтось квапливо, по-щурячому, пробіг повз двері. Однак, хоча кроки й стали набагато швидшими, шуму майже не було, неначе людина бігла навшпиньки. Але отцю Брауну зовсім не здалося, що хтось хоче приховати свою присутність, – для нього звуки асоціювалися з чимось іншим, чого він ніяк не міг пригадати. Ці спогади, від яких можна було збожеволіти, врешті вивели його з рівноваги. Він був упевнений, що десь чув цю дивну швидку ходу – і не міг пригадати, де саме. Раптом у нього промайнула нова думка; він підвівся і підійшов до дверей. Його кімната не сполучалася безпосередньо з коридором: одні двері вели до заскленої конторки, інші – у роздягальню. Двері в конторку були замкнені. Священик подивився у вікно, що жевріло у пітьмі чітко окресленим чотирикутником синювато-багряних хмар, осяяних зловісним світлом заходу, і на мить йому здалося, що він відчуває зло, як кіт чує мишу.

Розумне (не знаю, чи розсудливе) начало перемогло. Отець Браун згадав, що господар замкнув двері, обіцяючи прийти пізніше і випустити його. Він переконував себе, що є двадцять різних причин, які не спали йому на думку і можуть пояснити ці дивні кроки у коридорі. Нагадав собі, що має небагато часу, щоб належно завершити свою роботу завидна. Пересівши до вікна, ближче до гаснучого світла бунтівних сутінків, він знову заглибився в писання. Писав хвилин двадцять, усе нижче схиляючись над паперами в міру того, як ставало темніше. Раптом священик випростався. Знову почулися дивні кроки.

Цього разу додалася третя особливість. Раніше незнайомець ходив, ходив легко і дивовижно швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. Коридором лунали часті, швидкі, підстрибуючі кроки, неначе то пантера рятувалася втечею, ступаючи своїми м'якими подушечками. Здавалося, біжить сильний, енергійний чоловік, стримуючи хвилювання. Але тільки-но, прошелестівши, мов вихор, він добіг до контори, знову почувся повільний розмірений крок.

Отець Браун відклав листа і, знаючи, що двері в кімнату зачинені, пройшов в інший бік до роздягальні. Лакей тимчасово відлучився, мабуть, тому, що всі гості вже давно сиділи за столом і його присутність була зайвою. Протиснувшись крізь сірий ліс пальт, священик зауважив, що напівтемну роздягальню відокремлює від яскраво освітленого коридору бар'єр прилавка, через який зазвичай передають парасольки та отримують номерки. Над прилавком горіла лампа. Отець Браун, ледь освітлений нею, темним силуетом вимальовувався на тлі осяяного сутінками вікна. Зате все світло падало на людину, яка стояла в коридорі.

Це був елегантний чоловік у простому вечірньому вбранні, високий, гарної статури і гнучкий; здавалося, там, де він прослизнув би, мов тінь, люди меншого зросту були б набагато помітнішими. Його яскраво освітлене обличчя було смаглявим і жвавим, як в іноземця. Тримався він невимушено і впевнено. Прискіпливий критик міг би зауважити хіба те, що його фрак не цілком відповідав стрункій фігурі й світським манерам, був дещо мішкуватий і якось дивно відстовбурчувався. Ледь побачивши на тлі вікна чорний силует отця Брауна, він кинув на прилавок номерок і з доброзичливою поблажливістю сказав:

– Будь ласка, дайте мій капелюх і пальто. Я вже збираюся йти.

Отець Браун мовчки взяв номерок і пішов відшукувати одяг. Це був не перший випадок у житті, коли йому доводилося виконувати роботу прислуги. Знайшовши пальто, він приніс його і поклав на прилавок; незнайомець попорпався у кишенях і, посміхаючись, промовив:

– У мене немає срібла. Візьміть ось це, – він кинув золотий напівсоверен і взявся за пальто.

Отець Браун нерухомо стояв у темряві, і раптом він втратив голову. Правда, його голова мала більшу цінність, якраз коли він її втрачав. У такі миті, додавши два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька церква (прибічниця здорового глузду) не завжди схвалювала це. Він і сам не завжди це схвалював. Але часом на нього сходило справжнє натхнення, таке необхідне в розпачливі хвилини – коли хтось втрачає голову, має віднайти її.

– Мені здається, пане, – сказав він чемно, – у вас у кишені все ж є срібло.

Високий джентльмен вирячився на нього.

– Що за нісенітниця! – вигукнув він. – Я вирішив дати вам золото, чим же ви незадоволені?

– Іноді срібло дорожче за золото, – чемно відповів священик. – Тобто коли його багато.

Незнайомець подивився на нього з цікавістю. Потім ще з більшою цікавістю глянув уздовж коридору. Знову перевів очі на отця Брауна і з хвилину дивився на вікно, що світилося позаду нього, немов після бурі. Нарешті, зважившись, він взявся рукою за бар’єр, перестрибнув через нього з легкістю акробата і, нахилившись до низенького Брауна, величезною рукою згріб його за комір.

– Тихо! – уривчасто прошепотів він. – Я не маю наміру вам погрожувати, але…

– А я маю, – перебив його отець Браун голосом, схожим на звук барабана. – Маю намір погрожувати вам хробаком невмирущим і вогнем незгасним.

– Дивак! Вам не місце тут, – сказав незнайомець.

– Я священик, пане Фламбо, і готовий вислухати вашу сповідь.

Високий чоловік затнувся, на мить завмер і важко опустився на стілець.

* * *

Дві перші зміни страв під час обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» були здійснені бездоганно й без метушні. Копії меню у мене немає, але якби вона і була, ви все одно нічого б не зрозуміли. Меню було складене неймовірною французькою мовою кухарів, незрозумілою навіть самим французам. За традицією клубу, закуски були різноманітні, і це різноманіття доводило до запаморочення. До них ставилися цілком серйозно, адже вони були марним придатком, як і весь цей обід, та як, власне, і цей клуб. Згідно з тією самою традицією подали легенький простий суп – усе це було лише прелюдією до майбутнього рибного бенкету. За обідом точилася та дивна невимушена розмова, яка визначає долю Британської імперії, настільки сповнена натяків, що пересічний англієць навряд чи зрозумів би її, навіть якби й підслухав. Міністрів величали по іменах, згадуючи їх з якоюсь млявою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, за чутками, зневажала за хабарництво, тут хвалили за слабенькі віршики або за те, як він тримався в сідлі на полюванні. Лідера торі, якого всім лібералам належало ненавидіти як тирана, злегка критикували, але відгукувалися про нього схвально, наче йшлося про ліберала. Якимось чином виходило, що політики – люди значущі, але значущим для них є що завгодно, окрім їхньої політики. Президентом клубу був доброзичливий літній пан Одлі, чоловік у літах, котрий все ще носив старомодні комірці часів Гладстона. Він вважався символом цього примарного і водночас сталого суспільного устрою. За все своє життя нічого не зробив – ані доброго, ані навіть поганого; не був ні марнотратним, ні надто багатим. Він просто завжди був «у курсі справи». Жодна партія не могла обійти його, і якби він надумав стати членом Кабінету міністрів, його, безумовно, туди ввели б. Віце-президент герцог Честерський був ще молодий і подавав великі надії. Іншими словами, це був приємний молодий чоловік із прилизаним русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він мав посередні здібності й величезні статки. Його публічні виступи були завжди успішними, хоча секрет їх був украй простим. Він розповідав жарти, які спадали йому на думку, і за це його називали дотепним. Якщо ж годящий жарт не траплявся, він казав, що зараз не час жартувати, і його називали глибокодумним. У приватному житті, в клубі, у своєму колі він був привітним, відвертим і наївним, як школяр. Пан Одлі, котрий ніколи не займався політикою, ставився до неї незрівнянно серйозніше. Іноді він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що є певна різниця між лібералом і консерватором. Сам він був консерватором навіть у приватному житті. Його довгі сиві кучері приховували на потилиці старомодний комірець, точнісінько як у державних мужів минулого, і зі спини він мав вигляд людини, на яку може покластися імперія. А спереду він видавався тихим, схильним до комфорту холостяком, – з тих, що знімають кімнати в Олбені,[15]15
  Олбені – апартаменти на Пікаділлї.


[Закрыть] – яким він насправді й був.

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо за ним лише дванадцять членів клубу. Усі вони вельми комфортно розмістилися по один бік столу, і перед ними відкривався краєвид на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро як для цієї пори року. Президент сидів у центрі столу, а віце-президент – праворуч у кінці. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п'ятнадцять лакеїв повинні були (згідно з неписаним клубним законом) чинно вишикуватися уздовж стіни, неначе солдати, що зустрічають короля. Огрядний господар мав стояти там само, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу так, наче він ніколи раніше й не чув про них. Але при першому ж подзенькуванні ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, що беззвучно ковзали навколо столу, непомітно прибираючи тарілки. Пан Левер теж зникав, звиваючись у конвульсіях шанобливих поклонів. Було б перебільшенням, навіть відвертим наклепом, сказати, що він може з'явитися знову. Але коли подавали головну рибну страву, тоді – як би мені краще це висловити? – тоді здавалося, що десь ширяє тінь чи привид господаря. Священна рибна страва була (з погляду простої людини) величезним пудингом, котрий величиною і формою нагадував весільний пиріг, у якому незліченна кількість риби різних видів остаточно втратила ті властивості, якими наділив її Бог. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами і виделками й приступали до пудингу з такою побожністю, наче кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, з огляду на те, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою розправлялися мовчки і нетерпляче. Коли тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичне зауваження:

– Тільки тут уміють належно готувати цю страву.

– Тільки тут, – відгукнувся містер Одлі, обертаючись до нього і поважно похитуючи головою. – Тільки тут – і ніде більше. Правда, мені розповідали, що у кафе «Англе»…

Тут він був перерваний і на мить навіть спантеличений зникненням своєї тарілки, яку забрав лакей, однак встиг вчасно впіймати нитку своїх безцінних думок.

– Мені розповідали, – продовжив він, – що цю страву могли б приготувати і в кафе «Англе». Але не вірте цьому, пане, – він безжально похитав головою, мов суддя, що відмовляє в помилуванні засудженому до страти злочинцеві. – Ні, не вірте цьому, пане.

– Переоцінюють це місце, – процідив крізь зуби якийсь полковник Паунд з таким виглядом, ніби він відкрив рота вперше за кілька місяців.

– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, що мав вдачу оптиміста. – У певному сенсі це досить гарний заклад. Наприклад, не можна відмовити їм у…

До кімнати швидко увійшов лакей і раптом зупинився, немов закам’янілий. Зробив він це абсолютно безшумно, але мляві та добросерді джентльмени звикли до того, що невидима машина, що обслуговувала і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, й несподівана зупинка лакея їх неприємно вразила. Вони відчули те саме, що і кожен з нас, коли б неживий предмет виявив непослух, наприклад, стілець раптом надумав тікати.

Кілька секунд лакей стояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювала дивна ніяковість, типова для нашого часу, коли всюди тільки й розмов, що про гуманність, однак прірва між багатими і бідними стає ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, напевно, жбурнув би в лакея усім, що трапилось під руку, починаючи з порожніх пляшок і, ймовірно, закінчуючи грошима. Справжній демократ запитав би його як давнього друзяку, якого біса він тут стовбичить. Але ці новітні грошові мішки не могли уявити біля себе незаможного ані як раба, ані як товариша. Той факт, що з лакеєм трапилося щось дивне, був для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути неґречними вони не хотіли і водночас боялися виявити бодай якусь людяність. Усі вони бажали лише одного – щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, немов паралізований, тоді раптом повернувся і прожогом вибіг з веранди.

Незабаром він знову з'явився на веранді чи, точніше, у дверях, у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи із притаманною італійцям жвавістю. Потім перший лакей знову пішов, залишивши у дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли четвертий лакей приєднався до цього збіговиська, містер Одлі відчув, що заради тактовності необхідно порушити мовчання. Через відсутність молотка головуючого він голосно кашлянув і сказав:

– А молодий Мучер чудово працює у Бірмі. Який ще народ у світі міг би…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

– Вибачте, пане. Нагальна справа. Чи може господар поговорити з вами?

Президент розгублено повернувся і побачив пане Левера, що швидко наближався до нього, важко дихаючи. Хода Левера була типовою для поважного господаря, чого не можна було сказати про його обличчя. Завжди привітне і мідно-червоне, воно віддавало хворобливою жовтизною.

– Даруйте, пане Одлі, – промовив він, затинаючись, – однак трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

– Сподіваюся, що так, – дещо роздратовано буркнув президент.

– Ви бачили його? – вів далі господар. – Ви бачили лакея, який прибрав посуд? Чи могли б ви його впізнати?

– Впізнати лакея? – обурено перепитав містер Одлі. – Звісно ж, ні.

Пан Левер у розпачі сплеснув руками.

– Я не посилав його, – простогнав він. – Я не знаю, звідки і навіщо він з'явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, той побачив, що їх уже немає.

Безперечно, пан Одлі надто розгубився як для людини, на яку може покластися вся імперія. Та й ніхто інший з присутніх не опанував себе, за винятком грубуватого полковника Паунда, який раптом повернувся до життя. Він підвівся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися голосом:

– Ви хочете сказати, що хтось поцупив наш срібний рибний набір?

Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні зірвалися на ноги.

– Де лакеї? – низький глухим голосом запитав полковник. – Вони всі тут?

– Так, всі, це я помітив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Я завжди рахую їх, коли заходжу. Вони так кумедно шикуються уздовж стіни.

– Так, але важко сказати з упевненістю… – засумнівався пан Одлі.

– Кажу ж вам, я чудово пам'ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут ніколи не було більш як п'ятнадцять лакеїв, і саме стільки ж було сьогодні. Не більше і не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи усім тілом.

– Ви кажете… ви кажете… – затинався він, – що бачили п'ятнадцятьох лакеїв?

– Як завжди, – підтвердив герцог, – а що ж у цьому особливого?

– Нічого, – сказав Левер, – тільки всіх ви бачити не могли. Один із них помер і лежить нагорі.

На секунду в кімнаті запанувала важка тиша. Можливо, так надприродно діє слово «смерть» і кожен з цих порожніх людей заглянув цієї миті у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошина. Хтось, здається, герцог, запитав з ідіотським співчуттям багатія:

– Чи можемо ми бути чимось корисні?

– У нього був священик, – відповів засмучений господар.

І – немов прозвучала сурма Страшного суду – вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п'ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх із заціпеніння. Полковник відсунув ногою стільця і попрямував до дверей.

– Якщо тут був п'ятнадцятий лакей, друзі мої, – сказав він, – то саме цей п'ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачиніть парадний і чорний входи. Тоді ми і поговоримо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлі знову начебто завагався, чи личить джентльменові поспішати. Але спостерігаючи, з яким молодечим ентузіазмом герцог кинувся вниз сходами, Одлі рушив за ним, хоча і з більшою статечністю.

Водночас на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що знайшов стос тарілок від риби без будь-яких слідів срібла.

Весь натовп гостей і прислуга юрбою скотилися сходами і розділилися на два загони. Більшість рибалок кинулася за господарем у вестибюль, щоб з'ясувати інформацію в лакея біля входу. Полковник Паунд з президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися у коридор, який вів до лакейської – найімовірніше, злодій втік саме туди. Проходячи повз напівтемну роздягальню, вони помітили в глибині приземкувату чорну постать.

– Послухайте, – гукнув герцог, – чи не проходив тут хтось?

Низенький чоловік не відповів прямо. Він сказав:

– Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени.

Натовп зупинився, вагаючись і дивуючись, а чоловік зник у темряві роздягальні і з'явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке виклав на прилавок спокійно, наче продавець, що демонструє зразки товару.

Срібло виявилося дюжиною ножів і виделок дивної форми.

– Ви… Ви… – почав остаточно спантеличений полковник. Потім, призвичаївшись до напівмороку, він помітив дві речі: по-перше, низенький чоловік був у чорній сутані й мало скидався на прислугу, а, по-друге, вікно роздягальні було розбите, наче хтось поспішно крізь нього вистрибнув.

– Надто цінні речі, щоб зберігати їх у роздягальні, – посміхаючись, спокійно зауважив священик.

– Так ви… ви… значить, це ви вкрали срібло? – затинався пан полковник, здивовано дивлячись на священика.

– Якщо я і вкрав, то, як бачите, я його повертаю, – ввічливо відповів отець Браун.

– Але ви його вкрали чи не ви? – перепитав полковник, вдивляючись у розбите вікно.

– Правду кажучи, я не крав його, – сказав священик дещо насмішкуватим тоном і спокійно сів на стілець.

– Та ви знаєте, хто це зробив? – запитав полковник.

– Справжнього його імені я не знаю, – незворушно відповів отець Браун. – Але я знаю дещо про його силу і дуже багато – про його душевне сум'яття. Силу його я відчув на собі, коли він намагався мене задушити, а про його моральні якості я довідався, коли він розкаявся.

– Подумати тільки, розкаявся! – зневажливо посміхаючись, вигукнув герцог Честерський.

Отець Браун підвівся і заклав руки за спину.

– Справді, дивно, принаймні з вашого погляду, – сказав він, – що злодій і волоцюга розкаявся, тоді як безліч багатих людей, що мають високий суспільний статус, залишаються жорстокосердими й легковажними, не приносячи жодної користі ні Богові, ні людям? Але тут, перепрошую, ви завинили трохи, недооцінюючи важливість того, що роблять священики. Якщо ви сумніваєтеся у практичній користі каяття, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви – «Дванадцять справжніх рибалок», і ось вам ваша срібна рибка. А мені Всевишній призначив ловити людей.