Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Так міркуючи, отець, раптом, почув, що дзенькіт рапір перейшов у деренчання, а потім пролунав глухий удар – і князь упав, відкинувши руки, бо вістря шпаги юного сицилійця прошило йому груди. Князь похилився всім тілом убік, немов хотів, як хлопчик, пройтися колесом, але, не зміг і повалився на траву. Шпага вилетіла в нього з руки, мов метеор, і впала у прибережну воду. А сам він так сильно гупнув об землю, що зламав тілом великий рожевий кущ і здійняв хмару рудуватого земляного пилу, що скидався на дим, яким зазвичай обкурювали язичницький вівтар. Сицилієць приніс криваву жертву духові свого батька.

Священик упав на коліна перед бездиханним тілом, однак, на жаль, лише для того, аби переконатися, що князь справді був мертвим. У цілковитій безнадії отець Браун намагався всіма способами повернути тіло до життя, але марно. Водночас з боку річки, нарешті, долинули голоси, і він побачив, як до причалу стрімко підійшов і пришвартувався поліцейський катер, наповнений констеблями та іншими надто поважними людьми, а разом із ними був схвильований Поль. Скромний священик звівся на ноги з виглядом розчарування.

– Чому, заради всіх святих, – про себе промовив він, – чому ж, сили небесні, він не приплив раніше?

За якихось сім хвилин увесь острівець заполонили містяни і поліцейські, які негайно арештували дуелянта-переможця, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.

– Я нічого не скажу, – люб'язно і миролюбно відповів юний месник. – Я більше ніколи нічого не скажу. Я дуже щасливий і хочу лише, щоб мене повісили.

Він замовк, і його повели геть у кайданках, і, як не дивно, він, справді, не вимовив нічого, крім єдиного слова на суді – «винен».

Отець Браун довго дивився на те, як сад раптово заповнився людьми, як заарештували виконавця кровної помсти, як винесли небіжчика після того, коли його оглянув лікар і засвідчив смерть, – усе це йому здавалося жахливим кошмаром, і він, з переляку, не мав навіть сили поворухнутися. Він, як свідок злочину, повідомив поліцейським своє ім’я та адресу, але відхилив пропозицію поплисти з ними у човні до міста і був полишений на самотині у саду споглядати зламаний рожевий кущ і зелену галявину, на якій так миттєво розгорнулася ця таємнича трагедія. Над річкою навис вечір, з лугів здійнявся туман, декілька спізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.

Не маючи змоги позбутися переосмислення пережитих подій (а вони усе ще поставали, наче живі, перед його очима), отець підсвідомо, з мовчазною певністю, відчував, що не все ще зрозуміло в тім злочині. Те відчуття не давало йому спокою весь день, його не могли затьмарити навіть згадки про ефекти «дзеркального будинку». Наче він не на власні очі бачив усе, а то була якась гра чи маскарад. Однак через загадки людей не вбивають шпагою і не вішають на шибениці…

Так міркуючи, він сидів на сходах біля причалу, коли краєм ока помітив високу щоглу з парусом, яку тихо несла до нього блискітлива течія річки. Схопившись на ноги у такому припливі почуттів, він ледь не просльозився.

– Фламбо! – закричав він і так емоційно потискав руки приятелеві, що рибалка, який саме ступив на берег і поклав на нього свої хитромудрі рибальські снасті, аж остовпів від здивування.

– Фламбо, слава Богу, то вас не вбили?

– Як це, чи мене не вбили? – відповів той у неймовірному зчудуванні. – Чого б це мене мали вбити?

– Бо майже всіх решту тут повбивали, – розпачливо відповів отець Браун. – Сарадина закололи шпагою, Антонеллі мають повісити, його матір – непритомна, а я тут сам і, слово честі, не розумію, чи я ще на цьому світі, чи, може, вже в потойбічному. Але, слава Богу, де б я не був, ви тепер зі мною! – І він схопив геть розгубленого Фламбо під руку.

Повернувши стежкою від причалу, вони пішли попід низеньким карнизом бамбукової хатини і поглянули, як і першого разу, у найближче з вікон. У добре освітленій лампами кімнаті їхню увагу привернула незвичайна сцена: на стіл у дзеркальній кімнаті обід було подано ще до блискавичної появи на острові убивці Сарадина, але зараз тут преспокійно обідали пан Поль і пані Ентоні! Остання, як завжди набурмосена, сиділа наприкінці столу, а навпроти, на покутті, розсівся князів мажордом – пан Поль, він їв та пив, наче справжній пан, позираючи на даму своїми голубими очима і всією своєю худорлявою поставою виявляючи помітне вдоволення.

Страшенно здивований, Фламбо не витримав і постукав у шибку вікна, далі – силою – навстіж розчинив його і зазирнув усередину освітленої лампами кімнати, не приховуючи обурливого виразу на обличчі.

– Гей, ви, я розумію, що ви зголодніли і вам потрібно підкріпитися, – вигукнув він, – але ж навіщо красти обід господаря, знаючи, що він лежить мертвий у саду…

– Знаєте, – спокійно відповів пан Поль, – за своє довге і не без приємностей життя я вчинив багато різних крадіжок, але цей обід – один з небагатьох винятків. Цей обід, як і весь цей сад і будинок, по праву належить мені.

В очах Фламбо промайнув здогад:

– Ви хочете сказати, – почав він, – що в заповіті князя Сарадина…

– Князь Сарадин – це я, – перебив його старий, дожовуючи солону мигдалину.

Отець Браун, що у цю мить спостерігав за птахами в саду, аж підскочив, немов ужалений, і просунув у вікно своє бліде, мов ріпа, обличчя.

– Хто ви такий? – різко перепитав він.

– Князь Поль Сарадин, – шанобливо промовив старий, піднімаючи келих шеррі, – і я п'ю за ваше здоров'я. Я проживаю в цьому будинку на старості літ, бо за характером я – людина домашня. Я скромний чоловік на ймення Поль, а мій нещасний брат, якого нещодавно вбито у саду, то Стівен. І не моя провина, що вбивці знайшли його тут. Адже це все через його неправильне життя. Брат, на відміну від мене, не був схильний до осілості.

Він занурився в мовчанку, уп'явшись у протилежну стіну над сумно похиленою головою місіс Ентоні. Обом приятелям нарешті впала в очі їхня разюча сімейна схожість з небіжчиком. Зненацька плечі старого Сарадина затремтіли і засіпалися, немов від приступу задухи, але, на диво, його лице було незворушним.

– О Боже! – за мить вигукнув Фламбо, – та він з нас кепкує!

– Ходімо, – промовив зблідлий отець Браун, – ходімо геть з цього гріховного притулку. Повертаймося до нашого чесного човника.

На довколишні очерети і ріку вже спускалася ніч, коли їх, після того, як вони відштовхнулися від острівного берега, понесло течією вниз по річці, замислених і з великими сигарами, вогники яких світилися, як запалені ліхтарі. Отець Браун вийняв сигару з рота і промовив:

– То що, тепер ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона, здається, примітивна. Хтось мав двох ворогів. Але, будучи кмітливим, зметикував, що два вороги – краще, ніж один.

– Щось я не дуже розумію, – відповів Фламбо.

– Та все дуже просто, – сказав його приятель. – Проте ніхто в цій історії не безневинний. Обидва брати Сарадини – негідники, але старший зумів порятуватися, а молодший пішов на дно. Цей безчесний офіцер спершу випрошував гроші у брата, а потім став його шантажувати і якось цілковито заволодів його майном. Справа, звісно, була серйозна, бо Поль мав підстави хвилюватися за свою репутацію в загрузлому у світських гріхах суспільстві. За свої подвиги він міг потрапити і на шибеницю, тож Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якось він розвідав правду про ту сицилійську трагедію і, ймовірно, мав докази причетності Поля до вбивства Антонеллі-старшого десь у горах. Десять років капітан смітив грошима, які йому – за мовчанку – дарував брат, але, врешті-решт, навіть багатющий статок князя почав стрімко танути.

З іншого боку, окрім брата-кровопивці, князю Сарадину не давав спокою інший тягар. Він знав, що сина Антонеллі-старшого, який був ще немовлям під час убивства батька, виховано у традиціях лютої сицилійської помсти і що він жив єдиною думкою – помститися убивці за смерть батька. Не шибеницею – Антонеллі-син, на відміну від Стівена, не мав достатніх доказів, тому обрав перевірений спосіб – двобій на шпагах. Підлітка навчали фехтуванню, і він досконало опанував це смертельне мистецтво, а коли виріс і був готовий випробувати шпагу, князь Сарадин, як писали тоді світські газети, рушив у довготривалі мандри. Насправді, він лише рятував своє життя, переїжджаючи з місця на місце, наче загнаний злочинець, а у нього «на хвості» постійно був невтомний месник. Така ситуація геть вимучила князя Сарадина. Що більше грошей він витрачав на мандри, аби уникнути зустрічі з Антонеллі, то менше їх залишалося у нього на те, щоб змушувати Стівена мовчати. Що більше грошей він віддавав Стівену, то менше залишалося в нього шансів уникнути неминучої зустрічі з молодим Антонеллі. І тоді він виявив неабияку винахідливість, Властиву великим людям, геніям, таким як Наполеон.

Замість того, щоб продовжувати боротьбу з обома ворогами, він несподівано здався, раптово відступив, наче борець бушидо, і суперники, мимоволі, попадали перед ним. Він відмовився від мандрів, які були втечею від Антонеллі, й, зрештою, від свого маєтку та імені, які перейняв його брат. Він переслав братові Стівену суму, достатню для придбання порядного гардеробу і переїзду на острів, а також супровідного листа, в якому писав: «Це все, що в мене залишилося. Ти мене обібрав. Я ще маю невеликий будинок у Норфолку з прислугою і винним погребом, тож, якщо хочеш, то можеш забрати у мене і це. Тому приїжджай і володарюй, а я буду скромно жити біля тебе, наче друг, чи агент, чи лакей, чи будь-хто інший…» Він чудово знав, що месник-сицилієць ніколи не бачив жодного з них, братів, наживо, хіба що на фотографіях, до того ж вони з братом були схожі, обидва мали сиві еспаньйолки. Відтак князь поголив бороду і почав чекати. Капкан спрацював. Злощасний капітан прибув у новому вбранні й урочисто вступив у будинок як князь Сарадин, але натрапив на шпагу сицилійця-месника.

У цьому хитрому плані була лише одна непередбачувана обставина і вона, тим не менше, робить честь людській природі. Такі злі натури, як Сарадин, часто помиляються, забуваючи про чесноти. Він був певен, що помста італійця буде прихованою, безжалісною і безіменною, як і належиться помсті, що жертву заколють ножем серед ночі, застрелять із засідки за кущем чи вб'ють ще якимось чином так, що вона помре, не промовивши ані слова. На превелике нещастя для князя Поля, Антонеллі по-лицарськи запропонував чесну дуель, пояснивши її мотивацію. Тоді-то я і побачив, як він, з розширеними від жаху зіницями, поспішно відчалює від берега у своєму каное. Простоволосий, у маленькому човнику, він намагався чимскоріш утекти, боячись, що Антонеллі довідається, ким він є насправді.

Але, незважаючи на хвилювання, він ще зберігав надію на вдалий розв’язок. Він чудово знає обох – і авантюриста, і фанатика. Тож міркував, найімовірніше, що перший, Стівен, буде тримати язик за зубами, намагаючись із суто акторським азартом показати, який він боєць, та маючи непереборне бажання зберегти за собою затишний острівний будинок і переконання, що його суперник – відчайдух, що сподівається на удачу, а також будучи упевненим у власній майстерності у фехтуванні. Також, розсудливо міркував він, той фанатик Антонеллі не встигне щось розповісти про сімейну таємницю, бо його скоренько повісять на шибениці. Поль плавав у каное по річці доти, доки не зрозумів, що дуель закінчена. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліцейськими, побачив, що обидва його вороги назавжди переможені й навіки відійшли з його життя, і спокійно сів пообідати, сміючись з усього.

– Сміючись з усього? – повторив Фламбо, здригнувшись. – Боже! Чи не сам сатана навіяв йому цю думку?

– Ні, цю думку навіяли йому ви, – відповів Браун.

– Я!? Боронь Боже! – вигукнув Фламбо. – Як так!? Що ви хочете цим сказати?

Священик вийняв з кишені візитку і підніс до тьмяніючого жару сигари: на ній ще можна було розгледіти напис зеленим чорнилом.

– Невже ви забули про це незвичайне запрошення князя? – запитав він. – І про його похвалу вашому злочинному подвигові? Вашій дотепності, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого? Він лише повторив ваш трюк – ось і все. Оточений з обох боків ворогами, він лише відступив і дав їм можливість знищити один одного.

Фламбо вирвав з рук священика візитну картку Сарадина і з люттю порвав її на дрібні клаптики.

– Годі, забудьмо про того старого скелета, – гучно промовив він, викинувши ті клаптики у темні, ледь видимі хвилі річки, – хоча, боюся, що ними може отруїтися риба.

Останній клаптик білого паперу, пописаний зеленим чорнилом, набряк і зник під водою. А навколо вже сіріло, перші світлі барви неба нагадали про світанок, а місяць за високими травами дедалі бліднів. Обидва приятелі мовчки сиділи в човні, якого тихо зносило течією.

– Отче, – раптом запитав Фламбо, – може, це все було лише сном?

Священик не відповів, тільки невизначено похитав головою. Із темряви долинули пахощі квітучого глоду і фруктових садів, сповіщаючи, що повіяв ранковий вітерець. Його порив хитнув човен, надув вітрило і погнав за звивистою течією до радісніших місцин, де живуть чесні люди.

Божий молот

Невелике село Богун-Бікон розляглося на такому крутому схилі, що стрімкий шпиль сільської церкви здавався вершиною суміжного пагорба. Біля її підніжжя виднілася кузня, у якій зазвичай палахкотів вогонь і подвір'я якої було усіяне молотами та обрізками заліза. Навпроти кузні, за перехрестям шляхів, згруба посипаних каменем, була єдина на всю округу корчма «Блакитний вепр». Так трапилося, що на світанку, який видався сірим і вогким, на цьому перехресті зустрілися два брати і розговорилися, хоча один поспішав на роботу, а другий, навпаки, барився йти додому. Вельмишановний і всечесний Вілфред Богун, чоловік дуже набожний, саме прямував до церкви на утреню, готовий до ревних молитов і медитацій. Його старший брат, полковник Норман Богун, набожним не був і сидів собі у вечірньому костюмі на лаві під «Блакитним вепром» і вихиляв, як сказав би спостережливий філософ, або останню чарку вівторка, або першу середи. Полковникові, очевидно, до того було байдуже.

Богуни належали до дуже давнього аристократичного роду, відомого ще у середні віки, а їхнє фамільне знамено під час хрестових походів побувало навіть у Палестині. Але було б великою помилкою вважати, що такі відомі династії мають визначні лицарські традиції. Традицій мало хто дотримується, найбільше – люди бідні. Аристократи живуть не традиціями, а віяннями моди. Богуни – це ті ж могоки за королеви Анни і машери[28]28
  Могоки – молоді аристократи, що в XVIII ст. розважались, нападаючи вночі на перехожих; машери – невиправні джигуни та донжуани.


[Закрыть] за королеви Вікторії. Але, як багато справді давніх династій, за останні два століття вони виродилися у п’яниць та гульвіс. У вовчій обжерливості полковника мало було людинолюбного, а хронічна звичка до ранку не приходити додому свідчила про приховане хворобливе безсоння. Це був високий, з брутальним виразом обличчя чоловік, уже в літах, але з позбавленим сивини жовтавим волоссям. Якби його дуже близько посаджені блакитні очі не запали так глибоко, що здавалися майже чорними, то можна було б його описати як блондина з лев’ячою гривою. Він носив довгі жовті вуса, повз які від ніздрів до низу вилиць тягнулися, як борозни, зморшки, що під час усмішки краяли обличчя. Поверх вечірнього костюма він одягнув химерне солом’яного кольору пальто, більше схоже на легкий халат, а не на зовнішній одяг, а на голові мав яскраво-зеленого капелюха з широченними крисами – очевидно, предмет східної екзотики. Він полюбляв одягатися без смаку, гордий з того, що, як гадав, йому пасує будь-який одяг.

Його молодший брат був вікарієм. Так само жовтоволосий, але в застібнутій до підборіддя сутані, завжди елегантний, свіжовиголений, з гарними манерами і дещо нервозний. Здавалося, він присвятив усе життя релігії, але були такі (зокрема коваль, який був пресвітеріанином), які казали, що він любить Бога так само, як готичну архітектуру, і що його нездоланна відданість церкві – це така ж хвороблива пристрасть, як у його брата до краси, жінок і вина, хіба що виражена в інший, інтелектуальніший спосіб. Однак цей закид навряд чи був справедливим, бо те, що в реальному житті він дотримувався благочестя, було фактом незаперечним. Насправді, цей закид був не що інше, як прикре непорозуміння, зумовлене схильністю вікарія до самотності й молитви і тим, що його часто бачили вкляклим не лише перед вівтарем, а й в інших, зовсім несподіваних місцях, як-то у склепах, на хорах і навіть у дзвіниці. Він саме збирався перейти через подвір’я кузні до церкви, але зупинився й насупився, побачивши брата, запалі очі якого також дивилися у напрямку церкви. Добре знаючи ставлення свого брата до церкви, вікарій не став марнувати час на гіпотези. Між ними і церквою ще виднілася кузня і, незважаючи на те, що коваль був пуританином і не належав до парафіян його церкви, Вілфред Богун не раз чув про скандали з його вродливою і примітною жіночкою. Він кинув погляд на хату коваля і в цей момент полковник, посміхаючись, підвівся на розмову.

– Доброго ранку, Вілфреде, – привітався він до брата. – Я не сплю і пильную своїх людей як справжній господар. Оце збираюся провідати коваля.

Вілфред поглянув собі під ноги і сказав:

– Коваля нема вдома. Він у Гринфорді.

– А хіба ж я не знаю, – відказав його брат, стримуючи сміх, – саме тому я і хочу завітати до нього додому.

– Нормане, – сказав вікарій, не зводячи погляду з гальки на дорозі, – а ти не боїшся грому з ясного неба?

– Що ти маєш на увазі? – запитав полковник. – Адже метеорологія – не твоє хобі, чи не так?

– Я маю на увазі, що Бог може вразити тебе блискавкою десь посеред вулиці?

– О, перепрошую, – сказав полковник. – То твоє улюблене заняття – народні повір’я? Відколи ти став фольклористом?

– Я знаю, що твоє улюблене заняття – святотатство, – гостро відповів представник релігії, бо той зачепив його за живе. – Але якщо ти не боїшся Бога, то, здається, маєш усі підстави боятися людини.

Старший брат поштиво звів брови.

– Боятися людини? – повторив він.

– Коваля Барнса – найздоровеннішого і найсильнішого чоловіка на сорок миль довкіл, – суворо відповів вікарій. – Звичайно, ти теж не слабак і не боягуз, але він здатен перекинути тебе через огорожу.

Це подіяло, бо було чистою правдою, і борозни повз ніс і вуса полковника поглибшали. Деякий час він мовчав і зневажливо посміхався. Але швидко оговтався і за мить знову взявся за свій грубуватий гумор.

– У такому випадку, любий мій Вілфреде, – полковник блиснув з-під жовтавих вусів двома великими, наче вовчі ікла, передніми зубами, – можна вважати, що останній з Богунів учинив дуже мудро, уживши необхідних для перебування поза домом заходів безпеки.

Він зняв свого химерного зеленого капелюха і показав, що зсередини той мав сталеву підкладку. Вілфред упізнав легкий китайський чи японський шолом, відірваний від якогось трофею, що висів у їхній старій родинній вітальні.

– Я завжди беру те, що потрапляє під руку, – легковажно пояснив старший брат, – чи капелюх, чи жіночку…

– Коваля немає вдома, – спокійно промовив Вілфред, – і невідомо, скільки ще він пробуде у Гринфорді.

З цими словами він повернувся і пішов до церкви з похиленою головою і хрестячись, мов проганяючи злого духа. Він намагався забути братові непристойні фіглі-міглі у прохолодному сутінку своєї високої, збудованої в готичному стилі церкви. Але, за іронією долі, того ранку усі його релігійні заняття супроводжувалися всілякими конфузами. Не встиг він зайти до церкви, що, зазвичай, була порожньою в цю пору дня, як побачив укляклу постать, що поспішно підвелася і вийшла до відчинених ним дверей на денне світло. Придивившись, вікарій упізнав у ранковому прихожанині місцевого бевзя, ковалевого племінника, який ніколи не виявляв поваги не те, що до церкви, а й ні до кого взагалі. Люди називали його Дурнуватий Джо, і, схоже, він звик до цього. Це був смуглявий, кремезний і дещо сутулий чоловік із грубими рисами блідого обличчя, темним прямим волоссям і завжди відкритим ротом. Коли він проходив повз священнослужителя, той не міг через його дурнуватий вираз обличчя зрозуміти, що робив чи збирався робити у церкві цей парубок. Ще ніхто жодного разу не заставав його за молитвою. Яку ж молитву він міг щойно казати? Очевидно, якусь не зовсім звичайну.

Вілфред Богун мов скам'янів на місці, спостерігаючи, як Дурнуватий Джо вийшов повз нього на світ Божий і як полковник запанібратськи з ним привітався. Останнє, що йому вистачило терпіння побачити, було те, як його старший брат кинув у відкритого рота Джо кілька монет, причому, дуже прагнучи влучити.

Та потворна алегорія глупоти і жорстокості змусила благочесного нарешті помолитися за очищення і праведні думки. Він зійшов на хори і сів на лаву під блакитного кольору вікном із зображенням ангела з ліліями, яке так любив і яке завжди навіювало йому душевний спокій. Священик почав забувати про дурня з відкритим, як у риби, ротом, про свого злого брата, що у русі нагадував розлюченого голодного лева. Холодні барви, срібні квіти і сапфірові небеса помалу виявляли заспокійливий ефект.

Тут його через годину і застав місцевий чоботар Гібс, котрий повідомив, що необхідна його присутність. Вікарій швидко звівся на ноги, бо добре розумів, що через якусь дрібницю Гібс не кинув би роботу, щоб піти по нього аж до церкви. Сільський чоботар, як це нерідко буває, до його пастви не належав, і тому поява цього чоловіка тут вразила вікарія ще більше, аніж візит Дурнуватого Джо. Справді, цей ранок приніс багато богословських загадок.

– Що там таке? – сухо запитав Вілфред Богун, намацуючи тремтячою рукою шапку.

Атеїст Гібс хрипко відповів таким ввічливим, майже співчутливим тоном, що вікарій аж стривожився:

– Пробачте мені, пане, але ми не знали, чи варто вам про це так відразу повідомляти… Боюсь, що трапилася дуже страшна річ, пане… Боюся, що ваш брат…

Вілфред стиснувши свої тонкі руки і в щирому розпачі вигукнув:

– Яке паскудство він зробив цього разу?

– Ні, пане, – кашлянувши, відказав чоботар, – він не зробив нічого, і я боюсь, що він взагалі нічого більше не зможе зробити… Боюсь, що його вже… Пане, краще б ви самі пішли туди.

Вікарій, услід за чоботарем, зійшов звивистими сходами до виходу, що височів над шляхом. Богун з першого погляду зрозумів, що сталася трагедія, бо міг бачити кузню, як на долоні. На її подвір'ї перебувало п'ятеро чи шестеро людей, одягнутих у чорне, і серед них він помітив уніформу інспектора поліції. Також там був лікар і два священики – пресвітеріанської та римо-католицької церков. Останній щось емоційно і швидко впівголоса говорив ковалевій дружині – вродливій парафіянці з рудо-золотим волоссям, яка гірко ридала на лаві. Між тими двома групами, неподалік купи ковальських молотів, лежав ниць, розкинувши руки, як орел у леті – крила, чоловік у вечірньому вбранні. Згори Вілфред міг добре розгледіти деталі його костюма та зовнішності, навіть фамільні персні на пальцях, і, на свій жах, замість голови він побачив сплющене криваве місиво.

Відтак Вілфред поспішно збіг сходами на подвір'я. Лікар, який водночас був і їхнім сімейним лікарем, привітався з ним, але вікарієві було не до вітань. Він лише спромігся вимовити:

– Мій брат – мертвий. Що з ним сталося? Хто мені розкриє таємницю його смерті?

Серед незручної тиші пролунав голос чоботаря, – очевидно, найщирішої душі з усіх присутніх:

– Пане, це справді дуже страшний випадок, але жодної таємниці тут немає.

– Що ви хочете цим сказати? – запитав його Вілфред, обличчя якого помітно зблідло.

– Усе досить просто, – відповів Гібс. – На сорок миль довкіл є лише один чоловік, який міг нанести такий удар по голові жертви, і, до того ж, у нього було для цього більш ніж достатньо підстав.

– Це має встановити суд, – втрутився лікар, високий чоловік з чорною борідкою, і було відчутно, що він нервує.

– Але я можу, як особа компетентна, підтвердити слова пана Гібса про силу того удару, яка справді була неймовірна. Щоправда, пан Гібс стверджує, що є лише одна людина в усій окрузі, здатна здійснити такої сили удар, але, гадаю, ніхто з тих людей, яких я знаю, на таке не спроможний.

На обличчі вікарія ледь помітно промайнув забобонний страх.

– Я не зовсім розумію, що тут сталося, – сказав він.

– Пане Богун, – промовив лікар низьким голосом, – я не можу підібрати порівняння. Я не можу навіть офіційно констатувати діагноз, бо череп розколото на друзки, немов шкаралупу від яйця. Уламки кістки встромилися і в тіло, і в землю, наче кулі у глиняну стіну. Таке могла вчинити лише рука велетня.

Він на мить замовк, спохмурніло дивлячись на вікарія через окуляри, а тоді додав:

– Однак у цієї справи є одна перевага: вона знімає підозру з більшості мешканців, бо удар був надзвичайної сили. Якби вас, мене чи будь-кого з мешканців нашого краю звинуватили у цьому злочині, то суд виправдав би нас так само, як хлопчика, звинуваченого у крадіжці пам’ятника адміралові Нельсону.

– І я кажу, – вперто повторив чоботар, – це могла зробити лише одна людина, яка мала на те підстави. Де зараз коваль Симеон Барнс?

– Він десь у Гринфорді, – невпевнено сказав вікарій.

– Хтозна, скоріш за все, він зараз десь у Франції, – буркнув чоботар.

– Ні там, ні там, – почувся тихий і спокійний голос людини, яка щойно підійшла до громади. – Погляньте на шлях, он він піднімається сюди.

Це сказав католицький священик – непоказного вигляду, скромної статури, з брунатним їжакуватим волоссям на великій голові й виразом незворушності на круглому обличчі. Щоправда, навіть якби він був такий прекрасний, як Аполлон, на нього ніхто б не звернув зараз уваги. Кожен уп'явся поглядом у шлях, що повертав з долини у село, яким справді наближався до них коваль Симеон, рухаючись звичними великими кроками і несучи на плечі ковальський молот. Це був незграбний височенний чолов'яга з глибокими, темними і зловісними очима та чорнявою бородою. З ним було ще двійко людей, і всі спокійно про щось балакали. Хоча коваль ніколи не був надто веселим, зараз він, можна сказати, почувався цілком у настрої.

– Боже мій! – вигукнув чоботар-атеїст. – У нього той молот, яким він вчинив цей злочин.

– Ні, це інший, – уперше промовив слово інспектор поліції, на вигляд – метикуватий чоловік з вусами піщаного кольору. – Той молот, яким він це зробив, лежить під стіною церкви. Ми не рухали ані тіло, ані знаряддя, залишивши все, як було.

Всі оглянулися, а скромний священик перетнув подвір'я і ретельно оглянув інструмент, що там лежав. Це був чи не найменший і найлегший з купи ковальських молотів, між якими він був би зовсім малопомітним, але його залізна поверхня була закривавлена і до неї прилипли жовті волосини.

Після мовчанки, він, не відводячи погляду від молота, голосно і вже жвавіше промовив:

– Пане Гібс, ви, мабуть, помиляєтеся, – принаймні у тому, що вважаєте, ніби у цій справі немає жодної таємниці. Але як міг гігантський злочинець нанести удар такої сили невеликим молоточком. Це, воістину, справжня таємниця.

– Та облиште той молот, – збуджено гукнув Гібс. – Краще скажіть, що будемо робити з Симеоном Барнсом?

– Він тут ні до чого, – спокійно сказав священик.

– Чоловік добровільно, нічого не підозрюючи, повертається додому. Я знаю обох його супутників. Це добропорядні люди з Гринфорда, які йдуть до пресвітеріанської церкви.

Він ще говорив, а із-за рогу церкви вийшов високий коваль й, ступивши на власне подвір’я, зупинився, як вкопаний, і випустив з рук молот на землю. Інспектор, обличчя якого виражало непроникну строгість, негайно підійшов до коваля.

– Я не запитуватиму вас, пане Барнс, – сказав він, – що ви знаєте про ту трагедію, яка трапилася на вашому подвір’ї. Можете не відповідати. Я сподіваюся, що не знаєте і зможете нас у цьому переконати. Але я мушу виконати свій обов’язок: іменем короля, я арештую вас за вбивство полковника Нормана Богуна.

– Ти маєш право мовчати, – сказав чоботар офіційним тоном. – Це ще мають довести. Ще навіть не доведено, що те тіло з розчавленою головою – це тіло полковника Богуна.

– Це зробити неважко, – сказав лікар, що стояв поруч вікарія. – Тут детективу не вийде. Я був приватним лікарем полковника і знаю його тіло краще, ніж він сам. У нього були гарні руки, але з особливостями: другий і третій пальці були однакової довжини. Так що не може бути жодних сумнівів, що це – тіло полковника.

Лікар знову поглянув на трупа з розтрощеною головою, що лежав під стіною. Остовпілий коваль теж не зводив з нього свого залізного погляду.

– То що, полковник Богун мертвий? – промовив він.

– Ну й дідько з ним.

– Замовкни! Не кажи нічого, – вигукнув чоботар-атеїст, аж підстрибнувши в екстазі від того, що в Англії таке прекрасне законодавство. Адже переконаний атеїст – це найбільш законослухняний громадянин.

Коваль поглянув на нього через плече з лютим виразом обличчя.

– Послухай, безбожнику, ти б не гавкав, як та лисиця, коли б світ не підтримував, таких як ти, – сказав він, – але Бог все бачить, і незабаром ти сам у цьому переконаєшся.

Вказавши правицею на труп, він запитав:

– Коли той пес здох за свої гріхи?

– Стежте за тим, що кажете, – докорив йому лікар.

– Стежте за тим, що пише Біблія, тоді я теж стежитиму за тим, що кажу. Коли його вбито?

– Я бачив його ще о шостій ранку, – несміливо промовив Вілфред Богун.

– Бог добрий, – сказав коваль. – Пане інспектор, я не маю нічого проти того, щоб ви мене заарештували. Навпаки, то ви можете бути проти мого арешту. Мені байдуже, що суд зіпсує мою репутацію, але ж вам не все одно, коли ви почнете свою кар’єру з провалу?

Солідний інспектор уперше глянув на коваля з живим інтересом, і так зробили всі присутні, окрім невисокого дивного священика, який продовжував розглядати той невеликий молот, яким було завдано смертельного удару.

– Отам, біля кузні, стоять двоє людей, – вів далі коваль з переконливою ясністю в голосі. – Це добрі майстри з Гринфорда, яких тут всі знають, і вони готові заприсягтися перед ким завгодно, що ми разом усю ніч до світанку і ще довгий час потому перебували в одній кімнаті, де відбувалося засідання нашого комітету відродження віри. Так що наші чесні душі врятовані. Крім того, у самому Гринфорді ще із двадцятеро людей можуть під присягою підтвердити моє перебування там. Якби я був поганцем-язичником, я б не попереджав вас, що попереду – провалля, але я – християнин, тому я дам вам шанс і запитаю, чи ви зважите на моє алібі зараз, чи хочете почути його вже в суді?

Інспектор, що досі був безпристрасним, виявив помітну стурбованість і сказав: