Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Скажіть, будьте добрі, а яка причина такого поспіху? – наполягав лондонський детектив.

– Річ у тому, – сказав священик, ледь підвищивши голос на тлі завивання вітру за вікном, – що мешканці цього замку практикували чорну магію, і хто знає, що захоронено в тій могилі? А зараз, у цю бурю, на вежі мав би сидіти сам диявол, завбільшки як сто слонів, і ревінням сповіщати про апокаліпсис.

– Кажете, чорна магія, – тихо мовив Фламбо, бо був досить освічений, аби дещо знати про неї, – але навіщо знадобилися усі ці дивні речі?

– Не знаю, мабуть, то наслідок якогось чаклування, – була відповідь Брауна. – Важко передбачити замисли пекельних сил. Можливо, то якісь засоби для тортур або ж маніяки не можуть жити без воску і сталевої стружки, а з грифелів від олівців готують якийсь наркотичний дурман. Словом, найкоротший шлях до розв'язання усіх наших проблем – це шлях до цвинтаря на пагорбі.

Його друзі більше не сперечалися і рушили услід за Брауном у темний буремний сад, а вечірній вітер шмагав їх по обличчю. У Крейвена в кишені був ордер, а в руці він тримав сокиру. Фламбо ніс важку лопату дивного слуги, а отець Браун – невеликий позолочений требник, з якого вирізали назви Бога.

Стежка до цвинтаря була крута, але коротка, але коли дув зустрічний вітер, підійматися нею було досить важко. Що вище вони піднімалися, то краще було видно чорний сосновий ліс, який, наче море, нуртував під поривами сильного вітру і краю якого не було видно. Це створювало лячне враження, немов вітер дме у пущі, де немає ані людей, ані життя взагалі. Над безкраїм темним лісом, здавалося, було чутно журливу мелодію, давню, як поганські часи. З-під опалого листя немов долинали розпачливі голоси забутих божеств, які заблукали у величезному темному лісі, загубивши шлях на небо.

– Знаєте, – ніби між іншим промовив отець Браун, – шотландці – нащадки великого народу, що проживав тут задовго до того, як з’явилася Шотландія. То були дуже незвичайні люди і такими залишаються досі. Але в доісторичні часи вони, мабуть, поклонялися демонам, і це, – закінчив отець із пожвавленням у голосі, – пояснює той факт, що вони з таким запалом ухопилися за пуританство.

– Скажіть, любий друже, – нетерпляче звернувся до нього Фламбо, – який це має стосунок до того нюхального тютюну?

– Любий друже, – ухильно, але в унісон йому відповів Браун, – усім істинним релігіям властива одна ознака – віра в матеріалізм, матеріальну сутність. А демонізм – одне з таких вірувань.

Тим часом вони вийшли на трав'янисту вершину пагорба – рідкісне безлісе місце серед безмежного соснового пралісу, що ревів і хвилювався. Рипіння хирлявого паркана, зробленого з вориння і шматків дроту, вказувало на межу цвинтаря. Інспектор Крейвен підійшов до краю могили, а Фламбо устромив лопату лезом у ґрунт і сперся на держак. Обидва похитувалися під натиском буревію так само, як і старенький паркан. У ногах могили росли величезні будяки, сиві від перезрілого насіння. Коли поривом вітру зірвало з будяка одну пухнасту кульку і понесло у бік Крейвена, інспектор відскочив від неї, немов від стріли.

Фламбо напер ногою на лопату, і та, простромивши траву, увійшла у вологу глину. Він став, опершись на лопату, як на ціпок.

– Продовжуйте, – тихо підбадьорив його священик, – ми усього лиш шукаємо правду. Що вас лякає?

– Мене лякає те, що я там знайду, – відповів Фламбо.

Лондонський детектив заговорив високим голосом, намагаючись здаватися бадьорим і веселим:

– Цікаво, чому він так заховався від усіх. Може, він якийсь прокажений?

– А може, щось гірше, – мовив Фламбо.

– Про що ви подумали? Невже щось може бути гіршим, ніж прокажений?

– Я не можу ні про що думати, – сказав Фламбо, продовжуючи копати. Через декілька страшних хвилин мовчазного копання він озвався здавленим голосом: – Раптом той, що там, має якийсь дивний вигляд.

– Не дивніший, ніж ці папірці з ілюстраціями, – підхопив отець Браун. – Але ми знайдемо їм пояснення.

Фламбо продовжував копати, зціпивши зуби. На той час, коли його лопата найшла на твердь і він, обкопавши як міг, витягнув назовні дерев'яну труну, буревій уже розігнав темні хмари з-над пагорба і де-не-де оголив зоряне небо. Крейвен, підступивши до труни з сокирою, розпочав енергійну роботу. Один раз, заносячи сокиру, він зачепив верхівку будяка і аж здригнувся. Урешті-решт покришка піддалася і, скинувши її, під зоряним посвітом усі побачили полиск кісток.

– Це лише кістки, – сказав Крейвен і додав: – людські кістки, – немов сподівався побачити щось інше.

– У нього, – голос Фламбо звучав нерівно, – все на місці?

– Здається, так, – хрипко відповів інспектор, нахиляючись над скелетом у домовині. – Хоча… зачекайте, зачекайте…

Велетень Фламбо підійшов, злегка похитуючись.

– Я починаю думати про це, – вигукнув він, – і не розумію, що, попри всі божевільні обставини, йому могло б загрожувати? Чого має боятися людина у цих клятих холодних горах? Гадаю, лише одноманітного шуму цього безмозгого чорного лісу і, найбільше, первісного відчуття чогось невідомого. Це схоже на сон атеїста. Сосни тут, сосни там, сосни повсюдно…

Раптом інспектор вигукнув:

– Боже! Він без голови!

Поки інші приходили до тями, у священика промайнув перший страшний здогад.

– Без голови? Отже, він не має голови? – повторив отець Браун, ніби передбачав якийсь інший можливий дефект.

У присутніх промайнули примарні видіння: у Гленгайлів народилася безголова дитина, у замку переховається молодик без голови; старовинними кімнатами та чудовим садом походжає безголовий літній чоловік. Але усі ці версії нічого не прояснили, і вони мовчки стояли біля могили, вслухаючись у гул лісу і грім неба, немов знесилені погонею тварини. Відгадка, здавалося, була так близько, але вислизнула у них з-під носа.

– Отже, маємо трьох безголових людей, – сказав отець Браун, – і вони стоять оце над розритою могилою.

Блідий детектив з Лондона намагався щось сказати, але застиг із розкритим ротом, як бевзь, бо над ними гучно і пронизливо заскиглив вітер. Офіцер поглянув на свої руки, на сокиру, яка була неначе чужою, і впустив її на землю.

– Отче, – сказав Фламбо низьким і водночас таким наївним голосом, яким говорив дуже рідко, – то що нам тепер робити?

Відповідь пролунала різко, як постріл.

– Спати! – вигукнув отець Браун. – Ходімо всі спати! Ми зайшли в безвихідь! Невже ви не знаєте, що таке сон? У сні кожен навертається до Бога. Це таїнство, виявлення віри і харч духовний. Зараз нам потрібне це таїнство, фізичне таїнство, бо на нас, як рідко на кого, звалилося дуже велике нещастя.

З досі розтулених губ Крейвена злетіло нарешті те, що від давно мав сказати:

– Що ви маєте на увазі?

Священик повернув обличчя до замку і відказав:

– Ми знайшли правду, але вона не має жодного сенсу, – і рушив стежкою вниз, майже не дивлячись, куди ступає, що з ним бувало вкрай рідко. Тільки-но вони добралися до замку, він упав на ліжко і заснув як убитий.

Але, незважаючи на свої оди сну, сповнені таємничості, отець Браун прокинувся раніше за всіх, за винятком хіба що мовчазного садівника. Запаливши довгу люльку, він спостерігав, як той працелюб порається на городі. Під ранок буревій скінчився сильною зливою, яка на довго освіжила решту дня. Садівник, здавалося, щось промовляв сам до себе, але побачивши, що детективи вже прокинулися, поспішно застромив лопату в землю, зіславшись на те, що час снідати, і пішов міжряддями капусти на кухню і там зачинився. Отець Браун промовив:

– Він – цінний працівник. Побачили б ви, друзі, як він копає картоплю. Але, – у голосі священика забриніла нотка благочинності, – у нього є недоліки, як у всіх нас. Він викопує не всю картоплю підряд, іноді пропускає корчі, як-от у цьому рядку. Отут! Я маю дуже великий сумнів, що звідси він викопав картоплю.

– Чому ви у цьому сумніваєтеся? – запитав його Крейвен.

– Я маю великий сумнів щодо цього, – сказав отець Браун, – бо Гов сам не був у цьому певен. До того місця він методично, раз по раз, викопував картоплю, а тут – як-небудь. Напевно, тут має бути добряча картоплина.

Фламбо, не довго думаючи, витягнув лопату із землі, увігнав її у вказане Брауном місце і перевернув землю. Те, що він викопав, було більше схоже не на картоплину, а на великий старий трюфель. Але лопата об нього гупнула і він, перекотившись, повернувся до присутніх вишкіреними зубами.

– Ось він, Ерл Гленгайл, – сумно промовив Браун, уважно оглядаючи знахідку. А потім, після миттєвої паузи, раптом вихопив лопату з рук Фламбо і, вигукнувши: – Потрібно негайно закопати його знову, – загорнув череп землею там, де він був. Після цього отець оперся непоказною статурою на встромлену в землю лопату і, ледь нахиливши велику голову, втупився кудись невиразним поглядом, наморщивши чоло.

– Якби-то можна збагнути суть цього останнього звірства, – упівголоса сказав він і, притулившись до держака лопати, звів долоні до брів, як під час молитви.

У небі запанували срібло і блакить, а птахи так виспівували на садових деревцях, що, здавалося, то співають дерева. Відтак троє приятелів задумливо мовчали.

– Що ж, я здаюся, – сказав урешті зі злістю Фламбо. – Мій розум і цей світ – несумісні речі, крапка. Нюхальний тютюн, понівечені молитовники, нутрощі якихось шарманок, чого іще треба…

Тут Браун звів нахмурені брови, зненацька плеснув долонею по держаку лопати і нетерпляче вигукнув:

– Ага, так, так, так, так… Тепер ясно, усе ясно, як Божий день. Сьогодні вранці, тільки-но прокинувшись, я зрозумів значення і нюхального тютюну, і годинникового механізму, і решти тих знахідок. Потім я, спостерігаючи за Говом, тим садівником, з’ясував, що він ніякий не глухий і не такий дурний, як прикидається. У тих спорадичних знахідках нічого злочинного я не вбачаю. Я помилився і стосовно того пошматованого требника – не у ньому причина зла. Але ця остання справа паплюження могил і викрадання голів померлих – хіба це не зло? І чи не пахне тут чорною магією? Одним словом, це зовсім не проста справа і нюхальний тютюн та свічки тут – ні до чого.

Браун замовк, смачно затягнувся люлькою і став неспішно крокувати довкола.

– Мій друже, – сказав Фламбо з гумором, що не обіцяло нічого приємного, – раджу вам бути зі мною обережнішим і не забувати, що колись я теж був злочинцем. Моя велика перевага була в тому, що я завжди діяв на свій страх і ризик, причому робив усе швидко і вчасно. Необхідність вичікувати на перебіг подій для детектива з французькою нетерплячістю – річ занадто нестерпна. У житті я – за будь-яких умов – завжди все робив, не зволікаючи: на дуелі бився наступного ж дня, рахунки сплачував, не встаючи із-за столика, ніколи не відкладав візит до зубного лікаря…

В отця Брауна люлька випала з рота і розбилася натроє об кам'янисту стежку. Зупинившись, з неспокійними очима та недоумкуватим виразом на обличчі, він про щось гарячково розмірковував.

– Боже, який я дурень! Який я дурень! – повторював отець, а тоді, немов хильнувши грогу, бадьоро посміхнувся.

– Дантист, лікар до зубів, зубів! – повторював він. – Шість годин думати про всілякі дурниці й жодного разу не згадати про дантиста! А це ж така проста, красива й обнадійлива думка! Друзі, ми провели ніч у пеклі, але нам знову зійшло сонце, заспівали птахи, і в цьому прекрасному світі нам допомагає повернути здоров'я і душевний спокій зубний лікар.

Нетерплячий Фламбо зі словами:

– Бачу, що без тортур інквізиції з вас правди не витягнеш, – стрімко рушив до нього.

Отець Браун, здавалося, хотів піти в танок на залитій сонцем галявині, але передумав і лише жалібно закричав, як мала дитина:

– Невже мені не можна хоч трішки попустувати? Адже ви навіть уявити собі не можете, яким нещасним я щойно був. Але тепер я зрозумів, що у цій справі серйозних гріхів не було вчинено. Вона – усього лиш результат незначного душевного розладу, але хіба ж це злочин?

Він ще раз крутонувся, немов танцюючи, і уважно подивився на детективів та сказав:

– У цій історії немає і сліду злочину, усе трапилося через пунктуальну чесність. Ми розслідуємо вчинки, мабуть, єдиної людини в світі, яка звично виконувала свій обов'язок. Ми досліджуємо релікт – логіку первісної людини, яка водночас була споконвічною релігією його раси.

Пригадайте стару народну пісню про мешканців замку Гленгайл:

 
Як той сік весною для беріз —
Так червлене золото для панів Огелбі.
 

Значення цих слів водночас і пряме, і переносне. Пісенька не лише натякає, що Гленгайлами оволоділа жадоба збагачення, а й констатує реальний факт: вони, справді, накопичували золото і мали величезну колекцію прикрас і виробів з цього дорогоцінного металу. То, по суті, були жмикрути з маніакальною любов'ю до золота. А тепер, з огляду на викладені факти, розгляньмо ваші знахідки у замку. Усі ці речі відокремлені від своїх золотих або позолочених носіїв: діаманти – від перснів, свічки – від канделябрів, нюхальний тютюн – від капшуків, свинцеві грифелі – від олівців, ціпок – від ручки, годинникові механізми – від настінних або наручних годинників тощо. Що ж до Ісусового німба та імен Бога у старому требнику, то ці зображення були позолочені, зі щирого золота, то ж їх, – якою б маячнею це не здавалося, – просто вирізали.

Після того, як з'ясувалася вся божевільна правда, у саду неначе посвітліло і трава заблищала на яскравому сонці.

– Просто взяли і вирізали, – вів далі отець Браун, – вирізали, але не вкрали. Злодії б ніколи не залишили за собою стільки таємниць. Вони б поцупили все: і золоті табакерки з нюхальним тютюном, і золоті олівці зі свинцевими грифелями тощо. У нашому випадку – це людина з дивовижною совістю. Сьогодні вранці там, на городі, правда про всю цю історію з'ясувалася сама собою.

Покійний Арчибальд, останній з клану Огелбі, з усіх уродженців Гленгайлу мав найбільше підстав називатися доброю людиною. Однак усвідомлення гіркоти перебування серед нечестивців перетворило його на мізантропа. Йому неприємно було згадувати лихі вчинки своїх предків, що, зрештою, наштовхнуло його на думку, що всі люди – нечесні. Тому він не вірив у філантропію, тобто добровільну матеріальну підтримку бідних людей багатими, і заприсягнув; якщо зустріне хоча б одну праведну людину, то віддасть їй усе золото Гленгайлу. Кинувши виклик суспільству, він став відлюдником, навіть не сподіваючись, що його виклик хтось прийме. Але одного дня якийсь глухий молодий шотландець з віддаленого верховинського села приніс йому запізнілу телеграму, і лорд Гленгайл із притаманним йому гумором дав тому новенький фартинг. Принаймні він так думав. Але згодом, придивившись, виявив, що новенький фартинг на місці і що замість нього він дав цілий соверен.[25]25
  Соверен – золота монета, у вартісному еквіваленті – це 1 фунт стерлінгів, тобто – майже 1 тисяча фартингів (четвертаків, 14 пенса; 12 пенсів – це 1 шилінг, 20 шилінгів – це 1 фунт стерлінгів, соверен) (Прим. пер.).


[Закрыть] Цей випадок спонукав його до іронічних розмірковувань про того хлопця, який, здавалося, чудово уособлював безсоромну жадібність своїх одноплемінників. Лорд Гленгайл був певен, що той або щезне, як злодій, що вкрав велику суму, або з'явиться знову, щоб повернути її за винагороду. Сталося так, що посеред ночі, – а він жив одинаком, – його підняв з ліжка стукіт у двері, за якими, як з'ясувалося, стояв той глухий телепень. Він приніс не соверен, а решту – точно дев'ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги.

Відтоді розум лорда спалахнув роздумами про причину тієї, по-ідіотськи точної, решти. Він був готовий заприсягнутися, що, на відміну від Діогена, котрий так і не зустрів чесної людини, хоча шукав її удень зі свічкою, лорду нарешті пощастило на таку натрапити. Тому він переробив свій заповіт, і я з ним ознайомився. Він забрав того совісного хлопця до себе у величезний, але занедбаний замок і виховав собі прислужника й водночас, як не дивно, спадкоємця. Не знаю, наскільки розумним був цей прислужник, однак він раз і назавжди запам’ятав дві ідеї фікс свого пана: першу – що документ про правонаступництво уповноважує людину на все, другу – що він вступає у володіння усім золотом Гленгайлу. Отже, до цієї миті все було дуже просто. Слуга обдер усе золото з поверхонь замку, але не взяв собі нічого іншого, ані крихти, навіть такої дрібниці, як дрібка нюхального тютюну. Він зняв золотий листок зі старого світильника, але більше нічого не чіпав. Це все я зрозумів, але ніяк не міг збагнути, навіщо йому відрубані голови. Особливо мені не давала спокою та голова, закопана на картопляному полі. Я вже було впав у розпач, аж тут Фламбо вжив слово «дантист».

Тепер долю того черепа можна передбачити: слуга знову покладе його назад у могилу, як тільки повисмикує з нього золоті зуби.

Так і сталося. Того ранку Фламбо піднявся на пагорб і побачив, як дивак-жмикрут, у капелюсі та загорнений у плед, якого теребив гірський вітер, розривав уже знайому могилу.

Нестандартна форма

Чимало великих доріг, що ведуть з Лондона на північ, простягаються далеко вглиб країни, поступово сходячи на манівці й перетворюючись на ледь помітні переривчасті вулички, які, незважаючи на значні прогалини в їх забудові, усе ж зберігають загальні обриси. Десь тут незабаром буде ряд крамничок, далі – огороджене поле або вигін, ще далі – славетний паб, а за ним – городи або розсадник садових дерев, з яким межуватиме величезний приватний маєток, а за ним – знову городи, потім заїжджий двір… Якщо комусь заманеться помандрувати однією з тих доріг, йому доведеться минати будинок, який мимоволі приверне до себе увагу. Він приземкуватий, продовгуватий, розташований уздовж дороги і пофарбований переважно в зелений та білий кольори, з верандою, сонценепроникними шторами і портиками під чудернацькими куполами, що нагадують дерев'яні парасолі (такі ще можна побачити біля старомодних особняків). Той приміський будинок у суто англійському стилі, споруджений у Клефемі, історичному заможному районі Лондона, – справді старомодний. Однак, дивлячись на його зовнішній вигляд, можна припустити, що будинок зведено передусім для прихистку в спекотну погоду. Побілені стіни і світлі штори відразу наводять на думку про тюрбани і навіть пальми. Очевидно, його збудував якийсь англо-індус.

Отож, кому доведеться побачити цей будинок, того він невимовно причарує, більше того, – той відразу відчує, що він таїть якусь історію. І цілком матиме рацію, адже ось ця історія. Вона сповіщає про дивовижні події, що відбулися відразу після Зелених свят 18… року.

Той, хто проходив повз цей будинок у четвер перед Світлою Неділею приблизно о пів на п'яту пополудні, міг бачити, як через відчинені двері з нього виходить отець Браун, служитель невеликої церкви у Сент-Манго, димлячи великою люлькою, у компанії свого височенного французького приятеля на ймення Фламбо, котрий курив тоненьку сигарету. Чи зацікавили вони читача, чи ні, але, правду кажучи, ці двоє – не єдині цікавинки, що з'явилися у відчинених вхідних дверях біло-зеленого будинку. Є багато інших особливостей цієї будівлі, котрі від початку заслуговують на опис не лише для того, щоб читач зрозумів увесь трагізм цієї історії, а ще й тому, щоб він побачив те, що було видно крізь відчинені двері.

Весь будинок побудований у формі літери Т з довжелезною балкою і коротенькою ніжкою. Довга балка була фасадом з парадним входом посередині, будинок був обернений до дороги, мав два поверхи і майже всі найважливіші кімнати. Коротенька ніжка – одноповерхова добудова, що складалася лише з двох довгих кімнат, розділених одними дверима, виходила на задвірок, якраз навпроти вхідних дверей. Перша з них слугувала робочим кабінетом славнозвісного літератора Квінтона, котрий написав тут свої емоційні поеми і романи Сходу. Друга, віддаленіша, була скляною оранжереєю, в якій росло безліч усіляких тропічних квітів, часто геть унікальних і напрочуд красивих, що у післяобідню пору чарівно вигравали на сонці яскравими барвами. Тому, коли двері тієї кімнати відчинялися, більшість перехожих спинялися, щоб, затамувавши подих, помилуватися цією сценою казкового перетворення: на тлі багатих апартаментів раптом з'являлися багряні хмари, золотисті сонця та яскраво-червоні зорі, вогненно привабливі й, водночас, оманливо далекі.

Поет Леонард Квінтон особисто потурбувався про цей квітковий ефект, і можна лише сумніватися, чи зумів він у своїх поезіях самовиразитися з такою ж майстерністю. То був чоловік, що упивався кольорами, кохався в них і в якого, нерідко, потяг до кольору зумовлював цілковите нехтування формою, навіть досконалою формою. Саме ця пристрасть навернула його геній до поезії та образотворчого мистецтва Сходу – цих неймовірних килимів і блискітливо-засліплюючих орнаментів, у яких, здавалося, всі барви так хаотично, але вдало, перемішані, що марна річ – намагатися побачити в них якийсь візерунок чи образ. Завдяки витонченій уяві та винахідливості, йому – нехай і не так талановито, як зробив би це справжній художник, – вдалося скомпонувати епічні та любовні оповіді, які виражав якийсь бунтівний, навіть жорстокий колір, оповіді про тропічні небеса, що палали золотом чи кривавою міддю, про східних витязів, що у величезних тюрбанах на голові їхали на розфарбованих у бузковий чи перламутрово-зелений колір слонах, про гігантські діаманти, які не могла перенести сотня негрів і які палали правічними вогнями чудернацького забарвлення.

Іншими словами (якщо подивитися на все це практично), той поет витав у небесах Сходу, які, насправді, страшніші, ніж пекло Заходу, захоплювався східними царями-раджами, котрих ми, швидше, назвали б маніяками, та східними діамантами, які ювелір із Бонд-Стрит (якби йому та сотня знеможених негрів таки їх доперла) запросто запідозрив би у несправжності. Квінтон був геній, можливо, трохи навіжений, але його навіженість виявлялася не так у роботі, як у буденному житті. Був слабохарактерний і в'їдливий, мов оса, а його здоров'я останнім часом підупало через популярне на Сході експериментування з опіумом. Його дружина, – вродлива, працелюбна і, насправді, струджена жінка, – була проти опіуму, але свої протести виражала здебільшого не своєму чоловікові, а справжньому індусові-самітнику в біло-жовтому вбранні, якого – за наполяганням господаря – вони квартирували вже декілька місяців і котрий був для нього кимось на кшталт Вергілія, який водив його дух небесами і пеклами Сходу.

На поріг отого мистецького обійстя, власне, і вийшли покурити отець Браун та його приятель, і з огляду на вираз їхніх облич, вони вийшли надвір з неабияким полегшенням. Фламбо давно знав Квінтона – ще з диких студентських вечірок у Парижі, і на минулих вихідних вони відновили стосунки, однак – попри важливі події останнього часу – не дуже ладили. На думку Фламбо, куріння опіуму і складання еротичних віршиків на пергаменті є прямим шляхом до диявола, не гідним джентльмена. Тільки-но обидва приятелі збиралися зійти з порога у сад, як раптом вхідна хвіртка розчинилася навстіж і впустила молодика у збитому на потилицю циліндрі, який зайшов так рвучко, що аж спіткнувся об сходи і ледь не впав. Виглядав він легковажно: яскраво-червоний галстук з'їхав набік, наче його власник спав, не роздягнувшись, у руці юнак тримав невеликий складений ціпок, яким нервово помахував.

– Панове, – хекнув він, – мені треба побачити друзяку Квінтона. Конче. Чи його немає?

– Гадаю, пан Квінтон у себе, – сказав отець Браун, вибиваючи люльку, – але не знаю, чи вдасться вам побачитися з ним. У нього зараз лікар.

Молодик, що, здавалося, був не зовсім тверезий, поткнувся було в передпокій, але тут зіштовхнувся з лікарем, який, щойно вийшовши з Квінтонового кабінету і замкнувши двері, саме одягав рукавиці.

– Побачити пана Квінтона? – здивувався він. – Ні, боюсь, що зараз це неможливо. Правду кажучи, я забороняю це як лікар. Жодних відвідувачів, бо я дав йому дозу снодійного.

– Але ж послухайте, друзяко, – сказав молодик у червоній краватці, намагаючись ухопити лікаря за вилогу його пальта. – Послухайте, я не маю іншого виходу, у мене проблеми…

– Поводьтеся пристойно, пане Аткінсон, – відказав лікар, скидаючи його руку зі свого пальта, – коли ви протверезієте, тоді я дозволю вам побачитися з ним.

Одягнувши капелюха, він ступив за поріг, і всі троє вийшли на осоння. Лікар був присадкуватим веселуном із невеличкими вусами, тримався невимушено, але справляв враження далеко не простака.

Молодик у циліндрі, що, здавалося, не мав іншого дару тактовності у поводженні з людьми, окрім хапання їх за пальта, стояв під дверима ошелешений, немов його в буквальному розумінні викинули з будинку, і мовчки дивився услід трьом постатям, які разом йшли садом.

– Але ж як красиво я йому набрехав, – посміхаючись, зауважив медик. – Насправді бідолашний Квінтон уже півгодини, як обходиться без свого снодійного. Я не дозволяю, щоб його турбувала якась тварюка, що хоче лише вициганити в нього трохи грошей, які так і не віддасть, хоча б і могла. Той нероба і паскудник доводиться братом пані Квінтон, а вона – найкраща жінка в світі.

– Так, – погодився отець Браун. – Вона – хороша жінка.

– Отож, я пропоную пройтися садом, допоки той волоцюга не піде геть, – продовжував лікар, – а тоді я за гляну до Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе потрапити до нього, бо я замкнув двері на ключ.

– У такому разі, докторе Герріс, – сказав Фламбо, – давайте обійдемо будинок ззаду, там, де закінчується оранжерея. Звідти до будинку, звісно, входу немає, але ж є нагода роздивитися її хоча б іззовні.

– Гаразд, а я матиму змогу поглянути на мого пацієнта, – усміхнувся лікар, – він полюбляє лежати на дивані, що в кінці оранжереї, серед всіх отих криваво-рудих тропічних пуансетій, від яких у мене аж мурахи по спині лізуть… Що там таке, отче?

Отець Браун раптом зупинився, нахилився і підняв з високотрав’я чудернацько вигнутий ніж східного типу, інкрустований кольоровими камінчиками і металами.

– А це що таке? – запитав він, розглядаючи ніж з неприхованою відразою.

– Це щось Квінтонове, гадаю, – неуважно відказав доктор Герріс, – у нього тут повно усіляких китайських цяцьок. А може – того сумирного індуса, якого він в усьому наслідує.

– Якого індуса, – поцікавився отець Браун, не відриваючи уважного погляду від кинджала, який тримав у руці.

– Та якогось індійського фокусника, – промовив лікар зневажливо, – звісно, шахрая.

– То ви не вірите в магію? – знову запитав отець, не глянувши на нього.

– Я? У магію? Ще цього не вистачало! – відказав лікар.

– Гарненький, нівроку, – промовив священик, низьким голосом, – і кольори дуже гарні. Але форма якась нестандартна.

– Тож яка може бути цьому причина? – запитав Фламбо, поглянувши на кинджал.

– Яка завгодно… Я кажу про неправильність форми взагалі. Хіба ви не помічали, що вона переважає у мистецтві Сходу? Його кольори аж дурманять своєю привабливістю, проте форми якісь убогі, нереалістичні – вишукано убогі, зумисне погані. На якомусь турецькому килимі я бачив навіть речі аморальні.

– О, Боже мій! – вигукнув по-французьки Фламбо і засміявся.

– Не знаю, може, то букви і символи якоїсь мови, але я певен, що слова з них – злі й лукаві, – продовжував святий отець дедалі тихішим голосом. – Ці лінії умисне непрямі, вони – наче змії, що петляють, утікаючи геть.

– Про що це ви, до дідька, говорите? – голосно засміявся лікар.

Фламбо спокійно відповів йому:

– На отця інколи находить якийсь містичний настрій, але, чесно кажучи, хочу вас попередити, що це трапляється лише тоді, коли зло десь зовсім поряд.

– Тьху-тьху! – відреагував лікар.

– Ні, ви тільки погляньте на нього, – вигукнув отець Браун, тримаючи кривий кинджал перед собою у витягнутій руці, наче то й справді була блискуча змія. – Невже ви не помічаєте, яке нестандартне, викривлене його лезо? Невже не бачите, що він не призначений для чогось звичайного й доброго? На відміну від списа, у нього не пряме вістря. Він не має вигину, як у коси. І на зброю він аж ніяк не схожий. Усім своїм виглядом він нагадує знаряддя катування.

– Що ж, якщо він вам так не до вподоби, – весело сказав Герріс, – то краще повернути його власникові. Чи далеко ще до кінця тої клятої оранжереї? До речі, цей будинок теж має нестандартну форму.

– Ви мене не розумієте, – сказав отець, хитаючи головою. – Форма цього будинку – незвичайна, якщо хочете – навіть сміховинна. Але нічого поганого в ній нема.

Так, розмовляючи, вони обійшли вигнутий кінець оранжереї – дугоподібну суцільну стіну зі скла, без дверей і без вікон, крізь які можна було б проникнути досередини. Скло, однак, було чисте і прозоре, а сонце, поволі знижуючись, ще яскраво світило, тож вони змогли побачити не лише розкішні квіти усередині, але й хирляву постать поета, що лежав у вельветовому коричневому піджаку на дивані. Поет, очевидно, дрімав над якоюсь книжкою. Це був блідий, худий чоловік з розкішним каштановим волоссям і тоненькою борідкою, що, як не парадоксально, зовсім не додавала мужності його обличчю. Усі троє чудово знали ці поетові риси, але навіть якби і не знали, то все одно не можна стверджувати, що вони дивилися саме на поета. Насправді їхні погляди прикував інший об'єкт.

За випуклістю скляної стіни, прямісінько на стежці, перед ними стояв височенний чоловік у складчастому білосніжному вбранні аж до ніг, його лисий брунатний череп, обличчя і шия вилискували у призахідному сонці, наче вичищена бронза. Він вдивлявся у сплячого за склом і був непорушний, як гора.

– А це хто такий? – вигукнув отець Браун, відступивши на крок і гучно вдихнувши повітря.

– О, та це отой ошуканець-індус, – пробурмотів Герріс, – але я не можу зрозуміти, що він, до біса, тут робить.

– Схоже на якийсь гіпнотизм, – сказав Фламбо, покусуючи кінець чорного вуса.

– Чому люди, далекі від медицини, завжди верзуть усілякі дурниці про гіпнотизм? – запротестував лікар.

– Це, скоріше, виглядає як спроба крадіжки зі зломом.

– У будь-якому разі, нам слід запитати його про це, – сказав Фламбо, завжди готовий до рішучих дій. Він попрямував до того місця, де стояв індус. Низько вклонившись, зі свого гігантського зросту, – а він був вищий від індуса, – Фламбо зухвало, але миролюбно промовив:

– Доброго вечора, пане. Може, вам щось потрібно?

Індус неквапливо, мов океанський лайнер у порту, повернув своє велике жовте обличчя і, врешті, поглянув на Фламбо через білосніжне плече. Усі з острахом зауважили, що його жовті повіки були заплющені, мов під час сну.

– Дякую, – промовило обличчя добірною англійською. – Мені нічого не потрібно.

Розплющивши повіки настільки, щоб блиснути своїм переливчастим оком, і повторивши: «Мені нічого не потрібно», він зашурхотів геть.

– Християнин повівся б пристойніше, – промурмотів отець Браун, – принаймні, він сказав би, що хоче те і те.

– Але що ж, усе таки, він тут робив? – запитав Фламбо стиха, насупивши брови.