Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Гілберт Кіт Честертон
Смиренність отця Брауна

Хрест із сапфірами

Поміж срібною стрічкою вранішнього неба та зеленою блискучою поверхнею моря пароплав причалив до англійського берега і випустив на сушу темний рій людей. Той, за ким ми підемо, не вирізнявся з-поміж них – та він і не прагнув цього. Ніщо в ньому не привертало уваги, хіба що святкова ошатність костюма не надто пасувала до ділової заклопотаності погляду. Легкий сірий сюртук, білий жилет і сріблястий солом'яний капелюх із сіро-блакитною стрічкою підкреслювали смаглявий колір його обличчя, котре закінчувалося чорною борідкою на кшталт еспаньйолки, до якої більше личили б бриджі єлизаветинської доби. Приїжджий палив сигару із серйозністю нероби. Ніщо не вказувало на те, що під сірим сюртуком заховано заряджений револьвер, під білим жилетом – поліцейське посвідчення, а під солом’яним капелюхом – одну з найгеніальніших голів Європи. Це був сам Валентен, глава Паризького розшуку, найвидатніший детектив світу. А приїхав він із Брюсселя, щоб упіймати найславетнішого злочинця епохи.

Фламбо був у Англії. Поліція трьох країн нарешті вистежила його – від Гента до Брюсселя, від Брюсселя до Гук-ван-Голланда – і припустила, що він поїде до Лондона – туди з’їхалися в ті дні католицькі священики, тож там легше було загубитися в юрбі приїжджих. Мабуть, цього разу король злочинців подорожуватиме під виглядом дрібного церковного клірика чи секретаря єпископа. Проте Валентен не міг бути в цьому впевненим; ніхто ні в чому не міг бути впевненим, коли справа стосувалася Фламбо.

Минуло багато років відтоді, як цей геній злодійства раптом припинив ворохобити світ; і коли він угамувався, як говорили після смерті Роланда, на землі запанувала тиша. Але у свої найкращі (чи то пак, найгірші) часи Фламбо був відомий не менше, аніж кайзер. Ледь не кожного ранку газети повідомляли про те, що він уникнув розплати за якийсь злочин, тому що встиг здійснити новий – зухваліший, ніж попередній. Він був гасконець, дуже високий, сильний та сміливий. Про його силу розповідали легенди: одного разу Фламбо поставив на голову слідчого, щоб, як він висловився, «прочистити йому мізки»; іншим разом пробігся по вулиці Риволі з двома поліцейськими під пахвою. Однак треба віддати йому належне, він використовував свою силу лише для таких безкровних, хоча й принизливих для жертви, витівок. Фламбо ніколи не вбивав – він лише крав, винахідливо і з розмахом. Кожен із його злочинів можна було додавати до наявного списку гріхів як майже новий і робити темою оповідання. Це він заснував у Лондоні відому фірму «Тірольське молоко», у якої не було ані корів, ані доярок, ані бідонів, ані молока, зате були тисячі клієнтів; обслуговував він їх дуже просто: переставляв до їхніх дверей чужі невеличкі бідони з молоком. Це він підтримував дивне таємне листування з юною леді – пакет листів якої був прихоплений, – вдавшись до трюку фотографування своїх послань у мініатюрному вигляді за допомогою мікроскопа. Здебільшого його афери були до геніальності прості. Розповідають, що якось він перемалював уночі номери будинків на всій вулиці, щоб заманити когось у пастку. Саме він винайшов портативну поштову скриньку, яку вішав у тихих передмістях з розрахунку на те, що хтось кине туди пакет або гроші. Він був чудовим акробатом; незважаючи на свій зріст, стрибав як коник-стрибунець і лазив по деревах незгірш від мавпи. Ось чому, вирушивши на пошуки злочинця, Валентен чудово розумів, що у цьому випадку знайти його – ще далеко не кінець справи.

Але як його хоча б знайти? Про це і думав зараз уславлений детектив.

Фламбо маскувався спритно, але одного він приховати не міг – свого височенного зросту. Якби проникливий погляд Валентена зупинився на високій продавчині зелені, бравому гренадері або навіть на ставній герцогині, він затримав би їх негайно. Але всі, хто траплявся йому на шляху, скидалися на перевдягненого Фламбо не більш, аніж кішка – на переодягненого жирафа. На пароплаві він вивчив геть усіх; у потязі ж із ним їхали лише шестеро: коротун-шляховик, що прямував до кінцевої станції; три невисоких дачники, що сіли на третій зупинці; мініатюрна вдова з ессекського містечка і зовсім низенький священик з ессекського села. Дійшовши до нього, детектив махнув рукою і ледь не розсміявся. Маленький священик втілював саму суть цього східного краю: його обличчя було кругле й пухке, і при погляді на нього згадувалося, що жителів Норфолку дражнять галушками, а очі його були безбарвні, як Північне море. Він мав якісь коричневі клунки, з якими ніяк не міг впоратися. Звичайно, церковний з'їзд розбуркав від сільської сплячки чимало таких створінь, сліпих і безпорадних, як виманений із землі кріт. Валентен, справжній француз, був суворим скептиком і не любив попів. Однак він їм співчував, а цьому поспівчував би кожен. Його велика стара парасоля раз у раз падала; він явно не знав, що робити з квитком, та з наївністю місячного теляти пояснював усім і кожному, що має бути пильним, тому що везе в одному зі своїх коричневих клунків «справжню срібну річ із синіми камінчиками» Кумедне поєднання сільської безбарвності зі святою простотою потішало детектива всю дорогу, коли ж під’їжджали до Тотенхема, священик сяк-так зібрав свої пакунки, вийшов і тут же повернувся за парасолькою, Валентен від щирого серця порадив йому мовчати про срібло, якщо він хоче його вберегти. Але з ким би Валентен не говорив, він шукав поглядом іншу людину – у бідному одязі чи в багатому, в жіночому чи чоловічому, однак не нижчу за шість футів. Відомий злочинець був шість футів і чотири дюйми заввишки.

Вийшовши на Ліверпуль-стрит, детектив був цілком певен, що не упустив злочинця. Він зайшов до Скотланд-Ярду, повідомив, у якій справі прибув і домовився про допомогу, якщо вона йому знадобиться, потім запалив нову сигару і подався блукати Лондоном. Вештаючись вуличками і площами неподалік від вокзалу «Вікторія», він раптом зупинився. Це була одна із тих затишних, типових лондонських площ, що так ваблять своєю неповторністю і спокоєм. Високі будинки довкола дихали достатком, але здавалося, що в них ніхто не живе, у центрі площі – самотньо, неначе острівець у Тихому океані, – зеленів обсаджений кущами газон. З одного боку будинки були вищими, немов своєрідний поміст, і їх рівний ряд, несподівано і дуже по-лондонськи, порушувала вітрина ресторану. Цей ресторан наче заблукав із Сохо[1]1
  Сохо – торговельно-розважальний квартал в центральній частині лондонського Вест-Енду. Тривалий час мав славу району розваг (Тут і далі – прим. ред.).


[Закрыть]; усе у ньому неймовірно приваблювало – і карликові дерева в горщиках, і білі в лимонну смужку штори. Будинок височів над вулицею, немов зшитий із клаптиків, як це буває в Лондоні. До нього вели сходи, що неначе завмерли в польоті, линучи на зустріч до вхідних дверей. Вони здавалися схожими на пожежну драбину, приставлену до вікна першого поверху. Валентен зупинився, запалив сигару і довго дивився на смугасті штори.

Найдивовижніше в чудесах – це те, що вони трапляються. Хмаринки раптом збираються докупи у неповторний малюнок, контури якого нагадують людське око. Дерево на обрії згинається знаком питання під час подорожі, сповненої невідомості. І те, й інше мені доводилося спостерігати на днях. Нельсон гине у мить своєї перемоги, а якийсь чоловік, що зветься Вільямсоном, випадково вбиває якогось іншого чоловіка, котрий також зветься Вільямсоном (усе це скидається на синовбивство). Одним словом, у житті бувають дивні збіги, але люди, зазвичай, не беруть їх до уваги, не надаючи їм значення. Як зазначив колись Едгар По, мудрість має покладатися на непередбачуване.

Аристид Валентен був справжнім французом, а французький розум – неповторний і специфічний. Він не був «мислячою машиною»; це безглуздий вислів у дусі сучасного матеріалізму і фаталізму. Машина тому і машина, що не вміє мислити. Він був людиною мислячою і простою водночас. Усіма своїми успіхами, досягнення яких здавалося неможливим без застосування чарів, детектив завдячував розвиненій логіці та простому й банальному французькому мисленню. Французи розбурхують світ не парадоксами, а очевидними речами. Вони втілюють прописні істини – як під час Французької революції. Валентен знав, що таке розум, і усвідомлював його можливості. Лише той, хто нічогісінько не тямить у двигунах, спробує їхати без бензину; лише той, хто нічого не тямить у розумі, намагатиметься міркувати, не маючи твердої, незаперечної основи. Зараз такої основи не було. Він упустив Фламбо у Норвічі, а тут, у Лондоні, той міг набути будь-якої подоби і перевтілитися в кого завгодно – від здорованя-волоцюги у Вімблдоні[2]2
  Вімблдон, Вімблдонський чемпіонат – найпрестижніший двотижневий турнір з великого тенісу, який відбувається щорічно в кінці червня – на початку липня. Уперше був проведений в 1871 р. у передмісті Лондона – Вімблдон.


[Закрыть] до високого розпорядника вечірки в готелі «Метрополь». Коли Валентен нічого не знав, він застосовував свій метод.

У таких випадках він покладався на непередбачуване. Якщо не міг просуватися шляхом розуму, то ретельно і скрупульозно діяв усупереч розуму. Він ішов не туди, куди належало – не в банки, не в поліцейські відділки, не в кубла розпусти. Він систематично йшов не туди, куди варто: заходив у порожні будинки, звертав у глухі вулиці, продирався провулками через гори сміття, обходив усі площі й повертався туди, звідки розпочинав блукання. Свої божевільні вчинки він пояснював досить логічно. Якщо у вас є ключ, говорив він, цього робити не варто; але якщо ключа немає – вчиняйте саме так. Будь-яка дивовижа, що привернула увагу детектива, могла привернути й увагу злочинця. З чогось треба почати; то чому б не почати там, де міг зупинитися інший? Щось незвичайне у сходинках, у тихому затишку ресторану розбудило надзвичайно романтичну Валентенову уяву. Він вибіг східцями, вмостився біля вікна і замовив чорну каву.

Був пізній ранок, а Валентен ще не снідав. Залишки чужої їжі на столиках нагадали йому, що він зголоднів; детектив замовив яйце-пашот[3]3
  Яйце-пашот – традиційна французька страва на сніданок із розбитих яєць, що варяться в гарячій воді без шкаралупи.


[Закрыть] і неуважно поклав до кави цукор, думаючи про Фламбо. Він згадав, як тому вдавалося втекти, скориставшись то манікюрними ножицями, то пожежею, то неоплаченими листами без марки, а одного разу він зібрав юрбу біля телескопа, щоб подивитися на уявну комету, яка могла б знищити увесь світ. Валентен вважав себе не дурнішим за Фламбо і мав рацію. Однак він чудово розумів невигідність свого становища. «Злочинець – творець, а детектив – критик», – подумав Валентен, сумно посміхнувся, повільно підніс чашку до губ і відразу ж швидко поставив на місце. Він поклав сіль замість цукру.

Детектив поглянув на горня, з якого насипав сріблясті кристалики. Це була цукорниця, призначена для цукру, точнісінько так само, як пляшка шампанського призначена саме для шампанського. Він здивувався, що тут тримають у цукорниці сіль, і огледівся, шукаючи поглядом, чи немає десь сільнички. На столі стояли дві, наповнені по самі вінця. Може, там якась спеціальна приправа? Він скуштував: у них виявився цукор. Тоді він обвів зацікавленим поглядом інші столики – чи не виявився ще у чомусь вишуканий смак жартівника, що поміняв місцями сіль і цукор? Якщо не зважати на темну пляму на світлих шпалерах, усе інше не викликало запитань, всюди було охайно і пристойно. Валентен подзвонив у дзвоник, щоб викликати офіціанта.

Розпатланий і сонний офіціант поспішно підійшов, і детектив, котрий цінував немудрі жарти, запропонував йому скуштувати цукор і сказати, чи відповідає він репутації закладу. Офіціант позіхнув, скуштував і враз прокинувся.

– Ви щоранку так тонко жартуєте зі своїми клієнтами? – запитав Валентен. – Вам ще не набрид цей дотеп?

Офіціант зрозумів іронію цих слів і, сильно затинаючись, запевнив, що ані він, ані власник закладу не мали наміру жартувати. Мабуть, вони просто помилилися. Він узяв цукорницю та оглянув її, потім узяв сільничку та оглянув і її також, дивуючись дедалі більше. Зрештою він швидко вибачився, заспішив до виходу, а через мить повернувся з господарем. Той теж обстежив цукорницю та сільничку і також здивувався.

Раптом офіціант щось заторохтів, невиразно вимовляючи слова.

– Я о-ось що д-думаю, – заїкався він, поспішаючи. – Я д-думаю, це ті два священики.

– Які два священики?

– Ті двоє, – пояснив офіціант, – що облили стіну супом.

– Облили стіну супом? – перепитав Валентен, вирішивши, що це якась італійська метафора.

– Ось тут, – розхвилювався офіціант, вказуючи на темну пляму. – Взяли і вилили.

Валентен поглянув на господаря, і той пояснив докладніше.

– Так, пане, – сказав він. – Так воно і було, от тільки цукор і сіль, напевно, тут ні до чого. Із самісінького ранку – ми ще тільки штори підняли – зайшли сюди два священики і замовили суп. Обидва виглядали як тихі, добропорядні чоловіки. Один розрахувався і вийшов, а інший, котрий здавався повільним і незграбним, залишився ще на кілька секунд, бо йому ніяк не вдавалося зібрати всі свої пакунки. Потім він теж пішов до дверей, але за мить повернувся – схопив тарілку з супом і вихлюпнув на стіну. Я був у службовій кімнаті. Вибігаю, дивлюся: на стіні пляма, а священика і сліду немає. Збиток невеликий, але ж яке зухвальство! Я побіг за ними на вулицю та не наздогнав. Вони йшли набагато швидше за мене, я лише помітив, що завернули кудись на Карстерс-стрит.

Валентен уже був на ногах, у капелюсі та з ціпком у руках. Він давно усвідомив: у темряві невідання треба йти туди, куди спрямовує вас перший-ліпший вказівник, яким би дивним він не був. Оплативши рахунок і грюкнувши зашкленими дверима, за мить детектив уже завернув за ріг і біг вулицею.

На щастя, навіть у такі відчайдушні хвилини він не втрачав холодної зіркості. Пробігаючи повз якусь крамницю, детектив помітив у ній щось дивне і повернувся. Крамниця виявилася овочевою; на відкритій вітрині були розкладені овочі та фрукти, а над ними стирчали цінники. З-поміж інших вирізнялися два вщерть заповнених ящики: один – із горіхами, другий – з мандаринами. Напис над горіхами – великими синіми літерами на клаптику картону – стверджував: «Найкращі мандарини. Дві штуки на пенні», над мандаринами ж було написано: «Найкращі бразильські горіхи. Чотири пенси за фунт». Валентен прочитав це, і йому спало на думку, що нещодавно він уже стикався з таким гумором. Тож зупинившись біля червонолицього продавця овочів, який з похмурим виразом дивився вдаль, він звернув його увагу на прикру помилку. Продавець не відповів, але одразу ж переставив цінники. Елегантно спираючись на ціпок, детектив продовжував розглядати вітрину. Нарешті він запитав:

– Вибачте за нескромність, пане, але чи можу я поставити вам запитання зі сфери експериментальної психології та асоціації ідей?

Червоновидий крамар грізно глянув на нього, але Валентен вів далі, весело помахуючи ціпком:

– Чому переставлені цінники на овочевій вітрині нагадують нам про духовну особу, що прибула на вихідні до Лондона? Або – якщо я висловлююсь недостатньо зрозуміло – чому горіхи, пойменовані мандаринами, незбагненним чином асоціюються з двома священиками: одним вищим, другим – нижчим на зріст?

Очі продавця полізли на лоба, немов очі равлика; здавалося, він ось-ось кинеться на нахабу, але лише сердито буркнув:

– А що вам до цього? Може, ви з ними заодно? То ви їм так прямо і скажіть: попи вони чи хто там іще, але якщо ще раз розсиплють мені яблука – буде їм непереливки!

– Справді? – поспівчував детектив. – Вони розсипали ваші яблука?

– Це все той коротун, – розхвилювався продавець. – Просто по вулиці покотилися. Поки я їх збирав, він і дременув.

Куди? – поцікавився Валентен.

– Ліворуч, за другий поворот. Там скверик, – швидко відповів продавець.

– Дякую, – сказав Валентен і пурхнув, як фея. За другим кутом ліворуч він перетнув сквер і гукнув полісмена:

– Нагальна справа, констеблю. Ви тут не бачили двох священиків?

Полісмен пирснув від сміху.

– Бачив, – відповів він. – Якщо хочете знати, пане, один із них був п'яний. Він став посеред дороги і…

– Куди вони пішли? – різко обірвав його детектив.

– Сіли в один із жовтих омнібусів, – пояснив чоловік, – тих, що їздять у Гемпстед.

Валентен витягнув свою візитівку, швидко кинувши:

– Пришліть двох людей, нехай ідуть за мною! – і рушив уперед так стрімко, що могутній полісмен, хоч-не-хоч, змушений був поспішити виконати його наказ. За хвилю, коли детектив стояв на іншому боці скверу, до нього приєдналися інспектор і людина у цивільному.

– Отже, пане, – ввічливо посміхаючись, почав інспектор, – чим ми можемо…

Валентен вказав уперед ціпком.

– Я поясню вам усе на верхньому ярусі он того омнібуса, – сказав він і пірнув у гущавину машин та екіпажів.

Коли всі троє, важко дихаючи, зайняли верхні місця жовтого омнібуса, інспектор сказав:

– На таксі ми доїхали б учетверо швидше.

– Звичайно, – погодився провідник. – Якби ми знали, куди їдемо.

– А куди ми їдемо? – ошелешено спитав інспектор.

Валентен задумливо палив, потім вийняв з рота сигару і промовив:

– Якщо ви знаєте, що задумав злочинець, забігайте вперед. Але якщо ви лише здогадуєтеся – йдіть за ним. Блукайте там, де він; зупиняйтеся там, де зупиняється він; не обганяйте його. Тоді ви побачите те, що бачив він, і зробите те, що робив він. Нам залишається одне: звертати увагу на все дивне.

– В якому сенсі дивне? – запитав інспектор.

– У будь-якому, – відповів Валентен і надовго замовк.

Жовтий омнібус повз північною частиною Лондона. Здавалося, минули години; великий детектив нічого не пояснював, помічники його мовчали, і в них потроху почали закрадатися сумніви щодо цього доручення. До того ж, вони, мабуть, ще й зголодніли – давно минув час другого сніданку, а довгі вулиці північних кварталів виринали одна за одною, наче кільця якоїсь чудернацької підзорної труби. Усі ми пам'ятаємо такі поїздки. Це була одна з тих подорожей, коли, здається, що ось-ось на обрії вирине край світу – але виринає лише Тефнел-парк. Лондон розчинявся серед брудних таверн і занедбаних пустирів і знову незбагненно виринав у вогнях широких вулиць і зухвалих готелів. Здавалося, наче їдеш крізь тринадцять різних занедбаних міст, що переходили одне в одне. Попереду згущався холодний сутінок, але детектив і не поворушився, пильно вдивляючись у вулиці, що пробігали повз них. Коли Кемден-таун залишився позаду, поліцейські вже клювали носами. Раптом вони прокинулися: Валентен зірвався на ноги, струснув їх за плечі й гукнув кучерові, щоб той зупинився.

У повному здивуванні вони скотилися сходами і, озирнувшись, побачили, що Валентен переможно вказує на велике вікно ліворуч від них. Це вікно прикрашало блискучий фасад великого, як палац, готелю; тут була зала ресторану, про що й сповіщала вивіска. Це вікно, як і всі інші, що прикрашали фасад готелю, було зроблене з матового візерунчастого скла, але посеред нього, немов зірка на льоду, зяяла дірка.

– Ось він, наш ключ! – вигукнув Валентен, погойдуючи ціпком. – Розбите вікно!

– Яке вікно? Який ще ключ? – розгнівався поліцейський. – Чим ви доведете, що це пов'язано з нашою справою?

Від люті Валентен ледь не зламав свій бамбуковий ціпок.

– Чим доведу? – вигукнув він. – О, Боже! Цей чоловік шукає доказів! Швидше за все, це взагалі ніяк не пов'язано з нашою справою! Але що ж нам іще залишається робити? Невже ви досі не зрозуміли, що нам треба хапатися за будь-яку, найнеймовірнішу, випадковість або ж іти спати?

Він заспішив до ресторану; за ним пішли полісмени. Усі троє сіли за столик і взялися за пізній сніданок, час від часу поглядаючи на зірку в склі. Варто зазначити, що вона і тепер мало що пояснювала.

– Бачу, у вас вікно розбите, – сказав Валентен офіціантові, розраховуючись.

– Так, пане, – відповів лакей, заклопотано підраховуючи гроші. Чайові виявилися чималими, отож, випроставшись, він помітно пожвавішав.

– Саме так, пане, – сказав він. – Це дуже дивно, пане!

– А що трапилося? – не виявляючи особливої цікавості, запитав детектив.

– Прийшли до нас тут двоє в чорному, священики, – розповідав лакей. – Їх нині багато сюди приїхало. Замовили дешевий сніданок, поснідали тихенько, один заплатив і пішов. Інший теж зібрався виходити слідом за ним. Коли дивлюся, а вони переплатили більш ніж утричі. «Ви переплатили», – сказав я, коли він був уже на порозі. «Та невже?» – спокійно перепитав він. «Так», – кажу я і беру рахунок, щоб показати йому. І тут – я ледь не впав.

– Чому? – запитав детектив.

– Я чим завгодно готовий забожитися, що у рахунку було чотири шилінги. А тут дивлюся – чотирнадцять, хоч ти лусни.

– Так! – скрикнув Валентен, повільно підводячись на ноги. Очі його палали. – І що ж далі?

– А він стоїть собі у дверях і каже: «Вибачте, переплутав. Ну, нічого, це буде за вікно». – «Яке ще вікно?» – запитую. «Яке я розіб'ю», – і лясь парасолькою!

Троє слухачів скрикнули від здивування, а інспектор сказав собі під носа:

– Ми що, женемося за божевільним?

Лакей тим часом продовжував, смакуючи кумедну історію:

– Це так мене спантеличило, що кілька секунд я нічого не міг зробити. Чоловік рушив з місця, наздогнав того, високого, вони завернули за ріг – і як дременуть по Баллок-стрит! Я кинувся за ними з усіх ніг, та куди там – зникли!

– Баллок-стрит! – вигукнув детектив і помчав вулицею так само стрімко, як дивна пара, яку він сподівався наздогнати.

Тепер переслідувачі швидко рухалися між голими цегляними стінами, як у тунелі. Тут було мало ліхтарів й так само мало освітлених вікон; здавалося, що все на світі повернулося до них спиною. Сутеніло, і навіть лондонському полісмену нелегко було зрозуміти, куди саме вони прямують. Інспектор, однак, не сумнівався, що рано чи пізно вони вийдуть до Гемпстедського лугу. Раптом у темно-синіх сутінках зблиснуло опукле освітлене вікно, і Валентен зупинився за крок до крамнички, де торгували солодощами. Якусь мить повагавшись, він зайшов усередину. Стоячи серед строкатих прилавків, детектив ретельно відібрав тринадцять шоколадних сигар. Він обмірковував, як розпочати розмову, але це йому не знадобилося.

Кістлява молода жінка, що виглядала набагато старішою за свій вік, з очікуванням дивилася на елегантного прибульця, але, побачивши в дверях синю форму інспектора, оговталася і заговорила.

– Ви, напевно, за пакетом? – запитала вона. – Я його відіслала.

– За пакетом?! – перепитав Валентен – настала його черга дивуватися.

– Ну, який залишив той чоловік, священик.

– Заради Бога! – вигукнув Валентен і подався вперед, його палке нетерпіння врешті вирвалося назовні. – Заради Бога, розкажіть детально!

– Ну, – не зовсім впевнено почала жінка, – зайшли сюди священики, це було десь із півгодини тому. Купили м'ятних коржиків, поговорили про всяку всячину і пішли на луг. Раптом через кілька хвилин один біжить назад і каже: «Я тут пакунок не залишав?» Я глянула туди, сюди – ніде немає. А він каже: «Гаразд, якщо знайдете – відішліть ось за цією адресою». І дав мені адресу і ще шилінг за клопоти. Я начебто все обшукала, а коли він пішов, дивлюся – пакет лежить. Ну, я його і відіслала, не пам'ятаю вже куди, десь у Вестмінстер. А зараз я подумала: напевно, у цьому пакеті щось важливе, ось за ним поліція і прийшла.

– Так і є, – швидко сказав Валентен. – А далеко звідси той луг?

– Якщо підете зараз навпростець, то хвилин за п'ятнадцять дійдете, – відповіла жінка. – До самого входу вийдете.

Валентен вискочив із крамниці й помчав уперед. Полісмени неохоче почимчикували за ним.

Вузькі вулиці лежали в тіні будинків, тож, опинившись на великому пустирі просто неба, переслідувачі здивувалися, що сутінки ще такі прозорі й світлі. Ідеально кругла синювато-зелена небесна баня відсвічувала золотом поміж чорних дерев у темно-бузковій далині. Зелені сутінки швидко густішали, і в небі проступали поодинокі кристалики зірок. Останній промінь сонця осявав, мов золото, пагорби Гемстеда та улюблену лондонцями низину, що йменується Долиною Здоров’я. Відпочивальники ще не зовсім розбрелися – на лавочках проглядалися розпливчасті силуети пар, то там, то там було чути, як на гойдалках пищать дівчата. Велич небес зростала, огортаючи темрявою неосяжну людську брутальність. І, споглядаючи згори на луг, Валентен урешті побачив те, що шукав.

Серед темних групок, що потроху розходилися, детектив помітив одну пару, що була чорніша від інших. Ці люди трималися разом. Одягнені у чорні сутани, вони йшли вдалину, здаючись не більшими від мурашок, але Валентен побачив, що одна з постатей набагато нижча від іншої. Хоча високий йшов смиренно, не привертаючи до себе уваги, як личить ученому, видно було, що у ньому більш як шість футів. Валентен стиснув зуби і кинувся вперед, нетерпляче крутячи ціпок. Коли відстань скоротилася і двох у чорному стало видно, як у мікроскоп, він зауважив ще одну цікавинку, яка здивувала його та якої, водночас, він не очікував. Ким би не був високий, маленького Валентен упізнав: то був його супутник з гарвічського[4]4
  Гарвіч – місто і глибоководний порт у Північному морі в графстві Ессекс.


[Закрыть] потяга, незграбний священик з Ессексу, якому він порадив ретельніше приглядати за своїми пакунками.

Поки що все складалося так, як треба, добігало кінця і піддавалося розумінню. Зробивши зранку запит, детектив дізнався, що якийсь Браун з Ессексу везе до Лондона срібний, прикрашений сапфірами хрест – дорогоцінну реліквію, яку покажуть іноземному кліру під час конгресу. Це була, звичайно, та «срібна річ із синіми камінчиками», а отець Браун, без сумніву, був тим незграбним священиком з потяга. Не було нічого дивного в тому, що про те, що знав Валентен, міг довідатися і Фламбо – Фламбо завжди умів про все довідуватися. Звичайно, нічого доброго в тому, що грабіжник почув про хрест не було, очевидно, що він захотів його вкрасти – адже це найпростіше, що могло прийти йому в голову. І вже зовсім природно, що Фламбо легко обвів навколо пальця таку недоумкувату вівцю, як цей чоловік з пакунками і парасолькою. Таку людину будь-хто міг би заманити хоч на Північний полюс, отож Фламбо – блискучому актору, переодягненому у священика, – нічого не вартувало затягти його на цей луг. Поки що все в цьому злочині було зрозуміло. Детектив розміркував про безпорадність священика, жаліючи його, і мало не почав зневажати Фламбо за вибір настільки довірливої жертви. Але коли Валентен думав про все, що сталося, що привело до перемоги вигадливого Фламбо, його мозок не знаходив найменшого пояснення. Де зв'язок між викраденням хреста з сапфірами і плямою супу на шпалерах? До чого тут переплутані цінники на горіхах і мандаринах? А плата наперед за розбите вікно? Він дійшов до кінця переслідування, але упустив середину. Іноді, хоча й рідко, Валентен помилявся й упускав злочинця, однак ключ до розв'язки він знаходив завжди. Зараз він наздоганяв злочинця, але ключа у нього не було.

Священики повзли по зеленому схилу пагорба, немов чорні мухи. Судячи з усього, вони розмовляли, не помічаючи, куди йдуть, а йшли вони у найбезлюдніший і найтихіший закуток долини. Переслідувачам довелося вдатися до поведінки притаманної мисливцям, що підкрадаються до дичини: вони перебігали від дерева до дерева, скрадалися і навіть повзли у густій траві. Завдяки цим незграбним маневрам підійшли зовсім близько до дичини і навіть уже чули голоси, але слів розібрати не могли, окрім слова «розум», яке раз у раз повторював високий, майже дитячий голос. Раптом шлях їм перегородили урвище, краї котрого заросли чагарником. Вони втратили слід і блукали хвилин десять, поки, обігнувши гребінь круглого, як купол, пагорба, не побачили у променях призахідного сонця чарівну картину. Під деревом стояла стара, усіма забута дерев'яна лавка; на ній сиділи, серйозно розмовляючи, два священики. Прекрасні зелені й золоті фарби ще проглядалися на темному обрії, синьо-зелена небесна баня ставала зелено-синьою, а зірки виблискували яскраво, неначе великі діаманти. Валентен мовчки подав знак своїм помічникам, підкрався до великого гіллястого дерева і, стоячи там у повній тиші, почув нарешті, про що говорили дивні священнослужителі.

Детектив слухав хвилину-другу, і демон сумніву охопив його. А що, коли він даремно затягнув англійських полісменів у дальній закуток нічного парку із цим завданням – це було не розумніше, ніж шукати голку в сіні? Священики розмовляли саме так, як вони і повинні розмовляти: благочестиво, статечно, учено. Їхня бесіда стосувалася найсвященніших таємниць богослів’я, які тільки можна собі уявити. Маленький, котрий з Ессексу, говорив простіше, звернувши кругле обличчя до сяючих зірок. Високий сидів, опустивши голову, наче вважав, що негідний глянути на них. Однак невиннішу бесіду навряд чи можна було почути у білій італійській обителі чи у чорному іспанському соборі.

Перше, що Валентен почув, – це було закінчення фрази отця Брауна:

– …те, що мали на увазі середньовічні схоласти, коли говорили про непохитність небес.

Високий священик кивнув схиленою головою і сказав:

– Так, безбожники закликають тепер до розуму. Але хто, дивлячись на ці міріади світів, не відчує, що там, над нами, можуть існувати світи, де розум буде зовсім нерозумний?

– Ні, – заперечив отець Браун, – розум розумний завжди, навіть в останньому забутті, у втраченому проміжному стані речей. Я знаю, що люди звинувачують церкву в приниженні розуму, але це лише один із поглядів. Лиш одна церква на землі визнає розум справді вищим. Лиш одна церква на землі стверджує, що Бога можна осягнути розумом.

Високий підняв суворе обличчя до усіяного зорями неба і мовив:

– Хто може знати, чи є у безмежності Всесвіту…

– У Всесвіту немає просторових меж, – сказав нижчий і різко повернувся до нього, – але за межі моральних законів він не виходить.

Валентен сидів за деревом і мовчки гриз нігті. Йому здавалося, що англійські детективи зараз кепкують з нього – адже це він затягнув їх у таку далечінь лиш для того, аби послухати філософську маячню двох смиренних літніх священиків. З нетерплячки він пропустив мудровану відповідь високого і почув тільки отця Брауна:

– Розум і справедливість панують на найвіддаленішій, найпустельнішій зірці. Погляньте на зірки. Хіба ж не схожі вони на діаманти й сапфіри? Добре, уявіть собі щось із ботаніки чи геології. Подумайте про діамантові ліси з діамантовим листям. Уявіть, що місяць – суцільний величезний синій сапфір. Але не думайте, що все це хоч на йоту змінить закони розуму і справедливості. На опалових рівнинах, серед круч, усіяних перлами, ви знайдете ту саму заповідь: «Не вкради».

Валентен вже збирався було встати – у нього заніміло все тіло – і піти якомога тихіше; уперше в житті він скоїв таку дурницю. Але високий мовчав якось дивно, і детектив прислухався. Нарешті той сказав зовсім просто, ще нижче схиливши голову і склавши руки на колінах:

– А все ж я вважаю, що інші світи можуть піднятися вище від нашого розуму. Годі збагнути таємниці небес, і я схиляю перед ними голову.

Далі, не підводячи голови та не змінюючи інтонації, він додав: