Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

Три знаряддя смерті

Як за покликанням, так і за переконанням отець Браун знав краще за всіх, що про мертвого кажуть або добре, або нічого. Але навіть він болісно сприйняв раптову звістку про вбивство пана Аарона Армстронґа, яку йому повідомили вдосвіта, зірвавши з ліжка стукотом у двері. У тому загадковому злочині було щось абсурдне і незрозуміле, бо жертвою стала людина популярна і життєрадісна. Пан Аарон Армстронґ був життєрадісним, аж до смішного, і без перебільшення легендарно популярним. Звістка про його смерть сприймалася так само, якби сказали, що Сонячний Джим повісився або пан Піквік помер у Генвелі. Хоча пан Аарон був філантропом і мав справу з темними сферами суспільного життя, він неймовірно тим пишався. Його політичні й публічні промови були суцільним потоком анекдотів і гомеричного реготу. Він був у чудовій фізичній формі, висловлював лише оптимістичні думки і знаходив такі способи вирішення проблеми пияцтва (це була його улюблена тема), що навіки запам'ятовувалися завдяки дотепному гумору та незмінним веселощам, цим частим супутникам успішної непитущої людини.

У пуританських колах поширювали історію його безтурботного життя: як він, ще хлопцем, від шотландської теології навернувся до шотландського віскі, а потім, облишивши і одне, і друге, став – як скромно зізнавався – самим собою. Але його широка сива борода, янгольське обличчя і блискучі жарти на незліченних обідах та зібраннях не давали змоги повірити у те, що він колись був психічно неврівноваженим кальвіністом і пияком та справляв враження найуспішнішого веселуна на землі.

Пан Аарон Армстронґ мешкав на окраїні Гемпстеда[34]34
  Гемпстед – район на півночі Лондона з елітними будинками, де мешкають відомі письменники та інтелектуали (Прим. пер.).


[Закрыть] у гарному високому, але неширокому особняку – прозаїчному замку сучасного типу. Найвужча його частина височіла прямо над крутим зеленим залізничним насипом і здригалася від кожного потяга, що проїжджав унизу. За його власними словами, він був людиною без нервів. Але якщо здебільшого потяг був потрясінням для будинку, то цього ранку все перевернулося догори дриґом і будинок став потрясінням для потяга.

Потяг уповільнив рух і зупинився саме перед тим місцем, де край будинку здіймався над крутим дернистим схилом. Зазвичай для зупинки рухомої техніки потрібен час, проте в цьому випадку її екстрено спричинив людський фактор, і потяг став як укопаний. Зі слів машиніста, перед потягом на насипу зненацька з’явився чоловік в усьому чорному, враховуючи рукавиці (цю страхітливу пам’ятну деталь), і, наче вітряк, став розмахувати руками. Той сигнал навряд чи зупинив навіть повільний потяг, але чоловік так гучно горлав, що, як згадували пізніше пасажири, такого крику вони ще в житті не чули. Слово, яке він вигукував, дуже легко вгадується по губах навіть тоді, коли його покриває гуркіт локомотива. Чоловік вигукував слово «вбивство».

Так чи інакше, але машиніст присягався, що й так потягнув би усі гальма, навіть не розуміючи того слова, а лише почувши різкий і жахливий голос.

Після того, як потяг зупинився, навіть поверховий огляд місця події дав змогу з'ясувати чимало подробиць трагедії. Чоловік у чорному, що вискочив на зелений насип, виявився прислугою пана Аарона Армстронґа на ймення Магнус. Баронет-веселун часто насміхався з чорних рукавиць насупленого прислужника, але зараз ніхто б не ризикнув цього зробити.

Коли кілька цікавих вийшли з вагонів і перейшли по той бік затягнутої димом потяга огорожі, то побачили біля підніжжя схилу тіло літнього чоловіка у жовтому домашньому халаті з вогняно-червоною підкладкою. На його нозі був обривок мотузки, дуже заплутаної, – очевидно, результат передсмертної боротьби жертви. Було видно всього кілька мазків крові, хоча тіло було жахливо понівечене. Воно належало Аарону Армстронґу. Не встигли свідки прийти до тями від побаченого, як із будинку вийшов рослий світлобородий чолов'яга, з яким дехто з пасажирів привітався, упізнавши Патрика Ройса, секретаря небіжчика, котрий свого часу користувався популярністю у середовищі лондонської богеми і навіть вважався видатним митцем. Він був у такому ж схвильованому стані, як і служник. А коли з будинку вибігла у сад, махаючи до них, третя особа – Аліса Армстронґ, дочка покійного, машиніст зрушив потяг із місця. Пронизливо свиснувши і чмихнувши димом, потяг поїхав по допомогу до найближчої станції.

Отця Брауна так раптово викликали на місце події на прохання Патрика Ройса, кремезного секретаря і представника богеми. Ройс був ірландцем за походженням і належав до того рідкісного типу католиків, про яких кажуть: не перехреститься, доки грім не гряне. Але отець Браун не зважив би так швидко на прохання Ройса, якби один із поліцейських детективів не був другом і шанувальником приватного детектива Фламбо, від якого він стільки наслухався про отця Брауна. Тому, поки той молодий детектив, якого звали Мертон, супроводив священика через поля до залізниці, їхня розмова мала не той сухий діловий характер, який був би цілком сподіваним для двох незнайомих людей.

– Наскільки я розумію, – щиро зізнався містер Мертон, – у цій справі абсолютно нічого не ясно. Нема кого підозрювати у злочині. Магнус – набундючений старий дурень, занадто дурний як на вбивцю. Ройс – найкращий друг баронета впродовж багатьох років, і його кохає дочка небіжчика, це безсумнівно. Попри те, усе в цій справі доведено до абсурду. Кому потрібно було вбивати такого веселуна, як старий Армстронґ? Хто б хотів бруднити собі руки і репутацію кров'ю цього відомого публічного промовця і жартівника? Це – наче вбити Діда Мороза.

– Справді, це був веселий будинок, – погодився отець Браун. – Тобто був тоді, коли ще був живий господар. Як гадаєте, він залишиться таким, після його смерті?

Мертон, здавалося, насторожився і поглянув на співбесідника ніби з пожвавленням.

– Чи залишиться таким після смерті господаря? – перепитав він.

– Саме так, – флегматично продовжував священик, – господар був веселуном. Але хто в будинку міг розділити з ним його веселий оптимізм? Скажіть відверто, хто ще у будинку був веселим, окрім господаря?

У Мертона з'явилося відчуття того несподіваного здивування, коли бачиш щось добре знайоме у цілком новому світлі. Йому доводилося часто відвідувати будинок Армстронґів у тих дрібних справах, що виникали між філантропом і поліцією, але аж зараз йому спало на думку, що, насправді, у тому будинку панувала якась гнітюча атмосфера. Його кімнати були високі й холодні, меблі – бідні та провінційні, у коридорах завжди були протяги, а електричне освітлення – слабше за місячне сяйво. І хоча срібнобородий дідуган з червоним обличчям звеселяв, наче святкове вогнище, кожну кімнату, у котру заходив, але його веселість була позбавлена тепла. Без сумніву, ця очевидна суперечність у будинку частково згладжувалася життєрадісністю і достатком його власника: навіщо мені каміни і лампи, казав він, коли я сам запальний і гарячий. Мертон, пригадавши інших мешканців будинку, змушений був визнати, що вони були блідими тінями свого господаря. Непривітний слуга у чорних рукавицях взагалі мав кошмарний вигляд, а секретар Ройс – солідний, здоровий, як бик, чоловік у сірому твідовому костюмі, з короткою борідкою, помереженою – під колір костюма – сивиною, і широким чолом, на якому чітко вирізнялися передчасні зморшки. Він був чоловіком, назагал, добродушним, але таким сумним, мов із розбитим серцем, мов людина, у якої щось не склалося у житті. Що ж до Армстронґової доньки, то вона була така блідолиця і тендітна, що аж не вірилося, що це – його дитина; граціозна, але така вразлива, що, хвилюючись, вона тремтіла, мов осика. Мертон іноді задумувався, чи гуркіт потягів за вікном теж змушує її тремтіти.

– Бачите, – сказав отець Браун, ледь примруживши очі, – я не певен, що веселість Армстронґа не була, насправді, показною, що вона звеселяла ще когось, окрім нього самого. Ви кажете, що смерть щасливого дідугана нікому не була потрібна, але я, знову-таки, не поділяю вашої впевненості, бо, знаєте, nе nos inducas in tentationem.[35] 35
  nе nos inducas in tentationem — латиною фраза з молитви «Отче наш» «і не введи нас у спокусу» (Вульгата, Євангеліє від Матвія, VI: 13).


[Закрыть]Якби я когось убив, – докінчив він зі святою простотою, – то хіба не все одно кого: веселуна чи журливого?

– Та що ви! – вражено вигукнув Мертон. – Ви що, гадаєте, людям не подобаються веселуни?

– Людям подобається той, хто часто сміється, а не той, у кого вічно на губах посмішка, – відповів отець Браун. – Веселість без гумору – річ така ж нестерпна, як і сміх без причини.

Деякий час вони мовчки йшли вздовж залізничного насипу, на якому вітер гнув трави, і, коли зайшли у довгу тінь Армстронґового високого будинку, отець Браун різко, немов прагнучи чимшвидше позбутися якоїсь нав’язливої думки, сказав:

– Сам по собі, алкоголь ані добрий, ані поганий. Але мені щось підказує, такі особистості, як Армстронґ, іноді мали потребу перехилити чарку вина, щоб заспокоїтися.

Начальник Мертона, злегка посивілий і меткий детектив на прізвище Гілдер, стояв на зеленому насипі в очікуванні головного слідчого і про щось розмовляв з Патриком Ройсом, чолов’ягою зі здоровенними плечима, колючою бородою та їжакуватим волоссям. Його велетенська постать майже нависла над слідчим, бо він мав звичку дуже нахилятися, коли щось робив: виконуючи дрібні буденні обов’язки в такий спосіб, він нагадував бика, що тягне дитячого візка.

Підвівши голову і побачивши священика, Ройс радо привітався і відвів його на кілька кроків убік. Мертон, тим часом, спілкувався зі своїм літнім начальником, виявляючи шанобливість і, водночас, якусь юнацьку нетерплячість.

– То що, містере Гілдер, наскільки ви просунулися вперед у з’ясуванні цієї головоломки?

– І зовсім це не головоломка, – відказав Гілдер, спостерігаючи замисленим поглядом з-під примружених повік за круками угорі.

– Ну, принаймні такою ця справа є для мене, – усміхнувся Мертон.

– Годі, мій хлопче, – зауважив старший слідчий, погладжуючи свою сіру гостру бороду. – Через кілька хвилин після того, як ви пішли за тим Ройсовим священиком, усе випливло назовні. Ви знаєте того одутлого прислужника у чорних рукавицях, що зупинив потяг?

– Я його впізнаю будь-де. Від нього мене аж дрижаки хапають.

– Виявляється, – вів далі Гілдер, – коли потяг знову рушив, він кудись пропав. От хитрий злочинець: утік тим самим потягом, який поїхав за поліцією!

– Тобто ви, як розумію, справді впевнені в тому, що саме він убив свого господаря? – зауважив молодший слідчий.

– Так, синку, впевнений, – сухо відповів Гілдер, – і причиною цього є те, що він захопив із собою двадцять тисяч фунтів цінними паперами, які його господар тримав у своєму столі. Тож, якщо у цій справі є якась складність, то хіба одна: з'ясувати, як він його убив. Череп так проламано, ніби скористалися якимось великим предметом, але жодної зброї довкола не знайдено, а забрати її з собою злочинець не міг, хіба що тільки тоді, коли б була зброя невеликих розмірів, яку можна сховати від чужого ока.

– А може та зброя була такою великою, що відразу її всю й не розгледиш? – запитав отець Браун і якось дивно захихотів.

Гілдер, почувши таку недоречну репліку, оглянувся і холодно попросив отця Брауна пояснити, що він має на увазі.

– Я знаю, що сказав незрозумілу річ, – ніби вибачаючись, промовив отець Браун. – Це звучить загадково, як у казці. Але бідолашного Армстронґа було вбито гігантською булавою, величезною зеленою булавою, завеликою для ока. Я маю на увазі пагорб, об який він зламав свій карк, і це сталося отут, на цьому самому місці, де ми зараз стоїмо.

– І як же це, по-вашому, сталося? – швидко запитав детектив.

Отець Браун підвів замислене обличчя і прижмурено подивився на фасад будинку. Простеживши за його поглядом, усі побачили, що на самому верху цієї задньої частини будинку є вікно горища і воно – навстіж відчинене.

– Невже не зрозуміло, що його скинули звідтіля? – пояснив він, несміло, мов дитина, вказавши на вікно.

Гілдер насуплено розглядав те вікно, а тоді промовив:

– Що ж, таке цілком могло статися. Але мені незрозуміло, що вас у цьому так упевнює?

Браунові очі заокруглилися, і він сказав:

– Як що? Ось, на нозі у жертви намотано шматок мотузки. А хіба ви не бачите, що решта тієї мотузки звисає з кута саме цього вікна?

На такій висоті мотузка здавалася волосиною, але прозірливий старий інспектор, здавалося, був задоволений:

– Ваша правда, пане, – звернувся він до Брауна, – один: нуль на вашу користь.

Водночас ліворуч, із-за повороту колії, виїхав паротяг з одним вагоном і незабаром зупинився біля них. З нього вийшла група полісменів і разом з ними – насуплений Магнус, слуга-утікач.

– Слава Богу! Вони таки його схопили, – вигукнув Гілдер і рвучко рушив до прибулих. – А де гроші – у вас? – крикнув він до першого, хто був найближче до нього.

Полісмен подивився на нього з допитливим виразом на обличчі й сказав:

– Ні, – а за хвильку додав: – Принаймні ми їх із собою не взяли.

– Скажіть, будь ласка, хто тут – інспектор? – запитав слуга Магнус.

Коли присутні почули його голос, то миттю зрозуміли, як він зупинив потяг. Це був похмурий чоловік із чорним прилизаним волоссям і безбарвним обличчям, а ледь зіщулені очі й рот видавали його східне походження. Відколи покійний пан Аарон Армстронґ «витяг» його з якогось лондонського ресторану, де той працював офіціантом, і з однієї – як казали – дуже неприємної ситуації, ніхто так і не знав ні його справжньої національності, ні його істинного імені. Він мав дуже гучний і, на противагу мертвому виразові обличчя, живий голос. Чи то через старанне вивчення чужої для нього англійської мови, чи через повагу до господаря, який трохи недочував, голос Магнуса був по-особливому дзвінким та проникливим, і коли він заговорив, усі аж підскочили з несподіванки.

– Я завжди знав, що – рано чи пізно – це трапиться, – гучно і з належною ввічливістю промовив він. – Мій бідолашний господар цькував мене за те, що я ношу чорне, але я постійно відповідав йому, що мушу бути будь-коли готовим до його похорону. – І він розвів руками у чорних рукавицях.

– Сержанте, – сказав інспектор Гілдер, з відразою поглянувши на ті руки, – чому ви досі не наділи кайданки на цього дуже небезпечного пройдисвіта?

– Але, пане, – відповів сержант усе з тим самим допитливим виразом обличчя, – я не розумію, на якій підставі?

– Що ви цим хочете сказати? – суворо запитав інспектор. – Хіба ж ви його не заарештували?

Слабкий глузливий посміх з'явився на зіщуленому роті, а свист рейсового потяга, що саме минав будинок, лише додав ситуації гостроти.

– За що, пане? – поспитав зніяковілий сержант. – Він сам з'явився у наш відділок в Хайґейті,[36]36
  Хайґейт – мальовничий район на півночі Лондона з розкішними особняками багатих людей (Прим. ред.).


[Закрыть] здав усі гроші свого господаря під нагляд інспектора Робінсона і вже виходив геть, коли ми запропонували підвезти його.

Гілдер із ваганням і недовірою поглянув на прислужника:

– Навіщо, хай йому дідько, ви це зробили? – запитав він Магнуса.

– Щоб вони не потрапили у злочинні руки, ясна річ, – миролюбно відповів слуга в чорних рукавицях.

– Але навіщо ж було забирати гроші пана Аарона з його будинку? Варто було довірити їх його родині – нехай би вони там зберігалися, – наполягав інспектор.

Рев, стукіт і дзенькіт наступного потяга заглушили останні його слова. Але навіть крізь цей пекельний гуркіт, який періодично стрясав бідолашний будинок, кожен склад Магнусової відповіді було так чітко чутно, як удар дзвона:

– У мене немає підстав довіряти родині пана Аарона.

Усі знерухоміли від здивування і раптом, на рівні якогось підсвідомого сприйняття, відчули присутність когось нового: Мертон байдуже поглянув убік і за плечем в отця Брауна побачив бліде обличчя господаревої доньки. Вона була все ще молодою і красивою, у срібно-сірому вбранні, але волосся її було таке пелехате і вицвіле, що подекуди здавалося сивим.

– Пильнуй, що кажеш, – непривітно гаркнув до Мертона Ройс, – якщо не хочеш налякати панну Армстронґ.

– Сподіваюся, що я цього не зробив, – чистим голосом промовив прислуга.

Хоча було помітно, що представниця прекрасної статі тремтіла, неабияк спантеличивши кожного, Магнус продовжував:

– Я вже звик до тремору панни Армстронґ. Вона роками вже так дрижить. Хтось каже, що від холоду, хтось – що від страху, а я певен, що вона тремтить зі злості й ненависті, які влаштували шабаш сьогодні вранці. Якби не я, то вона та її коханець були б уже далеко з тими грошима. Відколи мій господар заборонив їй виходити заміж за отого поганого пияка…

– Припиніть, – дуже строго вигукнув Гілдер. – Нам не потрібні ваші сімейні історії та підозри. Якщо у вас немає конкретних доказів, то ваші думки…

– Заждіть, зараз буде вам конкретний доказ, – перебив його Магнус своїм разючим акцентом. – Можете віддати мене під суд, пане інспекторе, і там я скажу ту саму правду. А вона така: відразу після того, як старого викинули з вікна, я побіг на горище і застав там його зомлілу доньку, що лежала на підлозі із закривавленим кинджалом у руці. Дозвольте мені вручити його вам як речовий доказ.

Він вийняв із поздовжньої кишені довгий ніж з роговою ручкою, на якому виднілася кров, і церемонно вручив його сержантові. Тоді відступив і по-китайськи широко посміхнувся.

Мертон відчув, що його скоро знудить від вигляду того чорного слуги, він прошепотів до Гілдера:

– Ви, звичайно, вислухаєте, що проти цього звинувачення має панна Армстронґ?

Несподівано отець Браун швидко підвів голову, і всі побачили його посвіжіле, ніби щойно вмите, обличчя.

– Так, але чому ви вважаєте, що панна Армстронґ має щось проти цього? – запитав він, випромінюючи саму невинність.

Дівчина злякано скрикнула, і всі подивилися на неї. Вона застигла, як паралізована, а на її схованому в безбарвному волоссі обличчі з’явився вираз неприхованого здивування. Вона важко дихала, немов їй накинули зашморга на шию.

– Цей чоловік, – поважно сказав пан Гілдер, – стверджує, що після вбивства застав вас непритомною і з ножем у руці.

– Він каже правду, – сказала Аліса.

Не встигла вона відповісти, як всі побачили, що до них іде, нахиливши вперед свою велику голову, Патрик Ройс.

– Що ж, перед тим, як ви візьметеся за мене, я із задоволенням візьмуся за нього, – тільки й сказав він.

Його могутнє плече хитнулося, і він залізним кулачиськом заїхав Магнусові в його монголоїдне обличчя; той упав на траву, мов підкошений. Кілька поліцейських вмить наділи на Ройса кайданки, а решті здалося, що все у цій справі перевернулося догори ногами і цілий світ – не що інше, як беззмістовна арлекінада.

– Жодних самосудів, – владно вигукнув інспектор Гілдер, – бо я заарештую вас за напад на людину.

– За це ви мене не заарештуєте, – відповів секретар голосом, що звучав, немов чавунний гонг, – ви мене заарештуєте за вбивство.

Гілдер кинув тривожний погляд на нокаутованого, але, оскільки той уже сидів і витирав залишки крові з цілком непошкодженого обличчя, лише спитав Ройса:

– Що ви маєте на увазі?

– Цей негідник має рацію в тому, – пояснив Ройс, – що панна Армстронґ зомліла з ножем у руці. Але він бреше, що вона схопила ніж для того, щоб убити батька. Навпаки, вона це зробила, щоб його захистити.

– Отже, щоб захистити, – повільно повторив інспектор Гілдер. – Але від кого?

– Та від мене, – відповів секретар убитого.

Аліса збентежено зиркнула на нього, а тоді мовила грудним голосом:

– Незважаючи на все, Патрику, я рада, що ти такий відчайдух.

– Ходімо на горище, і я покажу вам, як було здійснено це трикляте вбивство.

Секретар мешкав на горищі, хоча воно було замалим для такого велетня, як він. Там, справді, як свідчили залишені сліди, розігралася жахлива драма. Посередині, на підлозі, лежав великокаліберний револьвер так, як його кинули; ліворуч від нього валялася пляшка віскі, відкоркована, але не спорожнена. Скатертина на столику була стягнута і зім'ята, а через все підвіконня тягнувся шматок тієї самої мотузки, що заплуталася на нозі у небіжчика. Дві розбиті вази лежали на полиці каміна й одна – на килимку.

– Я був напідпитку, – сказав Ройс, і ця простота передчасно постарілого чоловіка викликала враження ніяковості дитини, якій уперше сказали «не можна» – Вам про мене відомо все, – хрипко продовжував він, – кожен з вас знає мою історію, яка може закінчитися так само, як і почалася. Колись я був розумною людиною і міг би стати щасливим. Армстронґ порятував мене від барів та ресторанів, чим зберіг залишки здорового глузду і тіла – бідолаха завжди був добрим до мене. Єдине, що він мені не дозволяв, це одружитися з Алісою, хоча всі казали, що в цьому він мав рацію. Що ж, судіть самі, я в деталі вдаватися не збираюся. Он туди, в куток, закотилася моя недопита пляшка віскі, а ось, на килимку, лежить мій вистріляний револьвер. На трупі ви бачили мотузок із моєї скрині, а з оцього вікна його викинуто. Немає сенсу давати роботу детективам, аби вони докопувалися до причин цієї трагедії: вони цілком банальні, як і все у цім світі. Я заслуговую шибениці й, слава Богу, на цьому все й закінчиться.

Делікатно зітхнувши, поліцейські оточили безборонного велетня, готуючись вивести його геть, але цьому завадив отець Браун, який сів навпочіпки на килим у дверному проході й, здавалося, заглибився у дивну молитву. Як особа, що безсторонньо ставилася до реакції на неї у мирському оточенні, він застиг у тому положенні, лише повернув до товариства своє кругловиде обличчя, набувши кумедної схожості з віслюком, у якого людська голова.

– Послухайте, шановні, – добродушно сказав він, – майте ж хоч залишок совісті. Так діло не піде. Спершу ви сказали, що не знайшли жодної зброї. Але тепер її аж забагато: маємо ніж, яким можна було заколоти жертву, мотузку, котрою можна було її вдавити, і пістолет, яким можна було її застрелити, – але, врешті-решт, вона ламає собі карка, випавши з вікна! Так не піде. Тут явне марнотратство сил і часу. Він опустив голову і несхвально похитав нею, точнісінько як віслюк, що пасеться на траві.

Інспектор Гілдер не встиг і рота відкрити, щоб сказати щось дуже серйозне, як гротескна постать на підлозі смиренно продовжувала:

– І ці три неймовірні речі… Перша: дірки на килимі, куди увійшли всі шість куль. Навіщо комусь розстрілювати килим на підлозі? Хіба що п’яний побачив, що голова мертвого ворога щирить на нього зуби? Він не намагався присікатися до його ніг чи взяти в облогу його капці. Тепер – друга: ця мотузка.

Промовець трохи піднявся, відірвав руки від килимка і, застромивши їх у кишені, залишився на колінах.

– Як же треба напитися, аби замість того, щоб обмотати жертву довкола шиї, обплутати її ногу? Якби Ройс був таким п’яним, то надовго заснув би непробудним сном. І, нарешті, третя, найочевидніша: пляшка віскі. Навіть якщо припустити, що два алкоголіки побилися за пляшку віскі, то невже переможець жбурне її в куток, де з неї витекла б половина вмісту? Алкоголік ніколи в світі так не вчинить.

Він незграбно поволі звівся на ноги і звернувся до самозваного вбивці:

– Мені страшенно прикро, мій любий злочинцю, але ваше зізнання – цілковита нісенітниця.

– Отче, – раптом промовила Аліса Армстронґ низьким голосом, – можна з вами поговорити наодинці?

Прохання дами змусило священика звільнити дверний прохід і перейти до сусідньої кімнати, але тільки-но він зібрався щось сказати, як дівчина почала першою і з підвищеною інтонацією:

– Ви – кмітлива людина. Бачу, що ви намагаєтесь врятувати Патрика. Але не варто цього робити. Уся ця справа – темна, як ніч, і що більше деталей ви з’ясуєте, то більше знайдете доказів винуватості того безталанного чоловіка, якого я кохаю.

– Чому ж це? – запитав отець Браун, незворушно дивлячись на неї.

– Тому, – з такою ж незворушністю відповіла дівчина, – що я на власні очі бачила, як він здійснив той злочин.

– Гм, і що ж він вчинив? – спокійно поцікавився Браун.

– Я була у цій кімнаті, суміжній з Патриковою, – пояснила вона. – Обоє дверей були зачинені, але я раптом почула вигук, якого ще в житті не чула: «Чорт! Чорт! Чорт!», а тоді двері стряс перший постріл із револьвера. Поки я відчиняла одні, а потім другі двері, пролунало ще три постріли. Зайшовши в кімнату Патрика, я побачила там повно чаду, а у руці мого бідолашного нерозумного Патрика ще димів револьвер. Я була свідком, як він вистрілив останню кулю, а тоді накинувся на мого батька, який від страху припав до підвіконня, схопив його і хотів задушити мотузкою, накинувши її йому на шию. Але під час боротьби мотузка сповзла і затяглася навколо ноги батька. Патрик відтяг його від підвіконня, як справжній маніяк-убивця. Я схопила ножа і, кинувшись між них, встигла перерізати мотузку перед тим, як зомліти.

– Тепер я все зрозумів, – сказав отець Браун з незмінним спокоєм. – Дякую вам за розповідь.

Полишивши дівчину наодинці з її спогадами, священик поспішив до сусідньої кімнати, де застав самих Гілдера і Мертона, біля яких сидів у кайданках Патрик Ройс. Перепрошувальним тоном Браун запитав старшого детектива:

– Можна мені за вашої присутності перемовитися з арештантом, і чи не змогли б ви на хвильку зняти з нього ті погані кайданки?

– Але він дуже сильний чоловік, – застережливим голосом сказав Мертон. – Навіщо знімати з нього кайданки?

– Бачите, якби я мав змогу потиснути йому руку, то я б не відмовився від такої честі, – смиренно відповів священик.

Обидва детективи здивовано витріщилися на нього, а отець Браун додав:

– Може, ви самі їм все розкажете, пане?

Чоловік у кріслі лише похитав кошлатою головою. Тоді священик повернувся в бік поліцейських і промовив:

– Отже, це доведеться зробити мені. Людські життя важливіші за суспільну репутацію. Я маю намір врятувати живого, а про мертвих нехай турбуються такі ж мертві.

Він підійшов до фатального вікна і виглянув з нього, не перестаючи говорити:

– Я вже казав, що у цій справі забагато зброї як на одну смерть. І я мушу додати, що ті знаряддя, насправді, – це ніяка не зброя, жодне з них не стало причиною смерті. Усі ці зловісні інструменти – зашморг, закривавлений ніж, заряджений пістолет – були, виявляється, рятівними засобами. Їх використали не для того, щоб убити пана Аарона, а, навпаки, – щоб врятувати йому життя.

– Як врятувати йому життя? – перепитав Гілдер. – І від кого ж тоді була загроза його життю?

– Від нього самого, – сказав отець Браун. – Армстронґ був суїцидальним маніяком.

– Що ви таке кажете? – вигукнув Мертон несамовитим голосом. – А як же його релігія веселості?..

– То жорстока релігія, – сказав священик, дивлячись у вікно. – Чому було не дати йому трохи поплакати для полегшення душі, як це робилося з діда-прадіда? Його плани не вдалися, погляди не виправдали себе, за маскою веселості був прихований самотній розум атеїста. Щоб підтримати публічний імідж веселуна, він знову навернувся до пияцтва, з яким був покінчив ще за молодості. Лише справді непитущий може зрозуміти, чим небезпечний алкоголізм: тим, що він викликає у психіці образ того пекла з чортами, про яке у тверезому житті попереджає здоровий глузд. На цей раз бідолашний Армстронґ не стримався і до ранку напився до чортиків, сів і закричав, що він у пеклі, таким нелюдським голосом, що його не впізнала рідна дитина. Він марив про смерть і з тою божевільною ідеєю фікс оточив себе різними знаряддями вбивства – зашморгом, револьвером і ножем. Ройс випадково зайшов і зрозумів, що діяти треба блискавично. Він жбурнув ножа чимдалі позад себе, схопив револьвер і, не маючи часу розрядити його, спорожнив обойму, вистрілявши кулю за кулею в підлогу. Самовбивця побачив четвертий варіант для себе і кинувся до вікна. Рятівник зробив єдине, що зміг, – схопив його і спробував зв'язати по руках і ногах. А тоді прибігла та нещасна дівчина і, помилково зрозумівши ситуацію, метнулася з ножем звільняти батька від мотузки. У поспіху вона різонула бідолашного Ройса по пальцях, з яких стекло трохи крові, єдиної крові у цій трагедії. Ви ж, ясна річ, самі бачили, що на обличчі прислужника після удару з'явилося трохи крові, хоча обличчя не було ушкоджене? Отож, бідна дівчина встигла перерізати мотузку, якою був зв'язаний її батько, і відразу втратила свідомість, а отже, не побачила, як він, поточившись, випав з вікна і полетів у вічність.

У кімнаті надовго запала тиша, крізь яку ледь чутно дзенькав об метал ключ, яким Гілдер відмикав кайданки Патрика Ройса. Потім він сказав звільненому:

– Знаєте, скажу вам правду. Ви і ваша дама заслуговуєте більшого, ніж побачити некролог про Армстронґа.

– До дідька некролог, – сердито вигукнув Ройс. – Хіба ж ви не зрозуміли, що я повівся так, аби вона не дізналася правди?

– Щоб вона не дізналася якої правди? – спантеличено перепитав Мертон.

– Що вона, нехотячи, згубила рідного батька, дурню! – ревнув секретар. – Якби вона не розрізала мотузки, її батько був би зараз живий. Та вона збожеволіє, якщо про це дізнається.

– Ні, я гадаю, що цього не станеться, – зауважив отець Браун, беручи в руку свого капелюха. – Мабуть, мені варто самому про все їй розповісти. Адже навіть фатальні помилки не отруюють життя так, як гріхи. Сподіваюсь, ви обоє тепер заживете щасливо. А мені пора повертатися до школи для глухих.

Він вийшов надвір і пішов травами, що хилилися від вітру. Його перестрів знайомий з Хайґейта і сказав:

– Щойно прибув головний слідчий. Усе готове до проведення розслідування.

– Я мушу повертатися до школи для глухих, – відказав отець Браун. – Мені дуже прикро, але нехай розслідування якось обійдеться без мене.