Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Заждіть-но хвилиночку, – збуджено вигукнув він, – я відчуваю, що ось-ось розгадаю ту історію, яку ви мені щойно розповіли.

Він спрямував погляд у пітьму і продовжував крокувати, важко дихаючи, немов переможець у змаганні зі спортивної ходьби. Невеликому священикові важко було дріботіти за ним, але його підігрівав інтерес до приятелевої думки. Перед ними дерева трохи розступилися, дорога пішла донизу, поперек добре освітленої місяцем долини, і десь попереду знову щезала у пітьмі іншого лісу. Вхід до того лісу здавався малим і округлим, як чорний отвір віддаленого залізничного тунелю. До нього залишалося якихось пару сотень ярдів, і він уже зяяв, наче вхід у печеру, коли Фламбо нарешті заговорив.

– Добре, зрозуміло, – вигукнув він, ляснувши себе по стегні. – Якихось чотири хвилини подумати – і я готовий переповісти вашу історію від початку до кінця.

– Гаразд, – вдоволено відповів Браун. – Починайте.

Фламбо звів голову і сказав низьким голосом:

– Генерал Сен-Клер походив із сім'ї, де божевілля було спадковою хворобою, і його основним завданням було вберегти від неї доньку, а також, можливо, свого майбутнього зятя. Мав він рацію чи ні, але вирішив, що трагічний кінець близько і хотів покінчити життя самогубством. Однак звичайне самогубство лише додало б розголосу родинному секретові, чого він так боявся. Із початком воєнних дій розум його ще більше потьмянів, і в нападі безумства він поступився своїм громадським обов’язком заради особистого інтересу. Генерал Сен-Клер кинувся у бій в надії впасти від першої ж кулі. Опинившись у полоні, дискредитований, він геть збожеволів і, зламавши шаблю у нестямі, повісився на найближчому дереві.

Фламбо замовк і незворушно втупився у сірий фасад лісу попереду, в якому чорнів прохід і до якого, наче до входу в могилу, вела їх дорога. Мабуть, не побачивши нічого страшного на тій дорозі, він подумки знову повернувся до власної версії трагедії й, здригнувшись, підсумував:

– Це, справді, жахлива історія.

– Справді, жахлива, – погідливо кивнувши, повторив священик. – Однак вона вигадана, а не правдива. – А тоді закинув голову, немов у розпачі, й вигукнув:

– Як шкода, що вона не є правдивою.

Високий Фламбо роззирнувся на всі боки і пильно поглянув на священика.

– Ваша версія – чудова і зрозуміла, – зворушливим голосом сказав отець Браун. – Гарна, дотепна, щира історія, така ж ясна, як оцей місяць. Проте божевілля і відчай, порівняно з правдивою історією, здадуться невинними речами. У ній справи набагато страшніші, Фламбо.

Фламбо люто поглянув на щойно згадуваний місяць і на його тлі помітив чорну скривлену галузку, що виглядала, немов справжній ріг диявола.

– Отче, отче! – закричав Фламбо, рвонувшись до неї і вказуючи на неї рукою. – Ви маєте на увазі справи ще страшніші, ніж оце?

– Ще страшніші, – відлунив низький голос маленького священика. Обидва приятелі щезли у чорній пащі лісу і пішли фантастичним коридором між тьмяного плетива стовбурів.

Незабаром вони дісталися густих нетрів і відчули під ногами листяний покрив. Тоді священик відновив розмову:

– Мудра людина сховає листок у лісі, але що їй робити, коли поблизу немає лісу?

– Справді, то що ж, по-вашому, їй тоді робити? – вигукнув Фламбо.

– Їй доведеться посадити і виростити ліс, аби сховати листок, – задумливо сказав священик. – Але те, що він вчинив, то страшний гріх.

– Послухайте, – з нетерпінням вигукнув його супутник, якому темрява і загадкові вислови священика почали діяти на нерви, – то ви, нарешті, поясните мені, що шукаєте, чи ні? Чи, може, у вас є ще якісь свідчення, про які ви не згадали?

– Так, є ще три невеликі свідчення, – сказав Браун, – на які я натрапив у різних побічних джерелах, але перед тим, як відновити їх хронологію, я мушу спершу дати їм логічне пояснення. По-перше, ми віддаємо перевагу викладу подій і висновкам про битву, які випливають із розпоряджень і наказів самого Олів’єра, вони однозначні, а отже, зрозумілі. Кілька його полків окопалися на висотах поблизу Чорної річки, по той бік якої простягалися низини і болота. Далі знову починався підйом, де і розташовувався перший англійський аванпост, якого з тилу – щоправда дуже глибокого – підтримували ще кілька інших. Британські війська кількісно значно переважали суперника, але той перший аванпост був таким віддаленим від основних сил, що Олів’єр вирішив перебрести ріку і відрізати його від решти війська. Отже, до ночі він займався укріпленням власної позиції, яка була дуже вигідною. А вдосвіта наступного дня його, мов грім з ясного неба, вразила звістка, що невеликий гарнізон того англійського аванпосту, не маючи жодного прикриття з тилу, перейшов річку де мостом, де убрід і зосередився на мочаруватому березі просто недалеко від укріплення.

Неймовірно, що вони ризикнули напасти такими малими силами, але Олів’єр помітив ще курйознішу річ. Замість того, щоб вибратися на твердіший ґрунт, той божевільний англійський підрозділ, який щойно одним махом форсував річку, не придумав нічого мудрішого, як скупчитися на болоті, де усі солдати застрягли, як мухи в патоці. Що й казати, бразильці відчутно спустошили їхні ряди артилерійським вогнем, на який ті спромоглися відповісти хіба що стріляниною з рушниць, щоправда досить прицільною. Проте вони не здалися, і стислий звіт Олів’єра закінчується високою оцінкою незбагненної мужності тих англійських недоумків. „Урешті-решт на них пішла наша шеренга і скинула їх у річку“, – записав Олів’єр. – Ми захопили в полон генерала Сен-Клера та кількох інших офіцерів. Полковник і майор – обидва полягли у бою. Не можу втриматися, щоб не зізнатися, що в історії мало таких захопливих видовищ, як останній бій того незвичайного підрозділу: поранені офіцери брали до рук рушниці убитих солдат, а сам генерал виступив супроти нас на коні, з непокритою головою і зламаною шаблею». Про те, що сталося з генералом потім, Олів’єр замовчує так само, як і капітан Кейт.

– Зрозуміло, – пробубонів Фламбо, – продовжуйте, якими ще свідченнями ви послуговуєтеся?

– Пошуки наступного свідчення забрали в мене чимало часу, – сказав отець Браун, – але розповідь про нього буде короткою. Зрештою в богадільні Лінкольншер-Фенс я знайшов старого солдата, який був поранений у тім бою біля Чорної річки і навіть стояв навколішки над полковником, коли він помирав. Виявляється, що полковник Кленсі, велетенський ірландець з бичачою шиєю, помер не від ворожих куль, а зі злості. У будь-якому випадку він не ніс жодної відповідальності за той рейд, бо до цього його спонукав генерал. Перед смертю він, за свідченням мого інформатора, промовив: «Он їде той клятий дурний осел з шаблюкою, в якої відбито кінець. Краще б йому відбили голову». Як ви помітили, всі звертають увагу на цю деталь – зламане лезо його шаблі, хіба що здебільшого роблять це з більшою повагою, ніж небіжчик полковник Кленсі. А тепер щодо третього свідчення.

Лісова дорога пішла вгору, і отець Браун змушений був перевести дух. Незабаром він продовжив розповідь:

– Приблизно місяць-другий тому в Англії помер бразильський урядовець, котрий змушений був покинути батьківщину через сварку з Олівером. Це добре відома постать у нас і на континенті – іспанець на ймення Еспадо. Я особисто знав того жовтолицього літнього дженджика з гачкуватим носом. Із різних причин я мав доступ до документів, які лишилися після нього. Звичайно, він був католиком, і я не відходив від нього до самої його кончини. У нього не було нічого, що пролило б хоч якесь світло на чорні справи Сен-Клера. Усе, що я знайшов, це щоденник якогось англійського солдата, що займає п'ять чи шість загальних зошитів… Я лише можу запідозрити, що їх підібрали бразильці коло якогось убитого англійця. Так чи інакше, але останній запис зроблено у ніч перед битвою.

Звіт того бідолахи про останній день свого життя, безперечно, варто прочитати. Я маю той щоденник коло себе, але тут занадто темно, тому я стисло передам його зміст. Перша половина звіту заповнена анекдотами про якогось Грифа, очевидно, записаними з уст однополчан. Навряд чи той Гриф був одним із них; можливо, він не англієць; з тексту також не зрозуміло, чи він ворог. Схоже, то якась місцева цивільна особа – журналіст або провідник. Він бесідує зі старим полковником Кленсі, але частіше – з майором. Майора автор змальовує як видатну людину, худорлявого шатена на ймення Мюрей, уродженця Північної Ірландії й пуританина. Багато жартів ґрунтується на протиставленні аскетизму того уродженця Ольстера масному гумору полковника Кленсі. Один жарт присвячений звичці Грифа виряджатися у яскраво-барвистий одяг.

Але ці дотепи зникають, як тільки звучить бойова сурма. Поза англійським табором, уздовж річки, пролягала одна з найбільших доріг округу. Далі на захід вона звертала до річки, і там, як уже згадувалося, був міст. У східному напрямку дорога зникала у лісовій гущавині, у якій на відстані двох-трьох миль був інший англійський аванпост. Того вечора звідти примчав, брязкаючи і блискаючи упряжжю, загін легкої кавалерії, у якому навіть рядовий щоденникар миттю упізнав генерала і його штаб. Він їхав на великому білому жеребці, якого незмінно зображають в американських журналах і кінофільмах, і можна собі уявити, що привітання на його честь було не лише задля виявлення обов'язку. Зрештою, він ніколи не марнував час на церемоніальності, а тому швидко зіскочив з коня, підійшов до офіцерів і розпочав з ними емоційну довірливу розмову. Найбільше вразило нашого шоденникаря те, що генерал під час обговорення справ максимум уваги приділяв майорові Мюрею – хоча такий вибір, принаймні в діловій розмові, виглядав цілком природно. Джентльмени симпатизували один одному, читали Біблію – кожен свою, обоє були офіцерами старшого покоління, вихованого на Євангеліях. У будь-якому разі, коли генерал знову осідлав коня, то продовжував про щось люб'язно розмовляти з Мюреєм, і навіть коли спрямував коня повільною ходою униз, до річки, високий ірландець продовжував крокувати поряд із вуздечкою, щось палко обговорюючи з вершником. Солдати не зводили з них очей доти, доки вони не зникли за деревами на повороті до ріки. Полковник повернувся у свій намет, солдати – на свої позиції, але наш щоденникар, просидівши з пером у руці ще чотири хвилини, став свідком дивовижної події.

Великий білий жеребець, який повільним кроком, як звик це робити у численних процесіях, щойно віз генерала дорогою до повороту, таким галопом летів дорогою догори до табору, немов неодмінно хотів виграти перегони. Усі було подумали, що конем керує вершник, але генерал, добрий кавалерист, сам щодуху біг до них. І кінь, і людина вихором увірвалися в табір. Генерал, припнувши коня, повернув до солдат своє розчервоніле, як вогонь, обличчя і таким громовим голосом гукнув полковника, що збудив би мертвого.

Гадаю, що всі шокуючі події накопичувалися одна за одною, аж поки не переросли у справжню катастрофу, яка у головах щоденникаря та його однополчан набула масштабу землетрусу. Піднесений настрій в усіх миттю упав, коли вони дізналися, що негайно мусять переходити річку. Генерал та майор, як вони зрозуміли, виявили на мосту щось таке жахливе, що у них тільки й залишалося часу, щоб приготуватися до бою не на життя, а на смерть. Майор поспіхом виїхав у тил по допомогу, хоча всі сумнівалися, що вона встигне прибути вчасно. А наказ був таким: за ніч перейти річку і до ранку захопити висоти на протилежному боці. І на цьому переживанні про романтичний нічний марш-кидок щоденниковий запис раптом обривається.

Отець Браун з приятелем зійшли на добрячу висоту, бо лісова стежка стала вужчою, крутішою і звивистішою, у них складалося враження, що вони піднімаються гвинтовими сходами. Голос священика лунав у темряві десь угорі:

– Мало не забув про одну цікаву дрібничку: коли генерал віддавав наказ про лицарський обов'язок, то наполовину вийняв з піхов шаблю і, немов засоромившись мелодраматизму ситуації, застромив її назад. Отже, шабля знову привертає увагу.

Легке сяйво пробивалося крізь мереживо віт над ними, кидаючи напівтінь під ноги, бо вони знову виходили до вершини, залитої несміливим світлом безхмарного нічного неба.

Фламбо розумів правду не як ідею, а як реалію довкілля. Дещо зніяковівши, він спитав:

– Гаразд, але що особливого у тій шаблі? Адже зазвичай усі офіцери мають таку при собі, хіба ні?

– У сучасних війнах про шаблі воліють не згадувати, – байдуже відказав священик, – але у цій справі зіштовхуєшся з тою шаблею на кожному кроці.

– Ну, і що ж тут такого? – буркнув Фламбо. – Та особливість шаблі – копійчана сенсація: старий вояка зламав лезо в останньому бої, і все. А газети роздули цей випадок, як їм це властиво. На всіх могилах і пам'ятниках його зображено без вістря. Сподіваюся, ви втягнули мене у цю полярну експедицію не тому, що двоє чоловіків, що знаються на мистецтві, побачили зламану шаблю генерала Сен-Клера?

– Ні, звісно, – з різкістю пістолетного пострілу вигукнув отець, – але поясніть мені, чому ніхто не бачив його шаблю неушкодженою?

– Про що це ви? – запитав Фламбо і зупинився під зоряними просторами: вони, нарешті, вийшли з дрімучого сірого лісу.

– Я стверджую, що ніхто не бачив шаблю генерала неушкодженою, – вперто повторив отець Браун. – Навіть той щоденникар, бо, очевидно, генерал вчасно загнав її у піхви, так і не вийнявши всю.

Фламбо дивився на його постать у місячному сяйві, як сліпий на сонце, а його приятель продовжував:

– Фламбо, я не можу це довести, навіть після стількох полювань на кладовищах. Але я впевнений у цьому. Дозвольте, я додам ще один маленький факт, що увінчує мою гіпотезу. Полковник, насправді, був одним з перших, кого було поранено кулями. Це трапилося задовго до того, як війська зійшлися у рукопашному бою. Тим не менше, він ще перед цим боєм побачив, що у Сен-Клера зламана шабля. От я й питаю: чому вона була вже зламана? Як і коли він її зламав? Друже, як можна зламати шаблю ще до бою?

– Гаразд, – сказав Фламбо, до якого повернувся звичний гумор, – і де ж подівся той зламаний вершок?

– Він тепер – у північно-східному кутку кладовища протестантського собору в Белфасті, – з готовністю відповів отець Браун.

– Справді? – перепитав здивований Фламбо. – А ви його там шукали?

– На жаль, я не мав такої змоги, – щиросердо відповів Браун. – Там, на підвищенні, височить мармуровий пам'ятник славному майорові Мюрею, який загинув смертю героя у відомому бою біля Чорної річки.

Фламбо, здавалося, сидів як загіпнотизований.

– Невже, – хрипко вигукнув він, – невже ви маєте на увазі, що генерал Сен-Клер так ненавидів Мюрея, що вбив його на полі бою через те, що…

– У вас, як і колись, прекрасне і чітке мислення, – сказав священик. – Але все значно жахливіше.

– Що ж, – пробубонів велетень, – мій запас злої уяви вичерпано.

Священика, здавалося, обсіли сумніви, з чого почати пояснення, але, урешті, він сказав:

– То де мудра людина заховає листок? Звичайно, що у лісі.

Його приятель промовчав.

– А якщо не було б лісу, то він би його посадив. А якби він хотів заховати сухий листок, то зробив би зимовий ліс.

Приятель мовчав і слухав, тому священик продовжив уже чіткіше і лагідніше:

– А якби довелося ховати мертве тіло, то він би зробив ціле поле з мерцями і заховав би його серед них.

Фламбо лише тупнув ногою з нетерплячки, відчуваючи, що марнує свій час, але отець Браун спокійно продовжив:

– Пан Артур Сен-Клер, як я вже сказав, був людиною, котра читала свою Біблію. Ось у чім його біда. Коли люди, нарешті, зрозуміють, що марно читати лише те видання Біблії, яке у них під рукою, – варто читати й інші видання, якими користуються інші люди? Видавець перечитує Біблію у пошуках друкарських помилок. Мормон, читаючи свою редакцію Біблії, особливо звертає увагу на полігамію. Прибічник християнського вчення, читаючи своє видання, з’ясовує, що наші руки й ноги – видимість. Сен-Клер був англо-індійським солдатом-протестантом. Тепер поміркуйте, що це означає, але, заради Бога, не надто фантазуйте. А це означає, що фізично сильна людина, яка жила під тропічним сонцем в одному із суспільств Сходу, начиталася некритичного для того суспільства видання Біблії. Безумовно, він надавав перевагу Старому, а не Новому Заповіту. Адже у Старому Заповіті він знайшов усе, що могло його зацікавити: пристрасть, тиранію, зраду тощо. Мушу сказати, він був чесним, відвертим, у нашому розумінні. А що буде з людиною чесною, якщо вона поклоняється нечесності?

У кожній з екзотичних і спекотних країн, де він побував, чоловік тримає гарем, катує свідків, нагромаджує нечесне золото, але запевняє, що все це робить на славу Бога. А моє, вичерпно зрозуміле, богослів’я спонукає до запитання: а на славу якого Бога? Адже тут приховане добро і зло, від цієї відповіді залежить, чи не відчинятимуться віруючому двері на шляху до пекла, причому двері щоразу потаємніші та менші. Ось де справжня причина злочинів: з часом людина стає не так злішою, як ницішою. Сен-Клер незабаром відчув, що задихається від хабарів та шантажів і потребує щоразу більше грошей. А на час бою біля Чорної річки він уже скотився до тих грішників, які в Данте перебувають на найнижчому пекельному колі.

– Що ви маєте на увазі? – знову поцікавився його приятель.

– Я маю на увазі те, – гостро почав священик, але зненацька вказав на заточену в крижаний полон калюжу, у якій відбивалося місячне сяйво. – Ви пригадуєте, кого Данте помістив у останнє, крижане, коло?

– Так, зрадників, – відповів Фламбо і здригнувся. Оглянувшись довкола і побачивши позбавлений життя пейзаж, замерзлі дерева і химерні силуети, він уявив, що він – Данте, а священик з протяжним голосом – справжній Вергілій, що веде його через край вічних гріхів.

Протяжний голос продовжував:

– Олів’єр, як відомо, був ідеалістом, донкіхотом, і не потерпів би таємних агентів та шпигунів. Проте все, як завжди, відбулося поза його спиною. Мій давній друг Еспадо користувався у нього неабияким авторитетом. Саме його, чепуруна у яскравому вбранні, нарекли Грифом за його гачкуватий ніс. Займаючись благодійницькою діяльністю на фронті, він намацав доступ до англійської армії і, врешті, схопив за горло корупціонера – та ще якого? – самого верховнокомандувача! Сен-Клерові конче бракувало грошей, гори грошей. Дискредитований сімейний лікар розпочав було газетну кампанію проти Сен-Клерових махінацій, але вона не набрала розмаху. Так само зазнали невдачі розповіді про таємничі доісторичні об’єкти на Парк-Лейн і про вчинки англійського євангеліста, що трохи тхнули людськими жертвами і натовпами рабів. Сен-Клер потребував грошей ще з однієї причини – на посаг своїй доньці, для нього запах грошей був таким солодким, як і власне гроші. Він схопився за останню соломинку, шепнув слівце кому треба у Бразилії, й гроші потоками потекли від ворогів Англії. Але був ще хтось, окрім генерала, хто мав розмову з Еспадо Грифом. Якимось чином жахливу правду дізнався молодий і строгий майор-пуританин з Ольстеру: тоді, коли вони разом повільно йшли дорогою до моста, Мюрей саме радив генералові або негайно подати у відставку, або постати перед військовим трибуналом і бути страченим. Генерал тягнув час доти, доки вони не дійшли до тропічних заростей біля моста, і там, під шум течії й шелест залитих сонцем пальм (такою я бачу цю сцену), він вихопив шаблю і встромив її у майора.

Зледеніла дорога повернула за виступ, порослий кущами і чагарями, але Фламбо, якого пробирав пронизливий мороз, угледів за ним ледь помітний краєчок ореолу, що був витвором не зоряного чи місячного сяйва, а вогником, запаленим людьми. І він не зводив з нього очей до кінця священикової розповіді.

– Сен-Клер виявився собакою з пекла, але собакою породистою. Ніколи в житті він не відчував у собі стільки упевненості й сили, ніж коли побачив, що у нього під ногами лежить холодний труп бідолашного Мюрея. Ніколи у жодних своїх тріумфах, як слушно зауважив капітан Кейт, великий полководець не здавався таким непереможним, як у мить своєї останньої поразки. Він байдуже стер зі своєї шаблі кров і побачив, що її вістря, яке він встромив жертві між лопаток, відламалося і застрягло в тілі. Тоді він холоднокровно, наче на екрані, побачив усі жахливі наслідки свого вчинку. Люди натраплять на чийсь труп, витягнуть вістря чиєїсь шаблі, помітять зламану шаблю або ж її відсутність на місці злочину, почнуть її шукати… Він убив людину, але не змусив її замовчати. Його владний розум повстав проти непередбаченої ситуації та обрав єдино можливий вихід з неї. Він зробить багато, гору трупів, аби заховати у ній оцей. І через двадцять хвилин вісім сотень англійських солдат крокували назустріч вірній смерті.

Ніжний ореол за чорним зимовим лісом збільшувався та яскравішав, і Фламбо щораз бадьоріше рухався у його напрямку. Отець Браун також прискорив ходу, але усе ще був заглиблений у свою розповідь:

– Доблесті тої англійської тисячі і геній її командира були такими, що якби вони одразу пішли в атаку на ті висоти, то, навіть за умови повної її тактичної безглуздості, могли сподіватися на певну перемогу. Але злий розум, що використовував їх як пішаків у шахах, мав інші цілі й замисли. Він наказав їм залишатися серед боліт біля моста доти, доки не побачать головний корпус британських військ. А в останній вражаючій сцені того фарсу срібноволосий вояка-святий зі своєю зламаною зброєю бере і здається – ніби-то щоб уникнути подальших жертв. Справді, як на імпровізацію, усе було організовано чудово. Але я думаю (бо не можу це довести), що коли ще вони застрягли в тому клятому болоті, дехто уже почав сумніватися, а дехто – й здогадуватися.

На мить він замовк, а тоді сказав:

– Внутрішній голос підказує мені, що першим мав би запідозрити недобре той коханець…, капітан, який збирався одружитися з генераловою донькою.

– А як щодо Олів’єра і повішання? – спитав Фламбо.

– Олів'єр, частково з лицарських мотивів, частково з політичних, рідко коли обтяжував свої переходи полоненими, – пояснив оповідач. – Зазвичай він усіх просто відпускав. Так само він вчинив і в цьому випадку.

– Усіх, за винятком генерала, – впевнено сказав високий слухач.

– Усіх, без винятку, – уточнив священик.

Фламбо потер свої чорні брови:

– Так я до кінця всього і не зрозумів, – сказав він.

– Змалюю вам ще одну картину, Фламбо, – промовив отець Браун із загадковою інтонацією в голосі. – Знову ж, я не в силі цього довести, але можу зробити щось більше – побачити це. Ось табір бразильців на голих сухих пагорбах, цього ранку переможці вишикувалися у колони, готові до маршу. Ось червона сорочка і чорна борода Олів’єра, котрий, тримаючи капелюха з широкими крисами, дає сигнал рушати. Він прощається зі своїм великим ворогом, якого відпускає на волю, – непоказного, сивоголового англійського ветерана, котрий дякує йому від імені своїх солдат. Їх залишки виструнчились позаду командира, поруч них – припаси і фургони. Б'ють барабани і бразильці вирушають у похід, а англійці – завмерли, мов статуї. Так вони стоять, доки останній звук і відблиск ворога не зникає за тропічним краєвидом. А тоді вони всі, як один, починають рухатися, наче мерці, що ожили. Обличчя усіх п’ятдесяти тепер звернені до генерала, на них – вираз, який забути неможливо.

Фламбо аж підскочив від несподіванки:

– Гей, приятелю, то ви хочете сказати, що…

– Так, – підтвердив отець Браун низьким схвильованим голосом. – Петлю на шию Сен-Клерові заклала англійська рука, і я здогадуюся чия: то була та сама рука, яка одягла обручку на палець його доньки. Англійські руки підтягнули його до дерева ганьби – руки тих, хто шанував його і йшов за ним у переможний бій. І англійські душі (хай Бог простить і спасе всіх нас!), дивлячись, як він гойдається під чужим сонцем на зеленій пальмовій гілці, люто молилися, щоб він, коли впаде з неї, потрапив до пекла.

Дві постаті, оминувши виступ, побачили яскраво-червоне світло англійського заїзду. Він був розташований боком до дороги, ніби попереджаючи про скромне, але якісне обслуговування. Усі троє його дверей були гостинно відчинені, й навіть туди, де стояли два приятелі, долітав гамір і регіт товариства, яке весело проводило час.

– Мені більше нічого вам розповісти, – сказав отець Браун. – Так, над ним вчинили самосуд у дикій місцевості й стратили, а тоді, на честь Англії та його доньки, присяглися повік мовчати про грошові махінації того зрадника і про таємницю його зламаної шаблі. Можливо, з Божою допомогою, їм вдасться все те забути. Давайте і ми забудемо про це, бо ось наш готель.

– Цілком з вами погоджуюся, – весело сказав Фламбо, але не встиг зайти у яскравий і гамірливий бар, як оступився і позадкував, ледве не впавши на дорогу.

– Погляньте, що це за маячня! – невдоволено вигукнув він, вказуючи рукою на прямокутну дерев'яну вивіску над дорогою. На ній було незграбно намальовано руків'я шаблі з уламком леза, а під ним архаїчна помилкова назва: «Знак зламаної шаблі».

– Чого це вас дивує? – добродушно запитав отець Браун. – Генерала обожнюють у цім краї, половина заїздів, парків і вулиць названі на його честь.

– Я гадав, що ми вже покінчили з тим прокаженим, – буркнув Фламбо і сплюнув на дорогу.

– Ні, в Англії з ним ніколи не розпрощаються, – сказав священик, опустивши голову, – бо латунні меморіальні дошки не ржавіють, а камінь не тліє. Його мармурові статуї століттями надихатимуть душі гордих і наївних юнаків, а його могила на сільському кладовищі ароматом лілій ще довго нагадуватиме про відданість і чесність. Мільйони людей, які його ніколи не бачили, любитимуть його як батька – і це того, до якого останні, котрі бачили його живим, ставилися як до покидька. Його піднесуть до рангу святих, і ніхто ніколи не дізнається всієї правди про нього, бо я мовчатиму. У розкритті секретів так багато і доброго, і злого, що я полишив цю справу на перевірку часом. Газети незабаром підуть в небуття, антибразильський бум уже завершився, Олів'єра повсюдно шанують. А я присягнув, що тільки-но де-небудь почнуть паплюжити чесні імена полковника Кленсі, капітана Кейта, президента Олів'єра чи іншої безневинної людини або їхні пам’ятники з металу чи мармуру, що стоятимуть вічно, як піраміди, тоді я скажу всю правду. На жаль, це не єдине марнославне ім'я, тож я мовчатиму. Я, справді, не хочу більше про це говорити.

Вони зайшли до їдальні з червоними шторами, затишним і розкішним інтер’єром. На одному столику вони побачили срібну модель пам’ятника Сен-Клерові, з похиленою головою і зламаною шаблею. На стінах висіли кольорові фотографії з тим самим сюжетом на тлі безлічі екіпажів з туристами, що розглядають його. Приятелі всілися на зручні, м’які лави.

– Послухайте, ми змерзли, – вигукнув отець Браун, – дайте нам якогось вина чи пива.

– Або бренді, – додав Фламбо.