Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Нарешті у дверях з’явився Фламбо, могутній велетень, що випромінював титанічну енергію, і невелика юрба принишкла. Голосно, як сирена у тумані, він наказав комусь (чи то пак, кому завгодно) бігти за лікарем і знову зник у темному, заповненому людьми проході, а його приятель, отець Браун, непомітно прослизнув за ним. Коли вони просувалися крізь натовп, то він усе ще чув глибокий пронизливий голос священнослужителя, що звертався до радісного бога, покровителя квітів і струмків.

Діставшись до місця трагедії, священик побачив, що Фламбо і ще чоловік шість стоять біля огородженого майданчика, в якій зазвичай переміщався ліфт. Але його там не було. Там була та, яка послуговувалася ліфтом.

Фламбо останні чотири хвилини дивився вниз на розтрощену голову і закривавлене тіло красуні, що не визнавала трагедій. Він був переконаний, що це Поліна Стейсі, й хоча послав по лікаря, не мав жодного сумніву, що вона мертва.

Йому ніяк не вдавалося пригадати, подобалася вона йому чи, навпаки, не подобалася; скоріше за все вона і приваблювала його, і дратувала. Але вона була для нього особистістю; нестерпно зворушливі спогади про її образ і звички пронизали його серце невидимими кинджалами втрати. Він згадав її ніжне обличчя і впевнену мову, і в тому спогаді була вражаюча чіткість, у якій кристалізується вся гіркота смерті. За одну мить, мов грім з ясного неба, неначе блискавка з висоти, прекрасна, горда жінка кинулася у шахту ліфта і розбилася. Що це – самогубство? Вона занадто палко любила життя, це було неможливо. Убивство? Однак хто ж міг убити у цьому напівпорожньому будинку? Хрипко і плутано він заходився розпитувати, де ж цей Калон, і раптом усвідомив, що слова його не грізні, а жалібні. Тихий, рівний, глибокий голос відповів йому, що Калон уже чверть години славить сонце у себе на балконі. Коли Фламбо почув цей голос і відчув на своєму плечі руку отця Брауна, він повернув до свого супутника потьмяніле обличчя і різко запитав:

– Якщо за увесь цей час він тут не з’являвся, то хто ж це зробив?

– Ходімо нагору, – сказав отець Браун. – Може, там довідаємося. У нас є півгодини, перш ніж прибуде поліція.

Доручивши лікарям тіло вбитої спадкоємиці, Фламбо кинувся сходами в її контору, проте нікого там не застав і побіг назад до себе. Коли він повернувся, то був дуже блідий.

– Її сестра, – промовив він зі зловісною значущістю, – пішла погуляти.

Отець Браун кивнув.

– Або вона піднялася в кабінет до цього «сонячного» чоловіка, – припустив він. – Я, будучи на вашому місці, спершу перевірив би це, а вже потім ми все обговоримо тут, у вашій конторі. Ні! – схаменувся він, немовби щось пригадавши. – Коли ж я нарешті порозумнішаю? Звісно ж, там, у них.

Фламбо нічого не зрозумів, але покірно супроводив невеличкого священика вниз до порожньої контори Стейсі. Загадковий пастир сів у червоне шкіряне крісло біля самого входу, звідки видно було і сходи, і всі три сходові майданчики, і заходився чекати. Незабаром сходами спустилися троє, всі – різні й всі однаково важливі. Першою йшла Джоан, сестра покійної; отже, вона і справді була нагорі, у тимчасовому святилищі сонця. Другим йшов сонячний жрець, який завершив славослів'я і спускався порожніми східцями у всій своїй красі; білим убранням, бородою і розчесаною на два боки гривою він нагадував Христа, що виходить від Понтія Пілата, з картини Доре. Третім йшов похмурий спантеличений Фламбо.

Джоан Стейсі – смаглява, зі стурбованим обличчям та передчасною сивиною у волоссі, попрямувала до свого столу і діловито переклала на ньому стос паперу. Цей її рух неначе повернув усім розсудливість. Якщо панна Джоан і була вбивцею, то холоднокровність їй не зрадила. Отець Браун поглянув на неї з дивною легкою посмішкою й, не відводячи очей, звернувся до Калона.

– Пане пророку, – сказав він, мабуть, Калону, – я волів, аби ви детальніше розповіли мені про своє вчення.

– Я зроблю це з превеликою гордістю, – відповів Калон, схиляючи увінчану голову. – Але я не зовсім вас розумію…

– Справа ось у чому, – простодушно і сором'язливо почав священик. – Нас учать: якщо хтось нехтує моральними принципами, то певною мірою у цьому є його власна вина. Але все ж ми менш суворо ставимося до тих, чий розум введений в оману софізмами. Чи вважаєте ви, що вбивство – гріх?

– Це звинувачення? – дуже спокійно перепитав Калон.

– Ні, – лагідно відповів Браун, – це захист.

Усі здивовано мовчали. Жрець Аполлона підвівся – повільно, як саме сонце. Він заповнив кімнату світлом і силою, здавалося, що точнісінько так само він міг би заповнити собою й Солсбері-Плейн.[31]31
  Солсбері-Плейн – одне з найбільш відомих крейдяних плато в південній Англії у графстві Вілтшир площею у 780 км². Тут розташований Стоунхендж та багато інших давніх пам’яток-мегалітів. Нині тут створено одну з головних тренувальних баз британської армії.


[Закрыть] Усю кімнату прикрасили білі складки його одягу, рука величаво простяглася вдалину, і маленька чорна постать священика у старій вицвілій сутані виглядала безглуздо і недоречно, наче чорна кругла пляма на білому мармурі Давньої Еллади.

– Нарешті ми зустрілися, Каяфо,[32]32
  Каяфа – юдейський первосвященик з 18 до 36 року, відомий своєю участю в суді над Ісусом Христом. Його призначив на цю посаду Валерій Грат, попередник Понтія Пілата. Він був зятем первосвященика Анни і слухняним знаряддям у руках свого тестя. На думку істориків, саме Анна через свого зятя прийняв рішення про страту Ісуса як бунтаря, якими була наповнена в той час Іудея, та як одного з тих борців проти влади римлян, які передбачали прихід Месії та оновлення світу. Згадується в Євангеліях та Діяннях Апостолів.


[Закрыть] – сказав пророк.

– Крім вашої церкви і моєї, на світі немає нічого. Я поклоняюся сонцю, ви – мороку. Ви служите вмираючому, я – живому богу. Ви підозрюєте мене, вистежуєте, як і велить вам ваша віра. Усі ви – шукачі й нишпорки, злі шпигуни, які прагнуть тортурами або підлістю вирвати у нас покаяння. Ви звинувачуєте людину в злочинності, я ж звинувачую її у невинності. Ви закидаєте їй гріх, я – чесноту.

І ще одне скажу я вам, читачу диявольських книг, перш ніж спростувати ваші безпідставні мерзенні домисли. Вам ані найменшою мірою не збагнути, наскільки байдужий мені ваш вирок. Те, що ви називаєте бідою і стратою, для мене не більше, аніж чудовисько з дитячої казки для дорослої людини. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я сам можу себе звинуватити. Проти мене в цій справі є лише одне свідчення – і я назву його. Жінка, котра нині померла, була мені подругою і коханою – не за законами ваших іграшкових капличок, а за законом, який настільки чистий і суворий, що ви неспроможні його зрозуміти. Ми перебували з нею в іншому, не вашому світі, походжали сяючими палатами, поки ви блукали тісними заплутаними провулками. Я знаю, охоронці закону – світські та церковні – вважають, що немає любові без ненависті. Ось вам перший привід для звинувачення. Але є і другий, серйозніший, і я не приховую його від вас. Поліна не лише кохала мене – сьогодні вранці, перед смертю, вона за цим самим столом заповіла моїй церкві півмільйона. Ну, де ж кайданки? Вам не збагнути, наскільки байдужі мені ваші безглузді звинувачення. У в'язниці я лише чекатиму, немов на станції, швидкого потягу до неї. Шибениця доправить мене ще швидше.

Він говорив з ораторською владністю, Фламбо і Джоан Стейсі із німим захопленням дивилися на нього. Обличчя отця Брауна віддзеркалювало лише глибокий сум; він опустив очі додолу, і чоло його прорізала зморшка. Пророк, злегка спершись на стіл, завершував свою промову:

– Я виклав свою справу коротко, більше не маю що сказати. Ще менше слів знадобиться мені, аби спростувати звинувачення. Щодо того, чи здійснив я цей злочин, правда проста: вбити я не міг. Поліна Стейсі впала з цього поверху п'ять хвилин на першу. Людей зі сто підтвердять під присягою, що я стояв на своєму балконі, починаючи з дванадцятої, рівно чверть години. Я завжди молюся у цей час на очах у всього світу. Мій клерк, проста і чесна людина, жодним чином зі мною не пов’язана, підтвердить, що сидів у приймальні весь ранок, і ніхто за цей час від мене не виходив. Він скаже, що я прийшов за чверть дванадцята, коли про нещастя ніхто ще не думав, і відтоді не виходив з контори. Такого повного алібі не було ще ніколи ні в кого: показання на мою користь дасть увесь Вестмінстер. Отже, кайданків не потрібно. Справу завершено.

І, нарешті, я скажу вам усе, що ви хочете вивідати, і розжену останні хмаринки безглуздої підозри. Мені здається, я знаю, як померла моя нещасна кохана. Воля ваша, звинувачуйте в цьому мене, моє вчення чи мою віру. Але звинуватити мене у суді не можна. Усі, хто дотичний до вищих істин, знають, що люди, котрі досягли вищих ступенів утаємниченості, іноді набували дару левітації, вміли здійматися у повітря. Це лише частина тієї перемоги над матерією, на якій ґрунтується наша потаємна мудрість. Бідолашна Поліна була рвучка і горда. По правді кажучи, вона осягла таємниці не так глибоко, як думала. Коли ми спускалися ліфтом, вона часто повторювала мені: якщо воля твоя сильна, ти полетиш донизу, як пір’їнка. Я щиро переконаний, що, піднявшись духом, вона сміливо повірила у диво. Але воля чи віра зрадили їй, і нижчий закон, страшний закон матерії, узяв гору. От і все, панове. Це сумно, а по-вашому – і самовпевнено, і погано, але злочину в цьому немає, і я тут ні при чому. У звіті для поліції краще назвати це самогубством. Я ж завжди вважатиму це помилкою подвижниці, яка прагнула більшого знання і вищого, небесного життя.

Фламбо вперше бачив свого друга переможеним. Отець Браун сидів тихо і дивився в підлогу, болісно насупившись, немов соромився чогось. Важко було боротися з відчуттям, яке так владно підтримали крилаті слова пророка: той, кому належить підозрювати людей, переможений гордим, чистим духом свободи і здоров’я. Нарешті священик сказав, кліпаючи очима часто, наче від болю:

– Ну, якщо так, пане, то вам нічого не залишається як узяти цей заповіт і піти звідси. Цікаво, де ж вона, бідолашна, його залишила?

– На столі, біля дверей, – сказав Калон з тією вагомою простотою, яка сама по собі виправдовувала його. – Вона казала мені, що напише його сьогодні вранці, та я й сам бачив, як вона починала це робити, коли піднімався ліфтом до себе.

– Двері були відчинені? – запитав священик, дивлячись на куточок килима.

– Так, – спокійно відповів Калон.

– Так їх і не зачинили… – сказав отець Браун, зосереджено вивчаючи килим.

– Ось якийсь папірець, – промовила незрозумілим голосом похмура Джоан Стейсі. Вона підійшла до столу сестри і взяла листок блакитного паперу. Її бридлива посмішка зовсім не пасувала до ситуації, й Фламбо насупився, глянувши на неї.

Пророк стояв осторонь з тією царственою байдужістю, яка завжди його виручала. Фламбо взяв папір і почав його читати, усе більше дивуючись. Спочатку все було написано, як треба, але після слів «віддаю і заповідаю все, чим володію в день смерті» літери раптово змінювалися подряпинами, а підпису взагалі не було. Фламбо в повному здивуванні простягнув це священикові, той поглянув і мовчки передав аркуш служителю сонця.

За якусь мить жрець, завихривши білий одяг, двома стрибками підскочив до Джоан Стейсі. Його блакитні очі вилізли з орбіт.

– Що це за жарти? – вигукнув він. – Поліна написала більше!

Страшно було чути його нову, по-американськи різку вимову. Велич і велемовність спали з нього, наче пелерина.

– На столі нічого іншого немає, – сказала Джоан, і все з тією ж поблажливо-уїдливою посмішкою прямо поглянула на нього.

Він вибухнув мерзенною, брудною лайкою. Страшно і соромно було споглядати, як спадала з нього маска, немов відвалилося обличчя.

– Гей, ви, слухайте сюди! – закричав він, закінчивши лаятись. – Може, я і шахрай, однак я здогадуюся, що ви – вбивця! Ось вам і розгадка, шановні джентльмени, без усіляких там левітацій! Дівчинка писала заповіт… залишала все мені… ця мерзотниця увійшла… вирвала ручку… потягла її до шахти і штовхнула! Так, без кайданків не обійдемось!

– Як ви слушно зауважили, – з недобрим спокоєм промовила панна Джоан, – ваш клерк – людина чесна і вірить у присягу. Він у будь-якому суді підтвердить, що я була у вашій конторі та виконувала свої обов'язки за п'ять хвилин до смерті сестри і через п'ять хвилин після її смерті. Пан Фламбо також підтвердить, що застав мене там, у вас.

Усі мовчали.

– Отже, Поліна була сама! – вигукнув Фламбо. – Вона вчинила самогубство!

– Вона була сама, – сказав отець Браун, – але самогубства не вчиняла.

– Як же вона померла? – з нетерпінням запитав Фламбо.

– Її вбили.

– Так вона ж була сама! – заперечив детектив.

– Її вбили, коли вона була сама, – відповів священик.

Усі дивилися на нього, але він сидів так само тихо, відчужено. Його кругле обличчя насупилось, наче він тужив за кимось або когось соромився. Голос його був рівний і сумний.

– Ні, ви скажіть, – почав кричати Калон, не добираючи слів, – коли прийдуть за цією кровожерною гадиною? Убила рідну сестру, вкрала в мене півмільйона…

– Гаразд, гаразд, пророче, – посміхнувся Фламбо, – чого вже там, все одно цей світ – лише марево…

Служитель сонячного бога спробував знову вилізти на п'єдестал.

– Не в грошах справа! – проголосив він. – Звичайно, маючи їх, я поширив би своє вчення по всьому світу. Але головне – воля моєї коханої. Для неї це було святинею. Поліна бачила…

Отець Браун схопився, крісло захиталося. Він був страшенно блідий, але весь світився надією, і очі його сяяли.

– Ось! – дзвінко вигукнув він. – 3 цього і почнемо! Поліна бачила…

Високий жрець поквапливо, як божевільний, позадкував перед маленьким священиком.

– Що таке? – верескливо забелькотів він. – Та як ви смієте?

– Поліна бачила… – повторив священик, і очі його засяяли ще яскравіше. – Говоріть… заради Бога, розкажіть усе! Наймерзеннішому злочинцеві, спокушеному дияволом, стає легше після сповіді. Покайтеся, благаю вас! Як бачила Поліна?

– Пустіть мене, дідько вас забирай! – кричав Калон, немов пов'язаний велетень. – Що вам до того? Нишпорка! Павук! Що ви мене плутаєте?

– Схопити його? – запитав Фламбо, кидаючись до виходу, бо Калон широко відчинив двері.

– Ні, нехай іде, – сказав отець Браун і зітхнув так глибоко, немов його скорбота сколихнула глибини Всесвіту. – Нехай іде Каїн, Бог йому суддя.

Коли він ішов, усі мовчали, і швидкий розум Фламбо губився у здогадах. Панна Джоан з превеликим спокоєм прибирала папери на своєму столі.

– Отче, – сказав нарешті Фламбо, – це мій обов'язок, а не лише цікавість… Я повинен довідатися, якщо можна, хто скоїв злочин.

– Який? – перепитав священик.

– Той, що стався сьогодні, – відповів його поривчастий друг.

– Сьогодні сталося два злочини, – сказав отець Браун. – Вони дуже різні й скоїли їх різні люди.

Панна Джоан поскладала папери, відсунула їх і стала замикати шафу. Отець Браун вів далі, звертаючи на неї не більше уваги, ніж вона на нього.

– Обидва злочинці, – говорив він, – скористалися однією і тією самою вадою однієї й тієї ж людини, і боролися вони за ті ж самі гроші. Серйозніший злочинець перечепився через дрібнішого злочинця, і той отримав гроші.

– Та не тягніть ви, як на проповіді, – благав Фламбо. – Скажіть кількома словами.

– Я можу сказати й одним словом, – погодився його друг.

Панна Джоан, діловито й строго насупившись, надягла перед люстерком строгий, діловитий капелюшок, неквапливо взяла сумочку та парасольку і вийшла з кімнати.

– Правда дуже проста, – сказав отець Браун. – Поліна Стейсі сліпнула.

– Сліпнула… – повторив Фламбо, повільно підвівся і випростався на весь свій велетенський зріст.

– Це у них родинне, – вів далі отець Браун. – Молодша сестра носила б окуляри, але Поліна не дозволяла їй це робити. У неї була своя особлива філософія чи то своє марновірство… Вона вважала, що людина повинна долати слабкість, а не потурати їй. Вона не визнавала, що туман довкола неї згущується, і хотіла розігнати його зусиллям волі. Постійно напружуючи зір, вона сліпнула ще більше, але найважче було попереду. З'явився цей несамовитий, знавіснілий пророк, чи як він там себе називає, і змушував її дивитися на палюче сонце неозброєним оком. Вони це називали «смакувати Аполлона». О, Господи, якби ж ці нові язичники були трохи мудріші та просто наслідували давніх! Ті хоча б знали, що в чистому, беззастережному поклонінні природі чимало жорстокого. Вони знали, що око Аполлона може погубити й осліпити.

Священик помовчав, потім почав знову, тихо і навіть через силу:

– Не знаю, чи свідомо засліпив її цей диявол, але сліпотою він скористався свідомо. Убив він її так просто, що навіть неможливо про це подумати. Ви знаєте, вони обидвоє спускалися і піднімалися на ліфті самі, без допомоги ліфтера; знаєте ви і те, як тихо ці ліфти ковзають. Калон піднявся до її поверху і побачив у відчинені двері, що вона повільно, виводячи букви по пам'яті, щось пише, можливо, саме те, що пообіцяла йому напередодні. Він весело гукнув, що ліфт її чекає, і покликав, коли вона допише, піднятися до себе. А сам натиснув кнопку, беззвучно піднявся вище і цілком безтурботно пішов молитися на свій балкон на очах у багатолюдної вулиці, коли вона, бідолашна, закінчивши писати, побігла до ліфта, щоб чимшвидше потрапити до коханого, і ступила…

– Не треба! – скрикнув Фламбо.

– За те, що він натиснув кнопку, він отримав би півмільйона, – продовжував приземкуватий священик тим рівним голосом, яким він завжди говорив про страшні речі. – Але нічого з того не вийшло. Нічого не вийшло тому, що ще одна людина прагнула цих грошей і знала про Полінину хворобу. У заповіті була одна деталь, якої, мені здається, ніхто не помітив: він не дописаний і не підписаний, а підписи свідків – Джоан і служниці – там стоять. Джоан підписалася першою і з суто жіночою зневагою до формальностей сказала сестрі, що вона може підписатися згодом. Отже, Джоан хотіла, щоб сестра підписалася без справжніх, сторонніх свідків. З чого б це? Я згадав, що Поліна сліпнула, і зрозумів: Джоан хотіла, щоб сестра, залишившись на самоті, взагалі не змогла поставити свій підпис.

Такі жінки завжди пишуть ручками, а Поліна Стейсі і не могла писати інакше. Звичка, воля і пам’ять допомагали їй писати зовсім добре, але вона не знала, чи є у ручці чорнило. Ручки їй наповнювала сестра – усі, окрім цієї. Чорнила вистачило на кілька рядків, потім воно закінчилося. Пророк втратив п’ятсот тисяч фунтів та даремно скоїв найстрашніший і найгеніальніший у світі злочин. Фламбо підійшов до відчинених дверей і почув, що сходами піднімається поліція. Він обернувся і сказав:

– Ви повинні були дуже уважно до всього придивитися, щоб за десять хвилин його викрити.

Отець Браун здивувався.

– Його? – перепитав він. – Та ні! Мені було важко з цією ручкою і з панною Джоан. Те ж, що Калон – злочинець, я знав ще там, на вулиці.

– Ви жартуєте? – перепитав Фламбо.

– Зовсім ні, – відповів священик. – Я знав, що він злочинець, раніше, аніж довідався, у чому полягав його злочин.

– Як це? – здивувався Фламбо.

– Язичницьких стоїків, – задумливо сказав отець Браун, – завжди підводила їхня сила. Пролунав гуркіт, здійнявся крик, а жрець Аполлона не замовк і не обернувся. Я не знав, що трапилося, але зрозумів – він цього чекав.

Під знаком зламаної шаблі

Ліс простягав тисячі сірих рук з мільйоном срібних від інею пальців. Об тьмяний, блакитно-зеленавого кольору сланець неба неначе хтось розбив крижану бурульку, що розпалася на безліч холодних діамантових зірок. Усе в цій густо залісненій і слабо освітленій місцині закоцюбло від лютого, тріскучого морозу. Чорні порожнини поміж стовбурами здавалися бездонними печерами описаного в скандинавських сагах пекла, де панує льодяний холод. Навіть прямокутна кам'яна башта церкви виглядала як капище північних поганських народів, що височіло над прибережними скелями десь в Ісландії. То була справді люта ніч, особливо для тих, кому заманулося б у ту пору оглядати кладовище на церковному подвір'ї. Проте, з іншого боку, можливо, цей огляд вартував того, щоб його здійснювали саме у такий час.

Цвинтар добре проглядався на тлі попелястого лісового масиву, як пасмо чи віднога зеленого дерну, що у зоряному світлі мав сіруватий відтінок. Могили лежали переважно на схилі; навіть стежка, що вела до церкви, була така крута і звивиста, як гвинтові сходи. На вершині пагорба, у доволі рівному і добре помітному місці, стояв пам'ятник, що робив усю цю місцину відомою. Він разюче вирізнявся з-поміж непримітних довколишніх могил своєю формою, бо був твором одного з найвидатніших скульпторів сучасної Європи, ім'я якого, однак, швидко відійшло у тінь слави тієї людини, пам'ятник якій він створив. Під штрихами тонкого срібного олівця на тлі зір вимальовувалася масивна металева постать розпростертого горілиць солдата, сильні руки якого складені у вічній молитві, а голова спочиває на рушниці. Його величне обличчя окантовувала борода чи, радше, бакенбарди у стилі старого суворого полковника Ньюкома. Але уніформа, проста і зручна, свідчила про її застосування у сучасній війні. Праворуч від вояка лежала шабля з відламаним вістрям, а ліворуч – Біблія. У сонячні літні дні пополудні сюди приїжджали фургони, переповнені американцями і місцевими мешканцями, які бажали відвідати могилу героя, але навіть тоді вони відчували, що тут, біля журної й занедбаної церковки, у глушині безкрайого лісу, йому не місце. Відтак можна було сподіватися, що темної морозної ночі, у розпал зими, це кладовище полишать наодинці із зорями. Однак серед тиші змерзлого лісу рипнула дерев'яна хвіртка, впустивши дві невиразні постаті у чорному, які подерлися догори стежкою, що вела до пам'ятника.

Зоряне світло було надто слабким і не дозволяло детальніше роздивитися риси прибульців. Можна було лише зауважити, що обидва були одягнені у чорне і один був чоловіком надзвичайно високим, а інший – навпаки, на диво низеньким. Вони підійшли до висіченого з каменю пам'ятника історичному герою і кілька хвилин мовчки розглядали його. Навколо панувала мертва тиша і можна було уявити, що й вони самі – не люди, а примари. Принаймні початок їхньої розмови був аж надто незвичайним. Першим лячну німоту порушив невисокий:

– То де мудра людина ховатиме камінець? – запитав він напарника.

Велетень відповів низьким голосом:

– На узбережжі.

Невисокий схвально кивнув і, знову помовчавши, спитав:

– А де мудра людина ховатиме листок?

– У лісі, – відповів його напарник.

Настала мовчанка, а тоді запитав уже високий:

– То ви маєте на увазі, що коли мудра людина захоче сховати справжній діамант, то зробить це поміж фальшивих?

– Та ні, – посміхнувся невисокий, – забудьте про те, що було.

Він потупав ногами з холоду, а тоді промовив:

– Я думаю не про це, а про зовсім інше, значно дивовижніше. Ану, запаліть сірника, будь ласка.

Велетень понишпорив у кишені, й незабаром у полум'ї сірника вся поверхня пам'ятника засяяла золотом. На пласкому боці чорними літерами було викарбувано пам'ятні слова, які американці читають з такою шанобою:

Вічна пам’ять генералові пану Артуру Сен-Клеру, героєві й мученикові, котрий завжди перемагав своїх ворогів і щадив їх, але був ними, врешті, зраджений і вбитий. Хай Бог, у якого він вірив, винагородить його і помститься за нього.

Сірник догорів і, обпікши високому пальці, упав додолу. Високий збирався вже запалити іншого сірника, але невисокий напарник спинив його:

– Не треба, Фламбо, дякую, друже. Що я хотів, те побачив. Точніше, чого я не хотів, того я й не побачив. А тепер нам доведеться пройти ще півтори милі до найближчого заїзду, і я спробую вам усе детально розповісти. Бог свідок, для цієї історії необхідне вогнище і трохи елю.

Вони зійшли обривистою стежкою до заржавілої хвіртки, зачинили її й попрямували униз лісовою замерзлою дорогою. Добру чверть милі йшли мовчки, аж тоді невисокий промовив:

– Так, мудра людина ховає гальку на узбережжі, серед інших таких самих камінців. Але що їй робити, якщо поблизу немає узбережжя? Що вам відомо про трагедію того великого Сен-Клера?

– Я нічого не знаю про англійських генералів, отче Браун, – зізнався велетень, посміхаючись, – натомість я більше поінформований про англійських полісменів. Не розумію, навіщо вам було тягнути мене в таку далечінь до мощей цього воєводи, як його там? Можна подумати, що його поховали у шістьох різних місцях. Я бачив меморіал, присвячений генералові Сен-Клеру, у Вестмінстерському абатстві, статую його на здибленому коні на Набережній, меморіальну дошку з його портретом на вулиці, де він народився, і ще одну – там, де він мешкав, а тепер ви потягнули мене серед ночі ще й до його могили на подвір'ї сільської церкви. Мене вже починає втомлювати ця велична особистість, тим паче, що я й гадки не маю, хто ця людина. То за чим ви полюєте у всіх цих гробівцях і пам'ятних місцях?

– Я шукаю лише одне-єдине слово, – сказав отець Браун. – Те, якого там бракує.

– То ви збираєтеся розповісти мені ту історію, чи ні? – запитав Фламбо.

– Передусім я маю розділити її на дві частини, – зауважив священик, – на ту, яка відома кожному, і на ту, що зрозуміла лише мені. До речі, та, що відома кожному, – коротка і виразна, але цілком помилкова.

– Отже, – весело продовжив велетень Фламбо, – почнімо з неправильної частини, а саме з того, що усім відоме, але неправдиве.

– Не так, щоб аж цілком неправдиве, – вів далі Браун, – але принаймні дуже неадекватно відображає правду, бо майже все, що відомо загалу, виглядає приблизно так. Артур Сен-Клер був видатним і талановитим англійським генералом, якого – після його успішних і продуманих операцій в Індії та Африці – було призначено головнокомандувачем у війні з Бразилією в той час, коли знаменитий бразильський патріот Олів’єр проголосив свій ультиматум. Генерал Сен-Клер був змушений на чолі невеликого війська атакувати величезну Олів’єрову армію і, після героїчної битви, потрапив у полон. Попри обурення всього цивілізованого світу полоненого Сен-Клера повісили на найближчому дереві, де він висів зі своєю поламаною шаблею на шиї, поки його не знайшли після відступу бразильських військ.

– І ви гадаєте, що вся ця популярна в народі історія неправдива? – поцікавився Фламбо.

– Навпаки, до цього місця вона, можна вважати, правдива, – спокійно відповів його приятель.

– Ого, то вона справді довга, – сказав Фламбо, – але якщо вона правдива, то в чому її загадка?

Їм довелося проминути не одну сотню сірих примарних дерев, перш ніж невисокий священик спромігся на відповідь. Він прикусив собі пальця і замислено сказав:

– Бачите, загадка – це продукт психологічний. Точніше, це продукт двох відмінних психологій. У тій бразильській справі дві найвідоміші постаті сучасної історії дуже примітивно діяли одна супроти одної. Зверніть увагу, що і Олів’єр, і Сен-Клер – герої, а їхня битва, з історичного погляду, нічим не відрізняється від поєдинку Гектора з Ахіллом. А тепер подумайте, що мало б трапитися, якби Ахіл виявився боягузом, а Гектор – зрадником?

– Далі, далі! – нетерпляче промовив велетень, коли Браун знову застромив пальця між зуби.

– Пан Артур Сен-Клер був офіцером старого, релігійного штибу – із тих, що врятували нас під час повстання сипаїв,[33]33
  Повстання сипаїв – повстання індійських солдатів проти жорстокої колоніальної політики англійців в 1857–1859 роках.


[Закрыть] – продовжував Браун. – Він надавав перевагу розумному виконанню обов’язку, а не сліпій силі запалу, був мужнім та рішучим командиром і дуже обурювався, коли мали місце невиправдані втрати у живій силі.

Водночас останню свою битву він провів так невдало, що й дитина могла вказати на абсурдність його дій. Не треба бути великим стратегом, щоб зрозуміти, що битва буде лютою і її варто уникнути так само, як перехожому – вантажівки. Отже, перша загадка – що сталося з розумом англійського генерала? Друга загадка – що сталося із серцем бразильського генерала? Президента Олів’єра можна вважати провидцем чи дурнем, але навіть його вороги визнавали, що він був великодушний, мов справжній лицар. Майже половину полонених бранців він згодом відпускав на волю або ще й винагороджував. Ті, хто ненавидів його, йшли від нього зворушені його простотою і щирістю. Який же дідько вселився в нього, коли він – єдиний раз у житті – наніс той смертельний удар, ще й тому, хто жодним чином йому не загрожував? Ось і вся історія. Один із наймудріших чоловіків зробив ідіотський вчинок, мотивація якого невідома до нинішнього дня. Один з найдобріших чоловіків безпідставно здійснив по-диявольськи жорстоке вбивство. Ось вам початок і кінець цієї історії, тепер, мій друже, робіть висновки самі.

– О, ні, – невдоволено пирхнув Фламбо, – я полишаю її вам і сподіваюся, що про висновки ви мені розкажете так само цікаво.

– Гаразд, – погодився отець Браун. – Мушу визнати, що змальована мною громадська думка буде спрощеною, якщо не врахувати двох подій, які сталися пізніше. На жаль, я не переконаний, що вони відтворюють усю цю історію у новому світлі, оскільки ніхто не може збагнути їх смисл. Зате вони висвітлюють нові темні місця у цій справі, до того ж, із цілком несподіваного боку. Перша подія. Сімейний лікар Сен-Клерів посварився з ними й опублікував низку пасквілів, у яких змальовував генерала релігійним маніяком, хоча насправді той був звичайною набожною людиною. Як би там не було, але тим публікаціям не надали ваги.

Хоча, з іншого боку, кожному було відомо, що Сен-Клер був дещо ексцентричним у своєму пуританському благочесті. Друга подія, очевидно, значно важливіша. У тому злощасному і недоукомплектованому полку, що так необачно здійснив напад на Чорній річці, служив такий собі капітан Кейт, він тоді був заручений з дочкою Сен-Клера і згодом одружився з нею. Капітан був серед полонених, захоплених Олів’єром. Він добре з ними повівся і, окрім генерала, усіх відпустив на волю. Через якихось двадцять літ той чоловік, уже в ранзі підполковника, опублікував свою автобіографію під назвою «Британський офіцер у Бірмі та Бразилії». У тому місці, де заангажований читач шукав розгадки таємничої загибелі Сен-Клера, були такі слова: «На кожній сторінці своєї книжки я подав події так, як вони відбувалися насправді, дотримуючись, щоправда, тієї старомодної думки, що слава Англії досить давня і каже сама за себе. Єдиним винятком у цій справі є трактування поразки англійців у битві біля Чорної річки, я навів власне бачення її причин, але ці причини – вагомі й переконливі. Гадаю, що в пам’ять про тих обох видатних командирів варто сказати ще й таке. Генерала Сен-Клера безпідставно звинувачують у неспроможності здійснення тої останньої атаки – принаймні я особисто був свідком, що у ній генерал усе передбачив і та атака була однією з найбільш доблесних і майстерних у його житті. Так само, марно звинувачують президента Олів’єра у жахливій несправедливості. Вважаю своїм обов’язком підтвердити, до честі ворога, що він діяв навіть з кращими намірами, аніж йому зазвичай притаманні. Отже, я хочу запевнити співвітчизників, що генерал Сен-Клер – зовсім не недоумок, а президент Олів’єр – зовсім не нелюд, як про них кажуть. Це все, що я маю повідомити, і жодні міркування не змусять мене додати до вже сказаного ні слова більше.

Попереду, наче сяюча снігова куля, зійшов великий холодний місяць і прозирнув крізь плетиво лісових віт, давши досить світла оповідачеві, щоб той, змилостивившись над власною пам'яттю, зміг прочитати текст капітана Кейта з клаптика газети. Але щойно отець Браун склав його і сховав назад у кишеню, як Фламбо підняв догори руку, як це роблять французи на знак уваги.