Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Краще поговоримо про це пізніше, – відказав священик.

Сонце ще яскраво сяяло, але вже набуло червонуватого присмеркового відтінку, і контури більшості дерев та кущів у саду на його тлі дедалі тьмянішали. Обійшовши кінець оранжереї, троє мовчки попрямували уздовж тильного боку будинку до парадного входу. Так ідучи, вони мимоволі сполошили в гущавині, поміж кабінетом і вітальнею, немов би якусь пташку, білошатного факіра, котрий вислизнув з тіні й плавно повернув за будинок до вхідних дверей. На їхнє велике здивування він був не один. Вони пришвидшили ходу і раптом їхня настороженість змінилася розгубленістю, бо із сутінок їм назустріч прямувала пані Квінтон, бліде вуглувате обличчя якої ховалося у пасмах золотавого волосся. Виглядала дещо суворою, але, тим не менше, була цілком ввічлива.

– Доброго вечора, докторе Герріс, – поспішно промовила вона.

– Доброго вечора, пані Квінтон, – сердечно привітався маленький лікар. – Оце йду до вашого чоловіка, щоб дати йому дозу снодійного.

– Чудово, – сказала вона виразно. – Гадаю, що вже час. Вона усміхнулася до всіх і, повернувшись, граціозно зайшла до будинку.

– Ця жінка занадто багато працює, – сказав отець Браун. – Такі, як вона, упродовж двадцяти років виконують свій обов'язок, але, врешті-решт, погано закінчують.

Невеличкий лікар уперше за останній час поглянув на нього з допитливістю:

– Чи ви коли-небудь бралися вивчати медицину? – запитав він.

– Ваш обов'язок – знати не тільки про тіло, але дещо й про душу, – відповів священик, – а наш – знати не тільки про душу, але дещо й про тіло.

– Що ж, – сказав лікар, – мабуть, я піду і дам Квінтонові його ліки.

Вони повернули за ріг фасаду і підійшли до парадного входу. Але тільки-но ступили на поріг, як утретє зіткнулися з чоловіком у білому. Той ішов прямо до вхідних дверей, що здавалося зовсім неймовірним, виглядало так, ніби він щойно полишив поетів кабінет навпроти них. Однак вони добре знали, що двері до кабінету замкнені на ключ.

Отець Браун і Фламбо, між тим, утрималися від озвучення своїх підозр щодо цього протиріччя, але доктор Герріс був не з тих, хто звик марнувати думки на усілякі неможливі речі. Він дав можливість всюдисущому азійцеві вийти з будинку, а тоді бадьоро зайшов у передпокій. Там він знову натрапив на особу, про яку вже давним-давно забув. Недоумок Аткінсон все ще тинявся по будинку, щось мугикаючи і штрикаючи речі своїм ціпком. Обличчя лікаря спазматично сіпнулося від огиди, і він рішуче прошепотів отцеві Брауну:

– Доведеться зайти і замкнути за собою двері знову, інакше ця тварюка зайде до кабінету. Я ненадовго, вийду через декілька хвилин.

Він швидко відімкнув двері й, увійшовши, відразу замкнув їх на ключ під носом у молодика в циліндрі, що намагався присікатися до нього. Той у відчаї гепнувся в крісло. Фламбо розглядав перський розпис на стіні, а Браун, дещо ошелешений, втупився поглядом у двері кабінету. Хвилин через чотири їх знову відімкнули. Цього разу Аткінсон був спритнішим. Підскочивши до дверей, він вчепився в них і зарепетував:

– Гей, послухайте, Квінтоне, я хочу лише…

Із протилежного кінця кабінету долинув голос Квінтона, котрий, мабуть, не то закінчував позіхати, не то ледь стримувався від сміху:

– Так, я знаю, що саме ти хочеш. На, бери і дай мені спокій. Я зайнятий піснею про павичів.

Перед тим, як двері замкнули, з них вилетіла монета в півсоверена, яку Аткінсон, ледь поточившись, вправно спіймав.

– Усе, проблему вирішено, – сказав лікар і, ледь не з люттю повернувши ключа, вийшов попереду всіх у сад. – Бідолашний Леонард матиме, нарешті, спокій, – додав він, звертаючись до отця Брауна. – Нехай побуде сам годинку-другу.

– Авжеж, – відповів святий отець, – у нього аж голос повеселішав, коли ми його покидали. Він обвів пильним поглядом сад і помітив постать Аткінсона, що непевно тримався на ногах і подзенькував півсовереном у кишені, а позаду молодика у багряному присмерку – постать індуса, що сидів із випрямленою спиною на трав'яній купині, обличчям до сонця, яке саме заходило. Тоді, зненацька, він запитав:

– А де пані Квінтон?

– Вона пішла у свою кімнату, – сказав лікар. – Он її тінь на шторі.

Отець Браун, насупившись, вдивлявся у темний обрис в освітленому газовою лампою вікні.

– Так, ця тінь – її, – сказав він і, зробивши кілька кроків убік, всівся на садову лаву.

Фламбо підсів поряд, а лікар, як виявилося, належав до тих енергійних людей, які все життя перебувають на ногах. Він, покурюючи, віддалився кудись у темряву, залишивши двох приятелів сидіти разом.

– Мій отче, – по-французьки звернувся до Брауна Фламбо, – що з вами?

Отець Браун мовчав і якийсь час ані ворухнувся, а тоді промовив:

– Забобони – не вияв релігійності, але щось коїться у цьому будинку. Мені здається, що це – принаймні частково – вплив того індуса.

Він замовк і замислено дивився на віддалений силует індуса, який сидів, заклякши у молитві. На перший погляд, він сидів зовсім нерухомо, але, придивившись, отець Браун помітив, що той ледь погойдується у певному ритмі, майже в такт із темними кронами дерев під легкими подувами вітерця, що гуляв примарними садовими стежками і ледь чутно шарудів опалим листям.

Довкола швидко темніло, немов перед грозою, але ще було видно усіх присутніх, що залишалися на своїх місцях. Аткінсон сперся на дерево з виразом апатії на обличчі; пані Квінтон бовваніла, наче тінь, у вікні; лікар походжав довкола краю оранжереї й блимав сигарою, як той світлячок; факір сидів, погойдуючись, а дерева над ним вже гнулися, рипіли і гули. Відчувалося, що наближається гроза.

– Коли той індус до нас заговорив, – продовжив отець Браун так, ніби й не припиняв розмови, – я, немов у видінні, побачив його і весь його всесвіт. Цікаво, що він тричі повторив одну й ту саму фразу. Уперше промовивши «мені нічого не потрібно», натякнув, що він – замислений і що Азію непросто зрозуміти. Промовивши цю фразу вдруге, продемонстрував, що він – самодостатній, як сам космос, що не визнає ні божественного, ні гріховного. Але втретє він її промовив з палаючим поглядом і я відчув, що фразу «мені нічого не потрібно» він ужив у її дослівному значенні, що оте «нічого» – його найвище бажання і його дім, що він не потребує геть нічого: ні вина, ні кінця світу, ні знищення когось конкретного чи усього взагалі…

Перші краплі дощу впали на них, і, дивна річ, Фламбо злякано позирнув угору, немов ужалений. У цю ж мить вони побачили, що від кінця оранжереї до них щосили біжить лікар і щось кричить. Коли він, мов бомба, вибухнув перед ними розпачливим лементом, невгамовний Аткінсон саме повертав до хвіртки перед фасадом будинку, однак вийти не встиг, бо лікар конвульсивно вхопив його за комір.

– Брудна гра з вашого боку! – вигукнув він. – Що ви йому зробили, собако?

Після цих слів священик зірвався на ноги, і в його голосі прозвучали сталеві нотки.

– Ніякої бійки! – холоднокровно крикнув він. – Нас тут досить, аби впоратися з ким завгодно. Лікарю, що відбувається?

– З Квінтоном сталася біда, – повідомив лікар, пополотнівши. – Хоча я бачив його лише крізь скло, те, як він лежить, викликає у мене жахливі побоювання. Коли я його полишив, то він спав у своїй звичній позі.

– Ходімо до нього в кабінет, – коротко сказав отець Браун. – Облиште пана Аткінсона. Я пильную за ним, відколи почув Квінтонів голос.

– Я залишуся тут і пригляну за ним, – поквапно сказав Фламбо, – а ви йдіть до кабінету і з’ясуйте, що трапилося.

Лікар та священик поспішили до дверей поетового кабінету, відімкнули їх і вбігли досередини. Приміщення скупо освітлювалося лише від слабкого вогнища в каміні, яке підтримували на прохання хворого, тож у поспіху вони налетіли на великий стіл з червоного дерева у центрі кабінету, за яким поет, зазвичай, полюбляв писати поезії. На столі лежав аркуш паперу, очевидно, зумисне там полишений. Лікар схопив його, оглянув, передав отцеві Брауну і з вигуком «Боже милий, подивіться, що сталося!» увірвався до скляної кімнати в кінці оранжереї, де неймовірні тропічні квіти, здавалося, ще зберігали яскраву пам’ять про захід сонця.

Отець Браун тричі перечитав текст і аж тоді опустив руку з аркушем. У ньому повідомлялось: «Я вмираю від власної руки, але моя смерть – це вбивство». Слова, без сумніву, були написані тим неповторним, якщо не сказати нерозбірливим, почерком, що був притаманний лише Леонардові Квінтону. Відтак отець Браун, тримаючи в руці той аркуш, рушив до оранжереї, але зіткнувся зі своїм другом-медиком, що саме виходив з неї з виразом повного розуміння і знемоги на обличчі.

– Він таки це зробив, – сказав Герріс.

Вони разом пройшли крізь надзвичайно, неприродно красиві кактуси й азалії та наблизилися до поета і митця Леонарда Квінтона, котрий лежав, звісивши голову з дивана так низько, що його руді кучері торкалися підлоги. У лівому боці стримів той кривий кинджал, який вони знайшли у саду, а рука поета заціпеніла на його руків’ї.

Надворі тим часом розпочалася гроза, так раптово, як ніч у поезіях Кольриджа,[26]26
  Семюел Тейлор Кольридж (1772–1834) – англійський поет-романтик, літературний критик і філософ.


[Закрыть] і сад та скляний дах геть затьмарив проливний дощ. Отець Браун, схоже, більше досліджував аркуш паперу, ніж поетів труп, тримаючи його близько перед очима і, здавалося, намагаючись у сутінках прочитати напис. Потім він підняв його і оглянув на тлі тьмяного світла, але в цей час вдарила блискавка і на мить осяяла їх таким чисто-білим сяйвом, що супроти нього папір видався чорним.

Настала цілковита темрява, а після того, як відгриміло, її прорізав голос отця Брауна:

– Лікарю, у аркуша чомусь нестандартна форма.

– Що ви маєте на увазі? – перепитав його доктор Герріс, спохмурнівши.

– Те, що він не прямокутний, – відповів Браун. – Здається, один з його кутів відрізано. Що це може означати?

– Боже, звідки я знаю, – невдоволено пробурмотів лікар. – Чи не поправити нам цього бідолаху, як гадаєте?

– Ні, – була відповідь, – необхідно залишити його так, як він зараз лежить, і викликати поліцію.

Отець Браун продовжував розглядати папір. Коли вони поверталися через кабінет, він зупинився перед столом і підняв маленькі косметичні ножиці.

– Ага, – сказав він наче з полегшенням, – ось чим він це зробив. Але зрештою… – він задумливо звів брови.

– Облиште перейматися цим шматком паперу, – наполегливо промовив лікар. – То одна з його чудернацьких витівок. Він вдавався до них сотні раз. Навіть увесь свій папір так підрізав.

І лікар вказав на стос чистого паперу для писання на сусідньому столику. Отець Браун підійшов до столика й узяв один аркуш. Форма його виявилася така ж нестандартна, з підрізом, як і в аркуша з посмертним написом.

– Справді, – сказав отець. – А ось і відрізані кутики.

Попри невдоволення свого колеги, він почав їх перераховувати. Закінчивши, якось винувато посміхнувся і, ніби вибачаючись, сказав:

– Так і є, з двадцяти трьох обрізаних аркушів маємо двадцять дві смужки, відрізані в кутиках. Що ж, мабуть, моя педантичність вам уже обридла, тож давайте повернемося надвір до наших друзів.

– А хто повідомить про все його дружину? – запитав доктор Герріс. – Може, ви підіть і розкажіть їй все, а я, тим часом, пошлю прислугу за поліцією?

– Як скажете, – погідливо відказав священик і пішов до вхідних дверей.

Там він став свідком драми, точніше, гротескної драми. Він побачив, що його дужий приятель Фламбо перебуває у боксерській стійці, від якої вже давно відвик, а на стежці біля ґанку дригає у повітрі ногами, взутими у черевики, симпатяга Аткінсон, на значній віддалі від якого по різні боки стежки валяються його циліндр і ціпок. Виявляється, Аткінсонові, врешті-решт, остогидла майже батьківська опіка Фламбо і він ризикнув його вдарити. Однак, як видно, програв єдиноборство з могутнім апашем.

Фламбо саме готувався накинутися на ворога і дати йому прочухана, коли святий отець, підійшовши, поплескав його по плечі й промовив:

– Облиште, мій друже, і помиріться з паном Аткінсоном. Попросіть вибачення і скажіть один одному «на добраніч». Більше нема потреби його затримувати.

Аткінсон, мов би мимохіть, звівся на ноги і з неприхованою недовірою пішов по свій циліндр і ціпок, підняв їх та попрямував до вхідної хвіртки. Отець Браун, уже серйознішим голосом, запитав:

– А де той індус?

Усі троє (бо до них підійшов лікар) мимовільно повернулися у бік тьмяної трав'яної купини між розгойданих темно-багряних дерев, на якій вони востаннє бачили, як факір погойдувався під час своєї чудернацької молитви. Але індуса там уже не було.

– Нехай йому грець! – вигукнув лікар, люто тупнувши ногою. – Але тепер я знаю, що це зробив отой чорношкірий.

– Я думав, що ви не вірите в магію, – розважливо сказав отець Браун.

– Не більше, ніж раніше, – закотив очі лікар. – Я завжди недолюблював того жовтого дідька, вважав його дешевим фокусником. А тепер я його ненавиджу, бо, як виявляється, він насправді був таким.

– І навіщо йому потрібно було тікати, він же не хотів нічого, – підхопив Фламбо. – Тепер ми нічого не зможемо довести і нічого проти нього не вдіємо. Хто ж піде до констебля зі скаргою на самогубство, здійснене під впливом чаклунства або самонавіювання.

Тим часом отець Браун пішов до будинку, щоб повідомити прикрі новини дружині небіжчика.

Коли через деякий час він вийшов надвір, то був блідий і сумний, але ніхто так і не довідався, що насправді відбулося під час тієї розмови, навіть тоді, коли справа набула широкого розголосу.

Фламбо, який про щось тихо балакав з лікарем, дуже здивувався, що його приятель так швидко повернувся, проте отець Браун, не звертаючи на нього уваги, відвів лікаря убік і спитав:

– То ви вже послали за поліцією, чи не так?

– Так, – відповів доктор Герріс. – Вона буде тут через десять хвилин.

– Зробіть мені одну послугу, – попросив спокійно священик. – Я колекціоную такі курйозні історії, деталі яких – як у нашому випадку з тим індусом – частіш за все не потрапляють у поліцейські звіти. Тому я хочу попросити, щоб ви написали такий звіт про цей випадок для моєї колекції. Ваше діяльність вимагає розуму, – продовжував Браун, пильно вдивляючись у лікареве обличчя, – тож я не можу позбутися думки, що вам відомі такі подробиці цієї справи, які ви, з певних причин, вирішили замовчувати. Як і ваша, моя священицька діяльність заснована на довірі, а відтак, усе, що ви напишете, залишиться у суворій таємниці. Тільки, прошу вас, опишіть усе докладно.

Лікар, вислухавши промову Брауна у якійсь задумі, з ледь похиленою набік головою, уважно подивився йому в очі й нарешті промовив:

– Гаразд, – а тоді пішов до кабінету і зачинив за собою двері.

– Фламбо, – сказав отець Браун, – під верандою є довга лава, ми можемо сісти там, перечекати дощ і покурити. Ви мій єдиний друг, і я хочу поговорити з вами або помовчати.

Обидва зручно всілися на лаві під верандою. Супроти власної звички, отець Браун не відмовився від доброї сигари і довго мовчки пахкав нею, слухаючи, як періщить і тарабанить по даху веранди дощ.

– Мій друже, – нарешті промовив він, – цей випадок – дуже незвичайний.

– Я теж так думаю, – відказав Фламбо, ледь помітно здригнувшись.

– І ви, і я називаємо його незвичайним, – вів далі священик, – проте маємо на увазі різні, якщо не протилежні, речі. Сучасний розум плутає два різні поняття – «загадкове» у значенні «дивне» і у значенні «щось надто складне». Але вдвічі важче відрізнити загадкове від чуда. Чудо – це щось вражаюче, але дуже просте. Воно просте, бо на те воно і чудо. Його безпосередньо творить Бог (або ж диявол), воно не виникає за посередництва природних сил чи людської волі. Ви вважаєте, що наш випадок є дивним, незвичайним, тому що трапилося якесь чудо за посередництва чаклунства того злого індуса. Зауважте, – я не стверджую, що тут обійшлося без божественного чи диявольського. Лише силам небесним і пекельним відомо, які обставини доводять людей до гріховних вчинків у житті. А на цей випадок у мене такий висновок: якщо це суто магія, як ви кажете, тоді це – щось дивне, незвичайне, однак позбавлене загадковості, тому що тут немає нічого складного. Загадковим у диві є лише наслідок, а не спосіб, у який його досягнуто. А у нашому випадку, власне кажучи, саме спосіб, у який було вбито поета, зовсім не простий, а, навпаки, складний.

Гроза, що нібито почала стихати, розлютувалося знову, і було чути далекий відгомін грому. Отець Браун струсив попіл із сигари і продовжував:

– У нашому випадку ми маємо дуже обтяжений обставинами наслідок, злочинний і складний, ніяк не зумовлений ні громами неба, ні пекла. Як ми бачимо слимака за слизькою доріжкою, так я бачу гріховну стежку людини.

Сліпуча блискавка осяяла їх на мить і згасла. А священик подовжував:

– У нашому випадку з усіх ганебних речей найпідступнішою є нестандартна форма аркуша паперу з тим посмертним написом. Та форма підступніша, аніж той кинджал, яким вчинено злочин.

– Ви маєте на увазі аркуш, на якому Квінтон написав зізнання, що чинить самогубство? – запитав Фламбо.

– Я маю на увазі той аркуш, на якому Квінтон написав: «Я вмираю від власної руки», – відказав отець Браун. Але форма того аркуша, мій друже, якась нестандартна, геть нестандартна, принаймні з того, що я бачив у цім гріховнім світі.

– У нього лише відрізана смужка в кутику, – нагадав Фламбо, – і всі Квінтонові аркуші обрізані так само.

– Це дуже дивно, – сказав отець Браун, – і дуже підозріло, як мені підказує досвід і уява. Слухайте, Фламбо, цей Квінтон – хай прийме Бог його душу – був, мабуть, добрячим недоумком, але ж він був справжнім митцем, що вправно володів як олівцем, так і пером. Його почерк – хоч і важко його читати – дуже чіткий і розбірливий. Однак я не можу це довести, бо я, мабуть, взагалі не можу нічого довести. Але я можу сказати вам цілком впевнено, що то не він відкраяв ту кляту смужку в кутику паперу. Якби він хотів так чи інакше підрізати папір задля того, щоб його було легше або запакувати, або зв'язати, або якось інакше його скласти, то він би обрізав той папір ножицями зовсім в інший спосіб. Ви пригадуєте, яка форма того аркуша? Вона просто зіпсована. Вона нестандартна. Ви ж пам’ятаєте, вона – отакого типу.

І отець почав вигойдувати в повітрі своєю сигарою, роблячи колові рухи так швидко, що Фламбо справді побачив у пітьмі якісь ієрогліфи – такі, про які говорив його приятель, цілком незрозумілі, але які нічого доброго не означали.

– Але ж отче, – сказав Фламбо, коли священик знову підніс сигару до рота і відкинувся на лавці, дивлячись на дах будинку, – ану ж тими ножицями насправді скористався хтось інший. Але чому тоді, той інший, хто відрізав смужку з поетових аркушів, змусив Квінтона покінчити життя самогубством?

Отець Браун, що сидів, відкинувшись на лавці й споглядаючи дах будинку, вийняв з рота сигару і промовив:

– Квінтон не покінчив життя самогубством.

Фламбо втупився в нього поглядом.

– Навіщо йому було це робити?! – вигукнув отець.

– Навіщо йому було в цьому письмово зізнаватися!? – священик схилився, спершись руками на коліна, поглянув під ноги і сказав низьким чітким голосом: – То не він зізнався у самогубстві.

Фламбо поклав сигару поруч себе і сказав:

– Ви вважаєте, що передсмертний напис – підробка?

– Ні, – відповів отець Браун, – я певен, що то напис, зроблений Квінтоном власноруч.

– Тобто, ви маєте на увазі, – здогадався спохмурнілий Фламбо, – що Квінтон сам, власноруч, написав «Я вмираю від власної руки» на чистому аркуші паперу?!

– Так, але чому, все-таки, той папір нестандартної форми? – запитав стиха священик.

– Та до чого тут, до дідька, форма, – вигукнув Фламбо, – як вона стосується смерті поета?

– Такої ж зрізаної форми є ще двадцять три аркуші, – незворушно підсумував Браун, – але відсічених окрайків лише двадцять два. Тобто, один з них був знищений і, ймовірно, саме той, що був відрізаний від аркуша з передсмертним написом. Чи вас не наводить ні на які роздуми?

Обличчя Фламбо немов просвітліло, і він промовив:

– Мали б бути якісь інші слова, написані Квінтоном, скажімо: «Вам скажуть, що я вмираю від власної руки», або «Не вірте, що я вмираю від власної руки»…

– Ну, це вже, як кажуть діти, тепліше, – відказав священик. – Але напис зроблено менш ніж за дюйм до краю і навряд чи там було місце для якогось іншого слова, не кажучи вже про п'ять слів. Чи не думаєте ви, що там могла бути кома, яку той, у чиєму серці запанували пекельні сили, мусив видалити як доказ супроти себе?

– Я взагалі не можу ні про що думати, – сказав ошелешений Фламбо.

– А як щодо лапок… – сказав священик і жбурнув недопалок своєї сигари, що мигнула, як метеор, далеко в темряву. Його співбесідник, здавалось, не знав, про що ще говорити, тому отець Браун почав із самого початку:

– Леонард Квінтон був романтиком і довгий час писав роман про чаклунство і гіпнотизм Сходу. Він…

У цю мить позаду них двері поетового кабінету відчинилися і звідти вийшов лікар, як не дивно, вже з капелюхом на голові. Він вручив священикові великого конверта.

– Ось документ, про який ви мене просили, – сказав він, – а я вже мушу йти додому. На добраніч.

– На добраніч, – відповів отець Браун, а лікар, тим часом, уже поспішно відчиняв хвіртку. Він не зачинив за собою вхідні двері, й обидва приятелі опинились у тьмяному сяйві газової лампи. Під її світлом отець Браун відкрив конверт і прочитав таке:

Шановний отче Браун! Vicisti Galilee.[27]27
  Vicisti Galilee – лат. «Ти переміг, галілеянине» (Прим. пер.).


[Закрыть] Іншими словами, щоб ти осліп, бо твої очі занадто пильні. Чи, може, ти, справді, надзвичайна, небом послана людина?

Я з дитинства вірив у природу, у всі природні функції та інстинкти, безвідносно до того, як їх називали люди – моральними чи аморальними. Задовго до того, як я вивчився на лікаря, я – ще школярем – тримав удома мишей і павуків. Я вірив у те, що найкраща річ у житті – це бути доброю твариною. Але тепер я шокований: я вірив у природу, але вона, здається, мене зрадила, якщо тільки людська природа може зрадити. Не знаю, чи врахували ви це у своїй версії? З мене досить, я, здається, смертельно захворів.

Я кохав жінку Квінтона. А що у цьому поганого? Природа підказала мені, що, зрештою, саме любов рухає цим світом. Я також гадав, що з такою чистою твариною, як я, вона буде щасливіша, аніж з тим дрібним горезвісним лунатиком. То що ж тут, справді, може бути поганого? Я, як учений, лише спостерігав факти. Вона заслужила на щасливе життя.

Тим паче, що моє кредо цілком дозволяло вбивство Квінтона, що, вважаю, було найкращим виходом із ситуації, навіть для нього самого. Але я вирішив, що ніколи цього не зроблю, аж хіба коли мені випаде унікальна нагода, за якої я буду мати повне алібі. Такий шанс випав сьогодні вранці.

Я був у Квінтона тричі, тричі я заходив до його кабінету і виходив звідти. Коли я зайшов до нього вперше, він ні про що не бажав говорити, хіба про ту свою злощасну поему «Врятування святого», над якою саме працював і в якій йшлося про те, як аскет-індус змусив англійського полковника здійснити самогубство лише однією своєю думкою про це. Він показав мені останні аркуші з тієї  поеми і навіть прочитав уголос останній абзац, де були, якщо я не помиляюся, такі рядки: «Завойовник Пенджабу, сухий жовтий скелет, жахливий гігант, спромігся звестися на лікті й шепнути сусідові на вухо велику таємницю: „Я вмираю від власної руки, але моя смерть – це вбивство“.» Так трапилося – а це буває раз на сотню нагод, – що ці слова були написані на самісінькому вершечку нового аркуша. Я покинув його в кабінеті й вийшов у сад, сп'янілий від неймовірної нагоди.

Ми прогулялися довкола будинку, та трапилися ще дві події, які були на мою користь. Ви побачили індуса і відразу запідозрили у ньому щось недобре, а ще – знайшли кинджал, який той індус міг використати за призначенням. Я запхав кинджал у кишеню і повернувся у кабінет до Квінтона, де, замкнувши за собою двері, дав йому снодійне. Він не хотів відповідати Аткінсонові, але я змусив його вигукнути пару слів до бідного молодика і заспокоїти його, бо хотів мати незаперечний доказ, що Квінтон був ще живий, коли я покидав його вдруге. Квінтон заснув на дивані в оранжереї, а я вийшов через кабінет. Я швидкий на руку і тому все, що було необхідно, зробив за півтори хвилини. Першу частину Квінтонового роману я спалив у каміні, де той згорів дотла. Але я побачив, що лапки в тім рядкові зайві, а тому я їх відрізав і для конспірації повідрізав аналогічним чином краї усіх аркушів у стосі. Тоді я вийшов з повною впевненістю, що Квінтонове зізнання у самогубстві лежить на його робочому столі, а сам Квінтон, ще живий, спить собі на дивані в кінці оранжереї.

Останній мій вчинок був справді відчайдушним. Я вдав, що побачив Квінтона мертвим і кинувся до нього в будинок. Вас я затримав на мить тим написом на столі та, як уже казав, будучи швидким на руку, встиг убити Квінтона за той час, поки ви перечитували його зізнання про самогубство. Він, після дози снодійного, був напівсонний, тож я взяв кинджал його ж рукою і всадив йому в бік. У леза того кинджала така нестандартна форма – воно так хитромудро вигнуте, – що тільки я, вбивця, міг приблизно розрахувати кут, під яким воно могло сягнути серця. Мені цікаво, чи ви звернули увагу на цю обставину.

Коли я все зробив, сталося непередбачуване. Моя природа мене покинула. Я відчув, що дуже хворий. Я почуваюся, немов зробив щось жахливо ганебне. Мій мозок, здається, ось-ось лусне. І мені неабияк приємно розповісти про те, що трапилося, комусь іншому, – ану ж я одружуся, матиму дітей, навіщо мені той спогад на самотині. Але що зі мною? Невже я божеволію? Невже мене, як того героя байронівських поезій, гризе каяття? Я не можу далі писати.

Джеймс Ерскін Герріс

Отець Браун акуратно склав листа і поклав до своєї нагрудної кишені. Саме в той момент пролунав дзвінок, відчинилася хвіртка, і з вулиці зайшли декілька полісменів у мокрих блискучих макінтошах.