Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– А зараз давайте-но сюди той ваш хрест із сапфірами. Ми тут наодинці, і я можу розпатрати вас, як солом'яну ляльку.

Від того, що він не змінив тону, не поворухнувся, ці слова прозвучали ще загрозливіше. Але хранитель святині лиш трохи повернув голову до свого співрозмовника. Його, здавалося, безглузде обличчя було звернене до зірок. Можливо, він просто не зрозумів. А може, зрозумів і закам'янів від страху.

– Так, – все так само тихо сказав високий, – так, я Фламбо.

Трохи помовчавши, він додав:

– Ну, то ви віддасте той хрест?

– Ні, – сказав Браун, і це односкладове слово пролунало дивно.

І тут з Фламбо злетіло вдаване упокорення. Великий злодій відкинувся на спинку лави і засміявся неголосно, але грубо.

– Ні, – крикнув він. – Не віддасте, ви ж гордий священик. Ще б ви мені його віддали, неодружений коротун і простак! Сказати, чому ви його не віддасте? Тому що він уже в мене в кишені.

Маленький чоловічок з Ессексу, що здавався у сутінках зовсім приголомшеним, повернувся до нього і запитав напружено і боязко, немов підлеглий:

– Ви… ви у цьому певні?

Фламбо сяяв захватом.

– Звісно, ви кращий, ніж вистава на три дії! – вигукнув він. – Так, бовдуре ви, переконаний! Я додумався зробити дублікат пакунка. Так що тепер у вас – фальшивка, а у мене – камінчики. Старий трюк, отче Брауне, дуже старий трюк.

– Так, – погодився отець Браун і з якоюсь дивовижною смиренністю пригладив волосся, – я чував про нього.

Король злочинців нахилився до нього, раптом зацікавившись.

– Ви чули про трюк? – перепитав він. – І від кого ж ви могли це чути?

– Я не можу назвати вам його ім'я, – просто відповів Браун. – Розумієте, він каявся. Він заробляв цим років двадцять, підміняючи згортки і пакунки. І ось, коли я запідозрив вас, то одразу ж згадав про цього бідолаху.

–. Запідозрили мене? – повторив злочинець зі все більшим зацікавленням. – Ви що, справді здогадалися, що я недаремно тягну вас у таку глушину?

– Ні, зовсім не тоді, – відповів отець Браун, майже вибачаючись. – Я вас одразу запідозрив. Розумієте, у вас зап'ястя деформовані, це від кайданків.

– А де в біса, – вигукнув Фламбо, – де в біса ви могли довідатися про сліди від кайданків?

– Від парафіян, – відповів Браун, смиренно зводячи брови. – Коли я служив у Гартлпулі, там у трьох були такі сліди від кайданків. Отож, тільки-но я вас запідозрив, вирішив, як ви розумієте, будь-якою ціною врятувати хрест. Даруйте, але я за вами стежив. Зрештою я помітив, що ви підмінили пакунок – тоді я підмінив його знову, а справжній відіслав.

– Відіслали? – перепитав Фламбо, і вперше його голос прозвучав не настільки тріумфально.

– Так, відіслав, – спокійно продовжував священик.

– Я повернувся до крамниці й запитав, чи не забув я там пакунок, а потім дав їм адресу, куди його відіслати, якщо він знайдеться. Звісно ж, я не залишав його там відразу – я залишив його, коли повернувся. Замість того, щоб наздогнати мене, його відіслали просто у Вестмінстер, одному моєму знайомому.

Згодом він із жалем додав:

– Цьому я теж навчився від того бідолахи з Гартлпула. Він вдавався до цього способу, коли викрадав сумки на вокзалах; однак зараз він у монастирі. Ви знаєте, про все можна дізнатися. Ми не можемо не бути священиками, – закінчив він, винувато хитаючи головою. – Така вже наша доля – люди приходять сповідатися і розповідають про усілякі речі…

Фламбо вже видобув із внутрішньої кишені пакунок і рвав його на шматки. Усередині не виявилося нічого, крім паперу і шматочків свинцю. Потім він схопився на ноги, випростався у весь свій велетенський зріст і вигукнув:

– Я вам не вірю! Я не вірю, що такий незграба, як ви, міг це все змастакувати! Не сумніваюся, що хрест все ще у вас. Не віддасте по-доброму – гаразд, ми тут наодинці, я відберу його силою.

– Ні, – просто сказав отець Браун і теж підвівся. – Ви його не відберете. По-перше, його у мене справді немає. А по-друге, ми тут не самі.

Фламбо завмер на місці.

– За цим деревом, – сказав отець Браун, – два дужих полісмени і найкращий у світі детектив. Ви запитаєте, навіщо вони сюди прийшли? Я їх сюди привів. Як? Що ж, я розповім, якщо бажаєте. Боже мій, коли маєш справу зі злочинцями, доводиться набувати такого досвіду. Розумієте, спершу я не був певен, що ви злочинець, і не хотів даремно ображати брата-священика – от я і почав вас випробовувати. Якщо людині подають солодку каву, це її зазвичай дратує. Якщо ж вона це стерпить, значить, боїться себе видати. Я насипав у цукорницю сіль, а в сільничку – цукор, і ви змовчали. Якщо рахунок більш ніж утричі завищено, це зазвичай спричиняє обурення. Якщо ж людина мовчки платить, значить, вона прагне не привертати до себе уваги. Я змінив рахунок, а ви все одно заплатили.

Здавалося, цієї миті Фламбо мав би накинутися на нього, мов тигр. Але злочинець стояв, мов зачарований, його паралізувала цікавість.

– Отож, – з нуднуватою методичністю пояснював далі отець Браун. – Оскільки ви не залишали для поліції жодних слідів – хтось же мав їх залишити. Усюди, куди ми заходили, я робив щось таке, щоб про нас говорили увесь день. Я не заподіював великої шкоди – облив супом стіну, розсипав яблука, розбив вікно – але хрест я врятував. Зараз він у Вестмінстері. Дивно, що ви не використали «віслючий свисток».

– Не використав що? – перепитав Фламбо.

– Я радий, що ви ніколи про нього не чули, – сказав священик, скривившись. – Це справді погана штука. Я вірив, що ви надто хороша людина, щоб застосувати «віслючий свисток». Тут мені не допомогли б навіть «плями» – я надто слабкий у колінах.

– Що ви верзете? – перепитав Фламбо.

– Ну, про «плями» я думав, ви знаєте! – зрадів Браун. – Отож, ви ще не надто зіпсовані.

– А ви звідки знаєте про всю цю гидоту? – вигукнув Фламбо.

Посмішка промайнула на круглому простакуватому обличчі його співрозмовника – поборника релігії.

– Напевно, саме тому, що я неодружений простак, – відповів Браун. – Вам ніколи не спадало на думку, що людина, яка нічого не робить, окрім того як слухає про гріхи, повинна хоч трохи розумітися на людському злі? Звісно, не лише практика, а й теорія моєї професії допомогли мені зрозуміти, що ви не священик.

– Яка ще теорія? – запитав Фламбо, ледь не втрачаючи свідомість.

– Ви нападали на розум, – відповів Браун. – У богослів’ї це неприпустимо.

Він повернувся, щоб узяти свої речі, й три полісмени вийшли у сутінках з-за дерев. Фламбо був тямущий і знав правила гри: він відступив назад і низько вклонився Валентену.

– Не мені кланяйтеся, mon ami,[5]5
  Mon ami (фр.) – мій друже.


[Закрыть] – промовив Валентен своїм чітким голосом. – Уклонімося тому, хто нас обох перевершив.

І вони стояли, схиливши голови, поки маленький сільський священик нишпорив у темряві, намагаючись знайти свою парасолю.

Таємничий сад

Аристид Валентен, шеф Паризької поліції, спізнювався на обід, і дехто з його гостей прибув раніше від нього. Їх тим часом розважав Айвен – довірений слуга шефа, підстаркуватий чолов'яга зі шрамом на обличчі, майже такому ж сивуватому, як і вуса. Він завжди сидів за столиком у вестибюлі – приміщенні, ущент обвішаному зброєю. Будинок Валентена був настільки ж незвичайним і відомим, як і його власник. Це був старовинний маєток з високими стінами і стрімкими тополями понад самою Сеною, найдивнішою – і, схоже, цінною з погляду поліції – архітектурною прикметою якого було те, що звідти не існувало жодного іншого виходу, окрім як через ті парадні двері, що охоронялися Айвеном з цілим арсеналом зброї. Сад за будинком був великий і добре доглянутий, з приміщення до саду було багато виходів, але із саду назовні – жодного, бо його оточувала височенна, гладка і неприступна стіна зі спеціальними шипами нагорі, – чудове місце для роздумів того, кого не одна сотня злочинців заприсяглася вбити..

Айвен пояснив гостям, що господар телефонував і сказав, що обставини затримують його хвилин на десять. Насправді ж, він був зайнятий останніми приготуваннями до страт та інших страхітливих речей. Він завжди ретельно виконував ці свої обов'язки, хоча й відчував до них глибоку відразу. Безжалісний у переслідуванні злочинців, Валентен був милосердним щодо їх покарання. Оскільки він був найвищою інстанцією у поліцейських справах Франції – та й, значною мірою, Європи – з його великого впливу шляхетно користали для пом'якшення вироків і розвантаження в’язниць. Він належав до тих великих французьких гуманістів-вільнодумців, яким притаманна лише одна хиба – милосердні вчинки вони роблять холоднокровніше, аніж вчиняють правосуддя.

Валентен – на вигляд елегантний чоловік із темною борідкою, ледь помереженою сивиною, – прибув у чорному костюмі з червоною розеткою. Він пройшов через весь будинок до свого кабінету, з дверей якого відкривався краєвид на сад. Ці двері були відчинені, то ж він, ретельно замкнувши якусь скриньку в сейф, підійшов до одвірка і на декілька секунд виглянув у сад. Яскравий місяць боровся з навалою безформних хмар, цих провісників грози, і Валентен споглядав небо з невластивим таким науковим натурам, як він, присмутком. Імовірно, такі, як він, здатні до передбачення найжахливішої біди у своєму житті. Але від того окультного настрою він, зрештою, швидко оговтався, бо знав, що спізнився і що деякі з його гостей вже прибули. Увійшовши до вітальні, Валентен з першого погляду впевнився, що принаймні головного гостя ще немає. Усіх інших примітних фігур своєї вечірки він бачив: лорда Гелловея, англійського посла, – дратівливого старигана з червонястим, як яблуко, обличчям, що носив блакитну стрічку ордена Підв’язки;[6]6
  Орден Підв’язки – вищий лицарський орден Великої Британії, найдавніший у світі. Найвідоміша з версій походження назви пов’язана з графинею Солсбері. Під час танцю з королем Едвардом у неї спала підв’язка. Король підняв її, пов’язав на власну ногу зі словами «Хай соромиться той, хто погано подумав про це», які стали девізом ордена.


[Закрыть] леді Гелловей, худу і жилаву, зі сріблястим волоссям та чуттєвим і пихатим обличчям; її доньку, панну Маргарет Грейєм, – бліду симпатичну дівчину з чарівним обличчям і мідно-рудим волоссям. Він бачив герцогиню Мон-Сен-Мішель, чорнооку і повновиду, а з нею – двох її доньок, так само чорнооких і повновидих. Він бачив доктора Саймона, типового французького вченого, – в окулярах, із гострою каштановою борідкою і чолом, зораним рівнобіжними зморшками, що є карою за зарозумілість, бо завжди з’являються від зведення брів. Він бачив отця Брауна, з Кобхоула, що в Ессексі. Він зустрічався з ним нещодавно в Англії. Бачив і високого чоловіка в уніформі, котрий викликав у нього чи не найбільший, аніж усі попередні гості, інтерес і котрий, віддавши поклін сім’ї Гелловеїв, у відповідь отримав не дуже сердечне привітання і саме наближався, щоби засвідчити свою шану господареві гостини. Це був комендант О’Браєн із французького іноземного легіону. Худорлявий, дещо франтуватий, чисто виголений, темноволосий і блакитноокий, він, як і властиво офіцерові такого відомого своїми славними поразками та успішними жертовними перемогами військового підрозділу, мав жвавий і зажурений погляд водночас. Родовитий ірландський дворянин з походження, він ще в юності знався із сімейством Гелловеїв, особливо з Маргарет Грейєм. Він полишив свій край після якихось непорозумінь через борги і тепер виявляв цілковиту свободу від британського етикету, розвалькувато походжаючи в уніформі при шаблі й шпорах. Коли він вклонився сім’ї посла, то від лорда і леді Гелловей отримав скупий уклін у відповідь, а панна Маргарет лише відвела погляд.

Але з яких би причин ці люди не виявляли інтересу один до одного, не вони найбільше цікавили знаменитого господаря вечірки. Принаймні жоден з них не був для Валентена найважливішим гостем. А чекав він, – маючи на те неабиякі підстави, – на людину зі світовим визнанням, дружбу з котрою зав'язав під час кількох поїздок до Сполучених Штатів, що принесли йому справжні детективні тріумфи. Він чекав на Джуліуса К. Брейна, мультимільйонера, чиї колосальні, ба навіть вражаючі пожертви на розвиток малопоширених релігій спричинили стільки безпідставного галасу і ще безпідставнішого ажіотажу в американській та англійській пресі. Ніхто не міг з достовірністю стверджувати, ким саме був пан Брейн – атеїстом, мормоном чи представником християнського вчення – він був схильним вкладати капітал у будь-який інтелектуальний проект, допоки той не проходив усі стадії випробування. Одним з його хобі було очікування на американського Шекспіра – хобі, що вимагало більше терплячості, аніж риболовля. Він захоплювався Волтом Вітменом,[7]7
  Волт Вітмен – американський поет, реформатор американської поезії, якого називають батьком верлібру.


[Закрыть] але вважав, що Люк П. Теннер, з Парижа, що в Пенсильванії, був «прогресивнішим», ніж Вітмен будь-коли. Йому подобалося все те, що, на його думку, було «прогресивне». Валентена він також вважав «прогресивним», не підозрюючи, що таке враження було вкрай помилковим.

Представницька поява Джуліуса К. Брейна у вітальні була настільки ж вирішальною, як дзвоник на обід. Він мав ту поважну якість, – а на неї мало хто з нас може претендувати, – що його присутність вважалася такою ж значущою, як і його відсутність. Це був величезний чолов'яга, настільки ж товстий, як і високий, одягнений у строгий вечірній костюм, без звичних ланцюжка для годинника та каблучки. Волосся мав сиве і ретельно, як у німця, зачесане назад; його обличчя було розчервонілим, агресивним і обрезклим, з жмутом темного волосся під нижньою губою, який надавав його інфантильному виглядові якогось театрального ефекту, навіть мефістофельського драматизму. Не довго, однак, салон пас очима знаменитого американця – постійні запізнення котрого вже перетворилися на внутрішню проблему його країни – оскільки його у супроводі леді Гелловей якнайшвидше відіслали до їдальні.

Сімейка Гелловеїв, за винятком одного моменту, була доволі привітною і безтурботною. Допоки панна Маргарет не узяла під руку того авантюриста О’Браєна, її батько залишався цілком задоволеним: поки що вона так не зробила і благопристойно увійшла з доктором Саймоном. Однак старий лорд Гелловей був занепокоєний і майже грубий. Він поводився досить дипломатично під час обіду, але коли, закуривши сигари, троє з молодших чоловіків – доктор Саймон, священик Браун і пакісник О’Браєн, той засланець в іноземній уніформі, – зникли, щоб десь долучитися до дам чи покурити в оранжереї, англійський дипломат геть утратив дипломатичність. Кожні шістдесят секунд його жалила думка, що пройдисвіт О’Браєн виявляє до Маргарет якісь знаки уваги, які він не наважувався навіть уявити. Відтак лорд залишився пити каву лише з Брейном, сивочолим янкі, що визнавав усі релігії, та Валентеном, сивіючим французом, що не визнавав жодну з них. Та скільки б вони не сперечалися один з одним, ніхто не виявляв інтересу до аргументів усіх інших. Через деякий час їхня «прогресивна» суперечка досягла критичної точки – нудоти. Тож лорд Гелловей звівся на ноги і поспішив до вітальні, але заблукав і впродовж шести чи восьми хвилин тинявся довгими коридорами, аж тюки не почув високий напутній голос доктора, потім – тиху відповідь священика і, нарешті, – загальний регіт. Мабуть, вони теж сперечаються на тему «наука і релігія», – подумав лорд. Перше, що він помітив, як тільки відчинив двері салону, – це відсутність коменданта О’Браєна та панни Маргарет.

Різко зірвавшись на ноги, як і в їдальні, він знову потупотів коридором. Необхідність захисту доньки від ірландсько-алжирського невдахи стала головною, майже божевільною, нав'язливою ідеєю. Прямуючи до найвіддаленішої частини будинку, де був робочий кабінет Валентена, він, на свій превеликий подив, зустрів Маргарет, котра поспішно шмигонула повз нього, бліда і з якимось презирством на обличчі, що було другою загадкою. Якщо вона була з О’Браєном, то де він? Якщо ж вона не була з О’Браєном, то де тоді вона була? Розмірковуючи таким чином, він пробирався до темних закапелків маєтку і, врешті, натрапив на службовий вихід у сад. Місяць своїм серпом уже пошматував хмари і розігнав залишки грози. Його сріблясте сяйво освітлювало кожен куток саду. Лорд помітив, як через галявину до дверей кабінету розмашисто крокувала висока постать у блакитному: срібний зайчик місячного срібла на обшлазі мундира виказував коменданта О’Браєна.

Увійшовши крізь скляні двері, той зник у будинку і полишив лорда Гелловея у невимовному розчаруванні, водночас розгніваного і розгубленого. Здавалося, блакитно-срібний сад, немов сцена театру, дорікав йому з тою королівською благодушністю, супроти якої бунтував увесь його світський авторитет. Розмашисті кроки й елегантна хода ірландця доводили його до сказу, неначе він сам був конкурентом, а не батьком, та й місячне світло дратувало його. Не інакше як чаклунством його заманили у сад трубадурів, цей казковий край Ватто.[8]8
  Антуан Ватто (1684–1721) – французький художник, улюбленими темами якого були шляхетні вечірки у квітучих садах і парках (Прим. пер.).


[Закрыть] Тож він, прагнучи розвіяти ці амурні дурниці розмовою, вирушив слідом за своїм ворогом. Але відразу ж зашпортнувся об якийсь стовбур чи каменюку в траві й став придивлятися до нього, спершу – із роздратуванням, а потім – з неабияким подивом. За мить місяць і високі тополі стали свідками незвичайної сцени: літній англійський дипломат біг щодуху і волав так, що зривався на рев.

На його хрипкі вигуки з дверей кабінету виглянуло бліде обличчя: блиск окулярів, схвильовано зведені брови – це був доктор Саймон, котрий і почув перші виразні слова титулованого аристократа. Лорд Гелловей репетував:

– Там, у траві, труп, закривавлений труп!

О’Браєн вже цілковито щез у нього з голови…

– Необхідно негайно повідомити Валентена, – сказав доктор, коли лорд уривчасто описав усе те, що йому вистачило нервів дослідити. – На щастя, він тут, недалеко.

При цих словах доктора до кабінету увійшов славетний детектив, увагу якого привернув лордів лемент. Цікаво було спостерегти його типове перетворення: він увійшов з виглядом занепокоєного господаря і джентльмена, який почув, що хтось із його прислуги чи гостей занедужав. Коли ж йому доповіли про факт кровопролиття, Валентен з цілковитою незворушністю враз став бадьорим і діловим, як того вимагала – хай яка непередбачувана і страхітлива – його робота.

– Як не дивно, добродії, – сказав він, коли всі вони поспішили до саду, – я мав би розслідувати загадкові злочини по всій країні, аж раптом один із них вчинено у задньому дворі мого власного будинку. То де ж місце злочину?

Пересікати галявину їм заважав слабкий туман, що починав здійматися над рікою, але під проводом шокованого лорда Гелловея вони таки знайшли труп, що лежав у високій густій траві: це було тіло височенної й широкоплечої людини. Воно лежало долілиць, тому їм було видно лише могутні плечі в чорному сукні та масивну лису голову й ще пасмо-друге брунатного волосся, що причепилося до черепа, наче волога морська водорість. А з-під пониклого обличчя червоною гадюкою звивалася цівка крові.

– Принаймні, – чітко і з притиском сказав Саймон, – він не належить до гостей нашої вечірки.

– Огляньте його, докторе, – якось надто різко вигукнув Валентен. – Можливо, він ще не мертвий.

Доктор нахилився.

– Він ще не зовсім закляк, але, скоріш за все, він уже мертвий, – промовив він. – Допоможіть-но його трохи підняти.

Вони підняли тіло на дюйм від землі, й всі сумніви щодо того, чи це тіло мертвого чоловіка, миттю щезли. Від тулуба відпала голова. Вона була повністю відокремлена від тіла, бо хтось так сильно різонув по горлі, що геть відсік шию. Навіть Валентен був дещо вражений.

– То мала бути така могутня людина, як справжня горила, – пробурмотів він.

Доктор Саймон підняв відсічену голову. Його руки тремтіли, хоча він був чоловіком, звиклим до анатомічних розтинів. Порізи виднілися на шиї та щелепі, але на обличчі істотних ушкоджень не виявили. Воно було масивним і жовтавим, десь запалим, десь набряклим, з яструбиним носом і важкими повіками – викапаний римський імператор-розпусник, хіба-що з розпливчастими рисами китайського імператора. Здавалося, всі присутні роздивлялися те обличчя холодними поглядами невігласів. Нічого більше про його власника довідатися не вдалося, окрім того, що після підняття тіла під ним забіліла манишка від сорочки, забрудненої блискучо-червоною плямою крові. Як уже зауважив доктор Саймон, той чоловік не був гостем їхньої вечірки. Проте не виключено, що мав намір приєднатися до неї, оскільки приїхав одягненим для такої нагоди.

Валентен присів, аби ретельно і професійно обстежити траву і ґрунт на якісь двадцять ярдів довкола тіла; йому менш вправно асистував доктор і, ще менше, – англійський лорд. Їх колінкування було винагороджене лише декількома гілочками, порізаними або порубаними на маленькі прутики, які Валентен на мить підняв для експертизи і відразу ж відкинув геть.

– Гілочки, – понуро промовив він, – лише гілочки і велетень-незнайомець з відчахнутою головою – ось усе, що є на цій галявині.

Запала моторошна тиша, яку зненацька порушив пронизливий вигук знервованого лорда Гелловея:

– Гляньте, хто це?! Хто це там, під стіною саду?!

Невисока постать зі сміховинно великою головою несміливо наближалася до них крізь залитий місячним світлом туман; на віддалі вона здавалася гобліном, але незабаром виявилася безневинним скромним священиком, якого вони покинули у вітальні.

– Знаєте, – привітно промовив він, – а в цьому саду немає жодних воріт, і жодної хвіртки.

Валентен насупив чорні брови, як це робив завжди, коли бачив священицьку сутану. Але мав достатньо здорового глузду, аби визнати доречність зробленого священиком зауваження.

– Ви маєте рацію, – сказав Валентен. – Перш ніж ми з'ясуємо, як його вбили, нам, очевидно, доведеться з'ясувати, як він сюди потрапив. Отож, послухайте мене, добродії. Давайте – без упередженого ставлення до моєї посади та обов'язків – усі погодимося, що буде краще, якщо деякі відомі імена не фігуруватимуть у цій справі. Адже серед гостей є леді, джентльмени і навіть іноземний посол. Якщо вже мусимо назвати це злочином, то його необхідно розслідувати як злочин. Але наразі я маю змогу приймати рішення на власний розсуд. Я шеф поліції й настільки публічна особа, що можу собі дозволити, діяти в приватному порядку. Дозвольте мені спершу зняти підозри з кожного із моїх гостей, а тоді вже викликати своїх людей для подальших пошуків. Панове, покладаюся на вашу честь і прошу усіх вас не покидати цей будинок до завтрашнього полудня; спалень є вдосталь для всіх. Саймоне, гадаю, ви знаєте, де знайти мого слугу Айвена, – у вестибюлі при вході; він – моя довірена особа. Скажіть йому, щоб залишив замість себе іншого слугу на сторожі, а сам негайно прибув до мене. Лорде Гелловей, ви, звичайно, найкраще зумієте повідомити наших дам про те, що трапилося, і при цьому запобігти паніці. Адже вони також мають залишитися. Отець Браун і я пильнуватимемо тіло жертви.

Коли у Валентені прокинувся командир, усі послухалися його, немов солдати військову сурму. Доктор Саймон дістався арсеналу зброї й передав Айвену, цьому приватному детективу на службі у відомого шефа поліції, розпорядження господаря. Гелловей пішов до вітальні й повідомив жахливі новини досить тактовно – так, що коли там зібралася компанія, дами вже оговталися і встигли заспокоїтися. Тим часом незламний священик і незламний атеїст стояли, відповідно, у головах і в ногах застиглого під місячним світлом небіжчика, неначе символічні пам’ятники двох філософських концепцій смерті.

Айвен, довірена особа зі шрамом і вусами, гарматним ядром вилетів з будинку і, як собака до свого власника, помчав через галявину до Валентена. Його синюшне обличчя оживляло передчуття свіженької детективної справи, і він з дещо хамуватою запопадливістю попросив у свого хазяїна дозволу на дослідження останків.

– Так, оглянь їх, Айвене, якщо бажаєш, – сказав йому Валентен, – але не барися. Нам треба йти до будинку та детально все обговорити.

Айвен звів на нього погляд і раптом опустив голову.

– Ого, – він поперхнувся, – ні, цього не може бути. Пане, ви знаєте цю людину?

– Ні, – байдуже відповів Валентен, – але нам краще зайти до будинку.

Вони взяли труп і перенесли на диван у кабінеті, а тоді разом пішли до вітальні.

Детектив спокійно і без жодних вагань всівся у крісло за столом, його очі випромінювали сталевий погляд судді на судовому процесі. Він щось швидко занотував на папері, а тоді лаконічно запитав:

– Чи всі тут?

– Немає пана Брейна, – сказала герцогиня Мон-Сен-Мішель, роззираючись довкола.

– Так, – підтвердив хрипким і різким голосом лорд Гелловей. – І, здається, немає також пана Ніла О'Браєна, хоча я бачив, як той джентльмен прогулювався садом саме тоді, коли труп був ще теплим.

– Айвене, – сказав детектив, – приведіть сюди коменданта О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, очевидно, докурює сигару в їдальні, а комендант О’Браєн, мабуть, походжає туди-сюди оранжереєю. Хоча, я в цьому не певен.

Вірний слуга метнувся з кімнати, і перш ніж хтось встиг поворухнутися чи щось промовити, Валентен уже вів далі із суто військовим поспіхом:

– Усім присутнім тут відомо, що в саду було знайдено труп, голова якого була відокремлена від тулуба. Докторе Саймон, ви щойно завершили його огляд. Чи не вважаєте, що для того, щоб так перерізати людині горло, необхідно мати страшенну силу? Чи, можливо, для цього було достатньо лише дуже гострого ножа?

– Мушу сказати, що це ніяк не можна було вчинити ножем, – відповів зблідлий доктор.

– А як ви гадаєте, – вів далі Валентен, – яким знаряддям можна було це скоїти?

– Враховуючи сучасні можливості, мені важко відповісти достеменно, – страдницьки звів брови доктор. – Не так легко перерізати шию, навіть маючи силу, а тут це було зроблено дуже вправно. Це можна було вчинити бойовою сокирою, палашем ката або й стародавнім дворучним мечем.

– Боже, – майже істерично вигукнула герцогиня, – але ж тут нема ні дворучних мечів, ні бойових сокир.

Валентен усе ще був зайнятий аркушем паперу, що лежав перед ним, і промовив, щось швидко занотовуючи:

– А скажіть-но мені, чи можна було це зробити довгою французькою кавалерійською шаблею?

У цей час почулося гупання у двері, від якого – з не зовсім зрозумілих причин – в усіх кров застигла в жилах, немов би це було гупання у браму Макбета. Серед навислої тиші доктор Саймон усе ж спромігся на відповідь:

– Шаблею? Думаю, що нею це можна було зробити.

– Дякую, – сказав Валентен. – Увійдіть, Айвене.

Вірний Айвен відчинив двері й пропустив у кімнату коменданта Ніла О’Браєна, на якого натрапив у саду, куди той знову вийшов на прогулянку.

Ірландський офіцер спинився на порозі, збентежений, але зухвалий.

– Що вам від мене потрібно? – вигукнув він.

– Будь ласка, сядьте, – сказав Валентен приємним, виваженим голосом. – Я не бачу при вас бойової шаблі, яку ви дотепер носили. Де ж вона?

– Я забув її у бібліотеці на столі, – відповів О’Браєн, від хвилювання вимовляючи слова з помітним ірландським акцентом. – Я мав неприємність… Так сталося, що…

– Айвене, – сказав Валентен, – будьте добрі, принесіть комендантову шаблю з бібліотеки. А коли слуга пішов, продовжив: – Лорд Гелловей каже, що бачив, ніби ви вийшли з саду перед тим, як він знайшов там трупа. Що ви робили в саду?

Комендант безпардонно всівся на стілець.

– Ой, чоловіче! – вигукнув він чисто по-ірландськи, – я милувався місяцем і спілкувався з природою.

Настала протяжна і незносна тиша, раптом знову почулося те знайоме і лячне гупання у двері. Знову ввійшов Айвен, принісши порожні сталеві піхви шаблі.

– Це все, що я зміг знайти, – сповістив він.

– Покладіть їх на стіл, – сказав Валентен, навіть не подивившись у бік знахідки.

У вітальні знову запанувала нестерпна тиша, така, як у присутності засудженого на страту вбивці. Тихенькі вигуки герцогині давно завмерли. Лорд Гелловей нарешті задовольнив і вгамував свою ненависть, від якої мало не луснув. Несподівано серед тої тиші пролунав голос панни Маргарет.

– Я гадаю, що тепер вам це можна сказати, – вигукнула вона так виразно і проникливо, як це властиво у привселюдній розмові розгніваній жінці. – Я можу повідомити, що пан О’Браєн робив у саду, тому що він заприсягся про це мовчати. Він просив мене вийти за нього заміж. Я йому відмовила, сказавши, що за моїх сімейних обставин я можу запропонувати йому лише свою дружню повагу. Він на мене неабияк образився і, як мені здалося, не дуже перейнявся моєю пропозицією. Цікаво, – додала вона з ледь помітною посмішкою, – чи матиме тепер моя повага до нього хоч якесь значення. Бо зараз я знову її йому пропоную. Я готова будь-де і будь-коли заприсягтися, що це зробив не він!

Лорд Гелловей встиг підсісти до своєї доньки і, стишивши – як йому звалося – голос, намагався її вгамувати.

– Прикуси язик, Меггі, – гучно шепотів він. – Навіщо ти заступаєшся за хлопця? Де його шабля? Де його горезвісна кавалерійська гідність?..

Але його спинив більш ніж промовистий погляд дочки, який, наче магніт, привернув увагу всього товариства.

– Послухайте, старий дурню! – промовила вона грудним голосом, позбавленим будь-якого родинного пієтету, – що ви намагаєтеся довести? Я повторюю, що цей чоловік був зі мною і, відтак, безневинний. Але навіть якщо він і не безневинний, то все одно був зі мною. Якщо він і вбив ту людину в саду, то хто це бачив, хто мав це бачити, хто, врешті, мав про це довідатися?.. Чи ж ви настільки ненавидите Ніла, що готові запідозрити власну дочку…

Леді Гелловей зойкнула. Усі решта мовчали під враженням тих жахливих трагічних подій, що досі переслідували закохану пару. Вони споглядали горде бліде обличчя шотландської аристократки та її залицяльника – ірландського авантюриста як старовинні портрети в темному будинку. Довготривала тиша навіяла безліч розмаїтих спогадів про історії убитих чоловіків і отруєних коханців.

І посеред тої нестерпної тиші чийсь невинний голос промовив:

– Та невже ж його сигара така довжелезна?

Переміна думки була така разюча, що всі оглянулися, щоб побачити, хто це сказав.

– Я маю на увазі, – сказав отець Браун із кутка вітальні, – ту сигару, яку докурює пан Брейн. Схоже, що вона завдовжки з добрячу тростину.

Хоча сказане не стосувалося безпосередньо суті справи, у роздратованому погляді Валентена, що, нарешті, відірвався від свого папірця, відчувалася певна схвальність.

– А й справді, – рвучко зауважив він. – Айвене, сходіть-но ще раз за паном Брейном і негайно приведіть його сюди.

Щойно за відданим слугою зачинилися двері, Валентен звернувся до панни, знову зосередившись на справі.

– Леді Маргарет, – сказав він, – напевно, усі ми відчуваємо водночас і вдячність, і замилування вашим вчинком: ви пожертвували власною гідністю заради виправдання комендантової поведінки. Але є один нюанс. Лорд Гелловей, наскільки я розумію, зустрів вас, коли переходив від кабінету до вітальні, через декілька хвилин після того він потрапив до саду і комендант усе ще був там.

– Не забувайте, – відповіла Маргарет з деякою іронією в голосі, – що я щойно перед тим йому відмовила, тож ми ніяк не могли повертатися разом, узявшись за руки. Тому він, як справжній джентльмен, чемно відстав від мене і, відтак, був звинувачений в убивстві.