Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Маєте рацію, – погодився Смайс з дивовижною безтурботністю. – Ведіть його сюди якнайшвидше.

Зачиняючи за собою двері, Енгус побачив, як Смайс натиснув кнопку: один з механічних бовдурів зрушив з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енгусу стало трохи ніяково від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, які оживають, тільки-но зачиняються двері.

Шістьма сходинками нижче майданчика, на якому жив Смайс, чоловік у жилеті вовтузився з якимось відром. Енгус затримався, щоби взяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той з місця не зрушить, поки Енгус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, який підійматиметься сходами. Потім він збіг униз, наказавши пильнувати і швейцару, що стояв біля під'їзду; той повідомив йому також, що в будинку немає чорного ходу, що значно спрощувало справу. Не задовольнившись цим, він покликав полісмена, що походжав тут же, і вмовив його постежити за парадними дверима; нарешті він затримався ще на хвилину, купив на пенні каштанів і запитав у продавця, скільки часу той збирається ще тут пробути. Торговець, піднімаючи комір пальта, повідомив, що має намір незабаром піти, тому що ось-ось почне падати сніг. Справді, ставало все темніше і все холодніше, але Енгус застосував усе своє красномовство й умовив продавця трохи зачекати.

– Грійтеся біля каштанів, – серйозно сказав він. – Можете з'їсти все, що у вас залишилося, витрати – за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли я повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, – хай то чоловік, жінка чи дитина – байдуже.

Із цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на фортецю, що тримала оборону.

– Ну, тепер його квартиру оточено з усіх боків, – сказав Енгус. – Не можуть же всі четверо бути спільниками пана Велкіна.

Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, у передгір'ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалайя-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й з усіх поглядів була повною протилежністю по-американськи механізованому і по-готельному розкішному та незатишному помешканню володаря «безсловесної прислуги». Свого приятеля Фламбо Енгус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, доісторичні глиняні глечики, пухнастий персидський кіт і непоказний, запорошений католицький священик, який у такій обстановці виглядав цілком безглуздо.

– Це мій приятель, отець Браун, – сказав Фламбо. – Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, от тільки надто холоднувата як на мене, людину півдня.

– Так, схоже, що у найближчі дні небо буде безхмарним, – відгукнувся Енгус, сідаючи на східний, вкритий буковими смугами диван.

– Ні, – тихо заперечив священик, – з неба вже сипле сніг.

І справді, як і передбачав продавець каштанів, за потемнілими вікнами кружляли перші сніжинки.

– Ну, гаразд, – похмуро промовив Енгус, – я, на жаль, прийшов у справі, й, до того ж, у вельми кепській справі. Бачите, Фламбо, неподалік від вас мешкає людина, якій конче потрібна ваша допомога. Її весь час переслідує і залякує невидимий ворог – негідник, якого ніхто і в очі не бачив.

Тут Енгус детально виклав історію Смайса і Велкіна, почавши із зізнання Лаури і закінчуючи розповіддю про привида, що сміявся на розі двох безлюдних вулиць, і про дивні слова, що чітко пролунали у порожній кімнаті. І чим далі, тим з більшою увагою слухав його Фламбо, а священик з байдужим виглядом сидів осторонь, наче його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної на вітрині, Фламбо підвівся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.

– Здається мені, – сказав він, – що краще вам закінчити вашу розповідь дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти час.

– Чудово, – сказав Енгус і теж підвівся. – Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом до його притулку стежать четверо.

Вони вийшли на вулицю; священик дріботів за ними, наче слухняний песик. Він лише бадьоро сказав, щоб підтримати розмову:

– Як багато намело снігу.

Крокуючи крутими вулицями, уже запорошеними сріблястим сніжком, Енгус закінчив свою розповідь. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будиночками, він неквапливо опитав своїх спостерігачів. Продавець каштанів – як до, так і після отримання соверена – божився усіма святими, що не зводив очей з дверей, але нікого не бачив. Полісмен висловився ще чіткіше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями – і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті; він стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий тип підозріло виглядає; якби хтось тут проходив, він його помітив би неодмінно: він дивився в обидва ока, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, який все з тією ж незмінною посмішкою стояв біля під’їзду, то почули безапеляційну відповідь.

– Я маю право запитати будь-кого, що йому потрібно в цьому будинку, чи то герцог, чи жебрак, – сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. – І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, запитувати було зовсім нікого.

Тут скромний отець Браун, який стояв позаду, смиренно потупивши очі, наважився лагідно запитати:

– Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.

– Ніхто не входив і не виходив, пане, будьте спокійні, – впевнено відповів швейцар з поблажливою посмішкою.

– У такому разі цікаво: звідки ось це? – запитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб'ячими очима.

Усі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. По самій середині сходинок, що охоронялися здоровенним швейцаром у золотих галунах, просто між його поважно розставлених ніг, білим снігом тяглася вервечка бруднувато-сірих слідів.

– Чорт! – вирвалося в Енгуса. – Людина-невидимка!

Не промовивши ані слова, він повернувся й припустив вгору східцями, а Фламбо – слідом за ним; отець Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього жодного інтересу.

Фламбо хотів зопалу висадити двері могутнім плечем, але шотландець Енгус з притаманною йому розсудливістю обмацав стіну біля дверей, натиснув потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.

Перед ними був, здавалося, той самий передпокій, з тими самими шеренгами манекенів, з тією лише різницею, що у ньому стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу; деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і зелених торсів ніби скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому самому місці, де ще недавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите із пляшечки. Але то було не чорнило.

Із суто французьким поєднанням швидкості й практичності, Фламбо виголосив одне лише слово: «Убивство!», увірвався до квартири та за якихось п'ять хвилин обнишпорив усі шафи і закутки. Але його надія знайти труп була даремною. Ізидора Смайса в квартирі не було – ані живого, ані мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енгус і Фламбо знову зійшлися разом і очманіло дивились один на одного, витираючи з обличчя піт.

– Друже мій, – сказав Фламбо, переходячи від хвилювання на французьку, – цей вбивця не лише невидимка, він ще й примудрився зробити невидимим убитого.

Енгус оглянув напівтемну вітальню, заставлену манекенами, і в якомусь кельтському закутку його шотландської душі ворухнувся жах. Один із величезних манекенів стояв просто над кривавою плямою – можливо, Смайс підкликав його за мить до того, як упав мертвим. Залізний гак, що стирчав з високого плеча і заміняв руку, був злегка піднятий, і Енгус раптом з жахом уявив собі, як бідолашний Смайс гине від удару власного сталевого дітища. Бунт речей – машини вбивають свого господаря. Але навіть якщо так, куди вони його поділи?

– Зжерли? – подумав він з жахом, і йому на мить стало млосно, коли уявив собі пошматовані останки, перемелені й поглинуті цими безголовими механізмами.

Надлюдським зусиллям він змусив себе заспокоїтися.

– Ну от, – звернувся він до Фламбо, – бідолаха розтанув, як хмаринка, залишилася тільки червона калюжа на підлозі. Це, далебі, надприродно.

– Природно це чи надприродно, – сказав Фламбо, – але я мушу зійти вниз і поговорити зі своїм приятелем.

Вони спустилися сходами, минули чоловіка з відром, який ще раз, присягаючись, запевнив, що повз нього ніхто не проходив; швейцар біля під'їзду і продавець, що метушився поряд, завірили, що не зводили з цього під’їзду очей. Але коли Енгус став шукати четвертого вартового і не знайшов його, він запитав з деяким занепокоєнням:

– А де ж полісмен?

– Даруйте великодушно, – сказав отець Браун, – це моя вина. Щойно я попросив його спуститися вниз вулицею, аби з’ясувати те, що мені спало на думку.

– Гаразд, тільки нехай він поквапиться, – різко сказав Енгус. – Там, нагорі, не лише вбили, але й безслідно знищили цього бідолаху.

– Яким чином? – поцікавився священик.

– Превелебний отче, – сказав Фламбо, трохи помовчавши, – провалитися мені на цьому місці, але я переконаний, що це швидше ваша парафія, аніж моя. Жоден друг чи ворог до цього будинку не заходив, а Смайс зник, наче його поцупив нечистий. І якщо тут обійшлося без втручання надприродних сил…

Їхня розмова була перервана вражаючою подією: з-за рогу виринув рослий полісмен у блакитній формі. Він підбіг просто до отця Брауна.

– Ви мали рацію, пане, – промовив він здавлено. – Труп пана Смайса щойно знайшли у каналі біля дороги.

Енгус запитав, перелякано схопившись за голову:

– Він що – побіг туди і втопився?

– Готовий заприсягтися, що він не виходив із дому, – сказав полісмен, – і, вже напевно, він не втопився, а помер від удару ножем у серце.

– Але ж ви стояли тут, і за цей час до будинку ніхто не заходив? – суворо запитав Фламбо.

– Спустімося до каналу, – запропонував священик.

Коли вони дійшли до повороту, він раптом вигукнув:

– Яку ж я втнув дурницю! Забув запитати полісмена про одну важливу річ. Цікаво знати: знайшли вони світло-коричневий мішок чи ні?

– Світло-коричневий мішок? – здивувався Енгус.

– Якщо ж мішок іншого кольору, все доведеться починати спочатку, – сказав отець Браун, – але якщо мішок світло-коричневий… що ж, тоді справу завершено.

– Радий це чути, – не приховуючи іронії, пробурмотів Енгус. – А я думав, що справа ще й не починалася.

– Ви маєте розповісти нам усе, – з дивною дитячою простодушністю виголосив Фламбо.

Мимоволі прискорюючи кроки, вони йшли вниз довгою дугоподібною вулицею. Попереду швидко крокував отець Браун, зберігаючи мовчання. Нарешті він сказав із майже зворушливою сором'язливістю:

– Мабуть, усе це здасться вам надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних умовиводів, а у цій історії можна спиратися тільки на них.

Ви, напевно, помічали, що люди ніколи не відповідають саме на те запитання, яке їм ставлять? Вони відповідають на те запитання, яке почули або очікують почути. Припустімо, одна пані гостює у маєтку іншої і запитує: «Чи хтось тут зараз мешкає?» На це господиня ніколи не відповість: «Так, звичайно, дворецький, три лакеї, покоївка та інші», хоча покоївка може поратися тут же у кімнаті, а дворецький стояти за її кріслом. Вона відповість: «Ні, ніхто», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Зате якщо лікар під час епідемії запитає її: «Хто мешкає у вашому будинку?» – вона не забуде ні дворецького, ні покоївку, ні будь-кого іншого. Так уже люди розмовляють: вам ніколи не дадуть відповідь на запитання по суті, навіть якщо кажуть істинну правду. Усі четверо найчесніших людей стверджували, що жодна людина не входила до будинку; але вони мали на увазі зовсім інше: ніхто з тих, хто, на їхню думку, міг би вас цікавити. А між тим людина і увійшла до будинку, і вийшла, але вони її не помітили.

– Так що ж він невидимка? – запитав Енгус, піднявши руді брови.

– Так, із психологічного погляду він спромігся стати невидимкою, – сказав отець Браун.

Через кілька хвилин він продовжив усе тим же неупередженим тоном, ніби розмірковуючи вголос:

– Зрозуміло, ви ніколи не запідозрите такої людини, поки не замислитеся про неї всерйоз. На це вона і розраховує. Але мене наштовхнули на думку про неї кілька дрібниць у розповіді пана Енгуса. По-перше, Велкін любив тривалі прогулянки. По-друге, ця довга стрічка гербового паперу на склі вітрини. Але найголовніше – дві обставини, про які згадувала дівчина, – неможливо припустити, щоб вони були правдою. Не гнівайтесь, – поспішно додав він, зауваживши, що шотландець докірливо похитав головою, – вона була впевнена, що каже правду. Але ніхто не може залишатися на вулиці на самоті за мить до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати щойно одержаного листа. Хтось, безперечно, має стояти поруч, хоча він психологічно примудрився стати невидимкою.

– А чому хтось неодмінно має стояти поруч? – запитав Енгус.

– Та ж не поштовий голуб приніс їй цього листа! – відповів отець Браун.

– Чи не хочете ви сказати, – рішуче втрутився Фламбо, – що Велкін передавав дівчині листи свого суперника?

– Саме так, – відповів священик, – Велкін приносив дівчині листи свого суперника. Змушений був приносити.

– Ну, з мене досить! – вибухнув Фламбо. – Хто цей тип? Який він із себе? Як одягаються ці психологічні невидимки?

– Він одягнений дуже гарно, в червоне і блакитне із золотом, – швидко і точно відповів священик. – І в цьому яскравому, навіть викличному, костюмі він з являється сюди на очах у чотирьох людей, холоднокровно вбиває Смайса і знову виходить на вулицю із трупом на руках…

– Отче Браун! – скрикнув Енгус, зупиняючись як вкопаний. – Хто з нас збожеволів – ви чи я?

– Ні, ви не збожеволіли, – відповів отець Браун. – Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такої людини, як ця.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, який непомітно пройшов повз них у тіні дерев.

– Чомусь ніхто ніколи не помічає листонош, – задумливо промовив він. – А вони мають ті самі почуття, що і всі інші люди, а крім того, вони носять пошту в просторих мішках, де легко поміщається труп карлика.

Замість того, щоб як звичайно обернутися, листоноша відскочив убік і наткнувся на садову огорожу. Це був сухорлявий світлобородий чоловік найпересічнішої зовнішності, але, коли він повернув до них перелякане обличчя, всіх трьох вразила його жахлива косоокість.

Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурових килимів і персидського кота, – у нього були справи. Джон Тернбул Енгус повернувся в кондитерську до дівчини, з якою навчився непогано проводити час. А отець Браун довгими годинами блукав під зорями засніженими стрімкими вулицями із убивцею, але про що вони розмовляли – цього ніхто ніколи не довідається.

Доброчесність Ізраеля Гова

Одного грозового, в оливково-сріблястих барвах, надвечір’я отець Браун, закутаний у сірий шотландський плед, нарешті дістався кінця імлистої шотландської долини і побачив славнозвісний замок Гленгайл. Він височів на краю лісової галявини, закриваючи вихід з неї. Створювалося враження, що замок розташований десь на краю світу. Його стрімкі дахи і шпилі, оздоблені листовою слюдою кольору морської хвилі, були зведені у стилі старих французьких шато і нагадували англійцю крисаті капелюхи відьом із народних казок, а віття височенних сосен, що гойдалися поміж зелених башт, у цю пору уподібнювалися до зграї чорного вороння. Здавалося, тут принишкла, а то й задрімала нечиста сила. І таке враження не було лише примхою пейзажу. Над цим місцем витав дух гордості, безумства і невимовної печалі, що затьмарював небо над родовими маєтками Шотландії більше, аніж над оселями інших дітей Божих. Бо шотландці мають подвійну дозу тієї отрути, що називається спадковістю: це – відчуття родовитості для аристократа і відчуття фатуму для кальвініста.

Будучи в Глазго у справах, священик знайшов вільну хвилину для того, щоб зустрітися зі своїм давнім приятелем Фламбо – приватним детективом, котрий, разом з іншим офіцером поліції, перебував саме у замку Гленгайл, де розслідував обставини життя і смерті його останнього власника. Ерл Гленгайл був загадковою особою та останнім представником свого роду, якого, – через його мужність, шаленство і лисячу хитрість, – боялися найвпливовіші клани нації ще у страшному XVI столітті. Ніхто не був амбіційнішим і лукавішим від останнього господаря тієї грандіозної, з багатьма підземеллями, залами і спальнями цитаделі брехні, з якою була пов'язана доля королеви Марії Стюарт.[21]21
  Марія Стюарт (Mary Stuart, або Mary Queen of Scots (1542–1587)) – донька короля Шотландії Джеймса V і Марії Гіз, поборниці об’єднання Шотландії та Франції. Як католичка мала певну підтримку, претендуючи на англійський трон замість Єлизавети І, за наказом якої була ув'язнена і страчена. Після смерті Єлизавети І у 1603 р., син Марії Стюарт, король Шотландії Джеймс (Яків) VI, вступив на англійський (та ірландський) престол як Джеймс І. Марія Стюарт тричі виходила заміж, її життя сповнене пригод і романтичних історій, про неї написано безліч наукових та художніх книжок (Прим. пер.).


[Закрыть]

Народна пісня зберегла один із мотивів брудних махінацій тих часів:

 
Як той сік весною для беріз —
Так червлене золото для панів Огелбі.
 

Упродовж декількох століть у замку Гленгайл не було гідного вельможі. Коли настав період правління королеви Вікторії, можна було подумати, що ексцентриків вже не залишилося. Останній з клану Гленгайл, як не дивно, дотримався родової традиції та зробив це у єдиний можливий для себе спосіб – зник. Йдеться не про поїздку закордон, ні. Де він ще міг бути, як не у своєму замку. Але, незважаючи не те, що його ім'я фігурувало у церковній метриці та в книзі перів, на світ Божий він не з'являвся.

Якщо хтось і міг його бачити, то, певно, його особистий слуга, що поєднував обов'язки домашньої прислуги і садівника. Він майже нічого не чув, але виконував усе вчасно і справляв враження німої людини, хоча декому міг би здатися несповна розуму. Худорлявий і рудоволосий, працелюбний, з масивними щелепами і підборіддям, з виразом байдужості у блакитних очах, цей чоловік був єдиним мовчазним слугою у тому віддаленому замку, і звали його Ізраел Гов. Лише енергійність, з якою він копав картоплю, та регулярні відвідини кухні підказували, що цей чоловік готував обіди своєму господареві, а отже, чудакуватий лорд усе ще переховувався у своєму замку. Коли ж громада вимагала від слуги переконливішої інформації щодо його пана, чоловік незмінно стверджував, що пана немає вдома. Одного ранку до замку терміново викликали місцевого старосту і пресвітера (бо Гленгайли були пресвітеріанами). Обидва, на свій подив, побачили, що садівник, прибиральник і куховар, виявляється, ще й непоганий трунар, бо з допомогою молотка і цвяхів щойно запакував свого пана у домовину. До останньої миті, поки через декілька днів потому до замку не прибув Фламбо і не взяв справу в свої руки, законного розслідування цього незвичайного факту, як було відомо, ніхто не провадив. На той час домовина з тілом лорда Гленгайла (якщо там воно було) тимчасово покоїлася на маленькому кладовищі, біля церковці на пагорбі.

Коли отець Браун перетнув оповитий туманом сад і опинився перед похмурим шато, хмари над ним згустилися і вологе повітря струснув грім. На тлі золотистого краєчка сонця, яке саме сідало, отець помітив темний силует чоловіка в капелюсі, який зазвичай вдягають сажотруси, і з великою лопатою на плечі. Спершу Браун подумав, що то церковний сторож, але, пригадавши глухого слугу, котрий щодня лопатою копав картоплю, зрозумів, що це саме він. Священик дещо знав про шотландського селянина, зокрема, що той – аби виявити належну шанобливість – на офіційний допит міг прийти у чорному фраці; що він повсякчас зайнятий господарством і немає жодної вільної хвилини. Навіть переляк глухого і його підозрілий погляд на священика, який пройшов повз нього, цілком природно відображали постійну обачність такого типу людей.

Масивні двері замку відчинив сам Фламбо. Його супроводжував невисокий чоловік зі сталево-сивим волоссям, котрий тримав у руці якісь папери. То був інспектор Крейвен зі Скотланд-Ярду. Вестибюль був майже порожній, і лише два портрети сиротливо висіли на обшарпаних стінах. Із потьмянілих полотен лукаво дивилися нечестивці роду Огелбі. Їхні бліді обличчя під темними перуками, здавалося, були звернені на присутніх.

Зайшовши, услід за детективами, до вітальні, отець Браун побачив, що його друзі розташувалися за дубовим столом, на тому кінці, що був ближчий до них, лежали якісь пописані папери, а біля них стояло віскі й відкрита коробка з сигарами. Решту масивного столу займали предмети, розкладені через певні інтервали і значення яких отець не зрозумів. Він бачив купку блискучого битого скла, гірку рудої пилюги, якусь дерев'яну паличку…

– Схоже, я потрапив до геологічного музею, – сказав отець, присівши і кивнувши погляд на руду пилюгу і кристалічні уламки.

– Не до геологічного, а, швидше, до психологічного музею, – відповів Фламбо.

– О, заради Бога, – посміхнувся поліцейський детектив, – годі! Годі вам вживати такі довжелезні слова!

– Невже вам незрозуміле слово «психологія»? – з удаваним здивуванням запитав його Фламбо. – Психологія має справу з тими, кого називають психами.

– Все одно, я щось не до кінця вас розумію, – відказав офіцер поліції.

– Що ж, – з притиском промовив Фламбо, – я маю на увазі, що нам вдалося з'ясувати принаймні одну річ про лорда Гленгайла – те, що він був маніяком.

У цей час за вікном промайнула постать Гова у капелюсі та з лопатою на плечі, ледь помітна на тьмяному західному небокраї. Байдуже поглянувши на нього, отець Браун сказав:

– Отже, у тої людини була якась незвичайна особливість, інакше він не поховав би себе ще за життя, тим паче, не поспішав би так зі своїм похороном після смерті. Але що, скажіть на милість, змушує вас вважати, що він був психічно хворим?

– Для цього вам варто ознайомитися з низкою речей, які пан Крейвен знайшов у замку, – відповів Фламбо.

– Так, але потрібна свічка, – раптом зауважив Крейвен, – насувається гроза, а в кімнаті затемно, щоб читати.

Священик доброзичливо посміхнувся і запитав:

– Як, хіба ви не знайшли жодної свічки серед замкових раритетів?

Це запитання насторожило Фламбо і змусило його допитливо поглянути приятелеві у вічі.

– Справді дивно, – сказав він. – Ми натрапили на двадцять п'ять свічок, але не знайшли жодного підсвічника!

Морок усе більше заповнював кімнату, пориви вітру ставали дедалі сильнішими. Отець Браун вирушив уздовж столу туди, де серед знайдених експонатів лежала в'язка свічок. Щоб дістати їх, отцю довелося перехилитися через купку рудої пилюги. Несподівано він гучно пчихнув.

– Овва! – вигукнув він. – Та це ж нюхальний тютюн.

Вийнявши одну свічку з пучка, він обережно запалив її, повернувся й встромив у пляшку з-під віскі. Неспокійний нічний вітер налягав на вікна кімнати, і високе полум’я свічки коливалося, наче піднятий прапор, а з усіх боків від замку на багато миль було чути як шумить сосновий ліс, неначе то темне море билося об скелі.

– Отже, я прочитаю вам інвентарний опис, – серйозно почав інспектор. – Це список тих хаотично розкиданих речей, які ми знайшли під час огляду замку. Зауважмо, що весь замок перебуває у напівзруйнованому і занедбаному стані. Лише у двох його кімнатах, очевидно, хтось скромно мешкав. І це був не прислужник Ізраель Гов, а хтось інший. Із вашого дозволу я зачитаю цей список.

Перша знахідка. Пристойна купа коштовного каміння, переважно діамантів у вигляді окремих шматків, без жодної оправи. Безсумнівно, представники клану Огелбі мали успадковувати родові коштовності предків, між тим – і діаманти, проте – що дивує – такі діаманти завжди є елементами ювелірних виробів. Невже Огелбі мали звичку тримати їх у кишені як звичайні мідяки?

Друга знахідка. Купи нюхального тютюну, причому не у ріжках, кисетах чи іншому упакуванні, а насипаного на камінних полицях, серванті, піаніно та інших меблях. Невже старий лорд лінувався встромити руку в кишеню чи відкрити покришку?

Третя знахідка. Всюди у замку трапляються купки металевого дробу в формі сталевих стружок і мініатюрних коліщат. Таке враження, що хтось випотрошив механічну іграшку.

Четверта знахідка. Це, як вдало зауважив панотець, – воскові свічки, які, за браком підсвічників, доводиться встромляти у пляшки. Тепер я хочу звернути вашу увагу на те, що все набагато дивніше, аніж ми можемо собі уявити. Ми готові до найголовнішої загадки: Ерл Гленгайл був, очевидно, людиною з дивацтвами. Ми прибули у цей замок, аби з'ясувати, чи це справді була його остання обитель, чи він справді тут помер і чи причетне те рудоволосе опудало, що його поховало, до смерті лорда. Але уявімо собі найгірше, що могло трапитися, найжахливіше, найдраматичніше: що слуга насправді вбив свого пана, або що лорд живий і ніхто його не вбивав, а, навпаки, лорд убив і поховав свого слугу, а сам переодягнувся у його вбрання… Та навіть якби наша версія виявилась кращою за усі трагедійні сюжети самого Вілкі Коллінза, ми б так і не змогли пояснити, чому для цих свічок нема підсвічників і звідки у старого аристократа звичка насипати тютюн на піаніно. Тобто, ми можемо з'ясувати лише суть злочину, але його деталі залишаються загадковими. Найкраща уява не здатна допомогти людському розумові логічно поєднати нюхальний тютюн, діаманти, воскові свічки і розібраний годинниковий механізм.

– Гадаю, що я тут бачу певний зв'язок, – озвався священик. – Той Гленгайл смертельно ненавидів Французьку революцію і був прихильником старого режиму. Він усіма силами прагнув реставрувати родинне життя останніх Бурбонів.[22]22
  Бурбони – французька королівська династія (Прим. пер).


[Закрыть] Нюхав тютюн – бо то була модна розкіш у XVIII столітті, мав воскові свічки – бо тоді вони були джерелом освітлення, частинки залізного механізму є наслідком хобі Людовіка XVI[23]23
  Людовік XVI – французький король, за правління якого відбулася Французька революція, що призвела до ув’язнення та страти короля (Прим. пер.).


[Закрыть] – слюсарства, а діаманти тримали для намиста Марії Антуанети.[24]24
  Марія Антуанета – дружина Людовіка XVI, яку разом із чоловіком було страчено на гільйотині (Прим. пер.).


[Закрыть]

Обидва детективи витріщилися на нього широко розкритими очима.

– Яке геніальне пояснення! – вигукнув Фламбо. – І ви насправді вірите, що це все було саме так, – запитав він.

– Навпаки, я переконаний, що це неправда, – відповів отець Браун, – але один з вас щойно стверджував, що логіка неспроможна поєднати всі чотири знахідки. Я лиш нашвидку навів один з можливих логічних зв'язків між ними. Я певен, що правда залягає десь глибше.

На якусь мить він замовк, прислухаючись до завивання вітру, від якого стугоніли вежі. А тоді сказав:

– Останній Ерл Гленгайл був злодієм. Другу половину свого життя він прожив як невиправний злодій і грабіжник. Йому не потрібні були підсвічники, бо свічки він використовував для свого ліхтаря, попередньо лише трішечки вкоротивши їх. Нюхальний тютюн він застосовував так само, як французькі злочинці перець: для того, щоб розпорошити його серед натовпу в разі арешту або переслідування. Останнім доказом можна вважати діаманти і сталеві коліщатка. Вам, мабуть, тепер усе зрозуміло? Діаманти і сталеві коліщатка – це найтвердіші ріжучі матеріали та єдині засоби для різання скла, тим паче – вирізування цілої скляної шиби.

Зламана штормом гілка велетенської сосни сильно вдарила у вікно позаду них, немов пародіюючи вторгнення грабіжника, однак ніхто з них трьох навіть не повернув голови у той бік. Усі уважно слухали отця Брауна.

– Діаманти і коліщатка, – міркував про себе Крейвен. – То ви гадаєте, що цього достатньо, щоб відтворити правдивий перебіг злочину?

– Я не вважаю, що моя версія правдива, – відказав отець Браун, – однак я оприлюднив її умисне, щоб заперечити ваші слова про те, що ніхто не здатен поєднати чотири різні речі. Справжня історія, ясна річ, набагато складніша, аніж описана мною банальна версія. Гленгайл, як можна гадати, виявив на території свого маєтку коштовні камені. Хтось, очевидно, ввів його в оману, змусивши повірити, що ті діаманти були знайдені у підземеллі замку. Маленькі коліщатка, очевидно, використовувалися для обробки діамантів. Йому доводилося здійснювати все це в несприятливих умовах, і тому він взяв собі в помічники когось із довколишніх пастухів чи селян, і результат був не надто втішним. Що ж до нюхального тютюну, то це велика розкіш для шотландських пастухів. Ним їх можна спонукати на будь-що. І вони, до речі, не користуються підсвічниками, тому що тримають свічку в руці, коли оглядають підземелля та печери.

– Ви вже закінчили, отче? – за мить спитав Фламбо.

– І це, по-вашому, остаточна і неспростовна версія нашої справи?

– Ні, звичайно, – відповів отець Браун.

Він дав вітровію час принишкнути у глибині соснового лісу, а тоді, з ледь помітною насмішкою, продовжив:

– Я знову навів її, щоб вкотре вказати на зв'язок між годинниковим механізмом, воском і блискучими алмазами. Як таємницю Всесвіту пояснюють десять філософських учень, і всі – помилково, так є з десяток версій історії замку Гленгайл, і всі вони – також хибні. Але ж кожен хоче знати правду про Всесвіт і про гленгайльську історію, чи не так? Послухайте, а що, інших примітних знахідок нема?

Крейвен засміявся, а Фламбо покрокував уздовж стола.

– Ось, маєте, – сказав він. – Знахідка п’ята, знахідка шоста, сьома…, але всі вони нічим не примітні й не показові. Маємо колекцію свинцевих олівців, точніше, як не дивно, свинцевих грифелів від олівців. Також є бамбуковий ціпок, у якого чомусь відламана ручка. Його можна було б вважати знаряддям злочину, однак жодного злочину ще не встановлено. Крім того, ми знайшли ще кілька старих требників та ілюстрацій з католицькими сюжетами, які Огелбі зберігали, мабуть, ще від часів середньовіччя, бо відданість їхньому клану була в них сильніша за пуританську віру. Ми звернули на них увагу лише тому, що вони мають дивні надрізи і виглядають зіпсутими.

Отець Браун узяв маленькі ілюстровані сторінки, щоб розглянути їх, але сильна буря пригнала важкі хмари, і в кімнаті зовсім стемніло. Однак його голос пролунав ще до того, як стишилася буря, і всі зауважили, що то був голос зі зміненою інтонацією і дуже схвильований.

– Пане Крейвен, – сказав він голосом людини, що помолодшала принаймні років на десять. – Ви ж маєте ордер на обшук, правда? Чому б нам не піти й не оглянути ту злощасну могилу? Чим скоріше ми це зробимо, тим буде краще, бо так ми доберемося, очевидно, до суті справи. На вашому місці я негайно, зараз же, пішов би на цвинтар.

– Негайно? – перепитав здивований детектив. – А для чого, скажіть, будь-ласка, так поспішати?

– Це справа серйозна, – відповів отець Браун, – і, на відміну від нюхального тютюну і розкиданого дріб'язку, який може ще століття так пролежати, не терпить зволікання. Причина, що спонукає нас поспішати, дуже вагома і коренями сягає початків історії. Ці ілюстрації на релігійну тематику – не лише брудні й подерті малюнки, над якими колись могли так познущатися якісь фанатики, п'яниці, протестанти чи малі діти. Вони побували у руках людини освіченої, але надто дивної. Кожне місце, де у гарному стародавньому оздобленні було написане Боже ім'я, – вирізане. Крім цього, вирізаний і німб довкола голови маленького Ісуса. Ось чому я наполягаю, щоб ми, маючи ордер, взявши із собою лопату і сокиру, негайно вирушили на цвинтар й відкрили ту загадкову домовину.