Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Звичайно, я не проти, якщо матиму досить переконливих доказів, щоб зняти з вас підозру вже зараз.

Коваль звичними великими кроками вийшов з подвір'я і підійшов до своїх супутників із Гринфорда, які насправді були у дружніх стосунках майже з усіма тут присутніми. Кожен сказав кілька слів на виправдання коваля, і ніхто навіть не подумав у них засумніватися. Після їхніх свідчень невинуватість Симеона стала такою ж очевидною, як і осяйний шпиль церкви, що височіла над ними.

Після цього на ковалевому подвір'ї запанувала тиша, яка, однак, була промовистішою за будь-які слова. У нестримному бажанні зав'язати розмову вікарій звернувся до католицького священика:

– Чим той молот вас так сильно зацікавив, отче?

– Таки неабияк зацікавив, – відповів отець Браун, – зокрема тим, що це один із найменших молотів у кузні.

Почувши це, лікар мерщій підбіг до отця Брауна.

– Присягаюся святим Георгієм, це правда, – схвильовано вигукнув він, – хто б обрав такий невеличкий молот, коли поряд лежало з десяток молотів більших і важчих?

– А тоді, вже тихішим голосом, сказав на вухо вікарію: – Тільки така людина, яка не мала сили підняти ті більші молоти. Я маю на увазі не різницю у силі та відвазі між чоловіком та жінкою, а, скоріше, у силі й здатності рук звести такий молот над головою. Спритна жінка може легким молотом, не кліпнувши, убити десятьох чоловіків, але великим і важким – не зможе вбити навіть таргана.

Вілфред Богун витрішкувато дивився на лікаря, немов у гіпнотичному переляці, але отець Браун, натомість, ледь нахиливши голову, слухав лікаря уважно і з неприхованим інтересом. Лікаря це заохотило, і він продовжив ще емоційніше:

– Чому є такі недоумки, які вважають, що єдиний, хто ненавидить коханця жінки, – це її чоловік? Але ж у дев'яти випадках з десяти саме жінка найбільше ненавидить свого коханця. Погляньте на неї, – лікар зробив рух у напрямку ковалевої жінки, – хтозна, чи він їй зрадив, чи якось ще образив, але довів аж до сліз.

Рудоволоса ковалиха, сидячи на лавці, нарешті підвела голову. На її красивому обличчі ще не висохли сльози. Труп притягував її розосереджену увагу, немов магніт, і вона втупилася у нього беззмістовним поглядом.

Вельмишановний Вілфред Богун зробив такий жест, ніби відмахнувся від лікаря, не бажаючи більше його слухати, але отець Браун, струсивши попіл, що впав на його рукав з ковальської печі, звернувся до нього, як звичайно, у своїй спокійній манері:

– Ви схожі на багатьох лікарів, – сказав він. – Ваша теорія медицини, як розумію, багато в чому базується на припущеннях. Але я не можу погодитися з вашим трактуванням певних моментів фізіології людини. Я визнаю, що жінка іноді має набагато більше мотивів убити свого коханця, ніж її чоловік. І я можу погодитися, що вона завжди вхопить меншого молота, а не більшого. Але тут справа доходить до фізичної нездатності. Жодна жінка, народжена на цій землі, не могла б так понівечити голову чоловіка.

Він хвилину помовчав, а тоді додав:

– Люди чомусь не зрозуміли усієї суті справи. Той чоловік мав на голові сталевий шолом, а молот розбив його з такою легкістю, ніби він був зі скла. А тепер погляньте на ковалеву жінку: які в неї тендітні руки!

Серед громади знову запала тривала мовчанка, аж доки лікар не спромігся на безрадісну заувагу:

– Звичайно, я можу помилятися, усе можна заперечити. Але я думаю, що лише ідіот міг ухопити малий молот, коли мав чудову нагоду скористатися великим.

При цих словах тонкі й тремтячі руки Вілфреда Богуна потягнулися до голови і, здавалося, вчепилися у рідке жовтаве волосся. За якусь мить вони опустилися, а їхній власник вигукнув:

– Ось, ось що я хотів почути, ви сказали саме те, що я хотів почути, – а потім менш емоційно продовжив:

– Лікарю, ви сказали, що лише ідіот міг вхопити малий молот, коли мав нагоду скористатися великим?

– Так, саме це я сказав, – підтвердив лікар. – А в чому, власне, справа?

– А в тому, – відказав йому вікарій, – що це зробив не хто інший, як справжнісінький ідіот.

Присутні втупили у нього зацікавлені погляди, і він, заохочений, продовжив фальцетом:

– Я – священик, а священик не може пролити кров. Я маю на увазі, що священик не може довести чоловіка до шибениці. І я, дякуючи Богу, можу тепер зрозуміти, хто це зробив: це зробив той злочинець, якого, за законом, не можна притягнути до кримінальної відповідальності.

– То ви його так і не назвете? – поцікавився лікар.

– Його не повісять, навіть якщо я оголошу, хто він, – відповів Вілфред Богун, розпачливо, але, водночас, вдоволено посміхаючись. – Коли я вранці зайшов до церкви, то застав там божевільного, який, вочевидь, молився, – це той бідолашний Джо, що юродивий від народження. Бог його знає, про що він там молився, але він такий дивний, що, мабуть, усі його молитви просто химерні… Цілком ймовірно, що той лунатик молився перед тим, як убити людину. Востаннє я бачив його біля мого брата, який, здається, якось кепкував з нього.

– Присягаюсь Юпітером, – вигукнув лікар, – нарешті щось прояснюється. Але як ви можете пояснити…

Вельмишановний Вілфред Богун аж тремтів, так йому кортіло знайти ключ до правди.

– Хіба ж не бачите, не бачите, – з гарячковістю вигукував він, – що це єдина гіпотеза, яка пояснює всі дивні речі й дає відповідь на всі загадкові запитання. Зокрема, на ті дві загадки, що стосуються малого молота і сильного удару. Коваль міг би завдати такого удару, але навряд чи він обрав би для цього малий молот. Його жінка взяла б саме малого молота, але вона не могла завдати такого приголомшливого удару. Відтак той дурний ідіот міг зробити і те, й інше. Адже божевільному все одно, що вхопити… А такий удар, – ну, лікарю, невже ви не чули, що маніяк у пароксизмі може виявити силу, удесятеро більшу, аніж властиво нормальній людині?

Лікар глибоко вдихнув повітря і промовив:

– Присягаю всіма святими, ви вийшли на правильну розгадку цієї справи.

Отець Браун слухав промовця і не відводив від нього погляду, його великі сірі волячі очі затьмарювали решту обличчя. Коли лікар замовк, отець Браун розважливо промовив:

– Пане Богун, ваша версія – єдина з досі запропонованих, що є дуже вірогідною і, мушу визнати, абсолютно незаперечною. Тому я вважаю, що вам краще відмовитися від неї і визнати, що це лише припущення.

І скромний священик знову відійшов від гурту і продовжив огляд речового доказу – малого молота.

– Той чоловік, здається, знає більше, ніж треба, – роздратовано прошепотів лікар отцю Вілфреду. – Усі ці папські священики – до дідька скрупульозні.

– Ні, ні, він помиляється, – втомлено мовив Вілфред Богун. – Це зробив той лунатик, той маніяк-лунатик.

Гурт, де був лікар і два священики, відійшов на задній план, натомість головні події відбувалися у більшому гурті, очолюваному інспектором і підозрюваним, якого він збирався арештувати. Почувши їхню розмову, отець Браун спокійно підвів голову і знову задумливо опустив погляд. Коваль, тим часом, громовим голосом мовив:

– Сподіваюся, що переконав вас, пане інспекторе. Я чоловік сильний, це правда, але навіть я не міг би докинути свого молота сюди з Гринфорда. Мій молот не має крил, аби долетіти за півмилі понад хащами й полями.

Інспектор по-дружньому засміявся і відказав:

– Ні, звичайно, і я маю підстави вважати, що ви вибуваєте з кола підозрюваних, хоча, правду кажучи, це один з найдивовижніших випадків у моїй практиці. Єдине, про що я вас проситиму, це допомогти нам знайти іншого такого велетня і силача, як ви. Присягаюсь святим Георгієм, тоді б ви стали нам у великій пригоді, бо, окрім вас, хто б його зміг утримати, якби ми його упіймали. Чи нема у вас на прикметі такої особи?

– Як на мене, це справа не чоловічих рук, – сказав зблідлий коваль. Помітивши, що інспектор перевів перелякані очі на ковалиху, яка сумно сиділа на лаві, коваль поклав своє ручисько на її плече і докінчив:

– Ні, і жінка тут ні при чому.

– Ви про що, – напівжартома поцікавився інспектор. – Адже корови не здатні тримати молота, чи не так?

– Я гадаю, що взагалі жодне створіння з плоті й крові той молот не піднімало, – відказав коваль з напруженням у голосі, – а щодо трупа, то я схильний припускати, що той чоловік помер сам унаслідок нещасного випадку.

Вілфред раптом підскочив до коваля і вп’явся у того палаючими очима. А чоботар тим часом з різкою інтонацією в голосі запитав:

– То ти, Барнсе, хочеш сказати, що молот сам здійнявся у повітря та оглушив жертву?

– Ви, джентльмени, можете кпити з мене скільки завгодно, – вигукнув Симеон Барнс, – але священики нам щонеділі розказують, як Господь у тиші храму покарав Сенахерива.[29]29
  Сенахерив – ассирійський цар, що пішов війною на юдеїв за царя Єзекії, але Господь покарав його (Прим. пер.).


[Закрыть] Я вірю, що Господь, який невидимо перебуває в кожній оселі, захистив честь мого дому й полишив під порогом бездиханне тіло нападника. Я вірю, що сила того смертельного удару була така потужна, що земля здригнулася, як під час землетрусу, не інакше.

Вілфред, голос якого дивно змінився, сказав:

– А я попереджав Нормана, щоб остерігався грому і кари небесної!

– Ну, знаєте, той підозрюваний – поза межами моїх повноважень, – промовив інспектор, ледь посміхнувшись.

– Так, але ви – у межах його повноважень, тож майте це на увазі, – відповів коваль і, повернувшись до того широченною спиною, зайшов у свій дім.

Отець Браун відвів схвильованого Вілфреда убік і дружелюбно завів з ним розмову.

– Ходімо з цього жахливого місця, містере Богун. Чи не міг би я оглянути вашу церкву зсередини, бо, кажуть, що вона одна з найдревніших у всій Англії. Нам, священикам, старі англійські церкви зовсім не байдужі, як самі розумієте, – жартівливо сказав він.

У відповідь Вілфред Богун не посміхнувся, бо почуттям гумору особливо не вирізнявся. Але з готовністю кивнув, воліючи описувати принади готичної архітектури людині значно симпатичнішій, аніж пресвітеріанин-коваль чи атеїст-чоботар.

– Звичайно, з радістю, – сказав вікарій, – можемо зайти з цього боку. І він повів отця Брауна сходами до бічного входу. Йдучи за вікарієм, отець Браун саме поставив ногу на сходинку і в цей момент відчув, як хтось поклав руку на його плече. Повернувшись, він опинився віч-на-віч з худорлявим і смаглявим лікарем, обличчя котрого не полишала якась підозра.

– Пане, – хрипко сказав лікар, – вам, схоже, відомі якісь деталі у цій чорній справі. Чи міг би я попросити вас не дуже їх розбалакувати?

– Бачите, лікарю, – відповів священик, приємно посміхаючись, – є одна чудова причина, чому священикові варто мовчати про речі, у правдивості яких він не певен, – це його обов'язок: мовчати навіть про ті речі, у правдивості яких він не сумнівається. Проте коли ви думаєте, що я від вас чи будь-кого іншого нишком утаїв щось важливе, то докладу всіх зусиль, аби виправити стан речей. Скажімо, я можу зробити вам два дуже прозорі натяки.

– І які ж вони, пане, – спитав насуплений лікар.

– Перший, – сказав отець Браун спокійно, – стосується вашої царини, зокрема фізики, природознавчої науки. Коваль помиляється, але не в тому, що приписує той удар молота силам природи, а в тому, що сприймає його як чудо, кару Божу. Лікарю, тут нема жодного чуда, якщо тільки не вважати саму людину карою Божою, бо серце її сповнене дивацтвом, лукавством і безнадією. Сила, з якою було розплющено той череп, науковцям добре відома як прояв одного із законів природи, який аж надто часто обговорюється останнім часом.

Лікар, який не зводив з нього гострого, похмурого погляду, лише сказав:

– А який другий натяк?

– Другий натяк ось який, – мовив священик. – Пригадуєте, як коваль, хоча він людина, що вірить у дива, скептично, як до народної казки, поставився до вигадки, немов у молотка виросли крила і він полетів півмилі через поля?

– Авжеж, – сказав лікар, – я це пригадую.

– Ну, тоді, – додав отець Браун, широко посміхнувшись, – ця народна казка – найближча до правди, принаймні з усього того, що нині було сказано про цей випадок. Він повернувся і став підійматися сходами до вікарія.

Вельмишановний Вілфред чекав на нього, блідий і нетерплячий, ніби кожна хвилина затримки дратувала його. Він повів гостя прямо до свого улюбленого місця в церкві – на хорах під різьбленим дахом, – що освітлювалося прекрасним вікном з ангелом. Скромний римо-католицький священик усе оглянув і оцінив, як слід, весь час підтримуючи розмову тихим низьким голосом. Виявивши під час того огляду, що звідти є бічний вихід з виткими сходами, якими Вілфред спускався, поспішаючи до місця трагедії, отець Браун раптом з мавпячою жвавістю побіг сходами не вниз, а догори, до майданчика, що виступав високо над подвір’ям, і незабаром з нього долинув його чіткий голос.

– Пане Богун, ходіть-но сюди, – покликав він вікарія, – свіже повітря вам не зашкодить.

Богун піднявся до нього і вийшов на зовнішній кам’яний балкон, звідки відкривався чудовий вигляд безмежної рівнини, серед якої – пагорб та їхнє село, ліси до багряного виднокола з подекуди вкрапленими поселеннями і пасовищами. Далеко під ними виднілися охайне і чотирикутне подвір’я коваля, інспектор, який щось довго записував, і труп, немов розчавлена муха.

– Чисто як на карті, правда ж? – сказав отець Браун.

– Так, справді, – відказав серйозним тоном Богун і кивнув головою.

І під ними, і над ними простягалися прямовисні контури готичного собору, такі стрімкі й різкі, що мимохідь навіювали страхітливу думку про стрибок-самогубство. Збудована з титанічною енергією, ця середньовічна архітектурна споруда, з якого боку її не розглядай, схожа на могутнього розлюченого жеребця, що без упину намагається мчати ввись. Церква була висічена з якогось старого безмовного каменю, що взявся мохом та грибком; на ній виднілися пташині гнізда. Якщо подивитися на будівлю знизу, то вона, мов водограй, ринула до небес, до зір, але якщо подивитися на неї зверху вниз, то враження водограю щезало і все скидалося на мутний водоспад, що розтікався рівчаками у безвість. Обидва священики на балконі бачили саме цей непривабливий вигляд готичної архітектури: її страхітливі ракурси і диспропорції, карколомні перспективи, великі конструкції здавалися їм малими і, навпаки, малі – великими. Це була справжнісінька кам'яна химера між землею і небом. Деталі кам'яних конструкцій, такі велетенські зблизька, на тлі далеких полів і дворів здавалися карликовими. Вирізьблений птах чи звір на розі скидався на дракона у леті над пасовищами і селами унизу. Навіть у повітрі відчувалася якась небезпека, мов невидимі духи-велетні витали довкола і створювали атмосферні круговерті, які ось-ось втягнуть у себе спостерігачів. Уся ця давня церква, висока і багато оздоблена, як собор, справляла гнітюче враження дощової хмари над залитим сонцем селом.

– Таке враження, що на такій висоті небезпечно навіть молитися, – сказав отець Браун. – Висоти створено, щоб на них дивитися, а не з них споглядати.

– Ви маєте на увазі можливість падіння з балкона? – запитав Вілфред.

– Так, і насамперед – падіння духовне, яке можливе навіть за відсутності тілесного.

– Боюсь, що я вас не зовсім розумію, – невиразно мовив Богун.

– Погляньте-но, он коваль, – продовжував спокійно отець Браун, – він ніби й чоловік добрий, але християнин поганий: він брутальний, деспотичний і злопам’ятний. Зразу видно, що його предки-шотландці молилися на пагорбах і скелях, тому в них виробилася звичка зазвичай дивитися на світ згори, а не навпаки – знизу в небеса.

Покірливість – матір гігантів: з долини все здається великим, а з вершини – дрібним.

– Але ж то зробив не він, чи не так? – тремтячим голосом запитав Богун.

– Ні, не він, – зі щемом відповів Браун, – і ми це добре знаємо.

Після миті мовчання він продовжив, задумливо дивлячись ясно-сірими очима на далекі поля:

– Колись я знав одну людину, яка спершу молилася разом з усіма перед вівтарем, але згодом почала віддавати перевагу самотнім місцям десь на підвищеннях – балконах, нішах на дахах дзвіниць або на шпилях церков. І одного разу, коли він перебував у такому запаморочливому місці й увесь світ, здавалося, обертався у нього під ногами, щось зрушилося у його психіці – він раптом уявив себе Богом. Тоді сталося так, що він – на загал, людина добра – вчинив дуже тяжкий злочин.

Вілфред зблід і змінився на обличчі, його кістляві руки вкрила синюшність, бо він до болю стиснув кам’яний парапет балкона.

– Він почав уявляти, що йому надано право судити цей світ і карати грішника. Очевидно, що йому б ніколи не прийшли до голови такі думки, якби він уклінно молився перед вівтарем разом з усіма. Але він дивився на людей, як на мурашок. І коли він побачив під балконом гордовиту постать одинака в яскраво-зеленому капелюсі, щось підказало йому вбити ту отруйну комаху.

Із-за рогу дзвіниці пролунали голоси круків, і отець Браун на мить замовк, але одразу ж продовжив:

– Його спонукала до злочину ще й та обставина, що він міг зручно скористатися одним з найдавніших законів природи. Я маю на увазі силу тяжіння, те невловиме прискорення, з яким усі земні істоти падуть у материнське лоно, якщо впустити їх з висоти. Он, погляньте, тепер під нами гордовито походжає інспектор. Якби я скинув камінчика із висоти цього парапету, то на мить удару він би набрав швидкості кулі. А якби я звідси скинув молота – навіть маленького…

Вілфред Богун вже перекинув одну ногу через парапет, але отець Браун вчасно вхопив його за комір.

– Це не вихід, – лагідно сказав він, – звідси дорога – тільки до пекла.

Богун відкинувся до стіни з витріщеними від переляку очима.

– Звідки ви все це знаєте? – вигукнув він. – Чи, може, ви – сам диявол?

– Я людина, – спохмурнівши, відповів отець Браун, – а людина, як звісно, носить усіх дияволів у серці. А тепер послухайте мене, – сказав він після нетривалої паузи.

– Мені відомо, що саме ви зробили, – принаймні мені неважко здогадатися про більшу частину вашого вчинку. Коли ви покинули брата, то були так – і небезпідставно – розлючені, що автоматично вхопили з-під ніг малого молота з наміром убити його за непристойні висловлювання. Дещо заспокоївшись, ви запхали молот за свою тісно застібнуту сутану і зайшли до церкви. Ви молилися ревно і неодноразово: під вікном з ангелом, на балконі, на майданчику під дахом, звідки екзотичний капелюх полковника здався вам спиною саранчі, що лазить довкола. Тоді-то, мов грім з ясного неба, упущений вами з рук молот полетів на його голову.

Вілфред притулив до скроні ослаблену руку і тихо запитав:

– А як ви дізналися, що його капелюх нагадав мені велику зелену комаху?

– Та це було неважко. Рішення підказав здоровий глузд, – відповів Браун, намагаючись посміхнутися. – Але я хочу вам ще щось сказати. Я про це знаю, але навіщо це знати іншим? Зараз усе залежить тільки від вас, бо відтепер я утримуватимуся від будь-яких дій і мовчатиму, як під печаттю сповіді. Не питайте, чому я це роблю, бо причин багато, а вас стосується лише одна: я полишаю на вас подальший хід справи, бо ви ще не повністю зіпсована людина, не безсовісний убивця. Ви, маючи таку можливість, не переклали всю вину на коваля або на його жінку. Щоправда, ви спробували звинуватити в усьому бідолашного недоумка, але ви знали, що він – особа непідступна. Мій обов’язок як священика – добачати прояви совісті й не допускати, щоб згас останній проблиск надії на те, що вбивця покається і навернеться до праведного життя. Тож ходімо вниз, у село. Я сказав своє останнє слово: ви вільні, як вітер, наша розмова хай залишиться між нами.

Вони зійшли гвинтовими сходами у цілковитій мовчанці й вийшли на осоння біля ковалевої оселі. Вілфред Богун старанно відсунув дерев’яний засув хвіртки, зайшов на подвір’я і, підійшовши до інспектора, сказав:

– Я вирішив здатися правосуддю, бо це я убив свого брата.

Око Аполлона

Іскристий серпанок, що буває лише на Темзі, щільний і прозорий водночас, прояснювався і виблискував усе більше в міру того, як сонце підіймалося над Вестмінстером. Вестмінстерським мостом йшло двоє людей. Один із них був високим, інший – низеньким, і ми, підкоряючись примхам уяви, могли б порівняти їх із гордовитою вежею парламенту та смиренним, зсутуленим абатством, тим паче що низькорослий був у сутані. За документами високого звали М. Еркюль Фламбо, був він приватним детективом і прямував у свою нову контору, розташовану в новому багатоквартирному будинку навпроти абатства; маленький же за документами іменувався превелебним Дж. Брауном, приписаним до церкви святого Франциска Ксаверія у Камберуелі; причастивши вмираючого, він заїхав дорогою, аби поглянути на нову контору свого приятеля.

Будинок, у якому розташовувалася контора, був високим, наче американський хмарочос, і по-американськи нашпигованим ліфтами й телефонами. Його щойно добудували, тож зайняті були лише три приміщення – над Фламбо, під Фламбо і його власне; два верхніх і три нижніх поверхи ще пустували. Однак увагу того, хто вперше дивився на нещодавно зведену вежу, привертало зовсім не це. Поміж ще не до кінця прибраного риштування на стіні, просто над вікнами Фламбо, виднілося величезне, величиною на два чи навіть три вікна, позолочене око, облямоване золотистими променями.

– Що це, на Бога, таке? – запитав отець Браун і зупинився.

– А, це нова релігія! – засміявся Фламбо. – На кшталт тих, що відпускають нам гріхи, кажучи, що ми безгрішні. Щось на зразок «Християнської науки», я так гадаю. Якийсь Калон (це він себе так називає, хоч таких прізвищ і не буває) винаймає помешкання наді мною. Я маю за сусідів двох друкарок унизу і цього жвавого пустомола нагорі. Він іменує себе новим жерцем Аполлона і поклоняється сонцю.

– Йому видніше… – зауважив отець Браун. – Сонце було найжорстокішим з усіх божеств. А що має значити це страхітливе око?

– Наскільки я розумію, у цьому суть їхньої доктрини, – відповів Фламбо, – по-справжньому сильні духом здатні витримати що завгодно. Їхні символи – сонце і величезне око. Вони стверджують, що цілком здорова людина може прямо дивитися навіть на сонце.

– Цілком здоровій людині, – зауважив отець Браун, – таке й на думку не спаде.

– Ну, це те, що я знаю про їхню релігію, – безтурботно продовжував Фламбо. – Ну і звісно ж, вони вважають, що їхня віра лікує всі тілесні хвороби.

– А чи лікує вона головну духовну хворобу? – серйозно і схвильовано запитав отець Браун.

– Це ж ще яку? – з усмішкою поцікавився Фламбо.

– Самовпевненість, – відповів священик.

Тиха маленька контора більше приваблювала Фламбо, ніж яскраве святилище нагорі. Він був справжнім уродженцем півдня і не міг уявити себе ніким іншим, окрім як католиком чи атеїстом; до нових релігій був байдужим, а до модних чи маргінальних – жодних симпатій не мав. Натомість він мав симпатії до людей, особливо до вродливих, а панянки, що оселилися внизу, були до того ж ще й своєрідними. Отож, поверхом нижче мешкали дві сестри, обидві худі й темноволосі, одна з них до того ж – висока і неймовірно красива. Профіль у неї був чіткий, орлиний; таких, як вона, завжди згадуєш у профіль, яким вони, немов відточеним клинком, торують собі шлях крізь життя. Її очі сяяли радше сталевим, аніж діамантовим, блиском і трималася вона прямо, так прямо, що, незважаючи на худорлявість, виглядала витонченою. Молодша сестра, вкорочена тінь старшої, видавалася тьмянішою, блідішою і непомітнішою. Обидві вдягали строгі чорні сукні з чоловічими манжетами та комірцями. У лондонських конторах є тисячі таких різкувато енергійних жінок; але цих двох дівчат вирізняло не зовнішнє, відоме всім, а справжнє їхнє становище.

Поліна Стейсі, старша сестра, успадкувала герб і добрячу половину графства з купою грошей на додачу. Вона зростала у замках і садах до того, як у холодному запалі (притаманному сучасним жінкам) відмовилася від усього цього задля, як їй видалося, змістовнішого життя. Вона, однак, не погребувала грошима – такий вчинок, гідний ченців і романтиків, суперечив її прагматичній натурі. Вона вирішила, що гроші стануть їй у пригоді для того, щоб служити суспільству. На частину з них вона відкрила друкарське бюро, а решту розподілила між різноманітними лігами і комітетами, що борються за право жінок займатися такою роботою. Ніхто достеменно не знав, наскільки повно молодша сестра, Джоан, поділяє цей дещо діловитий ідеалізм. Однак у будь-якому випадку вона підтримувала свою сестру і начальницю з собачою відданістю, більш приємною, аніж твердість і прямолінійність Поліни, що межували з трагізмом. Однак старша сестра трагедій не знала і, вочевидь, заперечувала сам факт їхнього існування.

Коли Фламбо вперше зустрів Поліну Стейсі, ідучи до свого офісу, то невгамовна стрімкість і холодний запал дівчини сильно потішили його. Біля входу в хол він саме чекав хлопця-ліфтера, який розвозив мешканців та відвідувачів по поверхах. Але дівчина з пронизливим поглядом чекати не збиралася. Вона різко заявила, що сама розуміється на ліфтах і не бажає залежати від якихось хлопчиків, як і загалом від чоловіків. Хоч вона мешкала лише на третьому поверсі, однак за лічені секунди підйому встигла детально викласти Фламбо свої погляди на тему того, що сучасна прагматична жінка має бути на «ти» із сучасною прагматичною технікою. Її чорні очі пломеніли шляхетною зневагою до тих, хто не цінує науковий прогрес і тужить за романтикою минулого. Кожен, сказала вона, повинен уміти упоратися з будь-якою машиною так, як вона дає собі раду з ліфтом. Вона ледь не спалахнула, коли Фламбо відчинив перед нею дверцята, а він піднявся до себе, з усміхом згадуючи цей спалах самостійності.

Справді, характер у неї був палкий, владний, дратівливий, а худі тонкі руки рухалися так різко, наче вона намагалася все зруйнувати.

Якось Фламбо, якому потрібно було щось надрукувати, зайшов до неї й побачив, як вона жбурнула на підлогу сестрині окуляри і розтрощила їх ногою. При цьому вона таврувала «дурну медицину» та слабких жалюгідних людців, які до неї вдаються. Вона вигукувала, щоб сестра і не думала більше тягати додому усіляку погань, і запитувала, чи не придбати їй перуку або дерев’яну ногу чи скляне око; її ж власні очі при цьому яскріли скляним блиском.

Уражений такою нетерпимістю, Фламбо не втримався і з притаманною усім французам розсудливістю поцікавився в панни Поліни Стейсі, чому окуляри – ознака слабкості, якщо ліфт – ознака сили. Якщо наука вправі допомагати нам в одному випадку, то чому б їй не допомогти в іншому?

– Що тут спільного! – гордовито відповіла Поліна. – Так, пане Фламбо, акумулятори, машини та інші речі такого ж характеру – ознака сили. З допомогою різних двигунів ми можемо долати великі відстані й кидати виклик часу. Усі люди – і ми, жінки, також – опановують її. Це піднесено, це прекрасно, це справжня наука. А всілякі підпірки і припарки – ознака малодушності! Лікарі підсувають нам милиці, наче ми народилися каліками або рабами. Я не рабиня, пане Фламбо. Люди вважають, що все це потрібно, тому що їх навчають страху, а не сміливості й силі. Дурні няньки не дозволяють дітям дивитися на сонце, а потім ніхто й не може вільно дивитися на нього. Я дивлюся на інші зірки, буду дивитися і на цю. Сонце мені не володар, хочу – і дивлюся!

– Ваші очі засліплять сонце, – сказав Фламбо, вклоняючись із чужоземною ґречністю. Йому подобалося говорити компліменти цій дивній колючій красуні почасти тому, що вона при цьому трохи губилася. Але, піднімаючись на свій поверх, він глибоко зітхнув і подумав: «Отож і вона потрапила до лап цього знахаря із золотим оком…» І хоча він мало знав про нову релігію та майже не цікавився нею, про те, що її адепти дивляться на сонце, він усе ж чув.

Незабаром він помітив, що духовні зв’язки між верхньою і нижньою конторою стають дедалі міцнішими. Той, хто іменував себе Калоном, був справді величним, як і належить жерцеві сонячного бога. Він був не набагато нижчим від Фламбо, однак значно вродливішим. Із золотистою бородою, блакитними очима та відкинутою назад левиною гривою він вражаюче скидався на біляву бестію, оспівану Ніцше,[30]30
  Білява бестія (нім. die blonde Bestie) – зі статті німецького філософа Фрідріха Ніцше «До питання про походження моралі». У переносному значенні мається на увазі гарячий послідовник (німець) теорії расової та національної зверхності, що ґрунтується на вульгарному трактуванні ідей Ф. Ніцше.


[Закрыть] але тваринну його красу пом’якшували та возвеличували потужний розум і сила духу. Він скидався на саксонського короля, але такого, який прославився святістю. Цьому не заважала ділова, буденна обстановка – контора в багатоповерховому будинку на Вікторія-стрит, охайний і нудний клерк у приймальні, мідна табличка, позолочене око, що нагадувало рекламу окуліста. Його тіло і душа сяяли крізь вульгарність владною, натхненною силою. У його присутності кожен відчував, що перед ним – не шахрай, а мудрець. Навіть у звичайному діловому костюмі, який носив упродовж дня, Калон виглядав незвичайним і величним. Коли ж він славословив сонце у білих шатах із золотим обручем на голові, то був настільки прекрасний, що натовп, який збирався, аби подивитися на нього, раптово замовкав.

Кожного дня новий сонцепоклонник тричі виходив на невеликий балкон і перед усім Вестмінстером молився своєму блискучому володареві – на світанку, ополудні й на заході. Годинники ще не пробили дванадцять разів на вежі парламенту, а дзвони ще не віддзвонили, коли отець Браун сам, без Фламбо, вперше побачив білого жерця, що поклонявся Аполлону.

Фламбо бачив це не вперше, тож зник у високому будинку, не озирнувшись, чи йде за ним священик; а той – з професійного інтересу до обрядів або ж із особистої, надзвичайної цікавості до шарлатанства – задивився на балкон сонцепоклонника так, як задивився б на ляльковий театр. Пророк, що іменував себе Калоном, стояв у сліпучо-білих шатах, звівши догори руки, і його напрочуд владний голос, яким він читав літанію, заповнював метушливу, діловиту вулицю. Очевидно, це була середина молитви; його очі дивилися на розжарену зірку. Навряд чи сонячний жрець бачив що-небудь чи кого-небудь унизу, і у будь-якому випадку він не помітив маленького круглолицього священика, який, кліпаючи, дивився на нього із натовпу. Напевно, це була найбільш разюча відмінність між цими двома такими несхожими людьми: отець Браун кліпав завжди, на що б не дивився; служитель Аполлона дивився, не кліпаючи, на полуденне сонце.

– О, сонце! – виголошував пророк. – Зірко, найбільша з усіх зірок! О, джерело, що безупинно струменіє у таємничу невідомість, що зветься простором! Ти, що породило усіляку білизну – біле полум’я, білу квітку, білий гребінь хвилі! Батько, чия невинність у стократ перевищує невинність найневинніших і найбезтурботніших дітей, первозданна чистота, у чиєму спокої…

Щось страшенно затріщало, немов вибухнула ракета, і одразу ж пролунали пронизливі крики. П’ятеро людей кинулися до будинку, троє з них вибігли звідти і, зіштовхнувшись, оглушили один одного гучними плутаними тирадами. Над вулицею нависло невимовне жахіття, моторошна звістка, особливо страшна від того, що ніхто не знав, що насправді трапилося. Усі бігали і кричали, і лише двоє чоловіків залишалися нерухомими в цій метушні: нагорі – прекрасний жрець Аполлона, унизу – непримітний служитель Христа.