Текст книги "Смиренність отця Брауна"

Автор книги: Гилберт Кийт Честертон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

– Але за ті кілька хвилин, – похмуро сказав Валентен, – він справді міг би…

Укотре пролунало гупання, і в дверях з’явилося Айвенове пошрамоване обличчя.

– Вибачте, господарю, – сказав він, – але пан Брейн покинув цей будинок.

– Як це покинув будинок?! – закричав Валентен і вперше за час зборів підвівся з-за столу.

– Пропав. Дав драла. Випарувався, – відповідав Айвен, жартуючи на французький лад. – Його капелюха і пальта також нема і – на додачу до всього – я маю вам ще дещо повідомити. Я вибіг із будинку в пошуках хоча б якогось сліду і таки один знайшов, і то далеко не найменший.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Валентен.

– Зараз продемонструю, – відказав його слуга, вийшов і за мить повернувся з блискотливою оголеною кавалерійською шаблею, на вістрі і лезі якої ще залишалася кров. Зброя, мов та блискавка, вмить притягнула погляд кожного присутнього у вітальні, а сповнений вражень Айвен цілком спокійно продовжував розповідь:

– Я знайшов її ярдів за п’ятдесят звідси, в чагарниках обабіч дороги на Париж. Іншими словами, я знайшов її саме там, де її викинув ваш вельмишановний пан Брейн, тікаючи звідси.

Знову настала мовчанка, однак якась особлива. Валентен узяв шаблю, уважно оглянув її, подумки зосередившись на якихось висновках, а потім перевів поштивий погляд на О'Браєна.

– Коменданте, – сказав він, – ми не сумніваємося, що ви будете завжди готові пред'явити цю зброю на першу ж вимогу поліцейської експертизи. Але поки що, – додав він, засуваючи гостру сталь у дзвінкі піхви, – дозвольте мені повернути вам шаблю.

Військовий символізм його вчинку не міг не викликати оплесків аудиторії.

Для Ніла О'Браєна цей жест був воістину поверненням до життя. Тепер він знову блукав таємничим садом, милуючись уже його ранковими барвами, і на його обличчі не лишилося й сліду трагічної безнадійності: він відчув себе людиною, у котрої достатньо підстав, аби бути щасливим. Лорд Гелловей виявився справжнім джентльменом і вже приніс свої вибачення. Панна Маргарет виявилась кращою за посередню леді, принаймні – справжньою жінкою, і коли вони блукали поміж старих квіткових клумб перед сніданком, запропонувала йому, либонь, щось значно краще, аніж банальне вибачення. Товариство тепер почувалося безтурботніше і природніше, бо, хоча інтрига вбивства усе ще залишалася, з них усіх було знято тягар підозри і спрямовано його до Парижа услід дивакуватому мільйонерові, якого вони ледь знали. Диявола викинули з будинку, тобто він сам викинувся.

Однак загадка залишалася, і коли О'Браєн із розгону всівся на садову лаву поруч із доктором Саймоном, то цей представник чистої науки вирішив відразу повернутися до неї. Щоправда, він небагато скористав із розмови з О'Браєном, бо думки того були зосереджені на речах, йому більш приємних.

– Не можу сказати, що ця подія дуже мене цікавить, – щиросердо зізнався ірландець, – тим паче, що все тепер виглядає досить просто. Очевидно, Брейн із певних причин дуже ненавидів того незнайомця. Він заманив його у сад і вбив моєю шаблюкою. Тоді втік до міста, викинувши її подалі. Між іншим, Айвен сказав мені, що у кишені вбитого був американський долар. Отже, він міг бути Брейновим співвітчизником, що цілком імовірно. На мою думку, розслідування справи не викликає проблем.

– Навпаки, у цій справі є аж п’ять колосальних проблем, – відказав доктор спокійно, – до того ж, кожна наступна складніша за попередню. Тільки зрозумійте мене правильно. Я не сумніваюся в тому, що це – справа рук саме Брейна, що, вочевидь, доводить його втеча. Але повернімося до того, як він це зробив. Ось перша проблема: навіщо одній людині вбивати іншу великою неповороткою шаблею, якщо можна скористатися кишеньковим ножем, котрий потім можна засунути в кишеню жертви? Друга проблема: чому все обійшлося без крику і шуму? Невже, коли хтось бачить, як до нього підбігає особа та вимахує ятаганом, то не намагається нічого сказати? Третя проблема: слуга увесь вечір пильнував двері парадного входу так, що й миша не могла проскочити у сад Валентена. Як же убитий потрапив до саду? Четверта проблема: з огляду на щойно сказане, незрозуміло, як Брейн вийшов із саду.

– І п’ята, – сказав Ніл, придивляючись до священика, що саме повільно наближався до них стежкою.

– Я згодний, що це дрібниця, – мовив далі доктор, – але вона дуже дивна. Побачивши ту відрубану голову, я припустив, що убивця здійснив декілька ударів. Але, оглянувши її, виявив багато порізів у нижній, притулубній частині шиї; іншими словами, їх було зроблено вже після того, як голова була відокремлена. Невже Брейн так люто ненавидів свого недруга, що, уже вбивши його, продовжував при місячному світлі рубати шаблею його тіло?

– Який жах! – промовив О’Браєн і здригнувся.

На той час до них підійшов скромний священик, отець Браун, із притаманною йому смиренністю став очікувати завершення їхньої розмови. Аж тоді ніяково промовив:

– Панове, пробачте, що втручаюся у вашу розмову. Але мені належить повідомити вам новини!

– Новини? – перепитав Саймон, насторожено дивлячись на священика крізь окуляри.

– Так, на жаль, – сумирно промовив отець Браун.

– Виявляється, відбулося ще одне вбивство, панове. Обидва чоловіки так поспішно зірвалися на ноги, що лавчина аж загойдалася.

– І що ще дивовижніше, – продовжував священик, сумовито косячи оком на рододендрони, – воно таке ж потворне: страта через обезголовлення. За якихось надцять ярдів далі від тієї дороги, котрою Брейн утік до Парижа, у Сені знайдено ще одну голову, що кровоточила. Отже, є припущення, що Брейн…

– О, Господи! – прохопився О’Браєн. – Та той Брейн схиблений на вбивствах!

– Очевидно, маємо справу з вендетою[9]9
  Вендета (італ. vendetta – помста) – звичай кровної помсти, що був поширений аж до початку XX ст. здебільшого на островах Корсика та Сардинія.


[Закрыть] по-американськи, – беззаперечно сказав священик. А тоді додав:

– Вас обох просять прийти до бібліотеки і самим побачити знахідку.

Комендант О’Браєн йшов на слідство позаду доктора і священика й почувався страшенно виснаженим. У нього, військового, потайні вбивства викликали огиду, а надто оці екстравагантні ампутації голів, яким не видно кінця-краю. Спершу відтяли голову одному, потім другому… Неправду кажуть, спересердя подумав він, що дві голови краще, ніж одна, – принаймні у цьому випадку. Увійшовши до кабінету, він попрямував до столу і зненацька ледь не заціпенів від вражаючого збігу. На Валентеновому столі він побачив кольоровий відбиток ще іншої – третьої – закривавленої голови, причому ця відсічена голова належала самому Валентену. Але придивившись уважніше, офіцер побачив, що це усього лише була націоналістична газета «Гільйотина», яка щотижня демонструвала когось зі своїх політичних супротивників з виряченими очима і в конвульсіях, наче одразу після страти, а Валентен, як відомо, був досить помітним антиклерикалом.[10]10
  Антиклерикал – той, хто відстоює ідеї послаблення впливу релігії в суспільстві.


[Закрыть] Але О'Браєн був ірландцем, котрий, навіть вдаючись до гріха не втрачав чистоти, – тож усе його єство запротестувало проти такої жорстокості розуму, властивої лише Франції. Він сприймав Париж як цілість – від гротесків на готичних соборах до непристойних карикатур у газетах. Він пам'ятав страшні блюзнірства революції. Відчував усе місто як згусток дуже негативної енергії – від кривавого портрета на столі Валентена і аж до собору Нотр-Дам з горгулями,[11]11
  Горгулі – потворні міфічні істоти, назва яких походить від назв виступів водостічних жолобів у готичних соборах.


[Закрыть] з якого понад гори і ліси ошкірявся гігантський диявол.

Бібліотека була довга, низька і темна; ранкове світло пробивалося з-під опущених штор. Валентен і його слуга Айвен чекали їх біля протилежного, підвищеного кінця довгого, ледь похилого столу, на якому лежали тлінні останки, що в темноті здавалися величезними. Здоровенний чорний тулуб і жовте обличчя чоловіка, якого знайшли в саду, були їм добре знайомі й не змінилися. Але поряд лежала ще одна голова, яку цього ранку виловили у прибережному очереті, – мокра, як хлющ, і набрякла; Валентенові люди усе ще розшукували тіло, що, як вони припускали, мало десь плавати. Отець Браун, який, здавалося, був цілковито позбавлений чутливості О’Браєна, підійшов до тієї другої голови і, – як завжди, жмурячись, – з прискіпливою ретельністю оглянув її. У неї була кучма вологого сивого волосся, у якому відбивалися відтінки пломенистого ранкового світла; по всьому обличчі, що мало потворні риси, бурякувате забарвлення і якийсь злочинний вираз, проступали помітні сліди від ударів об дерева чи каміння, оскільки голову несло течією.

– Доброго ранку, коменданте О’Браєн, – підкреслено доброзичливо привітався Валентен. – Гадаю, ви вже чули про останній експеримент Брейна?

У цей момент отець Браун, усе ще нахилившись над головою із сивим волоссям, промовив, не підводячи очей:

– Здається, можна з певністю вважати, що і цю голову також відрізав Брейн.

– Принаймні це не суперечить здоровому глузду, – відказав Валентен, встромивши руки в кишені. – Цю жертву вбито так само, як і першу. Її знайдено на відстані всього кількох ярдів від попередньої. І вбито її тією самою зброєю, яку, як відомо, вбивця мав при собі під час втечі.

– Так, мені це відомо, – смиренно відповів отець Браун. – Але я сумніваюся, що цю голову відрізав Брейн.

– Чому ж не він? – поцікавився доктор Саймон, допитливо поглянувши на нього.

– Докторе, – відповів, мружачись, священик, – я не розумію, як може людина відтяти власну голову.

О’Браєн не повірив власним вухам і відчув, що божеволіє, а доктор миттю схопився і закинув на тім’я вологу сиву шевелюру.

– О, немає сумніву, що це – Брейн, – спокійно сказав священик. – У нього був такий самий поріз на лівому вусі.

Детектив, витріщившись на священика застиглими блискучими очима, відкрив рота і різко промовив:

– Ви, здається, багато про нього знаєте, отче Брауне.

– Так, – щиро відказав скромний отець. – Я стикався з ним упродовж кількох тижнів. Він подумував про приєднання до нашої церкви.

В очах Валентена спалахнув вогонь фанатика, і він, стиснувши кулаки, зробив кілька кроків назустріч священику.

– А може, – вигукнув він з неприхованим блюзнірством, – може, він також подумував про передачу всіх своїх грошей вашій церкві?

– Може, й так, – беззастережно промовив Браун, – усе можливо.

– У такому випадку, – продовжував Валентен з химерною посмішкою, – ви маєте справді багато про нього знати. Про його життя і про його…

Комендант О’Браєн поклав руку Валентенові на плече.

– Облишмо ці наклепницькі дурниці, Валентене, – сказав він, – бо справа може знову дійти до мечів.

Але Валентен (під стійким, сумирним поглядом священика) уже опанував себе.

– Гаразд, – сказав коротко, – особисті міркування можуть і почекати. Ви, добродії, усе ще зв’язані обіцянкою і маєте залишатися в будинку; ви мусите дотримуватися її самі й переконати в цьому один одного… Айвен, ось, скаже вам більше про все, що ви хотіли б знати, а я мушу засісти за роботу і сповістити про все владу. Не можна більше пускати це на самоплив. Тож якщо з’являться ще якісь новини, я – в своєму кабінеті.

– Чи є ще новини, Айвене? – запитав доктор Саймон, коли шеф поліції вийшов із кімнати.

– Здається, тільки одна, пане, – сказав Айвен, зморщуючи чоло, – але також неабияк важлива. Про отого гевала, якого ви знайшли на галявині. І він безцеремонно кивнув на масивне, у чорному одязі, тіло з жовтою головою:

– Ми таки довідалися, хто це такий.

– Так!? – вигукнув здивований доктор, – і хто ж він?

– Його ім'я – Арнольд Бекер, – сказав помічник детектива, – але він використовував чимало псевдонімів. Був затятим розбійником і, як відомо, побував і в Америці, де і всадив ножа Брейнові у вухо. Ми безпосередньо ним не займалися, оскільки він діяв, головним чином, у Німеччині. Звичайно, ми спілкувалися з німецькою поліцією. Як не дивно, він мав брата-близнюка на ім’я Луї Бекер, з яким було чимало клопоту. Насправді, лише вчора ми, нарешті, визнали за необхідне стратити його на гільйотині. А ще дивовижніше, джентльмени, це те, що коли я побачив отого гевала, що розпростерся на садовій галявині, то вперше в житті не на жарт перелякався. Якби я на власні очі не бачив Луї Бекера безголовим після страти, то поклявся б, що там у траві лежав саме він. Однак, я пригадав собі його брата-близнюка в Німеччині й тим самим натрапив на ключ до відповіді…

Але тут Айвен урвав своє пояснення через те, що його ніхто не слухав. Комендант і доктор – обидва витріщилися на отця Брауна, який чомусь зірвався на ноги і застиг, схопившись за скроні немов у приступі раптового сильного болю.

– Стривайте, стривайте! – вигукував він, – припиніть говорити на мить, бо я вже на півшляху до розгадки. О Боже, чи вистачить мені сил? Чи спроможний мій мозок на останній ривок, аби осягнути все це? Сили небесні, допоможіть мені ще трішки! Я ж бо добре вмію міркувати. Свого часу я міг переповісти будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Моя голова зараз або лусне, або збагне… Мені все ясно лише наполовину… Усього лиш наполовину.

Він охопив голову руками і стояв, немов людина, котру мучить якась важка думка або яка щиросердо молиться, тоді як іншим трьом чоловікам залишалося тільки спостерігати за цим завершальним дивом останніх страшних дванадцяти годин.

Урешті отець Браун відвів руки, і вони побачили зовсім нове обличчя, свіже і зосереджене, як у дитини. Він протяжно, з полегшенням зітхнув і сказав:

– Що ж, час усе розставити на місця і чимскоріш покінчити з цієї справою. Гадаю, що знаю найшвидший спосіб переконати всіх вас. – Він звернувся до доктора: – Докторе Саймоне, у вас неабиякий розум: уранці я чув, як ви назвали п’ять найпроблемніших питань у цій справі. Якщо ви погодитеся повторити їх знову, то я дам на них відповідь.

У доктора Саймона від хвилювання і подиву аж пенсне сповзло з носа, однак він одразу погодився:

– Що ж, перше питання, як відомо, було таке: навіщо комусь убивати іншого неповороткою шаблею, коли можна скористатися, скажімо, шилом?

– Тому що шилом неможливо відрізати голову, – сказав Браун спокійно, – а для цього вбивства обезголовлення було конче необхідне.

– А чому? – поцікавився О’Брасн.

– Давайте наступне запитання, – попросив отець.

– Отже, чому жертва не закричала, – запитав доктор, – і невже шаблі в садах – звичайнісінька річ?

– Через гілочки, – насупився священик і повернувся до вікна, що виходило на сцену вбивства. – Ніхто так і не розгадав їх ролі у цій справі. Чому вони лежали на тій галявині (погляньте-но на неї) на такій відстані від найближчого дерева? До того ж їх було не відламано, а відсічено. Убивця розважав свого ворога технікою володіння шаблею, показував, як він може підкинути і розсікти в повітрі гілку та інші подібні трюки. А тоді, коли його ворог нахилився, щоб переконатися в результаті, зненацька рубонув по шиї – і відтята голова впала.

– Що ж, це видасться досить імовірним, – повільно промовив доктор. – Але мої наступні два запитання спантеличать кожного.

Священик прискіпливо дивився у вікно і вичікував.

– Вам відомо, що весь caд непроникний, як герметична камера, – продовжував доктор. – Тож як стороння людина потрапила в сад?

Не повертаючись, скромний священик відповів:

– У саду жодної сторонньої людини не було.

Настала мовчанка, а потім, несподівано, – хихотіння, майже дитячий сміх, який зменшив напруженість ситуації. Абсурдність Браунового твердження спровокувала Айвена на відверте глузування.

– Ого! – вигукнув він, – то, може, вчора ввечері ми не приволокли великого огрядного трупа? І його власник ніколи не заходив у сад, чи не так?

– Заходив у сад? – повторив Браун рефлексивно. – Ні, авжеж не заходив!

– Дідько! – вигукнув Саймон. – Людина або заходить у сад усім тілом, або не заходить, і – теж усім тілом!

– Не обов’язково, – сказав священик з ледь помітною посмішкою. – Яке там наступне запитання, докторе?

– Послухайте, мені здається, що ви хворі, – різко зауважив доктор Саймон, але я поставлю наступне запитання, якщо ви цього бажаєте: як пан Брейн вийшов із саду?

– Він не виходив із саду, – відказав священик, продовжуючи дивитись у вікно.

– Не виходив із саду? – вибухнув Саймон.

– Не усім тілом, – сказав отець Браун.

Французької логіки Саймона на більше не вистачило, і він аж замахав кулаками.

– Людина або виходить із саду всім тілом, або всім тілом з нього не виходить, – кричав він.

– Не завжди, – відповів отець Браун.

Докторові Саймону ввірвався терпець, і він підвівся.

– Я не марнуватиму час на таку безглузду розмову, – кинув він сердито. – Якщо ви не здатні розрізнити, по який бік стіни перебуває людина, то я вас не турбуватиму.

– Докторе, – дуже лагідно промовив священик, – ми завжди знаходили спільну мову. Будь ласка, заради старої дружби, зупиніться і скажіть мені своє п'яте питання.

Нетерплячий Саймон опустився на стілець біля дверей і лаконічно промовив:

– Голова і плечі були якось дивно порізані, й ці порізи, схоже, було зроблено вже після смерті жертви.

– Так, – сказав незворушний священик, – і їх було зроблено, аби ви повірили саме в ту просту неправду, у яку ви й повірили. Їх було зроблено, щоб у вас не виникло жодного сумніву, що та голова належить саме цьому тілу.

Гел[12]12
  Гел – ірландський або шотландський кельт.


[Закрыть] О’Браєн відчув, що десь на задвірках його мозку, де зароджуються образи всіх монстрів, щось зрушилося. Перед ним безладно постали всі кентаври й русалки, яких тільки витворила уява первісної людини. Він почув голос його пращурів, який наказував: «Тримайся подалі від дивовижного саду, де росте дерево з подвійними плодами. Уникай злого саду, де вмерла людина з двома головами». Але, незважаючи на ті поганські символічні образи, що відображалися у стародавньому дзеркалі його ірландської душі, офранцужений інтелект О’Браєна був насторожі й спостерігав за чудернацьким священиком з такою ж пильністю і недовірою, як і всі інші присутні.

Отець Браун нарешті обернувся і, хоча на тлі вікна його обличчя було в суцільній тіні, усі побачили, що воно бліде, як полотно. Однак священик говорив цілком розсудливо, наче на світі не існувало жодної гельської душі.

– Добродії, – промовив він, – у саду ви знайшли не тіло незнайомця Бекера. Там, у саду, не було жодного незнайомця. Тому, на противагу раціоналізмові доктора Саймона, я знову стверджую, що Бекер «не усім тілом» був присутній у саду. Подивіться (він вказав на масивний труп таємничої жертви у чорному): тої людини ви ніколи в житті не бачили. А оцю людину ви коли-небудь бачили?

Він хутко відкотив лису жовту голову невідомого, а на її місце поклав голову із сивою шевелюрою. Усі побачили, що перед ними, безсумнівно, лежав – тепер уже «усім тілом» – Джуліус К. Брейн.

– Убивця, – продовжував спокійно Браун, – відсік своєму ворогові голову і жбурнув шаблю через стіну. Але він був надто хитрим, аби позбутися лише знаряддя. Він перекинув через стіну також голову жертви. Отже, досить було лише прикласти до трупа іншу голову, і (завдяки переконливим доказам убивці під час слідства) ви всі сприйняли його за зовсім іншу людину.

– Прикласти іншу голову!? – з подивом перепитав О’Браєн. – Де він узяв іншу голову? Голови ж не ростуть на деревах у саду, чи не так?

– Безперечно, ні, – хрипло відповів отець Браун, розглядаючи власні черевики, – є тільки одне місце, де вони ростуть: у кошику під гільйотиною, біля якого шеф поліції, Аристид Валентен, стояв менш ніж за годину до вбивства у його саду. Будь ласка, друзі мої, вислухайте мене перед тим, як роздерти на шматки. Валентен – чесна людина, але він просто навіснів у питаннях спірної істини. Ви ж не раз помічали, як божевільно спалахували його холодні сірі очі! Він був готовий на все, щоб тільки розбити віру в Христа, яку сам вважав марновірством. Аристид завжди боровся за це, прагнув цього і, врешті, здійснив убивство заради цього. Божевільні мільйони Брейна були досі розпорошені серед численних релігійних сект і тому мало впливали на зміну балансу у віровизнавчих справах. Але Валентенові хтось шепнув, що Брейн, як багато інших легковажних скептиків, останнім часом почав дрейфувати у наш бік, а це зовсім міняло ситуацію. Брейн неабияк фінансово підтримав би збіднілу і войовничу церкву Франції і міг би спонсорувати шість таких націоналістичних газет, як «Гільйотина». Співвідношення сил досягло критичної точки, і фанатик запалав бажанням ризикнути. Він вирішив знищити мільйонера і спромігся на цей унікальний злочин так, як і можна було очікувати від такого славнозвісного детектива. Він реквізував відрубану голову Бекера під певним кримінологічним приводом і заніс її додому в скриньці. Після останньої полеміки з Брейном, яку так і не дослухав до кінця лорд Гелловей, він запропонував гостеві прогулянку садом, торкнувся у розмові мистецтва фехтування, скористався гілочками для демонстрації прийомів шаблею, і…

Тут уже не витримав Айвен Шрам і заволав, зірвавшись на ноги:

– Слухайте ви, безумцю, або ви зараз же підете зі мною до мого начальника, або я буду змушений…

– Знаєте, я саме збираюся йти до нього, – з гіркотою промовив Браун. – Я повинен попросити його зізнатися, висповідатися.

Підганяючи поперед себе нещасного Брауна, немов якого заручника чи жертву, вони гуртом увірвалися у підозрілу тишу Валентенового кабінету.

Видатний детектив сидів за своїм робочим столом і, очевидно, був надто зайнятий, щоб почути зчинений ними гамір. Якусь хвильку вони почекали, а тоді щось у його елегантній, з випрямленою спиною позі змусило доктора стрімголов кинутися до нього. Одного дотику й огляду було досить, щоб запримітити у Валентена під ліктем коробочку з пігулками: він сидів мертвий у своєму кріслі, а бліде обличчя самогубці виражало пиху ще більшу, ніж колись Катонова.[13]13
  Катон Молодший (95–46 до н. е.) – римський державний діяч, котрий виступав за збереження Риму як аристократичної республіки і оголосив себе противником Цезаря та його диктатури. Був змушений рятуватися за кордоном, де й покінчив життя самогубством, гордо впавши на власний меч (Прим. пер.).


[Закрыть]