Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

– То, може, і я на щось знадоблюся, братики? – спитав пан Лонгінус.

– Авжеж, – відповів пан Заглоба. – Як треба буде переправитися через Дністер, ти нас і перенесеш, як святий Христофор.

– Дякую від душі вашим милостям, – мовив Скшетуський, – і готовність вашу приймаю зі щирим серцем. Не май сто кіп, як сто друзів, а мені, бачу, провидіння таких вірних друзів подарувало. Дай же мені, великий Боже, щоб і я віддячив вашим милостям здоров'ям і багатством.

– Всі ми як один чоловік! – вигукнув Заглоба. – Бог злагоду хвалить, і побачите, невдовзі й ми втішатимемося плодами своєї праці.

– Бачу, мені вже нічого іншого не лишається, – сказав по хвилі мовчання Скшетуський, – як відвести хоругву до князя і відразу ж вирушити укупі з вами. Підемо понад Дністром через Ямпіль аж ген до Ягорлика і всюди шукатимемо. А позаяк, сподіваюся, Хмельницького вже розбито або, поки ми дійдемо до князя, буде розбито, то й служба спільній справі не стане нам на заваді. Певно, хоругви вирушать в Україну, щоб остаточно придушити бунт, але там уже й без нас обійдуться.

– Постривайте лишень, ваші милості, – втрутився Володийовський, – либонь, після Хмельницького настане черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом на Ямпіль підемо.

– Ні, нам туди треба встигнути раніше, – відповів Заглоба. – Але спершу нам слід відвести хоругву, щоб розв’язати собі руки. Сподіваюся, князь також буде нами contentus[15]15
  Задоволений (лат.).


[Закрыть].

– Особливо тобою, ваша милость.

– Чом би й ні, адже я йому найкращі вісті везу. І повір мені, ваша милость, князь нагороди не пошкодує.

– Отже, тоді в дорогу?

– До ранку треба було б спочити, – зауважив Володийовський. – Зрештою, нехай наказує Скшетуський – він тут старший. Але я попереджаю, що коли виступимо сьогодні, у мене всі коні попадають.

– Знаю, що це неможливо, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо їх добре нагодувати, завтра можна вирушати.

Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою усі поснули солодким сном, їх розбудила тривога – дозорні сповістили, що наближається невідомий кінний загін. Однак невдовзі з’ясувалося, що то Вершулова татарська хоругва, тобто свої. Заглоба, пан Лонгінус і малий Володийовський негайно зібралися у квартирі Скшегуського, а слідом за ними туди ж, як вихор, улетів офіцер легкої кавалерії – засапаний, із ніг до голови забризканий грязюкою. Глянувши на нього, Скшетуський вигукнув:

– Вершул?

– Так… Я! – відповів прибулий, ледве переводячи подих.

– Від князя?

– Авжеж… Ох, дух забило!..

– Які новини? З Хмельницьким уже все?

– Уже… все… з Річчю Посполитою!..

– Боже праведний! Що ти, добродію, говориш? Поразка?

– Поразка, ганьба, сором!.. Без бою… Паніка!.. О матінко!

– Вухам не хочеться вірити. Кажи ж, кажи Христа ради!… А що рейментарі?..

– Утекли.

– А де наш князь?

– Відступає… без війська… Я до вас від князя… з наказом… негайно до Львова… Вони йдуть за нами!..

– Хто? Вершуле, Вершуле! Отямся, брате! Хто йде?

– Хмельницький, татари.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – закричав Заглоба. – Земля розступається.

Але Скшетуський зрозумів уже, в чім річ.

– Запитання потім, – мовив він, – а зараз на коней!

– На коней, на коней!

Коні Вершулових татар уже кресали копитами під вікнами. Жителі, розбуджені вторгненням війська, виходили з будинків із ліхтарями й смолоскипами в руках. Звістка блискавкою облетіла все місто. Дзвони ураз забили на сполох. Тихе хвилину тому містечко наповнилося гамором, тупотом коней, окриками команд і жидівським вереском. Жителі зібралися йти разом із військом; батьки родин запрягали вози, садили на них дітей, дружин, складали перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і супроводжувати жителів хоч до Тарнополя, але пан Скшетуський, маючи чіткий наказ негайно вирушати на Львів, і слухати його не хотів.

Виступили відразу ж, і аж дорогою Вершул, трохи оговтавшись, розповів, що і як сталося.

– Відколи стоїть Річ Посполита, – говорив він, – такої поразки вона ще не мала. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята то до шиї коням припадали, то за голови хапалися, то руки до неба простягали.

– Ні, цього розумом не збагнути! – журилися вони. – А де ж був князь?

– Князь був усіма покинутий і від справ зумисне усунений, він навіть дивізією своєю не розпоряджався.

– А хто ж командував?

Ніхто і всі. Я служу давно, на війні зуби проїв, але таких військ і таких полководців іще не бачив.

Заглоба, котрий був не дуже прихильний до Вершула і мало його знав, почав хитати головою і губами прицмокувати, нарешті сказав:

– Мій милостивий пане! А чи не потемніло у твоєї милості в очах чи, може, тобі часткова поразка здалася загальним розгромом, бо те, що ти кажеш, просто перевершує уяву.

– Що перевершує, згоден, скажу навіть більше вашій милості: я б із радістю дав відрубати голову, коли б якимось чудом виявилося, що помиляюся.

– А як же ти, добродію, першим після поразки у Волочиську опинився? Я не хочу припускати, що ти перший дременув… Де ж тоді війська? Куди тікають? Що з ними далі сталося? Чому, тікаючи, твою милость не випередили? На всі ці запитання я намагаюся знайти відповідь, але марно!

У будь-який інший час Вершул нікому не спустив би образи, але тої миті він ні про що більше, окрім поразки, не міг думати, тому відповів тільки:

– Я першим опинився у Волочиську, бо інші відступають на Ожигівці, а мене князь зумисне спрямував туди, де, як він сподівався, ви мали бути, аби вас не змело ураганом цим, якщо ви запізно дізнаєтеся про те, що сталося; а ще тому, що ваші п’ятсот вершників тепер для князя неабияка втіха, бо дивізія його розпорошена, переважна частина жовнірів загинула.

– Диво дивне! – буркнув Заглоба.

– Страх подумати, відчай огортає, серце крається, сльози самі ллються! – примовляв, ламаючи руки, Володийовський. – Вітчизну занапащено, знеславлено, таке військо розсіяно… втрачено! Не інакше, як наближається кінець світу і Страшний суд!

– Не перебивайте його, – мовив Скшетуський, – дозвольте договорити.

Вершул замовк, ніби збираючись на силі; якусь хвилю чути було тільки чвакання копит по грязюці, бо дощ не вщухав. Стояла ще глибока ніч, дуже темна і хмарна, а в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершула, котрий розповідав далі:

– Якби я не сподівався, що в бою загину, то, певно, збожеволів би. Ви, добродії, казали про Страшний суд – і я гадаю, що невдовзі він настане: все розкладається, зло бере гору над добром і антихрист уже ходить по світу. Ви не бачили того, що сталося, але навіть розповіді про це терпіти не можете, а як же мені, котрий на власні очі бачив поразку і ганьбу безмірну! Бог дав нам щасливий початок у цій війні. Князь наш, покаравши під Чолганським Каменем пана Лаща, решту пустив у непам'ять і помирився з князем Домініком. Ми всі раділи, що настала згода – і Господь дав своє благословення. Князь удруге розгромив ворога під Старокостянтиновом і взяв місто, бо його супротивник після першого штурму залишив. Потім ми вирушили під Пилявці, хоч князь не радив туди йти. Але уже в дорозі всі проти нього повстали: хто заздрість висловлював, хто ставився з упередженням, а хто й вочевидь робив підступи. Його не слухали на радах, не зважали на те, що він пропонував, а передусім намагалися розділити нашу дивізію, аби князь повністю її у своїх руках не мав. Якби він учинив спротив, його звинуватили б в усіх бідах, тому він страждав, мучився, але мовчав. Так, легку кавалерію з наказу генерал-рейментаря у Старокостянтинові залишили разом із Вурцелевими гарматами та оберштером Махницьким; іще відділили од нас пана обозного литовського Осинського і полк Корицького, отож при князі зосталися тільки гусари Зацвіліховського, два рейменти драгунів і я з частиною моєї хоругви. Усього не більш як дві тисячі людей. І після цього до нього ставилися легковажно, я сам чув, як говорили прихвосні князя Домініка: «Тепер після звитяги ніхто не скаже, що це заслуга самого Вишневецького» І привселюдно розповідали, що коли й надалі така незмірна слава сприятиме князеві, то й його кандидат, королевич Карл, на виборах переможе, а вони хочуть Казимира. І таки домоглися того, що військо на партії розкололося, почалися обговорення, ніби на сеймі, висилання делегатів – про все думали, тільки не про битву, наче супротивника було вже розбито. А вже якби я почав вашим милостям оповідати про ті бенкети, про ті пишномовства, про ту розкіш, ви б вухам своїм не повірили. Піррові раті були ніщо у порівнянні з цим воїнством у страусових перах, золоті й коштовностях. А ще з нами було двісті тисяч слуг і сила-силенна возів, коні падали під тягарем в’юків із парчею і шовковими наметами, вози ламалися під скринями. Можна було подумати, що ми йдемо завойовувати цілий світ. Шляхта з народного ополчення денно і нощно ляскала батогами: «Ось чим, казали, ми заспокоїмо хамів, шабель не добуваючи» А ми, старі жовніри, битися звикли, а не язиком махати, ми одразу відчули недобре, побачивши таку нечувану розкіш. А тут іще зчинився ґвалт супроти пана Киселя, то кажуть, що він зрадник, то – що достойний сенатор. Напідпитку тільки й знай шаблями вимахували. Сторожі в таборі не було. Ніхто не дотримувався порядку, ніхто вояками не командував, кожен робив, що хотів, ходив, куди хотів, розташовувався, де йому заманеться, челядь зчиняла галас… О Боже милосердний, це була весела масляна, а не військовий похід, масляна, під час якої весь salutem Reipublicae[16]16
  Добробут Речі Посполитої (лат.).


[Закрыть] протанцювали, пропили, проїли і прогендлювали до решти!

– Та ми ще живі! – озвався Володийовський.

– І Бог є на небесах! – додав Скшетуський.

Знову настало мовчання, відтак Вершул вів далі:

– Загинемо totaliter[17]17
  Усі до одного (лат.).


[Закрыть], хіба що Господь сотворить диво, простить нам гріхи наші й не заслужене милосердя виявить. Часом я сам не вірю тому, що побачив на власні очі, й мені здається, що це був страшний сон…

– Розказуй далі, ваша милость, – сказав Заглоба. – Прийшли ви під Пилявці і що?

– І стали. Про що там рейментарі радилися, не знаю – на Страшному суді із них за це ще спитають, бо якби вони відразу на Хмельницького вдарили, Бог свідок, був би він зломлений і розбитий попри нелад, недисциплінованість, чвари і брак полководця. Уже переполох був серед черні, вже радилися, як би Хмельницького і старшину видати, а він сам мав намір тікати. Князь наш їздив від намету до намету, просив, благав, погрожував: «Вдармо, поки не надійшли татари, вдармо!» – і чуба на собі рвав, а вони один на одного кивали – і нічого, і нічого! Пили, мітингували… Надійшли чутки, що йдуть татари – хан із двохсоттисячною армією, – а вони все радяться та й радяться. Князь замкнувся в наметі, бо його взагалі знехтували. У війську заговорили, буцімто канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться перемови – і тоді зчинився ще більший нелад. Нарешті татари прийшли, але Бог нам допоміг першого дня, князь із паном Осинським дали їм відсіч, та й пан Лащ бився непогано – відігнали орду з бойовища, добряче їй усипавши. А потім…

Тут Вершулів голос завмер у грудях.

– А потім? – спитав пан Заглоба.

– Настала ніч, страшна, незбагненна. Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі, аж раптом чую, у козацькому стані вдарили з гармат, як на салют, і залунали крики. І тут згадалося мені, що вчора у таборі казали, ніби ще не вся татарська рать прийшла, лише частина її приспіла з Тугай-беєм. От я й подумав: якщо вони там салютують, то, певно, хан прибув власною персоною. Аж тут і в нас зчинилася метушня. Я взяв кількох жовнірів – і мерщій у табір. «Що сталося?» А мені кричать: «Рейментарі пішли!» Я до князя Домініка – нема його! До підчашого – нема! До коронного хорунжого – нема! Боже милосердний!.. Жовніри гасають по майдану, головешками вимахують, крик, вереск, зойки: «Де рейментарі? Де рейментарі?» Дехто волає: «На коней! На коней!» а дехто: «Панове, браття, рятуйтеся! Зрада! Зрада!» Руки до неба простягають, обличчя божевільні, очі витріщені, штовхаються, одне одного топчуть, душать, на коней сідають, летять наосліп без зброї. Кидають шоломи, кольчуги, мушкети, намети. Аж тут їде князь зі своїми гусарами у срібному обладунку: шість смолоскипів біля нього несуть, а він стоїть у стременах і кричить: «Милостиві панове, я лишився, усі до мене!» Де там!

Його й не чують, і не бачать, летять просто на гусар, мішаються з ними, людей і коней збивають із ніг, ми ледве князя самого врятували, – і потім по затоптаних багаттях, у темряві, ніби бистрий потік, а то й річка, усе військо в дикому переполосі вилітає з табору, розпорошується, втікає, гине… Нема більше війська, нема полководців, нема Речі Посполитої… Є тільки ганьба не змита і нога козацька на горлі…

Тут пан Вершул застогнав і почав пришпорювати коня, доведений розпачем до шалу; це почуття передалося й іншим, і вони їхали крізь дощ і ніч, мов навіжені. Їхали довго. Першим заговорив Заглоба:

– Без бою – от шельми! Щоб вас грім побив! А пам'ятаєте, як хизувалися у Збаражі? Як обіцяли Хмельницького з’їсти без перцю і солі? Шельми прокляті!

– Де там! – крикнув Вершул. – Утекли після першого ж бою, виграного у татар і черні, після бою, в якому навіть ополченці билися як леви.

– Є в цьому перст Божий, – зауважив Скшетуський, – але є і якась таємниця, що з часом має відкритися…

– Хай би вже військо розбіглося, таке на світі буває, – озвався Володийовський, – але тут полководці першими покинули табір, ніби зумисне хотіли ворогові звитягу полегшити і ратників своїх вигубити.

– Авжеж! Ваша правда! – згодився Вершул. – Так і кажуть, що це вчинено зумисне.

– Зумисне? Боже праведний, цього не може бути!..

– Кажуть, що зумисне. А чому? Хто збагне! Хто вгадає!

– Щоб вони в могилі перевернулися, щоб рід кожного загинув і тільки безславна пам’ять по них лишилася! – мовив Заглоба.

– Амінь! – сказав Скшетуський.

– Амінь! – підтримав Володийовський.

– Амінь! – повторив пан Лонгінус.

– Один є чоловік, котрий іще може вітчизну врятувати, якщо йому булаву і рештки сил Речі Посполитої віддати, один-єдиний, бо ні про кого іншого ані військо, ані шляхта й слухати не схочуть.

– Князь! – промовив Скшетуський.

– Так, князь.

– За ним підемо, з ним і загинемо. Слава Іеремії Вишневецькому! – вигукнув Заглоба.

– Слава! – повторило кілька десятків невпевнених голосів, але окрик відразу ж завмер: коли земля розходилася під ногами, а небо, здавалося, падало на голову, не час був для віватів.

А проте розвиднялося, і вдалині замріли мури Тарнополя.

РОЗДІЛ IX

едобитки розгромленого під Пилявцями війська дісталися до Львова на світанку двадцять шостого вересня, і щойно відчинилася міська брама, як страшна звістка блискавкою облетіла місто, викликавши в одних недовірливість, у других – переполох, у третіх – відчайдушне бажання захищатися.

Пан Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже кишіло жовнірами і шляхтою, що втекли з бойовища, й озброєними міщанами. Вже думали про оборону, сподіваючись із хвилини на хвилину татар, але ще не відомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься до діла, тому скрізь панували нелад і переполох. Дехто тікав із міста, прихопивши родини й пожитки, довколишні ж жителі шукали у ньому схову. Всі, хто виїздив і в'їздив, заполонили вулиці, зчиняючи суперечки, хто кого має пропустити. Ніде було ступити через вози, тюки, вузли і коней. Туди-сюди сновигали жовніри найрізноманітніших частин, у всіх на обличчях читалися невпевненість, тривожне очікування, розпач або покірність. Щохвилі, мов вітер, несподівано виникав страх, лунали крики: «Ідуть! Ідуть!» – і натовп розгойдувався, як хвиля. Часом люди, шаленіючи від страху, бігли наосліп світ за очі, аж поки виявлялося, що це якийся новий загін недобитків.

А загонів таких збиралося дедалі більше – та який же жалюгідний вигляд мали ті жовніри, котрі ще недавно, в золоті й перах, із піснею на вустах і гординею в очах, ішли в похід супроти хлопів! Сьогодні, обдерті, зголоднілі, виснажені, вкриті болотом, на загнаних конях, із відчуттям ганьби в обличчях, більше схожі на жебраків, аніж на рицарів, вони могли б викликати лише співчуття, якби воно було можливе у цьому місті, на мури якого от-от мав ударити ворог усією своєю могуттю. І кожен із цих поганьблених рицарів тільки тим утішався, що не самотній у своїй ганьбі, що її ділять із ним тисячі його побратимів. Попервах усі вони поховалися, а потім, оговтавшись, почали скаржитися, нарікати, сипати прокляттями й погрозами, тинятися вулицями, пиячити у шинках, а відтак ще більше зростали нелад і тривога.

Кожен повторював: «Татари близько! Близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші присягали усіма святими, що їм уже довелось відбиватися од татарської розвідки. Юрби, обступивши жовнірів, напружено слухали їхні оповіді. Дахи і вежі костьолів були обліплені тисячами допитливих, дзвони били larum, а натовпи жінок і дітей душилися в костьолах, де серед яскравих свічок блищала чаша зі святим причастям.

Пан Скшетуський зі своїм загоном поволі протискувався від Галицької брами крізь щільні скупчення коней, возів, жовнірів, крізь ремісничі цехи, що стояли під своїми стягами, і крізь юрби простолюду, котрі зі здивуванням дивилися на хоругву, яка входила в місто не врозсип, а в бойовому строю. Зчинився крик, що надходить підкріплення, і знову нічим не виправдана радість охопила натовп, який почав тиснути й хапати за стремена пана Скшетуського. Збіглися й жовніри, волаючи: «Це вишневечани! Слава князеві Ієремії!» Зробилася така тиснява, що хоругва ледве посувалася вперед.

Нарешті попереду з'явився загін драгунів на чолі з офіцером. Жовніри розштовхували людей, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» – і бив плазом шаблею тих, хто розступався досить повільно.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер сердечно привітав знайомих.

– Що за часи! Що за часи! – нарікав він.

– Де князь? – запитав Скшетуський.

– Князь уже місця собі не знаходить, що тебе довго нема. Вельми йому тебе і твоїх людей бракує. Зараз він у бернардинів, мене послали у місті дати лад, але це вже робить Ґрозваєр. Я поїду з тобою до костьолу. Там рада зібралася.

– У костьолі?

– Авжеж. Князеві булаву вручатимуть, бо ратники оголосили, що під іншим проводом не оборонятимуть міста.

– Їдьмо! Мені теж треба пильно до князя.

З'єднавшись, загони далі рушили вкупі. Дорогою Скшетуський розпитував про все, що діється у Львові і чи вирішено вже готуватися до оборони.

– Саме зараз обговорюється це питання, – мовив Кушель. – Городяни хочуть оборонятися. Що за часи! Посполиті переймаються більше, аніж шляхта і жовніри.

– А рейментарі? Що з ними сталося? Невже знову в місті й невже знову ставатимуть князеві на заваді?

– Ох, якби він сам не ставав! Не віддали вчасно йому булави, тепер запізно. Рейментарі на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився тільки в архієпископському палаці й відразу ж поїхав. І добре зробив – ти не уявляєш, які люті на нього жовніри. Його вже й слід запався, а вони й досі кричать: «Дайте його сюди, ми з ним поквитаємося!» – легко б не відбувся, якби вчасно не зник. Пан коронний підчаший першим сюди прибув, ба, навіть почав наговорювати на князя, але зараз принишк, бо й супроти нього підіймається обурення. Його відверто у всьому звинувачують, а він тільки сльози ковтає. А взагалі жах, що діється, ну й часи настали! Кажу тобі: дякуй Богові, що під Пилявцями не був, що не тікав звідти, бо я дивуюся, як, побувавши там, ми всі розумом остаточно не схибнулися.

– А як наша дивізія?

– Нема вже її! Нікого майже не лишилося. Вурцеля нема, Махницького нема, Зацвіліховського теж. Вурцель і Махницький не були під Пилявцями, бо зосталися у Старокостянтинові. Там їх цей Вельзевул, князь Домінік, залишив, щоб ослабити силу нашого князя. Не відомо: чи то вони пішли, чи супротивникові в лапи попалися. А старий Зацвіліховський як у воду впав. Дай Боже, щоб не загинув!

– А війська тут багато зібралося?

– Достатньо, але що з того?.. Тільки князь міг би дати йому раду, якби згодився булаву прийняти, бо ні про кого більше воїни й слухати не хочуть. Страшенно князь тривожився про тебе і твоїх жовнірів… Єдина повна хоругва все-таки. Ми вже тут тебе оплакували.

– Тепер тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Якийся час вони їхали мовчки, розглядаючи натовп, слухаючи зойки і крики: «Татари! Татари!» В одному місці побачили страшну картину: люди розривали на шматки чоловіка, якого запідозрили у шпигунстві. Дзвони не змовкали.

– А орда скоро сюди прибуде? – спитав Заглоба.

– Лихо її знає!.. Може, ще й сьогодні. Це місто довго не оборонятиметься, не витримає! Хмельницький іде з двомастами тисячами козаків, опріч татар.

– Гаплик! – сказав шляхтич. – Ліпше нам було б далі стрімголов їхати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

– Над ким?

– Над Кривоносом, над Богуном, дідько його знає, ще над ким!

– Ого! – вигукнув Кушель і, звернувшись до Скшетуського, спитав тихенько: – А тебе, Яне, нічим не потішив Господь? Не знайшов ти, кого шукав? Не розвідав чогось принаймні?

– Не час зараз про це думати! – підвищив голос Скшетуський. – Що значу я зі своїми бідами перед обличчям того, що сталося! Усе марнота марнот, а зрештою смерть!

– Мені теж здається, що невдовзі кінець світу настане, – мовив Кушель.

Тим часом вони доїхали до костьолу бернардинів, усередині якого яскраво світилося. Численні натовпи стояли перед ним, але зайти не могли, бо ланцюг алебардистів заступав вхід, пропускаючи тільки вельмож і військову старшину.

Скшетуський наказав своїм людям утворити ще один ланцюг.

– Увійдімо, – промовив Кушель. – Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не набагато перебільшив. Уся міська знать і військова верхівка зібралися на цій раді. Тут були воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери чужоземних рейментів, духовенство, шляхти стільки, скільки в костьолі могло вміститися, безліч нижчих військових чинів і кільканадцять міських радників на чолі з Ґрозваєром, котрий мав командувати загонами городян. Був присутній також і князь, і пан коронний підчаший – один із рейментарів, і воєвода київський, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і пан литовський обозний Осинський – ці сиділи перед великим вівтарем так, щоб publicum[18]18
  Громада (лат.).


[Закрыть] могла їх бачити.

Рада відбувалася квапливо, гарячково, як завше в таких випадках: промовці ставали на лави й заклинали вельмож і воєначальників без оборони не віддавати міста у ворожі руки. Хоч би й ціною життя місто мусить затримати супротивника, дати оговтатися Речі Посполитій. Чого бракує для оборони? Є мури, є військо, є рішучість – потрібен тільки полководець. А поки виголошувалися промови, у громаді почалися перешіптування, які поступово переросли у гучні окрики, – запал огортав присутніх. «Загинемо! Загинемо залюбки! – волали у натовпі. – Кров'ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми затулимо вітчизну!» І почувся брязкіт шабель, і оголені леза замигтіли у полум’ї свічок. А дехто кричав: «Угамуйтеся! До порядку!» – «Оборонятися чи не оборонятися?» – «Оборонятися! Оборонятися!» – верещала громада, аж луна, відбиваючись од склепіння, повторювала: «Оборонятися!» – «Кому бути командувачем?» – «Князеві Ієремії – він вождь! Він герой! Нехай захищає місто і Річ Посполиту – віддати йому булаву! Слава Ієремії Вишневецькому!»

Цієї миті з тисячі грудей вихопився такий гучний окрик, що здригнулися мури і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

– Князь Ієремія! Князь Іеремія! Слава князеві Ієремії! Слава князеві Ієремії! З князем Ієремією до звитяги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди звернулися до князя, а він підвівся спокійний, нахмуривши брови. Враз стало тихо, хоч мак сій.

– Милостиві панове! – почав князь дзвінким голосом, який серед цієї тиші почув кожен. – Коли кімври і тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів узяти консульської влади, аж поки це зробив Марій. Але Марій мав право її взяти, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у цю чорну годину від влади не ухилився, бажаючи вітчизні милій життя віддати, але булави взяти не можу, щоб вітчизни, сенату і верховних воєначальників не скривдити, а самозваним вождем бути не хочу. Є серед нас той, кому Річ Посполита довірила булаву, – пан коронний підчаший…

Далі говорити князь не зміг, бо щойно він згадав пана підчашого, зчинився страшний крик, забрязкали шаблі, натовп завирував і вибухнув, мов порох, на який упала іскра.

– Геть! На погибель йому! Pereat![19]19
  Хай загине! (лат.).


[Закрыть] – лунало зусібіч.

– Pereat! Pereat! – гриміло дедалі гучніше.

Підчаший схопився зі стільця – блідий, із краплями холодного поту на чолі, а тим часом грізні постаті наближалися до стел, до вівтаря і вже чулося зловісне:

– Сюди його подайте!

Князь, бачачи, куди хилиться діло, підвівся і витяг правицю.

Натовп зупинився, гадаючи, що князь хоче говорити, і враз принишк.

Але князь хотів тільки відвернути бурю і ґвалт, щоб не допустити пролиття крові у костьолі, тож коли побачив, що найгірша хвиля минула, знову сів на місце.

На два стільці далі, біля київського воєводи, сидів нещасний підчаший: сива голова його впала на груди, руки обвисли, а з вуст поміж схлипуваннями виривалися слова:

– Господи! За гріхи мої приймаю з покорою цей хрест!

Старий міг викликати жаль у найчерствішому серці, але натовп зазвичай жалю не знає, тож знову зчинився галас. І тоді зненацька підвівся воєвода київський, подавши знак рукою, що хоче говорити.

Це був товариш Ієреміїних звитяг, тому слухали його залюбки.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у найрозчуленіших словах не відмовлятися од булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли Річ Посполита гине, нехай заплющить своє недремне око його величність закон, нехай врятує її не той, кого названо вождем, а той, хто найбільше зробити це здатен.

– Візьми ж булаву, вождю незвитяжний! Візьми і врятуй! Не лише місто це, а й усю Річ Посполиту. Її вустами я, старий, благаю тебе, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки і діти. Врятуй! Врятуй!

Аж тут стався випадок, що розчулив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобі і, кинувши князеві до ніг золоті прикраси й коштовності, упала перед ним навколішки і, ридма ридаючи, вигукнула:

– Багатство тобі наше приносимо! Життя віддаємо у твої руки, врятуй! Врятуй, бо загинемо!

Дивлячись на неї, сенатори, ратники, а за ними й увесь натовп вибухнули гучним плачем, і тільки одне слово звучало у цьому костьолі:

– Врятуй!

Князь затулив обличчя руками, а коли підняв його, в очах бриніли сльози. І все-таки Ієремія вагався. Що станеться з величчю Речі Посполитої, якщо він прийме булаву?!

Та ось підвівся коронний підчаший.

– Я старий, – мовив він, – нещасний і пригнічений соромом. Я маю право відмовитися од непосильного тягаря і перекласти його на молодші плечі… Тому перед оцим Христовим розп’яттям і усім рицарством віддаю тобі булаву – бери її.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилю запанувала така тиша, що можна було почути, як пролітає муха. Нарешті пролунав урочистий голос Ієремії:

– За гріхи мої… – приймаю.

І тоді шал охопив присутніх. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, припадаючи йому до ніг, кидаючи коштовності й гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Жовніри несамовито кричали на радощах, що хочуть іти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про капітуляцію думали, а про оборону до останньої краплі крові. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу, коли про пожертвування ще ніхто й не казав, євреї в синагозі бурхливо дякували своєму Богові, гармати на валах пострілом сповістили радісну новину, на вулицях палили з мушкетів, самопалів і пістолів. Вигуки «Слава!» не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає якусь урочистість або велике свято.

І все-таки трьохсоттисячна ворожа армія – більша за ті, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і дикіша, аніж Тамерланові полчища, з хвилини на хвилину мала підступити до мурів цього міста.