Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

Саме такої ночі виходив нещодавно Скшетуський зі Збаража, а тепер відчував, як біля його серця калатає серце Курцевичівни.

ЕПІЛОГ

ле ця історична трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом – не завершився там навіть її перший акт. Через два роки усе козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Повстав Хмельницький, іще могутніший, ніж будь-коли досі, а з ним хан усіх орд і ті самісінькі полководці, котрі облягали Збараж: дикий Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артим-Гірей, і Нурадин, і Ґалга, і Амурат, і Субагазі. Стовпи пожеж, людські стогнання супроводжували їх, тисячі ратників укривали поля, заполонили ліси, півмільйона вуст видавали войовничі окрики – і здавалося людям, що настала остання година Речі Посполитої.

Проте й Річ Посполита пробудилася від заціпеніння, відмовилася од колишньої політики канцлера, від перемов і перемир'я. Уже всім стало зрозуміло, що тривалий мир можна завоювати тільки мечем, тому, коли король вирушив супроти ворожих полчищ, із ним ішло сто тисяч війська і шляхти, не рахуючи безлічі джур і челяді.

Були тут і всі герої нашої оповіді. Був князь Ієремія Вишневецький з усією своєю дивізією, у якій так само служили Скшетуський із Володийовським і – волонтером пан Заглоба; були обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. Був і полковник Стефан Чарнецький, майбутній звитяжець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, котрий командував усією артилерією, і генерал Убальд, і пан Арцишевський, і пан староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер, воєвода поморський, і Якуб, воєвода мальборський, і хорунжий Конецпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори – уся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.

У полі під Берестечком зустрілися нарешті дві багатотисячні армії, і там відбулася одна із найбільших в історії світу битв, відгомін якої прогримів на всю тодішню Європу.

Три дні вона тривала. Упродовж перших двох іще не було відомо, на чиєму боці доля, на третій стався вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ієремія. День першої зустрічі був днем тріумфу політики страшного «Яреми» – тож йому першому довелося вдарити на ворога.

Його бачили на чолі усього лівого крила – без зброї, обладунку, простоволосого. Як вихор, мчав він полем назустріч незліченним полчищам, що складалися з усієї запорозької кінноти, усіх кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких вояків, зібраних від Уралу, Каспію і Меотійських боліт аж до Дунаю.

І, як річка зникає з очей у спінених морських хвилях, так канули князівські полки у це море ворогів. Хмара куряви шаленим смерчем піднялася над рівниною і сховала ратників…

На цей надлюдський бій дивилося усе воїнство, і король теж, а підканцлер Лещинський, піднявши розп'яття, благословив ним умирущих.

Тим часом на другий фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, наїжачившись гарматами, вивергаючи вогонь, немов казковий змій, що поволі висував із лісу свої велетенські клубища.

Та перш ніж на рівнину висунулося усе гігантське тіло змія, із хмари куряви, в якій зникли полки Вишневецького, почали вискакувати спершу поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч – і всі вони помчали до пагорбів, на яких стояв хан, оточений своєю добірною гвардією.

Дикі юрби, охоплені страшною панікою, кинулися навтьоки – польські полки погналися за ними.

Тисячі молодців і татар усіяли своїми тілами бойовище, а поміж ними лежав, розполовинений кончарем, заклятий ворог ляхів і вірний союзник козаків, несамовитий і безстрашний Тугай-бей.

Грізний князь тріумфував.

Досвідченим оком полководця побачивши князів успіх, король вирішив зім’яти орди, перш ніж підтягнеться козацьке військо.

У бій вирушили всі сили, залпом ударили всі гармати, сіючи смерть і замішання; кулею у груди було вбито ханового брата, красеня Амурата. Болісний стогін прокотився лавами ординців. Наляканий і поранений із самісінького початку битви хан окинув поглядом бойовище. Удалині, серед порохового диму і вогню, показалися пан Пшиємський і сам король із рейтарами, а зусібіч від них земля гула під тягарем кінноти, що вступала у бій.

І не витримав Іслам-Гірей – злякався й кинувся тікати, а за ним кинулися хто куди усі орди, і волохи, й уруми, і кінні «і запорожці, і силістрійські турки, і потурченці – розвіялися, мов хмара, підхоплена вітром.

Утікачів наздогнав зрозпачений Хмельницький – він почав благати хана повернутися й стати до бою, але хан, побачивши його, гнівно заричав, звелів татарам схопити гетьмана і, прив’язавши до коня, потяг за собою.

Залишився тільки козацький табір.

Начальник табору, кропивненський полковник Дедяла, не знав, що сталося з Хмельницьким, але бачачи поразку й ганебну втечу усіх ординців, зупинив наступ і, відступивши з табором, розташувався у багнистій розтоці Плешивої.

Тим часом у небі вдарила гроза і припустила страшна злива. «Бог облив землю після справедливої битви».

Дощі йшли кілька днів, і кілька днів одпочивало королівське військо, стомлене попередніми битвами. Козаки ж за цей час обнесли свій табір валами, зробивши із нього велетенську рухому фортецю.

Щойно стало на погоді, почалася облога – най дивніша з усіх, які тільки траплялися в житті.

Стотисячне королівське військо оточило удвічі більшу армію Дедяли.

Королю бракувало гармат, харчів, амуніції – Дедяла ж мав надмір пороху й усіляких запасів, а опріч того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король – козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські жовніри були натхненні недавньою перемогою – козаки ж засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів – надія на повернення Хмельницького і хана зникла.

Тоді почалися перемови.

Козацькі полковники прийшли до короля і били йому чолом, просячи помилувати. Обходячи намети сенаторів, за поли чіплялися, присягаючи хоч із-під землі дістати Хмельницького і видати його королю.

Серцеві Яна Казимира не було чуже співчуття – він пообіцяв відпустити по домівках простолюд і рядових вояків із тією умовою, що затримає старшину, аж поки йому буде видано Хмельницького.

Але таке рішення було зовсім не до шмиги старшині, котра за свої численні провини не сподівалася на прощення.

Тож поки тривали перемови, не припинялися вилазки і бої, й щодня рікою лилася польська й козацька кров.

Удень молодці билися з відвагою і затятістю відчаю, але вночі юрбами тинялися попід королівським табором, понуро благаючи про милосердя.

Дедяла ладен був пристати на умови короля і навіть пожертвувати своєю головою, аби тільки врятувати народ і військо.

Проте в козацькому стані почалися незгоди. Одні хотіли здатися, другі – боронитися до останнього подиху, і всі думали над тим, як вибратися з табору.

Але навіть найвідважнішим це здавалося немислимим.

Табір був затиснений двома розтоками річки і неосяжними болотами. Захищатися у ньому можна було роками, але шлях для відступу був тільки один – через королівське військо.

Про цей шлях ніхто у таборі й не думав.

Перемови, що переривалися битвами, посувалися ліниво; чвари у козацькому стані дедалі частішали. Під час одного такого спалаху Дедялу було скинуто й обрано нового вождя.

Ім’я його вселило відвагу у серця занепалих духом козаків і, відбившись гучною луною у королівському таборі, розбудило в серцях кількох рицарів пригаслі спогади про недавні страждання й нещастя.

Нового вождя звали Богуном.

Він і раніше посідав високе становище серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. Громадська думка вказувала на нього як на наступника Хмельницького, котрого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників укупі з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячну армію. Він брав участь у триденній кінній битві і, розгромлений Ієремією разом із ханом та ординцями, зумів вивести живими більшу частину людей і знайшов прихисток у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним головнокомандувачем, вірячи, що тільки він зуміє врятувати табір і військо.

Справді-бо, молодий полководець і чути не хотів про перемови – він прагнув бою і кровопролиття, хоч би йому самому довелося у тій крові втонути.

Та невдовзі він переконався, що з його загонами годі й думати збройно пройти по трупах королівських жовнірів, і вдався до іншого способу.

Історія зберегла пам'ять про ті безприкладні зусилля, котрі сучасникам здавалися до снаги велетневі, та тільки завдяки їм можна було врятувати військо і простолюд.

Богун вирішив перейти через бездонні болота Плешивої, а радше, збудувати через них такий міст, щоб вивести по ньому всіх обложених.

Тож цілі ліси почали падати під козацькими сокирами й потопати у болотах; у них кидали вози, намети, кожухи, свити – і міст щодень подовжувався.

Здавалося, що для цього полководця нічого неможливого немає.

Король зволікав зі штурмом, не бажаючи проливати крові, але, бачачи, як кипить у таборі робота, зрозумів, що іншої ради немає, і наказав сурмачам оповістити військо, аби звечора усі готувалися до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому стані не знав про наміри ворога – міст нарощували ще всю попередню ніч, а вранці Богун на чолі старшини виїхав оглянути зроблене.

Було це у понеділок, сьомого липня тисяча шістсот п'ятдесят першого року. Ранок цього дня видався блідий, ніби переляканий, зоря на сході скидалася на кров, сонце сходило руде, немічне, кидаючи кривавий відблиск на води й ліси.

Із польського табору виганяли коней на пашу; козацький табір повнився голосами пробуджених від сну людей. Вони розпалювали вогнища і готували сніданок. Усі бачили від'їзд Богуна з почтом і кіннотою, з допомогою якої він хотів відігнати воєводу брацлавського, що розташувався у табору в тилу й гарматним обстрілом заважав зводити міст.

Чернь дивилася на від’їзд спокійно і навіть трохи піднеслася духом. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст повторювали йому навздогін:

– Благослови тебе Боже, соколику!

Воєначальник, почет і кіннота, поволеньки віддаляючись од табору, досягли краю лісу, промайнули ще раз у промінні вранішнього сонця й почали зникати у хащах.

Зненацька біля брами табору хтось страшним, переляканим голосом крикнув, а радше, завив:

– Люде, спасайтеся!

– Старшина тікає! – вигукнуло разом кільканадцять голосів.

– Старшина тікає! – повторили сотні й тисячі людей.

Гомін прокотився юрбою по всьому табору, ніби під ударами вихору зашуміли у бору дерева, – і враз із двохсот тисяч горлянок вирвався жахливий, надлюдський зойк:

– Спасайтеся! Спасайтеся! Ляхи! Старшина тікає!

Натовп зануртував, як розшалілий потік. Вогнища було затоптано, вози, намети перекинуто, частоколи знесено. Люди товпились, душилися. Від страшного переполоху усі геть збожеволіли. Гори тіл ураз загородили дорогу – тож живі пробиралися по трупах серед реву, виття, вереску, стогону. Юрба виплеснулася з майдану, кинулась на міст, люди штовхали одне одного в болото, потопельники конвульсивно хапалися за товаришів і, благаючи у неба милосердя, провалювалися у холодне драглисте баговиння. На мосту билися і різалися за місце. Води Плешивої наповнилися тілами. Немезида історії відборгувала Берестечку за Пилявці.

Жахливі зойки досягли вух молодого полководця, він умить збагнув, що сталося. Але марно тої ж миті повернув до табору, марно помчав назустріч юрбам, звівши до неба руки. Голос його потонув у ревищі тисяч горлянок – невпинна хвиля втікачів підхопила його укупі з конем, почтом і всією кіннотою й понесла в обійми загибелі.

Коронні війська спантеличило таке видовище – вони спершу подумали, що це якась відчайдушна спроба прорватися, але своїм очам важко було не повірити.

Через кілька хвилин, коли здивування минуло, усі хоругви, навіть не дочекавшись команди, рушили на козаків, а попереду, як вихор, летіла драгунська хоругва, очолювана малим полковником із шаблею над головою.

І настав день гніву, поразки й суду… Хто не був задушений чи затоптаний, той ішов під меч. Річки зробилися червоні – важко було зрозуміти, кров вони несуть чи воду. Юрба геть збожеволіла, у колотнечі люди ще більше душили одне одного, спихали у воду і тонули… Дух убивства наповнив ці жахливі ліси і запанував у них: козацькі ватаги почали люто захищатися. Сутички точилися на болоті, в гущавині, серед поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно король наказував своїм жовнірам зупинитися. Жалість у всіх погасла, і різанина тривала аж до ночі – така різанина, якої не пам'ятали й старі вояки і на саму згадку про яку у них довго ще волосся на голові ставало сторч.

Коли нарешті темрява укрила землю, самі звитяжці були вражені тим, що накоїли. Не прозвучало «Te Deum» і не сльози радості, а сльози жалю і смутку котилися із достойних королівських очей.

Так було розіграно перший акт драми, автором якої був Хмельницький.

Але Богун того страшного дня не наклав головою вкупі з іншими. Одні казали, що, побачивши поразку, він перший урятувався втечею, другі – що йому зберіг життя якийся знайомий рицар. Правди так ніхто й не дізнався.

Єдине відомо достеменно, що у подальших війнах ім'я його частенько згадувалося з-поміж імен найславетніших козацьких полководців. Послана чиєюсь мстивою рукою куля вразила його кількома роками пізніше, але й тоді ще не настала його остання година. Після смерті князя Вишневецького, котрого звели в могилу ратні труди, коли його лубенська держава відпала од Речі Посполитої, Богун заволодів більшою частиною тих просторів. Подейкували, що під кінець він і Хмельницького не хотів визнавати над собою. Сам Хмельницький, зломлений, клятий своїм народом, шукав заступництва деінде, гордий же Богун відмовлявся од будь-якої опіки і ладен був шаблею боронити свою козацьку волю.

Казали також, що усмішка ніколи не з’являлася на обличчі цього незвичайного лицаря. Жив він не в Лубнах, а в селі, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там, здається, й помер.

Братовбивчі війни пережили його і тривали ще довго. Згодом прийшли моровиця і шведи. Кримчаки майже постійно гостювали в Україні, забираючи юрби люду в неволю. Пустіла Річ Посполита, пустіла Україна. Вовки вили на руїнах стародавніх міст, квітучі колись краї стали великою гробницею. Ненависть уросла в серця й отруїла побратимську кров, і вуста ні поляка, ні українця довго не могли промовити слів: «Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління».

Кінець

КОМЕНТАРІ

С. 115. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу… – Вірменська колонія у Львові існувала із XIV століття.

С. 116. … до міста от-от підійдуть Хмельницький і татари… – Війська Хмельницького підійшли до Львова наприкінці вересня (за Сенкевичем – на початку жовтня) 1648 року. Було взято Високий замок, панівну над містом позицію. Але від штурму Хмельницький відмовився, узяв тільки контрибуцію, щоб заплатити татарам, і цим урятував Львів від руїн і пограбування, повівши свої сили до Замостя.

С. 122. … найбільше зітнув турецьких голів… – Певно, маються на увазі голови опудал, що правили за турків.

С. 132. … маршальських судів боїшся… – Під час безкоролів’я діяли так звані каптурові суди (каптуром називалася організовувана на цей період конфедерація, яка вибирала маршалка – голову сейму), що карали кримінальні злочини і порушення громадського спокою.

С. 134. … спорудили накриття для сенату… – На «елекційному полі», як пише у своїй «Давньопольській енциклопедії» З. Глогер, «був оточений ровом і валом прямокутник, що мав три входи… Прямокутник поділявся на дві частини для двох палат: сенаторської і рицарської. Сенаторська, яка складалася з єпископів, воєвод, каштелянів і міністрів, засідала у будівлі, накритій шалівкою від дощу і сонця, а з боків завішаній тканинами. Зокола цієї будівлі збиралося просто неба рицарське коло, тобто всі посли від земель на елекційний сейм. Інша шляхта, котра з доброї волі з’їжджалася на елекцію, розташовувалася у воєводствах, розбиваючи шатра…»

С. 167. … віддала його єдиному синові найліпше, що мала… – Міхал-Фома-Корибут Вишневецький (1633–1673), син Ієремії Вишневецького, був обраний королем Польщі після зречення Яна Казимира у 1669 році (вибори ці Сенкевич описав у «Пані Володийовському»). Виявився невдалим правителем. За нього у Польщі посилилася феодально-шляхетська анархія, ослабилася королівська влада. У роки його правління Польща вела невдалу війну з Туреччиною, у ході якої 1672 року був підписаний ганебний Бучацький мирний договір, за яким частина Правобережної України відходила під владу Туреччини.

С. 168. … бо всі від Яфета походимо… – У шляхетській Польщі біблійна легенда про Ноєвих синів тлумачилася так, щоб обґрунтувати зверхність шляхти, котра веде свій родовід нібито від Яфета, над селянами, «нащадками Хама».

С. 168. … мало не королівський рід. – Вишневецькі вели свій родовід од Корибута, онука Гедимінаса і сина Ольгерда, великого князя литовського. Від нього Корибут дістав у спадок Новгород-Сіверське князівство.

С. 173. … від солодкого повітря Капуї… – Йдеться про епізод Другої пунічної війни, коли у Капуї, що відчинила свою браму Ганнібалові, полководець дав перепочити стомленим військам.

С. 205. … коли академія вітала його… – Мовиться про засновану 1632 року (шляхом злиття Київської братської школи і школи Києво-Печерсьої лаври) Києво-Могилянську академію, названу так на честь Петра Могили, котрий сприяв її створенню. Вона була першим вищим навчальним закладом в Україні, великим культурно-просвітницьким центром.

С. 214. … Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. – Ідеться про князя Януша Радзивілла (1612–1655), одного із найзаможніших литовських магнатів, що володів багатьма землями й містами, котрий у 1648–1649 роках був коронним гетьманом литовським і очолив війська, послані на придушення народного повстання у Білорусії. Взяття Мозиря, Турова, Бобруйська на початку 1649 року, а згодом, у серпні 1651 року, і Києва справді супроводжувалося звірствами, витонченими стратами.

С. 236. Анджей Фірлей (помер близько 1650 року) був із 1640 року бельським каштеляном, із 1649-го – сандомирським воєводою. Належав до кальвіністського віросповідання. 1649 року брав участь в обороні Збаража як один із рейментарів, так само як і Станіслав Ланцкоронський (помер 1657 року), котрий у 1654 році, на думку академіка Яворницького, став польним, а згодом коронним гетьманом, хоч це документально не підтверджено.

С. 258. Бахмат – низькоросла, витривала порода коней, що використовувалася у татарській кінності.

С. 328. Данило Нечай – герой народно-визвольної війни 1648–1654 років, сподвижник Богдана Хмельницького, брацлавський полковник (1648–1651). Із 1648 року був одним з організаторів народно-повстанського руху проти польських магнатів і шляхти спочатку на Київщині, а згодом на Брацлавщині й Волині. У червні 1649 року командував передовими загонами селянсько-козацького війська, очолюваного Хмельницьким. У бою під Меджибожем завдав нищівної поразки польсько-шляхетським військам, що полегшило головним силам визволити Старокостянтинів. Відзначився і під час Збаразької облоги. У 1650 році очолив на Волині, Поділлі й Брацлавщині селянсько-козацьке повстання проти польської шляхти, яка за умовами Зборівського договору 1649 року повернулася на Правобережну Україну. У листах до Хмельницького польсько-шляхетський уряд називав Нечая «найбільшим бунтівником» і вимагав суворо покарати його. Загинув 1651 року у нерівному бою з військами гетьмана Калиновського за прикордонну фортецю Красне.

С. 329. Ланова піхота – була створена у Польщі 1655 року. До неї брали селян – по одному селянинові з п’ятнадцяти ланів землі.

С. 349. … короля Густава Адольфа під Тширною під Пуском… – Маються на увазі битви, виграні польськими військами у війні зі Швецією наприкінці 20-х років XVII століття за прибалтійські землі. Густав II Адольф був шведським королем у 1611–1632 роках.

С. 353. … два відважні полковники, Гладкий і Небаба… – Матвій Гладкий (рік народження невідомий – 1652) – миргородський полковник, учасник визвольної війни 1648–1654 років. Брав участь у боях під Корсунем, Пилявцями, Збаражем, у походах на Львів і Замостя. У битві під Берестечком, де було тимчасово полонено Хмельницького татарами, виконував обов’язки гетьмана. Виходець із козацьких низів, Гладкий був у опозиції до старшини шляхетського походження. Він протидіяв вступові на Лівобережжя польських військ, які йшли туди за умовами Білоцерківського договору 1651 року. За свідченням літописця Самовидця, Гладкий після Берестецької битви намагався посісти посаду гетьмана. За наказом Хмельницького страчений.

Мартин Небаба (рік народження невідомий – 1651) – чернігівський полковник, один із видатних українських військових діячів періоду визвольної війни. У травні 1648 року очолив повстання проти польської шляхти на Чернігово-Сіверщині. Після вигнання польських загарбників 1648 року був призначений полковником Чернігівського полку. Брав учать у Пилявецькій битві, у поході селянсько-козацьких військ під Замостя, у Збаразькій облозі та Зборівській битві 1649 року, у поході на Молдавію 1650 року. Виконував важливі дипломатичні доручення Хмельницького. 1651 року керував обороною Чернігово– Сіверщини. Улітку 1651 року під час наступу на Україну литовсько-польської армії, очолюваної Я. Радзивіллом, командував загоном козаків Чернігівського і Ніжинського полків. Загинув у бою під Лоєвом.

С. 433. … це був сам король… – Ян II Казимир (1609–1672) – польський король (1648–1668) із династії Ваза. Родом із Франції, де був кардиналом. Після смерті свого брата, польського короля Владислава IV, був запрошений на польський престол. За Яна II Казимира всі сили Речі Посполитої були спрямовані на придушення визвольної війни українського народу. 1649 і 1653 року він особисто очолював народне ополчення в Україну. Війни, які Річ Посполита вела за його правління, викликали соціально-економічну кризу, загострили класові суперечності в країні й послабили королівську владу. Спроби Яна II Казимира зміцнити королівську владу викликали опір магнатів. У 1668 році король зрікся престолу і виїхав до Франції, де й помер у Невері.

С. 433. Ієронім Радзейовський (1622–1667) був коронним підканцлером, вів інтриги проти Яна II Казимира, був засуджений і втік до Швеції. Під час шведської навали слугував окупантам, прибув до Польщі укупі зі шведським військом. Виведений у романі «Потоп».

С. 433. Єжи Оссолінський (1595–1651) – польський магнат, коронний канцлер (із 1643-го). Проводив загарбницьку політику щодо України. Належав до правлячих кіл шляхетської Польщі, які домагалися зміцнення королівської влади та обмеження феодальної анархії. Через спротив переважної більшості польських магнатів і шляхти змушений був відмовитися від своїх політичних намірів. У зовнішній політиці орієнтувався на габсбурзьку монархію, у союзі з якою готувався почати війну проти султанської Туреччини, сподіваючись на військову підтримку українського реєстрового козацтва. На початку народно-визвольної війни намагався схилити на бік шляхетської Польщі керівну верхівку козацької старшини і з її допомогою придушити повстання українського народу. Проте ці підступні плани зазнали краху. Під час Зборівської битви 1649 року, у якій польсько-шляхетські війська зазнали поразки, Оссолінському вдалося підкупити кримського хана Іслам-Гірея III і домогтися укладення Зборівського договору.

С. 454. Під Зборовом укладено перемир’я… – Зборівський договір було укладено між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном II Казимиром 8 серпня 1649 року, після перемоги українських селянсько-козацьких військ над польсько-шляхетською армією під м. Зборовом. Хмельницький вимушений був підписати його під тиском кримського хана Іслам– Гірея III, який зрадив і перейшов на бік шляхетської Польщі. Договір формально підтверджував права і привілеї козацького війська. Кількість козаків у реєстрі встановлювалася у 40 тисяч і була значно менша за фактичну. У трьох воєводствах – Київському, Чернігівському і Брацлавському – влада польської шляхти обмежувалася. У них не повинні були розміщуватися польські війська. Адміністративні й інші посади мали право обіймати тільки представники української шляхти, козацької старшини і міщанства. За гетьманом закріплювалося володіння Чигирином. Учасники війни не мали зазнавати жодних покарань. Київський митрополит діставав місце у сенаті Речі Посполитої. Згідно з договором скасовувалась унія, проголошувалася свобода православного віросповідання. Польські пани могли володіти своїми маєтками в Україні. Селяни-повстанці, які не потрапляли до реєстру, поверталися до своїх панів. Однак сейм Речі Посполитої не затвердив Зборівського договору. Магнати і шляхта не погодилися навіть на незначний компроміс. Фактично договір так і не набув чинності, визвольна війна тривала й далі.

Євген Литвиненко