Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XIX

кщо пан Заглоба нудився у Збаражі, то не менш від нього нудився й Володийовський, котрий особливо сумував за ратними трудами і пригодами. Бувало, правда, що від часу до часу виходили зі Збаража хоругви розганяти розбійницькі ватаги, які палили і вбивали над Збручем, але то була мала війна, такі собі сутички, хоч через довгу й морозну зиму надокучлива й виснажлива, на якій годі було здобути слави. Ось чому пан Міхал щодня не давав спокою Заглобі, підбиваючи його іти на допомогу Скшетуському, від якого довгенько вже не було жодної звістки.

– Певно, він там ускочив у якусь халепу, а може, й життям наклав, – казав Володийовський. – Нам треба конче їхати, хоч би й довелося разом із ним загинути.

Пан Заглоба не дуже суперечив, бо, як стверджував, геть струхлявів у Збаражі й сам дивувався, як іще грибами не поріс, але із від’їздом зволікав, сподіваючись, що ось-ось прийде від Скшетуського якась звістка.

– Пан Ян не тільки відважний, а й кмітливий, – відповідав він Володийовському на його чіпляння. – Зачекаємо ще кілька днів, бо раптом прийде лист і виявиться, що нам не треба було нікуди їхати.

Пан Володийовський визнавав слушність цього аргумента і запасався терпінням, хоч час тягся для нього дедалі повільніше.

Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях настав спокій. Єдиною розвагою було обговорення публічних новин, які часто-густо проникали крізь сірі збаразькі мури.

Говорили про коронацію і про сейм, про те, чи дістане булаву князь Ієремія, котрий з усіх полководців заслуговував на неї найбільше. Обурювалися тими, хто твердив, що буцімто завдяки поверненню до перемов із Хмельницьким один тільки Кисіль піде вгору. Володийовський через це кілька разів виходив на герць, а пан Заглоба напивався по самісінькі ризи – і з’являлася небезпека, що він геть зіп’ється, бо чалився не лише з офіцерами і шляхтою, а й не соромився погуляти у міщан на хрестинах, на весіллях, особливо вихваляючи їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський шпетив його за це, кажучи, що не гоже шляхтичеві водитися з людьми низького роду, бо від цього зменшується повага до всього стану, але Заглоба відповідав, що тут винуваті закони, які дають змогу міщанам у пір’я вбиватися і такі мати достатки, якими може володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюду такими правами ні до чого доброго не приведе, але робив своє. І важко було дорікати йому за це похмурої зимової пори, коли кожного мучила непевність, нудьга й чекання.

Однак поволеньки стало дедалі більше князівських хоругов стягатися до Збаража, що провіщало на весну війну. Це декому додало отухи. Приїхав серед інших із гусарською хоругвою Скшетуського і пан Підбип’ята. Він привіз вісті про немилість, у якій залишався при дворі князь, про смерть пана Януша Тишкевича, воєводи київського, на місце котрого, на загальну думку, мали призначити Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до ліжка у Кракові коронного стражника пана Лаща. Про війну пан Підбип’ята чув від самого князя, що поновиться вона тільки з крайньої необхідності, бо комісарів було відправлено до козаків із наказом іти на будь-які поступки. Розповідь пана Підбип’яти рицарство Вишневецького зустріло з люттю, а пан Заглоба пропонував подати до суду протест і заснувати конфедерацію, бо, як він сказав, не хоче, щоб його труди під Старокостянтиновом пропали марно.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах минув лютий і добігав уже половини березень, а від Скшетуського так нічого й не було.

Володийовський ще дужче став наполягати на від’їзді.

– Вже не князівну, а Скшетуського нам шукати треба, – казав він.

Тим часом виявилося, що пан Заглоба мав слушність, одкладаючи від’їзд із дня на день: наприкінці березня із листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав Заглобу, а коли вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, Володийовський, відірвавши печатку, прочитав таке:

– «Понад Дністром аж до Ягорлика не знайшов я жодних слідів. Гадаючи, що князівну сховано в Києві, пристав я до комісарів, із якими дійшов до Переяслава. Звідти, діставши несподівано дозвіл від Хмельницького, прибув до Києва і шукаю її всюди, у чому мені допомагає сам митрополит. Наших тут безліч – ховаються у міщан і по монастирях, але, боячись черні, нічим себе не виказують, тому шукати важко. Господь мене на всьому шляху провадив і не лише оберіг, а й прихилив до мене Хмельницького, тож сподіваюся, що він і далі мені допомагатиме і змилується наді мною. Ксьондза Муховецького прошу відправити молебень, на якому і ви за мій успіх помоліться. Скшетуський».

– Хвала Господові Предвічному! – вигукнув Володийовський.

– Тут іще постскриптум, – мовив Заглоба, заглядаючи через плече пана Міхала.

– Правда! – відповів малий рицар і прочитав далі:

– «Листа цього вручить осавул миргородського куреня, котрий шанобливо мною опікувався, коли я на Січі в неволі був, і тепер у Києві мені допомагав, і листа доправити зголосився, ризикуючи життям; подбай про нього, Міхале, аби йому нічого не бракувало».

– Принаймні хоч один порядний козак знайшовся! – сказав Заглоба, подаючи Захарові руку.

Старий потиснув її без тіні приниження.

– Будь певен, дістанеш винагороду, – пообіцяв малий рицар.

– Він сокіл у – відповів козак, – я його люблю у я не для грошей тутки прийшов.

– І гордості тобі, бачу, не позичати, не один би шляхтич позаздрив, – вів далі Заглоба. – Не всі серед вас звірі, не всі! Та це байдуже! То, кажеш, пан Скшетуський у Києві?

– Атож.

– А в безпеці, бо чував я, що чернь там розгулює?

– Він у полковника Донця мешкає. Йому нічого не заподіють, бо наш батько Хмельницький під страхом смерті наказав Донцеві берегти його як зіницю ока.

– Дива та й годі… Чого це Хмельницький так полюбив Скшетуського?

Він його давно любить.

– А казав тобі пан Скшетуський, що шукає у Києві?

– Як це не казав, коли він знає, що я йому друг! Ми і вкупі шукали, і нарізно, тож як було не сказати?

– Але й досі не знайшли?

– Не знайшли. Ляхів там іще до смутку, і всі ховаються, один про одного нічого не знає – спробуй знайти. Ви чули, що там чернь мордує, а я це бачив: не тільки ляхів ріжуть, а й тих, хто їх ховає, навіть ченців і черниць. У монастирі Миколи Доброго знайшли дванадцять ляшок, то їх укупі з черницями димом у келії задушили. Через день кидають клич вулицею і ловлять, спіймають і в Дніпро… Ой! Скількох уже там потопили…

– То, може, і її замордували?

– Може, й так.

– Ні, ні! – перебив його Володийовський. – Якщо вже її Богун туди спровадив, то це безпечне місце.

– Де, як не в монастирі, найбезпечніше, а й там знаходять.

– Ух! – вигукнув Заглоба. – То ви, Захаре, думаєте, що вона могла загинути?

– Не знаю.

– Либонь, Скшетуський не втрачає надії, – вів далі Заглоба. – Бог послав йому тяжкі спитки, та колись і втішити має. А ви, Захаре, давно з Києва?

– Ой давно, пане. Я вийшов, коли комісари через Київ назад верталися. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і бігли, нещасні у хто як міг, по снігах, по кучугурах, через ліси, до Білогородки, а козаки доганяли їх і били. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив за всі гроші, що мав.

– О, собачі душі! То ви, кажете, з комісарами їхали?

– З комісарами аж до Гущі, а звідти до Острога. А далі вже сам ішов.

– А ви давно знаєте пана Скшетуського?

– На Січі я його зустрів пораненого, а потім виходив і полюбив, як дитину рідную. Я старий, і мені нема кого любити.

Заглоба гукнув слугу й наказав подати меду і чогось м’ясного. Посідали вечеряти. Захар їв жадібно, він був здорожений і голодний, потім занурив сиві вуса у темну рідину, випив, смачно прицмокнув і сказав:

– Славний мед.

– Ліпший за кров, яку ви п’єте, – відповів Заглоба. – А втім, я гадаю, вам, як чоловікові чесному і панові Скшетуському відданому, нема чого повертатися до бунтарів. Залишайтеся з нами! Тут вам добре буде.

Захар підвів голову.

– Я письмо віддав, а тепер піду. Я козак, мені з козаками, а не з ляхами брататися.

– І бити нас будете?

– А таки буду. Я січовик. Ми собі батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому булаву і стяг прислав.

– От тобі й маєш, пане Міхале! – мовив Заглоба. – Не казав я тобі, що протестувати треба?

– Аз якого ви куреня?

– Із миргородського, але його вже нема.

– А що з ним сталося?

– Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

– І ми ваших полонених маємо.

– Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.

– Хто такий?

– Ой, славний отаман. Богун.

– Богуна у поєдинку зарубано на смерть.

– А хто його зарубав?

– Он той рицар, – відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.

Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:

– Цей лицар Богуна вбив?

– Що, чорти б тебе взяли! – вигукнув, насупившись, Володийовський. – Цей посланець забагато собі дозволяє.

– Не гнівайся, пане Міхале, – заспокоїв Заглоба. – Чоловік він, видно, чесний, а що на етикеті не розуміється, так на те він і козак. З іншого боку, для вашої милості це велика честь, бо хто іще з таким непоказним виглядом здобув у житті стільки великих перемог? Статури ти кволої, але духом міцний. Я сам, пам’ятаєш, як після герцю витріщався на тебе, хоч увесь бій на власні очі бачив? Бо мені вірити не хотілося, щоб такий жевжик…

– Дай мені спокій, ваша милость! – буркнув Володийовський.

– Не я твій батько, тому не злись на мене. І все ж скажу тобі: я хотів би мати такого сина, і якщо твоя ласка, я всиновлю тебе і відпишу все своє багатство. Бо то не сором – мати великий дух у малому тілі. І князь не набагато більший за тебе, а сам Александр Македонський не годен бути йому зброєносцем.

– Не на тебе я злюся, – трохи лагідніше мовив Володийовський, – а на те, що нічого втішного із листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він над Дністром головою не наклав – хвалити Бога, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, що знайде?

– Твоя правда! Але якщо Господь нашими стараннями допоміг йому Богуна спекатися і стількох небезпек, стількох пасток уникнути, та ще й у зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивної любові до нашого приятеля, то не на те, щоб від страждань і журби він висох на скіпку. Якщо ти у всьому цьому, пане Міхале, руки провидіння не бачиш, розум твій тупіший від шаблі. А втім, слушно кажуть, що не можна мати всіх достоїнств одразу.

– Я одне бачу, – відповів, ворушачи вусиками, Володийовський, – що нам із тобою там робити нема чого, і треба сидіти тут, аж поки струхлявіємо до решти.

– Скорше я струхлявію, ніж ти, бо я від тебе старший; ну що ж – і ріпа трухлявіє, і солонина від старості гіркне. Подякуємо радше Богові за те, що всім нашим бідам щасливий кінець посилає. Чимало я натерпівся за князівну, далеко більше, ніж ти, і не набагато менше від Скшетуського, бо вона мені як донька, я б і рідної дужче не кохав. Кажуть навіть, що вона як дві краплі води на мене схожа, але я її і без того милую, і не бачив би ти мене ні веселим, ні спокійним, якби я не вірив, що скоро закінчаться усі її поневіряння. Завтра ж почну складати epithalamium[58]58
  Епіталаму (лат.).


[Закрыть], бо дуже гарні пишу вірші, тільки останнім часом віддав перевагу Марсові перед Аполлоном.

– Що зараз говорити про Марса! – гнівно відповів Володийовський. – Трясця б його взяла, того зрадника Киселя, і всіх комісарів із їхніми перемовами вкупі! Весною як двічі по два чотири укладуть мир. Пан Підбип’ята, котрий говорив із князем, каже те саме.

– Пан Підбип’ята так розуміється на політиці, як коза на перці. Він при дворі тільки за своєю вертихвісткою увивався і більше нічого не бачив. Дасть Бог, ще відіб’ють її в нього, та годі про це. Я не заперечую, що Кисіль зрадник, і про це знає уся Річ Посполита, а от щодо перемов, здається мені, надвоє баба ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

– А що там у вас, Захаре, кажуть: буде мир чи війна?

– До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

– Утішся ж, пане Міхале, я теж чував, що чернь усюди готується до війни.

– Буде така війна, якої не бувало, – мовив Захар. – У нас кажуть, що й султан турецький прийде, і хан з усіма ордами, а наш приятель Тугай-бей і взагалі додому не пішов, а стійбище неподалік розкинув.

– Утішся ж, пане Міхале, – повторив Заглоба. – І новому королеві теж напророчили, що усі роки його правління минуть у війнах; отож схоже, що простий чоловік іще довго не ховатиме шаблі в піхви. Зітремося ще ми в боях, як мітла від довгого замітання, – але така вже наша вояцька доля. А коли доведеться битися, тримайся ближче до мене, пане Міхале: чудові побачиш речі, дізнаєшся, як билися за давніх ліпших часів. Боже мій! Не ті вже люди, що були колись, і ти не такий, пане Міхале, хоч і сердитий у бою і Богуна зарубав.

– Справедливо кажете, пане, – підтвердив Захар. – Не тії тепер люде, що бували…

Відтак почав придивлятися до Володийовського і хитати головою:

– Але щоби цей лицар Богуна убив, ні, ні!..

РОЗДІЛ XX

ідпочивши кілька днів, старий Захар поїхав назад до Києва, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без великих сподівань на збереження миру, навіть більше – у повній розгубленості. Вони домовилися про armisticium[59]59
  Перемир'я (лат.).


[Закрыть] до українських Зелених Свят, після яких мала організуватися нова комісія із повноваженнями вести перемови. Одначе вимоги й умови Хмельницького були такі високі, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них пристати. Тому обидві сторони почали квапливо озброюватися.

Хмельницький посилав посла за послом до хана, аби той з усім військом поспішав йому на допомогу; відправляв він гінців і до Стамбула, де уже давно перебував королівський посланник пан Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день чекали заклику в народне ополчення. Надійшли повідомлення про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського й Фірлея і про повне усунення од військових справ Ієремії Вишневецького, котрий тепер тільки на чолі власних сил міг захищати вітчизну. Не лише князівські жовніри й українська шляхта, а навіть прихильники колишніх рейментарів обурювалися таким рішенням і немилістю до князя, слушно твердячи, що коли було варто пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія укласти мир, то усунення його напередодні війни було величезною, непростимою помилкою, бо він один міг помірятися з Хмельницьким і здолати цього славетного вождя заколоту. Нарешті й сам князь прибув до Збаража, щоб зібрати чимбільше війська і в повній готовності чекати початку війни.

Перемир’я було укладене, але часто-густо давалося взнаки його безсилля. Хмельницький, правда, звелів зітнути голови кільком полковникам, котрі всупереч угоді дозволяли собі нападати на замки і хоругви, розпорошені по зимівниках, але він не міг стримати черні й численних некерованих ватаг, які про armisticium або не чули, або не хотіли чути, або навіть не розуміли значення цього слова. Вони безупинно порушували встановлені договором кордони, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З іншого боку, приватні й кварцяні війська, переслідуючи заколотників, частенько переходили Прип’ять і Горинь у Київському воєводстві, забиралися у глиб воєводства Брацлавського, а там, зустрівшись із козаками, вчиняли справжні бої, іноді затяті й криваві. Через це з боку і козаків, і поляків без упину сипалися скарги про порушення договору, якого, по суті, нікому несила було дотримати. Тож перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, з одного боку, ні король із гетьманами – з другого, не вирушали на бойовище, але війна вже фактично розгорялася – без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як і колись, освітлювали палахкотливі села, містечка, міста, замки, осявали криваві побоїща і людську недолю.

Ватаги з-під Бара, Хмільника, Махнівки діставали аж до Збаража, вбиваючи, грабуючи, спалюючи. Цих Ієремія громив руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, – він хотів рушити з усією дивізією аж тоді, коли вже й гетьмани вийдуть на бране поле.

А поки що князь висилав роз’їзди, наказуючи платити кров’ю за кров, палями за грабежі й мордування. Пішов раз укупі з іншими пан Лонгінус Підбип’ята і розгромив бунтівників під Чорним Островом, та був цей рицар страшний тільки у битві, а з полоненими, схопленими зі зброєю в руках, поводився надто лагідно, і через те більше його не посилали. Зате особливо відзначався у цих експедиціях пан Володийовський, із котрим позмагатися в партизанській війні міг хіба що Вершул. Ніхто інший не робив таких блискавичних рейдів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в шаленій атаці, розпорошити на всі чотири вітри, виловити, перебити, перевішати. Невдовзі його ім’я теж почало викликати жах, а князь почав ставитися до нього особливо прихильно. Від кінця березня до середини квітня пан Володийовський знищив сім некерованих ватаг, кожна з яких була утричі сильніша за його загін, і не знав утоми. Його розбирала дедалі більша охота, немовби у пролитій крові він черпав нові сили.

Малий рицар, а радше, малий диявол, ревно підбивав пана Заглобу допомагати йому у цих експедиціях, бо над усе любив його товариство, але статечний шляхтич не піддавався його вмовлянням, так пояснюючи свою відмову:

– У мене, пане Міхале, завеликий живіт, щоб трястися й шарпатися у цій метушні, опріч того, хто до чого вдатний. З гусарами серед білого дня врізатися у гущу ворожого війська, обоз рознести, стяги відібрати – це моє, для цього мене Господь Бог сотворив і успособив, а ганятися вночі по кущах за гультяями – тобі лишаю, ти у нас тонкий, як голка, і пролізеш у будь-яку шпарину. Я старого гарту рицар і волію, як лев, роздирати звіра, а не, як нишпорка, вистежувати його по кущах. Зрештою, я і спати лягаю, тільки-но звечора подоять корів, – це для мене найкраща пора.

Тож їздив Володийовський сам і сам перемагав, аж поки, вирушивши якось наприкінці квітня, повернувся в середині травня такий виснажений і сумний, ніби зазнав поразки і людей втратив. Так принаймні здалося всім, хоч це було хибне уявлення. У тому довгому і важкому поході пан Володийовський зайшов аж за Острог, під Головню, де розгромив не звичайнісіньку ватагу черні, а загін у кілька сотень запорожців, половину з яких він зарубав, а половину взяв у полон. Тим дивніше було бачити глибокий смуток, що затуманював його веселе від природи обличчя. Багатьом кортіло відразу дізнатися про причину цього смутку, але пан Володийовський не сказав нікому й слова і, злізши з коня, у супроводі двох невідомих рицарів подався до князя, з яким мав довгу розмову. Із тими самими рицарями він пішов потім до пана Заглоби, не затримуючись ні на мить, хоч цікаві до новин дорогою хапали його за рукава.

Пан Заглоба з неабияким здивуванням розглядав двох велетнів, котрих ніколи досі не бачив. Судячи зі строїв із золотими нашивками на плечах, вони служили у литовському військові. Володийовський же сказав:

– Зачини двері, ваша милость, і звели нікого не пускати, бо нам треба поговорити про важливі справи.

Заглоба дав наказ челядникові й почав неспокійно дивитися на прибульців, з обличчя яких видно було, що вони нічого доброго не скажуть.

– Це, – мовив Володийовський, показуючи на юнаків, – князі Булиги-Курцевичі: Юр і Анджей.

– Двоюрідні брати Гелени! – вигукнув Заглоба.

Князі вклонилися і відповіли в один голос:

– Двоюрідні брати небіжчиці Гелени…

Червоне обличчя Заглоби вмить стало блідо-синім. Мов підстрелений, він почав руками бити в повітрі, розтулив рота, не в змозі перевести дихання, витріщив очі й радше простогнав, ніж промовив:

– Як це?..

– Є відомості, – журливо відповів Володийовський, що князівну в монастирі Миколи Доброго замордували.

– Чернь задушила димом у келії дванадцять панянок і кільканадцять черниць, серед яких була наша сестра, – додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не сказав, тільки обличчя його, перед цим синє, почервоніло так, що присутні злякалися, як би старого не вхопив грець. Відтак повіки його спроквола опустилися, він затулив обличчя руками, а з вуст у нього вирвався новий стогін:

– Боже! Боже! Боже!

Після цього він замовк і довго не озивався.

А князі й Володийовський почали горювати.

– От зібралися ми вкупі, родичі й приятелі, щоб тебе, вродлива панно, йти рятувати, – але, на жаль, із поміччю запізнилися. Ні до чого наше бажання, ні до чого наші шаблі й відвага, бо ти вже в іншому, ліпшому за цей лихий, світі, у кімнаті фрейлін Цариці Небесної…

– Сестро! – волав велетень Юр, знову від жалю рвучи на собі волосся. – Ти прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплину твоєї крові проллємо відро ворожої.

– І нехай допоможе нам Бог! – додав Анджей.

И обидва князі грізно простягли до неба руки, а Заглоба підвівся з лави, ступив кілька кроків до тапчана, заточився як п’яний і впав на коліна перед іконою.

За хвилю в замку озвалися дзвони, сповіщаючи про південь. Вони гули понуро, як на похороні.

– Нема вже її, нема! – знову сказав Володийовський. – Янголи забрали її на небо, а нам лишили сльози й зітхання.

Ридання вирвалося із Заглобиних грудей, і він затрясся всім своїм могутнім тілом, а рицарі й далі нарікали на долю, і дзвони окселентували їм.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Усі подумали навіть, що стомлений горем шляхтич заснув навколішки, але трохи перегодя він підвівся й сів на тапчані, тільки це був уже не той чоловік: із червоними, затуманеними кров’ю очима, пониклою головою, звислою аж на підборіддя нижньою губою; на обличчі в нього відбилися безпомічність і небачена досі стареча неміч, – справді, здавалося, що колишній пан Заглоба, пихатий, благодушний веселун і вигадник, помер, а лишився придавлений гнітом років і втомою стариган.

Та ось, незважаючи на протести слуги, що пильнував біля дверей, зайшов пан Підбип’ята, і знову почалися жалі й горювання. Литвин згадував Розлоги і першу зустріч із князівною, її принадність, молодість і вроду; нарешті пригадавши, що є хтось, нещасніший від них усіх, – наречений її, пан Скшетуський, – заходився розпитувати про нього у малого рицаря.

– Скшетуський залишився у князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, світу Божого не бачачи, – мовив пан Володийовський.

– А чом би нам до нього не з’їздити? – спитав литвин.

– Нема чого туди їхати, – відповів Володийовський. – Князівський лікар ручається за його здоров’я; при ньому пан Суходольський, полковник князя Домініка й великий приятель Скшетуського, і наш старий Зацвіліховський – обидва старанно про нього дбають. Йому нічого не бракує, а те, що він увесь час не при тямі, для нього ж ліпше.

– О Боже всемогутній! – вигукнув литвин. – Ти, ваша милость, бачив Скшетуського на власні очі?

– Бачив, але якби мені не сказали, що то він, не впізнав би, так його виснажили хвороба і страждання.

– А він упізнав вашу милость?

– Напевно, упізнав, бо, хоч нічого й не сказав, але всміхнувся і кивнув, а мене такий жаль узяв, що я довше лишатися біля нього не зміг. Князь Корецький хоче іти до Збаража з хоругвами, Зацвіліховський піде з ним, пан Суходольський теж присягається, що видушить, хоч і матиме від князя Домініка інший наказ. Вони привезуть із собою й Скшетуського, якщо його недуга не здолає.

– А звідкіля у вас ці відомості про смерть князівни? – спитав пан Лонгінус. – Чи не ці кавалери їх привезли? – додав він, показуючи на князів.

– Ні. Ці кавалери самі випадково про все дізналися у Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди прибули зі мною, бо нашому князеві мали передати листи від воєводи. Війна неминуча, а з комісії вже нічого не буде.

– Ми вже й самі це зрозуміли, але скажи мені, добродію, хто тобі повідав про смерть князівни?

– Мені сказав Зацвіліховський, а йому сам Скшетуський. Поручикові Хмельницький дав дозвіл шукати княжну в Києві, а допомогти обіцявся навіть митрополит. Шукали переважно по монастирях, бо всі, хто з наших лишився у Києві, там поховалися. Гадали, що й Богун князівну в якомусь монастирі сховав. Шукали, шукали, сподіваючись на краще, хоч знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять панянок димом задушила. Сам митрополит запевняв, що Богунової нареченої ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

– То вона була в Миколи Доброго?

– Авжеж. Скшетуський зустрів у одному з монастирів пана Иоахима Єрлича, а позаяк усіх розпитував про князівну, спитав і його. Пан Єрлич розповів йому, що всіх панянок, які були, козаки відразу забрали, тільки у Миколи Доброго лишилося дванадцять, котрих згодом димом задушили. Серед них мала бути й Курцевичівна. Скшетуський, знаючи, що пан Єрлич іпохондрик і від постійного страху несповна розуму, не повірив йому і ще раз подався з розпитуваннями у монастир. На нещастя, черниці, три з яких були задушені у тій самій келії, прізвищ не знали, та коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що така була. Отоді-то Скшетуський із Києва поїхав і відразу тяжко занепав на здоров’ї.

– Диво, як іще живий лишився.

– І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, котрий його у полоні на Січі виходжував, а потім від нього з листом сюди приїздив, а повернувшись допомагав шукати князівну. Він його й у Корець одвіз і панові Зацвіліховському в руки передав.

– Нехай же Господь підтримає його, бо він уже ніколи не матиме втіхи, – мовив пан Лонгінус.

Пан Володийовський замовк, і настала гробова тиша. Князі, підперши голови руками й насупивши брови, сиділи непорушно, Підбип’ята звів очі до неба, а пан Заглоба вперся скляним поглядом у протилежну стіну, ніби глибоко задумався.

– Прокинься, ваша милость! – сказав нарешті Володийовський, струснувши його за плече. – Про що так задумався? Нічого вже ти не придумаєш, і всі твої хитрощі нічим не допоможуть.

– Я це знаю, – кволим голосом відповів Заглоба. – Одне в мене на думці: старий я і не маю чого робити на цьому світі.