Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

– Більше, аніж будь-чим іншим, – докинув Заглоба. – Ходять тут усі спозарання до нас із привітаннями, а нема щоб запросити на чарчину із доброю закускою, хоч це була б найліпша оцінка наших заслуг.

Говорячи це, пан Заглоба пильно дивився у вічі старості красноставському і лукаво підморгував своїм одним оком. Староста ж усміхнувся й сказав:

– У мене самого від учорашнього обіду й ріски в роті не було, а от горілки ковток, може, в якомусь поставці й знайдеться. Ласкаво прошу ваших милостей.

Але Скшетуський, пан Лонгінус і малий рицар почали відмовлятися й гримати на пана Заглобу, котрий викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався:

– Не напрошувався я, – казав він. – Ви ж мене знаєте: я своє віддам, а чужого не візьму, та коли така шляхетна персона просить, grubianitas[79]79
  Грубо, нечемно (лат.).


[Закрыть] було б відмовлятися.

– Ходімо, ходімо! – припрошував староста. – І мені приємно у гарній компанії посидіти, і час маємо, поки не стріляють. На трапезу не прошу, бо і з конятиною сутужно – уб’ють на майдані коня, до нього враз сто рук тягнуться, а горілки є зо дві баклажки, і для себе я їх не триматиму.

Приятелі ще опиралися й не хотіли, та позаяк староста дуже наполягав, пішли, а пан Стемповський побіг уперед і так постарався, що до горілки знайшлася й закуска: кілька сухарів і кілька шматочків конятини. Пан Заглоба вмить повеселішав і сказав:

– Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї облоги, отоді вже ми враз до ополченських возів доберемося. Вони силу-силенну всяких наїдків завше за собою возять, більше дбаючи про черево, аніж про Річ Посполиту. Я волів би з ними ліпше застілля мати, не воювати, хоч, може, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.

Староста споважнів.

– Як ми вже один одному заприсяглися, – мовив він, – що всі до решти ляжемо, а ворогові не здамося, так воно й буде. Мусимо підготувати себе до того, що настануть іще гірші часи. Харчів уже майже немає, ще гірше – порох кінчається. Іншим я б цього не сказав, але вашим милостям можна. Невдовзі лише запеклість у серцях і шаблі в руках у кожного із нас залишаться й готовність умерти – більше нічого. Дай Боже, щоб король чимскоріше прийшов, це остання надія. Войовничий його світлість! Він напевно не пошкодував би ні зусиль, ні здоров’я, навіть життя свого, аби нас визволити, та ба – замало у нього війська. От і мусить чекати, а ви, ваші милості, добре знаєте, як поволі збирається народне ополчення. Та й, зрештою, звідкіля королю знати, як ми тут обороняємося і як уже доїдаємо останні крихти?

– Ми готові вмерти, – мовив Скшетуський.

– А що як йому сповістити? – спитав Заглоба.

– Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, – сказав староста, – що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть – ось чим це загрожує!

– А чом би не пуститися на хитрощі? – спитав Заглоба. – От мені вже дещо сяйнуло.

– Що саме? – поцікавився староста.

– Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.

– Треба б про це із князем поговорити, – відповів староста.

Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:

– Я візьмусь прокрастися через козацький стан…

Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:

– Ти, добродію, берешся це виконати?

– Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? – спитав Скшетуський.

– Давно думаю, відповів литвин, – бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив цю обітницю виконати, вирушив би негайно. Що я, мізерний чоловік, значу? Невелика буде втрата, якщо навіть і зарубають дорогою.

– Але ж зарубають без сумніву! – закричав Заглоба. – Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?

– То й що з того, братику? – сказав пан Лонгінус. – Захоче Господь – проведе мене, а ні – нагородить на небі.

– Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з’їхав? – спитав Заглоба.

– І все-таки я піду, братику – з насолодою відповів литвин.

– Птах там не пролетить – із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.

– І все-таки я піду, – повторив литвин. – Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.

– Ну ви лишень погляньте на нього! – кричав у відчаї Заглоба. – Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору – тільки так ти зможеш туди дістатися.

– Ну дозвольте ж, добродії! – благально мовив литвин, складаючи руки.

– О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, – сказав Скшетуський.

– І я з вами! – додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.

– А дідько б вас узяв! – заволав, схопившись за голову, Заглоба. – Хай вам грець із вашим «і я! і я!», із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете-таки напевно в’язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.

– Бог мене покарав! – кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!

Ще якийся час він гарячково ходив туди-сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.

– Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?

– Борони нас Боже! – відповів рицар. – Як це?

– Що пан Підбип’ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим…

– Слухати гидко, – перебив литвин.

– І йому я не дивуюсь, – вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. – Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, – це вже… останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.

– Як це чотирьох? – здивовано перепитав Скшетуський. – Невже і ти, добродію, хочеш?…

– Атож! – закричав, б’ючи себе кулаками у груди, Заглоба. – І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі – піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.

– А щоб ти був здоровий, добродію! – мовив Скшетуський.

Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:

– Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!

Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:

– От вам, маєте! Ідіть!

– Це звичайнісінька стрілянина, – зауважив Скшетуський.

– Звичайнісінька стрілянина? – передражнив його шляхтич. – Скажіть на милість! їм іще мало. Половини війська від цієї звичайнісінької стрілянини не стало, а вам і в носі не свербить.

– Не журися, добродію! – намагався заспокоїти Заглобу Підбип’ята.

– А ти помовч, литво-ботво! – гримнув Заглоба, – бо найбільше винен. Хто придумав цю авантюру, котра якщо не безглузда, то я дурний!

– А я таки піду, братику, – відповів пан Лонгінус.

– Підеш, підеш! І я знаю, чому! Нема чого героя з себе корчити, бо тебе наскрізь видно. Цнотливості хочеться позбутись, от ти й квапишся її з окопу винести. Ти найгірший серед рицарів, а не найліпший, полюбовниця, що продає цноту. Тьху! Кара Божа! Отож-бо!.. Не до короля ти поспішаєш – тобі б по селах поіржати, як коневі на вигоні. Погляньте лишень: ось рицар, котрий цнотою торгує! Гидота, чиста тобі гидота, хай мене святий хрест поб'є!

– Слухати гидко! – волав, затуляючи вуха, пан Лонгінус.

– Облиште сваритися! – поважно мовив Скшетусь– кий. – Подумаймо краще про діло!

– Постривайте, Христа ради! – втрутився староста красноставський, котрий досі з подивом слухав речі пана Заглоби. – Велике це діло, але без князя ми не можемо нічого вирішувати. Тут нема чого сперечатися. Ви на службі, добродії, і мусите виконувати накази. Князь зараз має бути в себе. Ходімо до нього і послухаймо, що він на це скаже.

– Те, що й я! – мовив Заглоба, і обличчя його освітилося надією. – Ходімо мерщій!

Вони вийшли і пішли через майдан, на який уже падали кулі із козацьких шанців. Військо стояло біля валів, що здалеку здавалися ярмарковими ятками, – стільки на них було понавішано старого строкатого одягу, кожухів, понаставлено возів, подертих наметів і всіляких предметів, які могли бути заслоною від куль, бо часом тижнями стрілянина не вщухала ні вдень ні вночі. Ось і тепер над цим порозвішуваним лахміттям тяглася довга блакитна смуга диму, а перед ним виднілися червоні й жовті шереги жовнірів, котрі навлежачки без упину стріляли по найближчих ворожих шанцях.

Сам майдан скидався на суцільну руїну; на рівній місцині, зритій заступами і стоптаній кіньми, не зеленіла жодна травинка. Де – не-де височіли горбочки свіжої землі у тих місцях, де жовніри копали колодязі й могили, валялися уламки розбитих возів, гармат, бочок, купи обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського ніде не було видно – кожен із них негайно прибирали на харч війську, натомість скрізь попадалися на очі гори залізних, переважно вже поруділих від іржі гарматних ядер, якими щодня засипав цей шмат землі супротивник. Тяжка війна і голод на кожному кроці лишали слід.

Дорогою нашим рицарям зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні виносили поранених і вбитих, другі поспішали до валів допомогти надто стомленим товаришам. Обличчя у всіх почорнілі, змарнілі, зарослі, суворі очі розчервонілі, одяг вицвілий, подертий, на голові часто-густо замість шапок і шоломів брудне ганчір’я, зброя поламана. І мимоволі спадало на думку запитання: що станеться з цією жменькою нездоланних досі звитяжців, коли мине ще тиждень, два…

– Погляньте, ваші милості, – мовив староста, – пора, пора повідомити його величності королю.

– Злидні вже, як собаки, вищиряють зуби, – відповів малий рицар.

– А що буде, як коней з’їмо? – спитав Скшетуський.

Так перемовляючись, вони дійшли до князівських наметів, що стояли з правого боку валу. Біля них товпилося кільканадцять кінних розсильних, які мали завдання розвозити по табору накази. Їхні коні, годовані меленою копченою конятиною, яких від цього постійно проносило, шарпалися й шалено підскакували, ні за що не бажаючи стояти на місці. Так було з усіма кіньми у всіх хоругвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, що то табун грифів або кентаврів лине полем, більше повітря, аніж землі торкаючись.

– Князь у шатрі? – спитав староста одного із гінців.

– Він із паном Пшиємським, – відповів той.

Староста увійшов перший, не доповівши, а четверо рицарів залишилися перед шатром.

Але за хвилю полог відхилився і з’явилася голова пана Пшиемського.

– Князь негайно хоче бачити ваших милостей, – сказав він.

Пан Заглоба зайшов до шатра, маючи впевненість, що князь не захоче найкращих своїх рицарів посилати на вірну смерть. Але він помилився: не встигли гості йому вклонитися, як Ієремія промовив:

– Повідав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я підтримую ваш добрий намір. Навіть найбільша жертва не є великою для вітчизни…

– Ми прийшли тільки спитати дозволу, – відповів Скшетуський, – бо саме ти, ясновельможний князю, єдиний розпоряджаєшся життям нашим.

– То ви учотирьох хочете йти?

– Милостивий князю! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть, а я ні. Бог свідок: я сюди не вихвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то тільки для того, аби ніхто не подумав, що Заглоба злякався. Пан Скшетуський, пан Володийовський і пан Підбип’ята з Миші– кишок – достойні мужі, але й Бурляй, котрий поліг від моєї руки (про інші подвиги промовчу), теж був великий воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тож гадаю, що у рицарському мистецтві я не гірший за інших. Але одна річ – хоробрість, і зовсім інша – безумство. Крил ми не маємо, а що по землі не дістанемося – це напевно.

– Отже, ти, добродію, не йдеш? – запитав князь.

– Я сказав, що не хочу йти, а що не йду, я не казав. Коли вже мене Бог покарав бути в їхній компанії, я мушу бути у ній до смерті. Якщо стане непереливки, Заглобина шабля ще знадобиться. От тільки не можу збагнути: навіщо класти голови усім чотирьом? Тому вірю, що ваша ясновельможність відверне од нас смерть і не дасть дозволу на таку безумну затію.

– Ти, ваша милость, добрий товариш, – відповів князь, – і вельми шляхетно з твого боку, що друзів залишати не хочеш, але у своїй довірі до мене ти помилився: я вашу жертву приймаю.

– От тобі й маєш! – буркнув Заглоба, і руки в нього геть опустилися.

Цієї миті до шатра зайшов Фірлей, каштелян бельський.

– Милостивий князю, – почав він, – мої люди схопили козака, котрий каже, що сьогодні вночі штурм буде.

– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

– Уже майже скінчили.

– От і добре! – мовив князь. – До вечора переберемося.

Потому він звернувся до четвірки рицарів:

– Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.

– Як це? – здивувався каштелян бельський. – Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?

– Вилазка своєю чергою… – відповів князь, – я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.

Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.

– О Боже! – скрикнув каштелян. – Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану…

Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:

– Не хочеться мені все-таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб’ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб’ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо – навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?

– Милостивий князю… – перебив Скшетуський.

– Такі моя воля і наказ, – із притиском сказав Ієремія. – А щоб ви не посперечалися, першим піде той, хто перший зголосився.

– Це я! – вигукнув, прояснівши на виду, пан Лонгінус.

– Сьогодні ввечері після штурму, якщо ніч буде темна, – додав князь. – Листів до короля жодних не дам; що бачив, ваша милость, те й розкажеш. Візьми тільки як знак оцей перстень.

Підбип’ята узяв перстень і вклонився князеві, той же стиснув його скроні обіруч, потримав трохи, а потім поцілував кілька разів у чоло і тремтливим голосом промовив:

– Ти такий близький моєму серцю, ніби брат… Нехай тебе ведуть і проведуть Господь милосердний і Цариця Небесна, жовніре Божий! Амінь!

– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бельський.

У князя в очах стояли сльози – це був справжній батько для рицарів! – інші плакали, а тіло пана Підбип’яти пройняв дріж натхнення і кожна жилка запалала вогнем; і звеселилася до глибини ця чиста, смиренна й геройська душа, зігріта надією близької жертви.

– В історії буде записане ім'я твоєї милості! – вигукнув каштелян бельський.

– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine, da gloriam[80]80
  Не нам, не нам, а імені твоєму, Господи (лат.).


[Закрыть], – сказав князь.

Рицарі вийшли із шатра.

– Тьху, щось мене за горлянку схопило і тримає, а в роті так гірко, як після полину, – мовив Заглоба. – Ще й ті весь час стріляють, побий їх сила Божа! – додав він, показуючи на дим над козацькими шанцями. – Ой, тяжко жити на світі! Ну що, пане Лонгіне, ти вже остаточно вирішив їхати?.. Тепер уже нема іншої ради! Хай бережуть тебе янголи Господні… Хоч би вже моровиця видушила цих хамів!

– Я мушу з вами, добродії, попрощатися, – сказав пан Лонгінус.

– Як це? Ти куди? – спитав Заглоба.

– До ксьондза Муховецького на сповідь, братику. Душу грішну треба очистити.

Сказавши це, пан Лонгінус квапливо подався до замку, а рицарі повернулися до валів. Скшетуський і Володийовський були самі не свої і мовчали, а пан Заглоба не вгавав:

– Мене й досі за горлянку щось тримає. Не сподівався я, що так жаль мені буде його, але немає у світі чоловіка доброчеснішого! Нехай мені хтось заперечить – так у пику й затоплю! О Боже, Боже! Я гадав, каштелян бельський вас утримає, а він ще й підбивав. Дідько приніс цього єретика! «В історії, каже, буде записане ім’я твоєї милості!» Нехай його ім’я запишуть, але не на шкурі пана Лонгіна. А чом би йому самому не вирушити? Мабуть, у нього, як у всіх кальвіністів, по шість пальців на ногах, от і легше йти буде. Кажу я вашим милостям, що світ дедалі гіршим стає, і, певно, правду пророкує ксьондз Жабковський: кінець світу близький. Посидьмо трохи біля валів, а потім підемо у замок, щоб товариством приятеля нашого принаймні до вечора натішитися.

Але пан Підбип’ята, посповідавшись і відговівшись, решту часу провів у молитвах і з’явився аж надвечір перед штурмом, який був одним із найжахливіших, бо козаки вдарили саме тоді, коли війська з гарматами й возами перебиралися на свіжонасипані вали. Якусь мить здавалося, що мізерні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної армії супротивника. Польські хоругви так глибоко перемішалися з ворожими, що свої своїх не могли відрізнити – і тричі між собою схоплювалися. Хмельницький напружив усі сили, оскільки і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм має бути останнім і що далі вони тільки голодом моритимуть обложених. Але упродовж трьох годин усі атаки були відбиті з такими страшними втратами, що згодом ходили чутки, ніби у цій битві ворог втратив до сорока тисяч вояків. І вже напевно відомо, що після битви цілу купу стягів було кинуто князеві до ніг, – це був справді останній великий штурм, після якого настали ще важчі часи, коли ті, що облягали, підкопувалися під вали, викрадали вози, безперестану стріляли, коли настали нужда і голод.

Невтомний Ієремія негайно після штурму повів жовнірів, що падали з ніг, на вилазку, яка закінчилася новою поразкою ворога, – і аж після цього тиша огорнула обидва табори.

Ніч була тепла, але хмарна. Чотири чорні постаті тихо й обережно просувалися до східного краю валу. Це були пан Лонгінус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

– Пістолі добре прикрий, – прошепотів Скшетуський, щоб порох не відсирів. Дві хоругви всеньку ніч стоятимуть напоготові. Вистрілиш – примчимо на порятунок.

– Темно, хоч в око стрель! – буркнув Заглоба.

– Це ж краще, – сказав пан Лонгінус.

– Ну ж бо, тихо! – урвав Володийовський. – Я щось чую.

– То якийся вмирущий хрипить – дарма…

– Тобі б тільки до діброви дістатися…

– О Боже, Боже! – зітхнув Заглоба, тремтячи, мов у лихоманці.

– Через три години почне розвиднятися.

– Уже пора! – мовив пан Лонгінус.

– Пора! Пора! – повторив Скшетуський стишеним голосом. – Іди з Богом!

– Із Богом! Із Богом!

– Бувайте, браття, здорові, і даруйте, якщо перед кимось завинив.

– Ти завинив? О Боже! – заволав Заглоба, кидаючись йому в обійми.

Скшетуський і Володийовський по черзі обняли приятеля. Настала мить, коли стримувані ридання струснули груди рицарів. Один лише пан Лонгінус був спокійний, хоч і зворушений.

– Бувайте здорові! – ще раз повторив він.

І, наблизившись до краю валу, зсунувся у рів. За хвилину його постать зачорніла на протилежному боці рову і, махнувши ще раз на прощання товаришам, він зник у темряві.

Між дорогою на Заложці та битим шляхом, що вів із Вишневця, росла діброва, яка перетиналася вузькими галявинами і з'єднувалася із бором – старим, густим і безкраїм, котрий тягся аж ген за Заложці, – туди й вирішив пробратися пан Підбип’ята.

Дорога ця була вельми небезпечна, бо щоб дістатися до діброви, треба було пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгінус вибрав її зумисне: саме біля табору цілу ніч крутилося найбільше людей і сторожа найменше уваги звертала на перехожих. Зрештою, на усіх інших дорогах і стежках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, які регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Про те, щоб іти луками і вздовж Гнезни, годі було й думати: там від смеркання до світанку на випасах не стуляли очей татарські конюхи.

Ніч стояла тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не лише людини, а й дерева не видно було. Обставина ця була для пана Лонгіна сприятлива, хоча, з іншого боку, іти доводилося дуже поволі, обережно, аби не впасти у якусь із ям чи траншей, що на всьому просторі вкривали бойовище, зрите польськими й козацькими руками.

Так він дістався до другої лінії польських валів, залишених увечері, і, перелізши через рів, пустився покрадьки до козацьких шанців і траншей. Зупинився і прислухався: у шанцях не було нікого. Зробивши вилазку після штурму, Ієремія витіснив із них молодців: хто не поліг, сховався в таборі. Безліч тіл лежала на схилах і гребенях насипів. Пан Лонгінус щомиті спотикався об трупи, переступав через них і йшов уперед. Час від часу слабкий стогін чи зітхання давали знати, що дехто із лежачих іще живий.

Широкий простір за валами, що тягся аж до першого ряду окопів, виритих іще рейментарями, теж був усіяний трупами. Ям і траншей тут було ще більше, а через кожні кілька десятків кроків стояли землянки, схожі у темряві на стіжки сіна. Але і в землянках нікого не було. Всюди панувала мертва тиша, ніде ні вогника, ні живої душі – тільки полеглі тіла там, де колись був майдан.

Пан Лонгінус прочитав молитву за душі померлих і пішов далі. Гомін польського табору, що гнав його аж до других валів, дедалі дужче стихав, губився вдалині, аж поки зовсім ущух. Пан Лонгінус зупинився й оглянувся востаннє.

Він уже майже нічого не міг розгледіти, бо в таборі не було вогнів; лише однісіньке віконце у замку тьмяно мигтіло, ніби зірочка, яка то з'явиться, то сховається за хмарами, ніби світлячок, котрий то спалахує, то згасає навпереміну. «Браття мої, чи побачу вас іще в житті?» – подумав пан Лонгінус.

І туга важким каменем згнітила серце, не давала дихати. Там, де тремтить цей миготливий вогник, – свої, побратими: князь Ієремія, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький. Там його люблять і ладні захистити, а тут ніч, пустка, темрява, трупи під ногами, вервечки душ і попереду табір проклятих кровопивців, немилосердних ворогів.

Камінь туги ще дужче згнітив серце, став не до снаги навіть нашому велетневі. У душу почали закрадатися сумніви.

Бліда тінь тривоги прилетіла з мороку й почала шепотіти панові Лонгіну на вухо: «Не пройдеш, це неможливо! Повернися, поки не пізно! Вистріли з пістоля, й ціла хоругва кинеться тебе рятувати. Через ці табори, через цей дикий люд не пройде ніхто».

Польський табір, щодня обсипуваний кулями, де панували голод і смерть, а повітря було насичене трупним духом, тієї миті здався панові Лонгіну тихою, безпечною гаванню.

Друзі не докорятимуть йому, якщо він вернеться. Він скаже їм, що це над людські сили, і вони й самі не підуть і не пошлють нікого – й далі чекатимуть милості Божої і королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине? «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!… Це спокуса сатанинська, – подумав пан Лонгінус. – Умерти я готовий, а ніщо гірше на мене не чекає. Це диявол лякає слабку душу пусткою, трупами, мороком, бо він нічим не гребує».

Невже ж рицар соромом себе укриє, славу втратить, ім’я своє зганьбить – війську дасть загинути, корони небесної зречеться? Ні, ніколи!

І він рушив далі, випростуючи перед собою руки.

Та враз йому знову почувся гомін, але вже не з польського табору, а з протилежного боку – невиразний поки що, зате глибокий і грізний, ніби в темному лісі зненацька заревів ведмідь. Але неспокій уже не тривожив душі пана Лонгіна, туга більше не стискала грудей, а поступалася місцем приємним спогадам про близьких; і тоді, ніби у відповідь на погрозу, що долинала з боку табору, він іще раз подумки повторив: «І все-таки я піду».

Через певний час він опинився на тому самому бойовищі, де у день першого штурму князівська кіннота розбила козаків і яничарів. Дорога тут уже була рівніша, менше траплялося траншей, ям, землянок і майже не стало мертвих тіл – козаки поприбирали усіх полеглих. І трохи посвітлішало, бо жодні перепони не затуляли простору. Поле похило спадало на південь, але пан Лонгінус відразу звернув круто, намагаючись просковзнути між західним ставком і табором.

Тепер він ішов швидко, не затримуючись і вже, здавалося, досяг краю табору, коли якісь нові звуки привернули його увагу.

Він ураз зупинився і, зачекавши з чверть години, почув тупіт і форкання коней, що наближалися. «Козацький дозор», – подумав він.

Та ось почулися голоси, і пан Лонгінус мерщій кинувся вбік, але, перечепившись об першу ж нерівність ґрунту, розпластався на землі й завмер, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під'їхали ще ближче і нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх полічити, але чув кожне слово розмови.

– Їм важко, та й нам теж, – говорив якийся сонний голос. – А скільки вже добрих молодців гризуть землю!

– Господи! – почувся другий голос. – Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

– Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують, що нас позв’язують, якщо більше не буде кого.

– І на пасовиськах із нашими б’ються. Батько заборонив ходити до їхнього коша, хто піде – звідти не вернеться.

– Кажуть, серед базарників є перевдягнені ляхи. Краще б її не було, цієї війни.

– Нам тепер іще гірше стало.

– Король недалеко із ляською раттю – ось що найгірше!

– Ех, на Січі я оце зараз спав би собі, а тут товчись потемки, як сіромаха.

– А тут, мабуть, і справді сіромахи водяться, бо коні хропуть.

Голоси поволі віддалялися, і нарешті їх зовсім не стало чути. Пан Лонгінус підвівся й пішов далі.

Почав мжичити дощик. Зробилося ще темніше.

По ліву руч від пана Лонгіна, версти за дві, блимнув маленький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже він був певен, що знаходиться на краю табору.

Вогники були тьмяні й негусті – либонь, у таборі усі вже спали, тільки де-не-де, можливо, пили або готували страву на завтра.

– Дякувати Богу, що я після штурму і вилазки вийшов, – промовив сам до себе пан Лонгінус. – Вони мають бути смертельно втомлені.

Ледве він так подумав, як удалині знову почувся кінський тупіт – їхав другий дозор.

Але земля в цьому місці була горбистіша, тому й сховатися було легше. Дозор проїхав так близько, що мало не зачепив пана Лонгіна. На щастя, коні, які звикли проїздити повз мертві тіла, не злякалися. Пан Лонгінус пішов далі.

Упродовж тисячі кроків він іще двічі натикався на дозорних. Стало зрозумілим, що табір по всьому периметру стерегли як зіницю ока. Пан Лонгінус тільки радів у душі, що не стрічає пішого дозору, який зазвичай виставляли перед табором, щоб оповіщати кінну сторожу.

Але радість його тривала не довго. Ледве пройшов він десь із версту, як попереду, не далі, ніж за десять кроків, замаячила чорна постать. Хоч який безстрашний був пан Лонгінус, проте відчув ніби легкий дріж у крижах. Відступати або обходити було запізно. Постать заворушилася, напевно, помітивши його.

Вагання було коротким, як мить. Ураз озвався приглушений голос:

– Василю, це ти?

– Я, – тихо відповів пан Лонгінус.

– Горілку маєш?

– Маю.

– Давай.

Пан Лонгінус підійшов ближче.

– А чого ти такий високий? – злякано спитав той самий голос.

Щось заклубочилося у темряві. Короткий, здушений тої ж миті окрик: «Госп!..» вирвався з уст дозорця – і ось уже пролунав ніби хрускіт переламуваних кісток, тихе харчання, й одна постать важко упала на землю.

Пан Лонгінус пішов далі.

Але тепер він змінив напрямок, що, очевидно, збігався з лінією караульних постів, і звернув ще ближче до табору, намагаючись пройти між вервечкою возів і пікетами – за спиною у них. Якщо немає другого ланцюга постів, зміркував пан Лонгінус, на цьому просторі він може зустріти лише тих козаків, які виходять із табору міняти варту. Кінним сторожовим загонам тут нема чого робити.

За хвилину виявилося, що другого ланцюга сторожових постів немає. Зате табір був не далі, як на відстані двох пострілів із лука, і, дивна річ, здавалося, дедалі наближався, хоч пан Лонгінус намагався йти уздовж вервечки возів.

Виявилося також, що не всі спали у таборі. Біля багать, що тліли то тут, то там, сиділи постаті. В одному місці багаття було чимале і навіть таке яскраве, що блиск його діставав до пана Лонгіна, тому рицар змушений був знову відступити до постів, щоб не переходити смуги світла. Здалеку пан Лонгін розпізнав волів, що висіли поблизу вогню на хрестоподібних стовпах, – із них різники лупили шкури.

Багацько людей, зібравшись купками, придивлялися до їхньої роботи. Дехто тихенько пригравав різникам на сопілках. Це була та частина табору, яку займали чабани. Дальші вервечки возів губилися у темряві.

Освітлена тьмяним сяйвом багать стіна табору знову ніби наблизилася до пана Лонгіна. Спочатку вона була від нього тільки по праву руч, та раптом він побачив її і перед собою.

Тоді пан Лонгінус зупинився й задумався, що робити. Він був оточений. Козацький стан, татарський кіш і табори простолюду ніби кільцем обступали увесь Збараж. Усередині цього кільця були розставлені пости і кружляли дозорні, щоб ніхто не міг прослизнути непомітним.

Становище пана Лонгіна було жахливе. Тепер він мав пробиратися серед возів або шукати виходу між козацьким станом і татарським кошем. Інакше можна було до світанку блукати по колу – хіба що він би захотів знову повернутися до Збаража, але навіть і в цьому разі міг опинитися у руках сторожі. Одначе пан Лонгін розумів, що вже через нерівності ґрунту вози не можуть стояти щільно один до одного. В їхніх рядах повинні бути проміжки, і чималі, бо, зрештою, вони необхідні не лише для того, щоб вийти назовні, а й для того, аби вільно проїздила кіннота. Пан Лонгінус вирішив знайти такий прохід і задля цього ще ближче підійшов до возів. Відблиски багать, що горіли там і сям, могли виказати його, але, з іншого боку, допомагали йому: без них він не розгледів би ні возів, ні дороги поміж ними.