Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

Князь знав, що слово Зацвіліховського злота варте, та й Лаща він надто добре знав. Але поки що він нічого не відповів, тільки узяв перо й почав писати.

Закінчивши, він глянув на пана стражника.

– Справедливість до тебе, добродію, буде виявлено, – пообіцяв він йому.

Пан стражник розтулив рота й хотів щось відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, тільки вперся рукою в бік, уклонився і гордо вийшов із кімнати.

– Желенський! – звелів князь. – Віднеси цього листа панові Скшетуському.

Пан Володийовський, котрий ні на крок не відходив од намісника, трохи стривожився, побачивши князівського слугу, який заходив до кімнати, бо певен був, що їх негайно покличуть до князя. Проте слуга тільки віддав листа і, не сказавши й слова, вийшов, а Скшетуський, прочитавши його, подав приятелеві.

– Читай, – мовив він.

Пан Володийовський глянув і вигукнув:

– Призначення в поручики!

І, обхопивши Скшетуського за шию, поцілував його в обидві щоки.

Поручик у гусарських хоругвах був майже найвищим військовим чином. У тій хоругві, де служив пан Скшетуський, ротмістром був сам князь, а номінальним поручиком – пан Суфчинський із Сенчі, чоловік уже старий, що давно залишив дійсну військову службу. Пан Ян уже давно виконував обов’язки того й того, що, зрештою, у подібних хоругвах, де старші два чини зазвичай були лише почесними титулами, траплялося часто-густо. Ротмістром королівської хоругви бував сам король, примасівської – примас, поручиками в обох – високі придворні сановники, а насправді командували хоругвами намісники, котрих через це найчастіше називали поручиками і полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті пан Ян. Але особи, які тільки виконували ці обов’язки, були в меншій пошані: між званням, що утвердилося у вжитку, і присвоєним за всією формою була велика різниця. Відтепер же, з огляду на князівський наказ, пан Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя-воєводи руського.

Але тоді як приятелі аж сяяли від радості, віншуючи Скшетуського із виявленою йому честю, його обличчя ні на мить не проясніло й залишалося такою самою застиглою суворою маскою. Здавалося, не було на світі таких почестей і чинів, від яких би воно просвітліло.

Та все ж він підвівся й вирушив подякувати князеві, а малий Володийовський тим часом ходив туди-сюди по його квартирі, потираючи руки.

– Оце так так! – примовляв він. – Поручик гусарської хоругви! У такі молоді роки до цього ще, либонь, ніхто не дослужився.

– Аби тільки Господь повернув йому щастя! – озвався пан Заглоба.

– Отож-бо! Отож-бо! Ви помітили, у нього на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

– Він волів би відмовитися, – зауважив пан Лонгінус.

– І не дивно, добродію! – зітхнув пан Заглоба. – Я сам за таку кралю правицю віддав би, хоч нею й стяг здобув.

– Ваша правда!

– А що, пан Суфчинський, певно, помер? – запитав пан Володийовський.

– Певно, так.

– Хто ж тепер намісником буде? У хорунжого ще тільки вус засіявся, та й Старокостянтинів він щойно прийняв.

Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

– Милостивий пане, – звернувся він до Підбип’яти, – князь намісником вашу милость призначив.

– О Боже! О Боже! – простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.

– Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, – пробурмотів пан Заглоба.

– Ну, а що з роз’їздом? – поцікавився пан Володийовський.

– Вирушаємо негайно, – відповів пан Скшетуський.

– Людей багато князь велів узяти?

– Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п’ятсот шабель.

– Гей, то це ціла експедиція, а не роз’їзд! Та коли так, пора у дорогу.

– У дорогу, у дорогу! – повторив пан Заглоба. – Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.

Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від’їзд дивилася сила-силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля – він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.

– Я носив йому князівський наказ, – говорив пан Кушель, – і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa[3]3
  Небезпечною (лат.).


[Закрыть], бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: «Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє – увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого – зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.

– Та що може зі Скшетуським статися sub tutela[4]4
  Під опікою (лат.).


[Закрыть] його ясновельможності! – вигукнув один із офіцерів. – І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.

Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м’які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.

– Погляньте-но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, – шепотів пан Заглоба, – присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.

– Найголовніше, що ми, все-таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! – мовив пан Володийовський.

– Найгірше – це журитися, на місці сидячи, – підхопив пан Заглоба, – а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк – відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.

– Не вірю я, – прошепотів пан Володийовський, – щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum[5]5
  Для прикладу (лат.).


[Закрыть], ніби кліщ у серце впивається.

– Якщо любов щира, – озвався пан Лонгінус, – хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.

Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув – зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.

Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: «На здоров'я, на здоров'я!» – і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:

 
О тій порі, порі погожій,
Коли на бій ідеш,
Ти в нічку лагідну, небоже,
До ранку все ж заснеш.
 

– Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, – мовив пан Володийовський.

– Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, – відповів пан Заглоба.

– Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, – зітхнув пан Лонгінус.

Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:

– Мене зовсім інше мучить – поділюсь-но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський – якщо, звісно, не вдає – тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?

– Де там! – заперечив пан Володийовський. – Це у нього вдача така – ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.

– Це саме собою, але згадай-но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав «Нехай нагородить вас Господь!» і робив це так negligenter[6]6
  Байдуже (лат.).


[Закрыть], ніби йшлося про якусь дріб’язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.

Пан Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, щоб він її забув, – відповів він. – Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem[7]7
  Глузд (лат.).


[Закрыть] боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили – то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти…

По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип’ятою.

– Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?

– Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, – відповів литвин.

– Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в’язи!

– Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.

– От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев’язали?

– Ех, братику!.. Братику!..

– Що, три голови на заваді стоять?

– Еге ж! Так воно й є!

– Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.

– Якби тільки вони захотіли у ряд стати! – мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.

Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – почав він, – це кепсько, що ти так глибоко замислюєшся.

– Не замислююся я, а молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це і похвальна річ, але ж ти не чернець, щоб задовольнятися самою молитвою.

Пан Ян поволі повернув своє мученицьке обличчя до Володийовського і спитав глухим, сповненим смертельної покірливості голосом:

– Скажи, Міхале, що мені ще зосталося, як не чернеча сутана?..

– Тобі зосталося її врятувати, – відповів Володийовський.

– Що я й робитиму до останнього подиху. Але якщо навіть знайду її живою, чи не буде запізно? Поможи мені, Боже, бо про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Я нічого більше не прагну, крім як вирвати її із тих навіжених рук, а потім нехай знайде вона такий притулок, якого і я шукатиму. Певно, не було на це Божої волі… Дай мені помолитися, Міхале, а кривавої рани не торкайся…

У Володийовського стислося серце. Йому хотілося втішити товариша, підбадьорити надією, але слова застрявали у горлі. І їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи пана Скшетуського ворушилися швидко, нашіптуючи молитву, якою він, напевно, хотів прогнати жахливі думки, а малого рицаря, коли він глянув на освітлене місяцем приятелеве обличчя, пойняв страх, бо йому здалося, що це чисто обличчя ченця – суворе, виснажене постами й умертвінням плоті.

Коли це враз той самий голос знову заспівав у задніх шерегах:

 
А як з війни прийдеш із горя —
Дорогою бійця,
То пустка буде у коморі
І тіло у рубцях.
 

РОЗДІЛ V

ан Скшетуський ішов зі своїм загоном так, що удень відпочивав у лісах, виставляючи пильну охорону, а вночі рухався вперед. Наблизившись до якогось села, він зазвичай оточував його, аби жодна жива душа не вийшла, набирав харчів, корму для коней, але передусім збирав відомості про супротивника, після чого залишав село, не завдавши жителям нічого лихого, а відійшовши трохи, круто міняв напрямок, щоб супротивник не міг довідатися в селі, у який бік пішов загін.

Метою походу було дізнатися, чи Кривоніс зі своїми сорока тисячами тримає ще в облозі Кам’янець, чи, відмовившись од безплідного наміру, йде на підмогу Хмельницькому, аби вкупі з ним стати із ворогом на вирішальну битву, а також довідатися, що поробляють добруджські татари – чи переправилися вже через Дністер і з'єдналися з Кривоносом, чи ще стоять табором на березі? Це були важливі відомості для польського війська, і рейментарі мали самі про них подбати, але через недосвідченість їм таке й на думку не спадало, і тому князь-воєвода руський узяв на себе цей тягар. Якби виявилося, що Кривоніс, знявши з Кам’янця облогу, разом із білгородськими й добруджськими ордами йде до Хмельницького, тоді на останнього слід було б ударити якнайшвидше, перш ніж його могутність не виросла у кілька разів.

Тим часом генерал-рейментар князь Домінік Заславський-Острозький не квапився, і в таборі на нього чекали через два-три дні після від’їзду пана Скшетуського. Певно, за своїм звичаєм, він бенкетував у дорозі й добре почувався, анітрохи не переймаючись тим, що минає найкращий час, аби зламати могутність Хмельницького, князя ж Ієремію брав відчай від думки, що коли війна так і далі вестиметься, то не лише Кривоніс і задністрянські орди встигнуть з’єднатися з Хмельницьким, а й сам хан з усіма перекопськими, ногайськими й азовськими силами.

А ще табором ширилися чутки, буцімто хан уже перейшов Дніпро і з двомастами тисячами коней денно і нощно квапиться на захід, а князя Домініка досі не було й не було.

Дедалі більше скидалося на те, що війська, які стояли під Чолганським Каменем, мають зітнутися із силами, котрі уп’ятеро їх переважали, і якщо рейментарі зазнають поразки, ніщо вже не завадить супротивникові вторгнутися у самісіньке серце Речі Посполитої – підійти під Краків і Варшаву.

Кривоніс тим був небезпечний, що у разі, якщо рейментарі схочуть просунутися вглиб України, він, ідучи від Кам’янця прямо на північ аж під Старокостянтинів, міг їм загородити шлях назад, принаймні тоді вони могли опинитися між двома вогнями. Тому пан Скшетуський вирішив не лише розвідати чимбільше про Кривоноса, а й затримати його. Перейнявшись важливістю свого завдання, від виконання якого багато в чому залежала доля усього війська, поручик важив своїм життям і життям своїх жовнірів, хоч намір молодого рицаря із загоном у п’ятсот шабель наскоком зупинити сорокатисячну Кривоносову рать, підтримувану білгородськими й добруджськими ордами, розцінювався як страшне безумство. Але пан Скшетуський був надто досвідченим воїном, аби не робити шалених вчинків, він чудово розумів, що коли почнеться бій, через годину смертельна хвиля змете його вкупі з товаришами. Тому він удався до інших засобів.

Передусім пустив чутку серед своїх жовнірів, буцімто вони – лише передовий загін дивізії страшного князя, і цю чутку ширив усюди: у всіх хуторах, селах і містечках, де випадало йому проходити. І справді, чутка ця, мов блискавиця, полетіла уздовж Збруча, Смотрича, Студениці, Ушки, Калусика, дісталася Дністра й, ніби підхоплена вітром, летіла далі, від Кам’янця аж до Ягорлика. Її повторювали і турецькі паші у Хотині, і запорожці у Ямполі, і татари в Рашкові. І знову пролунав знайомий окрик: «Ярема йде!», від якого завмирали серця бунтівників, котрі й так тремтіли зі страху, не впевнені у завтрашньому дні.

У правдивості цієї чутки ніхто не мав сумніву. Рейментарі вдарять на Хмеля, а Ярема на Кривоноса – це підказував хід подій. Сам Кривоніс повірив, і в нього опустилися руки. Що він мав робити? Рушити на князя? Але ж під Старокостянти– новом і дух інший був у простолюду, і сили більші, а їх було розбито, покарано смертю кожного десятого, ледве живі втекли. Кривоніс був упевнений, що його молодці битимуться на смерть супроти будь-якого війська Речі Посполитої і супроти будь-якого полководця, але варто показатися Яремі – розлетяться, як лебедина зграя від орла, як перекотиполе од вітру.

Чекати на князя під Кам’янцем було ще гірше. І Кривоніс поклав собі вирушити на схід, – аж ген до Брацлава! – аби обминути свого злого духа й об’єднатися з Хмельницьким. Правда, він знав, що, роблячи такий гак, вчасно прийти не встигне, але, принаймні, заздалегідь довідається, чим усе закінчиться, і про власний порятунок подбає.

Аж тут вітер приніс нову чутку, що Хмельницького вже розбито. Цю чутку, як і попередню, зумисне пустив сам пан Скшетуський. У першу мить нещасний отаман не знав, на яку ступити.

Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід і якнайдалі в степи забратися: може, там спіткає татар і, до них приставши, сховається.

Та передусім отаман хотів ці чутки перевірити, тому поквапливо шукав серед своїх полковників на все готового й надійного вояка, якого можна було б послати з роз’їздом по язика. Однак завдання було важке: охочих бракувало, а послати треба ж було саме такого, котрий би, опинившись у ворожих руках, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів про втечу не виказав.

Нарешті Кривоніс такого знайшов.

Якось уночі він наказав покликати до себе Богуна і сказав йому:

– Послухай, Іване, побратиме мій! Іде на нас Ярема із великою раттю, усі ми, нещасні, загинемо.

– Чув і я, що йде. Ми з вами, батьку, про це вже говорили, але навіщо нам гинути?

– Не здержимо! Іншому б дали раду, Яремі ні. Бояться його молодці.

– А я не боюся, я цілий полк його у Василівці на Задніпров’ї вирізав.

– Знаю, що не боїшся. Твоя слава козацька, молодецька його князівської варта, але я битви дати йому не можу – молодці не схочуть… Згадай, що на раді говорили, як на мене із шаблями та обушками кидалися, буцімто я їх на різанину вести хочу.

– То ходімо до Хмеля, там заживемо і крові, і здобичі.

– Кажуть, Хмеля вже рейментарі розбили.

– Я цьому не вірю, батьку Максиме. Хмель хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.

– І я так думаю, але треба пересвідчитися. Ми б тоді вражого Ярему обійшли і з Хмелем з’єдналися, але спершу треба знати! От якби знайти такого, хто б Яреми не боявся, та й пішов би із роз’їздом і язика взяв, я б йому шапку червонців золотих насипав.

– Я піду, батьку Максиме, але не за червонці, а за славу козацьку, молодецьку!

– Ти моя правиця, а хочеш іти? Бути тобі першим отаманом у козаків, добрих молодців, бо ти Яреми не боїшся! Іди ж, соколе, а потім проси, що схочеш. І ще тобі скажу: якби не ти, я сам пішов би, та мені не можна.

– Не можна, бо якби ви, батьку, пішли, молодці б ґвалт зчинили, що ви голову рятуєте, і розлетілися б по цілому світу, а я піду – серця їхні збадьоряться.

– А вершників багато візьмеш?

– Багато не візьму, з малою ватагою і сховатись легше, і підійти теж… але з півтисячі добрих молодців візьму, а що язиків приведу – головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а великих цабе, від яких про все довідатися можна.

– То їдь мерщій. У Кам’янці уже з гармат палять ляхам на радість і на спасіння, а нам, невинним, на погибель.

Богун вийшов від Кривоноса й одразу ж заходився ладнатись у дорогу. Молодці його, як завше бувало в таких випадках, пили без просипу – «аж поки смерть-матінка приголубить», – і він із ними пив, аж пирхав оковитою, шалів, гуляв, а наостанку звелів бочку дьогтю вкотити і, як був у парчі й оксамитах, занурився у неї раз, другий з головою і вигукнув:

– Чорний я тепер, як ніч-матінка, не завважить мене ляське око!

І, викачавшись на награбованих перських килимах, скочив на коня й подався, а за ним слідом під покровом ночі – його вірні молодці, супроводжувані окриками:

– На славу! На щастя!

Тим часом пан Скшетуський уже дістався до Ярмолинців. Там, зустрівши спротив, учинив криваву розправу над жителями і, пообіцявши, що завтра надійде князь Ярема, дав відпочинок потомленим коням і жовнірам.

Відтак, скликавши товаришів на раду, сказав їм:

– Досі Бог нам благоволив. Судячи зі страху, який поймає простолюд, гадаю, що нас усюди мають за передовий князівський загін і вірять, ніби за нами йдуть головні сили.

Треба подумати, як би й далі ніхто не запримітив, що це крутиться той самий загін.

– А довго ми так роз’їжджатимемо?

– Аж поки довідаємося, які наміри має Кривоніс.

– Ба, так можна й до битви не встигнути повернутися у табір.

– І так може статися… – відповів пан Скшетуський.

– Це, добродію, вельми невтішно, – мовив шляхтич. – Розім’яли ми трохи руки на бунтівниках під Старокостянтиновом, дали їм прочухана, але це як для пса муха!.. А руки ж сверблять…

– Може, тебе, ваша милость, ще більше битв чекає, ніж ти думаєш, – поважно відповів пан Скшетуський.

– О! А це quo modo?[8]8
  Справді так? (лат.).


[Закрыть] – досить стурбовано запитав пан Заглоба.

– У будь-який час можемо на супротивника наткнутися, і, хоч ми тут не на те, щоб йому зброєю дорогу заступати, однак захищатись доведеться. Але повернімося до суті: нам треба діяти ширше, аби відразу у кількох місцях про нас знали, тут і там непокірних для більшого страху вирізати і чутки всюди пускати; для цього, гадаю, нам слід розділитися.

– І я так гадаю, – підтримав Володийовський. – Будемо множитися у них в очах – і ті, що втечуть до Кривоноса, про силу-силенну війська розказуватимуть.

– Добродію поручику, ти, ваша милость, нами командуєш – ти й розпоряджайся, – сказав Підбип’ята.

– Я через Зіньків піду до Солобківців, а зможу, то й далі, – мовив Скшетуський. – Його милость намісник Підбип’ята вирушить униз, до Татариськ, ти, Міхале, підеш під Купин, а пан Заглоба дістанеться до Збруча під Сатанівом.

– Я? – перепитав пан Заглоба.

– Авжеж. Ти, ваша милость, чоловік кмітливий і на вигадки зугарний. Я гадав, ти залюбки візьмешся за це діло, а якщо ні, четвертий загін візьме вахмістр Космач.

– Візьме, але під моєю командою! – заволав пан За– глоба, ураз збагнувши, що буде командиром окремого загону. – А якщо я спитав, то тільки тому, що жаль мені було з вами розлучатися.

– А чи маєш ти, ваша милость, досвід у ратній справі? – поцікавився пан Володийовський.

– Чи маю досвід? Та ще жоден бусол не збирався твоїм, ваша милость, батьку й матері подарунок зробити, коли я вже більші за цей загони водив. Усе життя прослужив у війську і до сьогодні служив би, коли б якось запліснявілий сухар не застряв у животі, аж на цілих три роки. Тож мусив я по тваринний камінь у Галату їхати. Колись про цю мандрівку я вашим милостям розкажу з подробицями, а зараз мерщій у дорогу.

– Їдь, ваша милость, але не забувай поперед себе чутку пускати, що Хмельницького вже розбито і що князь уже минув Проскурів, – мовив пан Скшетуський. – Абиякого язика не бери, та якщо зустрінеш роз'їзд із-під Кам’янця, постарайся взяти полоненого, тільки такого, котрий би знав про Кривоноса, бо попередні дали суперечливі відомості.

– От би самого Кривоноса спіткати! Чом би йому в роз'їзд піти не припала охота – ох і дав би я йому перцю! Не бійтеся, ваші милості, я навчу цих гультяїв не лише співати, а й танцювати!

– За три дні знову з'їжджаємося у Ярмолинцях, а тепер кожен своєю дорогою! – сказав наостанку Скшетуський. – А людей, ваші милості, бережіть.

– За три дні у Ярмолинцях! – повторили Заглоба, Володийовський і Підбип'ята.