Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ III

ранці через два дні Донцівна з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса і дивилися на спінену на ньому воду.

– Пильнуй її, стережи, очей із неї не спускай, щоб ніколи із яру не виходила! – наказував Богун.

– У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.

– Чим же ви тут живете?

– Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.

– Я їм присягнути наказав. Молодці вірні – не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.

– Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна-звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, – то їхні кістки лежать.

– Ти їх мордувала?

– Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.

– Аби лиш лихого не побачити.

– Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.

– Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.

– А коли повернешся?

– Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб’ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб’ємо – вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.

– А як загинеш?

– На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.

– А як загинеш?

– Раз мати родила!

– Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?

– Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.

Отаман понуро задумався.

– Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.

– Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!

Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.

– Іди до дідька! – мовив козак.

– Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.

Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.

– Горпино! – мовив по хвилі.

– Що?

– Як я поїду, вона за мною тужитиме?

– Якщо не хочеш по-козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.

– Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.

– Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць – другий – милішим їй станеш.

– Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.

– Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть – тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? їдь собі й повертайся.

– А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.

Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.

Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:

– Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!

Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.

– Бачу! – вигукнула відьма.

– Що бачиш?

– Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.

– На дідька мені твій брат! – буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.

Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.

– Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! – мовила відьма.

– Що іще бачиш?

– Нічого… Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.

– Що?

– Битву! Ляхи тікають від козаків.

– А я женуся за ними?

– Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай-гай! Бережися малого рицаря.

– А князівна?

– Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.

Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.

– Який друг?

– Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.

– Старий! Напевно старий!

– Може, й старий.

– Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.

– Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.

– Це я.

– Може, й ти. Яструб… Чи сокіл? Яструб!

– То я.

– Постривай. Уже не видно… У колесі дубовому, у піні білій… Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.

– А князівна при мені?

– Нема її, ти в обозі.

Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.

– Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай-гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.

Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з’явився потворний Черемис із в’язкою дров на плечах.

– Черемисе, опусти щит шлюзу! – гукнула дівка.

Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.

Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.

– Ти нічого більше не бачила? – спитав він її.

– Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.

– А не брешеш?

– Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять – волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.

– А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?

– Авжеж.

– І вона була у вінку?

– У віночку й білій сукні.

– А звідкіля ти знаєш, що той яструб – це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?

Дівка зморщила брови й задумалась.

– Ні, – мовила по хвилі, труснувши головою, – якби був лях, то був би орел.

– Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.

– Тож неодмінно вирішив їхати?

– Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього – здаватися простаком йому не хотілося.

– Ну то й їдь! – мовила відьма. – Щасливий ти – гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!

– І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму – не мужичку ж мені брати.

– Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.

– Я ж не гірший.

Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.

Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання.

І сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.

І мимоволі згадалися йому колишні вечори у Розлогах, ніби наяву в пам'яті постали. Ось сидять вони з Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня лущить насіння, князі кидають кості із кубка, а він, так само, як і зараз, не зводить очей із прекрасної князівни. Але тоді й він бував щасливий, тоді, коли оповідав про свої походи з січовиками, а вона слухала і часом затримувала на ньому погляд своїх чорних очей, а малинові її вуста аж розтулялися від захоплення – так їй було цікаво. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він грав на торбані, вона і слухала, й дивилася, а в нього аж серце тануло. І диво з див: зараз він над нею пан, він узяв її в полон, вона його бранка, невольниця, – наказуй, що хочеш! – а тоді він, здавалося, був їй ближчим, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, отже, вона, їхня сестра, була для нього не лише зозулею, горлицею, наймилішою чорнобривою, а й ніби кревною. А зараз сидить перед ним горда, похмура, мовчазна, немилосердна панна.

Ой, аж гнів у ньому закипає! Показати б їй, як із козака глумитися, але він цю немилосердну панну кохає, кров за неї віддасть, і хоч би як здіймався у грудях гнів, щоразу якась невидима рука хапає його за чуба, а незнайомий голос гукає над вухом: «Стій!» А втім, якщо й вибухав він, як полум’я, то потім бився головою об землю. Тим і кінчалося. Тож і не знаходить собі козачисько місця, відчуває: тяжко їй із ним під одним дахом. Нехай би всміхнулася, слово добре мовила – він би їй до ніг припав і поїхав би до чорта в зуби, аби всю свою журбу, гнів, приниження у ляській крові втопити. А тут, перед цією князівною, він як невільник. Якби він не знав її раніше, якби це була узята з першого-ліпшого двору шляхтянка, він був би куди сміливіший, але це князівна Гелена, за яку він Курцевичам доземно вклонявся, за яку і Розлоги, і все, що мав, ладен був віддати. Тим сором’язніше він себе перед нею почуває, тим дужче він перед нею ніяковіє.

Час спливає, знадвору чути голоси молодців, котрі, напевно, уже в кульбаках сидять і на отамана чекають, а отаман потерпає від страждань. Яскраве полум’я трісок падає на його обличчя, на багатий кунтуш і на торбан, а вона хоч би глянула! Отаманові й гірко, і гнівно, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися ніжно, але страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа прагне, що поїде він із гіркотою, з гнівом, із болем.

Ех, якби це була не князівна Гелена, не князівна Гелена, котра вдарила себе ножем і котра хоче заподіяти собі смерть… Але ж мила, мила вона йому! І що немилосердніша й гордовитіша, то миліша!..

Аж раптом під вікном заіржав кінь.

Отаман набрався духу.

– Князівно, – почав він, – мені вже час у дорогу.

Гелена мовчала.

– А ти мені не скажеш: із Богом?

– Їдь, ваша милость, із Богом! – поважно відповіла князівна.

У козака стислося серце: вона сказала те, чого він чекав, але слова ці мовлено не так, як він хотів почути.

– Знаю я, – провадив він далі, – що ти гніваєшся на мене, що ти мене ненавидиш, але, скажу тобі, інший був би на тебе сердитіший за мене. Я привіз тебе сюди, бо не міг інакше, але що я тобі лихого зробив? Чи не ставився до тебе, як належить, як до королівни? Скажи мені. Чи такий уже я харцизяка, що тобі для мене й доброго слова мовити шкода? А ти ж у моїй владі.

– У Божій я владі, – відповіла вона так само, як і досі, поважно, – але за те, що ти, ваша милость, при мені стримуєшся, дякую тобі.

– Ну що ж, і за це спасибі. Поїду. Може, пошкодуєш іще, може, занудьгуєш!

Гелена мовчала.

– Жаль тебе тут саму лишати, – сказав Богун, – жаль від’їздити, але мушу. Легше було б, якби ти усміхнулася, якби благословила від щирого серця. Що мені зробити, аби тебе до себе прихилити?

– Поверни мені волю, а Бог тобі усе простить, і я прощу, і молитися за тебе буду.

– Ну, може, ще й будеш, – відповів козак, – може, ти ще пошкодуєш, що була до мене така сувора.

Богун спробував купити прощальну хвилину хоч би за напівобітницю, якої й думав дотримуватися, і домігся свого: вогник надії блиснув у Гелениних очах, і суворість зникла у неї з обличчя. Вона переплела руки на грудях і втупила в отамана свій ясний погляд.

– Якби ж ти…

– Ну, не знаю… – тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. – Зараз я не можу, не можу… – орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, от вернуся… Я при тобі дитина. Ти зі мною, що схочеш, зробиш. Не знаю!.. Не знаю!..

– Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд – і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по-козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.

Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:

 
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж другами,
На довгії літа,
До кінця світа…
 

Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.

РОЗДІЛ IV

правжнє чудо Господь Бог над нею уже раз явив, – сказав пан Заглоба Володийовському і Підбип’яті, сидячи на квартирі у Скшетуського. – Справжнє чудо, кажу вам, бо дав мені змогу із собачих рук її вирвати і впродовж усієї дороги вберегти; сподіватимемося, що й далі він над нею і над нами змилується. Аби тільки вона жива була. Та щось мені нашіптує, ніби Богун її знову викрав. Адже зважте самі, ваші милості: язики нам казали, що він після Полуяна у Кривоноса першою рукою став – аби його чорти вхопили! – отже, при взятті Бара мусив неодмінно бути.

– У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, – зауважив пан Володийовський.

– Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.

– Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.

– А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…

– Розпука! – мовив Володийовський.

– Ох, розпука! – повторив пан Лонгінус.

Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:

– А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця – не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!

– Не знав я цієї вродливої панни, – журливо сказав пан Володийовський, – але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.

– А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! – озвався пан Лонгінус.

– Це вам! – вигукнув пан Заглоба. – А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?

– А як же панові Скшетуському? – спитав Володийовський.

Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.

Першим отямився пан Заглоба.

– Невже нема ніякої ради? – спитав він.

– Якщо нема ради, наш обов’язок – помститися, – відповів пан Володийовський.

– Скоріше б Господь послав генеральну битву! – зітхнув пан Лонгінус. – Кажуть, ніби татари уже переправилися і в полях кошем стали.

На що пан Заглоба:

– Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.

– Ваша милость на всякі такі штуки зугарний, придумай щось, – сказав пан Підбип’ята.

– Та мені сила-силенна способів на думку спадає. Якби князь Домінік знав хоч половину, Хмельницький давно б уже, випотрошений і за задні ноги підвішений, на шибениці гойдався. Я і зі Скшетуським про це говорив, але з ним тепер ні про що не домовишся. Біль сердечний у ньому запікся і дошкуляє йому гірше від хвороби. Ви його пильнуйте, щоб він із глузду не з’їхав. Часто трапляється, що від великого смутку mens[1]1
  Дух (лат.).


[Закрыть] починає бродити, як вино, аж поки скисне.

– Буває таке, буває! – підтвердив пан Лонгінус.

Пан Володийовський нетерпеливо засовався на місці й спитав:

– Який же ти спосіб придумав, ваша милость?

– Що я придумав? А от що. Найперше нам треба дізнатися, чи жива ще вона, наша небога наймиліша, – нехай її янголи оберігають від усякого лиха! – а дізнатися про це можна або знайшовши серед князівських козаків вірних і певних людей, котрі згодяться нібито до козаків утекти, заприятелювати з Богуновими молодцями і про що– небудь від них довідатися…

– У мене є драгуни русини! – перебив його пан Володийовський. – Я таких людей знайду.

– Постривай, ваша милость… або взяти язика із тих гультяїв, котрі Бар брали: а раптом їм щось відомо. Усі вони дивляться на Богуна із захопленням, до шмиги їм його сатанинська вдача; пісень про нього співають – бодай їм у горлі загнилося! – та про подвиги його, які були і яких не було, один поперед одного просторікують. Якщо він нашу небогу викрав, вони не можуть цього не знати.

– То можна і людей послати, і про язика постаратися, одне одному не вадить, – зауважив пан Підбип’ята.

– Ти як в око вліпив, ваша милость. Якщо ми дізнаємося, що вона жива, – це найголовніше. Тоді ви, ваші милості, якщо від щирого серця Скшетуському пособити хочете, віддайтеся усі під мою руку, бо в мене досвіду найбільше. Поперевдягаємося у хлопів і спробуємо рознюхати, де він її сховав, а як рознюхаємо, то, я тому голова, що вона наша буде. Найбільше ризикуємо ми зі Скшетуським, бо Богун нас пам’ятає, не дай Боже помітить – матері рідні нас потім не впізнають, зате вас двох, ваші милості, він у вічі не бачив.

– Мене бачив, – сказав пан Підбип’ята, – та це байдуже.

– Може, дасть Бог, сам попадеться нам у руки! – вигукнув пан Володийовський.

– А от я його і бачити не хочу, – вів далі пан Заглоба. – Нехай кат ним милується. Але діяти треба обережно, аби самого починання не зіпсувати. Не може такого бути, щоб він один знав, де князівна, але я ручаюся за те, ваші милості, що безпечніше про це спитати у когось іншого.

– Можливо, наші посланці щось розвідають. Якщо тільки князь дозволить, я відберу надійних і пошлю хоч завтра.

– Князь то дозволить, але чи довідаються вони про щось, маю сумнів. Ось послухайте, ваші милості, мені сяйнула інша думка: ніж ото людей посилати чи язиків ловити, перевдягнімося самі у хлопів і вирушімо в дорогу, не гаючись.

– Ні, це неможливо! – закричав пан Володийовський.

– Чому неможливо?

– Певно, ти, ваша милость, служби військової не знаєш. Коли хоругви шикуються nemine excepto[2]2
  У повному складі (лат.).


[Закрыть], це святе діло. Хоч би навіть батьки вмирали, рицар перед генеральною битвою не проситиметься у відпустку, бо це найбільша для нього ганьба. Після битви, коли ворога розбито, можна, але не перед нею. І завваж, ваша милость: Скшетуському першому хотілося зірватись і летіти рятувати свою милоданку, але він про це навіть не заїкнувся. Здавалося б, репутацію він має, князь його любить, а й словом не прохопився, бо обов’язок свій знає. Це, як тобі сказати, ваша милость, спільна справа, а та – приватна. Не знаю, як деінде, хоч, гадаю, скрізь однаково, але щоб у князя нашого воєводи хто– небудь, та ще й офіцер, відпустки перед битвою просив – нечувана річ! Та хоч би й душа у Скшетуського краялася на шматки – не піде він із цим до князя.

– Римлянин він і ригорист, знаю, – сказав пан Заглоба, – але якби хтось між іншим князеві шепнув, може б, він його і вас, ваші милості, відпустив.

– Та князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже ти, ваша милость, гадаєш, що тепер, коли вирішуються справи такої ваги, воістину всенародні, князь чиїмись особистими перейматиметься? А навіть якби, що неймовірно, він сам запропонував відпустку, то, Бог свідок, ніхто б із нас зараз обозу не покинув, бо ми передусім не собі мусимо служити, а вітчизні нашій нещасній.

– Знаю я про це, знаю, і службу хтозна відколи знаю, а сказав я вашим милостям тому, що ця думка лиш сяйнула мені в голові, але не сказав, що вона у ній засіла. Зрештою, правду кажучи, поки війська супротивника стоять на місці, ми не багато чого виграємо, а от коли ми його розіб’ємо і він, переслідуваний, думатиме тільки про те, аби врятуватися, тоді сміливо можна у його лави затесатися і легше буде про щось довідатися. Аби тільки якнайскорше решта війська підтяглася, бо інакше ми під цим Чолганським Каменем поздихаємо. Якби усім наш князь розпоряджався, ми б уже давно були в дорозі, а князь Домінік, напевно, часто привали робить, що його й досі немає.

– Його сподіваються тут через три дні.

– Дай же Боже якнайскоріше! А сьогодні, здається, має підійти пан коронний підчаший?

– Авжеж.

Цієї миті двері відчинилися й увійшов пан Скшетуський.

Обличчя його ніби біль витесав із каменю – таким від нього віяло холодом і спокоєм.

Дивно було дивитися на це юне обличчя, таке суворе й поважне, ніби на ньому ніколи не з’являлася усмішка. Здавалося, що коли навіть його торкнеться смерть, то вже мало що у ньому змінить. Борода у пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як вороняче крило, подекуди виднілися срібні нитки.

Товариші й вірні приятелі здогадувалися про його біль, бо по ньому самому цього не було вЪдно. Зрештою, він був притомний і на вигляд спокійний, у службі своїй жовнірській був іще пильніший, ніж завше, і здавався повністю заклопотаним майбутньою битвою.

– Ми тут, ваша милость, про твою біду говорили, котру вважаємо й своєю, – почав Заглоба. – Бог свідок, нічим і ми втішитись не можемо. Але був би це голий сентимент, якби ми тобі, ваша милость, тільки сльози лити допомагали, – от і врадилися ми кров пролити, а небогу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.

– Нехай нагородить вас Господь, – подякував Скшетуський.

– Підемо з тобою хоч до Хмельницького у табір, – мовив Володийовський, неспокійно поглядаючи на приятеля.

– Нехай нагородить вас Господь, – повторив пан Ян.

– Ми знаємо, – вів далі Заглоба, що ти, ваша милость, присягнув знайти її живу чи мертву, тож ми ладні хоч сьогодні…

Скшетуський, сівши на лаву, втупив очі в землю і нічого не відповів – Заглобу аж злість узяла. «Невже має намір її забути? – подумав він. – Якщо так, Бог йому суддя! Немає, мабуть, ні вдячності, ні пам’яті на світі. Але знайдуться такі, які її ще рятуватимуть, от хоч би й я, хіба що вже не дихатиму!»

У кімнаті запанувала мовчанка, яку порушували тільки зітхання пана Лонгіна. Тим часом малий Володийовський підійшов до Скшетуського й потряс його за плече.

– Ти звідкіля прийшов?

– Від князя.

– І що?

– Виходжу на ніч із роз’їздом.

– Далеко?

– Аж під Ярмолинці, якщо буде вільна дорога.

Володийовський подивився на Заглобу, і вони враз зрозуміли один одного.

– Це у бік Бара? – пробурмотів Заглоба.

– Підемо з тобою.

– Спершу піди до князя і спитай, чи не призначив він тобі іншої роботи.

– Ходімо разом. Мені ще про щось у нього спитати треба.

– І ми з вами, – сказав Заглоба.

Усі підвелися й пішли. Князівська квартира була досить далеко, на другому кінці табору. У передній кімнаті вони застали чимало офіцерів із різних хоругов: війська звідусіль стікалися до Чолганського Каменя, усяк квапився під князеві стяги. Панові Володийовському довелося досить довго чекати, перш ніж вони із паном Підбип’ятою стали перед обличчям його ясновельможності, зате князь відразу дозволив і самим їхати, і кількох драгунів-русинів послати, щоб ті, зінсценувавши втечу з табору, пристали до Богунових козаків і про князівну що-небудь у них випитали. Володийовському ж він сказав:

– Я сам усякі справи для Скшетуського знаходжу, бо бачу, що біль засів у ньому й точить хлопця, а шкода мені його страшенно. Нічого він вам про князівну не казав?

– Майже нічого. У першу мить зірвався й помчав наосліп до козаків, але схаменувся, пригадавши, що саме тепер хоругви збираються nemine ezcepto і врятування вітчизни – наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не потикався. Один Бог знає, що з ним коїться.

– І тяжко його випробовує. Пильнуй же його, ваша милость, бачу, ти йому вірний приятель.

Пан Володийовський низько вклонився і вийшов, бо саме в цю хвилину зайшли до князя воєвода київський із паном старостою стобницьким, паном Денгофом, старостою сокальським, і ще з кількома військовими сановниками.

– Ну що? – спитав його Скшетуський.

– Іду з тобою, тільки спершу зайду в свою хоругву: треба кількох жовнірів у одне місце відправити.

– Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними пани Підбип’ята, Заглоба і старий Зацвіліховський, котрий ішов у свою хоругву.

Неподалік від наметів драгунської хоругви Володийовського спіткали пана Лаща, що йшов, заточуючись, із кільканадцятьма шляхтичами; і він, і його супутники були зовсім п’яні. Побачивши таку картину, пан Заглоба зітхнув. Вони із паном коронним стражником заприятелювали ще під Старокостянтиновом, бо з певного погляду натури їхні були схожі як дві краплі води.

Пан Лащ, безстрашний рицар, справжня гроза бусурман, був водночас преславним гулякою, пияком і картярем, котрий вільний від битв, молитов, наїздів і бійок час над усе любив збавляти у колі таких людей, як пан Заглоба, пити до непритомності й побрехеньки слухати. Будучи неабияким буяном, він один зчиняв стільки скандалів, стільки разів порушував закон, що в якійсь іншій державі давно наклав би головою. Не один висів на ньому обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд, але він навіть у мирний час на це не зважав, а нині, під час війни, й поготів усе геть забулося. Із князем коронний стражник з’єднався ще під Росолівцями і неабияк допоміг під Старокостянтиновом, але відтоді, як зупинився у Збаражі на відпочинок, став майже нестерпним через учинювані ним скандали. А вже скільки пан Заглоба у нього вина випив, скільки наговорив і нарозповідав усякої всячини на превелику втіху господаря, того не злічити й пером не описати.

Але відколи прийшла звістка про взяття Бара, пан Заглоба спохмурнів, утратив настрій, запал і більше у пана стражника не з’являвся. Пан Лащ думав навіть, що благодушний шляхтич залишив службу у війську, коли це враз побачив його перед собою.

Він простяг панові Заглобі руку і сказав:

– Вітаю тебе, ваша милость. Чом до мене не заглянеш? Що поробляєш?

– Та ось, супроводжую пана Скшетуського, – понуро відповів шляхтич.

Пан стражник недолюблював Скшетуського за поважність і прозвав статечником, хоч про нещастя його добре знав, оскільки був присутній на тому бенкеті у Збаражі, під час якого прийшла звістка про взяття Бара. Але будучи від природи чоловіком нестриманим, а в ту хвилину ще й п’яним, не схотів пошанувати чужого горя і, схопивши поручика за ґудзик на жупані, спитав:

– Що, добродію, за панною плачеш?.. А гарненька була, скажи?

– Пусти мене, милостивий пане! – попрохав Скшетуський.

– Постривай.

– Службу справляючи, не можу я із виконанням наказів його ясновельможності зволікати.

– Постривай! – повторив Лащ із настирливістю п’яного чоловіка. – Ти на службі, не я. Мені тут ніхто нічого наказувати не може.

Відтак знизивши голос, перепитав:

– А гарненька була, скажи?

Поручик насупив брови.

– Раджу тобі, добродію, не чіпати болючого місця.

– Не чіпати?.. Та ти не бійся. Якщо була гарненька, то жива.

Скшетуський ураз пополотнів, але стримався і сказав:

– Добродію… не забутися б мені, з ким маю честь…

Лащ витріщив очі.

– Ти що? Погрожуєш мені, добродію? Мені погрожуєш?.. Через якусь полюбовницю?

– Іди собі, пане стражнику, своєю дорогою! – гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвіліховський.

– Ах ви, молокососи, сіряки, лакеї! – верещав стражник. – За шаблі, милостиві панове!

І, вихопивши свою, кинувся з нею на Скшетуського, але тої ж миті в руці у пана Яна свиснуло залізо, і стражникова шабля хуркнула, як птах, у повітря, сам же він захитався і з розмаху на повен зріст гепнувся на землю.

Пан Скшетуський не кинувся його добивати. Він стояв блідий, як смерть, ніби зачумлений, а довкола нього тим часом зчинилася буча. З одного боку підскочили стражникові жовніри, з другого, як бджоли з вулика, сипнули драгуни Володийовського. Пролунали крики: «Бий! Бий!» Чимало налетіло, навіть не знаючи, про що йдеться. Задзенькали шаблі, сутичка будь-якої миті могла перерости у загальне побоїще. На щастя, Лащеві товариші, бачачи, що вишневичан дедалі більшає, протверезівши зі страху, підхопили пана стражника й почали із ним тікати.

І справді, якби пан стражник зчепився з іншими, менш дисциплінованими вояками, його порубали б на шматочки, але старий Зацвіліховський, схаменувшись, тільки крикнув: «Стій!» – і шаблі зникли у піхвах.

І все-таки у таборі стривожилися: чутка про сутичку дійшла до самого князя. Пан Кушель, будучи в караулі, вбіг до кімнати, де князь радився із воєводою київським, старостою стобницьким та Денгофом, і вигукнув:

– Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Тої ж миті до кімнати влетів, як бомба, уже протверезілий коронний стражник, блідий і знавіснілий від люті.

– Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! – кричав він. – У цьому таборі, як у Хмельницького – ні до родовитості, ні до сану поваги не мають. Шаблями коронних сановників січуть! Якщо ти, ясновельможний князю, справедливості щодо мене не вчиниш і не накажеш кривдників скарати на смерть, я сам її вчиню.

Князь рвучко підвівся з-за столу.

– Що сталося?.. Хто на тебе напав, добродію?

– Твій офіцер… Скшетуський.

Князь був неабияк здивований.

– Скшетуський? – перепитав він.

Зненацька двері відчинилися і ввійшов Зацвіліховський.

– Ваша ясновельможність, я був свідком! – сказав він.

– Я сюди прийшов не з’ясовувати, що сталося, а вимагати покарання! – волав Лащ.

Князь повернувся до нього і зміряв його очима.

– Спокійніше, спокійніше! – тихо, але з притиском мовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, бо стражник, хоч і славився зі своєї зухвалості, раптом принишк, ніби втратив дар мови, а інші аж зблідли.

– Говори, ваша милость! – сказав князь Зацвіліховському.

Зацвіліховський розповів, як усе було, як стражник неблагородними і недостойними не лише сановника, а й шляхтича словами став збиткуватися над бідою пана Скшетуського, а потім кинувся на нього із шаблею, розказав і про те, яку стриманість, воістину невластиву його літам, виявив намісник, обмежившись тільки тим, що вибив у нападника зброю. А наостанку пан Зацвіліховський сказав:

– Позаяк ваша ясновельможність мене знає, як знає й те, що я, доживши до сімдесяти літ, брехнею вуст своїх не осквернив і, поки житиму, не оскверню, тому і під присягою у своїй реляції я не зміню ні слова.