Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

– Це зірка Хмельницького! – закричали жовніри. – Чудо! Чудо! Очевидне знамення!

– Vivat Ієремія victor![70]70
  Слава Ієремії-звитяжцеві! (лат.).


[Закрыть] – повторяли тисячі голосів.

Тут уперед вийшов каштелян кам'янецький і зробив рукою знак, що хоче говорити. Відразу стало тихо, а він сказав:

– Король дав мені булаву, але я її у твої, достойніші, руки віддаю, звитяжцю, і перший твоїх наказів слухатиму.

– І ми теж! – повторили двоє інших рейментарів.

Три булави простяглися до князя, але він одсмикнув руку і відповів:

– Не я вашим милостям булави вручав і забирати їх у вас не стану.

– Тоді нехай над нашими трьома твоя буде четвертою! – вигукнув Фірлей.

– Vivat Вишневецький! Vivant рейментарі! – підхопило рицарство. – Жити і вмирати разом хочемо!

Цієї миті князівський скакун, задерши морду, струснув пофарбованою у пурпурний колір гривою і сильно заіржав, і всі коні у таборі відповіли йому в один голос.

Це теж було розцінено як призвістку перемоги. У жовнірів запалали очі. Серця загорілися бажанням битви, вогонь пробіг по жилах. Навіть старшина поділяла загальне піднесення. Підчаший плакав і молився, а пан каштелян кам’янецький і пан староста красноставський перші забрязкали шаблями, окселентуючи жовнірам, котрі, вибігаючи на вал і простягаючи в темряву руки, кричали у той бік, звідкіля мав прийти супротивник:

– Ідіть, песиголовці! Ми готові!

Тієї ночі ніхто у таборі не спав, аж до ранку лунали окрики і, як світлячки, роїлися в пітьмі вогні каганців і смолоскипів.

Над ранок повернувся пан коронний писар Сераковський, що ходив із роз’їздом до Чолганського Каменя, і приніс звістку, що супротивник уже за п’ять миль від табору. Загін зітнувся у нерівному бою з ординцями – загинули двоє братів Маньківських, пан Олексич і ще кілька достойних рицарів. Привезені язики стверджували, що слідом за передовим загоном ідуть хан і Хмельницький з усіма силами.

День минув у очікуванні й приготуваннях до оборони. Князь, без довгих вагань прийнявши верховне командування, шикував військо, визначав кожному, де він має стояти, як захищатися і як іншим допомагати. У таборі відразу запанував якнайкращий дух, зміцніла дисципліна, а замість колишньої метушні, суперечливих розпоряджень, невпевненості усюди було видно лад і розважливість. До полудня усі стояли на своїх позиціях. Дозорні, виставлені перед табором, щохвилини доповідали, що діється в околицях. Челядь, послана до найближчих сіл по провізію і фураж, підбирала усе, що можна було взяти. Жовнір, стоячи на валу, правив теревені й співав, а вночі дрімав біля багаття, поклавши руку на шаблю, у такій готовності, ніби штурм мав от-от початися.

І справді: на світанні щось зачорніло з боку Вишневця. Дзвони в місті ударили на сполох, а в таборі довгі, жалібні голоси сурм сповістили війську тривогу. Піхотні полки піднялися на вали, у розривах валів вишикувалася кіннота, ладна на перший знак кинутися в атаку, а вздовж усієї лінії укріплень закурілися димки від запалювальних гнотів.

Цієї ж миті з’явився князь на своєму білому скакуні. Він був у срібному обладунку, але без шолома. Навіть тіні тривоги не було видно у нього на чолі; навпаки – він аж яснів на виду.

– У нас гості, милостиві панове! У нас гості! – повторював він, проїжджаючи уздовж валів.

Залягла тиша, і чути було, як лопочуть стяги, що їх легенький подув вітру то напинає, то обвіває ратища. Тим часом супротивник наблизився так, що його можна було розгледіти неозброєним оком.

Це була перша хвиля, тобто не сам Хмельницький із ханом, а розвідувальний загін, складений із тридцяти тисяч відбірних ординців, озброєних луками, самопалами і шаблями. Захопивши півтори тисячі челядників, посланих по провізію, вони рушили щільними лавами від Вишневця, а потім, витягнувшись у довгий півмісяць, повернули до Старого Збаража.

Але тим часом князь, переконавшись, що це лише передовий загін, дав наказ кавалерії вийти з укріплень. Прозвучали слова команди, полки почали рухатися і вилітати з-за валів, мов бджоли із вулика. Рівнина заповнилася людьми і кіньми. Здалеку видно було ротмістрів, котрі з буздиганами в руках об’їжджають свої хоругви, шикуючи їх до бою. Коні бадьоро форкали, а часом у шеренгах чулося іржання. Потім від усієї маси відокремилися дві хоругви – князівські татари й семени – і дрібним клусом помчали вперед; луки підстрибували у них за спинами, ковпаки мигтіли на сонці. Мовчки летіли вперед вершники, очолювані рудим Вершулом, під яким кінь кидався з боку в бік, мов шалений, щохвилини стаючи дибки, ніби хотів зірвати вудила й чимшвидше пірнути в гущу бою.

У небесній синяві не було жодної хмаринки, день був ясний, прозорий – вершників було видно як на долоні.

Коли це враз із боку Старого Збаража показався невеликий князівський обоз, котрий не встиг увійти в місто з усім військом і тепер гнав щодуху, побоюючись, щоб ординці з ходу його не перехопили. І справді, ті вже його помітили, і другий ріжок півмісяця помчав до нього з копита. Крики «Алла!» долетіли навіть до вух піхоти, яка стояла на валах. Вершулові хоругви вихором полетіли рятувати обоз.

Але півмісяць доскакав до нього раніше і на млі ока оперезав його ніби чорною стрічкою; водночас кілька тисяч ординців із нелюдським виттям повернули назустріч Вершулові, намагаючись оперезати і його Хоругви. І тут тільки видно стало, який досвідчений Вершул і вправні його жовніри. Бачачи, що татари заходять справа і зліва, вершники розділилися натроє і кинулися врізнобіч, відтак загін розділився начетверо, а потім іще навпіл – і щоразу супротивник змушений був розвертатися усім фронтом, оскільки попереду нікого не виявлялося, а на флангах його вже скубли. Аж за четвертим разом зійшлися віч-на-віч обидві сили, але Вершул ударив усіма силами в найслабкіше місце, розірвав ланцюг і відразу ж опинився у супротивника в тилу. Однак покинув його і як буря помчав до обозу, не турбуючись, що татари кинуться за ним навздогін.

Досвідчені жовніри, спостерігаючи з валів за цим маневром, не випускаючи із рук зброї, били себе по стегнах і вигукували:

– А щоб ви здорові були! Тільки князівські ротмістри так у бій ведуть!

Тим часом Вершул, урізавшись гострим клином у кільце, що оперізувало табір, пробив його так, як стріла пробиває тіло воїна, і вмить опинився посередині. Тепер замість двох сутичок закипіла одна, але ще затятіша. Чудове це було видовище! Посеред рівнини обоз, ніби рухома фортеця, викидав довгі смуги диму і пахкав вогнем, а довкола ворушився розшалілий чорний мурашник, ніби гігантський вир, по краях якого носилися коні без вершників, а зсередини долинали шум, вереск, гуркіт самопалів. Одні щосили натискають, другі намагаються утримати їх… Як загнаний вепр, вишкіривши білі ікла, відбивається од собачої зграї, захищався від хмари татар обоз, із відчаєм і надією, що з табору надійде сильніша, ніж Вершулова, підмога.

І справді, невдовзі на рівнині замигтіли червоні колега драгунів Кушеля і Володийовського – здавалося, вітер поніс полем червоні пелюстки маків. Доскакавши до татарської хмари, вони зникли в ній, як у чорному лісі, і їх зовсім не стало видно, тільки ще сильніше заклекотів вир. Жовніри на валах дивувалися, чому князь відразу не пошле достатньо людей на підмогу оточеним, та він зволікав зумисне, щоб жовніри самі переконалися, яке він до них привів підкріплення, – так Ієремія сподівався підняти дух війська і до ще більших небезпек його підготувати.

Проте вогонь у таборі слабшав – певно, обозники не встигали заряджати мушкетів або розігрілися стволи; натомість татари верещали дедалі дужче, тому князь дав знак, і три гусарські хоругви, одна – його власна, під командуванням Скшетуського, друга – старости красноставського, третя – королівська, на чолі з паном Пігловським, вийшли із табору і кинулись у бій. Діставшись до місця бою, вони як обухом ударили по ворогу, розірвали татарське кільце, зім'яли бусурман на рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, одігнали від обозу на чверть милі; обоз же під радісні окрики і гарматний гул безпечно досяг окопів.

Але татари, знаючи, що за ними йдуть Хмельницький із ханом, ненадовго зникли з очей; незабаром вони з’явилися знову й, аллакаючи, почали об’їздити обоз, захоплюючи дороги, тракти й поближні села, над якими відразу потяглися у небо стовпи чорного диму. Чимало вершників наблизилося до окопів, але назустріч їм умить, поодинці й невеликими групами, сипнули жовніри князівського і кварцяного війська, переважно із татарських, волоських і драгунських хоругов.

Вершул не міг брати участі у нових сутичках: діставши під час оборони обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівживий у наметі; натомість пан Володийовський, хоч був як рак червоний від крові, ще не зовсім задовольнився і першим кинувся у бій. Сутички тривали аж до вечора, піхотинці з табору і рицарі з головних хоругов дивилися на них як на видовище. Випереджаючи один одного, вояки стиналися групами або поодинці, хапали живими бранців. Пан Міхал, схопивши і відвівши у табір полоненого, відразу ж повертався, його червоний мундир мелькав по всьому бойовищу. Скшетуський як на дивину показав на нього здалеку панові Ланцкоронському, бо хоч скільки разів стинався малий рицар із бусурманами, ті падали, ніби блискавкою вражені. Заглоба, хоч пан Міхал не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, що стояли довкола:

– Погляньте, ваші милості! Це я його вчив шаблею рубатися. Добре! Ну ж бо, ще раз махни! Бігме, скоро як я битиметься!

Тим часом зайшло сонце, і наїзники почали поволі покидати бойовище, на якому залишилися тільки кінські та людські групи. У місті знову задзвонили до вечерні.

Спроквола заходила ніч, але темніше не стало, бо довкола сяяли заграви. Горіли Заліщиці, Бажинці, Люблянки, Стриївка, Кретовиці, Заруддя, Вахлівка – уся околиця, скільки сягало око, горіла як смолоскип. Дими вночі стали червоні, зорі сяяли на рожевому небозводі. Хмари птахів зі страшним криком злітали з лісів, заростей, ставків і кружляли в повітрі, освітленому вогняним сяйвом, ніби летючі язики полум'я. Худоба в таборі, налякана незвичайним видовищем, почала жалібно ревти.

– Не може бути, – говорили між собою в окопах старі солдати, – щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; певно, сам Хмельницький із козаками й усією ордою наближається.

Це й справді не були порожні домисли, адже напередодні пан Сераковський привіз звістку, що гетьман запорозький і хан ідуть слідом за передовим загоном, отже, їх можна чекати. Жовніри як один висипали на вали, люд обліпив дахи і вежі. Усі серця билися неспокійно. Жінки ридали в костьолах, простягаючи руки до святих дарів. Очікування, що було гірше за все, мов страшний тягар гнітило місто, замок, табір.

Але це тривало недовго. Ще не зовсім споночіло, коли на виднокрузі показалася перша шеренга козаків і татар, за нею друга, третя, десята, сота, тисячна. Можна було подумати: усі дерева в лісі, усі кущі, відірвавшись раптом від свого коріння, рушили на Збараж. Марно людське око шукало кінця цим шеренгам: скільки сягав зір, чорнів мурашник людей і коней, зникаючи в диму й загравах далеких пожеж. Вони насувалися як хмари або як сарана, що страшною рухливою масою покриває усе довкілля. Перед ними линув грізний гомін голосів, як вихор, що шумить у бору поміж маківками старих сосен. Зупинившись за чверть милі від міста, супротивник заходився розпалювати нічні багаття.

– Бачите вогні? – перешіптувалися жовніри. – Вони тягнуться так далеко, що кінь одним духом не доскочить.

– Боже праведний! – сказав Скшетуському Заглоба. – Повір, ваша милость, що серце у мене левине і тривоги я не

, відчуваю, але волів би, щоб усіх їх грім ясний до ранку побив. Як Бог свят, забагато їх! Либонь, і в долині Йосафата не більший був шарварок. Скажи, добродію, чого цим лиходіям треба? Чи не краще б кожному із цих негідників сидіти вдома та панщину мирно відробляти? Хіба ми винні, що Господь Бог нас шляхтою сотворив, а їх хамами і звелів нам коритися? Тьху! Злість мене бере! Я чоловік добрий, хоч до рани прикладай, але боронь Боже доводити мене до сказу. Забагато вони мали вольностей, забагато хліба, от і розплодилися, як миші на току, а тепер супроти котів повстали… Постривайте, постривайте! Є тут один кіт, що зветься князем Яремою, і другий – Заглобою! Як, твоя милость, вважаєш, підуть вони на перемови? Якби вони, скажімо, покорилися, тоді б іще можна було їх живими відпустити, га? Мене одне весь час непокоїть: чи достатньо у таборі харчів? От, чорт! Погляньте-но, ваші милості: он за тими вогнями ще вогні, і далі теж! Чума б її забрала, таку congressus![71]71
  Зустріч (лат.).


[Закрыть]

– Про які ти перемови, ваша милость, кажеш? – відповів Скшетуський. – Вони вважають, що ми в них у руках і найпізніше завтра усім нам гаплик!

– А ти гадаєш, що ні? – спитав Заглоба.

– На все Божа воля. Принаймні якщо тут князь, легко їм це не дасться.

– От утішив ти мене, добродію! Річ не в тім, що легко не дасться, а в тім, щоб узагалі не далося.

– А для воїна велике задоволення задорого життя віддати.

– Авжеж, авжеж… Дідько б вас узяв разом із вашим задоволенням!

Цієї миті до них підійшли Підбип’ята і Володийовський.

– Кажуть, ординців і козаків із півмільйона буде, – мовив литвин.

– Щоб у тебе, ваша милость, язик відсох! – скипів Заглоба. – Добра новина!

– Під час штурму можна більше голів зітнути, ніж на бойовищі, – мрійливо відповів пан Лонгінус.

– Якщо вже князь наш із Хмельницьким нарешті спіткався, – озвався пан Міхал, – ні про які перемови й гадки не може бути. Або пан, або пропав! Завтра судний день настане! – додав він, потираючи руки.

Малий рицар мав слушність. У цій війні, такій тривалій, два найстрашніших леви ще ні разу не зійшлися віч-на-віч.

Один громив гетьманів і рейментарів, другий – грізних козацьких отаманів, один і другий святкували перемоги, один і другий наганяли на ворогів жах, і ось тепер безпосередня зустріч мала показати, хто візьме гору. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх зором. Хмельницький же поглядав із поля на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; якщо я його здолаю, хто мені зможе протистояти?»

Неважко було здогадатися, що боротьба між цими двома полководцями буде тривала і запекла, але результат її не лишав сумнівів. Князь Лубен і Вишневця мав під своєю командою п'ятнадцять тисяч війська разом із обозною челяддю, тим часом як за селянським вождем ішов люд, що населяв землі від Азовського моря і Дону аж до гирла Дунаю. А ще йшов із ним хан на чолі кримської, білгородської, ногайської і добруджської орд; ішов люд, що населяв басейни Дністра і Дніпра; йшли низові козаки і чернь без ліку – зі степів, ярів, борів, міст, містечок, сіл та хуторів і ті, що колись служили у придворних або коронних хоругвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські й румелійські турки; йшли навіть вільні ватаги сербів і болгар. Могло здатися, що це нове переселення народів, котрі покинули похмурі степові садиби й потяглися на захід захопити нові землі, утворити нову державу.

Таке було співвідношення ворогуючих сил… Жменька супроти безлічі, острів посеред моря! Тому й не дивно, що не одне серце завмирало від тривоги, що не лише в місті, не лише у цьому куточку країни, а з усіх усюд Речі Посполитої дивилися на цю самотню твердиню, оточену полчищами диких воїнів, як на усипальницю великих рицарів і їхнього великого вождя.

Так самісінько, напевно, дивився і Хмельницький, бо ледве встигли у його стані добре розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим стягом, сурмити і кричати, щоб не стріляли.

Караульні вийшли і негайно його схопили.

– Від гетьмана до князя Яреми, – сказав він їм.

Князь іще не зліз із коня й стояв на валу. Обличчя його було погідне, як небо. Заграви пожеж відбивалися у нього в очах, освітлювали рожевим блиском його ніжне біле обличчя. Козак, побачивши князя, втратив дар мови, жижки у нього затремтіли, мурашки побігли по шкірі, хоч це був старий степовий вовк і прийшов як посол.

– Хто ти? – спитав князь-воєвода, дивлячись на нього своїм спокійним поглядом.

– Я сотник Сокіл… Від гетьмані.

– Аз чим прийшов?

Сотник заходився бити чолом аж під князівські стремена.

– Даруй, владико! Що мені наказано, те й скажу, я не винен.

– Кажи сміло.

– Гетьман звелів мені переказати, що в гості прибув у Збараж і завтра у замку вашу ясновельможність відвідає.

– Скажи йому, що не завтра я даю бенкет у замку, а сьогодні! – відповів князь.

І справді, через годину дали салют мортири, пролунали радісні окрики, і всі вікна замку яскраво засвітилися від тисяч свічок.

Хан, почувши салютні постріли, голоси сурм і литавр, вийшов власною персоною із шатра у супроводі брата Нурадина, султана Калгі, Тугай-бея і багатьох мурз, а потім послав по Хмельницького.

Гетьман, хоч і був трохи напідпитку, з’явився негайно і, шапкуючи та прикладаючи пальці до чола, підборіддя й грудей, чекав на запитання.

Хан довгенько дивився на замок, що сяяв удалині як величезний ліхтар, і злегка кивав головою; нарешті, пригладивши свою рідку бороду, що двома довгими пасмами спадала на ласячу шубу, спитав, показуючи пальцем на яскраво освітлені вікна:

– Гетьмане запорозький, що там таке?

– О наймогутніший із царів! – відповів Хмельницький. – Це князь Ярема бенкетує.

Хан здивувався.

– Бенкетує?..

– То гуляють завтрашні небіжчики, – мовив Хмельницький.

Раптом у замку пролунали нові постріли, засурмили сурми й різноголосі окрики долинули до вух достославного хана.

– Боже праведний! – пробурмотів він. – Лев у серці цього гяура.

І по хвилі мовчання додав:

– Я волів би бути краще з ним, аніж із тобою.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною діставалася йому татарська дружба, обійтися без якої він не міг, і при цьому ніколи не був упевнений у страшному союзникові. Спаде в голову ханові якась примха, і орди повернуть проти козацтва, а це означало неминучу для всіх загибель. Крім того, Хмельницький знав іще одне: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарів і нещасного ясиру, але, маючи себе за законного монарха, у душі соромився, що став на бік бунту супроти короля, на бік якогось «Хмеля» супроти князя Вишневецького.

Козацький гетьман тепер частенько напивався не лише за хворобливою звичкою, а й із відчаю…

– Великий монарху! – сказав він. – Ярема твій ворог. Це він одібрав у татар Задніпров’я, він убитих мурз, як вовків, усім на пострах по деревах розвішував, він на Крим хотів іти з вогнем і мечем…

– А ви хіба не чинили шкоди в улусах? – спитав хан.

– Я твій невільник.

Сині губи Тугай-бея затремтіли й ікла заблищали: мав він серед козаків смертельного ворога, котрий свого часу його чамбул ущент розбив і самого ледве не захопив. Ім’я цього ворога крутилося зараз у нього на язиці. Охоплений невблаганною силою спогадів і жадобою помсти, він не витримав і стиха пробурмотів:

– Бурляй! Бурляй!

– Тугай-бею! – відразу ж озвався Хмельницький. – Ви з Бурляєм за мудрим наказом найяснішого хана торік воду на мечі лили.

Новий залп замкових гармат урвав подальшу розмову.

Хан простяг руку й описав нею у повітрі коло, що охоплювало Збараж, замок і вали.

– Завтра це моє буде? – спитав він, звернувшись до Хмельницького.

– Завтра вони помруть, – відповів Хмельницький, утупившись очима в замок.

І знову заходився шапкувати й торкатися рукою чола, бороди і грудей, вважаючи, що розмову закінчено. Хан теж застебнув ласячу шубу, бо ніч була холодна, хоч і стояв липень, і мовив, повернувшись до шатер:

– Пізно вже!..

Усі відразу закивали, наче приведені у рух однією силою, а він спроквола й статечно йшов до шатра, стиха повторюючи:

– Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

– Віддам тобі замок і місто, і здобич, і полонених, але Ярема буде мій, а не твій, хоч би мені й життям своїм довелося за нього накласти.

Поволі багаття почали блідішати і гаснути, поволі вщухав шум кількохсот тисяч голосів; де-не-де ще посвистували сопілки та покрикували татарські конюхи, що виганяли коней на нічний попас, але невдовзі й ці звуки змовкли, і сон обійняв незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, ніби в ньому справляли весілля.

У таборі всі чекали, що назавтра буде штурм. І справді, зранку заворушилися натовпи черні, козаків, татар та інших диких вояків, що йшли за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзали на вершину гори, рушили до валів. Жовніри, хоч уже напередодні марно намагалися полічити багаття, заклякли, побачивши зараз море голів. Та це був іще не справжній штурм, а радше оглядини бойовища, окопів, ровів, валів і всього польського обозу. І як піднята морська хвиля, котру вітер жене здалеку, розігнавшись і спінившись, ударить із гуркотом об берег, а потім знову відійде, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалася і знову завдавала удару, ніби випробовуючи, який буде спротив, ніби бажаючи переконатися, чи самим своїм виглядом і числом може зломити дух супротивника, перш ніж розтопче тіло.

Заговорила артилерія – і ядра почали густо падати на табір, звідки відповіли з восьмиствольних гармат і ручної зброї; водночас на валах з'явилася процесія зі святими дарами, щоб підняти кволий дух війська. Ксьондз Муховецький ніс золоту дароносицю, тримаючи її обіруч вище обличчя, а часом підіймаючи вгору, – він ішов під балдахіном із напівзаплющеними очима й аскетичним виразом обличчя, одягнений у парчеву ризу.

Обіч, підтримуючи Муховецького попідруч, ішло ще два ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, свого часу преславний воїн, котрий на воєнному мистецтві розумівся як досвідчений полководець, і Жабковський, теж екс-вояк, велетенський бернардинець, що силою в таборі поступався тільки панові Лонгіну. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними чотири дівчинки з ніжними личками розсипали квіти.

Процесія пройшла уздовж усього валу, а замикала її військова старшина. У жовнірів, що дивилися на осяйну, мов сонце, дароносицю, на спокійних ксьондзів і вбраних у біле дівчаток, підносилися серця, міцнішала відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мірри, що курилася в кадильницях; усі голови смиренно хилилися додолу. Муховецький час від часу підіймав дароносицю, звертав очі до неба і співав гімн «Перед дарами зі смиренням».

Два могутніх голоси – Яскульського і Жабковського – враз підхоплювали за ним: «Разом впадемо, браття, ниць», – і все військо співало далі: «І новим зміним одкровенням загадку давніх таємниць» Співу окселентував низький бас гармат. Часом ядро з гулом пролітало над балдахіном і ксьондзами, а часом, ударивши у вал, засипало їх землею, аж пан Заглоба втягав голову в плечі й притискався до жердини. Особливо поймав його страх, коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді тривало мовчання і вочевидь чувся посвист ядер, які летіли табуном, мов великі птахи. Заглоба тільки ще дужче червонів, а ксьондз Яскульський поглядав на бойовище і, не в змозі стриматися, бурмотів: «Квочок їм садити, а не з гармат бити!» І справді, пушкарі у козаків були дуже кепські, а він, як бувалий жовнір, не міг спокійно дивитися на таке невміння і таке марнування пороху. І знову процесія йшла далі, аж поки дійшла до другого кінця валів, хоч на вали супротивник вельми й не тиснув. Спробувавши тут і там посіяти переляк, особливо біля західного ставу, татари й козаки врешті-решт відступили на свої позиції і заспокоїлися, не висилаючи навіть на герць своїх наїзників. Тим часом процесія остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер уже стало зрозуміло, що Хмельницький чекає на прибуття свого обозу. А втім, він був цілком певен, що перший же справжній штурм принесе успіх, і тому наказав зробити лише кілька шанців під гармати, а більше ніяких земляних робіт не починав. Обоз підійшов наступного дня і став у кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Верняків аж до Дембіни. З ним прийшли нові сили: чудова запорозька піхота, що не поступалася перед турецькими яничарами, куди більше підготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам’ятний вівторок тринадцятого липня минув у обопільних гарячкових приготуваннях – уже не лишалося сумнівів, що штурм неминучий. Зранку сурми, барабани і литаври у козацькому стані грали larum, а у татар оглушливо гримів великий священний бубон, що звався балтом… Вечір настав тихий, погожий, тільки з обох ставків і Гнезни устав легенький туман. Нарешті у небі засвітилася перша зірка.

Цієї миті шістдесят козацьких гармат гримнули в один голос, і незліченні полчища зі страшним криком рушили до валів – штурм почався.

Війська стояли на валах і їм здавалося, що земля двигтить під ногами. Найстарші жовніри не пам'ятали такого.

– Боже праведний! – Що це? – питав Заглоба, стоячи обіч Скшетуського з гусарами у прорізі між валами. – Ніби це не люди йдуть на нас.

– Ти, ваша милость, правду кажеш: ворог поперед себе волів жене, щоб ми на них перші заряди вистріляли.

Старий шляхтич почервонів як буряк, очі його вирячилися, а з уст злетіло однісіньке слово, в яке він умістив усю лють, страх і все, про що він думав у ту мить:

– Лайдаки!..

Воли, яких дикі напівголі чабанчуки підганяли батогами і палаючими смолоскипами, мов шалені бігли від страху вперед зі страшним ревом, то збиваючись у купу, то розбігаючись, то прискорюючи біг, то повертаючи назад, але погоничі гейкали на них, пекли вогнем, шмагали батогами, і вони знову летіли до валів. Та ось заговорили Вурцелеві гармати, вивергаючи вогонь і залізо, – і дими заволокли світ. Небо зачервоніло, злякана худоба розбіглася, ніби від удару блискавиці, половина попадала на землю, але по її трупах супротивник ішов далі.

Попереду бігли полонені, несучи мішки з піском для засипання ровів – їх кололи списами у спину і припікали вогнем із самопалів. Це були селяни з околиць Збаража, котрі не встигли сховатися від навали у місті, – як молоді чоловіки, так і старі та жінки. Усі вони бігли з криком, плачем, простягаючи руки до неба і благаючи їх пожаліти.

Волосся на голові підіймалося від того виття, але не було в той час жалю на землі: ззаду в спини нещасних упиралися козацькі списи, спереду на них летіли Вурцелеві снаряди, картеч розривала тіла на шматки, рила в них борозни, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводилися і бігли знову, бо на них накочувалася хвиля козаків, турків, татар…

Рів швидко почав заповнюватися тілами, кров’ю, мішками з піском, а коли заповнився, супротивник із виттям кинувся через нього до окопів.

Полки потовпом ішли один за одним. Під час спалахів гарматних залпів видно було, як старшина пірначами заганяє на штурм нові й нові загони. Найвідбірніші було кинуто на позиції військ Ієремії: Хмельницький знав, що там буде найбільший спротив. Туди подалися січові курені, страшні переяславці на чолі з Лободою, за ними Воронченко повів черкаський полк, Кулак – карвівський, Нечай – брацлавський, Степка – уманський, Мрозовицький – корсунський. За ними йшли калничани, могутній білоцерківський полк, що налічував п’ятнадцять тисяч, а з ним сам Хмельницький – червоний як сатана у відблисках вогню, котрий підставляв кулям широкі груди, з обличчям лева й оком орла, – у хаосі, диму, метушні, різанині, у полум’ї і мішанині він усе помічав, усім керував.

За молодцями летіли дикі донські козаки, за ними – черкеси, що в рукопашному бою пускали у хід ножі, поряд Тугай-бей вів відбірних ногайців, Субагазі – білгородських татар, а Курдлук – смаглявих астраханців, озброєних велетенськими луками і стрілами, з яких кожна була як дротик. Вони йшли один за одним так щільно, що гаряче дихання задніх обпікало переднім потилиці.

Скільки їх лягло, перш ніж вони нарешті дісталися цього рову, заваленого тілами полонених, хто розкаже, хто оспіває! Але дійшли і перейшли, і почали на вали видиратися. Ця зоряна ніч була схожа на ніч Страшного суду. Гармати, не дістаючи тих, хто був ближче, поливали безперервним вогнем дальні шереги. Гранати, виписуючи у небі вогняні півкола, летіли з пекельним хихотом, перетворюючи ніч на білий день. Німецька і ланова польська піхота укупі зі спішеними князівськими драгунами мало не впритул поливала козаків свинцевим вогнем.

Перші їхні шереги хотіли було відступити, але, підперті ззаду, не змогли – і вмирали на місці. Кров хлюпала під ногами в атакуючих. Вали стали слизькі, по них зсувалися ноги, руки, тіла. Козаки видиралися на них, падали і знову лізли, окутані димом, чорні від кіптяви; їх кололи, рубали, у них стріляли, але їм байдужі були рани і смерть. Подекуди билися уже холодною зброєю. Люди були ніби знавіснілі від люті, з ошкіреними зубами, з обличчями, залитими кров'ю… Живі билися на тремтливій масі убитих і вмирущих. Не було вже чути команд, усе злилося в один спільний страшний крик, який заглушав усе: і рушничну пальбу, і харчання поранених, і стогони, і сичання гранат.

Уже кілька годин тривав цей страшний, нещадний бій. Навколо валу виріс другий вал – трупів, який стримував натиск штурмівників. Січовиків мало не до ноги було порубано, переяславський полк лежав покотом кругом валу, карвівський, брацлавський та уманський полки були геть розбиті, але інші ще натискали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, румелійськими турками й урумбейськими татарами. Але замішання уже починалося у лавах нападників, хоч ланова польська піхота, німці й драгуни поки що не віддали ні п'яді. Задихаючись, стікаючи кров'ю, охоплені безумством бою, спітнілі, напівбожевільні від запаху крові, вони, відтісняючи один одного, рвалися до супротивника так, як розлючені вовки рвуться до овечої отари. І тоді Хмельницький ще раз пішов на обложених із рештками розбитих полків і з новими силами – полком білоцерківських козаків, татар, турків і черкесів.

Гармати на валах замовкли, гранати більше не освітлювали темряви, тільки ручна зброя брязкала уздовж усього західного валу та знову почулися зойки. Нарешті ущухла й стрілянина. Темрява огорнула ратників.

Вже жодне око не могло побачити, що там діється, – тільки щось ворушилося у пітьмі, ніби велетенська потвора билася в конвульсіях. Навіть із криків не можна було вже розпізнати, тріумф у них звучить чи розпач. Часом і вони стихали, і тоді чути було тільки один страшний стогін, що линув звідусіль: із-під землі, над землею котився, висів у повітрі, підносився в небеса, ніби й душі стогнали, відлітаючи з того бойовища.

Та це були короткі перерви – після них виття і крики поновлювалися з іще більшою силою і ставали дедалі хрипкішими, дедалі менше схожими на людські.