Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XI

пливло кілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося дедалі більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із юрбами шляхти сипнули тисячі купців і базарників з усього світу, починаючи з далекої Персії і закінчуючи заморською Англією. На Волі спорудили накриття для сенату, а довкола, вкриваючи просторі луги, біліли тисячі наметів.

Ніхто ще не міг сказати, котрий із кандидатів – королевич Казимир, кардинал, чи Карл Фердинанд, єпископ плоцький, – буде обраний. Обидві сторони докладали великих старань і зусиль. У світ випущено було тисячі листків, у яких перелічувалися достоїнства і вади претендентів; обидва мали численних і могутніх прихильників. Карла підтримував, як відомо, князь Ієремія, тим грізніший для супротивників, що завжди, найвірогідніше, міг потягти за собою замиловану ним шляхту, від якої остаточно все залежало. Але й Казимирові сил не бракувало. За нього була уся верхівка, на його користь використовував свій вплив канцлер, на його бік, здається, схилявся примас, за нього стояла більшість магнатів, кожен із яких мав своїх прихильників. Серед магнатів був і князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, котрий хоч і знеславив себе після Пилявців і навіть був притягнутий до суду, але все ж таки найбільший пан у всій Речі Посполитій, ба навіть у всій Європі. Він міг у будь-яку хвилину кинути незліченні багатства на шальку терезів свого кандидата.

Однак і прихильників Казимира не раз брали гіркі сумніви, бо, як сказано було, усе залежало від шляхти, котра уже з четвертого жовтня стояла табором під Варшавою і ще тяглася тисячами з усіх усюд Речі Посполитої і котра в переважній своїй більшості, зачарована іменем Вишневецького і жертовністю королевича Карла, який не шкодував коштів на громадську мету, його сторону тримала. Королевич же, як пан хазяйновитий і заможний, дав чималі гроші на формування нових рейментів, що мали бути віддані під командування Вишневецького. Казимир залюбки зробив би те самісіньке, і, звісно ж, не скнарість його втримала, а саме навпаки – надмірна щедрість, безпосереднім наслідком якої був вічний брак грошей у скарбниці.

Тим часом обидва королевичі вели між собою жваві перемови. Щодня між Непорентом і Яблонною гасали посланці. Казимир за правом старшого і в ім'я братньої любові благав Карла поступитися; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже гордувати щастям, яке, можливо, випаде на його долю, «бо вирішиться все in liberis suffragiis[29]29
  У вільному голосуванні (лат.).


[Закрыть] Речі Посполитої і з волі Всевишнього» А поки що час спливав, шеститижневий термін закінчувався, і з наближенням виборів наближалася нова козацька гроза: дійшли чутки, що Хмельницький зняв облогу зі Львова, діставши після кількох штурмів викуп, став під Замостям і денно й нощно штурмує цей останній заслін Речі Посполитої.

Подейкували також, що, опріч послів, котрих Хмельницький відправив до Варшави з листом, у якому писав, що він, як польський шляхтич, віддає свій голос за Казимира, серед натовпів шляхти і в самому місті крилося чимало переодягненої козацької старшини, якої ніхто розпізнати не міг, бо поприїздила вона під виглядом родовитої і заможної шляхти й нічим, навіть вимовою, від інших виборців, особливо тих, що прибули з українських земель, не різнилася. Перші, як казали, пробралися із чистої допитливості, аби подивитися на вибори й на Варшаву, другі були послані вивідачами – дізнатися, що говорять про майбутню війну, скільки війська має намір виставити Річ Посполита і які на військовий набір планує виділити кошти. Можливо, у цих чутках про гостей і було чимало правди, бо з-поміж запорозької старшини зустрічалося багато покозачених шляхтичів, котрі й латини свого часу лизнули, – тож цих розпізнати було вкрай важко. Та й, зрештою, у далеких степах латина ніколи не була в пошані: скажімо, князі Курцевичі знали її гірше, аніж Богун та інші отамани.

Такі чутки, яким не було кінця-краю і на виборчому полі, і в місті, разом із звістками про успіхи Хмельницького й козацько-татарські роз'їзди, що нібито діставали аж до Вісли, сповнювали людські серця невпевненістю і тривогою, а часто ставали й причиною сутичок. Досить було у колі шляхти запідозрити когось, що він перевдягнений запорожець, як його враз, не встигне він сказати й слова на своє виправдання, шаблями порубають на шматки.

У такий спосіб могли загинути ні в чому не винні люди, та й узагалі до виборів ставилися зневажливо, особливо ж за тогочасними звичаями не цінувалася розсудливість. Карний суд шляхти, призначений propter securitatem loci[30]30
  Задля безпеки місця (лат.).


[Закрыть], не міг дати ради постійним бешкетам, у яких із доброго дива пускали в хід шаблі. Але якщо людей статечних, котрі зичили добра і спокою й переймалися небезпекою, яка загрожувала вітчизні, засмучували ці чвари, різанина й пиятики, то шалапути, картярі й буяни відчували себе у своїй стихії, вважали, що настав їхній час, їхнє жниво й ще сміливіше чинили усілякі непристойності.

Не треба й казати, що верховодив ними пан Заглоба, на це давали йому право і його гучна рицарська слава, і невситиме прагнення напитися, і гострий язик – тут йому не було рівних, і велика самовпевненість, якої ніщо не могло похитнути. Часом, правда, у нього були напади меланхолії – тоді він зачинявся у кімнаті або в наметі й не виходив, а якщо й виходив, то був злий, як пес і шукав із кимось сварки, а то й справжньої бійки. Якось у такому настрої він добряче поколошкав рав’янина пана Дунчевського тільки за те, що той, проходячи, зачепився за його шаблю. У такі хвилини Заглоба міг терпіти тільки пана Володийовського, якому скаржився, що журба за паном Скшетуським і небогою замучила його. «Покинули ми з тобою її, пане Міхале, – казав він, – віддали, як юди, у безбожні руки – і ви мене цими вашими nemine excepto[31]31
  Особливими обставинами (лат.).


[Закрыть] не заспокоюйте. Що з нею тепер діється, пане Міхале, скажи?»

Марно тлумачив йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз небогу шукали, та поки уся рать Хмельницького стоїть між ними, про це годі й думати. Шляхтич не давав себе переконати і впадав у ще більший відчай, проклинаючи аж гай гуде «перину, дитину й латину».

Але такі напади журби швидко минали. Зате потім пан Заглоба, ніби прагнучи надолужити згаяне, гуляв і пив іще дужче, збавляючи час у шинках у товаристві найзатятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому був вірним компаньйоном пан Міхал.

Пан Міхал, чудовий жовнір і офіцер, ані на шеляг, одначе, не мав тієї серйозності, яку в Скшетуському, наприклад, виробили страждання і біди. Свій обов’язок перед Річчю Посполитою Володийовський розумів так: бив, кого йому наказували, а про решту не дбав і в політику не встрявав; поразку в бою завше ладен був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що буянство і чвари такі ж шкідливі для спільної справи, як і невдачі на бойовищі. Одне слово, це був парубійко-вітрогон, котрий, опинившись у столичному вирі, по вуха у ньому втонув і, як реп’ях, пристав до Заглоби, бо той був для нього наставником у сваволі. Тож він роз’їжджав із ним по шляхетських господах, де Заглоба за чаркою оповідав усякі небилиці, вербуючи заодно прихильників для королевича Карла, пив із ним, як і він, а при потребі оступався за нього, обидва, як мухи в окропі, крутилися по виборчому полю і по місту – куточка не було, у який би вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у магнатів і в шинках; усюди були й у всьому брали участь.

У пана Міхала молода рука свербіла, він хотів показати, а заодно й довести, що українська шляхта найкраща, а князівським жовнірам немає рівних. Тому вони із паном Заглобою зумисне їздили шукати пригод до ленчицьких, вправних мечників, а найбільше їх цікавили поплічники князя Домініка Заславського, яких вони обидва особливо ненавиділи. Зачіпали тільки найзавзятіших рубак, овіяних міцною і непохитною славою, заздалегідь придумуючи зачіпки. «Ти, добродію, даси приключку, – казав пан Міхал, – а далі вже я втручуся» Заглоба, як вправний у фехтуванні й такий, що не боявся стати на герць із братом шляхтичем, не завше згоджувався, щоб йому допомагали, особливо у сутичках із заславцями, але якщо під руку підвертався ленчицький мастак, обмежувався образами. Коли ж шляхтич хапався за шаблю і викликав кривдника на герць, пан Заглоба казав: «Милостивий пане! Сумління моє забороняє мені вашу милость самому на вірну смерть прирікати; спробуй-но ліпше зітнутися із моїм синочком і учнем, бо я не певен, чи ти й його здолаєш». Після таких слів уперед виходив пан Володийовський зі своїми підкрученими вусиками, кирпатим носом і виглядом роззяви і, радий чи не радий був той, що кинув виклик, починав гарцювати, а позаяк і справді був мастак над мастаками, після кількох випадів зазвичай укладав супротивника.

Отакі вони собі із Заглобою придумували забави, які примножували їхню славу серед неспокійних відчайдухів і серед шляхти, особливо ж росла слава пана Заглоби, про якого казали: «Якщо учень такий, то яким же майстром має бути навчитель!» Одного тільки пана Харлампа Володийовському довгенько ніде знайти не вдавалося; він думав навіть, може, того назад у Литву чогось послали.

Так спливло майже шість тижнів, упродовж яких і громадські справи значно просунулися. Напружена боротьба між братами-кандидатами, усілякі заходи їхніх прихильників, хвилювання і надмірні пристрасті винюхувачів – усе минуло, майже не залишивши й сліду в пам’яті. Усі вже знали, що буде обрано Яна Казимира, бо королевич Карл поступився братові й доброхіть зняв свою кандидатуру. І дивна річ, багато що тут вирішив голос Хмельницького: усі сподівалися, що гетьман визнає владу короля, особливо такого, якого обрано згідно з його волею. І сподівання ці значною мірою справдилися.

Зате для Вишневецького, котрий ані на мить, як колись Катон, не переставав твердити, що запорозький Карфаген має бути знищено, такий поворот подій був новим ударом. Тепер реальністю стали перемови. Князь, щоправда, розумів: вони або відразу зайдуть у безвихідь, або невдовзі будуть зірвані волею обставин, і князь у майбутньому передбачав війну, але його огортала тривога при думці за її результат. Після перемов узаконений у правах Хмельницький стане ще сильнішим, а Річ Посполита – слабшою. І хто поведе її війська супроти такого уславленого полководця, як Хмельницький? Як тут не чекати нових поразок, нових розгромів, що вичерпають останні сили?

Князь не тішив себе надією і знав, що йому, найревнішому прихильникові Карла, не віддадуть булави. Щоправда, Казимир обіцяв братові милувати його прихильників, як і своїх, бо він був добра душа, але ж Казимир підтримував політику канцлера, отже, булава дістанеться не князеві, і горе Речі Посполитій, якщо новий полководець не буде мудріший за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою гнітив душу Ієремії – його мучив і страх за прийдешнє вітчизни, і те нестерпне почуття, яке відчуває людина, коли бачить, що заслуги її не буде оцінено справедливо, що інші, обійшовши її, підведуть голову. А він не був би Ієремією Вишневецьким, якби не був гордим. Він відчував у собі сили узяти булаву, бо він її таки заслужив, – тому й потерпав незмірно.

Серед офіцерів навіть подейкували, що князь не чекатиме кінця виборів і покине Варшаву – але це не було правдою. Князь не лише не поїхав, а навіть відвідав королевича Казимира у Непоренті, котрий прийняв його надзвичайно люб’язно, після чого повернувся до міста, де пробув досить довго, оскільки цього потребували справи військові. Треба було знайти кошти для збільшення війська, на чому князь старанно наполягав. Опріч того, на Карлові гроші формувалися нові рейменти драгунів і піхоти. Одні уже було відправлено в Україну, іншим ще належало дати лад. Для цього князь розсилав у всі кінці досвідчених у справах військової організації офіцерів, аби ці полки як слід підготувати. Вже було послано Кушеля і Вершула, нарешті настала черга й Володийовського.

Одного дня його викликав до себе князь і дав такий наказ:

– Поїдеш, добродію, через Бабиці й Аипків до Заборова, де чекають коні, призначені для рейменту; оглянеш їх, вибракуєш і розплатишся із паном Тшасковським, а відтак приведеш сюди жовнірам. Гроші під мою розписку одержиш у скарбника тут, у Варшаві.

Пан Володийовський жваво узявся до роботи, одержав гроші й того ж дня вони із Заглобою вирушили до Заборова удесятьох і з візком, що віз гроші. Їхали спроквола, бо вся околиця із цього боку Варшави кишіла шляхтою, челяддю, возами й кіньми; у селах аж до Бабиць було стільки люду, що не було хати, в якій би не ночували гості. Серед такого напливу людей різної вдачі не важко було вскочити у якусь халепу. Так воно й сталося із двома нашими приятелями попри усі їхні старання і скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою кільканадцять шляхтичів, котрі саме сідали на коней, аби їхати своєю дорогою. Два загони, привітавшись один з одним, уже розминалися, як раптом один із вершників глянув на пана Володийовського і, не промовивши й слова, пустився до нього клусом.

– Ну що, братику, попався! – вигукнув він. – Хоч як ти ховався, а я тебе знайшов!.. Тепер ти від мене не втечеш! Гей, милостиві панове! – крикнув він своїм супутникам, – почекайте-но трішки! Мені треба цьому офіцерикові щось сказати, і я хотів би, аби ви були свідками цієї розмови.

Пан Володийовський задоволено усміхнувся, бо впізнав пана Харлампа.

– Бог свідок, що я не ховався, – сказав він, – і сам вашу милость шукав, аби спитати, чи й досі ще ти на мене гнів тримаєш, та, на жаль, зустрітися не могли.

– Пане Міхале, – прошепотів Заглоба, – не забувай: ти у службі їдеш!

– Пам’ятаю, – буркнув Володийовський.

– Ставай! – верескнув Харламп. – Милостиві панове! Я пообіцяв оцьому парубійкові, оцьому молокососові пообтинати вуха – і пообтинаю, не будь я Харламп! Пообтинаю обидва, слово честі! Тож будьте свідками, милостиві панове, а ти, парубійку, ставай!

– Не можу, Богом присягаюсь, не можу! – відповів Володийовський. – Потерпи хоч кілька днів!

– Як це не можеш? Перепудився? Якщо ти негайно не станеш, я тебе так розмалюю, що свої не впізнають. Ах ти скорпіон, ах ти дрантя! Ставати поперек дороги вмієш, напакостити вмієш, а як відповідати – не можеш?

Тут утрутився пан Заглоба.

– Здається мені, добродію, що ти трохи причмелений, – сказав він Харлампові. – Дивись, аби тебе цей скорпіон не вжалив, бо тоді вже ніякі примочки не поможуть. Тьху, дідько б тебе взяв, невже не бачиш, що офіцер у службових справах їде? Поглянь на оцей візок із грішми, які ми у полк веземо, і зрозумій, голово капустяна, що, призначений охороняти скарбницю, офіцер цей своєю особою не розпоряджається і на герць із тобою стати не може. Хто цього не розуміє, той телепень, а не жовнір! Ми під воєводою руським служимо і не таких, як ваша милость, побивали, та сьогодні не можна. А це від нас не втече.

– Це правда, вони ж із грішми їдуть, не можна їм, – озвався один із Харлампових товаришів.

– А що мені до їхніх грошей! – кричав невгамовний пан Харламп. – Нехай виходить на герць, бо інакше всіх у колошкаю.

– Сьогодні я не можу битися, але даю слово рицаря, – мовив пан Міхал, – що через три-чотири дні, як тільки впораюся зі службовими справами, вийду, куди схочете. А якщо вас, добродії, не вдовольнить моя обіцянка, я накажу по вас стріляти, бо думатиму, що не зі шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками маю справу. Вибирайте, чорти б вас узяли, бо я не маю часу тут із вами розводитися!

Почувши ці слова, драгуни з його ескорту враз навели на напасників дула мушкетів, і рух цей, як і рішуче слово пана Міхала, очевидно, справили враження на товаришів пана Харлампа.

– Ну вже дай попуст, – казали вони йому, сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію дістанеш, будь певен, хлопець не з полохливих, як і всі у руських хоругвах… Угамуйся, поки просимо тебе.

Пан Харламп іще трохи пошарпався, але зрештою зміркував, що або товаришів своїх розгніває, або на нерівну боротьбу із драгунами наразить, тому, звернувшись до Во– лодийовського, сказав:

– То даєш слово, що вийдеш на герць?

– Я сам тебе знайду, хоч би за те, що двічі про те саме питаєш… Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні у нас середа, отже, в суботу після обіду, о другій… Вибирай місце.

– Тут у Бабицях гостей до смутку, – сказав Харламп, – коли б не трапились якісь impedimenta[32]32
  Ускладнення (лат.).


[Закрыть] Нехай краще поряд, у Липкові – там спокійніше і мені недалечко, ми у Бабицях квартируємо.

– А ваших милостей буде стільки ж, як сьогодні? – передбачливо поцікавився Заглоба.

– Ні, навіщо! – відповів Харламп. – Я приїду тільки з панами Селицькими, своїми родичами… Та й ви, добродії, spero[33]33
  Сподіваюсь (лат.).


[Закрыть], прибудете без драгунів.

– Може, це у вас на поєдинок приїздять у супроводі військової охорони, – відповів пан Міхал, – а у нас так не заведено.

– Тоді через три дні, у суботу, в Липкові? – сказав наостанку Харламп. – Зустрінемося біля корчми, а тепер – із Богом!

– Із Богом! – відповіли Володийовський і Заглоба.

І супротивники мирно роз’їхалися.

Пан Міхал був щасливий від прийдешньої забави і обіцяв собі, що утне вуса литвинові й подарує їх панові Лонгіну. Тож він їхав до Заборова у чудовому настрої. У Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди на лови, та лише здалеку бачив майбутнього монарха, бо поспішав. За два дні він упорався з усіма справами, оглянув коней, розплатився із паном Тшасковським, повернувся до Варшави і точнісінько на той час, як домовлялися, ба навіть на годину раніше, був у Липкові разом із Заглобою і паном Кушелем, котрого він запросив другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, яку тримав жид, вони зайшли всередину, аби прополоснути горло медом, і за чаркою розговорилися з господарем.

– Скажи, жидку, а тутешній пан удома? – спитав у корчмаря Заглоба.

– Він у місті.

– А чимало тут у Липкові стоїть шляхти?

– У нас нікогісінько. Один тільки пан зупинився у мене і сидить зараз у ванькирі[34]34
  Боковій кімнаті.


[Закрыть] – Багатий пан із прислугою та кіньми.

– А чому він не заїхав у садибу?

– Певно, не знає нашого пана. А втім, і садиба вже з місяць як замкнена.

– А може, це Харламп? – мовив Заглоба.

– Ні, – відповів Володийовський. – Він мав бути після обіду о другій.

– Ой, пане Міхале, мені здається, що це він.

– З чого б це!

– Піду загляну, хто такий. Жидку, а давно цей пан зупинився?

– Сьогодні приїхав, двох годин немає.

– А не знаєш, звідки він?

– Не знаю, але точно здалеку, бо коней геть загнав. Люди казали, що із-за Вісли.

– А чому він аж тут, у Липкові, зупинився?

– Хто його знає?

– Піду побачу, – повторив Заглоба, – може, хтось знайомий.

І, наблизившись до зачинених дверей ванькира, постукав у них ефесом шаблі й спитав:

– Милостивий пане, можна зайти?

– А хто там? – озвався ізсередини голос.

– Свої, – відповів Заглоба, прочиняючи двері. – Даруйте, добродію, може, не вчасно? – додав він і просунув голову в кімнату.

І раптом сахнувся й грюкнув дверима, ніби смерть побачив. На обличчі його з'явилися водночас страх і велике здивування: він роззявив рота й дивився на Володийовського і Кушеля божевільними очима.

– Що з тобою, добродію? – спитав Володийовський.

– Господи милосердний, тихо! – сказав Заглоба. – Там… Богун!

– Хто? Що з тобою, ваша милость, сталося?

– Там… Богун!

Обидва офіцери посхоплювалися на рівні ноги.

– Ти що, добродію, збожеволів? Отямся: хто там?

– Богун! Богун!

– Не може бути!

– Щоб мені не жити! От як стою перед вами, присягаю Богом і всіма святими!

– Чого ж ти так сполошився, добродію? – спитав Володийовський. – Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?

– Як у тому, що з тобою розмовляю. На власні очі бачив: він перевдягався.

– А він тебе, ваша милость, бачив?

– Не знаю, здається, ні.

У Володийовського очі заіскрилися, мов вуглини.

– Ей, жидку! – тихо покликав він корчмаря, швидко махаючи рукою. – Іди сюди!.. Є іще вихід із ванькира?

– Нема, тільки через цю кімнату.

– Кушелю! Під вікно! – прошепотів пан Міхал. – О, тепер він од нас не втече!

Кушель, не кажучи й слова, вибіг із кімнати.

– Заспокойся, ваша милость, – сказав Володийовський. – Не над тобою висить смерть, а над ним. Що він тобі може вдіяти? Анічогісінько.

– Та це я від здивування не можу прийти до тями! – відповів Заглоба, а про себе подумав: «Справді-бо, чого мені боятися? Пан Міхал під боком – нехай Богун боїться!»

І, прибравши грізного вигляду, схопився за ефес шаблі.

– Пане Міхале, він уже нікуди від нас не дінеться!

– Тільки чи це він? Мені й досі не віриться. Що йому тут робити?

– Хмельницький його шпигувати послав. Це вже напевне! Постривай-но, пане Міхале. Давай схопимо його і поставимо умову: або він оддає князівну, або ми видаємо його правосуддю.

– Якби тільки князівну віддав, а там нехай йому хрін!

– Ба! А чи не мало нас? Лише двоє і Кушель третій. Він боронитиметься, мов несамовитий, та й людей при ньому кілька.

– Харламп із двома приїде – буде нас шестеро! Годі!.. Цить!

Цієї миті відчинилися двері, і Богун увійшов до кімнати.

Напевно, він не впізнав тоді Заглоби, коли той заглядав до ванькира, бо тепер, побачивши його, ураз здригнувся, і ніби полум’я пробігло по отамановому обличчю, а рука блискавкою опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало лише якусь мить. Спалах погас, але обличчя трохи зблідло.

Заглоба дивився на нього, не говорячи ні слова, отаман теж стояв мовчки. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як пролітає муха. Двоє чоловіків, долі яких у такий дивний спосіб переплелися, вдавали, ніби один одного не знають.

Це тривало досить довго. Панові Міхалу здалося, що минула ціла вічність.

– Жиде, – сказав раптом Богун, – далеко звідси до Заборова?

– Не далеко, – відповів жид. – Ваша милость зараз їде?

– Так, зараз, – мовив Богун і пішов до дверей, що вели в сіни.

– Дозвольте! – пролунав Заглобин голос.

Отаман зупинився як укопаний і, обернувшись до Заглоби, вперіщився у нього своїми страшними чорними зіницями.

– Чого тобі, добродію? – спитав коротко.

– Гм… Мені здається, що ми вже колись бачилися. Чи не на весіллі часом на вкраїнськім хуторі?

– Авжеж! – різко сказав отаман, знову опускаючи руку на ефес шаблі.

– Як здоров’ячко? – поцікавився Заглоба. – Бо ваша милость тоді якось так швидко з хутора подався, що я не встиг і попрощатися.

– А ти, добродію, шкодував про це?

– Певно, що шкодував, ми б іще потанцювали – компанія саме підспіла. – Тут пан Заглоба показав на Володийовського. – Оцей ось рицар тоді під’їхав, котрому страх як кортіло з вашою милостю ближче познайомитися.

– Годі! – крикнув, раптово підвівшись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!

– Це ж за яким таким правом? – поцікавився отаман, гордо підводячи голову.

– Бо ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав!

– А ти, добродію, що за один?

– О! Відрекомендовуватися тобі я не буду, все одно ти від мене нікуди не дінешся!

– Побачимо! – відрізав Богун. – А відрекомендовуватися і я б не став тобі, добродію, якби ти мене як рицар на герць викликав, та оскільки ти арештом погрожуєш, то я тобі скажу: ось лист, який я від гетьмана запорозького до королевича Казимира везу, але, не заставши його в Непоренті, у Заборів до нього їду. Ну, як тепер ти мене заарештуєш?

Сказавши це, Богун глянув на Володийовського гордовито і глумливо, а пан Міхал дуже збентежився, ніби гончак, котрий відчув, що не може наздогнати звіра, і, не знаючи, як учинити, кинув запитливий погляд на Заглобу. Настала важка хвилина мовчання.

– Так! – озвався Заглоба. – Нема ради! Раз ти посланець, заарештувати ми тебе не можемо, але шаблею перед носом у цього рицаря махати не раджу, бо якось ти від нього уже втікав, аж п’яти блищали.

Богунове обличчя спаленіло: саме цієї миті він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженої гордості скипіла кров у безстрашного отамана. Згадка про втечу з хутора пекла його вогнем. Це була єдина не змита пляма на його молодецькій славі, якою він дорожив над усе, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба спокійнісінько собі вів далі:

– Ти й шароварів тоді ледве не загубив, добре, що рицар цей тебе пожалів і живим відпустив. Тьху, милостивий молодче! У тебе не тільки личко дівоче, а й душа теж. Ти був хоробрий зі старою княгинею і хлопчиною-князем, а від рицаря накивав п’ятами! Тобі листи возити і дівчат викрадати, а не воювати! Богом присягаю, що на власні очі бачив, як ти мало без шароварів не зостався. Тьху, тьху! Як же нам із тобою битися, коли ти папірцем затуляєшся? Туману в очі тільки й умієш напускати, милостивий молодчику!.. Хмель добрий вояк, Кривоніс теж, але й волоцюг у вас чимало серед козаків.

Богун зненацька рвонувся до пана Заглоби, а той так само хутко сховався за пана Володийовського, отож двоє молодих рицарів опинилися віч-на-віч.

– Не зі страху я від тебе тікав, добродію, а щоб людей урятувати! – мовив Богун.

– Не знаю, через які причини, але знаю, що тікав, – відповів пан Міхал.

– Я всюди ладен із вашою милостю битися, хоч і зараз тут.

– Викликаєш мене? – спитав, примружившись, Володийовський.

– Ти заплямував мою молодецьку славу, ти перед людьми мене зганьбив! Хочу твоєї крові!

– Я згоден, – відповів Володийовський.

– Volenti non fit iniura[35]35
  Тому, хто дав згоду, хай не буде нічого лихого (лат.).


[Закрыть], – додав Заглоба. – Але хто ж листа королевичу доставить?

– Нехай у вас голова за це не болить, це моя справа!

– Тоді бийтеся, як нема іншої ради, – мовив Заглоба. – Але якщо тобі пощастить, добродію отамане, з оцим кавалером, знай: я другим битимусь. А тепер вийдемо, пане Міхале, у двір, я тобі щось пильне скажу.

Двоє приятелів вийшли і відгукали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

– Милостиві панове, кепські наші справи. Він і справді везе листа до королевича, уб’ємо ми його – доведеться відповідати. Пам’ятайте: карний суд шляхти propter securitatum[36]36
  Задля безпеки (лат.).


[Закрыть] засідає за дві милі від виборчого поля, а він усе-таки quasi[37]37
  Нібито (лат.).


[Закрыть] посол! Справа не легка! Доведеться потім ховатися, хіба що князь захистить – інакше нам не минути лиха. А відпустити його – ще гірше. Це єдина нагода визволити нашу небогу. Якщо його вколошкаємо, легше її знайдемо. Певно, сам Бог хоче їй і Скшетуському допомогти, от що! Радьте ж, милостиві панове, що робити?

– Невже ти, добродію, нічого хитрого не придумаєш? – спитав Кушель.

– Я свого домігся – він перший нас викликав. А тепер потрібні свідки, чужі люди. Як на мене, слід дочекатися Харлампа. Беру на себе переконати його поступитися чергою і при потребі засвідчити, що Богун нас сам викликав, а ми змушені були захищатися. Та й від отамана було б добре вивідати, де він дівчину сховав. Якщо на нього чекає загибель, навіщо вона йому? Може, скаже, якщо вблагати його? А не скаже, то й так ліпше, аби живим не лишився. Все треба робити передбачливо й розважливо. У мене голова як не лусне, милостиві панове.

– Хто ж із ним битиметься? – поцікавився Кушель.

– Пан Міхал перший, я другий, – відповів Заглоба.

– А я третій.

– Е, ні! – перебив пан Міхал. – Я один битимусь, і квит. Покладе він мене – його щастя, нехай їде здоровий.

– О, я ж йому вже обіцяв, – сказав Заглоба, – та якщо ви, добродії, інакше вирішите, я відступлюся.

– Це його воля, якщо він захоче ще й з тобою битися, але більше ні з ким.

– Тоді ходімо до нього.

– Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна у світлиці – він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.

– Послухай-но, ваша милость, – почав Заглоба, – є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря – добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, – от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.

– Згода, – відповів Богун. – Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викли¬ кав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.

Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:

– Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже… Є другий punctum[38]38
  Пункт (лат.).


[Закрыть], куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae[39]39
  Викрадення дівчини (лат.).


[Закрыть] судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?

Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:

– Чого ж ви від мене хочете?

– Скажи нам, де її ув’язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і нареченому віддати. Якщо ти це зробиш, Бог помилує твою душу.

Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили за змінами, що відбувалися на його рухливому обличчі, яке враз пойняв такий ніжний смуток, наче ніколи ні гнів, ні лють, ні якісь інші суворі почуття на ньому не з’являлися, ніби чоловік цей тільки для кохання і туги був створений.

Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:

– Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій…

Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:

– Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз – і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть – і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка-війна тримала.

– Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, – сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. – Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!

– Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, – і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар – там вона у безпеці.