Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

І справді, за якихось чверть години пошуків він знайшов дорогу і легко її розпізнав, бо вона чорною стрічкою вилася поміж возами. На ній не було багать, та й козаків не могло бути, щоб не загороджувати шляху кінноті. Пан Лонгінус ліг на живіт і поповз у ту чорну безодню, як змія в нору.

Минуло ще п’ятнадцять хвилин, півгодини, а він усе повз, молячись водночас, довіряючи захисту небесних сил свої тіло і душу. Він подумав, що, можливо, доля усього Збаража залежить цієї миті від того, чи пробереться він зараз крізь цю ущелину, і тому молився не тільки за себе, а й за тих, хто у цю хвилину благав Господа за нього в окопах.

Обабіч усе було спокійно. Вояк не ворухнувся, кінь не форкнув, собака не загавкав – і пан Лонгінус рушив. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, за дібровою бір, аж ген до Топорова, а за бором король, спасіння і слава за заслуги перед Богом і людьми. Що таке три зітнуті голови у порівнянні з цим подвигом, для якого потрібно було щось більше, аніж залізна рука!

Пан Лонгінус сам відчував цю різницю, але не сповнилося пихи його чисте серце, воно, як серце дитини, залилося сльозами вдячності.

І він підвівся й пішов далі. Сторожові пости з протилежного боку возів уже не стояли, а якщо й стояли, то рідко, і їх легше було уникнути. Тим часом пустився більший дощ і шелестів по заростях, заглушаючи кроки рицаря. А пан Лонгінус ступав своїми довгими ногами, як велетень: де інший зробив би п’ять кроків, йому вистачало одного. Вози дедалі віддалялися, діброва наближалася, а з нею наближалося й спасіння.

Аж ось і дуби. Ніч під ними така темна, як у підземному царстві. Але це й краще. Повіяв легенький вітер, і дуби неголосно шумлять – можна сказати, шепочуть молитву: «Боже великий, Боже милосердний, убережи цього рицаря, бо він Твій слуга і вірний син землі, на якій ми зросли Тобі на славу!»

Ось уже від польських окопів пана Лонгіна відділяють із півтори милі. Піт заливає йому чоло, бо в повітрі стало парко, схоже, збирається на грозу, але він іде вперед, йому байдуже до грози – у серці в нього янголи співають. Діброва рідшає. Певно, зараз буде перша галявина. Дуби зашуміли дужче, ніби хотіли сказати: «Зачекай, серед нас тобі було безпечно», – але рицар не має часу і виходить на відкриту галявину. Посеред неї стоїть тільки один дуб, але могутніший за інші. До нього й прямує пан Лонгінус.

Зненацька, коли до дуба лишається вже кільканадцять кроків, із-під розлогого гілля велетня вискакують десятків зо два чорних постатей і кидаються до рицаря, наче вовки.

– Хто ти? Хто ти?

Мова їхня не зрозуміла, на головах гостроверхі шапки – це татари, конюхи, котрі сховалися тут від дощу.

Цієї миті червона блискавиця осяяла галявину, дуб, дикі постаті татар і велетня-шляхтича. Жахливий крик струсонув повітря, і вмить закипіла сутичка.

Татари кинулися на пана Лонгіна, як вовки на оленя, схопили його жилавими руками, та він тільки плечима струснув, і всі нападники посипались додолу, як із дерева достиглі фрукти. Потім заскреготів у піхвах страшний Зірвикаптур – і враз почулися стогін, виття, волання про допомогу, свист меча, хрипіння вмирущих, іржання переляканих коней, тріск переламуваних татарських шабель. Тиха галявина забриніла усіма дикими голосами, які тільки може видати людська горлянка.

Татари ще вдруге і втретє кидалися купою на рицаря, але він уже вперся в дуба, а спереду прикрився вихоровертінням меча – і клав ворогів, аж страшно глянути. Трупи зачорніли у нього під ногами – решта, охоплена панічним жахом, відступила.

– Див! Див! – пролунали дикі зойки.

Луна від них пішла навсібіч. Не минуло й півгодини, як уся галявина вже кишіла пішими й кінними. Бігли козаки і татари з косами, кілками, луками, з пучками палаючих трісок. Із уст в уста полетіли гарячкові запитання:

– Що таке, що сталося?

– Див! – відповідали конюхи.

– Див! – повторювали в юрбі.

– Лях! Див! Бий його!

– Живцем бери! Живцем!

Пан Лонгінус по двічі вистрілив із пістолів, але пострілів цих уже не могли почути товариші у польських окопах.

Тим часом юрба наближалася півколом, він же стояв у тіні – велетень, що притулився до дерева, – і чекав із мечем у руці.

Юрба підступала дедалі ближче. Нарешті прогриміли слова команди:

– Взяти його!

Усі живі кинулися до дуба. Крики стихли. Ті, що не могли протиснутися, світили решті. Людський вир клубочився і нуртував під деревом – тільки стогін вилітав із цього виру, і довгий час нічого не можна було розгледіти. Нарешті жахливий зойк вирвався із грудей нападників. Юрба розсіялася вмить.

Під деревом залишився тільки пан Лонгінус, а під ногами в нього – купа тіл, які ще здригалися у передсмертних корчах.

– Мотузок, мотузок! – пролунав чийся голос.

Верхівці притьмом кинулись по мотузки і вмить їх привезли. Мерщій по кільканадцятеро здоровенних чоловіків ухопили із двох кінців довгу линву, намагаючись прив’язати пана Лонгіна до дерева.

Але пан Лонгін махнув мечем – і чоловіки з обох боків попадали на землю. З тим самим результатом маневр повторили татари.

Збагнувши, що у надто великій юрбі одні одним тільки заважають, пішли ще кільканадцять найсміливіших ногайців, щоб неодмінно узяти велетня живим, але пан Лонгінус роздер їх, як вепр роздирає затяту тічку. Дуб, що зрісся із двох могутніх стовбурів, мав усередині западину, яка захищала рицаря, – той же, хто наближався спереду на відстань меча, падав мертвий, навіть не скрикнувши. Надлюдська сила пана Підбип’яти, здавалося, зростала з кожною хвилиною.

Побачивши це, роз'юшені ординці відтіснили козаків, і зусібіч розляглися дикі крики:

– Ук! Ук!..

І тоді, побачивши луки і стріли, що їх татари висипали з колчанів собі під ноги, зрозумів пан Підбип’ята, що наближається година смерті, й почав читати літанію Пресвятій Діві.

Залягла тиша. Юрба затамувала дух, чекаючи, що буде далі.

Перша стріла просвистіла, коли пан Лонгінус сказав: «Мати Спасителя!» – і шкрябнула йому скроню.

Друга стріла просвистіла, коли пан Лонгінус промовив: «Преславна Діво!» – і застряла у нього в плечі.

Слова літанії змішалися із посвистом стріл.

І коли пан Лонгінус сказав: «Зоре вранішня!» – стріли вже стриміли у нього в плечах, у боку, в ногах… Кров зі скроні заливала йому очі, і вже мов крізь туман бачив він галявину, татар, і посвисту стріл уже не чув. Відчував лише, що слабне, що ноги підкошуються під ним, голова падає на груди… І нарешті впав на коліна.

Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: «Царице янголів!» – і це були його останні слова на землі.

Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг «Цариці янголів»

РОЗДІЛ XXVIII

ан Володийовський і Заглоба стояли наступного ранку на валах серед жовнірів, пильно дивлячись на табір, звідкіля наближалася хмара черні. Скшетуський був на раді у князя, а наші рицарі, скориставшись перепочинком, розмовляли про вчорашній день і про те, чому так заворушився табір супротивника.

– Нічого доброго нам це не провіщає, – сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. – Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.

– Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! – заперечив малий рицар. – Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.

– Добре було б їх із гармат наполохати.

Володийовський знизив голос.

– Із порохом сутужно, – відповів він. – При такій витраті, мабуть, і на шість днів не вистачить. Але на той час король підійти має.

– Ет, що буде, те й буде. Аби тільки наш пан Лонгін, бідолаха, щасливо дістався! Я всеньку ніч заснути не міг, тільки про нього й думав. Щойно задрімаю, відразу ж бачу, як йому непереливки, – і такий мене жаль брав, аж у піт кидало. Кращої людини від нього немає! У всій Речі Посполитій удень при свічці не знайдеш, хоч шукай три роки і шість тижнів.

– А чого ж ти, добродію, завше з нього кепкував?

– Бо язик у мене лихіший за серце. Але ти, пане Міхале, ліпше про це не згадуй, не ятри душі, я й так себе картаю. Боронь Боже з ним якась біда трапиться, я до смерті не матиму спокою.

– Та не переймайся ти так, добродію. Він на тебе ніколи зла не тримав, сам чув, як казав: «Язик паскудний, а серце – золоте!»

– Дай же йому Боже здоров’я, шляхетному приятелеві нашому! Він, щоправда, не вмів по-людському слова сказати, але ця вада сторицею надолужувалася іншими великими чеснотами. Як гадаєш, пане Міхале, пройшов він щасливо?

– Ніч була темна, а селяни після битви fatigati[81]81
  Потомлені (лат.).


[Закрыть] страшенно. Ми надійного дозору не виставили, а вони, либонь, і поготів.

– І слава Богу! Я ще доручив панові Лонгіну про нашу сердешну князівну добре розпитати, чи не бачив її хтось де-небудь, бо я так думаю, що Жендзян мусив до королівських військ пробиватися. Пан Лонгінус, певно, відпочивати не стане, а з королем сюди поспішатиме. Отож невдовзі слід сподіватися про неї новин.

– Я вірю у кмітливість цього пахолка і сподіваюся, що він її якось урятував. До смерті не матиму втіхи, якщо її згуба спіткала. Не довго я знав княжну, але запевняю тебе, що, коли б я мав сестру, то й вона не була б мені миліша.

– Тобі сестра, а мені ж вона як донька. Від цих турбот у мене, здається, скоро борода геть побіліє, а серце від жалю розірветься. Не встигнеш когось полюбити, раз, два, три – і вже його нема, а ти сиди, журися, переживай, гризи себе і думай гірку думу, а тут іще й живіт порожній, шапка уся в дірках, крізь які, наче крізь діряву стріху, вода на лисину капає. Собакам нині у Речі Посполитій живеться ліпше, аніж шляхті, а вже нам чотирьом за всіх найгірше. Пора вже, мабуть, у кращий світ вирушати, пане Міхале, ге?

– Я не раз думав, чи не ліпше було б розповісти про все Скшетуському, та одне мене стримувало: сам він ніколи й словом про неї не згадає, а як часом хтось обмовиться у розмові, здригнеться тільки, наче його чимось у серце вкололи.

– Отак гадай собі, ятри рани, що підсохли у вогні боїв, а її, може, татарин якийся вже через Перекоп за коси тягне. У мене в очах язики полум’я мигтіти починають, як я про це подумаю. Ні, таки пора вмирати, не інакше, бо на світі жити – тільки мучитися та й годі. Хоч би вже пан Лонгінус щасливо пробрався!

– До нього за його чесноти небеса більше, ніж до інших, мають бути прихильні. Та поглянь-но, ваша милость, що там гультяйство виробляє!..

– Сьогодні так сонце світить, що я нічого не бачу.

– Вал наш учорашній розкопують.

– Я ж казав, що буде штурм. Ходімо звідси, пане Міхале, скільки вже можна стояти!

– А я думаю, не на те вони розкопують, щоб на штурм іти, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А найпевніше, вони туди башти затягнуть, у яких стрільці сидять. Поглянь-но, добродію, як махають – аж заступи скрегочуть. Кроків на сорок уже розрівняли.

– Тепер бачу, але ж як жахливо сьогодні сонце сліпить!

Пан Заглоба прикрив очі долонею і вдивлявся. И саме цієї миті в розкопаний у валу прохід рікою хлюпнула чернь і вмить заповнила порожній простір між валами. Одні враз почали стріляти, інші, риючи заступами землю, – зводити новий насип і шанці, щоб черговим, уже третім, кільцем оточити польський табір.

– Ого! – заволав Володийовський. – А що я казав?.. Он уже й машини котять!

– Ну, це вже штурм буде, як пити дати. Ходімо звідси, – мовив Заглоба.

– Ні, це інші белюарди! – відповів малий рицар.

І справді, облогові башти, що показалися у проході, були збудовані інакше, ніж звичайні гуляй-городи: за стіни їм правили скріплені скобами драбини, позавішувані шкурами й одягом, сховавшись за якими найвправніші стрільці, що сиділи від половини вежі до її маківки, обстрілювали супротивника.

– Ходімо, нехай їх там собаки позагризають! – повторив Заглоба.

– Постривай, ваша милость, – відповів Володийовський.

І заходився лічити башти, які одна за одною з’являлися із проходу.

– Одна, дві, три… Либонь, запас у них чималий… Чотири, п’ять, шість… А ці ще вищі… Сім, вісім… Із таких башт вони нам усіх собак на майдані перестріляють, бо стрільці там, напевно, exquisitissimmi[82]82
  Відбірні (лат.).


[Закрыть]… Дев’ять, десять… Кожну як на долоні видно – сонце просто на них світить… Одинадцять…

Раптом пан Міхал перестав лічити.

– Що це? – спитав він дивним голосом.

– Де?

– Там, на найвищій… Чоловік висить!

Заглоба напружив зір. Справді, на найвищій башті, освітлене сонцем, висіло на вірьовці мертве тіло, гойдаючись, ніби велетенський маятник, у такт із рухом белюарди.

– Авжеж, – мовив Заглоба.

Зненацька Володийовський пополотнів і крикнув жахливим голосом:

– Боже всемогутній!.. Це ж Підбип’ята!

Шурхіт пролетів над валами, ніби вітер у листі дерев. Заглоба похнюпив голову, затулив долонями очі й, стогнучи, повторював посинілими губами:

– Єзус-Мар’я! Єзус-Мар’я!..

Шурхіт ураз змінився людським гомоном, що наростав, як збурена хвиля. Воїни, що стояли на валах, упізнали в чоловікові, який гойдався на ганебному шнурі, свого товариша по недолі, бездоганного рицаря – усі впізнали пана Лонгінуса Підбип’яту, і від лютого гніву у жовнірів волосся на голові сторчма ставало.

Заглоба відірвав нарешті долоні від очей. На нього страшно було дивитися: на губах піна, обличчя синє, очі вибалушені.

– Крові! Крові! – гаркнув він таким жахливим голосом, що аж дріж пройняв тих, хто стояв поруч нього.

І скочив у рів. За ним кинулися всі, хто був живий на валах. Жодна сила, навіть наказ самого князя, не змогла б стримати цього вибуху люті. З рову вилазили, стаючи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а вилізши, бігли наосліп, не бачачи, чи інші біжать за ними. Белюарди задиміли, як смолярні, і здригнулися від гуку пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба летів першим із шаблею над головою, страшний, розлючений, схожий на очманілого бугая. Козаки із ціпами й косами теж кинулися назустріч нападникам і, здавалося, дві стіни зіткнулися з гуркотом. Але чи можуть ситі англійські доги довго боротися із голодними й роз'яреними вовками? Рубані шаблями, рвані зубами, биті й гнічені, козаки не витримали натиску і, збентежені, почали відступати назад до проходу. Пан Заглоба шаленів; як левиця, у якої відібрали левенят, він кидався у самісіньку гущу, хрипів, рикав, рубав, мордував, топтав! Пусто робилося довкола нього, а поруч із ним котився другий руйнівний пломінь – схожий на поранену рись Володийовський.

Стрільців, схованих у белюардах, вирізали до ноги, решту прогнали за прохід у валу. Потім жовніри піднялися на белюарду і, відчепивши пана Лонгіна, обережно спустили його на землю.

Заглоба припав до рицаревого тіла…

У Володийовського серце теж краялося, і він, побачивши мертвого приятеля, залився слізьми. Легко було визначити, якою смертю згинув пан Лонгінус, бо все його тіло було поцятковане дротиками. Тільки обличчя не зачепили стріли – лише одна зоставила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель червоної крові засохло в нього на щоці, очі були заплющені, а на блідому обличчі застигла ясна усмішка – якби не ця блакитнувата блідість та холод смерті, який скував риси, могло б здатися, що пан Лонгінус спокійно собі спить. Нарешті взяли його товариші й понесли на плечах до окопів, а звідти до замкової каплиці.

До вечора збили труну, а ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося усе духівництво зі Збаража, окрім ксьондза Жабковського, котрий, прострелений в останньому штурмі у крижі, майже вмирав. Прийшов князь, доручивши командування старості красноставському, і рейментарі, і пан коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський, і Заглоба, і товариство з хоругви, у якій служив небіжчик. Труну поставили над свіжовикопаною могилою – і церемонія почалася.

Ніч видалася тиха й зоряна. Смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на жовті дошки свіжозбитої труни, на постать князя й суворі обличчя рицарів, що стояли довкола.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися вгору, розносячи запах мирри і ялівцю; тишу порушували тільки стримувані ридання пана Заглоби, глибокі зітхання могутніх грудей рицарів і далекий гуркіт пострілів на валах.

Та ось ксьондз Муховецький підняв руку, даючи знак, що хоче говорити, і рицарі затамували дух, він же, помовчавши з хвилину, звернув погляд до зоряних висот і нарешті так почав свою промову:

– Що там за стукіт у небесну браму чую я на світанні? – питає сивий ключник Христосів, від солодкого сну пробудившись.

– Відчини, святий Петре, відчини. Це я, Підбип’ята.

– А які вчинки, які заслуги, які високі чесноти дають тобі сміливість, милостивий пане Підбип’ято, такого шляхетного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти увійти туди, куди ні родовід, хоч і такий знатний, як твій, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі собою ще вільного доступу не дають? Куди не широким трактом у кареті, запряженій шестериком, із гайдуками в'їжджають, а крутою тернистою дорогою чеснот діставатися треба?

– Ох! Відчини, святий Петре, відчини мерщій, бо саме такою крутою стезею йшов соратник і дорогий наш товариш пан Підбип’ята, аж поки, нарешті, прийшов до тебе, стомлений, наче голуб після тривалого перельоту, голий прийшов, як Лазар, як святий Себастян, стрілами поганськими пронизаний, як бідний Іов, як Непорочна Діва, чистий, як смиренний агнець, терпеливий і тихий, не заплямований жодними гріхами, котрий із радістю кров свою на благо вітчизни земної пролив.

Впусти його, святий Петре, бо якщо його не впустиш, то кого ж тоді впускати у ці часи розпусти і безбожності?

Впусти ж його, святий ключнику! Впусти цього агнеця; нехай пасеться на небесних луках, нехай скубе травицю, бо голодний прийшов зі Збаража…

Ось як почав свою промову ксьондз Муховецький, а далі так виразно змалював усе життя пана Лонгіна, що всякий відчув свою ницість біля цієї тихої труни незаплямованого рицаря, найскромнішого із скромних, найцнотливішого із цнотливих. І всі били себе у груди, і всіх огортав дедалі більший жаль, і всі дедалі ясніше розуміли, якого страшного удару завдано вітчизні, якої страшної втрати зазнав Збараж. А ксьондз дужче й дужче підносився духом і коли нарешті дійшов у своїй оповіді до вилазки й мученицької смерті пана Лонгіна, геть забув про правила риторики й неодмінні цитати, а коли почав прощатися з небіжчиком від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався і говорив, схлипуючи, як Заглоба:

– Прощавай, наш брате, прощавай, товаришу! Не земному владиці, а небесному, високому нашому заступникові ч передоручив ти муки наші, голод, нужду і скруту – там ти хутчій добудеш нам спасіння, але сам більше не вернешся, тому ми плачемо, тому обливаємо сльозами труну твою, бо ми тебе любили, брате наш наймиліший!

Плакали укупі зі шляхетним ксьондзом усі: і князь, і рейментарі, і військо, а найдужче за всіх приятелі небіжчика. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!»[83]83
  «Вічний покій даруй йому, Господи!» (лат.).


[Закрыть] – зчинився лемент, хоч це все були люди, що звикли до смерті за час тривалого й щоденного із нею спілкування.

Уже труну поставили на линви, а пана Заглобу важко було від неї одірвати, наче ховали його брата чи батька. Та нарешті Скшетуський із Володийовським його відтягли. Князь наблизився і взяв пригорщ землі; ксьондз почав читати: «Anima eius»,[84]84
  «Душа його» (лат.). – Останні слова, що їх виголошують над гробом.


[Закрыть] зашурхотіли линви, посипалася на труну земля – із рук, із шоломів…

Невдовзі над останками пана Лонг; на Підбип’яти виріс високий горбок, який місяць освітив блідим сумним сяйвом.

* * *

Троє приятелів поверталися з міста на майдан, із якого безнастанно долинав відгомін пострілів. Ішли мовчки, бо жоден із них не хотів озватися першим; інші ж гурти рицарів, навпаки, гомоніли між собою про покійника, віддаючи йому гідну похвалу.

– По честі влаштували похорон, – зауважив якийся офіцер, проходячи повз Скшетуського, – у самого пана писаря Сераковського ліпший не був.

– Він його заслужив, – відповів другий офіцер. – Хто б іще узявся пробитись до короля?

– А я чув, – додав третій, – що серед вишневечан було кілька охочих, але такий страшний приклад, певно, у всіх відбив охоту.

– Та це ж неможливо! Там і змія не проповзе.

– Справді-бо! Це було б чистісіньке безумство!

Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Та враз Володийовський спитав:

– Ти чув, Яне?

– Чув, – відповів Скшетуський. – Сьогодні моя черга.

– Яне! – поважно мовив Володийовський. – Ми давно знаємо один одного, і тобі відомо, що я останнім відмовлюся од ризику. Та одне діло ризик і геть інше – звичайнісіньке самогубство.

– І це кажеш ти, Міхале?

– Я, бо приятель тобі.

– І я тобі приятель: дай же мені слово рицаря, що не підеш третім, коли я загину.

– О! І не проси! – вигукнув Володийовський.

– От бачиш, Міхале! Як же ти можеш вимагати від мене того, чого б сам не вчинив? Нехай же буде на це воля Божа!

– Тоді дозволь мені піти з тобою.

– Князь забороняє, не я. А ти жовнір і мусиш слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, бо й справді передусім був жовніром, тож почав тільки швидко ворушити вусиками при місячному сяйві й нарешті сказав:

– Ніч надто ясна – не йди сьогодні.

– І я волів би, щоб була темніша, – відповів Скшетуський, – але зволікати неможливо. Погода, як бачиш, установилася надовго, а тут порох кінчається, харчі теж. Жовніри вже на майдані усе перекопали списами, корінців шукаючи – у декого аж ясна гниють від капості, яку вони їдять. Сьогодні ж піду, зараз, я уже й із князем попрощався.

– Ти, бачу, робиш це з відчаю.

Скшетуський сумно всміхнувся.

– Хай тобі язик поприщить, Міхале! Певно, що моє життя для мене не зовсім розкіш, але з доброї волі я смерті не шукатиму, бо це і гріх, і, зрештою, річ не в тому, щоб загинути, а щоб вийти із табору, дійти до короля і врятувати усіх нас.

Володийовському враз так закортіло розказати Скшетуському все про князівну, він уже майже рота розтулив, але подумав собі: «Від такої новини у нього може запаморочитися у голові, і тим легше його схоплять» – і прикусив язика, натомість спитавши:

– Якою дорогою підеш?

– Я сказав князеві, що піду через ставок, а далі річкою, аж поки далеченько від табору одійду. Князь відповів, що ця дорога найкраща за інші.

– Нічого, бачу, не врадиш, – зітхнув Володийовський. – Один раз людині вмерти призначено, і ліпше вже на браному полі, аніж у ліжку. Бог тобі на поміч! Бог тобі на поміч, Яне! Якщо не побачимось на цьому світі, зустрінемось на тому, але ти завжди будеш у мене в серці.

– Як і ти в мене. Бог тобі відборгує за все добре. Слухай, Міхале: якщо я загину, вони, може, мене не виставлять на розглядини, як пана Лонгіна, – надто дорого їм це коштувало, – але якийся спосіб похвалитися знайдуть: тоді нехай старий Зацвіліховський поїде до Хмельницького по моє тіло – не хочеться, аби мене по їхньому табору собаки тягали.

– Будь певен, – відповів Володийовський.

Пан Заглоба, котрий спочатку напівпритомно слухав розмову, збагнув нарешті, про що йдеться, але не знайшов уже в собі сил ні утримувати, ні відмовляти, тільки почав глухо стогнати:

– Учора той, сьогодні цей… Боже! Боже! Боже!

– Довірся провидінню, – мовив Володийовський.

– Пане Яне!.. – почав був Заглоба.

І не зміг більше нічого сказати, тільки опустив свою сиву зажурену голову рицареві на груди і так притулився до нього, як безпомічне немовля.

Через годину Скшетуський зайшов у води західного ставка.

Ніч була дуже ясна, і середина ставка блищала, як срібний щит, але Скшетуський умить зник з очей, бо під берегом ставок густо заріс ситником, очеретом і осокою. Далі, де очерет рідшав, росло безліч глечиків жовтих, рдесту й латаття. Це плетиво широкого й вузького листя, слизьких стебел, зміїстих скруток, у яких заплутувалися ноги, а іноді й до половини тіло, страшенно заважало рухатися вперед, але принаймні ховало рицаря від очей сторожі.

Перепливти через освітлену середину годі було й думати, бо кожен темний предмет легко можна було помітити. Тому Скшетуський вирішив обійти ставок попід берегом аж до болітця на другому боці, через яке протікала річка, впадаючи у ставок. Найімовірніше, там стояли козацькі або татарські дозори, але зате ріс цілий ліс очерету, лише з країв вирізаного на курені для черні. Діставшись болітця, можна буде далі йти у заростях очерету навіть по дну, якщо багно не виявиться надто глибоким.

Однак і цей шлях був страшним. Під цією сонною водою, яка під берегом була по щиколотки, таїлося баговиння завглибшки в лікоть і більше. За кожним кроком Скшетуського на поверхню спливала безліч бульбашок, лускіт яких добре можна було почути серед тиші. Опріч того, попри всю повільність його рухів, од нього колами розходилися хвилі, і, добігши до вільного від очерету простору, заломлювали на собі місячне світло. Якби зараз пустився дощ, Скшетуський просто переплив би ставок і не довше як за півгодини дістався б до болота, але в небі не було жодної хмаринки. Цілі потоки зеленавого світла лилися на став, перетворюючи листя глечиків жовтих у срібні щити, а пера тростини у срібні китиці. Вітру не було; на щастя, гуркіт пострілів заглушав лускіт бульбашок. Завваживши це, Скшетуський рухався тільки тоді, коли постріли в окопах і ровах жвавішали.

Але ця тиха й погожа ніч створювала ще одну трудність. Рої комарів, підіймаючись із очерету, клубочилися в рицаря над головою, сідали на обличчя, на очі, боляче жалячи, дзумаючи й правлячи у нього над вухом свою жалобну вечерню. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не сподівався на його простоту, але усього не міг передбачити. Особливо не чекав того, що його почнуть брати страхи. Усяка водойма, хай навіть найліпше знана, уночі стає водночас таємничою і страшною, від чого мимоволі починаєш думати: а що ж криється у ній на дні?

Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою за звичайну і відгонила трупним запахом: у ній гнили сотні козаків і татар. Щоправда, обидві сторони витягали трупи, та скільки їх іще могло бути серед очерету, рдесту і густого стрілолисту звичайного? Скшетуського обіймали холодні хвилі, але піт заливав йому чоло. Що, коли якісь слизькі руки обхоплять його зненацька або чиїсь зелені очі глянуть раптом із-під латаття? Довгі стебла образків болотних обіймали його за коліна, а в нього волосся ставало дротом: чи не утопленик це часом стиснув його у своїх обіймах, аби ніколи не випустити? «Єзус-Мар’я!.. Єзус-Мар’я!» – шепотів він без упину, просуваючись уперед. Іноді він підіймав очі вгору і, побачивши місяць, зорі й спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Бог є!» – повторював він півголосом, аби самому себе почути. Іноді він дивився на берег, і йому здавалося, що звичайну Божу землю він бачить із якогось проклятого потойбічного світу – світу боліт, чорних глибин, блідих місячних відблисків, духів, трупів і непрозірної ночі, – і такий його огортав смуток, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.

Але він і далі йшов заростями і вже настільки віддалився од табору, що за кілька десятків кроків від берега на цій Божій землі побачив на коні татарина. Зупинившись, почав його розглядати. Судячи з того, що вершник ритмічно погойдувався, припадаючи до кінської гриви, Скшетуський вирішив, що татарин куняє.

Це була дивна картина. Татарин без упину погойдувався, ніби кланявся Скшетуському, а той не зводив із нього очей. Було у цьому щось страшне, але Скшетуський полегшено зітхнув, бо від реальної небезпеки розвіялися у стократ важчі страхи – придумані уявою. Світ духів одлетів кудись, і до рицаря відразу повернувся спокій; у голові зароїлися зовсім інші запитання: спить чи не спить, іти далі чи зачекати?

Зрештою він пішов далі, посуваючись іще тихіше, іще обережніше, ніж на початку. Він був уже на півдорозі до болітця і річки, як раптом відчув перший подув легкого вітру. Очерет ураз загойдався, стебла його, чіпляючись одне за одного, сильно зашаруділи, а Скшетуський зрадів, бо, попри усю обережність, попри те, що часом він по кілька хвилин витрачав на кожен крок, мимовільний неправильний рух, хибний крок, сплеск могли його виказати. Тепер він ішов сміливіше під гучний гомін очерету, який наповнив шарудінням увесь ставок, – і все довкола заговорило, навіть вода забелькотіла, б’ючи хвилею об берег.

Але рух цей розбудив, напевно, не лише прибережні зарості, бо перед Скшетуським несподівано з’явився якийсь чорнуватий предмет і почав, гойдаючись, наближатися до нього, ніби готуючись до стрибка. Першої миті рицар мало не скрикнув, але страх і огида відібрали у нього голос і водночас від жахливого смороду йому забило дух.

Та за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, котрий зумисне заступив йому дорогу, зникла, залишивши тільки огиду, рицар рушив далі. Шелест очерету не стихав, навіть дедалі сильнішав. Крізь його гойдливі султани Скшетуський побачив другий і третій сторожові пости. Він проминув їх, проминув і четвертий. «Мабуть, я уже цілих півставка обійшов», – подумав він і трохи висунувся з очерету, аби побачити, в якому місці він знаходиться. Раптом щось штовхнуло його в ноги, він обернувся і побачив біля своїх колін людське обличчя. «Це вже другий» – подумав Скшетуський.

Але цього разу не злякався, бо другий труп лежав горілиць і в непорушності своїй не виявляв жодних ознак життя. Скшетуський тільки наддав ходи, щоб не запаморочилося в голові. Очерет дедалі густішав, що, з одного боку, давало безпечний захисток, але, з другого, надзвичайно утруднювало просування. Минуло ще півгодини, година, рицар ішов далі, але більше й більше знесилювався. У деяких місцях було так мілко, що вода не діставала й до колін, зате деінде він занурювався майже до пояса. А ще страшенно важко було витягати ноги із мулу. Піт заливав йому чоло, хоч час від часу дріж проймав його з ніг до голови. «Що це? – зі страхом у серці думав рицар. – Невже delirium[85]85
  Маячня (лат.).


[Закрыть] мене хапає? Болітця нема та й нема, а що як я його не побачу в очеретах і промину?»

Це було вельми небезпечно – так можна було всеньку ніч кружляти довкола ставу і вранці опинитися у тому самому місці, звідки вийшов, або деінде попастися козакам у руки. «Неправильний я вибрав шлях, – думав Скшетуський, занепадаючи духом. – Через ставки не пройти, повернуся я і завтра піду тією дорогою, що й пан Лонгінус, а до завтра спочину».

Але йшов уперед, бо розумів, що, сподіваючись повернутися і відпочити перед новою дорогою, ошукує сам себе; спадало йому також на думку, що, йдучи так поволі, щохвилини зупиняючись, він не міг іще дійти до болітця. Проте бажання відпочити опановувало його дедалі сильніше. Часом йому хотілося лягти хоч у самісіньке болото, аби перепочити. Так він боровся із власними думками і водночас молився. Дріж проймав його частіше й частіше, дедалі важче стало витягати ноги із болота. Кожна нова поява татарських дозорів приводила його до тями, але він відчував, що й голова у нього стомлена не менше, аніж тіло, а до всього ще й починається пропасниця.