Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXIX

вітальні топорівського маєтку сиділи пізно ввечері троє вельмож, замкнувшись для таємної розмови.

Кілька свічок яскраво освітлювали стіл, завалений картами із нанесеним на них довкіллям. Біля карт лежав високий капелюх із чорною пір’їною, далекоглядна труба, шпага з перламутровим ефесом, на який був накинутий мереживний носовичок, і пара рукавичок із лосячої шкіри.

За столом у високому кріслі з бильцями сидів чоловік років на сорок, невисокий і худорлявий, але міцної статури. Обличчя він мав смагле, жовтаве, стомлене, очі чорні й чорну шведську перуку із довгими локонами, що спадали на спину і плечі. Рідкі чорні вуса, підкручені з країв, прикрашали його верхню губу, нижня ж разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи усьому видові виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це не було гарним, але вельми й вельми незвичайним. Чуттєвість, що свідчила про схильність до любовних утіх, у дивний спосіб поєднувалася в ньому із якоюсь сонною, мертвотною нерухомістю і байдужістю. Очі здавалися погаслими, але легко вгадувалося, що у хвилини душевного піднесення, веселості чи гніву вони ладні вергати блискавки, які не кожен погляд міг би витримати. І водночас у них були доброта й лагідність.

Чорний убір, що складався з атласного кафтана із мережаними гофрами, з-під яких виглядав золотий ланцюг, підкреслював вишуканість манер цієї незвичайної персони. Попри смуток і стурбованість, що вгадувалися у вигляді й поставі, було у ній щось величне. Воно й не дивно, бо це був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий уже майже як рік посів престол після брата Владислава.

Трохи позаду нього, у напівтіні, сидів Ієронім Радзейовський, староста ломжинський, приземкуватий рум’яний товстун із жирною й зухвалою фізіономією придворного, а навпроти, за столом, третій вельможа, спершись на лікоть, розглядав карти околиць, від часу до часу підіймаючи погляд на короля.

Вигляд його був не такий величний, але позначений гідністю мало не вищою за королівську. Пооране турботами й роздумами холодне і мудре обличчя державця відзначалося суворістю, яка анітрохи не псувала його незвичайної вроди. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудовий польський убір, підстрижена на шведський манер борода і висока чуприна над чолом надавали його правильним, ніби з каменю витесаним, рисам сенаторської поваги.

Це був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, що дивував європейські двори, славетний супротивник Ієремії Вишневецького.

Його незвичайні здібності змолоду привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади. Довіреною йому владою він вів державний корабель, який цієї миті був близький до остаточної катастрофи.

Проте канцлер ніби створений був для того, щоб бути штурманом такого корабля. Працьовитий, витривалий, розумний, далекоглядний і передбачливий, він спокійною і впевненою рукою провів би у безпечну гавань будь-яку іншу державу, окрім ‘Речі Посполитої, будь-кому іншому забезпечив би внутрішню міць і могутність на довгі роки… якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, попри весь свій природжений розум і кмітливість, попри довголітній практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився з цим рахуватися, хоч то була скеля, об яку розбилися усі його плани, наміри, зусилля, хоч – через цю саму причину – він зараз уже бачив попереду крах і руїну, а згодом і вмирав із розпукою в серці.

Це був геніальний теоретик, котрий не зміг стати геніальним практиком, – через те й опинився у зачарованому безвихідному колі. Перейнятий якоюсь думкою, що в майбутньому обіцяла дати плоди, він прагнув її втілити з настирливістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея при наявному стані речей на практиці може мати страшні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що буря обернеться не лише проти шляхти, магнатських латифундій, зловживань і шляхетської сваволі, а й проти найнасущніших інтересів самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою: Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Хмельницький найперше об’єднався із ворожою кримською раттю. Удар падав за ударом – нічого іншого, як воювати, не лишалося. Страшну козацьку стихію передусім треба було придушити, щоб використати її в майбутньому, а канцлер, захоплений своїми задумами, досі ще вів перемови і зволікав. І досі ще вірив – навіть Хмельницькому!

Реальність ущент розбила його теорію: із кожним днем ставало дедалі зрозуміліше, що результати канцлерових зусиль прямо протилежні очікуваним, – і найяскравішим доказом цього була облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І він чинив так, як чинять у дні невдач і поразок люди, у яких віра в себе сильніша за всі поразки: він шукав винних.

Винною була уся Річ Посполита і всі стани, її минуле і державний устрій; але відомо, що той, хто, боячись, аби брила, яка лежить на схилі гори, не впала у прірву, не розрахувавши сил захоче вкотити її на вершину, лише прискорить її падіння. Канцлер же зробив більше і гірше – він покликав на підмогу бурхливий, страшний козацький потік, не подумавши, що його течія може тільки розрихлити і розмити ґрунт, на якому спочиває брила.

Тож коли він шукав винних, на нього теж усі звертали свої погляди, вважаючи його призвідцем війни, винуватцем поразок і нещасть.

Та король іще вірив у нього, вірив попри те, що громадська думка, не щадячи королівської величі, звинувачувала і його самого, так само як і канцлера.

Отже, сиділи вони собі у Топорові, зажурені й сумні, не знаючи до пуття, що їм діяти, бо король мав лише двадцять п’ять тисяч війська. Королівський заклик організувати ополчення було розіслано запізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною загайки, чи не було це іще однією помилкою упертої політики канцлера – ця таємниця залишилася між королем і міністром. Достатньо й того, що тієї хвилини обидва почувалися беззахисними перед могуттю Хмельницького.

І що найголовніше: вони не мали про нього точних відомостей. У королівському стані досі не знали, усі ханські сили об’єдналися з військом Хмельницького чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із кількома тисячами ординців. Питання це було таке важливе, як життя чи смерть. Із самим гетьманом король у крайньому разі міг би спробувати щастя, хоч бунтівний гетьман мав удесятеро більші сили. Чари королівського імені багато означали для козаків – страх перед ним був сильніший, ніж перед народним ополченням, збіговиськом не дисциплінованої і невишколеної шляхти, – та якщо й хан пристав до Хмельницького, ставати на прю із такою міццю було б безглуздо.

Тим часом вісті надходили найрозмаїтіші, хоч достеменно ніхто нічого не знав. Передбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, зумисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, аби не дати королю можливості захопити язика. Бунтівний гетьман мав такий намір: залишити частину свого війська під обложеним Збаражем, що вже доживав останні дні, а самому з усіма татарськими і козацькими силами несподівано напасти на короля, оточити його з військом і передати в руки хана.

Тож не без причини обличчя короля того вечора було як чорна хмара, бо ніщо болючіше не ранить монаршої гідності, як відчуття власного безсилля. Ян Казимир знеможено відкинувся на спинку крісла, опустив руку на стіл і сказав, показуючи на карти:

– Усе це ні до чого, ні до чого! Язиків мені дістаньте.

– Нічого більшого і я не бажаю, – відповів Оссолінський.

– А роз’їзди повернулися?

– Повернулися, але нічого не привезли.

– Жодного полоненого?

– Тільки довколишніх хлопів, котрі нічого не знають.

– А пан Пелка повернувся? Це ж славний мисливець за язиками.

– Милостивий королю! – озвався із-за крісла староста ломжинський. – Пан Пелка не вернувся і не вернеться – він загинув.

Настала хвилина мовчання. Король утупився похмурим поглядом у палахкотливі свічки і забарабанив пальцями по столі.

– Невже нема жодної ради? – промовив він нарешті.

– Треба чекати! – поважно сказав канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося зморшками.

– Чекати? – перепитав він. – А там Вишневецький і рейментарі згорять під Збаражем!

– Ще якийся час вони протримаються, – недбало зауважив Радзейовський.

– Помовчав би, милостивий старосто, коли нічого путнього сказати не можеш.

– А я саме, ваша величносте, хотів дати пораду.

– Яку?

– Послати когось під Збараж, ніби для перемов із Хмельницьким. Посол переконається, чи там хан, а повернувшись розкаже.

– Це не годиться, – відповів король. – Тепер, коли ми Хмельницького оголосили бунтівником і за його голову призначили винагороду, а запорозьку булаву віддали Забуському, не можна нам із Хмельницьким вступати у перемови.

– Тоді до хана треба послати, – запропонував староста.

Король запитливо глянув на канцлера, котрий підвів на нього свої суворі блакитні очі, й, трохи подумавши, сказав:

– Порада непогана, але Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає, і всі намагання будуть марні.

Ян Казимир махнув рукою.

– Ми бачимо, – спроквола мовив він, – що вам запропонувати нема чаго – тоді послухайте нас. Я накажу сурмити похід і рушу з усім військом на Збараж. Нехай діється воля Божа! Отак і дізнаємося, там хан чи нема його.

Канцлер знав, яку нестримну відвагу мав король і не сумнівався, що він ладен це зробити. З іншого боку, із досвіду йому було відомо: якщо король щось задумає і рішуче на цьому наполягатиме, ніякі відмовляння не допоможуть. Тому він не став одразу заперечувати, навіть похвалив саму думку, але квапитися не радив, доводячи королю, що можна це зробити й завтра або післязавтра, – а тим часом дивись та й надійдуть добрі новини. З кожним днем посилюватиметься розклад серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і звісткою про наближення королівського війська. Бунт може розтанути від сяйва імені його величності, як сніг від сонячного проміння, – але на це потрібен час. Адже у королівських руках доля усієї Речі Посполитої, і, відповідаючи за неї перед Богом і нащадками, він не повинен наражати себе на небезпеку, тим паче що у разі невдачі збаразькі війська будуть приречені на загибель.

Канцлер говорив довго і виразно – це був взірець красномовства. І врешті-решт він переконав короля, а заодно і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, нетерпеливо пробурмотівши:

– Робіть, що хочете, але завтра добудьте мені язика.

І знову настало мовчання. За вікном показався величезний золотий місяць, але в кімнаті стало темніше – свічки пообпливали воском.

– Котра година? – спитав король.

– Скоро північ, – відповів Радзейовський.

– Я сьогодні не лягатиму. Об'їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?

– У таборі. Піду скажу, щоб коней подали, – відповів староста.

І підійшов до дверей. Коли це враз у сінях зчинився якийсь рух, почулася гучна розмова, відлуння квапливих кроків. Нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг задиханий Тизенгауз, королівський стременний.

– Всемилостивий королю! – вигукнув він. – Гусарський товариш зі Збаража прибув!

– Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і в обох вирвався із уст окрик:

– Не може бути!

– Істинний Бог! Стоїть у сінях.

– Мерщій давай його! – закричав король, плеснувши в долоні. – Нехай зніме з душі журбу. Давай його сюди, Христом-Богом прошу!

Тизенгауз зник за дверима, і по хвилі замість нього на порозі з'явилася висока незнайома постать.

– Підійди-но ближче, ласкавий пане! – попрохав король. – Ще ближче! Ми раді тебе бачити!

Рицар підійшов аж до столу. Вигляд у нього був такий, що король, канцлер і староста ломжинський від подиву сахнулися. Перед ними стояв страшний чоловік, а радше, привид: подерте на шматки лахміття ледве прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя було вимащене болотом і кров’ю, очі палали лихоманковим блиском, чорна скуйовджена борода спадала на груди. Трупний запах розходився довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був спертися об стіл.

Король і обидва вельможі дивилися на нього широко відкритими очима. Цієї миті двері відчинилися, і юрбою зайшли сановники, військові й цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапега, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною в короля, дивилися на прибульця, а король спитав:

– Хто ти?

Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:

– Зі… Збаража!

– Дайте йому вина! – пролунав чийся голос.

Миттю подали повен кубок – прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію[86]86
  Підбитий хутром верхній одяг.


[Закрыть] і накинув йому на плечі.

– Можеш тепер говорити? – спитав перегодя король.

– Можу, – трохи впевненіше відповів рицар.

– Хто ти?

– Ян Скшетуський… гусарський поручик…

– У чиїй службі?

– Воєводи руського.

Шепіт пробіг залою.

– Що там у вас? Що чути? – гарячково допитувався король.

– Злидні… голод… самі могили…

Король затулив рукою очі.

– Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! – тихо повторював король.

За хвилю він знову спитав:

– Довго ще зможете протриматися?

– Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…

– Багато його?

– Хмельницький… Хан з усіма ордами.

– І хан там?

– Авжеж…

Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.

– Як же ви змогли вистояти? – спитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:

– Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.

– О Боже! – закричав він. – Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні – годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

– На Збараж! На Збараж! – повторило кільканадцять могутніх голосів.

Обличчя прибульця засяяло, як зоря.

– Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..

Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:

– Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства… Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!

А інші слідом за королем почали вигукувати:

– Не було ще доблеснішого рицаря!

– Він і з-поміж збаразьких найкращий!

– Славу невмирущу ти здобув!

– Як же ти через козаків і татар пробрався?..

– У болотах ховався, в очеретах, лісами йшов… блукав… без їжі.

– Дайте йому попоїсти! – крикнув король.

– Попоїсти! – підтримали інші.

– Одягти його!

– Завтра дадуть тобі коня і одяг, – мовив король. – Нічого тобі не бракуватиме.

За прикладом короля усі навперебій вихваляли рицаря.

Його знову почали засипати запитаннями, на які він відповідав через силу, бо відчував дедалі більшу слабість і був уже напівпритомний. Та ось принесли попоїсти, і водночас зайшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.

Сановники розступилися – ксьондз був вельми учений, шанований, і слово його для короля важило мало не більше, ніж слово канцлера, а з казальниці, бувало, він про такі речі говорив, що їх і на сеймі не кожен насмілювався порушити.

Його враз оточили і заходилися розповідати, що зі Збаража прийшов гусарський товариш, що князь попри голод і злигодні й далі громить хана, котрий перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки під Збаражем, нарешті, що король хоче йти на виручку обложеним, хоч би навіть йому з усім військом довелося загинути.

Ксьондз мовчки слухав, ворушачи губами і щомиті поглядаючи на виснаженого рицаря, котрий тим часом перекушував, бо король звелів йому не зважати на свою присутність та ще й сам пильнував, аби той їв добре і час від часу відпивав за його здоров'я ковток із малого срібного кубка.

– А як же звати цього гусарського товариша? – спитав нарешті ксьондз.

– Скшетуський.

– Чи не Ян часом?

– Так, Ян.

– Поручик князя воєводи-руського?

– Авжеж.

Ксьондз підняв до небес зморшкувате обличчя і знову почав молитися, а потім сказав:

– Хвалімо ім'я Господа нашого, бо незбагненні шляхи, якими він веде людину до щастя і спокою. Амінь. Я цього рицаря знаю.

Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі звернув погляд на ксьондза, але обличчя того, постать і голос були йому зовсім чужі.

– Отже, ти, ваша милость, один з усього війська узявся перейти через ворожі табори? – спитав його ксьондз.

– Переді мною пішов один шляхетний рицар, але загинув, – відповів Скшетуський.

– Тим більша твоя заслуга, якщо ти після цього зважився піти. Судячи з твого вигляду, страшний ти шлях здолав. Бог зглянувся на твою жертву, на твою доброчесність, молодість і був захистом тобі в дорозі.

Зненацька ксьондз звернувся до Яна Казимира.

– Всемилостивий королю, – мовив він, – ваша королів– ська величність неодмінно вирішила йти на допомогу князю-воєводі руському?

– Вашим молитвам, панотче, – відповів король, – довіряю вітчизну, військо і себе, бо знаю, що це страшний ризик, але не можна дозволити, аби князь-воєвода гинув у тій злощасній фортеці й із ним полягли такі рицарі, як оцей, що сидить перед вами.

– Бог пошле нам звитягу! – вигукнуло кільканадцять голосів.

Ксьондз підніс руки до неба, і в залі залягла тиша.

– Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti.[87]87
  Благословляю вас во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа (лат.).


[Закрыть]

– Амінь! – мовив король.

– Амінь! – повторили усі.

Спокій з'явився на стурбованому досі обличчі Яна Казимира, і лише очі його світилися незвичайним блиском. Присутні неголосно загомоніли про майбутній похід – багато хто ще сумнівався, що король вирушить негайно, – він же узяв зі столу шпагу і кинув Тизенгаузові, аби той її йому причепив.

– Коли ваша королівська величність хоче вирушити? – поцікавився канцлер.

– Бог дав погожу ніч, – відповів король, – коні не пристануть. – І додав, звертаючись до обозного стражника: – Накажи сурмити похід, ваша милость.

Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:

– Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.

Зала порожніла. Кожен квапився до своєї хоругви, щоб її «на ноги підняти» і спорядити в похід. У вітальні зосталися тільки король, канцлер, ксьондз і Скшетуський із Тизенгаузом.

– Всемилостивий королю, – сказав ксьондз, – що ми хотіли дізнатися від цього рицаря, те дізналися. Треба йому дати перепочити, бо він ледве на ногах стоїть. Дозволь мені, ваша королівська величносте, узяти його до себе на квартиру переночувати.

– Добре, панотче, – відповів король. – Ти слушно кажеш. Нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, бо сам він напевно не дійде. Іди, іди, товаришу любий, ніхто тут більше від тебе на спочинок не заробив. І пам’ятай, що я твій боржник. Радше про себе, аніж про тебе забуду!

Тизенгауз підхопив Скшетуського попідруки, і вони вийшли. У сінях спіткали старосту жечицького, котрий підтримав рицаря, що заточувався, із другого боку; попереду йшов ксьондз, перед ним – пахолок із ліхтарем. Але марно світив пахолок: ніч була ясна, тиха, тепла. Великий золотавий місяць, ніби ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинали людський гомін, скрипіння возів і звуки сурм, що грали побудку. Удалині, перед костьолом, залитим місячним сяйвом, уже групками збиралися жовніри – кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипіння возів долучалися і дзенькіт ланцюгів, і глуха гарматна канонада – і гуркіт дедалі посилювався.

– Уже рушають! – мовив ксьондз.

– Під Збараж… на порятунок – прошепотів Скшетуський.

І не відомо, чи то від радості, чи то від тяжких трудів, чи від усього вкупі він так знемігся, що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.

Тим часом, ідучи до будинку тутешнього парафіяльного священика, вони опинилися у юрбі жовнірів, що збиралися перед костьолом. Це були сапегинські хоругви й піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли абияк, подекуди збившись купками й загороджуючи шлях пішоходам.

– З дороги! З дороги! – вигукував ксьондз.

– А хто це тут шукає дороги?

– Гусарський товариш зі Збаража.

– Чолом йому! Чолом! – лунала безліч голосів.

Одні розступалися відразу, інші, навпаки, збивалися в купу ще дужче, бажаючи побачити героя. І дивилися здивовано на цього змученого голодранця, на його страшне обличчя, освітлене місячним сяйвом, і, вражені, шепотіли:

– Зі Збаража, зі Збаража…

З превеликими труднощами довів ксьондз Скшетуського до попівства. Там його викупали, відмили од болота і крові, а потім ксьондз наказав покласти його у ліжко священика, а сам повернувся до війська, що вирушало у похід.

Скшетуський був напівпритомний, але лихоманка не давала змоги йому відразу заснути. Проте він уже не розумів, де знаходиться і що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт коней, скрипіння возів, гучні кроки піхоти, крики жовнірів, звуки сурм – і все це зливалося в нього у вухах в один безперервний шум… «Військо йде», – пробурмотів сам до себе… Тим часом шум почав потроху віддалятися, слабнути, вщухати, танути, аж поки нарешті тиша огорнула Топорів.

І здавалося тоді Скшетуському, що разом із ліжком він летить у якусь бездонну прірву…