Текст книги "Вогнем i мечем. Том другий"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XVIII

аступного дня комісари довгенько сушили собі голову: вручити Хмельницькому королівські дари негайно чи зачекати, поки він виявить більше покори і бодай дещицю каяття? Зрештою врадилися прихилити його до себе людяністю і королівською ласкою й сповістили про вручення дарів – урочиста церемонія відбулася назавтра.

Зранку били дзвони й гриміли гармати. Хмельницький чекав комісарів перед своїм палацом у товаристві полковників, козацької старшини і сили-силенної простого козацтва й черні – йому хотілося, щоб увесь народ бачив, якої честі його удостоює сам король. Він сидів на підвищенні під знаменом і бунчуком в отороченій соболиним хутром червоній парчевій киреї серед послів із інших держав, узявшись у боки й поставивши ноги на оксамитову із золотою бахромою подушку, й чекав на комісарів.

У натовпі час від часу чулося похвальне й радісне перешіптування черні: вона, над усе поцінюючи силу, бачила у своєму вожді уособлення цієї сили. Тільки таким в уяві простолюду міг постати незвитяжний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, котрі доти були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся – в його могутніх плечах і досі відчувалася сила, здатна знищувати держави або утворювати нові; широке обличчя, почервоніле від зловживання трунками, виражало незламну волю, невгамовну гордість і зухвалу впевненість, якої йому додали звитяги. Лють і гнів дрімали у зморшках його обличчя, і легко уявлялося: ось вони пробуджуються, і люд під їхнім страшним диханням хилиться, як ліс під бурю. З очей із червоними обідками вже стріляло нетерпіння, що комісари довго не йшли з дарами, а з ніздрів на морозі валила пара, як два стовпи диму з ніздрів Люцифера. Отак і сидів гетьман у виверженому власними легенями тумані – багрянолиций, похмурий, гордий, обіч послів, серед полковників, в оточенні моря черні.

Та ось показався комісарський почет. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, надуваючи щоки, видобували зі своїх інструментів такі протяжні жалібні звуки, що здавалося, ніби це ховають славу і велич Речі Посполитої. За цим оркестром ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитовій подушці, Кульчинський, скарбничий київський, – червону хоругву з орлом і написом; далі самотньо йшов Кисіль – високий, сухорлявий, із білою бородою, що спадала на груди. На його аристократичному обличчі було страждання, а в душі – бездонний біль. За кілька кроків від воєводи ступала решта комісарів, а останніми у почті йшли драгуни Бришовського під командою Скшетуського.

Кисіль рухався поволі, бо саме цієї миті він виразно побачив, як за лахміттям перемов, за видимістю королівської ласки і вибачення геть інша – гола, огидна – проглядає правда, яку навіть сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не ласку дарувати йдеш ти, Кисілю, а ласки просити; ти хочеш купити її ціною булави і хоругви, пішки йдеш благати її, припадаючи до ніг того селянського вождя від імені Речі Посполитрї, ти, сенатор і воєвода…» І краялося серце брусилівського пана, і почувався він огидніше від хробака, нікчемніше від праху, а у вухах у нього звучали Ієреміїні слова: «Ліпше зовсім не жити, аніж жити в неволі у хлопів і бусурман» Хто він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, котрий являвся заколотникам не інакше, як у подобі Юпітера, із насупленим чолом, серед запаху сірки, полум’я війни й порохового диму? Хто він такий? Під тягарем цих думок погасли сили у серці воєводи, усмішка назавше зникла з його обличчя, радість навіки покинула душу, і він волів би сто разів умерти, аніж ступити ще один крок, але все-таки йшов – його штовхало вперед усе його минуле, уся праця, зусилля, уся невблаганна логіка попередніх діянь…

Хмельницький чекав на нього, взявшись у боки, випнувши губи й нахмуривши брови.

Нарешті почет наблизився. Кисіль, вийшовши наперед, ступив кілька кроків аж до підвищення. Довбиші перестали бити в литаври, сурмачі сурмити – і глибока тиша залягла в натовпі, тільки на морозному вітрі лопотів малиновий стяг, який ніс пан Кульчинський.

Зненацька тишу розітнув чийся владний голос, котрий із невимовною силою відчаю, попри все і всіх чітко наказав:

– Драгуни, кругом! За мною!

Це був голос пана Скшетуського.

Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький трохи підвівся з місця, аби побачити, що діється. Комісари пополотніли на обличчі. Скшетуський стояв у стременах випростаний, блідий, зі спаленілими очима й оголеною шаблею у руці. Напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:

– За мною!..

Серед тиші гучно зацокали по промерзлій підметеній вулиці копита. Вишколені драгуни розвернули на місці коней, поручик виїхав наперед, подав знак і весь загін поволі рушив назад до садиби, де розквартирувалися, комісари.

Подив і розгубленість з’явилися на обличчях у всіх, а заодно й у Хмельницького, бо в голосі й рухах поручика було щось незвичайне; ніхто, однак, до пуття не знав, чи не є раптовий від’їзд ескорту частиною урочистого церемоніалу. Тільки Кисіль усе зрозумів, а найголовніше те, що і перемови, і життя комісарів разом з ескортом тієї миті висіли на волосині, тому перш ніж Хмельницький устиг збагнути, що сталося, воєвода ступив на підвищення і звернувся до гетьмана з промовою.

Найперше він сказав про те, що король дарує свою ласку Хмельницькому і всьому Запорожжю, але несподівано промову його перебив новий випадок, який був добрий лиш тим, що цілком відвернув увагу від попереднього. Старий полковник Дедяла, котрий стояв біля Хмельницького, потрясаючи пірначем, кинувся на воєводу з криком:

– Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.

Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.

– Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?

– Замовкни, Дедяло! – гримнув гетьман.

– Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! – підхопила решта полковників. – Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!

Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки й виштовхали за коло.

Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари – це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостям, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.

Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути. Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.

Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:

– За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найліпший цьому доказ – його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:

– Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.

– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. Якщо це підтвердиться – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати – віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.

Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.

У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.

Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:

– У Варшаві кажуть, що я ляську кров п’ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.

Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.

Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський «не дражнити дикого звіра».

Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.

Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м’яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні – кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під’ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:

– Хто у вас командує конвоєм?

Тривога з’явилася на Киселевому обличчі.

– Скшетуський, достойний рицар! – відповів він.

– Я його знаю у – сказав гетьман. – А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?

– Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.

– А хто йому дав такий наказ?

– Я, – відповів воєвода, – бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.

– А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.

Тут у розмову втрутився Яшевський.

– Ми драгунів більше не боїмося, – мовив він. – Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців…

– Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, – урвав його Хмельницький, – а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі…

Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.

– Покірно прошу вас, призволяйтеся, – сказав Хмельницький, – а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.

– Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! – заволав Дедяла.

Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.

Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от-от кров бризне з обличчя.

Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:

– То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?

А Хмельницький на це:

– Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.

Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді-бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою – варто йому бровою повести, і їм смерть – отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem et saniorem mentem[52]52
  До більшої лагідності і розсудливості (лат.).


[Закрыть].

У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:

– Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.

Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:

– Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.

– Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? – спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.

На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:

– Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п’яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з’їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! – І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. – За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь – утнути йому шию, згріши козак – утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай-бей – брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.

Тут Хмельницький, як це часто-густо з п’яними буває, ураз змінив гнів на розчулення – аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай-бея.

– Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат – усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в’юки і сакви – і так дійду аж до Вісли і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!

Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б’ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:

– За здоров’я його величності короля!

– На славу і здоров я! – підхопили полковники.

– Гей, Кисілю, не сумуй, – мовив гетьман, – і до серця не бери того, що кажу, бо я п’яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути… але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров’я.

– Дякую тобі, гетьмане запорозький, – відповів Кисіль.

– Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.

За ним і полковники почали підходити до комісарів і подружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: «До першої трави!» Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловіків, інші казали: «Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, – горланив, заточуючись, Яшевський, – і ми вас живими відпустимо!»

У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м’яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум’янощокі молодиці – предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.

– Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, – мовив він кволим голосом.

– Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, – відповів Хмельницький, – а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

– Боже! Боже! Боже! – стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

– Що ж ти, ваша милость, учинив? – сказав він йому. – Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.

– Меа culpa[53]53
  Моя провина (лат.).


[Закрыть], ясновельможний воєводо! – відповів рицар. – Але мене delirium[54]54
  Безумство (лат.).


[Закрыть] пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.

– Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam[55]55
  Дикого звіра (лат.).


[Закрыть] угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.

– Від сьогодні приймає команду Бришовський – йому відпустило.

– От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно – молодий ти і болю душевного терпіти не вмієш.

– До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби терпіти не можу.

Кисіль стиха застогнав, точнісінько як хворий, котрого вдарили по болячці, відтак усміхнувся покірно й сумовито і промовив:

– Такі слова я щодня тепер чую, це колись я гіркими сльозами вмивався, а ниньки у мене вже й сліз не стало.

Жалем переповнилося серце Скшетуського – важко йому було дивитися на цього старого з обличчям мученика, котрому випало на схилі віку страждати подвійно: душею і тілом.

– Ясновельможний воєводо! – мовив намісник. – Бог мені свідок: я думав тільки про ті страшні часи, коли сенатори і коронні сановники змушені бити чолом гультяям, яким єдиною винагородою за свої вчинки мусить бути паля.

– Нехай тебе Бог благословить: ти молодий, чесний і, знаю, нічого лихого на думці не мав. Але те, що ти сказав, говорить і князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої – й увесь цей тягар зневаги й ненависті спадає на мене.

– Кожен служить вітчизні, як сам це розуміє. Нехай же Бог судить кожного за сподіяне, а що стосується князя Ієремії, він для вітчизни не шкодує ні добра, ні здоров’я.

– І славою овіяний, і купається у и промінні, – відповів воєвода. – А що ж чекає на мене? О, ти слушно сказав: нехай Бог судить за сподіяне і нехай хоч на тім світі дасть спокій тим, хто за життя страждав над міру…

Скшетуський мовчав, а Кисіль підняв очі вгору в німій молитві й по хвилі сказав:

– Я русин, кров від крові й плоть від плоті мого народу. Князів Святольдичів у цій землі поховано. Я любив і цю землю, і цей Божий люд, вигодуваний її груддю. Я бачив обопільні кривди, бачив як дику сваволю запорожців, так і нестерпну пиху тих, хто цей войовничий народ надумав прив’язати до землі. А що ж мав учинити я, русин, а заодно вірний син і сенатор Речі Посполитої? От я й пристав до тих, котрі казали: «Pax vobiscum!»[56]56
  Мир вам! (лат.).


[Закрыть], бо так звеліли мені кров і серце, бо між ними був король-небіжчик, наш батько, і канцлер, і примас, і багато хто інший. А ще я бачив, що для обох сторін розбрат – це згуба. Хотілося до скону, до останнього подиху працювати для згоди – коли ж полилася кров, я подумав собі: буду янголом єднання. І став я на цей шлях, і трудився на ньому, і труджуся й досі попри біль, муки й ганьбу, попри сумніви, майже за все найстрашніші. Бог свідок, тепер я й сам не знаю, чи ваш князь прийшов із мечем зарано, чи я спізнився з оливковою гілкою, але добре бачу: марна моя праця, сил уже бракує, надаремне я б’юся сивою головою об мур. І що ж я бачу, сходячи в могилу? Тільки морок і згубу, о Боже великий, спільну згубу!

– Господь пошле спасіння.

– О, нехай же пошле він мені перед смертю промінь такої надії, аби не вмерти у розпачі!.. Я ще за всі страждання йому віддячу, за той хрест, який несу за життя, за те, що чернь жадає моєї голови, а на сеймах мене зрадником називають, за моє пограбоване майно, за ганьбу, в якій живу, за всю ту гірку нагороду, яку я отримав від обох сторін!

Сказавши це, воєвода простяг до неба свої вихудлі руки, і дві великі сльози, можливо, справді, останні в житті, скотилися у нього з очей.

Скшетуський, не змігши більше витримати, упав перед воєводою навколішки, схопив його руку і тремтливим від великого зворушення голосом промовив:

– Я жовнір і йду іншою дорогою, але перед заслугами твоїми і стражданнями низько вклоняюся.

Із цими словами шляхтич і рицар хоругви Вишневецького припав устами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому вкупі з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав руки йому на голову.

– Сину мій, – стиха мовив він, – нехай же Господь пошле тобі втіху, направить тебе і благословить, як я благословляю.

* * *

Перемови почалися невдало, того ж дня. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно і в найгіршому настрої. Найперше він заявив, що все сказане ним учора про перемир’я, про комісію на Трійцю і про звільнення перед комісією полонених говорилося сп’яна, а тепер він бачить, що його хотіли пошити в дурні. Кисіль знову лагідно заспокоював його, доводив, але це була, за словами підкоморія львівського, все одно що surdo tyranno fabula dicta[57]57
  Казка, розказана глухому тиранові (лат.).


[Закрыть]. І поводився гетьман так брутально, що комісарам довелося пожалкувати за вчорашнім Хмельницьким. Пана Позовського він огрів булавою тільки за те, що йому не вчасно на очі навернувся, хоч панові Позовському, виснаженому хворобою, і так було три чисниці до смерті.

Не допомагали ні прихильність і людяне ставлення комісарів, ні воєводині переконування. Тільки трохи похмелившись горілкою і відбірним гущанським медом, гетьман повеселішав, але вже ні про які публічні справи навіть не заїкнувся, сказавши: «Маємо пити, то пиймо, а радитися завтра будемо! А ні – я піду!» О третій ночі він напосівся йти до воєводиної спочивальні, чому той під різними приводами супротивився, бо зумисне замкнув там Скшетуського, вельми побоюючись, аби при зустрічі цього покірного жовніра із Хмельницьким не сталося якоїсь несподіванки, що була б згубною для поручика. Та Хмельницький наполіг на своєму і пішов у спочивальню, а за ним подибав і Кисіль. Як же здивувався воєвода, коли гетьман, побачивши рицаря, кивнув йому і вигукнув:

– Скшетуський! А ти чому з нами не п’єш?

І приязно простяг йому руку.

– Бо хворий, – відповів, уклонившись, поручик.

– Ти і вчора поїхав. Без тебе мені стало так журно.

– Такий він мав наказ, – утрутився Кисіль.

– А ти, воєводо, помовч. Знаю я його – і певен, що він не хотів дивитися, як ви мені шану віддаєте. О, це ще та пташка! Але що комусь би не зійшло, йому зійде, бо я його люблю, він мій друг сердечний.

Кисіль від подиву широко відкрив очі, а гетьман несподівано звернувся до Скшетуського:

– А ти знаєш, за що я тебе люблю?

Скшетуський похитав головою.

– Гадаєш, за те, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли мене, лихого чоловіка, як звіра цькували? Ой ні, не за це. Я тобі дав тоді перстень із прахом гробу Господнього, але ти, упертюху, не показав мені цього персня, коли був у мене в руках, та я тебе й так відпустив, – отже, ми поквиталися. Не за це я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі безмежно вдячний і маю за друга.

Тепер Скшетуський здивовано видивився на Хмельницького.

– Бач, як дивуються, – ніби до когось четвертого сказав гетьман. – Тоді я тобі нагадаю, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди з Тугай-беєм прийшли. Розпитував я тоді усюди про свого недруга Чаплинського, котрого не знайшов, а мені й кажуть, як ти із ним учинив після першої нашої зустрічі, що ти однією рукою за чуба, другою за шаровари схопив і двері ним вибив, і пику до крові розквасив, як собаці – ха!

– Я й справді так зробив, – відповів Скшетуський.

– Ой, славно ти вчинив, добре утнув! Ну, я ще до нього доберуся, інакше навіщо тоді комісії та перемови? Таки доберуся і побавлюся по-своєму, але й ти йому дав перцю.

Після цього гетьман повернувся до Киселя і заходився ще раз переповідати:

– За чуба його вхопив та за штаненята, підняв як гусеницю, двері вибив і на вулицю вижбурнув.

І він почав сміятися, аж луна пішла альковом і докотилася до бенкетної.

– Милостивий воєводо, звели подати меду, я вип’ю за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль прочинив двері й кликнув служку, котрий негайно приніс три кварти гущанського меду.

Хмельницький почаркувався з воєводою і зі Скшетуським, випив – мед, певно, відразу вдарив у голову, обличчя засміялося, душа і серце звеселіли, і він, звернувшись до поручика, вигукнув:

– Проси у мене, чого хочеш!

Бліде обличчя Скшетуського взялося рум’янцем, на хвилю залягла тиша.

– Не бійся, – сказав Хмельницький. – Слово не дим. Проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.

Хмельницький, навіть п’яний, умів тримати слово.

– Якщо мені дозволено скористатися з любові, яку ти маєш до мене, милостивий гетьмане, я зажадаю від тебе справедливості. Один із твоїх полковників кривду мені вчинив…

– Шию йому урізати! – гнівно перебив поручика Хмельницький.

– Не про це річ, звели йому лиш на герць зі мною стати.

– Шию йому урізати! – повторив гетьман. – Хто такий?

– Богун.

Хмельницький закліпав очима, потім ляснув себе по лобі.

– Богун? – перепитав він. – Богуна вбито. Мені король писав, що його у двобої зарубано.

Скшетуський остовпів. Заглоба казав правду!

– А що тобі Богун учинив? – запитав Хмельницький.

Поручик спаленів ще дужче. Він боявся говорити про князівну напівп'яному гетьманові, щоб не почути якогось непрощенного блюзнірства.

Його виручив Кисіль.

– Це справа поважна, – мовив він, – мені розповів про неї каштелян Бжозовський. Богун викрав у цього кавалера наречену, милостивий гетьмане, і не відомо де її сховав.

– Так ти шукай її, – відповів Хмельницький.

– Я шукав понад Дністром, де її сховано, але не знайшов. Чув, одначе, що він до Києва хотів її відправити і сам туди збирався, аби шлюб узяти. Дозволь же мені, милостивий гетьмане, до Києва поїхати і там її пошукати, ні про що більше тебе не прошу.

– Ти мій друг, ти Чаплинському чортів дав… Я не тільки дозволю тобі поїхати і пошукати всюди, де ти схочеш, а й наказ дам, щоб той, у кого вона знаходиться, тобі в руки її віддав. А ще пірнач на проїзд дам і листа до митрополита, аби по монастирях у черниць шукали. Моє слово не дим.

Сказавши це, гетьман прочинив двері й гукнув Виговського, щоб ішов писати наказ і листа, а Чарноту, хоч була вже четверта ночі, послав по печатку. Дедяла приніс пірнач, а Донцеві було доручено із двома сотнями кінних провести Скшетуського до Києва і далі, аж до перших польських сторожових постів.

Наступного дня Скшетуський покинув Переяслав.