Текст книги "Гірчичне зерно"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

V

Андрій Іванович жив тут перший рік після інституту і мав твердий намір звідси вибратись, але не знав як. Він здогадався, що ніхто йому тут з вчителів не радий, бо їхні діти, обравши цю, без сумніву, благородну професію, тинялись десь на чужині, квартируючи в різних бабусь. Але що він міг вдіяти супроти наказів, інструкцій та інших паперових драконів? Перший місяць збирав з дітьми картоплю, а коли йшов дощ, проводив уроки. Гори, що нависали над Урожем, тягнули його до себе, і то були чудові дні, коли він блукав лісами, пив воду з потоків і таке інше. Але сльота загнала його в глухий кут, дев’ятнадцяте століття, часи Васильченка.

Слава богу, що найліпший приятель Сашко опинився не так уже й далеко від Урожа і перший згодився відвідати Андрія. Той купив ковбаси, шампанського і ділився з усіма своєю радістю.

Сашко приїхав, коли вже стемніло. Андрій підскочив до дверей автобуса і встиг вхопити товариша за рукав, бо ще два кроки – і довелося б кричати.

Сашко озирнувся довкола і знизав плечима:

– Бр-р!

– Я позичив ліхтарика, – похвалився Андрій. – Ніде не можна купити. Біда…

– Лиш би війни не було, – заспокоїв його Сашко. – Ну, веди мене в своє житло, себто додому. Знаєш, мені завжди було дивно, як люди звикають до місця. За якісь три дні кажуть «ходімо додому». Певно, то омонім.

– А омонім походить від слова «омана».

– Зразу видно, що ми філологи. Але не тішся: за рік ти знатимеш аж стільки, скільки в підручнику. Далеко живеш?

– Зараз прийдемо.

– Всі села однакові, і всі квартири вчителів-холостяків.

– Ні, не всі. Це – незвичайне село.

– Чим?

– Тут панує темрява.

– В умах? Та її всюди повно! Чи ти маєш на увазі тимчасову темряву? То перейде, братчику.

– Я маю на увазі вплив темряви на людину. Це злочин – відключити електрику у такий важкий час, як пізня осінь. Світло з’явиться, але темрява добре нашкодить. Коли я зустрічаю юрбу електриків, обвішаних своїми причандаллями і мотками дротів, то їх ненавиджу. І не можу з собою нічого вдіяти. Я б порівняв їх з окупантами.

– Ну, ти даєш! – засміявся Сашко. – Коли ж ти встиг пройнятися урізькою психологією?

– Я дивлюсь очима чужинця, котрий сам не знає, чого прийшов сюди. А оті електрики знають: вони несуть темряву, а думають, що несуть світло. Може, і я прийшов з добрими намірами, а з них вийде зло?

– Що ти верзеш? Замінять стовпи, і буде світло. А про себе не думай. Ми нікому не потрібні, значить, вільні. Не дай боже, до чогось приліпитися зараз – ти вже раб довіку. Я, до речі, маю пляшку горілки. Всього пляшку. Щоби ми не ходили з тобою в темряві й не горланили «Розпрягайте, хлопці, коні!».

– А в мене шампанське. Ми підемо випити його у один дуже цікавий куточок.

– Чудово!

Господиня Ганна Григорівна випила з ними горілки, нагодувала і була би ще довго розпитувала, а вони ще довго розповідали, коли Сашко хитро викрутився:

– Дякуємо за гостину, але Андрій обіцяв показати свій кабінет, поділитись досвідом.

– Та вже ніч, хлопці!

– Сторож нам відкриє, а завтра перед дорогою я би хотів виспатися. Та й вам пора спочивати.

Андрій заскочив у свою кімнату за портфелем.

– А я не знав, що придумати. Дивися, зірки! Тут є панський будинок, покинутий, а ззаду нього тераса. Будем там пити.

– Давай, – байдуже згодився Сашко. – У моєму селі є хіба покинута стайня.

Андрієві стало прикро, і він замовк. Сухе листя шаруділо під ногами, коли вони йшли липовою алеєю. Дім з колонами білів просто перед ними і здалеку видавався таким, ніби мешканці його спали.

– Початок XIX століття, – сказав Сашко.

– Це – перебудова XIX століття, а фундамент набагато давніший. З того боку побачиш. Дивись, дім стоїть на самому краю горба. Так було дуже невигідно будувати житловий дім.

– Тут, певно, великі підвали?

– Величезні! Багато ходів, правда, замуровано.

– Ти що, встиг там побувати?

– До минулого року тут була школа. Я ходив забирати з вчителями деякі речі.

Андрій показав Сашкові, як лізти, і за хвилю вони вже стояли на викладеній пощербленими плитами терасі. Білі стіни й зірки освітлювали її досить ясно.

– Ну, як? – спитав Андрій.

– Розкішно! Особливо цей клен, що виріс з муру.

– Сісти нема де. Он там, дивись, були двері, через які виходило панське сімейство дихати вечірньою прохолодою.

– Тут, певно, є й привиди?

– Аякже!

Андрій поставив на підвіконня червону грубу свічку, запалив її і відкоркував пляшку шампанського. Вона тихо зашипіла.

– Привиди люблять тишу. Господиня каже, що тому, хто їх шанує, не ображає їхньої пам’яті, вони зла не заподіють.

– Цікаво, яке зло можуть заподіяти привиди?

– Настрахати до смерті. Зрештою, сам подумай, то колись були живі люди, як ми з тобою, а тепер вони блукають по сплюндрованому домі, і їм, звісно, прикро на це дивитись…

– До привидів мені нема діла, але я естет.

– Між іншим, тут не вживають цього слова. Є або вмерлі, котрі «ходять», або «нечистий», злий дух. За що вип’єм?

– За красу руїни!

– Ого, який декадент!

– А ти – містик. Слухай, маєш такий матеріал. Сідай і пиши історію цього дому.

– Я не знаю його історії.

– Вигадай! То – твоє. Я ще не знаю, за що б мені взятися. Усе, що я пережив, суцільна нудота, яку не врятує навіть найвишуканіша брехня. Поки що пишу щоденник.

– У мене відраза до щоденників, – скривився Андрій.

– Слухай, через два роки ми станемо такими, як усі вчителі. Згадай Васильченка. Не можна заснути, не маємо права. Хай нема театрів, музеїв, товариства, багатьох потрібних книжок, але є здатність думати, немає суєти, біганини. У нас є останній шанс – стати самими собою, здобути трохи мудрості, аби почати нове життя. До речі, як тут з дівчатами?

Андрій засміявся.

– Я серйозно питаю, бо якщо ти здурієш і тут оженишся, то пропадеш.

– Нема тут ніяких дівчат.

– А взагалі, це складна проблема…

І Сашко почав ходити по терасі взад і вперед. Андрій палив цигарку за цигаркою, відсьорбуючи холодне шампанське. Свічка опливала червоними патьоками. Він дивився на Сашкову тінь, що рухалась повільніше, ніж його постать, і подумав, що тінь не повторює людини і невідоме її призначення.

На терасі були забиті цвяхами двері. Оля любила сидіти на їхньому порозі. Була ніби в сховку, бо клен затуляв її від колгоспного подвір’я. Зараз листя з нього обірвав вітер. Оля брала до рук великі пересохлі листки і складала їх докупи, наче сторінки книжки. Від щілин між плитами тягнуло холодом підземелля. Там була вічна темрява і щось таке, про що їй до сліз хотілось дізнатись. Олі багато разів снилось, що вона опинилась в підземеллі і не може звідти вийти. І кожного разу було однаково страшно.

Оля не мала нікого, крім баби. Мама її лишила, а сама поїхала на Сибір зі своїм коханком, і там, як писали потім, її знайшли зарізану в річці. Баба найбільше боялася, аби з Олею те саме не сталося, і не раз їй нагадувала.

Оля раніше плакала, а потім почала втікати на річку або залазила сюди. Їй можна, бо вона була не така, як усі діти. І школи не любила, хоч і вчилась на «четвірки». Школа їй виписувала куртку або пальто на зиму і чоботи. Баба ходила і забирала тото, бо Оля встидалась.

Дівчинка позбирала всі листки, зв’язала їх травинкою і могла йти додому. Листки були їй ні до чого. Оля обігнула стару школу і пішла стежкою між липами. По дорозі вертались з роботи електрики, і вона спинилась, щоб з ними не стрічатись. Збоку йшов чоловік, теж вбраний, як електрик, у куфайці й касці. Він повернув голову до Олі, й вона побачила біле, як полотно, лице й чорні очі, що наче пронизали її наскрізь. То була одна хвиля, але дівчинку наче щось пришпилило до землі і по тілі їй пробігла дрож…

VI

Перед вечором Федьо Баліцький пішов закривати курей, що вже повсідались. Жінка поїхала до доньки і мала там ночувати, тому він збирався до сусіди, аби збавити час. Хлопи, навіть ті, що в карти не грали, сходились тепер щовечора то в одного, то в другого і бесідували. Так було ще в ті давні часи, коли за радіо й телевізор ніхто не чув, а нафта коштувала задорого, аби одному сидіти при лампі.

Те, що побачив Федьо на донині не порізаних грушках, було щось інше ніж крук чи чорний кіт. На стовбурі сидів чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками й на колінах тримав капелюха. Федьо якось не подумав і спитав:

– Ви щось хтіли?

Той навіть голови не повернув. Федьо почув, що подих йому урвався і в голові задзвонило. Зір його впав на білі босі ноги того пана, не заталапані болотом. Баліцький не пам’ятав, що далі було, як він зрушився з місця й опинився на дорозі, що вела до ріки. Обудився від того, що хтось завів його до хати, де сиділи хлопи при лампі й курили.

– Нич не кажіть, Федю, нині нич не кажіть, – сказала твердо до нього Параня; аж тепер він впізнав, що то Параня. – Завтра рано скажете. А ви дайте горівки чоловікові, най трохи відійде. І нич не питайте! Ліпше десь тут переночує…

– Підете до мене, Федю? – спитав Юзьо.

Той згідливо кивнув головою, а очі мав неживі.

– Переночуєте в мене, а завтра жінка приїде.

Господар Петро Приставняк виніс з комори півлітра самогонки:

– Най моя баба що хоче каже, а я вас вгощу, хлопці…

Налив Федьові сто грамів:

– Пийте, Федю, раз-два – і нема! Але ж надворі зимно! Хоч би сніг не впав. Я ще матину на городі не спалив.

– Перший сніг має недовгий вік. Ще мусить бути трохи тепла.

– Тота зима була без снігу. Зле, коли зимно і нема снігу.

– Випийте і ви троха, Параню.

– Капілку хіба, о-о! – досить. Мушу вже йти. Привела вам Федя на гостину, то бавтеся.

Федьо не пішов зразу до Юзя, хоч і був перестрашений. Горівка трохи розвіяла страх, та й хто таке видів – лишати хату відкритою на ніч. Юзьо світив ліхтаркою, поки Баліцький шпортав ключем у замку. Легенький сніжок сипався на обору.

– Чого не поріжеш грушки? – спитав Юзьо.

– Нема з ким. Зять кожну суботу тепер робить. Може, ти поможеш? Я заплачу.

– Кілько?

– Десятку й півлітра.

– Мало.

Федьо ледь не плюнув межи очі тому жебракові. Пощо йому грошей?! Ні дітей, ні родини.

– Чому мало? Ніхто нині більше не дає.

– За просте дерево не дають… Думаєш, я не знаю, чого ніхто до тебе не йде? Люди дурні, а я побував у такому пеклі, що нині ніц не боюся.

– Завтра поговорим.

Федьо з обридженням поклав голову на чорну, як вугіль, подушку і загасив лампу, як тілько Юзьо виліз на піч. Кортіло дати копняка тому псиську, що, роззявивши пащеку з жовтими зубами, ніби сміявся над чужою бідою. Хтів зараз заснути, але сон не йшов до нього. До небіжки тестевої, якби та здумала їх навідати, Федьо, може б, і пожартував, але тут було щось інше. Тота мара хоче його доконати. І було би за що? За якісь грушки! Не він їх зрізав, най би пропали! І назад не посадить. Чого ще треба? Мусить бути якась рада. Хоч би покропити свяченою водою. О!

– Юзю, Юзуню! – озвався Федьо, але старий хропів, хіба пес засовався в куті.

Федьо боявся встати, бо й темно було, і пес міг би вчепитися в ногу. Та пусте. Знайде в коморі пляшку з свяченою водою, покропить, як не поможе, піде до священика, спитає.

Такі люди зависні, як хтось трохи ліпше живе! Не видять роботи, видять хіба маєток.

Три рази піяли когути, а перед третім разом Федьо задрімав, і приснилось йому, що він малий, без штанів, ходить по ріці й кидає до води камінчики. Сонячно, тепло, жовті квітки повилазили між камінням. Вода чиста, як сльоза. Запіяв когут. Баліцький збудився і побачив, що розвиднюється. Проїхав автобус попри хату. А шкода – у сні так легко було. Пам’ятав кожний камінчик, кожну пелюсточку, і як босі його ноги, хоч і бігав по беріжку, ні разу не наступили на квітку.

Поки Федьо йшов до своєї хати, то вже думав про свиней і корову, аби їм дати їсти. Бідацтво десь чує, що господар не ночував дома. А як злодії? Сніг нападав за ніч, але не було так дуже зимно, аби не розтав до обіду.

…На білому снігу лежав, склавши руки на грудях, чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Очі мав відкриті й нерухомі. Лежав посеред городу, і, певно, віддавна, бо слідів не було видно. Баліцький не відкрив брами. Сусідка побачила його, коли йшла на автобус. У лікарні Федьо нікого не впізнавав, нічого не говорив, а на третій день вмер. Мав слабе серце, та й був вже немолодий.

А був то не найгірший чоловік на селі, файний господар. Правда, трохи захланний, бо на другий день після того, як Гандзі з молочарні відливали на воску, приходив взнавати, чи та записала йому ті три літри молока, чи не забула.

VII

Каламутна жовта вода несла в собі небесну вологу, дощі й сніги, щоб через кілька днів стати знову такою прозорою, що буде видно кожний камінчик. Ліс був уже мертвий, непривітний і голий. Андрій пройшовся до галявини з сірими плямами снігу по темних кутках і втомлено відчув, що вже недалеко до вечора і що він настане раніше, ніж треба. Хмари погрожували звалитись йому на голову і обліпити брудною й мокрою ватою. Хоч він не був ні поранений, ні хворий.

Хлопець вертався стежкою між двох розкислих полів у свою кімнату, насичену нафтовими випарами, запахами чужої самотньої старості і тютюновим димом. Холодне повітря пекло горло, і Андрій затулив рот старим чорним шарфом, що розтягувався до безкінечності. Завтра він буде далеко. Директор відпустив його на канікули додому. Дитячі очі, які він бачив сьогодні на уроці, й досі стежили за ним, тепер йому здавалось, що з докором, адже вони лишалися в темряві, а він їхав до світла, котре невичерпне і щедре, котре гріє, веселить і проганяє страх.

За мостом він звернув вправо, щоб піти через колгосп, звідки ближче до хати. Дітям ще нескоро доведеться пізнати мандри, зустрічі, музику, міста, а декотрі так ніколи й не пізнають, засуджені на довічну селянську працю, єдиним вікном у світ для них буде телевізор. Село, що вимирає, викликає сентиментальні почуття. Уріж і не думав вимирати, хоч колгосп розвалювався на очах. Він сам себе годував. І це було трохи неприродно, бо не могло тривати до безмежності.

У покинутій конторі дзвонив телефон. Андрій зайшов туди механічно, бо, коли дзвонять, треба зняти трубку.

– Слухаю.

Десь здалеку донісся жіночий голос:

– Чоловіче добрий, покличте мені Степана Карпінського.

– Я не знаю, де він живе. Та й що це вам спало на думку дзвонити в колгосп?

– Йой, чоловіче, дуже вас прошу! Якби ви знали, як мені треба Степана! То мій брат…

– Щось сталося?

– Так, – плачучи, сказала жінка.

– Розказуйте, де він живе.

– Йой, коло старої школи, на горбі. Хата бляхою вкрита. Покличте, бо я… Скажіть, що Маруся.

Жінка, певно, хотіла сказати «вмру», але затнулася.

– Я зайду, але то не близько.

– Нічого, я почекаю.

Андрій поклав трубку на підвіконня. Мав напасть. Але це йому по дорозі. Дивно, що сюди ще хтось дзвонить.

Дорога була з самої глини, столоченої кіньми й машинами. Він швидко йшов і впізнав хату на горбі, обшальовану дошками й з верандою. Пес кинувся до нього, але ланцюг був короткий.

Коло газової плитки на веранді стояла зігнута жінка і щось мішала в баняку.

– Добрий вечір! Стефан Карпінський тут живе?

Жінка застигла з ложкою:

– Тут…

– А він вдома?

– Ще з роботи не приїхав.

– Розумієте, в чому річ: я йшов через колгосп, а в конторі дзвонив телефон. Я підняв трубку, і мене якась жінка дуже просила, аби я покликав Степана до телефону.

– А що за одна?

– Казала, що вона Маруся, Степанова сестра. Може, ви підете? Я залишив трубку на вікні. Ну, все. Вибачте, мені треба йти.

– Маруся?.. – зміненим голосом перепитала жінка. – Таж вона… вмерла. Так, вмерла! Ще тому три роки. У Миколаєві. Чи ви жартуєте, пане вчителю, чи мені причулось?

– Чого б я мав жартувати? Дзвонила Маруся, Степанова сестра. Підіть до телефону.

– Ні-ні!

– То не йдіть. Якщо Маруся померла, то це, певно, чийсь підлий жарт. Хіба не розумію, для чого. Я тут чужа людина. Дзвонили, до речі, не з села, а здалеку. Ви не переживайте! Розкажіть чоловікові, може, він краще знає…

Андрій вийшов надвір. Та жінка з телефону плакала по-справжньому. Він спинився за хвірткою, не знаючи, як бути далі. Треба ж покласти трубку на місце, перед тим сказавши, що Степана немає вдома. А йти в темінь йому не хотілося, та ще з такої дивної обставини.

На щастя, повз нього пройшов високий чоловік в керунку до колгоспу.

– Вибачте, – кинувся до нього Андрій. – Ви не могли б покласти трубку телефону на місце? Там, в конторі. Це вам по дорозі, здається?

Чоловік обернувся до нього. Мав бліде лице, аж занадто бліде. Десь Андрій його бачив. Одежі він не примітив, тільки овал лиця з темними проваллями очей. Чоловік кивнув і пішов униз.

– Тож вип’єм за світло! – урочисто мовив Сашко.

– За світло!

– Пригадуєш казку, як дід з бабою носили в мішках світло, доки їм не порадили прорубати вікна в хаті? Може, в твоєму Урожі треба прорубати вікна?

– Я не знаю, чого треба Урожу. Я його сприймаю деколи, як живу істоту. Здається, йому не до вподоби бетонові стовпи й вирубані дерева. А його мешканцям – байдуже, аби швидше було світло. Якби я жив там довше, то сказав би, що існує якась таємниця.

– Що, нема ніякої?

– Нема, бо жодну людину вона не цікавить.

– І тебе?

– І мене, на жаль. Наслідки суспільного виховання, яке заповнило наш мозок матеріалістичним світоглядом. У мене вже є робоча гіпотеза. Десь біля того місця, де росли оті славетні груші, можуть бути поклади якихось копалин, які створюють енергетичне поле. А тепер землю розрили і випромінювання стали сильніші.

– З тебе не вийде письменника, – засміявся Сашко.

– Жоден письменник нині не шукає того, чого нема. Та й скільки можна писати про чорного чоловіка!

– Ти ж його бачив!

– Так, але то електрик. Я впізнав його в їхній компанії.

– Коли ми з тобою пили на терасі, я раптом відчув, як ззаду до мене підходить жінка в білому і кладе мені руки на плечі.

– Як ти міг бачити, що вона в білому?

– Кажу, що відчув. І тоді ти був інакший, не такий озброєний матеріалістичним світоглядом.

– Я за цей час багато думав. Не можна піддаватись настроєві. Людям важко звикати до темряви, коли вони жили до того у світлі. Це впливає на психіку. Мені ще гірше, бо я в чужому селі і зле орієнтуюся. Але, з другого боку, я не повинен би постраждати, бо нікому до мене нема діла.

– А якісь документи про село збереглися?

– Хочеш спитати, чи хтось вів хроніку Урожа? Ні, тут не було свого Мельхіадеса, і дощі не йшли по чотири роки, і ніхто не ховав золота в гіпсову статую. Уріж – не Макондо.

– Не-не-не! – перекривив його Сашко. – А вчителі як до цього ставляться?

– Я певен, що і вони бояться. Інакше б не зіпхнули на мене лекцію: «Чи існує потойбічне життя?» Бо це б наставило проти них село. А з мене нічого не станеться, бо я лиш гість…

VIII

Електрики поставили нові стовпи, але не квапились натягати дроти. Переказали бригадиром, що зроблять швидше, коли їх будуть гостити кожен день. Їм не дуже повірили, бо ту роботу можна зробити пізніше або раніше. Дехто й далі возив світло з міста в торбах і кишенях, але жінки стали радитись, як би то поставити тим дідькам горівки, може, стануть зговірливіші. Зварити борщ, наліпити пирогів кожна зуміла б, справа була хіба в горівці.

Хтось дав гроші, хтось варив, і врешті-решт у Корчишиній хаті наладували обід. Позичили ще одного стола, лавок. Три жінки подавали, а стара Корчиха сиділа коло печі й лущила фасолю. Між електриків не було старих, самі молоді хлопи. Жили вони по селах і, певно, мусили знати, як то зле без світла. Та й жаль було дивитися на їхні невиспані, посинілі з холоду лиця.

– А що, хлопці, може, нині мені натягнете дроти? – спитала стара Корчиха.

– Що, так дуже хочете?

– Та хочу перед смертю троха світла увидіти.

– І телевізор хочете подивитися, бабо?

– Люди – то мій телевізор. Тішуся, як виджу багато людей. Колись у старій хаті коло їдної миски сідало дванадцятеро душ.

Бабі налили келешок.

– Хе! – сказала Корчиха. – На такий холод файно лигнути чогось гарячого. Їжте, хлопці, та й чіпляйте дроти до мого стовпа.

– Мамо, – всміхнулась бабина донька, суха, як скіпка, на противагу грубій Корчисі, що зачервонілася від горівки, – світло включать, як усюди дроти повісять. Ви на тому не розумієтеся.

– На електриці я не розуміюся, а на дечім розуміються ліпше, ніж ви усі. Ви пощо ті грушки зрізали?

– Які грушки? Хіба мало ми грушок зрізали на селі!

– Ті три грушки на Границі, через які Федьо Баліцький вік стратив. Я казала, що з них зроблять йому хреста. Чи вже зробили, Марисю?

– Нині дерев’яних хрестів не ставлять, мамо, хіба залізні. Та й що ви від людей хочете? Чи то їхня воля діялась? За таке бог не карає.

– Добре, що руки не всохли. Раз не всохли, значить, то не гріх. А Баліцький полакомився на дармицю, та й не жиє. Ще з мене вліті сміявся, що довго жию…

– А що то за місце? – спитав молоденький чорнявий електрик. – Чорт там жиє, чи що?

– Най тебе бог ховає від того слова, синцю! Могила там, дуже давня могила. Не мож її було рушати.

– Якби на тій могилі стояв хрест, то ми би її не рушили.

– То така могила, на якій не було хреста відвіку!

– Мамо, дайте людям з’їсти…

– Най їдять. Більше я їм не маю що повісти.

– Не знаєте, чия то могила?

– Не знаю! А як знала, то забула, – відрубала Корчиха й висипала фасолю з миски до баняка.

Стало тихо, лиш сьорбали й стукали ложки. Корчиха задрімала. Голова їй впала на груди. Вона збудилась і пильно подивилась довкола.

– А той хлопець чого не їсть? – тицьнула пальцем в кут, де висів календар.

– Я? – здивувався один, виймаючи кістку з рота.

– Та не ти, а отой чорнявий, такий бліденький, що коло тебе сидить.

– Коло мене ніхто не сидить, – відказав хлоп. – Вам, бабо, щось приснилося.

– Нич мені не приснилося. О, куди ти вже йдеш? Нічого не їв, не пив…

Електрики покинули їсти і витріщилися на порожнє місце, де стояли тарілки й келишок.

– Я думала, що вас більше буде, – сказала одна з жінок. – І ніхто там не сидів, Корчихо. Вам щось привиділося.

Двері розтворилися зсередини і так лишились.

– То вітер, – сказав бригадир і закрив двері.– Певно, хлопці, нині не будем робити по обіді. Я той Уріж знаю. Як почнеться вітер, то кару робить. Нігде-м не видів такого злого вітру.