Текст книги "Гірчичне зерно"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Галина Пагутяк
ГІРЧИЧНЕ ЗЕРНО
Повісті

ГІРЧИЧНЕ ЗЕРНО

Надвечір пронизливий весняний вітер почав стихати. Чоловікові лишалося пройти ще трохи дороги, розбитої возами, а там – через місток. Аж тоді можна було сховатися між старими вербами і відняти руки від капелюха. Село лежало уздовж лівого берега річки, а від правого було ближче до лісу. На схилах пагорбів тісно тулилися хати. «Жебрацькі хати», – подумав чоловік. Ледве волік він чоботи по болоті. Річка виривалася між двох гір, і місток аж тріщав, коли вітер гнав на нього хвилі. Вода зжерла вже не один такий місток, здебільшого влітку, коли у горах по три дні падали дощі. Тому люди воліли жити ближче до бога і далі від річки.

За мостом сонце підсушило горбки і при самій землі у святому спокої цвіла мати-й-мачуха.

Уже й верби минув чоловік, віднявши руки від капелюха, а ще не здибав нікого, з ким би міг побесідувати і попроситися на ніч. На полі робити рано. Ще може землю зморозити. Чоловік перекинув торбу на друге плече. Від утоми пекло підошви. Він був уже немолодий: літ за сорок.

Незвична тиша панувала в селі, але вона зрушилася, як тільки мандрівець піднявся дорогою туди, де найбільше хат купчилося коло вкритої гонтою церковці. Гостинцем, таким самим заболоченим і занедбаним, як той шлях, яким він зрана йшов з міста С., посувалася процесія, здалеку схожа на похорон, тільки в головах не несли хреста. Люди йшли за парою сивих волів, запряжених у воза, на якому стояла труна не труна, а ніби величезна скриня із старих неструганих дощок.

Дехто з молодших глянув на чоловіка з веселою цікавістю, ніби запрошуючи до свого гурту. Той скинув капелюха і приязно вклонився. Забачивши се, дівчина з рудим розтріпаним волоссям, у латаній камізельці й синій спідниці сміло всміхнулася до нього. Можна було в неї запитати, але дівчина трималась одною рукою воза і, певно, не хотіла позбуватися того почесного місця задля розмови з чужинцем.

Чи не все село зійшлося в одній процесії. Жіночки несли немовлят, закутаних по самі вуха. Старезні діди шкутильгали з ціпками, а котрі вже не годні були самі перебрести все болото, стояли коло ворітець угрузлих по вікна хаток і проводили очима той дивний хід. Все нові люди вливались в процесію, а старшого між ними, хоча б війта у високих шкапових чоботях і чорному сурдуті, не було видно. Жінки й чоловіки виходили зі своїх обійсть з клумаками, вузликами або просто несли щось в кулаці – а що вони несли, подорожній не міг зрозуміти, бо люди швиденько підходили до воза і опускали оте щось у скриню, так не схожу на різьблені бойківські скрині, у яких дівчата тримають своє небагате віно. Згортали порожнє шмаття і з просвітленими лицями проводили віз селом. Минули й церковцю, перехрестившись на неї, і цвинтар під високими липами. Волам важко було йти, то віз підпихали. Руда дівчина йшла поруч воза, не бажаючи поступитися хоч би й старшому. Під горою село урвалось і віз опинився на нічим не примітному місці, але подорожній зрозумів, що вони вже прийшли. Найсильніші чоловіки зняли скриню і взялися забивати віко. Подорожній не міг доступитись, щоби заглянути в скриню, хоч туди, крім нього, ніхто не рвався заглядати. Його ніби й не відганяли, а так, лише заступили дорогу.

– Хлопче, – спитав подорожній малого років десяти, що приглядався до його палиці з різьбленою пташиною голівкою, – що тут діється?

– Як то що? Біду ховають! – крутнувся хлопчище.

– Кого?! – витріщився чоловік, бо, відколи жив, не бачив такого похорону.

– Біду ховаємо, прошу пана, біду! – дзвінко озвалась руда дівчина. – Ви ще давно хтіли спитати, я виділа… А вам ніхто би не сказав, бо нам не вільно говорити, поки сюди не прийдемо. Та тепер можна. Торік поховали одну біду, а за рік другої стільки набралося, що ледве віз не зломився. А той візок, прошу пана, то моє віно. А воли Стефка Карпінського… О, дивіться, дивіться!

Скриню, тепер уже домовину з бідою, спускали в яму. Знявся такий писк, лемент, ніби дітваки на пастівнику побачили вовка і тішаться, що той від них втікає. На віко посипалось груддя й каміння. Скоро могила зрівнялася з землею, і на тім усе скінчилось. Люди почали розходитись, втішені, як діти. Руда дівчина вже сідала на свого воза, а коло неї мостився Стефко Карпінський – здоровенний, як ведмідь, хлоп.

– Сідайте, пане, довеземо до роздоріжжя! – запросила дівчина.

– Дякую.

Подорожній спритно вискочив на воза і всівся на купці соломи.

– То ви, певно, раді, що поховали біду? – делікатно поцікавився він у молодят.

– Аякже! Якби щовесни не ховали, то гірших бідаків, ніж у нашім Урожі, не знайшлося б на світі. Правда, Стефцю?

– Най біда буде гірша, аби інша, – відказав Стефко Карпінський.

– Мудрий ти хлоп, Стефку. Ще якби допетрав, що мого воза і твоїх волів гріх розлучати, то на одну біду в нас з тобою було б менше. Пан, певно, знає, що то за біда?

– Здогадуюсь, – посміхнувся подорожній і глянув у сторону міста С. Сонце скотилося за ліс.

Частина перша

1

Люди їхали з міста, щоб, перевдягнувшись і перекусивши, знову кинутись до роботи, поки ще видно надворі. А дні ставали довшими, і роботи все більшало. Після оранки садили картоплю, через пару тижнів обсікали, потім підгортали. Далі сінокіс: один, другий.

Занадто повільно їхали автобуси, не мали діла до того, що людей палила гарячка до звичної й необхідної сільської роботи, хоч за неї не платили грошей. Не один господар приїжджав з міста і працював до ночі. Хто будувався, той взагалі не знав, на якім він світі перебуває і як його руки ще не стерлися від праці.

Цвів терен у ярочках на полі, білою піною бризкав на край лісу. Цвіли по горах черешні й дикі грушки, а садами курився дим: палили торішнє листя і сміття, причісували граблями суху траву, між якої пробивалися зелені стрілочки нової. Від диму повітря ставало гірким.

Вікна в хатах були розчинені навстіж. Жінки кінчали білити і йшли до криниць по воду. Хати як одна були шальовані й пофарбовані здебільшого жовтою фарбою. Все ж побілена знадвору хата була миліша його серцю. Михайло Басараб не хотів би жити в мурованій кам’яниці. Найліпше маленька біла хатка з низькою стелею, а коло неї садочок.

Кожний, хто бачив Михайла Басараба, коли той ішов з автобуса до своєї хати, думав, що це людина, котрій лишилося жити зовсім мало. Він так з усіма приязно вітався, ніби прощався навіки. І нікого це не жахало, що от весна, а старий чоловік ось-ось віддасть богові душу і зостанеться лежати в темній сирій землі. Ні, нікому від того не ставало страшно, хіба, може, котрійсь дитині, яка боїться спати сама в темряві. Чоловік приїхав умерти на вітцівській землі – за що ж його жаліти?

За Басараба забували і вертались до господарки, а він ішов селом до рідної хати і тішився, що теж має роботу, не здогадуючись, яким його бачать люди: худим, як гак, з сірим, зболеним лицем.

Попід чужі вікна гостро стриміли кущики нарцисів, а по деревах годі було вгадати: живе їхнє гілля чи вже ніколи не потече по ньому сік. У багатьох садах світились побілені щепи. Треба й собі побілити. Хата його була ніби опеньок, ріст якого спинив мороз: маленька, непоказна, сіра. Молодий господар, певно, вирубав би старі вишні за хатою, забрав би кусень городу і, наскладавши грошей, поставив би новий цегляний дім. Місце добре, а як спуститися з горба, то майже біля річки гарний сливовий сад.

Басараба зразу обсіли клопоти: дров майже не лишилось. Чи сусіди позичали, чи їх стільки було. Ну, в садку, певно, знайдеться засохла сливка, яку можна порізати. Ключа від хати він не носив з собою. І не загубиться, і нема відчуття, що є десь твоє рідне село Уріж, в ньому хата, яку вистачило розуму не продати. Ключ лежав у шпарині над дверима, де викришилася глина, бо хата була по-бойківськи зрублена з колод, проміжок між якими заліплювався глиною і забілювався. Мала хата й призьбу, на яку вітер позносив різного сміття.

З сіней дихнуло на нього, як з пивниці. Дверей він не зачинив за собою. У хаті на столі сидів старий висхлий щур і без страху дивився на господаря очима приреченої тварини.

– Довго я тут не був, – сказав до нього чоловік. – А ти, бідако, пильнував хату. Ну, дякую…

Поки він вішав капелюха й пальто на цвяха, щур встиг скочити зі столу й сховатися. Годилось нарешті сісти й віддихатись, але Басарабові очі вже шукали роботи. Порох, павутиння… Коло вікна висіла ікона матері божої і портрет Шевченка, яким його люблять по селах: у кожусі, смушевій шапці, з сумними селянськими вусами. Гірко було дивитись. Михайло Басараб витяг з кишені білу хустину і стер пилюку. Хустка стала чорна.

Він дуже втомився. Перед ним було стільки роботи, може, не важкої, але жіночої, що радість повернення трохи пригасла. Неможлива річ – лягати спати у бруді.

Коли в печі загорівся вогонь, серце Михайла почало відтавати і нинішня ніч не видавалась уже такою похмурою. Він знайшов у сінях старе відро, обтер його шматою і пішов по воду.

– Добрий вечір! – привітався до старої жінки, що грабала за плотом торішнє листя.

– Йой, Басарабе, бігме-м вас не впізнала! Казав зять, що ви ніби приїхали, а я подумала, може, йому привиділося…

– Приїхав, Ганю.

– Та чи надовго?

– Поживу трохи.

– Може, боронь боже, вмирати зібрались?

– Ніхто не знає свого часу, Ганю. Навіть такий старий чоловік, як я.

– Роботи маємо повно. Я пришлю онуку, хай допоможе.

– Дякую, Ганю. Моя хата – моя робота. Відро хочу помити.

– Я вам чисте позичу. Ваше хіба до підлоги.

Стара притулила до плота граблі й побігла до нової жовтої хати. Чоловік набрав у відро води і став чекати. «Город з неділі можна скопати, – подумав він. – Ще не всі люди копають. Треба до пуття хату привести, побілити. То вже Ганю попрошу. Чи вмирати зібрався? Таке може сказати хіба старша жінка, звикла до біди…»

Хата його стояла, як майже всі хати в Урожі, на горбі, й Басараб міг бачити, як сідає сонце за лісом: торкнувшись темної смуги, падає за неї, тільки червоне сяйво ще якийсь час захоплює край неба.

Коли вода зігрілася, Михайло обтер мокрою шматою стіл, лавки, шайку з посудом і побічниці широкого дерев’яного ліжка, змив підлогу. Аж тоді зняв віко скрині. Там знайшлася ковдра, подушка, чиста постіль, трохи старої одежі, а на дні з десяток старих книжок і у бляшанці з-під чаю срібний мамин кульчик і низка коралів.

Ніколи не пізно вернутися додому. Не вмирати, не для того. Вмирати легше на чужині. А тут треба жити. Слава богу, силою його ніхто звідси не забере!

При свічці Басараб постелив собі спати, сипнув у горнятко з окропом пучку чаю, витяг з валізки батон і плавлений сирок. У двері постукали, й зайшла дівчинка з літровою банкою молока.

– Добрий вечір! Баба вам молока передали… – і вибігла.

Була вона в тому віці, коли соромляться чужих людей. Зрештою, у селі діти не такі відважні. Гарна дитина. Схожа на всіх тих дівчаток, котрі рано стають дорослими, рано виходять заміж, швидко старіються – і все це через Роботу.

Він повернувся сюди по своїй волі. Так чинив завжди. Кажуть, що гуцули славляться своїм гонором. Але й бойко слугою нікому не був і не буде. Коли схоче, може втікнути в гори, поміж ялиці й буки. Село Уріж впиралося одним кінцем в гору Ласки, з якої в ясну днину було видно місто С. і ще села вздовж Бистриці – Винники, Мокряни, Ступницю. Річка, колись обсаджена вербами, а нині безжально розрита екскаваторами, що брали гравій, здавалася потічком. Все ж кращого місця для села годі було знайти. Іван Франко, родом він із сусіднього села, назвав цей край «перлина Божа на землі».

Між двох гір текла Бистриця, і село починалося від гори Ласки. Колись двоє братів-близнюків оборали місце, де мав бути Уріж, двома волами. З того часу тут ніколи не стрічались ворожі війська.

Як перлину Божу тримав на долоні Уріж молодий і сильний Михайло, коли сходив на Ласки, старий і немічний, він бачив його з висоти орлиного лету у снах і в пам’яті. Навіть через сто років люди впізнавали, що він урізький, не американець, не волоцюга, бо ж вони не те що не мінялись чи просто тримались осібно, а мали завжди певність, що Уріж відгородить їх від найбільшої біди, і дві гори – Ласки і Підбузька – як два крила піднесуть змучену й обезвірену душу.

Старі люди не знають іронії. Діти теж. Відтинок шляху між старістю й дитинством називається пізнанням, життям, мандрами. Він звивається в кільце, центром якого є земля, вкрита лісами і травами. Ліси пахнуть смолою, трава – медом. Вони все життя вчать людей розуміння того, що спокій – це теж рух і повторення – рух. Так само слова, сказані без іронії, сказані кимось іншим тисячу чи п’ять тисяч років тому, – нові. Бути старим і дитиною дуже важко. Але так просто, господи, так просто, якби не пізнання. Десь тут криється жахлива помилка ще з сотворіння людини. Пізнанням вкорочуємо собі вічність.

Останній притулок

Одного дня він вжахнувся власної кволості й непотрібності. Був такий слабий, що вперше не захотів заподіяти собі смерть. Життя ще не скінчилось, суті його він не зрозумів, а світ раптом став ворожим до нього. Люди з їхньою байдужістю, речі з їхньою здатністю ускладнювати все. Боже, як їх було багато. І вони звалися його домом, і він мав служити їм: доглядати, берегти. Слабке тіло не поспівало до служби. Холод підстерігав старого і вдома, і на лавці у парку, і на вулицях міста, де він жив. Як легко перетворитись у смердючий кусник плоті, вуглину, присипану попелом, напіввисхлу калюжу, що нікого не напоїть і не відживить. Викинутий за межі життя, свіфтівський безсмертний – ось ким він став. А навколо ж кожен ішов до цього через пізнання, через те, що зветься травленням, пияцтвом, хтивістю. Час деформує простір, і старі опиняються у якомусь закутку, схожому на сліпу кишку, – і звідти нема виходу, крім смерті, за якою нове життя, нові слова. Слова, слова, порятуйте мене. Я виправдаюсь вами перед людьми, а бог прочитає мене без слів. Шукати собі подібних. Ось вони – жителі останнього свого притулку. Безпритульні діти з тонким сивим волоссячком, деформованими ревматизмом і працею пальцями, вічно замерзлі, вічно ситі, бо ж і вічно голодні, дріботять розбурхлим від весняних соків ранком в їдальню, де все таке нестравне для їхніх зсохлих, зболених шлунків: синя манна каша, вчорашній оселедець з цибулею, майже несолодкий чай і хліба вдосталь. А хто дасть їм хліба, щоб заспокоїти голод серця: ласки дітей і онуків, тепла спільного дому? Серед них і він: щулиться під зміїними поглядами товстих кухарок і посудомийок; ковтає пилюку від мітли нетерплячої прибиральниці; лягає між чотирьох стін у холодну постіль і не може склепити очей, дожидаючи ранку; чи дрімає біля телевізора, грає в доміно, а у свята купує жменю цукерків «киць-киць» і пляшку вина. Коли відходить хтось із них, вони проводжають його на цвинтар, насолоджуючись значущістю моменту. Однак нестерпно бачити самі зів’ялі лиця, тьмяні очі, скулені постаті. Апендикс. Подивись у дзеркало: ти знайшов собі подібних. Іноді вас вітають піонери. Ви махаєте кволими рученятами вслід їхньому автобусу. Покинуті діти, сухі листки, старомодні валізки, напхані листами, фотокартками, вирізками з газет, спогадами та іншим мотлохом. Хай буде проклятий той, хто користується вашою беззахисністю і відводить вас у цей дім, хто сміється над вами. А ви ще побачите квіти, посіяні весною біля огорожі: чорнобривці і айстри. Він засне, вдавивши в долоню перлину, сльозу, росу і перлину водночас.

2

Щоб потрапити до сливового саду, треба було зійти з горба, на якому ще сплять старі яблуні й груші. За плотом жили Ковалі, або Винницькі. У чорній напіврозваленій кузні віддавна не курилося, бо Коваль постарів і не мав сили до заліза. Крута стежка з горба вела просто в болото. Віз би ним проїхав, та й у цьому не було потреби: бульбу садили пізніше. Праворуч саду тягнулися людські городи аж до млина, де вже не мололи. Люди навчились обходитись і без млина, і без кузні.

Посеред саду доживала віку яблуня білий налив. Спорохнілий стовбур впаде одного дня без вітру і грому, але він ще побачить, як зацвітуть невдовзі дві або три гілки на всохлих конарах. Він садив цю яблуню на місці, яке аж просилося до того: щоб з дороги було видно восково-білі яблука на скошеній стерні.

Що сім років сливи аж ламалися під тягарем плодів. Місце тут було вогке, близько від ріки, і навіть сливам не дуже добре велося: вони всихали і стояли каліками, доки не рубались на дрова. Михайло підходив до кожної сливки, гладив долонею репаний стовбур з загуслими каплями соку. Дерево любить ласку, щоб на нього дивились хоч іноді. То нічийним деревам байдуже. За ними пильнує сам бог. Вони з насіння його райського саду.

Сухі гілки Михайло де обламував, де підрізав ножівкою, журячись із запустіння й занедбаності свого саду. Міг би вже зрубати дві сливки на дрова, але не був певний, чи вони зовсім мертві. Ще має час. Йому стало сумно від думки, що ця робота кінчиться і доведеться йти між чотири стіни. Однак скінчив її аж перед обідом, хоч ще й не снідав.

Вдома Басараб перебрався з старого дрантя і пішов до магазину. У цю пору добре було видно, як над селом здіймається гора Ласки. Найбільше затуляли її липи коло церкви з неспокійними воронячими гніздами угорі. Церква раніше була вкрита гонтою, а потім бляхою. Фарба з бляхи геть облізла. Ніхто нині не пам’ятає, як гарно світиться білими стінами нова дерев’яна хата чи церква, доки не потемніє від дощу й снігу. На кам’яній огорожі кучерявився ніжно-зелений чистотіл: він так давно його не бачив. А церква тепер звалася музеєм, і на голій обдертій дзвіниці збереглися перекладини, на яких раніше висіли дзвони.

Магазин ще був зачинений на обід. Люди дивилися, як до них ішов Михайло Басараб з розгубленими очима, під якими звисали важкі чорні мішки. Він пам’ятав лише своїх сусідів, а ті люди, наче в місті, були йому незнайомі.

– Добрий день! – привітався Басараб, і погляд його вхопився за ту дівчинку, що вчора приносила йому молоко, і він посміхнувся до неї, а вийшло так, ніби він посміхнувся до всіх, і люди відповіли йому посмішками. Як же це, думав він, як же це я не пам’ятаю людей з Урожа?

– Ви надовго до нас, Михайле? – спитала найстарша жінка, висока й худа, у куртці поверх байкового халату.

Всі питали в нього одне й те саме, ніби їм залежало на тому, залишиться в Урожі Басараб чи не залишиться.

– Назовсім приїхав.

– А ви так придивлялися до церковці, ніби якийсь туриста. Підіть до директора школи, най вам відкриє музей.

– Якось піду, але тепер маю свою роботу.

– Що не кажіть, – озвалася молодша жіночка з гаманцем в кулаці,– всюди добре, а вдома найліпше. Я би в тім місті не жила. Як поїду до доньки, то вертаюся така змордована, що ледве дихаю. А тут маєте і молоко, і воду файну до пиття, і свіже повітря – саме здоров’я!

Нарешті магазин відімкнули, і всі кинулися у двері, забувши про Басараба, на якого досі так цікаво позирали. Дівчинка не пхалася, а чекала. Михайло хотів до неї обізватись, але в її очах майнув страх. Сьогодні було не те, що вчора: він мусив сповна вдовольнити людську цікавість і аж тоді, коли вона згасне, сховатися. Пройде досить часу, перш ніж з багатьох Михайлів Басарабів людська уява витворить одного. Очі дитини на мить заглянули в глибокий колодязь його довгого життєвого досвіду. Дівчинка злякалась. Як її звати? Дивно, коли двоє, розділені сотнями років, зустрічаються і знають ті самі слова, з яких може вийти розмова.

Михайло Басараб не був Вічним Жидом, чи Агасфером. Земля переверталась, і разом з нею перевертався він. Щоб вернутись додому, не досить здоров’я, лишніх літ чи грошей на дорогу. Треба не загубити перлини. Навіть якби він прожив усе життя в Урожі, в щоденній тяжкій праці,– і тоді б це звалося мандрами, бо подорож означає йти від хвилини до хвилини, від року до року, від народження до смерті, від однієї простої істини до другої. Коли ти помреш, утвориться коло у вигляді порошинки, яка літатиме серед мільярдів інших порошинок, а доки ти живий – світ величезний, болісний і барвистий.

Ті книжки, які він читав, забулися. Жодна з них не ввійшла в його оселю, лише «Кобзар» і деякі книги Григорія Сковороди. Шевченко був хлібом для усіх. Сковорода вчив мужності й стриманості тих, хто квапиться вилити свої страждання в океан вселюдського болю, доводячи, що це непорядно, аморально. Шлях Сковороди був лише його шляхом, і другий такий чоловік ще не з’явився на цьому світі, й хто зна, чи з’явиться, бо люди більше не шукають опори у Вірі, Надії, Любові. Михайло Басараб пам’ятав, яким був світ до Сковороди і після нього. Тому міг жити далі, бо перлина в його руці розчинилася, наче в оцті, у безвір’ї, безлюбов’ї, жорстокості тих, хто найкращі слова перетворював на гній, який був настільки їдкий, що на ньому могли вирости лише перевертні й каліки.

Доки не утворилося коло, він мусить жити у цьому величезному, болісному й немудрому світі. Доки оцет не пропече наскрізь серце й очі, мусить ходити й дивитися.

Між Урожем і Винниками колись було вітряне поле, лише в одному місці на знак якоїсь страшної події росли три груші. Казали, що звідти можна було втрапити на той світ. Тепер груші зрубали і така мандрівка стала неможливою.

На колишньому полі стояли потворні кам’яниці з «голубниками» і палями, на які мали почепити балкони. Кам’яниці будувалися так близько одна від одної, що можна було перекинути дошку й ходити до сусіда через вікно. Коло будинків сиротами росли маленькі деревця, які ніколи не стануть садом, бо тінь городам не потрібна. Чув Михайло, що урожани годують худобу і продають, а взимку мерзнуть, як пси, у величезних покоях. Поки люди помудріють і вернуться до маленьких теплих хат, село вже так спаскудиться, що не допоможуть ні річка, ні гори, ні довколишні ліси. Стоятимуть в ряд однакові потвори: безликі, незатишні, негостинні. У такий дім не зайдеш попросити навіть води, бо хто зна, чи під сходами не чатує злий псисько. Може, в Урожі люди ще не встигли зіпсуватись, але й не забагатіли на культуру. Це не буде довго тривати. Хтось когось з’їсть: захланність – дух чи дух – захланність.

Михайло згадав, як ще давніше старший син з невісткою вмовляли його переїхати до них доживати віку, і вкотре відчув, як до горла підкочується важкий клубок розпачу.