Текст книги "Гірчичне зерно"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

ПАН У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ З БЛИСКУЧИМИ ГУДЗИКАМИ

I

З першого жовтня рівно на два місяці Уріж мав поринути в темінь: приїхали електрики міняти дерев’яні стовпи на бетонові. Коло церкви, на якій ледве виднілась табличка з написом «Музей», поставили вагончики і позвалювали нові стовпи та різне потрібне їм причандалля. Почали електрики з того, що зрізали на Границі три старі грушки. Декотрі з людей зітхнули полегшено, бо ті грушки росли на нечистому місці й відтепер нібито з села знято покуту, а інші настрашилися, аби не було чого гіршого, а Федьо Баліцький, що не пропускав дармиці й уночі ходив по пастівнику з ліхтаркою, шукаючи печериці, щоби бути першим, дав літру самогонки трактористу, чужому чоловіку, котрий приїхав з електриками, і той привіз грушки йому на обору. Порохно, сама кора, але все їдно якісь дрова.

Діти плакали за телевізором, дівки й хлопці – за дискотекою, жіночки – за пральними машинами; чоловіки могли сидіти й при гасовій лампі, аби лиш були карти й горівка, а старим – байдуже: їм вік зійшов у темряві.

Свічки й батарейки в магазині розкупили, назичили нафти, почистили гасові лампи і стали чекати темряви. Бувало, що трансформатор перегорить чи стовп переверне вітер, але ж то день-два, а тут два місяці сліпай. Ба й радіо теж мали відключити.

…Першого жовтня пополудні молодий вчитель української мови й літератури Андрій Іванович затягнув у фізкабінеті чорні штори, збираючись прокрутити перед семикласниками діафільм про Лесю Українку, коли лампа фільмоскопа раптом погасла. Певно, перегоріла, подумав він і гукнув хлопцям, щоб увімкнути світло. А коли не засвітилось, розвів руками і сумно посміхнувся:

– Ну, що ж, подивимось через два місяці!

Діти просили його не відтуляти штори, але він невблаганно їх розсунув. За вікном не було на що дивитися: сипав зимний дрібний дощ і перед новою школою рельєфно виділялось жовте болото.

– Ми тепер з вами матимемо вдосталь темряви, – сказав Андрій Іванович, зіщулившись від тоскного передчуття.

– А як ми будемо уроки робити?!

– Так, як і я, при гасовій лампі. У мене теж не буде світла. Вважайте, що це випробування для нас: темрява боїться розумних і освічених людей.

– Ага! А у місті все є світло!

– Я мав на увазі темряву неуцтва…

Андрій Іванович прийшов до вчительської, сів за свій стіл і став чекати, що буде далі. Після останнього уроку не треба летіти додому, тим паче на першому році педдіяльності. Може, якісь вказівки директора або завпеда, може, треба прибити наочну агітацію чи вислухати чергову інструкцію з райвно. Він склав руки на столі, несвідомо копіюючи одну з відмінниць, що вчилася у сьомому класі, невесело позираючи на дощ, бо не мав парасоля. Надбігли вчительки, всі до одної старі й одружені, і почали скоренько збиратися.

– Ви чого не йдете?

– Може, я комусь потрібен…

– Таж нема світла.

– Я знаю.

– Треба все завидно поробити, як ви не розумієте!

Директор бубонів у кабінеті, зачинившись з завгоспом, і в школу почала скрадатись сонна тиша.

Андрій Іванович натягнув пороховика, підняв комір і, схожий на журавля, що не зміг відлетіти у вирій, подибав на квартиру, себто додому.

…Оля повільно збирала книжки в портфель, вийняла з-під парти кусень хліба зі смальцем, щоб, як завжди, віддати його Боскові. Коли вона йшла коридором, то намагалась на пальцях, бо від її мештів, підбитих залізом, йшла луна по всій школі, їй було тяжко на серці, не через те, що нема світла, а що не можна буде вийти з хати, бо баба не давала їй парасоля на забави. Вітер з дощем вдарив її по лиці, й дівчинка затулилась рукою. Хтось взяв її за плечі й легенько підштовхнув уперед. Вона відсахнулась. То був їхній новий учитель Андрій Іванович. Він теж не мав парасоля. Але, певно, загубив його або забув, бо, прецінь, заробляє великі гроші. Оля з бабою жили на 50 рублів пенсії. Як баба вмре, то Олю заберуть у дітдом. Але баба так скоро не вмре. Оля до того часу сама піде на роботу й нікому не буде стояти в ласку. Їхня хата – за магазином, ота, побілена на синьо і вкрита бляхою. Оля помагала перед великодніми святами білити. Сварилась з бабою, що та дає забагато синьки. Біла хата ладніше виглядає. Але баба не послухала.

Боско крутився коло фіртки. Оля сунула йому в пащеку хліб з смальцем, а папір сховала до кишені.

– Їж борше, Боску, бо баба надійде. І ховайся в буду, там тепло.

Дівчинка погладила його по жовтій голові з лапатими вухами:

– Нині, певно, ніде не підемо, хіба що дощ перестане.

У хаті сиділа цьоця Сташка.

– Змерзла, Олюню?

– Змерзла, цьоцю! – відказала дівчинка, заледве розшпилюючи закоцюблими пальцями верхній гудзик. – Дуже зимний дощ. І світла нема. Ми хотіли діафільм дивитись… Бабо, що є їсти?

– Голубці.

– Я сама, бабцю, візьму. Сидіть.

– Файна онука, шанує бабу, – вдоволено всміхнулась цьоця Сташка.

– Не має кого більше шанувати. Як віддасться, то буде шанувати чоловіка й свекруху.

– Йой, бабо, які ви! – почервоніла Оля і пішла перебратися до покою.

По обіді вона, як котик, скочила на піч, ще й вкрилась коцом. Оля дуже любила слухати розмови баби з сусідами. Старі багато пам’ятають, а баба найбільше. Але не дуже хоче повідати, хіба як хтось прийде. Про мертвих, котрі мають покуту, про панський двір, про отого пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками… Але нині баба почала пригадувати молитву до серця Ісусового, і в Олі стулились очі. Їй стало тепло, жовті квіти проросли між жовтого листя, а на деревах виросли нові лискучі зелені листки. На кожній гілці сиділо по білій пташці, і ті пташки співали. Оля ходила боса по землі й слухала. То було на горі, а внизу текла річка, а в річці купались малі діти, голі й самі. Вода була неглибока, але Оля зійшла з гори, щоб припильнувати тих діток. Та на березі вона побачила лише гусей і засміялась…

Жінка понесла свині їсти й перечепилась об грушеву гіллю, впустивши на землю повне відро помий з хлібом і товченою бульбою. Прийшла до хати і закляла:

– Шляк би тебе трафив з твоїм гешефтом! Ледве-м собі голову не зломила!

Скинула з себе заталапану панчоху й показала здерте коліно.

Баліцький читав «Вільну Україну». На столі вже була наготовлена лампа, хіба запалити. А коло неї сірники.

Від жінки смерділо помиями.

– Вмий си ноги, розтелепо! Треба дивитися, куди йдеш.

– Як не забереш то дрантя з обори, то поїду в Борислав до Марусі! А ти си можеш скрутити карк!

– У суботу поріжу, – примирливо сказав Баліцький, бо трохи чувся винним.

Він насунув шапку на голову й вийшов з хати. Аби відсунути грушки вбік, треба з четверо хлопів. А всі на роботі. Та й впом’януться за горівку. І ще закуски схотять.

Та ліхтарка світить, як вовкові в зубах. Дурна баба вгробила два буханки хліба. Не могла позбирати. Баліцький повибирав у відро котрі ціліші кавалки, налив теплої води й трохи ранішнього молока. Най хоч то подзьобає паця. Грушки не гнилі, хіба дуплаві, як то у кожнім старім дереві мусить бути дупло.

…Коли автобус виїхав на гору, Василь Прокопович, котрий сидів на самім переді, свиснув:

– Усьо. Відключили. Мироне, чуєш, прийду нині до тебе в карти грати?

– Ти ліпше нафти дістань, бо нема чим світити, – гостро відказала його жінка Маруся, тримаючи на колінах сітку з хлібом.

– Нащо мені нафти, дорогу до ліжка сам знайду!

– Ти, лайдаку, – буркнула Маруся під голосний сміх.

– То на кілько, кажуть, світло відключили? – спитала її стара Габриха, хоч сама добре знала.

– Кажуть, на два місяці.

– Ая, на два! – сказав Мирон. – У вас, бабо, на городі стоїть стовп?

– Стоїть, але не на городі, а в саді. А що?

– Заплатите сотку, поставлять залізний.

– Ая? – сполошилась Габриха.

– Бігме, цьоцю, – підтвердив Василь.

– Не дам! Відки я возьму сотку, як я 40 рублів пенсії беру? Аби мої очі того світла не виділи…

– Брешуть вони, цьоцю, – сказала Маруся, переставши сміятись.

Автобус в’їхав у село. Дощ вже перестав, але полишались баюри й болото, яких ніхто не завважив. Раніше тим, хто приїжджав увечері, присвічували вікна Корчихи, а нині там ледве блимало червонаве світло. Проклинаючи й ойкаючи, люди вибрались на асфальт.

– Нічого! – сказав весело хтось з петеушників. – Темнота – друг молодьожі!

Сусід у темряві не впізнавав сусіда, жінка – чоловіка, приятель – приятеля. І всі тихо розходились по хатах.

II

Облуплені стіни старого панського будинку шкірились рудою цеглою. Зсередини віяло холодом, і туди по неділях пияки тікали з дому, щоб всістися на поламані парти і бенкетувати, протестуючи проти темряви й нечистої сили, що двісті років жила в цьому домі. Зрештою, вдень ніхто нічого не боявся. А хто боявся, той не лазив через вікна.

Позаду будинку виходила тераса, з якої було видно майже покинутий колгосп з розваленою конюшнею і. силосними ямами, а ще далі річку Бистрицю, хоч і чисту, але вщент розриту бульдозерами, що брали гравій. Ну, а далі поле і, звісно, ліс. Коли заходило сонце, невибиті шиби ясно горіли і клен, що ріс на терасі, теж палав холодним вогнем. Стіни дали тріщини, у які можна було пропхати руку і наткнутись на порожнечу. Оля іноді сиділа надвечір на терасі, коли сонце заходило за гору.

На місці панського саду стояла її хата й інші хати. А ще раніше тут був цвинтар, бо з горба дощі вимивали людські кістки. Давніше люди мерли від чуми, холери, голоду, як мухи. І старі хитали головами, прикривали очі зморщеними повіками.

І про місце, де росли три грушки, старі казали: то нечисте місце. Вони знали чому, але не хотіли повісти. Ніби боялись, що то пошкодить їм на тамтім світі.

Двадцять років тому падав дощ і по дорозі їхав на мотоциклі агроном. Хтось видів з ближньої хати, як мотоцикл підняло поверх грушок і кинуло ним до асфальту. Агроном забився на смерть, лишив четверо дітей.

Три роки тому розбився молодий хлоп. Перед смертю сказав, що хтось перебігав дорогу і він звернув убік. Але люди нічого не виділи. Божечку, серед погожого дня, ні з вітру, ні з сонця – забитися на смерть.

Але то ще не все. Не раз вночі коло тих грушок люди не могли перейти – щось ніби відпихало.

Грушки тепер лежали на оборі у Федя Баліцького й чекали бензопили й сокири. Стара Корчиха, що прожила дев’яносто і п’ять років, але мала файну пам’ять і ясний розум, сказала, сидячи на стільчику коло печі: «Най си хрест з того дерева зробить».

Вона не мала й гадки клясти Федя, то була скорше порада, а може, й пророцтво, але Федьова жінка приходила сваритись.

Хто з старих міг, то ще робив і бавив дітей, а коли й до того не був годен, мусив сидіти на печі тихо і не пхати свого носа в чужі обори.

…Минув день, другий, третій. Люди нудилися без радіо й телевізора. Чайна тепер працювала до сьомої, а не до дев’ятої, бо буфетниця скаржилася, що зле видить гроші рахувати. Хлопи допивали пиво і йшли шукати розривки. Найліпше було їм у Юзя. Той жив сам і пускав до своєї брудної халупи чоловіків грати в карти. Давали йому за те гроші, чи яйця, чи півлітра. Картярі заховувалися тихо, бо Юзьо був чоловік побожний і потребував товариства. Та й мав що сам розказати, бо воював ще за цісаря і звидів світа.

Тепер кожен вечір Юзьо мав гостей. Палилися дві лампи, плавав тютюновий дим, хлопи, червоні й веселі, різалися в карти, а Юзів пес сидів коло печі й пильнував за порядком. То був мудрий пес: не взяв би від чужого навіть ковбаси, ганяв з городу курей, але, коли Юзьо їхав на базар, заводив не своїм голосом, ніби його господар вмер. Сусіди вже звикли до того, але сторонній людині мороз йшов по плечах.

– У мене нині, як в церкві,– похвалився Богдан, молодий Юзів сусіда. – Свічка в сінях, у першій хаті, другій, в кухні.

– А лампи що, нема?

– Не люблю того смороду. Та й нащо нам світла? Малі ще до школи не ходять. Жиємо, як пани…

– Так-так, – згодився Юзьо. – Як не було електрики, пани свічками світили. По 6 штук зараз у свічнику. Був служник спеціальний. Пильнував, аби добре горіло. Мав щипці й нагар ними знімав.

– Я би не хтів такого, – озвався Петро. – Прийду з роботи, січки корові наріжу, скіпок нарубаю, та й дивлюся телевізор.

– А небіжки Касі не боїшся?

– Ха! – засміявся Петро. – Я вам не повідав, що видів її?

– Коли?!

– Було так. Йшов з роботи в другу зміну. Трохи ми з хлопцями випили. Вертаюся, коли йде мені назустріч Кася. Я до неї: «Чи ви не на кавалєрку зібралися, цьоцю?» Вона ніц не обзивається і йде в горішній кінець. Най собі йде. Я прийшов додому, кажу жінці: «Стрінув Касю, десь ішла на ніч». А моя жінка побіліла: «Чи ти вдурів?! Таж ми нині її поховали!»

– То добре, що не настрашився, – зауважив Гриньо. – Чоловік може з такого розрив серця дістати. Як вмерла моя жінка, царство їй небесне, то пішов я раз на цвинтар. Посидів на могилі, вже стемніло. Додому не хтілося йти: що маю в тій пустці робити? Ну, йду, бо пізно. І таке мені щось в голову вступило, що кажу сам до себе: «Чого то я мушу до вмерлих ходити, а вони до мене не ходять?» Хіба-м вимовив, як зірвався вітер, закрутив листям, і щось мені на вухо як закричить: «А ти до вмерлих не ходи!»

– Хтось пожартував, – спинив його Богдан.

– Ні одної живої душі не було на цвинтарі, бігме! Мені волос на голові з’їжився, вірите, додому йшов три години, а то як від вашої хати, Юзю, до чайної.

– Я в тото не вірю, – вперся Богдан. – Доки сам не увиджу, доти не повірю.

– Дав бог, би-с увидів, – побажав Гриньо.

– Не поминай бога всує! – зауважив Юзьо. – То гріх. Я знаю, що від вмерлих боронить свячена пшениця. Маю її за образами, і, хоч жию сам, ніколи до хати вмерлі не ходили. А від опирів поможе пшениця, 12 раз свячена…

– Досить того, – сказав Гриньо. – Нема чого на ніч про тото говорити. Та ще коли світла нема.

Богдан гримнув кулаком по столі:

– А чого їм ходити? Га, чого?! Яке вони мають право живих з розуму зводити?

– Я думаю, – мовив Гриньо, – що душі в перший час тяжко і вона банує за родиною й домом. Мусить рік перебути на землі, а відтак уже ніколи не прийде.

– Великі грішники можуть довше ходити, три або й сім літ, – озвався Юзьо. – А можуть і вічно. Таку мають покуту. Але то вже як нечистий заволодів душею…

І Юзьо махнув рукою. Він не хотів далі вести розмову. Випровадив хлопів, закрив двері й поліз на піч. Пес провів його тужними очима. Від підлоги тягнуло холодом, а на старість у нього почала вилазити шерсть. Юзьо подумав, що добре би було висповідатись в такий тяжкий час.

…Міста мали аж забагато світла, щедро світячи рекламами трансагентства і маргарину; а наш Уріж борсався у темряві, тяжко зітхаючи, не спав, і ліжка катували закляті тіла його мешканців. Морок згущувався і ставав твердий, як камінь.

III

Тим часом діти ходили до школи, дорослі їздили на роботу, бо мало хто працював у селі. Не кожен знав навіть, як зветься їхній колгосп, бо він усе зменшувався: спочатку зникла конюшня, потім тракторна бригада, потім льоноцех. Лишився тік і один корівник посеред руїн. Коло рубленої комори з залізними штабами на вікнах стояла понищена вітрами й дощами контора, де день і ніч дзвонив телефон, але ніхто не підходив зняти трубку, точнісінько як у славетному романі Маркеса.

На горі стояв колишній панський дім, хоч і підпертий колодами, але незмінний. Його не можна було перебудувати; він не піддавався магії телефонних дзвінків та інструкцій, що змушували гарячково звозити машини і зводити над ними льоноцех, що так і лишився без даху, чи валити новісіньку ферму, гордість району. Руйнується швидше, ніж зводиться. Падає швидше, ніж підводиться. Люди звикли до суєти і, як уміли, користалися з неї. Тільки старечі вицвілі очі не бачили нічого, крім землі, такої самої втомленої і зболеної, як і вони. Старих, однак, чекав вічний спочинок і забуття, а земля мусила терпіти далі.

Оля верталася з річки, коли почула настирливий телефонний дзвінок у конторі. Вона кожного разу його чула, але зараз її охопило божевільне бажання зайти в покинуту контору з навстіж розчиненими дверима й підняти трубку. Телефону боялися всі, і вона так само. Вона ще ніколи не розмовляла по телефону. Це мало стати видатною подією в її житті, а ще такого сумного осіннього передвечора. Вона несміливо зайшла до кімнати, притулила холодну трубку до вуха:

– Алло?

Дитячий голос їй відповів:

– То колгосп? Прийміть телефонограму.

– Яку теле-фоно-граму?

– А таку, що всі йдуть збирати колорадські жуки!

Оля засміялася і поклала трубку.

Андрій Іванович глибоко зітхнув і сказав:

– Ви вже знаєте, що таке темрява, з власного досвіду. Але ще не знаєте, як з нею боротись. Темрява – це насамперед страх, який потім переростає у небажання думати й працювати. Уроки ж вам не хочеться робити при гасовій лампі?

– Нє! – дружно відповів клас.

– Отже, що потрібно, щоб зникла темрява?

– Електрика!

Андрій Іванович посміхнувся:

– Який антонім до слова «темрява»?

«Міжпредметні зв’язки», – майнуло у нього в голові нав’язливе.

Відмінники пам’ятали і сказали: «Світло».

– Вірно, – відповів педагог. – Вірш Лесі Українки «Досвітні огні» побудований на протиставленні світла й темряви.

Діти почали соватися за партами, й очі у них погасли.

– Слухайте, – спитав Андрій Іванович, – а вам не здається, що темрява душить, пригнічує? Ви це відчуваєте? Ми з вами зараз опинились в таких обставинах, що ніч триває дуже довго. Ну, то як?

– Душить, – сказав хтось.

– Пригнічує.

– А як? Душить, як що?

Діти зашуміли, дехто засміявся.

– Думайте, з чим можна порівняти. Це – важке чи легке?

– Важке.

– А що важке?

– Камінь.

– А ще що?

– Земля, – сказала Юля, білява дівчинка з задньої парти.

– Добре. Послухайте ранній вірш Лесі Українки «Contra spem spero!» З латинської це означає «Без надії сподіваюсь!»:

 
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
 

Андрій Іванович прочитав вірш на одному подиху.

– А зараз послухайте «Досвітні огні». Цей вірш був написаний далеко пізніше, але ви помітите, що в обох поезіях йдеться про одне й те ж: боротьбу з темрявою, страхом, відчаєм. Одні люди програють, інші перемагають. Якби Леся Українка не перестала боятися темряви ще в юності, а темрява тут символ всього важкого, що падає нам на душу, – вона б не стала такою, якою ми її знаємо: мужньою жінкою-поетом. У «Досвітніх огнях» йдеться уже не про неї, а про усіх людей, тобто й нас. Перші вогні світять люди робочі, а вони здебільшого чесні, щирі й працьовиті. Можете не читати того, що написано в підручнику…

Клас вражено загудів.

– Я кажу так, бо після того ви зненавидите цей вірш і всю поезію Лесі Українки.

– То ви нам додому нічого не задаєте?

– Чому? Прочитайте уважно вірш і розкажіть про свої враження. Спочатку це буде важко. Ми вже нині спробували. А найкраще буде, коли ви візьмете в бібліотеці твори Лесі Українки і потихеньку почнете читати.

Учні кинулись до виходу, бо то був останній урок. Андрій Іванович, ще приголомшений власною сміливістю, підійшов до Олі.

– Олю, можна тебе щось спитати?

Та побіліла, ледь не впустивши портфель.

– Я хотів спитати, чому ти сказала «земля»?

Дівчинка полегшено зітхнула.

– Що ти мала на увазі?

– Вмерлих у землі ховають. А там темно.

– Але ж вони нічого не відчувають. Їм однаково…

– Якби їм було все одно, вони би не ходили…

IV

Десь за тиждень по тому, як відрізали світло, вдосвіта Федьо Баліцький вийшов по своїй нужді надвір. По дорозі завважив, що на зрізаній грушці сидів чорний птах. Він мав біду з тими воронами і горобцями, що крали хліб, і не раз мусив стояти й відганяти, аби кури з’їли. Ледве розвиднилося, і Федьо лиш за два кроки увидів, що то крук, великий, як гуска. Круки жили в лісі, а той, певно, був слабий, бо не рушився.

– Йди геть! – сказав Федьо. – Ти яєць не несеш. Йди!

Крук прискалив на нього жовте око і переступив з лапи на лапу. Федьові вчувся запах здохлятини.

– Йди геть, не смерди мені тут!

Федьо вхопив палицю до рук. Ще бракувало йому крука на оборі. Птах перескочив на дальший кінець, щоб не дістала палиця. Федьо згадав, за чим вийшов, а коли вернувся, чорний приблуда далі собі сидів на грушці.

– Шляк би тебе трафив! – роззлостився Баліцький. – Йди, бо тя заб’ю!

Він мав нерви і такі самі слова казав не раз жінці, й та зразу стулювала писок, робила те, що їй казали робити. Але крук, хоч і не обзивався, проте не йшов. Хіба, коли камінь поцілив у крило, підскочив, але вже не міг полетіти й поскакав на город.

– Ото маєш! – вдоволено сказав Баліцький.

Якби не болото, він би нагнав крука і повісив би за ноги на тиці, аби горобців страшив.

Жінці чомусь не розказав за крука, аби знов не почала сварити. Відколи вмерла її мама, півроку тому, дурній бабі все здавалося, що кожний птах на оборі – то душа небіжки. Федьо тими дурницями не забивав собі голови, хоч вірив, що вмерлі ходять. Якби небіжчиці забаглося їх відвідати, то прийшла би в людській подобизні, так, як поклали в гріб.

На другий день Федьо побачив уже не крука, а чорного кота. Той сидів на стовбурі й тримав перед собою зламану лапу. Побачивши Федя, коцур жалібно нявкнув, наче просив збадати лапу. Федьо відчув, що волосся в нього на голові їжиться. Жінці він ні словом не обмовився: чекав, поки та сама не вийде з хати. Але жінка здоїла корову і вже наливала молоко, щоб нести до молочарні, й нічого не казала.

– Слухай, Ганю, я видів під стайнею коцура, би-с ’му не давала їсти, бо не відчепиться.

– Нам би кіт здався. Миші пшеницю трублять.

– То старий кіт і криває. Нажени, як увидиш.

– Ніякого кота я не виділа, – нарешті сказала те, що треба, Ганя. – Певно, пішов.

Федьо вспокоївся і став збиратися.

– Ступи до Михайла, він нині вдома. Може, поріжете грушки.

– Добре.

Кіт сидів на тім самім місці й вилизував лапу.

– Йди звідси, бо тя заб’ю! – крикнув Федьо, але рука в нього не піднялася по камінь. Як відкривав браму, почув за собою сміх, ніби чоловік сміявся. Він дав собі слово нині порізати грушки.

Заніс молоко до молочарні. То була шопа, збита з дощок. Якраз через дорогу росли ті нещасні грушки, що вже почали тривожити Федьову душу. Пеньки почорніли від дощу. «Пусте, – подумав Баліцький, – то не з церкви. У тім гріха нема».

З усе ще тяжким серцем зайшов до будки, де серед алюмінієвих бідонів сиділа груба й червона Гандзя в білім халаті.

– Слава Йсу!

– Навіки слава! – відказала грубим голосом Гандзя. – Давайте скорше, бо я йду до голови.

– Таж ще не всі люди молоко принесли, пані Ганю, – здивувався Федьо. Мусив бути ласкавим з тою старою курвою, бо та вічно милилася в рахунках.

– Піду до голови, най перенесе мою шопу десь інде. Або заберуся геть!

– А що ся стало?

– Що?! Ви, пане Федю, забрали грушки?

– Ну, забрав…

– То не питайте! – і Гандзя відвернулася.

– Слухайте, хтось мусив забрати деревину. Не буде ж лежати на полі. Не я, то хтось інший би взяв. А я дав літру магазинної горівки трактористові… То що сталося?

– А! – махнула рукою Гандзя. – Прийшла-м нині, ще було досить темно. Дивлюся, коло грушок хтось є. Думала, пес, йду собі ближче. Коли дивлюся: стоїть голий до пояса хлоп з рискалем і копле. Лиця не видно. То я подумала, може, щось здохло, паця чи пес, то він хоче закопати. Кажу до нього жартом: «Ти чого розібрався? Вдурів, чи що?» Бо то не дивно, що копав, а що в таку студінь голий. І пішла-м ближче, аби дізнатися, що то за варіят… Ха-ха-ха!

І Гандзя почала сміятися. Та так, аж все тіло затріпалося і задзенькали порожні бідони.

– Ха-ха-ха!

Видно, їй не дуже було до сміху. Гандзя, щоб спинитися, стала товктися головою в стіну. Федьо зачав говорити:

– Ганю, вспокійтеся!..

Але де там. Аж коли дошка проломилася в тому місці, де Гандзя товкла головою, і така доля чекала шопу, Федьо побіг кликати на поміч. Медпункт був за новою школою. Фельдшерка вхопила якісь уколи і пігнала, наказавши Федьові закликати хлопів, хоч які тепер хлопи, коли робочий день. Михайло був удома.

Кругом шопи зібралися баби. Хтось побіг дзвонити по «швидку». Шопа тріщала і мала скоро завалитися. Фельдшерка то заскакувала, то вискакувала. Ніяк не могла дати Гандзі укола. Хтось додумався принести шнура, що ним припинають брикливу корову, і Михайло з Федьом заледве зв’язали Гандзі руки й ноги. Вона кричала, і з писка йшла піна.

Кричала Гандзя таке:

– Пустіть мене до нього!

І при тім гнула матюки.

Фельдшерка, тремтячи, всадила в неї шприц і, схрестивши руки на грудях, повторювала:

– Зараз пройде! Зараз пройде! Це – істерика.

Всі виділи, що то істерика, бо Гандзя не слабувала на чорну хворобу. Федьо тихим голосом розповів, у чім річ, і всі розуміюче переглянулись:

– Біжіть по Олену, най відлиє!

Михайло побіг. Укол не діяв. Пройшло п’ять хвилин, десять. Гандзя корчилася, ніби лежала гола на розпеченій пательні.

– Та то ж не можна повідати, коли щось таке увидів! Хіба на другий день…

І всі подивились на Федя, ніби він тягнув Гандзю за язик. Баліцький перейшов через дорогу і побачив там невелику свіжу яму, але жодного сліду чобіт чи черевиків. Ніби той, що копав, не ходив по землі.

– Йой, пустіть! Він мене кличе! Йой-ой! – залементувала Гандзя.

Нарешті прийшла Олена, котра завше ходила в чорній хустці й білій запасці. За нею Михайло ніс бляшанку й старі газети. Вони зайшли до шопи. Михайло розтопив віск, а Олена, змовивши молитву, вилила той віск у горнятко зі свяченою водою, тримаючи його над Гандзею.

– Ага, – сказала Олена. – То був він…

Гандзя перестала корчитися. Мутні очі проясніли.

– Де я? – спитала вона.