Текст книги "Гірчичне зерно"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
Бесіда друга
Міщани
Основа:
Як тихо жити посприяє доля,
В часі спокійнім дорога є воля —
Жити на світі й плакати щомиті
Я з природи не можу хотіть.
Феофан Прокопович. «Пісня світова», перша чверть XVIII ст.
Як темнота світлості, як гіркота солодкості, як хвороба здоров’ю і як смерть життю, так невірні люди вірним, злі добрим противляться, ненавидять їх і переслідують.
Іоаникій Іалятовський. «Ключ розуміння», 1659.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Тарас Шевченко. «Кобзар», 1860.
Не звикай утертими стежками
Йти за другим сліпо, як у дим,
Бо як стануть пастухи вовками,
Треба вівцям пастися й самим.
Іван Франко. «Строфи». Із книги «Мій Ізмарагд», 1898.
Мудрий скарбничий – пам’ять людська. Вона зберігає часом звичайні собі, нічим непримітні бувальщини, наче знає: настане у житті людини такий час, а може, така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезією, ім’я якій – спогад.
Григір Тютюнник. «Коріння».
Бесідники: Перевізник, Климентій, Орест, Степан.
Малі містечка лише на околицях тішать око чепурними будиночками і старими деревами, що переросли і дітей, і самі родинні гнізда. Тут вільно вештаються виховані пси, коти і кури теж чуються у безпеці на вузьких вуличках, що не тхнуть асфальтом ні влітку, ні тим паче зимою, коли від щедрого снігу ті вулички робляться стежками. Живуть тут не тільки старші люди, котрим до вподоби тихе, помірковане життя, насичене турботами про грядки, дім, а й їхні діти та онуки, які мріють, що колись бульдозери зриють оте тихе болото і вони вознесуться на кілька поверхів вище, у квартири, які не потребують ніяких турбот, окрім приємних. Іноді один-два таких будиночки з весело побіленими стінами трапляються і в центрі, але тоді вони більше схожі на ефемерид, ніж на житла, призначені для кількох поколінь. Сумні острівці, сказав би Перевізник, поглине океан, чиї хвилі уже лижуть кущі виснажених троянд…
Котроїсь неділі, в осінній теплий вечір, він зустрівся зі своїми друзями з Зеленої вулиці. Вони сиділи в садку, обгородженому дротяною сіткою, майже безлистому, з кущем темно-бордових хризантем, від чого сад здавався просторим, а чоловічі постаті – зажуреними…
Климентій
Учора в тому домі, он бачите, з червоним дахом, був похорон. Вмерла жінка, ще молода, 54 роки. Рака мала…
Степан
Раніше за того рака ніхто й не чув, а тепер на нашій вулиці від нього вмерло аж п’ятеро. Ніхто не знає, що його чекає.
Климентій
Відмучилася, нині їй байдуже. А що буде з Йосипом? Я вчора на похороні бачив: геть змордувався чоловік. Не кожен може таке витримати: по лікарнях, а ще наостанок удома мусив жінку заходити.
Перевізник
А що, в них дітей не було?
Орест
Не мали. У мене вікно виходить на їхню хату – аж сприкрилося дивитися на той тлум. Я не маю звичаю ходити по похоронах, а тут усе перед очима. І все чути: плач, крик, оркестр. Нема щоб тихо попрощатися і відвезти на цвинтар. Мусять шум учинити, кожного налякати. Я відчув велику полегкість, коли останній чоловік пішов з двору. Хіба мертвим потрібна та вся вистава, часто лицемірна, облудна? Їм – байдуже.
Степан
Так завжди було, і не нам міняти звичаю через те, що декотрі люди фальшиві. Їх чекає те, що вони підготували собі за життя.
Климентій
Я від 20 літ живу на цій вулиці, відколи побудував собі домочок, і з кожним похороном вулиця ніби коротшає. А коли вертаєшся з цвинтаря, всюди порожньо і здається, що ніхто не в силі заповнити цю порожнечу…
Перевізник
Бо в твоєму серці вона виникла. А ти подумай, скільки порожнечі в серцях близьких небіжчика. У ній можна вмістити цілий всесвіт, і того буде замало. Я не згодний з тобою, Оресте, що найліпше уникати чужого горя. По-перше, його не уникнеш, бо, коли біду не пускають у двері, вона лізе через вікно. По-друге, ти живеш у маленькому світі, де нелегко розминутися з людиною. Цей світ любий моєму серцю, хоча я й не живу у ньому і він чужий моїй натурі. Чужий, однак любий, як щось далеке, наприклад, рідкісна гостина. Тебе запросили і, як тобі не хотілося йти до заледве знайомого, не насмілився відмовити. І ось тобі несподівано перевертають душу ці незначні відвідини. Маленький чужий світ стає раптом моделлю втраченого і тепер віднайденого раю…
Орест
Раю? Ви називаєте раєм нашу околицю, котру в місті зневажливо називають міщанською, вулицю, про яку ніхто не знає правди, навіть ті, що живуть на ній? Вам не здається, що в сю пору все якесь ефемерне, схоже на привид? Дерева – як кістяки, голі паркани. Це – клітка, і я завжди так вважатиму, доки не постарію і не стану ходити на похорони…
Климентій
Ти, чоловіче, ніколи не підеш на похорон.
Орест
Чому ви так думаєте, Климентію?
Климентій
Бо ти не зможеш вийти з власної клітки.
Орест
А яка різниця між моєю кліткою і цією, в яку влазиться наш міщанський світ? Клітка є клітка. У ній і помремо.
Климентій
Цілий світ називають кліткою, то чим наша спільна клітка гірша за оту? Та більша, то правда, але й кривди там більше і злості. Маєш рацію, твоя клітка – найліпша. Ти знаєш хіба власну злість, а вона солодша, ніж чужа. Тільки тісно, певно, тобі… Наш Перевізник багато ходив і прочитав, хай він тобі скаже, чим йому любий наш міщанський світ.
Перевізник
Охоче. Що означало раніше слово «міщанин» і яке його правдиве значення? Міщанин – той, хто живе у місті, як селянин – той, хто живе на селі. лова «селянин» зараз майже не вчуєш, ніби це все одно що «хлоп», «мужик» чи «бидло». А «МІщанин» – означення обмеженої істоти без культури, смаку, любителя пташок в клітці і вишитих по канві картинок або ще гірше – ворог поступу, прогресу…
Степан
То правда. Слово саме по собі нічого, але на нього поначіплювано стільки ярликів, що гидко й вимовляти. Може б, якесь інше придумати, бо вимре колись наша вулиця, знесуть домочки, які ми такою гіркою працею діставали, – нічого не лишиться. А так хоч би добре слово.
Орест
Є таке слово, однакове для всіх: люди. Однакове, як ті багатоповерхові доми, що їх поставлять на місці наших. Воно то добре, то зле, тобто ніяке, й існує, певно, для того, щоб відділити нас від тварин. Хіба вам не байдуже, як називали себе вимерлі динозаври чи ще якісь помилки природи?
Климентій
Ми збиралися послухати нашого приятеля Перевізника, а ви завели суперечку довкола слів. Хіба суть у тому, яким словом нас назвати. Маємо досить слів, щоб лишитись у пам’яті. Та й звідки така певність, що ми вимремо? Таж маємо діти!
Орест
Моя донька два рази в тиждень їздить на дискотеку до центру і скаче там, як ті малі варіяти, що ми їх бачили недавно по телевізору. Питає, чи думаємо ми вибиратися з цієї діри, бо довго доведеться чекати, поки ви вмрете і я продам хату… Чули таке?
Степан
Так і сказала? Я би свою вбив за такі слова!
Орест
То вона жартує. А так мене любить. Хіба слова не шанує: що на умі, те й на язиці.
Климентій
Послухаймо Перевізника, може, він нашу розмову запише, і тоді знесуть не наші будинки, а ті бетонові, бо всі захочуть жити у міщанському раю. Прошу, друже!
Перевізник
Якби знайшовся хоч один чоловік, котрий не встидався б назвати себе міщанином і гордився б цим, честь слову була б повернута. А питання про клітку, любі мої Климентію і Оресте, – це питання про волю-неволю. Ти, Климентію, міг би жити інакше, ніж живеш?
Климентій
По правді, ні. Моє життя – як добрий кожух, що шиється на вік, а, бува, ще й синові переходить у спадок.
Перевізник
А ти, Оресте, хотів би, щоб тебе у тяжку годину оточували свої, не чужі люди, сусіди й родина? Тобі ж незле сидіти з нами?
Орест
Ясна річ.
Перевізник
Я теж можу цілком щиро сказати, що добре між вами чуюся. Спокійно. І тут немає жодної вигоди, розрахунку, хоч я чудово розумію, що не міг би тут бути за свого, бо у мене є перевіз, і ріка, й зелений острів. Той острів для мене те ж саме, що для вас ваша вулиця Зелена. Ми обрали їх вільно, без примусу – яка ж це клітка? Дім не може бути кліткою, коли стіни його зведені твоїми руками або руками твого батька. Оце є воля. А неволя – коли не маєш ні дому, ні друзів. Тоді ти скрізь чужий.
Місто виникає спочатку з потреби знайти захист від ворога, але потім воно перетворюється в притулок для тих, хто не здатний збудувати власний дім: волоцюг, ледарів, базік, одним словом, чужинців: перетворюється в киплячий котел людності, що не має ні батька, ні матері й воліє їх не мати, бо надто мало землі, щоб прогодувати рідних на старість. Тіснота не зближує людей, дратує їх. Вони стають хворими на тісноту і не знають від неї ліку іншого, крім усамітнення. Це тривало тисячі років, доки не витворилася впевненість, що самотність – це закон існування кожної людської істоти. І зараз неможливо нікого переконати в протилежному, оскільки причини цього стану безнадійно забуті. А все просто – від людини відібрано клаптик землі й сад, який вона вільна там посадити. Відібране справжнє, а взамін вона одержує створене чужими руками і, таким чином, втрачає опору для духу.
Климентій
Бачу, друже, тобі не подобаються міста. Але того, що сталося, вже назад не вернеш. Та й доми для людей будують люди, а не дияволи. Самі для себе будують.
Орест
Особливо ті, нові… Хоч будують їх наче й люди, але з таким наміром, щоб чоловікові жилося там найгірше. Та куди не підеш, здається, що все робиться на зло: і в магазині, і в канцелярії, і у автобусі – ніби ти не людина, а непотріб. Після всього того найліпше сховатися в хаті й нікого не бачити.
Степан
Отже, справа не в домах, а у людях, з якими щось сталося. Як ти гадаєш, Перевізнику?
Перевізник
Давніше майстер відповідав за кожну річ, що виходила з-під його рук, навіть за шило, не кажучи вже про чоботи. Кожна річ мала своє лице. Нині безликі речі творять безликі люди і навпаки. Але гріх було б сказати, що такий стан остаточний. Людина не може миритися з безликістю. Вона мучиться від того, часом не здогадуючись про причину власної і чужої байдужості. Шукає самотності, а потім виходу з неї. Шукає розривки, хай навіть то буде збирання марок чи купівля речей. З одного боку, прагне дорівнятися до інших, а з другого – лишити собі хоч трохи власного лиця. Тому не треба судити людину, котра шукає, як і ту, котра не знайшла нічого і завмерла. Може, вони повірять колись у свій острів.
Мене тягне до вас тому, що зберегли незмінною людську сутність: створили дім і сім’ю, захищаєте їх, коли весь світ розпадається і гниє, пильнуєте, щоб не зірвало бурею дах і не похитнулись стіни, шануєте вмерлих і споминаєте їх… Маєте землю під ногами, навіть тепер, коли не кожен селянин пам’ятає, що топче прах своїх предків.
Орест
А коли нашу вулицю зметуть бульдозерами?
Перевізник
Щось мусить лишитися у серці, бодай почуття власної гідності. Колись цілі народи переселялись з місця на місце. Ті, котрі не берегли роду, зникли з лиця землі. Так і кожна окрема людина, ставши безрідною, стає безликою, бо все на світі скріплене кров’ю поколінь. Чи годиться визнавати власне безсилля перед стихією? Певно, що це непорядно. Ви не хилитесь за вітром, який сьогодні дме зі сходу, завтра – з півдня, а позавтра ще звідкись. Якщо вам скажуть: продай хату й поселись у центрі, де зручніше, то ви цього не зробите, бо негоже продавати рідний дім заради ванни, газу й каналізації. Коли скажуть: ви обмежені й не сучасні, то хто з вас стане бити себе в груди й обіцяти, що зміниться? Бо це той же вітер. Людяність і милосердя – завжди сучасні.
Степан
А що ж буде з нашими дітьми? Вони ж слабкі.
Климентій
Бо ми в них не віримо.
Перевізник
Золоті слова, Климентію! Якщо не віриш нікому, то захитається віра в себе. Із тисяч зерен, посіяних абияк, поверх землі, сходять лише одиниці, а ті, що любовно прикриті родючим грунтом, сходять усі. На жаль, мушу вас покинути. Час мені йти, бо вже пізно.
Климентій
Ти ж іще прийдеш до нас, правда?
Перевізник
Так, коли буду вам потрібний. Я ж зустрічаюся і з щасливими, і з нещасливими, з бездомними і влаштованими якнайзручніше…
Степан
Дуже дякуємо тобі, Перевізнику. А для нас, друзі, ще не пізно. Може, підемо до Йосипа, все ж трохи розрадимо чоловіка?
І Перевізник, попрощавшись, рушив темною вулицею. У повітрі ще з суботи пахло димом від паленого листя. Кожного разу цей дим нагадував йому щось інше. Деколи весну, як по селах білять хати і згрібають у садках торішнє листя, що вже не має запаху мертвої рослинної плоті, деколи сморід горілого сміття з урн, що спалахувало від непогашеного недопалка, але завжди дим, вогонь нагадували йому вечір.
– Я думаю, – сказав Орест, дивлячись у темряву, – що наш Перевізник – дуже одинокий чоловік і через те беззахисний. А раз його ніхто не захищає, то він мусить боронити інших…
Бесіда третя
Самотні
Основа:
Будь добр ко всем. Не обидишь и врага своего, естли хоть мало узнать себе потщишься.
Григорій Сковорода. «Кольцо», 70-ті роки XVIII ст.
І в людську течію ти не важся іти,
Де юрба стоголова, як море,
Йде, хвилює, шумить – в ній поринеш і ти,
Не розійдеться ж там твоє горе.
Леся Українка. Із книги «На крилах пісень», 1893.
О чиста святість самоти!
Слова дзвенять, як комиші
Понад просвітчастим затоном,
І сонце світу незборонно
Сіяє в дзеркалі душі.
Володимир Свідзинський. «Із мурованого покою», 1933.
Бесідники: Перевізник, Ольга, Едуард, Марко, Федір.
Зимою на нічному вокзалі ніде яблуку впасти. Десь під ранок стає вільніше. Можна подрімати, якщо ти нікуди не їдеш і нізвідки не приїхав. А згодом сісти в трамвай чи тролейбус і почати подорож по чужому місті, в якому ти опинився хтозна-коли, так і не зумівши відшукати притулку. Ця подорож – кільце, котре звужують втома, байдужість, самотність. Вона, здається, триватиме вічно, бо ти переконаний, що твої втома, байдужість, самотність не впадають у очі, якщо ти не чиниш нікому зла, не посягаєш на чужі притулки, врешті-решт, нічого не потребуєш, бо найголовніше носиш з собою – неповторне лице нещасливця, на яке не вдягнеш маски.
Та одного разу коло звузиться настільки, що тебе затримає міліція, і ти покинеш це місто, щоб переїхати до іншого. А насправді між ними немає ніякої різниці, лише крихта надії, що зустрінеш людину, котра подасть тобі руку з солодким хлібом рятунку. Ти зрозумієш, що досі був хворий, а значить, нерозумний і слабий. Відхилиш лагідно руку, бо вже маєш у собі те, що вона тобі дає. І навіть більше – лице самотнього, на яке не вдягнеш маски.
Є речі, незбагненні навіть для Перевізника. І ми з’ясуємо це, послухавши, як він бесідує вночі на вокзалі, обложеному холодом ззовні і зсередини.
Троє чоловіків і одна жінка, майже без речей, у осінній одежі, застигли біля темного книжкового кіоска – хто скаже, що вони чужі одне одному, хоч досі й не знайомі? Не чужіші, ніж дерева у лісі, сплетені корінням і кронами, під якими й сонце видається блідим і слабим. Історія кожного зводиться до причин, які дуже легко зрозуміти. Але, коли ми замислимось над тим, чому саме вони стали блукачами, а не інші, то цих причин виявиться замало. Поверхня є поверхня, навіть коли історія виллється у сповідь на краю, – тоді, якщо вірити екзистенціалістам, людина начебто розкривається повністю.
Обминемо початок бесіди, тобто встановлення контактів. Це лише пауза, котра триває відтоді, відколи люди стали відчувати духовну потребу одне в одному.
Перевізник
Я часто сюди приходжу, щоб побалакати з людьми. Іноді мене б’ють, але я це не розцінюю як поразку. Набагато прикріше розмовляти з ситими і вдоволеними, котрі не потребують чужої душі, вважаючи, що речі вознесли їх над іншими. Найоблудніша думка на світі! Ми всі голі й беззахисні перед тим, чого немає у нас. Якщо є отрута, то мусить бути й протиотрута…
Ольга
Чому мусить? Рівновага – то вигадка. Правда, деякі речі й поняття врівноважуються, але не треба зводити протилежність в абсолют. Якби існувала протиотрута, її б шукали. Світ, хоч і великий, зате однаковий, як однакові в більшості люди.
Марко
Люди не винні у тому, що вони схожі, раз їх виховують однаково і привчають до однакових потреб. Ті, кого не виховували, стають такими, як ми. А ті, хто обтрусився з того виховання, як горобець з пороху, бажають стати нашими рятівниками. Правильно я вгадав твій намір, Перевізнику? Ти ж той Перевізник, котрий возить людей на екскурсію до раю?
Федір
Чого ти причепився до чоловіка, Марку? Хочеш, щоб він пішов? Надворі ніч, тут нема де сісти, – що, нам тяжко нормально поговорити, хай навіть він кореспондент? Нам треба боятися міліції, а не кореспондентів.
Едуард
Дійсно, Марку, що лихого в тім, коли чоловік перевозить людей до раю? Він же потім вертає їх до життя. Шкода, що зима і ріка замерзла…
Перевізник
Я сам не маю жити взимку, то ходжу між людей. Буваю і на вокзалі. Раз не можу вам ділом допомогти, то й словами не вийде. Слово і діло стали в наш час мало не ворогами.
Марко
То ваші діяння залежать від кліматичних умов?
Перевізник
Така доля всіх перевізників, за винятком, може, Харона. У вільний час я слухаю і дивлюсь на людей. Деколи мені вдається їх переконати…
Ольга
І ви не почуваєте себе тут самотнім?
Перевізник
Почуваю і тішуся з того. Це означає, що я існую і не є гвинтиком чи коліщатком потворної і нецікавої машини, як це вважали у вісімнадцятому столітті.
Ольга
На нещасного ви не виглядаєте, то правда. Певно, довго букали по світі, щоб знайти протиотруту?
Марко
Ти вгадав. Моя протиотрута – як імунітет. Вона захищає лише мою душу, але кожний може знайти її в собі.
Едуард
Ви належите до тих мудреців, котрі закликають пізнати самого себе.
Марко
Диви, пам’ятаю.
Едуард
А тим часом я пізнаю себе з малих літ і до лисої голови, а що з того? Позбувся усіх благ, які годують і одягають, за чим і не шкодую, але чи пізнав самого себе і що з того? Маю манію переслідування натомість. Я загордився і знаю, що це мені даром не минеться. Якимось робом оті людці мені відомстять. Я тікаю уже не від тих сітей, які наставляє щаслива фортуна, а від помсти. Помста – це, мабуть, таємне ім’я людського бога…
Федір
Бігме, ти варіят, чоловіче!
Едуард
Помовч краще. Перевізнику, який сенс пізнавати самого себе, коли за це карають так жорстоко?
Перевізник
Ніякий.
Едуард
Поясни, коли твоя ласка.
Перевізник
Гідність допоможе тобі позбутися комплексу білої ворони. Я не збираюсь радити ні тобі, ні іншим ставати в протилежну позицію до людства, котре далеко бід досконалості, хоч гармонія теж неможлива через оцю ж недосконалість. Світ без тебе – уже неповний. Світ, який непорушний, закостенілий, на перший погляд, не може існувати без людей, у котрих загострене почуття гідності й совісті.
Марко
Ти визнаєш доцільність?
Перевізник
Я не зводжу нічого до абсолюту, хіба деякі якості, без яких немає людини: гідність, внутрішня чистота, довір’я…
Ольга
Свого часу я хотіла позбутись комплексу неповноцінності. Ми живемо лише один раз, та й то як-небудь. Коли мені виповнилось 20 років, я вийшла з клітки умовностей, покинула роботу, яка висушувала тіло й мозок. І ось я тут. Тільки й того, що це життя болючіше й ризикованіше. Не помітила, що моя історія майже така сама, як Едуардова…
Марко
Бідна-бідна русалочка! Мабуть, у тебе було нещасливе кохання. Тоді твоя історія ще й трішки схожа на мою. Але признайся: нещасливе кохання – це лише привід до втечі? Чи був у тебе якийсь поштовх? Мені для порівняння…
Ольга
Була трава. Латочка трави біля під’їзду. Зеленої, аж синьої. Я подумала, що десь є цілі галявини такої трави, а на мою долю припадає лише латочка. Втім, коли я повернусь додому…
Марко
Тобі це хочеться зробити з першого дня втечі?
Ольга
Звідки ти знаєш? То буде поразка. Але гонорова поразка, яка доведе, що у цьому світі неможливо знайти протиотруту, неможливо зустріти людей, котрі б тебе не зрадили, а за добро платили добром…
Федір
Чого захотіла! Щоб їй платили… Ніхто не любить платити. Я мав жінку, годив їй, як міг, а вона сплуталась з сусідом. Тепер я хоч не простив їй, але забув. Платити добром за добро ще дивніше, ніж платити добром за зло.
Марко
Овва! Ще один філософ обізвався. Певне, ти Федю, побував у пеклі й знаєш, що підлога в ньому вистелена добрими намірами.
Федір
У пекло я ще втраплю, зате я побував у колонії. Три роки відкантував, а там, коли хочеш знати, усі філософи.
Едуард
Наслідок ізоляції. Може, тюрма для нас саме тут, а не у світі, межі якого ми добровільно покинули. Відчуття, ніби кружляєш по колу, як кінь у цирку.
Федір
Добровільно? Е, ні! У тюрмі ніхто по власній волі не сидить. А потім я вже не міг призвичаїтись. Не дали…
Марко
Ти у нас особливий тип, Федю.
Федір
Не я затіяв цю балачку, а ви, тобто Перевізник. Мені більше до вподоби тихе життя, про яке він говорив у попередній бесіді. Але що вдієш, як нема долі… Мені покійна мама завжди казала: «Федю, тримайся порядних людей, бо пропадеш. Тобі не можна жити самому». А порядні люди сахаються від мене, як від паршивого пса. Я бачу, що й ви не ліпші за мене…
Марко
Ти дуже проникливий, Федю. Хіба тобі з нами погано? Чим ми гірші за порядних людей? Нікого не вбиваємо, не обкрадаємо. Живемо, як божі птиці, хіба без гнізд.
Федір
Хе, а від людей нам чогось таки треба!
Перевізник
Скоріше від себе. А від людей, либонь, тільки те, чого нема в нашій душі. Твої думки, Федоре, видаються мені найближчими, хоча в дечому я не згоден. Ольга вважає, що підло не платити добром за добро. Я, здається, розгадав її помилку, причину того, що вона називає поразкою. Це – втрата безкорисливості, довір’я. Принцип «ти – мені, я – тобі» із сфери матеріальної проникнув у сферу духовну. На цьому будується ціла мораль. Ольга думає: ось я віддала людям душу, але вони чомусь уникають мене, хоч я нічого від них не вимагаю, окрім доброго ставлення, а вони платять мені чорною зрадою. Так, Ольго?
Ольга
Приблизно. Але мене цікавить, що думаєте ви?
Перевізник
Знаєте, що найважче виховати в людині? Почуття обов’язку. Для цього потрібно, щоб вона мала змогу вирішувати самостійно. Коли цього нема, вона не буде платити. Тому найкращі люди, як правило, поблажливі. Поблажливість – альтернатива озлобленню, але аж ніяк не інфантильність.
Ольга
А що ж тоді робити? Прощати? Даруйте, але це залежить від характеру. Що ж, я повинна себе ламати?
Перевізник
Спочатку ми йдемо від себе до людей, а потім від людей до себе. Потім зникаємо.
Едуард
Це – буддизм.
Перевізник
Це – гармонія.
Ольга
Мене й світу?
Перевізник
Я маю на увазі той момент, коли людина повністю оновлюється. Сильнішає аж настільки, що має право бути поблажливою, віддаючи себе тим, хто не має цієї сили. Це і почуття обов’язку, і гідність, і милосердя…
Едуард
Ти маєш справу з людьми дна. З цієї ями нам не вибратись довіку. Ми могли б жити інакше, але не хочемо. Є ще один шлях до святості: дати втоптати себе в болото. Якби не ми, не виникла б совість.
Ольга
Мені це ближче і більше до вподоби. То наша нірвана.
Марко
Ми теж сильні. Є два полюси, які мусять врівноважувати світ. Коли є гори, то є і їхній низ. Якби не ти, ми б не познайомились, бо не відчуваємо потреби одне в одному. Нам досить бачитись на відстані, щоб усвідомити, що ми не зграя, а кожен сам по собі. Кожен гине наодинці, не тягне за собою нікого, не кричить, що йому боляче, не просить допомоги, а коли йому її силоміць пхають, тікає. Злодій, котрому довіряють з милосердя, як не плюне одразу в очі своєму доброзичливцю, то помститься йому іншим, вишуканішим способом. Бо у нього теж є гордість: він не бажає ні платити, ні відбирати борги. Оце мав на увазі Федя, якому не бачити тихого щастя, як власних вух без люстерка. І він це чудово знає. Так само Ольга. Можете це розцінювати як залишок сентиментальності. Нам байдуже до того, бо ми не зграя. Так що, Перевізнику, вважай, що ця бесіда не дала тобі моральної втіхи…
Перевізник
Мій перевіз тримається на туго напнутій линві, яка ніколи не стане рікою і не з’єднає навічно два береги. Єдине, що мене тішить, це те, що вода хоча й небезпечна, а все ж не порожнеча…
…Він ішов між людей і речей і страшенно хотів, щоб швидше настав блідий зимовий ранок, зникло штучне світло, яке спотворювало людські обличчя, відривало очі від живого вогню багаття і свічки, й очі втомлено скляніли. Сірник, який запалив Перевізник, обпік йому пальці й упав на засніжену привокзальну площу. Небо не було чорне, сніг не був білий. І як би він не переконував себе, що біле й чорне – дві протилежності, штучне світло змінювало кольори, творило штучний світ, у якому все починалось із змішування відтінків, а кінчалось спотворенням.
