Текст книги "Гірчичне зерно"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)
Крізь сон він чув, як важко літають хрущі між вишневим цвітом – така була тиша. Біла – надворі, чорна – у хаті. Смерділо нафтою від лампи, та не було сили вийти з хати, сісти на ганку і дивитися на великий холодний місяць. Мабуть, найдивнішим було те, що за недовге своє життя в Урожі Михайло Басараб забув про все лихе й недобре. Це його тривожило, ніби він проспав цілий місяць. У сні тіло м’якне, стає безвольним, кров застоюється. Хлопчина отой, вчитель, не міг знайти слів, щоб розповісти свій сон, а йому тільки зараз спало на думку, як це дивно, коли тобі добре, коли ти спокійний. Не бачиш тоді зла не тільки довкола, а й у собі. Ще місяць тому Басараб був одним з тих, котрі засуджені на повільне конання вкупі, гідний співчуття і жалю. А зараз став вільним чоловіком. Правда, сповна не скористався цією волею, як Іван – молодістю. Але то речі, які не можна рівняти.
Нема ніякого повернення. Є лише весна, незмінна і послідовна у своїх виявах: таненні снігу, появі бруньок, цвітінні. Є постійна й необхідна праця селянина. А для нього це все – тло, яке прикрашає думки, заспокоює, присипляє. Життя як сон, і смерть як сон. Тихе згасання, яке теж незмінне у своїх проявах: дитинство, юність, кохання, робота, втома. Неможливо порушити цей хід. Досить народитися людиною і пливти від витоку до гирла або навпаки. Тому на старість не спиться. Чоловік не склепить за цілу ніч ока, бо гризе його думка, що не зробив і те, і те, не лишив по собі спадкоємця, котрий би взяв з рук в руки всю роботу. Життя часом уривається, як стежка над розмитим берегом, що далі нею вже ніхто не піде. Не втримався – треба було до кінця бути статечним сільським дідом, котрий «глаголить народну мудрість» і не має жодних сумнівів. Нащо баламутити хлопця? Хто мудріший – той, що вріс у землю і має твердий спокій від незмінності всього сущого, чи той, який вчиться мудрості на власній і чужій біді? Е, та всім не догодиш… Знайся кінь з конем, а віл з волом. Хіба де взяти другого коня?
Згадалася мати. Не та добра, ласкава, гірко спрацьована, яка, викупавши його в суботу і вдягнувши у свіжу сорочку, брала на руки і несла до печі, тішачись, що він такий чистенький, такий маленький, як гусятко. А страшна – чорна, простоволоса. Коли село взнало, що хлопців будуть брати до війська, дарма що її діти були малі й село їхнє мало щастя у бога, мати стратилася з розуму. Тато був у лісі, та його б не взяли, бо кривав на ногу ще з дитячих літ. Мати вішала по плоті випрані лахи, коли заголосила сусідка. Михасько бавився з песиком коло дороги, і щось змусило його обернутись. Не лемент, а вже як стихло. Мама вхопилась рукою за груди і побіліла. Чи мала заслабе серце, чи далося взнаки те, що недавно народилась в неї маленька Настя і тиждень тому вмерла, мати, замість того, щоб поплакати разом з сусідкою, пішла блудом по Урожу. Кричала: «Йой, людоньки, чорна година настала! Всі молоді дубки порубають…» Люди виходили з хат, і ніхто не смів її спинити. Дивувались, де та війна. А мама, як бачила хлопців, пошепки просила не йти на війну, а сховатися в лісі. Навіть таких молоденьких просила, що їх би й не взяли. Тато закрив дітей у хаті, дав бульби в лупині й заказав, аби не плакали. А сам ходив за мамою, вговорював, щоби верталася до дітей, не робила встиду і ганьби. Але мама не чула. Баби казали татові, аби дав жінці спокій, бо то її устами сам святий дух промовляє і вона мусить викричатися. Тепер чужі жінки приходили до хати, цілували дітей, пхали їм гостинці, доїли корову, варили їсти. Все це було повите таким чорним смутком, що йому, найстаршому, здавалося, ніби мама вмерла. А вона з Урожа пішла до Винник, Мокрян, аж на Голодівку.
Ой як я си заспіваю, ой як я си вівкну,
Піде голос попід колос аж на Голодівку.
Не пісні, а страх сіяла мати по довколишніх селах, серцем чуючи, що за одною війною прийде друга, третя і її та й людські діти будуть сходити кров’ю на чужині. Від спільної біди прокидається розум, а в кого він прокинеться найперше, той мусить відболіти найбільше. Мати вернулась така, що менші діти заплакали від страху. Вона й сторонилась їх ніби чужа, доки не перебралась у чисте, не розчесала волосся і не зварила їсти. Але такою, як раніше, вона вже не стала.
Великий бойко, Іван Франко, щоб надати цій події значущості, назвав жінку-пророчицю бездітною вдовою.[3]3
Випадок в Урожі описаний в одному з віршів циклу «По селах».
[Закрыть]
…Михайло Басараб заснув, так і не вийшовши надвір, де серед тиші росли наче молоком облиті яблуні й вишні. І він ріс з маленького хлопчика-сина, за одну ніч виростаючи чоловіком, батьком.
ПрощанняТо було ще до твого народження, сину,
Коли ми збирались до Бразілії.
Лише я пам’ятаю, який то був смуток
їхати в світ за долею,
що втекла з цілого краю. Може,
десь є рай ліпший, ніж наша земля обітована з гнилою бульбою і капустою,
гнила від сірих дощів і тьмяних вікон,
темна від поту і літніх повеней,
які перетворюють Бистрицю в ненажерну пані, котра жере навіть трухляві верби, не годні вже й на дрова.
А сонечко вигляне – не хочеться їсти,
не хочеться їхати ні в Бразілію,
ні в Америку, ні до раю.
За літом – осінь, за нею – дощі.
Бульба як горох, коноплі згнили,
дах протікає.
А в корчмі жид торгує горілкою,
а Іуда – бразілійським раєм.
Платіть їм кров’ю, бо в них своєї немає.
Своя загнила. А немає крові – дайте перли,
що позатискали в репаних кулаках. На дорогу вистачить. А там, там кожному уріжуть по Урожу.
«Ой хто хоче гроші мати, най їде за море,
Там він зараз розізнає, яке то є горе».
Іуда в чорному капелюсі і в чорній камізельці з блискучими гудзиками ще й досі ходить по селі, тягне людей в пекло.
Хлоп вернувся звідти, то повісив його на грушці, навіть дзигарка не взяв, дурний.[4]4
Див. оповідання Андрія Чайковського «Бразілійський гаразд».
[Закрыть]
Потяги йдуть, везуть худобу, котра плаче-йойкає, а назад вертатись не вміє.
Русинська худоба…
«Вийду я на поле, а там білі квіти;
Плаче жінка молодая,
Ще й маленькі діти…» йой… Мамо, хочу питки, додому хочу…
Та втеча – вже історія втечі.
Спів і плач, стук коліс,
Чужа мова незрозуміла і свой Окам’яніла.
На каміннім хресті – розіп’ятий бойко, зраджений Іудою в чорній камізельці і з гнилими зубами.
Сірі воли тягнуть по болоті фіру лиха, що зветься Україна.
Лише там дано було нам зрозуміти, що тут Україна…
Я розповів тобі це, синку,
коли ти вернувся і знов захотів піти.
5Лице давно не голене, на плечах затепла для травня куртка, комір сорочки чорний від поту.
– Тату, коли я дізнався, що ви в тому домі, мені не захотілось жити. Я би спалив братову хату, якби вона була з дерева. Чесне слово! Був би щасливий, коли б ці жлоби позбулися того, що накрали. Поїхав забрати вас звідти, а мені кажуть: втік ваш тато. І сказали куди…
– Я думав, вони не знають… – здивувався Басараб.
– Пенсію вашу дали. Правда, довго не вірили, що я ваш син.
Гриць витяг з кишені жмут грошей і поклав на стіл.
– То є добре, – втішився старий. – Буде за молоко заплатити сусідці, та й тобі дам.
– У мене, тату, ціла купа грошей.
– Та хіба в тюрмі платили?
– Тату, я вже три місяці як звідти вийшов.
– Чого ж не писав, не приїхав?..
– Е, – скривився Гриць, – не будемо про це говорити! Я вже лисий і старий. Ніхто б і не подумав, що маю тата. Сиротою легше жити.
– Не кажи так.
– Я у вас трохи побуду, добре? Натомився. Хіба не гнівайтесь, як одного разу прокинетесь, а мене нема.
– Хіба ж я не знаю тебе, Грицю?
– Потім про все поговоримо. Їсти хочеться.
– Я зараз до сусідки підскочу, щось принесу.
– Пошліть когось в магазин за куривом.
– Добре, Грицю.
Поки Михайло в старечих руках ніс банку молока до хати, його молодший син заснув на ліжку, скинувши хіба грубі зимові черевики… Він не будив його, навіть намагався не дивитись, щоб син не збудився від погляду. Пішов гроші тратити до магазину.
– Що ви так біжите, Басарабе, як молоденький? – питалися в нього люди.
– Син до мене приїхав, Григорій…
Басараб накупив повну торбу їстівного, прихопив пляшку горілки. Взяв чайник, дві миски, кишеньковий ліхтарик. Ледве дотягнув усе додому.
Грицько спав аж до ранку. Старий постелив собі на канапі й сяк-так перебув цю ніч, раз у раз прокидаючись. Було дивно чути в хаті чийсь віддих. Іноді Гриць стогнав, але не від того, що йому боліло, а так, як стогне перемучений дорогою чоловік.
Під лавкою темнів рюкзак. Басараб був певний, що то увесь Грицьків маєток: трохи білизни, сорочок, светр, штани… У нього самого було небагато речей, коли він тут з’явився. А тепер і чайник, і каструлі, і ліхтарик. У колишній міській квартирі лишилося повно речей, але жодна з них не була йому потрібна в тому домі. Та й зараз не потрібна. Син з невісткою забрали їх собі, а квартиру він здав державі. Він би переписав її на Грицька, але це виявилося неможливим. Син і невістка гризли йому душу, аби пустив квартирантів або ж їх прописав. Вони би вже знали, що робити з квартирою. Сам Басараб не збирався туди вертатись. Грицько щось двадцять літ бурлакував, потім сидів у колонії і як мав кудись вертатись, то хіба до Урожа. Він лише так каже, що піде… Звісно, піде. Але вернеться. Може, захоче поставити собі нову хату.
Басараб встав, коли вже добре розвиднілося надворі. Тихенько розпалив піч, начистив бульби і поставив варитися. Грицько був худий, як гак. Видно, гризота його з’їла. Вбити чоловіка машиною – того вистачить на все життя. На найситніших харчах не від’їсишся. Навіть тяжка праця не вилічить, бо чоловік створений не задля роботи, а робота задля нього.
До людей, які роблять щось одне, приходить чужий. І його не хочуть прийняти до себе. Грицько повторить батькову долю, якщо знайде притулок тут, де коріння роду Басарабів. Але пам’ятатиме він уже менше, пам’ятатиме тільки себе. Його батьківщина – це він сам. Батьківщина старшого сина – його майно. Це їхня опора, яку так легко вибити з-під ніг. Неможливо вибити з-під чоловіка лише землю.
Може, воно й ліпше. Лишившись без нічого, людина зникає і обриває зв’язок зі світом. Вона вже не мучиться. Тільки мало хто вибирає цей шлях по своїй волі. Треба народитись здоровим, щоби залишатись самим собою до кінця, уникнути всіх сітей. Щойно народжене дитя – це теж перлина, яка має діяти згідно своєї первісної чистоти, а не згідно того, що закладене в неї прикрим досвідом батька і матері.
– Колись я дуже хотів, щоб ти був схожий на мене. А тепер бачу, що тоді ми були би з тобою зовсім чужі. Я мав би тебе лише навчити найпростішої речі – розважливості. Того було б доста…
– Якраз цього вам не вдалося, тату. І слава богу. Я роблю те, що мені хочеться, і ні за чим не жалію.
– Ти робиш навпаки…
– Це – мій стиль. Я щасливий, коли мені вдається змусити долю звернути вбік. Даруйте, тату, чоловік в тюрмі знає хіба книжну мову і на волі говорить лише нею. Бо між зеками самі мати… Але суть ви зрозуміли? Оце й тримає мене на світі, за що й вип’ємо.
– Не бійтеся, тату, – перейняв Грицько батьків погляд. – Я майже не п’ю. З усіх людей тільки з вами можу отак спокійно говорити і відчувати при цьому велику любов і повагу. Мені завжди було жаль старих людей. У них і гривеник на пиво попросиш, і розкажеш найпаскудніше – і вони тебе зрозуміють. Я, певно, таким не буду. Під кінець життя збиратиму пляшки чи здохну, десь у поїзді або в електричці. Раніше я цього боявся, а тепер байдуже. Як ви помрете, я стану ще байдужішим. Я вам тому й не писав, щоб не шарпали добрі люди з певних кіл за мої гріхи. Приїхав сюди по своїй волі й не буду від вас відкуплюватись грішми. Зеник вам нічого не тикає?
– У мене ж пенсія. Жив у місті доти, доки мав силу. Ти ж знаєш нашу квартиру, скільки там усього треба доглянути, прибрати. А тут я ожив: город, як бачиш, засадив, повітря здорове… І смерті не чую коло себе.
– Ви добре виглядаєте, тату. У вас душа здорова, а на моїй уже живого місця не лишилось. Я б тут жив, якби знав, що вилікуюсь. Пожертвував би й своїм «стилем». Зрештою, це теж було б у моїм стилі. Поворот – і вже позаду нічого нема, щезло з очей. Безліч поворотів, ніби безліч оновлень. Втрати, чим їх більше, тим легші.
– Людина не залізна, – зауважив Басараб. – І кожна втрата їй дорого коштує. Невже ти думаєш, що я весь час був спокійний? Навіть якби хотів, мені б це не вдалося. Голод, війни, еміграція, втечі… Все міняється з часом. Не змінюється лише те, з чим ти народився, бо воно дається не долею, а природою чи богом. Я вночі думав над тим. Треба раз у раз спинятись і прислухатись до природи. Там – сама правда. Дуже мало людей народжується підлими. Це у них в крові. Може, їхні предки мчали на конях, грабуючи і винищуючи все на своєму шляху, бо вважали, що коли не вони, то їх… Я й сам сумніваюся, чи вдалося б навернути отих людей до добра.
– Тату, то все філософія, яка набридає ще до того, як її почуєш! Я мав час подумати. Цілих три роки думав і дійшов висновку, що в стоячій воді форель не живе. Слава богу, не кожен з нас такий, як форель…
– Але форель любить бистру і чисту воду. Тому ні в Дністрі, ні в Бистриці вона не живе, бо вода уже не така чиста.
– Це вже деталі! – відмахнувся Грицько і на якийсь час замовк. Розмова обох їх втомила.
– Тихо тут увечері. Все спить. Як у стоячій воді. Бачите, тату, мені вистачило кількох днів, щоб знову відчути себе фореллю. Я сюди пішки прийшов. Із самого Львова. І грошей не було. Зрештою, хіба в них справа? Міліція затримала за бродяжництво. Хочеш мандрувати – мандруй у відпустку або на пенсії. Отак мене зустріли рідні краї. Я би міг за дві години сюди приїхати, але хотів пішки, щоб згадати, що це таке – свобода йти куди тобі заманеться на своїх ногах. Ох, тату, якби ж то озлобленість, а то байдужість, котра вбиває охоту до всього! Оце зветься кінець молодості…
– Що ж, синку, – зітхнув Басараб, – у людини не один вік…
– Я нічогісінько не зробив, нічого! – урвався голос Грицькові.– Нічого не навчився, не прочитав і десятої частини тих книжок, які мав прочитати; я не любив нікого, врешті-решт, – лише втікав, щоб не загрузнути в брехні і підлості. Єдине, чим я можу гордитися, це те, що я ніколи не робив зла слабшому за себе. Бачите, тату, ви в мене за сповідника…
– Якщо легше, то говори. Я дам тобі прочитати Сковороду. Я півжиття вчуся у нього спокою. Він казав, що рід людський – це чорна книга і треба її читати забавляючись.
– Знаєте, мені здається, що ви все життя спостерігали, до чого я докочуся. Добре, що хоч не казали потім: «Я так і думав». Я довго шукав у вашій святості слабкого місця, бо абсолютно досконалий хіба господь-бог. Тепер бачу, що ви ніколи не втручались. Ви нас створили, щоб ми самі давали собі раду. І от маєте: один – вічний волоцюга, а другий – жлоб і куркуль. Тіштеся, тату!
Гриць розвів руками, далі схопив з цвяха зеленого капелюха і подався з хати в чому був. Уже й по розмові. Може, й краще: провітриться, охолоне хлопець. Накурив як, нічим дихати… Михайло рушився, щоб відчинити двері, й тут його щось вдарило в груди, аж заточився. А потім слабість, відняла йому руки й ноги. Мусив перечекати.
…Йшли вони неширокою дорогою через Глинне, Горішню Дубину, через ліси, які кінчалися грубими буками на Підбузькій горі. При самім її чубку чорніли ялини, пристанисько ведмедів. Ясно-зелена ліщина гнулася на прохід. Хлопчики вільно проходили попід нею, а він мусив піднімати гілля рукою. Жінка-чужинка лишилася в місті, не хотіла сюди їхати. Вони йшли утрьох, і чоловік радів, що пам’ятає, куди веде стежка. Чим далі в ліс, тим тихше поводили себе діти. Врешті він обняв їх за плечі, хоча йти отак було незручно, і стривожені голівки торкались його стегон. Боже, які його діти ще малі й беззахисні, думав він. Коли вже вони виростуть настільки, щоб самим прийти, безпомильно вгадуючи шлях, до Вербового потоку і сміливо дивитись згори на гостре сіре каміння.
У лісі проясніло. Це означало, що вони виходили.
Сріблясто-зелене жито пускало вузьке колосся в небо.
«Дивіться», – сказав чоловік, повернувши обох хлопців лицем до долини. У нього паморочилося в голові від плавності ліній поля, вузьких смуг ярів і лісу, який перетинала дорога в місто С. Гори і ліс закривали місто, що було там, де сонце заходило влітку.
«Болить, тату!» – зойкнув менший хлопчик.
«Що?» – похопився він.
«Ти мені здавив плече».
«Я не хотів, синку. Давайте сядемо. Такого ви ніде не побачите. Тут починаються наші гори…»
Прокукурікав півень. На дерев’яній сірій церковці, що виглядала з жита по той бік поля, блищав хрест.
«А що там?» – показав рукою старший.
«Село. Лопушна. Ось бачите стежечку в житі? Нею можна туди дійти».
«А ми підемо?»
«Ні. Я вам покажу Вербовий потік. Коли ви підростете, вийдемо аж на саму гору».
Вони знайшли місце, яким легко було перейти через потік. Чоловік хвилювався, коли вів хлопців по краю глибочезного яру, на дні якого дзвеніла вода. Під буками не росла трава. Земля була встелена їхнім чистим сухим листом, і він шапкою нависав над жовтою стіною яру. Глина обсипалась, оголюючи коріння дерев, що росли на краю, і вони падали вниз. Деякі з них були такі великі, що вершками зачіпались за другий берег.
«Тепер, якщо йти вниз, – пояснював він, – потік виведе вас просто в поле, а звідти вже видно Уріж. У горах важко заблудитись».
«А що таке „заблудитись“?» – спитав Гриць, котрому було тоді п’ять років.
– Я б пішов з тобою до Вербового потоку, але тоді б нам довелось плентатись. Ліпше йди сам.
– Та я заблуджуся, – посміхнувся Грицько.
– Ти вже знаєш, що таке заблудитись?
Син не зрозумів.
– Я б хотів у лісі збудувати курінь і трохи пожити без людей.
– Чого ж ні? Якраз над Вербовим потоком міг би поставити.
– Я щось пригадую, наче крізь сон, коли ви нас водили туди в дитинстві. Тільки не пам’ятаю, чи мама була з нами.
– Ні, мати ніколи не бачила Урожа. Вона встидалася, що я хлопського роду, хоча уже тоді можна було не встидатись. Та й мала слабе здоров’я, – виправдовуючи жінку-чужинку, сказав Басараб.
– Е, тату, при чому тут слабе здоров’я! – скривився Гриць. – До Бразілії їхати мала здоров’я. Якби брат не заслаб, жили би тепер за океаном. Наша мама хотіла розбагатіти. Їхати у вагоні для худоби з хлопами не повстидалась.
– Ми їхали у третьому класі.
– Один дідько! Зрештою, вічна пам’ять нашій матусі. Я досі не можу їй пробачити, як вона не пускала нас бавитись з хлопцями, бо ті «нам не рівня». У дитинстві хочеться демократизму, а потім – щоб тебе поважали, якщо вже не доробився ні маєтку, ні становиська.
– Правда кажеш, – лукаво підтакнув Михайло. – Тому я й радів, коли міг з вами втекти кудись.
– Мушу вам сказати, таточку, – в тон йому мовив Грицько, – що ні мамині, ні ваші надії ми не виправдали, особливо я. А братик, якщо сюди й заявиться, то, даруйте, хіба на ваш похорон, з надією, що виторгує за хату кілька соток.
– Хата твоя, навіть коли поїдеш…
– Хай бог мене скарає за підлу думку, але я цього сподівався. І дуже хотів застати вас живим. Не думайте, я не просив би вас. Я мовчав би як риба.
– Завтра ж перепишу хату на тебе. Навіть якщо матимеш інший дім, завжди знайдеться хтось, котрий міг би тут жити. Скільком людям не вистачає даху над головою… Я боюсь, що помру не тут. Щоб тут жити, треба бути господарем, а не дачником.
– До брата поїдете?
– Не знаю, – сухо кашлянув старий, і перед очима його постали в жовтих патьоках стіни корпусу будинку для престарілих, де він нудив світом, не чекаючи ні листів, ні відвідин, лише смерті…
«Тату, ви завше були самі по собі,– казав йому старший син, викладаючи на вкритий вилинялою цератою стіл гостинці: помідори, півторта, ковбасу – все нестравне для старечого шлунка. – А мені страшно подумати, що хтось дізнається, де живе мій батько. Останній раз вас прошу: перебирайтеся до нас, бо я сюди більше не приїду. Я слабий роблюся, коли вас тут бачу. Мені повіситись хочеться!»
«Бійся бога, що ти береш собі до голови! Я сам хотів тебе просити сюди не, їздити. Я ще годний бодай раз у місяць до вас навідатись».
«Не любите ви мене, тату, – трохи спокійніше відказав син. – Це все на зло. Ви хочете принизити мене. Жебраком легше жити, ніж в достатку. Нема тепер жебраків. Усі рівні. Хто має клепку в голову, той живе краще. Я ще совісті не втратив, хоч маю і дім, і машину, і гроші на книжці. Мені серце болить за вами. Ви ж самі себе принижуєте, ставите на рівні з тими, у кого діти-падлюки! Виходить, я теж падлюка? Я зроду-віку ніколи не чув, щоб отак себе добровільно поховати у цьому… смітнику…»
«Я не хотів би завдавати клопотів своїм дітям…»
«Які ми гонорові, як кажуть в Урожі! Та якби я хотів, вас би вигнали звідси. Займаєте чиєсь місце, вам це ніколи не спадало на думку?»
«Спадало. Своє місце трудніше знайти, ніж розбагатіти. Я ще не знайшов його».
«Чесне слово, якби я не був вашим сином, то подумав би, що ви від старості помішалися!»
Михайло Басараб дивився на сина спокійними очима і хотів, щоб цей чужий чоловік пішов геть з чистою совістю, але не знав, як це зробити.
Діти не були схожі на нього. Вони не пережили того, що пережив він, і не мали страху.
