Текст книги "Гірчичне зерно"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
Маєш чарівну паличку: торкаєшся маківки, і з неї вискакує військо в рогатих шоломах,
з пістолетами, рушницями і кулеметами,
списами, шаблями, гранатами за пазухою.
І піше, і кінне, у повному обладунку,
кольчугах, панцирах, мундирах
і білих сорочках, вишитих знаками життя: зерном і колоссям.
Вказуєш паличкою, де ворог,—
і військо послушне мчить йому назустріч.
Ллється кров, рветься земля, падає з корінням горіх, якого ти посадив з батьком,
коли мав шість років.
Сходяться у герці вояки,
колють один одного списами і багнетами.
Головне, щоб був ворог, якого ти люто ненавидиш, якого прагнеш знищити у нападі безсилля і розпачу.
Ворог, у якому зосереджене все зло,
що було і є на світі.
Ворог, котрий має тупе і жорстоке лице,
осклілі від байдужості очі.
Тисячі байдужих очей, які вміють прикидатися голубими, сірими і карими,
зеленими і чорними,
а насправді вони байдужі.
Ворог знищений завдяки чарівній паличці,
а ти плачеш над горіхом, що мав восени рясно зродити,
який ви посадили вдвох з батьком.
А батька вже другий рік нема…
Згинули вояки, оруддя твоєї волі.
Їх було стільки, скільки мачин у головці маку.
Вояки з казки, їх не вважаєш за людей.
Завжди знайдеться маківка на городі.
Але біда: ти загубив чарівну паличку,
неуважний, як усі діти.
Виріс і більше не грався у війну.
…Що таке війна, дізнався,
коли тебе випустили з маківки
1914 року
і наказали вбивати.
6– То коли почнеш будувати курінь? – поцікавився Басараб у Грицька.
– А, – махнув рукою той. – Ще маю час. Треба хату до ладу привести. Дах протікає, стіна ззаду прогнила, паркан упав. Ходіть надвір, щось покажу…
Грицько постукав по віконній рамі:
– Бачите, геть струхлявіла. Треба хоч цей кусень замінити. Та й помалювати і вікна, і двері, бо того вони й гниють. А ви кажете «курінь»…
– Та ти ж хотів…
– Дровами треба запастися. Прийде осінь, зима – замерзнете. У лісі є сухі патики. Я би їх постягував на купу. Тільки б хтось привіз…
– Я піду до Страшівського. То наш сусід, може, не відмовить.
– Вам, тату, ніхто не відмовить.
– Та я й встидаюся набридати людям. Сусідка Ганя, ти її бачив, хату побілила, молоко носить, а чим я їй можу віддячити?
– Траву в саду косить, сливи рве.
– Ганя – добра жінка.
– Хіба мені що? Ні задуже добра, ні задуже погана. Проста сільська баба, до того й хитра.
– Завжди ти обмовиш людину, Грицю…
– Ха, чисто урізьке слово «обмовиш»! Я не пліткар. Можу людям в очі сказати, що про них думаю. Для вас це грубо, але є така штука, задля якої варто все життя собі перевернути…
– Яка ж то штука? – посміхнувся старий.
– Вільний дух. Не смійтеся, що це з приводу сусідки. Вона мене мало обходить. Розумієте, тату, вільний дух – це щось таке, з чим треба народитись і повсякчас берегти його. У вас є його трохи, але ви надто прив’язані до свого коханого Урожа. Може, у вас його більше, ніж у всіх цих людей, разом узятих, але все одно менше, ніж у мене. Запорожці теж мали вільний дух, здоровий, зверніть увагу, бо не вміли сидіти в містах і замках, а тільки штурмували їх з чистого поля. Воля була дорожча за життя. Не стало козаків – почали плодитись хитрі раби. Правда, вільний дух все ще живе в нашому народі, тільки якийсь соромливий, наляканий. Як уже вчує чоловік свою силу, пити почне, біди наробить, до дурнів полізе сперечатися. То все без гордості, без гонору. Наші люди, «западенці», як мене там звали, мають гонор, але замість вільного духу хитрість. А хочете, назву це обережність. Ви не будете сперечатися з дурнем, не полізете цілуватись хтозна з ким, правда? Але так уже вчепитесь у свою хату, наче в ній живе бог. Вас як вовка буде тягнути до неї, а поманять ідеєю – брата, рідну матір уб’єте, спалите хату і втічете до лісу!
– Ото вже загнув, – похитав головою Басараб. – Певно, бандерівців маєш на увазі? Хіба ж то вільний дух? То гіпноз, і навіть не масовий, який організувала купка авантюристів.
– Ви мене не зрозуміли, тату. Я хотів спершу сказати, що після зруйнування Січі в українцях вільний дух став виявлятися в гультяйській безтурботності або в терпінні. Страждати і, намагаючись визволити вільний дух, надірватись, а тоді вже вмерти. Ваш улюблений Сковорода вільний дух знайшов не в стражданні, а десь посередині між незлобивістю і стражданням чи швидше всього в книжках. Але я, мій дорогий таточку, не пілігрим і ви ним теж ніколи не були. Я визволив вільний дух у колонії, а ви, мандруючи у тому світі, який видавався вам тісним, теж свого роду тюрмі. Але завжди чи в кишені, чи на шиї ви носили ладанку, що звалася Уріж.
– Звідки ти це знаєш? – здригнувся старий. – Я про це ні з ким не говорив…
– І добре робили. Бо зараз тільки й чуєш: батьківщина, коріння, рід, босоноге дитинство… Ваше щастя, тату, що ви не пишете книжок, бо раніше довелось би вам повіситись, а тепер не знаю. Нема гіршого, коли всі люблять одне й те саме.
– Я тебе погано розумію, Грицю… Хочеш, скажу, що таке, на мою думку, вільний дух? Це – коли маєш бодай трохи віри. Її ще порівнювали колись з гірчичним зерном. Значить, її потребувалося зовсім мало, аби відстояти себе перед кривдою. Щоб інших відстояти, треба тисячі гірчичних зерен. Але, буває, й одного нема. Тоді й вільного духу нема. Гірка віра, зате твоя. Як кожний любить по-своєму, так і віра в кожного своя. Вільна людина – то є віруюча людина.
– У кого?
– У себе. Чи у бога, до якого хоче дорівнятися.
– Ну, тату, розвели ми з вами філософію! Раніше, хоч і треба, ніяких розмов не було, а тут ніби прорвало. Наче стільки того світу, що ця старезна хата, яку треба підновити, аби її вистачило бодай на наш вік. Ви, певно, втратили всяке відчуття часу? А я досі переконаний, що це таки двадцяте століття, бо мої вуха оглухли від поїздів, електричок, п’яних матюків. Мій вільний дух ще не справився з ними. Мушу пхатися туди, бо там є рух, не те слово, якесь кружляння по колу. Куди б не їхав – вертаєшся знову. Наче й не їдеш. Тому я прийшов пішки. Мабуть, це й змінило все. Подумати хіба, за тиждень Грицько Басараб майже забув, що бачив стільки паскудства на своїм віку, і якщо не бив підлоту в морду, то гриз від безсилля кулаки, а все ж не сидів спокійно. Те, що я казав вам про вільний дух… то просто з мене виходить отрута.
– Треба виговоритися, – завважив старий Басараб, не знаючи, чи радіти йому, чи жалкувати з тої навіть йому дивної балачки. – Кільце, – зітхнув він. – Знову кільце.
Цієї миті син розкрився перед ним повністю і стало видно, що це не бур’ян, а дерево.
– Що? – спитав Грицько. – Що ви кажете?
Тут рипнули двері й зайшла сусідка.
– Добрий день, Ганю, – посміхнувся Басараб. – Сідайте. Ми з Грицем збиралися до роботи, але заговорились.
– Мушу до вас прийти, як ви до мене не ходите, чи як гадаєте?
– Знаєте, давно не бачились…
– Аякже! аякже! Син то є син. Маєте потіху на старість. Ще дав би бог онуків дочекатись. Грицю, ви вже не гнівайтеся на дурну бабу, але татові вашому, певно, хочеться побавити онуків. Я добре виджу, пане Басарабе, що ви за дітьми аж труситесь. З кожною дитиною вдаєтеся до розмови. Якби їх мали коло себе, як я, то гарчали би псом. Моя покійна мама казали, що кричати на рідну дитину можна, але боронь боже заклясти. Тоді вже конче на неї біда спаде.
– То правда.
– Я щось не пригадую, тату, щоб ви мене проклинали, – сказав Гриць.
Басарабові пальці забігали по столі.
– Ви справді ніколи не проклинали мене, тату..:
– Ваш татунцьо – дуже добра людина. Я ще мала була, може, літ вісім. Раз мене мачуха вигнала з хати в дощ. Корову нашу здуло. Я пасла й не додивилася, як корова наїлася конюшини. Сиджу під загатою з долішнього боку, змерзла, посиніла. І так мені тяжко, що думаю: піду втоплюся в ріці, бо тато буде бити, як вернеться з млина. Пішла до ріки; нічого на собі не мала, хіба спідничку й сорочку. Плачу вголос. Чую, хтось кіньми їде. Стають ті коні, й пан у капелюсі, то був ваш тато, Грицю, питає мене, чого я плачу. А потім посадив коло себе в бричку, накупив у склепі цукерків і повіз до хати. Не знаю, що ви казали моїй мачусі, але та дала мені їсти і більше не ганьбила. Отакий ваш тато, Грицю… Мусите любити його, й шанувати, і замкнути йому наостанок очі.
– Ви, Ганю, не кажіть такого, – злякався старий. – Сини мої мають свій розум, і я до їхнього життя не пхаюся.
– Може, так ліпше, – зітхнула сусідка. – Бо я роблю, роблю, а ніхто моєї роботи не цінить. Онуки пащекують, як до своєї колежанки. А дітися мені нема де. Сидять у моїй хаті. Я вам кажу, пане Михайле, і вам, Грицю, що до часу маєте силу, а як заслабнете чи якась біда, то треба мати коло себе рідну кров…
Грицько встав, пройшов по хаті, а далі сперся на одвірок, виймаючи з пачки цигарки.
– Може, тату, покажете мені, що зі стайні виносити на дрова?
– І я піду. Забігла, аби сказати, що бульбу треба вже обгорнути, а ви, певно, не знаєте.
– Забув… – розвів руками Басараб.
…У стайні, яка була, за давнім звичаєм, під одним дахом з хатою, Грицько познаходив купу всякого мотлоху, що навіть на дрова не дуже годився. Від його метушні знялася хмара пилюки, бо все це лежало нерухомо бозна-скільки років. Сто тисяч, подумав Грицько.
Старий Басараб не перечив. Стояв коло дверей і чекав, коли треба буде допомогти синові. Той мордувався з яслами, які так міцно зрослися з хатою, що старий аж боявся, аби не порушилася стіна. Врешті-решт Гриць сокирою потрощив ясла, де не залишилося ні січки, ні соломи, бо все перетрубили миші. Гриць викинув прогнилі дошки надвір.
– Не поколіть руки об цвяхи, – попередив батька.
– Там нема цвяхів. І хата наша без жодного цвяха. Такої старої немає більше в селі.
– То тут можна робити музей, – засміявся Грицько.
– Вже пізно.
Вони замовкли, розгублено дивлячись на останки ясел.
– Яку худобу тут тримали?
– Мій тато мав корову; у тім куті стояли коні, один сивий, а другий гнідий. Коло дверей була куча для свині.
– А кури?
– Кури в сінях, а взимі під піччю. Як було мале телятко, то пару днів тримали в хаті.
– Мабуть, смерділо добре?
– Хлоп жив разом з бидлом. Моя мама вважалася дуже чистою господинею, але кури зимували в хаті. Як котрась здихала, то мама за нею дуже плакала, ніби за ріднею. А коли корова чи кінь заслабли, то в хаті було наче при небіжчику.
– Ви так побожно про це говорите, ніби язичник. Зрештою, кожен селянин – язичник. А як же Христос, га, тату? – гукнув він, пірнувши у пилову завісу і тяжко закашлявши.
– Христос, синку, був найліпший чоловік і якби прийшов зараз на землю, то тут було б єдине місце, де він міг би сховатися від розправи.
– А чому ви такі певні, що його переслідували б?
– За правду завжди карають. Вона сліпить очі, навіть коли може врятувати від загибелі. Обережно, Грицю, не кидай…
– А що це таке?
– Нецки.
– Що-що?
– Ночви дерев’яні. Як не було колиски, то там дитину клали спати. Шкода, шашіль поточив…
– То нічого.
– Ні, Грицю, як внести до хати, то шашіль на дерево перекинеться.
– Може, й вас туди клали. Які легенькі нецки… – м’яко вимовив незнайоме слово син, гойдаючи на долонях чорну довбанку.
– Тісто ще місили, прали… До всього хороша річ. Ти подивись: дерево стільки має років і жодної тріщини. Хіба шашіль поточив. На стриху десь є прядка, ще від моєї мами. Якби була в селі хоч одна жінка, що вміє прясти, ти б подивився.
– Цікаво було б, – трохи байдуже мовив син.
Вони винесли надвір усе, що було в стайні. Басараб позмітав павутиння, познімав мотузки, звинені в кільця, шкребачки, різні кінські причандалля, щоб, витерши, знову почепити. З порожньої стайні раптом війнуло на нього теплом худоби, гноєм, наче знову вивели її надвір, на сонце – і погнали вулицею уже продану. Худобу, яка ще озирається на тебе вологими великими очима, а ти стоїш коло воріт і не можеш поворухнути тремтячими губами…
Сьогодні Михайло Басараб вдруге продав чи зрадив худобу. Перший раз, коли вмер тато і до нього перейшла господарка. Запах до вечора зникне і не повториться більше ніколи. Перлина вже в’їлась йому в серце і мала б розчинитися у крові, стати ним самим, а не болючою грудочкою совісті.
Настала ніч. Він прокинувся від поштовху в груди. За стіною хтось ходив. Він подумав, що це Грицько, але син сопів на канапі. А все ж хтось ходив по стайні між худоби, гладив її теплі спітнілі боки, торкався вологих ніздрів; тварини переступали з ноги на ногу, вітаючи господаря, котрому не спалося й серед ночі здалося, ніби корова зачепилася рогом об ясла.
«Та…» – видихнув він, і в грудях зробилося так просторо, що серце вільно забилося в тій порожнечі. Сивий його тато, з довгим волоссям, у білій сорочці й білих споднях, не бридився ступати босими ногами по гною. Потім закрив за собою двері стайні й пішов стежкою між відцвілими вишнями…
Потроху Грицько з батьком підрятували хату. Років десять ще постоїть, відзначив про себе старий. Він тішився з того, як щиро працював син: закладав бляхою дах, де позлітала черепиця, вкладав нові дошки замість прогнилих, копав рів, щоб стікала вода з даху, зробив закуток для сміття. Басараб купив зеленої фарби й малював вікна і двері. Повільно водив пензликом по репаному дереву, що неохоче вбирало фарбу. Руки його, самі жили й кістки, обтягнені жовтою шкірою, не слухались. Він, озираючись, щоб не помітив син, витирав шматою патьоки на стіні. Дорогою йшли люди, вітались, а дехто починав недовгу розмову. Тоді Грицько, якщо був надворі, показував спину і зникав у стайні чи поза стайнею. Якось Михайло спіймав синів погляд, звернений не до нього: очі були зовсім хворі. І то було не від фізичної хворості. Кілька днів Грицько ходив до лісу за дровами, щоразу приносячи на плечах чималу суху деревину, щоб даром не вертатись. Решту дров мав привезти сусід, вже з ним домовились. Серце Басарабові боліло кожного разу, як він бачив зігнуту спину Грицька, котрий пер на собі два кілометри деревину, його лице, мокре від поту, з налиплими на чолі пасмами рідкого волосся. Годі було відмовити сина, ніби те носіння деревини мало такий самий сенс, як мучеництво Христа. Старший син – той би за гроші найняв людей, спіймав би шофера-лівака і привіз би цілу машину дров.
Грицько скидав дерево коло ковбиці, сідав на ганку, викурював цигарку і брався до сокири і ножівки. Потім усе відносив до стайні, рівно складав у куті: дрова в один бік, тріски на розпал – в другий.
Михайло тією самою фарбою помалював вікно й двері в хаті. Білої емалевої не було в магазині, та й коштувала вона дорого. Найбільше старого мучило те, що не мав чим нагодувати сина, котрий працював так тяжко. Не було м’яса, масла, сметани. Яйця ще купував у Гані. Та порадила йому взяти в неї зо п’ятеро куряток і годувати. Він трохи вагався, але потім подумав, що таки треба. Якщо він звідси поїде чи вмре, курей можна віддати назад. То не пес чи кіт, які прив’язуються до людини й дому. Грицько навіть зрадів, чого Басараб зовсім не сподівався. Збив з дощок загородку, щоб курята не розбіглися, а зверху натягнув сітку. Курчата були вже більші: когутик і чотири курочки. На ніч Михайло забирав їх до сіней.
За роботою майже не розмовляли. Грицько, як мав час, читав батькові книжки, більше лежав і курив.
Картопля почала цвісти, коли Гриць виправ одежу і взявся складати торбу.
– Хочеш їхати?
– Та поїду, раз по роботі. Не можу сидіти на одному місці. Зрештою, я з самого початку знав, що тут не лишусь.
– Певно, що їдь. Хіба куди?
– А! – скривився Гриць. – Побачу. Спочатку до Львова. Може, знайду якусь роботу. Або в інше місто поїду…
– Якби знаття, я б тобі квартиру лишив… – забідкався старий.
– Якби… Я, знаєте, все життя по гуртожитках. Колонія – це теж гуртожиток. Але в нашому місті не жив би. Як довго там поживеш, то всі маленькі міста здаються гадючниками. Чим вужче кільце, тим менше свободи. Я знаю, ви хочете, щоб я лишився. Роботи тут не знайдеш, хіба в колгоспі. Я ж не пацан, тату, щоб бути на побігеньках… Пити почав би. Та й до цих людей у мене якась неприязнь, взагалі до селян. Ще з обмеженістю можу змиритися, з консервативністю. Але не з захланністю. Ваша Ганя так учора сварилася з сусідкою за курку, що залізла в її цибулю, аж мені волосся стало сторчма. Не від матюків, звичайно, а від того, що все життя, цілі століття баби сваряться між собою за курку, за межу, за якогось рябого дідька і цим живуть, це їхнє духовне життя. «Селянська психологія»… Та я за те, щоб ці хати позносили і повідбирали землю! Хай би жили в дев’ятиповерхових будинках…
– Високо, – посміхнувся старий Басараб. – З висоти все дрібним здається. І люди чужими робляться одне одному. А тут справді самотніх людей – по пальцях перелічити. Ти, я та ще ті, у кого ні дітей, ні онуків. Я, власне, повернувся сюди, щоб зрозуміти, чи можливий рятунок, коли ось-ось зірвешся в прірву.
– Дивні ви, тату… Яка ж для вас може бути прірва? Ви своє віджили. То я…
Грицько затнувся, лапнув зі столу цигарку.
– Доки дихає людина, доти вона живе. Я дуже старий, Грицю, але мої мудрування скінчаться лише тоді, як перестане битися серце.
– А що, рятунок можливий?
– Якщо укріпиш свій дух, то зможеш жити всюди. Правда ще досі живе у вбогій халупі, а не в людському серці. Очі в тебе хворі, Грицю, куди ти такий поїдеш?
– До Львова, – буркнув син. – Я ж казав.
– Нести свою хворобу людям?
– А, тату, і без вас вити хочеться. Давайте краще спати.
…Зранку збиралося на дощ. Батько з сином поснідали і пішли на автобус до Львова. Той спинявся за мостом. Грицько стояв лицем до міжгір’я, звідки повзли хмари.
– Йдіть додому, тату, бо змерзнете.
– Мені не зимно. Хочу подивитись, як ти сядеш.
– Може, за місяць-два з’явлюся. Ви ніде не збираєтесь?
– Та ні. Літо…
– Знаєте, тату, я згадав, як був малим, то мені чомусь здавалося, що ви колись вернетесь в Уріж і заведете собі бджоли. А я буду до вас приїжджати їсти мед.
– Вулик – то було би добре. Я нині сходжу до Петра Вороняка, спитаюся.
– Сходіть, тату, аякже. Я вам напишу листа, де я.
– Все буде добре.
– Все буде добре, тату.
Гриць сів у автобус, і той повіз його до Львова. Старому було тяжко йти через міст, бо вітер зривав з нього капелюха. Все буде добре, бурмотів він. Зараз зайде між верби, і стане тепліше. Добре буде колись прийти на річку, сісти на березі й дивитися на ліс, на гори, на дорогу до міста С. Може, одним з автобусів вернеться Грицько.
Між вербами линув дощ. Без грому, майже без шуму. Нічого, в хаті обсушиться. А син зараз їде в автобусі, йому тепло. Курята намокнуть, треба зібрати. Мине кілька днів, і він звикне до того, що нема Грицька. Треба зайти до вчителя. Чого людей сторонитися? Як вони до тебе не йдуть, то йди перший.
Басараб добре змок, поки дійшов додому. Половив курят, заніс до сіней, а сам пішов до сусідки. Та з онукою ліпила вареники.
– Йой, де ж то ви так намокли, пане Басарабе?
– Сина відпроваджував. Якраз на Оренді дощ захопив.
– Маю трохи горівки. Вип’єте?
– Вип’ю, – легко згодився Басараб.
Ганя винесла з комори пляшку, вкраяла хліба і кусень ковбаси.
– Я з вами вип’ю так само. Щось зрана в голові шумить.
– Певно, на зміну погоди.
– Ая, певно! Снився мені чоловік-небіжчик. То на зміну погоди.
– Дякую. Зігрівся.
– Прошу. То син поїхав, кажете? Чому так скоро?
– На роботу хоче йти. У Львові.
– Десь бануєте за ним?
– Що маю діяти? Він не мусить сидіти коло мене.
– Львів не так далеко. Олю, а Оксана Баранська щосуботи приїжджає?
– Не знаю, – сказала дівчинка. – Ті, що у Львові вчаться, приїжджають.
– Ваш теж буде приїжджати. Не так уже й далеко.
– Дев’яносто три кілометри, – вставила дівчинка. – Ми по карті дивились.
– Недалеко, – згодився Басараб. – Але нащо йому так часто їздити? На це і грошей, і часу треба.
– Правду кажете. Бідні ті діточки, що у Львові вчаться… Оно і в Д., і в С. технікуми всякі, училища, а вони до Львова.
– Я теж буду у Львові вчитись.
– Як тато й мама позволять…
Дівчинка хотіла огризнутись, але стрималась.
– А ти, Олю, уже в якому класі?
– Шостий кінчаю.
– То тебе вчить Іван Михайлович?
– Так.
– А тобі подобається історія?
– Ні, там років багато вчити заставляють.
– А хочеш до Львова! – дорікнула баба.
– Там історії не треба.
– Де це?
– У торговельному училищі.
– Ти й рахувати не вмієш.
– Ви все, бабо, на мене наговорюєте! – почервоніла Оля і втекла з хати.
– Навіщо ви так…
– А що я таке сказала? Якби гніватись на кожне слово… Я ще не те вислухала від своєї баби і мачухи!
– Ви не подумайте, що я вас вчу, але дитину найбільше ранять рідні. Вона їм прощає, але захисту буде шукати в чужих.
– Ви мудрий чоловік, пане Басараб, але я вчу онуку так, як мене вчили. Ще з тої науки на зле нікому не вийшло. Прийде Олька – буде знову, як котик, лащитися…
Басараб став прощатись.
– Піду ляжу, бо щось мене морозить.
– Почекали би на пироги…
– Дякую, не хочу їсти.
Михайло Басараб вертався до хати, і щось гнітило його. Чи низьке дощове небо, чи сусідчина неласкава розмова, чи страх зайти в хату, з якої ще не вивітрився запах синових цигарок.
…Запах міста лише в першу мить змусив його радісно здригнутись. Так багато людей він не бачив уже давно; їхня поквапливість і суєта насторожувала. Він не сів у трамвай, а пішов попри колію, і з добрий десяток трамваїв прогуркотів повз нього, доки він дійшов до першої зупинки, навпроти якої стояв моторошний костьол, ніби зроблений з заліза, хоч то була, звісно, лише ілюзія. Міг би сісти в будь-який поїзд, лягти на третій поличці або й на другій, якщо пощастить, і ще трохи віддалитись від незручного притулку, наданому йому старим батьком. Але він блукав по місті, яке так любив його тато і багато інших людей.
Між двох левів, залишків воріт до пишного палацу, стояла дівчина і не боялася звірів з вищиреними зубами. Надто молода дівчина, надто пещена, щоб звернути увагу на лисого старого парубка.
Він зайшов пообідати і несподівано для себе з’їв усе з жадібністю. А потім блукав, не знаючи міста. Тільки й того, що бачив будинки шістнадцятого століття і криницю біля колишнього монастиря, повну сміття; тільки й того, що зустрічались леви, які то спали, то шкірились; тільки й того, що всюди сновигали люди і пси. Він пив пиво, несмачну каву, яка зовсім не пахла кавою, оминаючи крамниці, бо все у нього було в рюкзаку: білизна, светр, складений ніж, голка з котушкою коричневих ниток; від дощу ховався у під’їзди. Вдруге йому захотілось їсти увечері. Він ледве витримав довгу чергу з підносами, набравши стільки, що втомлена касирка здивовано підняла на нього почервонілі очі – і знову ж з’їв усе з жадібністю. У парку, де він сів покурити, його знудило. На обличчя людей, котрі це бачили, він навіть не глянув. В роті пекло, і з очей текли сльози.
У присадкуватому костьолі з безліччю стін він слухав вечірню службу, притулившись до колони, недалеко від входу. Люди ревно молились. Його здивувало, що їх було так багато. Вклякали на кам’яній підлозі. Ікон він не бачив, самі скульптури. Богом була музика, а він та інші випадкові люди стояли за колонами, розмальованими квітами, і шансів наблизитись до бога ніхто не мав. Боже, подумав він, як це дивно, коли люди стоять на колінах перед невидимим. Але ж бог може бути за їх спиною, у найтемнішому закутку. ‘
Він теж вклякнув поруч з мізерною істотою в дешевих заштопаних панчохах і вицвілій хустці, склав, як вона, руки. У нього було відчуття, що хтось може на них наступити. Повторив рух сусідки, що хрестилась, і раптом побачив себе збоку, збоку й згори чиїмись хворими божевільними очима, які вибрали саме його. з цілого схиленого у молитві натовпу. Щось тиснуло йому на плечі; чужа сила чи самоприниження змушували стояти на колінах, хоч він не вірив ні в бога, ні в справедливість, ні в царство небесне, дароване за щирі молитви.
Та дорога, якою він ішов, а потім їхав, вела до заходу сонця, і воно раз по раз виринало з-за будинків, сліплячи очі. Але його дорога кінчалась раніше. Трамвай мчав догори, аж ніби летів. Це було так гарно, що він посміхнувся. Трамвай спинився коло лісу, але то ще не була околиця міста. Попереду виднілись нові будинки і ті, які ще будувались. Цілоденне блукання по місту втомило його. Власне, він ходив не так багато, та й подовгу сидів на лавочках, дивлячись на людей і голубів. Десь далеко у древній, струхлявілій хаті сидів його старий батько. Він вжахнувся від згадки, що зовсім недавно стояв якогось біса на колінах в костьолі,– яке ж то було лицемірство, саме тепер, коли варто зробити бодай одну добру річ для самозаспокоєння, наприклад, відіслати назад батькові гроші. Спитався у якоїсь жіночки, де тут пошта, і пішов угору, до нових будинків. Працював лише телеграф.
«Їду далі. Чекайте листа. Цілую. Григорій». На якусь мить він справді повірив, що його дорога не скінчилася, що йому доведеться ще зустріти людей, схожих на батька: добрих, спокійних, нещасних. Він перейшов вулицю, за якою знову був ліс. Вклався під кущем шипшини на засміченій папірцями і недопалками галявині. Чомусь подумав, що вночі тут займаються розпустою ті, що виходять з ресторану. Цибаті дівулі з товстими задницями і фарбованими нігтями на ногах – він ненавидів їх, хоч ніколи не мав з такими справи. Але знав, що вони продажні. Чоловіки не менш продажні, правда, вони продають не себе, а когось: друга, кохану, колишнього начальника. За якусь дрібницю. Ні, світ не зведеш до одного символу: ярмарок, театр чи книга, як вважає батько.
Лягти і заплющити очі, хай хтось тихенько гладить по голові: мати, дружина, пелюстка шипшини, а тоді знову в світ пияцтва, розпусти, бездомності. Все ти знаєш про мене, тату, але не здогадуєшся, що я безхребетний. Ти не породив мене такого: хребет сточила зневіра. Я повернувся, я міг жити ілюзією потрібності, міг цеглинку за цеглинкою зносити до вавілонської башти, яка зветься домом і яка ніколи не буде завершена. Але ми обоє не знайшли свого дому.
Що може бути моторошніше, ніж недобудований будинок вночі? Здається, у ньому витають невсипущі тіні тих, котрі терпляче і довго чекали своєї квартири і уві сні бачать, як вони розставляють меблі. Вони ладні прогнати навіть бездомного кота, що примостився в куточку майбутнього клозета.
Будинок не мав даху, а небо – зір, бо йшов дощ. Але коли він кинувся згори, перед очима як на долоні виникли залиті сонцем поля, ліси, блискуча річка, вздовж якої тягнулось село. То був останній і найбільший спалах болю, відчути який можна лише раз і тоді – згоріти.
