Текст книги "Гірчичне зерно"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)
На тім Анна скінчила. Найближчі сусіди по столу кинулись її вітати і кричати:
– Браво! Віват Пані Господині! Чудесна промова!
Але Михайло зауважив розчаровані знизування плечима, шепоти. Очевидно, від Господині чекали більш блискучої орації, заледве не пророцтва, а не таких звичайних слів про дім і гостинність, які б могла сказати й проста міщанка. Йому б не прийшло се до голови, якби він сам не сумнівався. Михайло сердито вихилив вино і взявся до їжі.
– Се щось незвичайне, – мовила одна пані-сусідка до другої.– Ся емансипатка, котру жаден порядний мужчина не хотів би пошлюбити, ся гордячка, котра не дочекала зробити бодай одної візити, – раптом Господиня Balu! Кілько є скромних дівчат з порядних родин, але вибрано чомусь її.
– Щира правда, Мільцю! Анна не є красуня, тільки й того, що оригінальна. Мій син Владзьо находить в ній щось демонічне. Се вабить мужчин, але з таких жінок добрі хіба коханки.
– Я певна, що вона має з кимось зв’язок. Такого становиська на Balu можна сягнути, лише маючи за собою плечі.
Обидві панії зостановились на сій цікавій думці, і кожна почала перебирати в своїй майже лисій голові можливі кандидатури. Але, видно, то був тяжкий процес, бо пані-сусідка зліва, закопиливши синю губу, врешті-решт випалила:
– Зрештою, якби панна Анна мала поплямлену репутацію, нас би тутка не було, Софіє?
– Певна річ, певна річ, Мільцю! Але хто знає, чим все це кінчиться. Треба дивитися, до кого тягнеться серце панни Анни.
Михайло чувся як на палі при тій невинній бесіді, але піти було неможливо.
Анна сиділа у великому кріслі, сама й неприступна, ніби молода без молодого, може, через оту білу сукню. За інших, буденніших обставин Михайлове кохання спалахнуло б знову, але тепер чи воно зів’яло, чи він злякався неприступної фортеці, горло йому стиснула жалість. Ніби поруч з Анною сидів невидимий Азраїл, ангел смерті, і її устами мав сказати присуд їй самій…
– Пан адвокат журиться? – спитала його пані-сусідка справа. – Гріх журитися молодому інтересному мужчині. Наше товариство, певно, йому не до смаку, але ми в тому не винні. Нічого, пан адвокат має попереду ніч з танцями і приємними бесідами з молодими панянками. Якщо комусь і смутно, то нам, старим кобітам, бо свого часу нам не довелось потанцювати на Balu. О, пан адвокат буде дуже вдоволений!
Лице її на хвилю добрало людського виразу.
– Сподіваюсь, – вклонився Михайло. – А щодо моєї зажури, то се від утоми.
– Ох, ці вже мені ділові люди! Скажіть, пане адвокате, молодіж нині має час на кохання чи праця для неї важніша? – спитала друга пані.
– Знаєте, я якось не відношу себе до молодіжі. Юність моя прийшлася на нестатки, на боротьбу за існування. Єдине, що я можу стверджувати: праця не є сенсом людського життя, так само як кохання. Вони приносять нам щастя і є необхідні, але з них мусять вирости вищі ідеали служіння і любові…
– Отже, пан вважає кохання чимось нижчим за любов?
– Кохання егоїстичне, а з егоїзмом чоловік ніколи не добудеться досконалості.
– Особливо тяжко мене вражає егоїзм дітей. Чомусь вони ніколи не вірять, що їм зичать добра.
– Ох, Мільцю! Пан авдвокат не є жонатий і не має дітей, щоб зрозуміти, що егоїзм дітей і егоїзм матері то є різні речі. Пане Іринею, ваш Адась добре влаштувався у Кракові?
Уже по гостині Михайло віднайшов Леся. Той, зрештою, не потребував його товариства. Був веселий від вина і виглядав би на дуже гарного хлопця, якби не страшна печать хвороби. Михайлові полегшало на серці, як почув його сміх серед гурту панночок і молоденьких паничів.
– Але ж, Михасю, чом ти раніше ніколи не говорив мені, що у С. стільки квіток?
– Це само собою розуміється, – не знав, як відповісти, Михайло.
– Пан адвокат ховався сам і ховав свого товариша. А ми нудилися. У нас так рідко бувають бали, де можна потанцювати! – заявила висока чорнява панночка.
– Рідко? – спитав Лесь. – Се діло можна поправити. Чом би Ваl не зробити бодай раз на рік? А то аж на сто!
– Жах, пане Лесю, цілковите безглуздя! І хто його придумав, невідомо. Певно, то був старий чоловік, якого не обходила бідна молодіж…
– Не говори так, Катрусю, – озвалась щупла панночка у ясно-зеленій сукні.– То традиція.
– Традиція? Але ж я хочу танцювати!
– Браво! Браво! – заплескали в долоні панни і паничі.– Ми теж!
– Я так міркую, що Ваl – се танці. Без гостини можна обійтися, без вина також, але без танців – ні,– не вгавала Катруся. – А ви як думаєте, пане адвокате?
– Мене звати Михайло, прошу пані. Ваl – се велике свято, і смисл його не вичерпується танцями. Той смисл ми зможемо збагнути по упливі багатьох років. Хто знає, може, нині рішається доля світу…
– Пан Міхал, певно, не любить танцювати. О, я зразу збагнула, що пан не з нашого кругу…
– І я теж! – вискочив Лесь. – Син сільського попа і грішу віршами.
– Пан – поет? – заблищали очі у панн, і вони всі разом посунули на хлопця, тільки Катруся презирливо скривила губи. – Хай пан Лесь почитає нам свої вірші!
– Вони занадто смутні, щоб їх читати на Balu, – розгубився і якось згорбився Лесь. – Витвір хворої уяви.
– О, се страшенно цікаво! Пан Лесь такий молодий і вже має розбите серце. Се мусять бути чудесні вірші, адже їх надихала любов…
– Ні,– замахав руками Лесь, – мої вірші – се зів’ялі листки. Досить осені, що надворі. Хай тут буде літо…
– О ні, ми вас не випустимо! – запищали панночки.
Бідний Лесь позадкував. Лице його побіліло, а очі зробились як у перестрашеного пса. Одна панночка жартома вдарила його віялом по носі, й Лесь засміявся. Сміх заклекотів йому в горлі, перейшовши у кашель. Михайло кинувся з хусткою на поміч. Коли хлопець відняв її від уст, вона забарвилась кров’ю.
Всі стояли розгублені, змішані.
– Боже, – прошепотіла якась панночка, – такий молодий…
– Перепрошую, – вклонився Михайло і взяв товариша під руку. Відійшов з ним до тієї самої канапи, на якій вони сиділи з самого початку. Музика загриміла, ніби зібралося докупи п’ять оркестрів. Лесь сидів з заплющеними очима, відкинувши назад голову. Минуло досить часу, перш ніж він обізвався слабим голосом:
– Запам’ятай, що я тобі скажу. Я нині перший раз зрозумів, що не треба читати вірші, коли тебе просять. І коли не просять – так само…
– Ти ж їх ніколи не читав на людях!
– Але міг. Тепер уже все. Нині я зрозумів, що я дерево. З таким, знаєш, білим стовбуром, який увесь тягнеться до сонця, до світла, і з таким чорним корінням, що спускається в темряву, живиться її соками. Ні одне не може переважити друге. Се мій природний стан, і я не хотів би позбутися рівноваги. Мої вірші – лиш мій рятунок. По смерті вони вже не врятують нікого.
– Неправда, Лесю… Кожний чоловік лишає по собі свою працю. Хіба он ті,– кивнув Михайло головою у бік веселої юрби, – лишають по собі таке мале зерно, що, як пил, літатиме в повітрі й ніколи не проросте. Якщо на божому суді буде якась ієрархія, то вони стануть десь посередині. Не по майні, не по суспільному становиську, а по тій єдності, якої вони так пильнують. Нам, плебеям, вона видається дикою, спліснявілою, непотрібною, але вона мудра. Є щось у ній жидівське: по духу, а не по крові. Тоді пил, який після них лишиться, буде взаємно притягуватися і не згине. Пробач, я заговорився, се лише зараз спало мені на думку. Ми від свого грунту вже відірвалися, а до іншого пристати не вміємо і не хочемо.
– Кепські наші справи, Михасю, – посміхнувся Козловський. – Гнила аристократія вимре, і запанує демократія. Якби я дожив до того, то мусив би вдавати з себе варіята: ходив би зі скрипкою по людях і годувався би з того грання.
– Доросла людина мусить бути статична з погляду моралі. Навіть коли захитаються устої, вона лишиться людиною.
– Ти хочеш, щоб вони захиталися?
– Хіба се залежить від мене? Єдине, чого я хочу, се оновлення, свіжого повітря, cвободи…
– Ха, свіжого повітря! Я один час був зв’язався з москвофілами, бо звідти, зі Сходу, віяло свіжим, як ти кажеш, повітрям. Бідний галичанин побачив себе темним, затурканим німцями, ляхами і попами. А потім виявилось, що то такий розрахунок, аби вівцю стриг інший пастир, і в російського орла ще чіпкіші пазурі… Ти сам собі перечиш. Нащо тобі свобода, коли ти й так вільний? Нащо мені боятися смерті, коли вона сидить уже всередині?
– Не хвилюйся, Лесю, бо знов буде кашель, – спинив його Михайло.
Він побачив, як до них іде панна Анна, Господиня сего Balu, саме до них, хоч її перепиняють, цілують руку, зазирають в очі, а вона терпляче посміхається.
– Пане Михайле, дозвольте вас запросити на дамський танець. Прошу не відмовлятись: я знаю, що ви не вмієте танцювати.
– Мій товариш – Олександр Козловський.
– Пан Олександр не нудиться на Balu?
– О ні, прошу Пані Господині. Все це дуже інтересне…
– Безперечно. Навіть мені невідомо, чим сей Ваl закінчиться. Чи, може, пан знає?
– Можу вам виповісти з десять варіантів.
– Потім. Пане Михайле, танець скінчиться!
Панна Анна простягла до нього дрібну руку з ледве помітними голубими жилками.
– Якби я мала владу, то вилікувала би твого товариша, видерла його з пазурів смерті.
– Анно!
– Що «Анно»?
– Ти лишилася такою ж щирою і доброю…
– Ні, Михайле, я добра лише до нещасніших за себе. Горе й біда не роблять людину доброю. Вони її калічать.
– Тобі так погано жилося?
– Нудно, тому погано, – сказала досить голосно Анна і злякано озирнулася, чи хтось з танцюючих не почув її слів. – Ти й справді не вмієш танцювати. Давай ліпше сядемо. Ох, і натанцювалась я сьогодні! Таку маю роль…
– Ти ж жила не в цьому домі.
– Та він і не мій. Се для Balu. А я живу, де жила раніше. Тато вмер два роки тому, брати поженилися, то я сама з цьоцею. Пригадуєш цьоцю Магду?
Вона говорила вільно, весело, як говорила з кожним. І се боляче вкололо Михайла.
– Так, – сказав він.
– О, знов кличуть! – сплеснула руками Анна. – Але ж ми з тобою ще поговоримо, правда?
Вона підвелася, і Михайло, котрий щойно байдуже дивився на неї, нестямно захотів, щоб Анна лишилася коло нього.
– Не йди, – попросив він, але за шелестом власної сукні і музикою Анна не почула його благання.
Проводив її очима: як ішла вона до гурту молодіжі, далеко поважніша за своїх ровесниць; як ті про щось просять, і ось вона сідає до фортепіано. Він чує окремі звуки і не може вловити через шум мелодії. Такий щемливий спокій омиває Михайлову душу, що він не хоче рушатися з місця. Забуто всі приниження, знущання, які витерпів він у С. від оцих же людей. Хочеться вічно такого тепла; світла, музики. Боляче думати, що десь дзигар відбиває кожну годину, вкорочуючи людям віку.
Неподалік від нього стало двоє поважних панів, котрих він не пригадував. До нього долинала їхня розмова.
– Зле, коли жінка господарює, та ще така молода. Я нігди не чув, щоб на Balu головувала дівчина…
– Головувала? Господар – се бідна овечка на заріз. Спом’янете мої слова, пане Антонію, з панною Анною трапиться щось зле. Не кажу про смерть, але поміркуйте, чи чули ми ім’я хоч одного Господаря з тих, що були раніше? Все покриває тайна. Хто вони, чиї діти, чим заслужили таку честь, як їх обрано – ніхто не знає, а тим паче не пам’ятає. Мусять кожного разу вибирати по-інакшому.
– Пане Северине, то все новочасні штуки: емансипація, лотереї… Якби не лотерея, а якийсь людяніший спосіб, панна Анна не наражалась би на небезпеку, будучи властителькою виграшу, і ми б не сушили собі голову, що се має значити. Зле, кажу вам, зле!
– Ну, панна Анна не є емансипатка, боже збав. Сирота, до костьолу ходить…
– Е, то все попереду! Якщо за два, ну, за три роки не віддасться, то стане емансипаткою. Всі вони такі.
– Віддасться, хтозна… – задумливо мовив пан Северин. – Кажу, Ваl вимагає жертви. Хто з наших паничів схоче мати крульову за жону? Крульову майже без віна. Був би живий отець, він би, конечне, не пустив доньку на Ваl. Крутий був небіжчик…
– То правда. Не хтів ні з ким знатися, ухилявся від товариства, відколи вмерла йому жона. Анна, вважайте, сирота з трьох літ.
Тут до Михайла підлетів задиханий Місьо і майже крикнув:
– Ходи до неї! Кличе!
Аж старі пани урвали розмову й осудливо подивились на нього.
– Що? – наче зі сну збудився Михайло.
– Ходи! Вона кличе!
– А в чім річ?
– Боже, який ти нетямовитий! Просила тебе Пані Господиня, що ж тут незрозумілого? То її обов’язок – тішити гостей. Сказала:. «Місю, будь добрий, приведи мені пана адвоката Басараба, маю щось йому сказати».
– Власне, я збирався пошукати товариша. Він слабовитий і до того ж нікого не знає…
– Боже, Михасю, не можна ж бути таким неввічливим!
– Та йду, – повільно мовив Михайло і подумав без зла, але з неприємністю: «Ба, лишила мене ради товариства, а тепер кличе».
П’ять років тому в неї був дуже мінливий характер.
Анна сиділа в кріслі і, хоч довкола неї тлумилися гості, мала вигляд, ніби нікому до її персони не було діла.
– Сідай, – вказала йому місце поруч себе тоном господині.
Місьо лишився стояти, приглядаючись до них обох з веселою цікавістю.
– Я тобі не суддя, – мовила вона, дивлячись поперед себе.
– Я теж тобі не суддя, Анно.
– Тоді я буду вам суддею! – засміявся Місьо.
– Ти? – підняла брови панна Анна. – За що ж ти будеш нас судити?
– За що? – Місьо аж затремтів від збудження. – Ви ж любилися колись, а тепер стали чужі. Втім, судити треба кожного осібно. Тебе, Анно, за те, що свого часу проміняла Михайла на рідний дім. А Михайла за те, що не зумів тебе переконати…
– Дурниці! – відрізала Анна. – Я його ніколи не любила. Була наївним дівчам, ну, може, трохи закоханим… Мені усе перейшло. Правда, я більше у нікого не закохувалась. О, бачиш, я сама собі адвокат…
– То нічого, – заспокоїв її Місьо. – У таких випадках кожен мусить захищатися. Отже, з веселої дівчини ти перемінилась на крижану істоту і тобі немає діла до мужеської статі? Хіба се не любов, коли ти на протязі п’яти літ губиш у собі найкоштовніші почуття?
– Я більше не буду себе захищати. Але будь певний: колись я воскресну.
– Ну, тоді перейдемо до Михайла.
– Яке в тебе право нас судити?
– Нині він має право. Ми з ним одного суспільного стану.
– Але ж се цинізм!
– Якщо ми обоє надто заінтересовані в собі, то хіба чужий може нам помогти.
– Анно, я ніколи не бачив тебе такою…
– Ну, коли пан адвокат не хоче, щоб його судили, то я не буду. Але ж друга сторона може почутися ображеною, оскільки вона досить щиро висловила свою думку…
– Я вас не розумію! – спалахнув Михайло. – Може, у вашому колі й дозволені такі жарти, але сповідаються лише перед богом. Даруй, Місю, ти не годишся на цю роль!
– Боже!.. – простогнав Місьо, хапаючись за голову. – Ти свідомий того, де ти знаходишся? На Balu!
– Свідомий. Але чому панна Анна мусить бути жертвою? Хай наді мною сміються…
– Тому, що Ваl – се біль, а не тільки весела розривка, – сказала Анна. – Мусимо звільнитися від болю, щоб жити по-новому. Почати все спочатку можна лише тоді, коли позбудешся колишніх прив’язаностей. Ми не жертвуємо собою цілком, хіба минулим…
– Хіба немає іншого шляху, крім цинізму?
– Вся справа у мені,– заявив Місьо. – Якби ви були на самоті, то така розмова не видалася б пану адвокату цинічною.
– Облиш, Місю! Ти нам не заважаєш. Тебе просто не існує. Тому з тебе дуже гарний суддя.
– Вельми вдячний панні Анні,– Місьо поцілував їй руку. – Може, вона буде ласкава пояснити пану адвокату, чому мене не варто проганяти?
– Потім, – аж наче злякалась Анна. – Мушу йти до гостей.
– Пан адвокат читав Ніцше? – спитав Місьо, витягуючи цигарку і зручно вмощуючись на місці Анни.
– То не для мене філософія, – сухо мовив Михайло.
– Шкода, шкода! То є фільозофія для мужчини. «Ідучи до жінки, не забудь з собою взяти батога».
Михайло на те лише невесело посміхнувся. Раптова музика відізвалася у ньому як обвал. Все, що мало статися далі, нагадувало страшний потік каміння, котрий потягне його на долину. Се важко було зрозуміти.
– Нині вночі рішається моя доля! – пихато мовив Місьо. – Пан адвокат на мене злий? Ні, він належить до тих людей, котрі через свою м’якість не годні вчасно злапати винного за руку. Пан адвокат живе лише споминками і не може зрозуміти потреб будучності.
– Пан суддя мав би пам’ятати, що Римська імперія панувала тисячу літ, але таки впала.
– Бо її знищили плебеї!
– Вона сама себе зруйнувала розкошами і розпустою, а найбільше незнанням межі, вседозволеністю. Тепер перепрошую пана суддю: мушу віднайти товариша.
Басараб не хотів заводити дурної суперечки. Він мало тямив у тій салоновій грі, в яку хотіли його втягнути, та, власне, він і піддався. Все те було неприємне і тяжке. Навіть для Анни. Чи ж не Місьо її змусив до того? Михайло аж засміявся. Анна не з тих, кого легко зломити. Шкода, що у ній не лишилось нічого дитячого, крім, може, необережності. Якби вона була такою п’ять літ тому, він не полюбив би її, хіба що з жалості. Та й тієї любові було б йому аж забагато.
Леся він довго не міг знайти. Ходив між гостей, чув уривки розмов, сміх, але те було надто звичайне. Всі Bali схожі один на одного. Лесь має рацію. Михайло хотів зараз же йти пішки на станцію. У гурті здибався з Місьом. Той теж когось шукав і дико зиркнув на нього, ніби хотів щось спитати. Господи, як добре було б йому зараз опинитись у львівському покоїку і при світлі лампи читати книжку, далеку від будь-якої правдивості! Чи то завжди так буває на святах: спочатку піднесеність, втіха, а потім втеча від усеї тої розкоші в свою нору, знудження? «А вмирати? – шепнув йому чийсь відразливий холодний голос. – Вмирати ліпше на Balu. Чи в своїм ліжечку, коли всі сплять. По хвилі, як прогримить постріл, настане цілковита тиша. Коли усе втратив, найліпше купити чи вкрасти пістолет. І забери з собою нещасного товариша, аби він не перетворився на живого трупа».
Але той голос, як правило, Михайло заглушував при помочі здорового чуття селянської дитини. З’яву труп’ячого скімління він приписував загальній тяжкій атмосфері суспільності й власній зневіреності. Се, мабуть, втома бажала його смерті, найсильніше після любові почуття.
Леся в залі не було, і він хотів пошукати його в інших покоях, як раптом у отворі дверей побачив панну Анну, вдягнуту чомусь в скромну дорожню сукню. Вона зробила йому знак, аби йшов до неї, і щезла. Від тієї хвилі Михайло забув, кого він шукав. З паленіючим лицем пішов до дверей і опинився у білому коридорі, такому білому, що не потребувалось лампи для освітлення.
Михайло постукав і вчув: «Прошу!» У лице вдарив йому запах парфумів і квітів.
– Я зачиню двері на ключ, аби хтось не надійшов.
Покій, до якого закликала його Анна, нагадував швидше гардеробну артистки, аніж помешкання Господині Balu. Якісь шафки, канапи, сукні, придатні радше до маскараду, усипані блискітками, вазонки, портрети, статуетки.
– Не бійся, – сказала Анна. – Сядь отут. Хочу з тобою попрощатися.
– Їдеш?
– Їду. – Аннині губи тремтіли. – Точніше, втікаю. Як здрайця, серед ночі. Нудно мені тут…
– А там буде ліпше?
– Важливий сам факт втечі. Ти мене засуджуєш?
– Та ні. Хто я такий, щоб тебе судити?
Вони хвилю помовчали, ніби тих пару незначних слів було підготовлено для театральної вистави і потребувалось щось сильніше, щоб викресати іскру почуття.
– Поїду не сама. З Місьом.
Михайло збілів.
– Не могла знайти собі ліпшого. Потім, у Відні, або він мене кине перший, або я його. Я все знаю наперед. Тут мені не буде життя. А там може, почну вчитися. Втім, хтозна…
– Яка ти ще дитина, Анно…
– І за се дякую. Інший на таку мову встав би і пішов.
– Не знаю, що зробив би інший. Кажу те, що відчуваю. Не їдь, Анно. Їдь зо мною…
– У таку мандрівку не беруть тих, хто найдорожчий, бо їх можуть вкрасти або згубити.
– Ми не поїдемо так далеко. А тебе я буду берегти.
– Хочеш мене врятувати від падіння? А може, я вже впала так низько, що мене не взяв би жаден порядний хлоп?
Михайло зітхнув:
– Ти тоді б не поїхала.
– Звідки ти знаєш? Ти для мене більше значиш, ніж усі на світі. Якби я була порядна дівчина, то вдалася б до кокетування, щоб переконати тебе, що за п’ять літ не змінилась. Але мені се бридко. Волію знати, що є на світі одна добра і щира людина, котра мене не осудить. Так, Михайле?
– Так, так! – майже вигукнув той. – Але невже серце тобі не підказує, що можна жити інакше, що в твоїх силах зробити, повеліти собі щасливу долю. Я цілий вечір мучуся. Один раз мені здалося, що таку, яку бачив тебе нині, не зміг би полюбити. Зараз ти щира, а тоді була ніби лялька. Чому люди не шукають собі щастя, а нещастя? Варто послухатись свого серця, і воно вкаже дорогу. Нащо тобі здався той ніцшеанець? Думаєш, він сильний мужчина? Се – слизь та іржа, яка все гноїть і псує!..
Анна задумалась. Лице її було в сю мить байдуже.
– То все від зневіри, Михасю. Я скалічена своїм оточенням і не чую в собі серця. А щодо Міся, то він жертвує ради мене багато чим. І його за се чекає покара.
– До чоловіка не пристає поговір. А на тебе все життя будуть дивитися косо. Се ти зараз так вважаєш, що тобі байдужа чиясь думка…
– Ой боже, боже, – раптом затряслася від плачу Анна. – Страшно, страшно, страшно… Але нічого не можу вдіяти. Не знаєш, як жилось мені після тебе. Попіл. Все горіло, а потім ціла купа попелу. Батько гриз мені душу. Пильнував, аби я нікуди не виходила. Ганьбив послідніми словами. Двері мого покою замикав на ключ, коли я пригрозила, що втікну з тобою. Я труїлася, невдало. Потім вмер батько. Я, знаєш, навіть не втішилася… Та що там розказувати! Вмерти не маю сили, а те життя, яке Місьо мені розхвалює, таке ж підле. Не стримуй і не відговорюй, бо я не знаю, чим усе кінчиться…
– Добре, – Михайло провів рукою по її волоссі. Вона перехопила його руку, притислась щокою. – Я не хотів тебе злякати. Думав, що ти відважніша. Тим більше тобі нема чого їхати. Я скоро отримаю практику, заберу тебе з собою, і все буде добре…
– Ти се говориш, бо добрий. Я, знаєш, Міся не полюбила б нізащо, бо він злий. Боже, сон кінчився! Наче мана якась… Я думала, що найліпше втекти після Balu, тоді се не так вразить наше панство, тим більше що з Господарем мусить щось трапитись. Його ніби приносять в жертву. Слухай, – підняла вона голову, – а що ж може статися, коли я з тобою?
– Щось добре. Ти ж поїдеш, тільки дещо пізніше.
– А коли?
– Весною. А може, й скорше.
– Краще скорше.
– Я буду до тебе приїжджати.
– Будеш.
– Дитина, та й годі…
Наглий стук в двері перервав їм тишу.
– Анно! – почувся голос Міся. – Коні готові.
Дівчина зіщулилась.
– Анно, ти мене чуєш?
– Чую, – дрижачим голосом озвалась вона.
– Я з ним поговорю.
– Я сама, Михасю, я сама…
– Відчини! – роздратовано крикнув Місьо. – Чи ти з кимось закрилася?
– Боже, як я його ненавиджу! Боже, дай мені сили! – прошепотіла Анна. Встала, пішла до дверей: – Я збираюся. Почекай мене на сходах.
– Ліпше у фіакрі,– завагався Місьо.
– Боїшся? Чекай на сходах. Маю тобі дещо сказати.
– Які ще там розмови? Поговоримо у дорозі. Ну, добре… Не забудь саквояж.
– Не хочу тебе мішати до того, – винувато посміхнулась Анна, – Посидь, я скоро…
Вона підійшла до Михайла, поцілувала його в чоло такими зимними устами, аж той здригнувся.
– Ти маєш рацію, Михасю. Не може бути так, аби все зле. Колись мусить вийти на добре. Я зараз вернуся, одіну бальову сукню, і ми підемо танцювати, правда?
– Правда.
– І всі будуть дивитися на нас і казати, що панна Анна знайшла своє щастя. Вони ж не злі люди. Радше нещасні. Зв’язані по руках і ногах. Як мені їх шкода, Михасю…
Вона відійшла до люстра, зажмурилась. По тому взяла невеликий саквояж, розкрила його і закрила. Перехопивши Михайлів погляд, сказала спокійно:
– Мушу заплатити Місю за турботи. Не хочу мати борги.
Уже в дверях обернулась. Михайла вразило її посіріле й постаріле лице.
– То страшний чоловік. Він здатен на все.
– Я піду з тобою!
– Ні,– похитала головою Анна. – Я сама.
Михайло лишився сидіти на тій же отоманці.
Всупереч радості, яка поволі наповнювала його серце, на плечі тиснув тягар страху. Він підхопився, заходив по покоїку. Годинника не мав, тому час тягнувся поволі…
Переміна, що настала сього вечора, надавала всьому його життю, праці сенсу. Він глянув на себе в люстро, але побачив, що лице в нього не дуже щасливе і має на собі печать пережитих нині хвилювань. Все це минеться, подумав Михайло. Та й Лесеві, мабуть, буде неприємно бачити його веселим і вдоволеним. Хворі того не люблять. Анна дуже чутлива до чужого горя. Як вона нині гарно розмовляла з Лесем! Без жалісливості, як рівна з рівним…
Михайло взяв до рук маленьку статуетку з порцеляни: хлопчик-пастушок грає на сопілці. Посміхнувся, пригадавши дитячі літа. Як сидів босий і синій під мокрою веретою, котра мало рятувала від довгого, на цілий день, дощу…
Він здригнувся, почувши ляскіт, ніби десь вистрілила ракета з фейерверком. Музика зразу урвалась, і донісся дикий жіночий лемент. Дрижачою рукою Михайло відклав статуетку і, поки біг до сходів, надіявся, що се жарт п’яних гостей, що він не стосується Анни.
…Панна Анна стояла закаменіла, а на сходах, вниз головою, лежав Місьо, і з-під нього текла кров. Якась старша жінка рвалася до неї, але її тримали за руки паничі.
– Сука! – кричала вона. – Застрілила мого сина!
Кожен мусив доконечне зазирнути в лице Анни. Хтось вхопив Михайла за руку:
– Ти що, здурів?
Лесь Козловський виволік його з тлуму й зашепотів:
– Той здрайця наробив галасу на сходах, що панна Анна його обманула: нібито збиралась з ним втікати до Відня, а тепер знайшла собі коханка…
Михайло мало що розумів.
– Тоді вона вихопила з саквояжа револьвер… Мусила якось боронитись бідна дівчина. Я буду за свідка, пане поліціант! – вхопив за рукав служителя закону. – Той Місьо таке падло, що я сам би його застрелив!
– На все свій час, – сухо відказав той. – Пан адвокат мусить лишитися для бесіди. Треба дещо поспитати…
…Анна вмерла від гарячки через три місяці, будучи під слідством. Лесь помер у серпні. З упливом років Ваl став для Михайла лише болючим сном. Багато разів йому доводилось бачити, як сідає сонце над містом С. і ліс у його відсвітах стає чорним, а білі квіти – червоними…
