Текст книги "Гірчичне зерно"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)
Михайло Басараб ослаб настільки, що не міг спромогтися навіть зігріти собі чаю. Старому чоловіку багато не треба, щоб підживитися. Середина в нього ніби стискається, в’яне і сохне, нестравна суха їжа йому – справжня отрута. Хотілось лягти, натягнувши на себе обидві коци, бо чогось було зимно. Літо, а такий холод. Нічого, треба поспати, і все пройде. Басараб роздягнувся, ліг у спідній теплій білизні в ліжко, вкрився і полегшено зітхнув, що вже не доведеться робити ніякого руху. Дощ голосно падав у ровець, викопаний під дахом, – і чому б йому не падати довго-довго, поки він спатиме, поки земля не насититься водою, як губка, щоб з неї легше було пити житу й вівсу, чия сила й краса над землею? Але проглянуло сонце, сліпуче вдарило крізь продимлену фіранку; кликало вставати, бо вдень сплять лише діти і хворі, інша річ – відпочити після праці. А Басараб тільки провів сина до Львова, і то вся була його робота. Ех, якби Гриць хоч трохи знав урізьких людей, то, може б, стрів у Львові когось із них – все ж не чувся би таким одиноким, неприкаяним у чужому місті… Самотність викликає у багатьох людей глум, насмішку, змушує сахатись, як від скаженого пса, хоч кожен знає, що це не божевілля, не хвороба, а самотність. Безсилі старечі сльози виступили з-під повік, і руки засовались по грудях, по ковдрі, ніби шукали, за що вчепитися. Поволі він заспокоювався. Знав чого.
Смерть стояла за вікном, затуливши драною хламидою сонце, щоб не сліпило очі,– і йому справді стало легше, хоч на цей раз вона не думала його брати, і він заснув, а перлина в його руці стала гарячою.
Мав тяжкий сон: у гарячці його голова звисла з ліжка. Басараб ніби лежав над прірвою, і, хоч йому було вигідно, зісподу тягнуло холодом і смертельним страхом: як не сам, то рано чи пізно чіпкі руки зіпхнуть його у прірву. Він довго мордувався, перш ніж прокинувся. По жовтому восковому світлі з вікна зрозумів, що сонце заходить. Знав, що спати, коли заходить сонце, не можна, бо буде боліти голова. Подібний сон снився йому часто, і зразу ж перед ним виникла інша порожнеча – поїхав син. Може, назовсім, бо старому таки час вмирати. Годі вже бути тій прірві між його душею, прикутою до ліжка і випадкових людей, та духом, який має інші потреби. Немічний дід, котрий дбає про курчат і не може допомогти рідному синові. Боже, Грицько десь мучиться, що лишив старого напризволяще, а це ж він лишив сина, вигнав його! Різкий неслухняний Грицько весь цей місяць годив йому, стримувався, ні на хвильку не спускаючи з душі тяженний тягар. Але що сталося з синовими словами, де вони? Старий роззирнувся по хаті і застогнав: така то була пустка. І сам він був порожній, тільки боліли груди і від найменшого руху паморочилося в голові. Грицько забрав слова з собою, лишив йому найцінніше– золото мовчання, лишив ті слова, яких Михайло Басараб навчився ще дитиною, але їх було так мало, що вони вміщалися в дитячій долоньці.
…Зневірене худе лице, ніс, ніби дзьоб у пташка, кашель, що стрясає всім тілом. Уявляєш, яким би був, хоч вже ніколи не буде, оцей кандидат на смерть, якби вилікувався від сухот: гладенька шкіра, виразні сині очі, випростана постать – юнак, котрий вірить, що саме йому вдасться змінити цей світ, не йдучи на жодні компроміси.
Квітуча гілка, зламана вітром, яка випрошує в дощу ще один день і живе коштом небесної вологи, а не власних соків. Ніхто не любив і не розумів Леся Козловського так, як він, а скільки пройшло вже літ по його смерті…
– Ти не змінився, – каже Михайло, не запалюючи світла. – Зрештою, трохи поправився. Як там – спокій?
– Не можу сказати. Там порожньо і один уникає другого. Про що нам говорити, коли ми померли?
– То правда. Я нині думав про таке: між душею і духом весь час збільшується прірва, і коли станеш на один край, а другого вже не буде видно, то нема чого далі жити. Тебе, певно, не дуже обходить, що лише я тебе пам’ятаю, а більше ніхто?
– Одна книжка, і то посмертна, і то з поганими віршами, коли стільки гарних поетів померло у розквіті літ, – засміявся Олесь. – Але дякую, що пам’ятаєш.
– Ти вже став для мене символом приреченості, Лесю. Завжди був мені ніби сином, хоч я не дуже старший.
– Помреш скоро, старий.
– Ага.
– Твій син Грицько уже там.
– Жартуєш, Лесю!
Хлопець похитав головою:
– Підем до нього. Хочеш?
– Хочу.
– Але ти ще вернешся звідти.
– Це – сон.
– Життя – це сон, а смерть – ні. Ти хворий і помреш від запалення легень і туги. Хату продасть твій старший син за п’ятсот карбованців. На її місці поставлять нову. У сні завжди щось роблять, рухаються, чогось хочуть, мучаться. Але найбільша мука – прокинутись і переступити поріг смерті, втратити все. Я дуже мучився. Може, тому, що вмер молодим. Тобі буде легше.
– Чому – Грицько? Як?!
– Сам. Ти не дав йому віри з гірчичне зерно, а любові він не мав. Ти – скупий.
– То – час. Чим більше ми віддаляємось від природи, тим слабшають кровні зв’язки.
– Ти раціоналіст, як і я, – всміхнувся Лесь. – Але там я змінився. Все щезло, що підлягало гниттю. Любов очистилась, а більше я не мав нічого вартіснішого. «Лиш той безпечний, хто душу любив, знайде й по смерті те, що через смерть згубив». Ти пам’ятаєш, як я благав смерть, щоби хоч трохи почекала. Квапився, аби щось встигнути, аби мене не закопали, як смердюче падло, в гріб і забули. Ходив же до пана доктора Франка. Спочатку написав листа. То було взимку, а влітку я помер.
– Книжка вийшла.
– Так, але я її не бачив.
– У мене є.
Старий схопився і босий пішов до скрині. Вийняв маленьку книжечку в синій шкіряній палітурці.
– «Мирти і кипариси», – прочитав Лесь. – З портретом автора. За редакцією Івана Франка. «Не хочу сліз, щоб їх по мні лили, не хочу молитов, ні жалю, лиш прошу, щоб умерти не дали, де на соломі у шпиталю». Я думав, що пан доктор просто пожалів мене, похваливши вірші. Мені тоді, власне, вистачило й того, щоб якось протриматись.
Басараб почав одягатися. Лесь відняв очі від книжки, і гримаса болю скривила його лице.
– Боже, який ти старий… Я б мав таку саму поморщену шкіру і сиве волосся, якби не вмер. Ти знаєш, мене не тішило, що вмерти молодим гарно. То тільки здорованям з гнилою душею хочеться позбутись дальших клопотів і вийти чистими зі гри. Я ж валявся в такому багні у тому Львові… Ніхто й гадки не мав, що Лесь Козловський пише вірші. Любив одну, а тягався з хвойдами. Якби я був мужицький син, як пан доктор, а не попівський… Втім, ні. «Зів’ялі листки». Любов робить чоловіка нещасним і варіятом. Що є за неї сильніше?
– Віра. Вона робить дух вільним ще за життя. Все тоді попереду…
– Бог?
– Не тільки. Віра в себе і людей; сам рух, поступ, як ми казали. Пригадаєш, ти писав колись: «Я з замкнутими очима піду на терновий шлях». Замкнуті очі – то темрява в тобі.
– Та! – відмахнувся Лесь. – В моєму випадку йшлося про те, щоб змиритися з бундючністю, очиститись. Кожен засуджений на смерть конав би так. Сильніший, може, вкоротив би собі віку. Але твій син не є сильний. Скоріше дурний. Ти пам’ятаєш, який я був варіат через свої сухоти? То плакав з жалю за квітучим віком, то просився у Бога, то знущався над собою…
– Я не пам’ятаю цього.
– А певно! Ти ж не читав тоді моїх віршів. Тапер усі мертві, і вона теж. Не лишилося свідків, крім тебе. Слухай, чому ти живеш так довго? Чи в тебе кілька життів? А може, ти Агасфер?
– Ні, я не Агасфер. Мусить хтось пам’ятати про тебе, про Уріж, про маму-пророчицю, про того обдертого шляхтича, котрий записував наші пісні. Моя пам’ять помре разом зі мною.
– А що ж далі?
– Тобі видніше, Лесю. Нема рації передавати комусь те, чому ти був очевидцем. Тоді це буде напівправда. Людям вистачає байок з чужих уст. Я вірю, що від нас щось залишиться. Згусток нашої суті, який буде плавати в океані-житті, а колись дасть поштовх – й витвориться нова суть.
– Вважаєш, що настав час тобі вмерти? Перший раз чую, щоб чоловік міг вмерти, коли йому заманеться, а не тоді, коли скаже судьба. «Такі старі живуть на світі!.. Їм аж навкучило вже жить. І Азраеля, знай, просить, щоб раз задув їм у трембіту».
– Ти все такий же гострий…
– То я вірш свій згадав, хіба не можна?
– Старого підіймаєш на кпин?
– Твоя судьба була довго жити, і тому ти не написав жодного вірша.
– Моя судьба – пережити власного сина. Ходімо. Це дуже далеко?
– Ні.
Надворі глухо скрапувала роса з темного листя. А зірки світили ясно, і можна було бачити, що Лесь Козловський не залишає слідів на м’якій землі. На асфальті Басараб озирнувся на хату, ніби чекаючи, що вона розсиплеться на очах і він ніколи туди не повернеться.
Рушили по дорозі до Винник, і була така тиша, якої Михайло Басараб ніколи не чув. Йому не хотілось, щоб хтось зустрівся і питав, куди він іде. Леся, ясна річ, ніхто не побачить, бо він мрець. Мрець Вергілій. Боявся, щоб його не завернули по дорозі на тамтой світ.
На Границі Лесь спритно перескочив рів з водою і опинився у кропиві, м’яті, тому зіллі, яке кожен охоче скубе, вважаючи пустим.
– Не зачепися за пеньки, – сказав Лесь. – Зрізали груші, ніби комусь вони заважали.
– Люди бачили коло них лихого!
– То я, по-твоєму, лихий?
– Не сказав би.
– Між вами, живими, ходить більше лихих, але ви тим не дуже переймаєтесь.
– Я задихався. Давай сядемо, – попросив старий, втираючи спітніле чоло.
– Нема коли відпочивати, друже. Зажмурся тепер і дай мені свою руку.
Басараб послухався і відчув, як Лесь Козловський взявся зимними пальцями за його зап’ястя й потягнув легенько за собою. Два кроки по траві, і ноги стали на щось тверде.
– Можеш дивитися.
Вони опинились в підземеллі, на сходах, що вели вниз. Стіни і стеля світилися блакитнуватим мертвим світлом.
– Ходімо?
– Ходімо.
«Екскурсія до пекла почалась», – всміхнувся сам до себе Басараб і не відчув ніякої цікавості. Таке не могло приснитися. Сни завжди без іронії, бо вона йде не від людини, а від лихого. Він дозволив вести себе нескінченним коридором, і його кроки відлунювали. Здавалось, навіть сходи їх лякалися: кожна сходинка передавала наступній свій ляк. Втім, Лесь, все ще не випускаючи його руки, не звертав уваги на луну. Кінця сходам не було видно, бо коридор вів ніби зигзагом; кожен поворот міг означати, що вони вже прийшли. Лице Леся Козловського, давно вмерлого поета, чия мука вражала більше, ніж його вірші, ставало все суворішим, а рука холоднішою. Басараб не смів обізватися до нього.
На одному з поворотів їх чекали двері, оббиті чорною шкірою. Басараб встиг полегшено зітхнути, перш ніж Лесь сказав:
– Ось тут.
Двері легко подалися. Були незамкнені. Вони опинилися в просторій залі, попід стіни якої на лавках, стільцях, кріслах сиділо з десятеро людей. Вони сиділи нерухомо, й очі їхні були звернені до самих себе.
– Дивись, там твій син.
А серце Басараба ледь не вискочило з грудей і не побігло туди, де сидів Грицько у пошматованому, поплямленому кров’ю вбранні. Навіть тут він різнився між людей, одягнених якнайліпше, бідний його синочок…
–. Можеш з ним поговорити, – сказав Лесь і відпустив його руку.
Михайло нетвердо рушив до сина.
– Грицю, – тихо, майже пошепки, заговорив батько. – Грицуню, якби я знав, то приніс би тобі щось перебратися…
– Не треба, тату. Ви теж не до труни вбрані,– глухо відказав Грицько.
– Я ще не вмер. Мене привели сюди, щоб я з тобою попрощався. Що ж ти наробив, Грицю…
Синове лице скривилось від болю:
– Перестаньте, тату, бо й так тяжко! І не гризіться за вбрання. Мене поховають без нього. Студенти поріжуть на кавалки, а те, що лишиться, десь зариють, як падло. І ви ніколи не взнаєте, де моя могила, бо свої документи я закопав під деревом. Так буде ліпше. Я згубив землю, де хотів би лежати.
– Я тебе заберу. Поїду й заберу, Грицю. Я до того не допущу, – затрусився старий. – А тоді сам умру, бо вже нема правди на світі, коли людське тіло ріжуть і викидають в помийну яму!..
– Заспокойтеся, тату, кажу вам, – трохи роздратовано сказав Грицько. – Не встигнете, та й не знаєте, який то клопіт.
– Звірі, звірі…– шептав старий.
– Сядьте коло мене, тату. Я тут дивлюся і бачу, що люди, котрих кличуть у ті двері, більше не вертаються. Але коли вони встають, то ніби раді…
– Тобі болить, Грицю?
– Ні, але весь час здається, що біль вернеться. Я хотів би вмитися. Може, у тих дверях мені дадуть води?
– Аякже. А ти знаєш, Грицю, в котрі двері йти?
– Буду знати, коли треба, – стримано відказав Грицько, і очі його заскліли страхом.
– На все є свій час, твоя правда.
Вони помовчали. Раптом відчинились одні двері і з них вибігла молоденька дівчина у весільному вельоні й білій сукні, так нагально, ніби хтось її випхав.
– Не хочу, не хочу! – кричала вона. – Я боюся! Мамочко, де ти?
Зірвала з себе вельон і почала його топтати, а потім схаменулась, побачивши людей. Підняла вінок, зібгала в руках і тихо-тихо пішла до стіни, сіла на стілець і вже звідти дивилася чорними від розпачу очима, плачучи без сліз.
– Я теж кричав, тату. Вгорі того крику не чути.
– Така молода, боже, – зітхнув старий. – А я живу…
– Так, – якось байдуже мовив Грицько. – Я чую, що тут мені буде ліпше. Я б оце сидів і дивився телевізор чи якесь кіно.
– То неправда, – заперечив старий. – Де такий спокій, там щось зле…
– Дивно, я ніби спати хочу, – сам до себе говорив Грицько, і лице його поволі розгладжувалось. – Смерть – це сон. Я вмер, а тепер знову хочу спати. Мені вже легше. Треба йти.
Він встав і, не зважаючи на батька, рушив до дверей.
– Грицю!
Син обернувся, і на його губах, що досі тремтіли, з’явилась лагідна усмішка.
– Не заважай йому, – сказав Лесь. – Він заспокоївся і говорити з тобою не може. Той час уже пройшов.
– Куди він?
– Дивитися телевізор.
– Як усе просто…
– Але ніхто з живих про це не знає і не може повірити.
– Боже, невже вічно доведеться їм дивитися телевізор?!
– Доки вони не змиряться зі смертю. А тоді почнеться очищення, безконечно довге.
– Грицькові дадуть змити кров?
– Так. Нам пора вертатись.
Старий пішов за Лесем покірно, як дитина, що загубилась і віддає себе під владу того, хто перший дасть їй руку. На цей раз дорога була інша. Вузький коридор, темний і вогкий, що й не треба було заплющувати очі, аби прочинити двері, за якими пролунав крик півня. Лесь здригнувся і випустив його руку. При зоряному світлі його лице зблідло, стало ще смутнішим.
– Прощай, – сказав він. – Не май на мене зла.
– Що ти, Лесю, бійся бога…
– Прощай.
…Старий стояв посеред хати, і йому здавалось, що підлога прогнулась під ним, – таким свинцево-важким стало його тіло. Він не міг ступити кроку, тільки безпомічно озирався довкола, шукаючи, за що вхопитись. На краєчку столу лежала синя книжечка з пожовклими крихкими сторінками. Простягнув до неї холодну руку, але кров не допливала до пласкої старечої долоні. Михайло Басараб стулив онімілі пальці до хреста. Проте до лоба не зумів донести. Впав…
Останній притулокНе прокленуть тебе, бездольного,
ті, хто миє твоє висхле старече тіло,
поїть з горнятка слабким чаєм з ліками,
перестеляє постіль і підкладає судно.
Не прокленуть тебе милосердні, бо милосердя їхнє ремесло. А інші прокленуть того сина, що вмер раніше за тебе. А не того,
котрий сидить поруч ліжка
і плаче, що тато марить.
Не ймуть віри старому й слабому,
убогому і дитині, яку женуть,
щоб не заважала.
Камінь котиться, життя точиться…
З усієї крові одна перлина лишилася,
але й та випала з мертвої руки,
покотилася…
Частина друга
BalУ місті С. нічого було робити справдешньому інтелігенту. Брудне, закапарене, наскрізь просякнуте духом прагматизму вертких жидів упереміж із затхлістю шляхетських гонорів, що позакладали свої маєтності й встидалися працювати, – властиво, повітове містечко, де не зустрінеш ні розкоші, ні свободи мислі у менш-більш яскравому виразі. Таких закутків багато на нашій Галичині. Коли великі міста вже здригалися в передчутті кінця віку, почуваючи важкий хід епохи заліза й крові, то жителі С. мудро дбали лише про дотримання моральних установ, вірили, що новий двадцятий вік колись та вернеться до моральних цінностей. Бо світ людський на тому стоїть. Спосіб отакого супокійного тихого життя видавався молодому свіжому чоловіку відразливим і зашкарублим, а втім, хіба з ним не ставалося те саме по упливі десятьох чи менше літ? Коли вже той молодий чоловік не бажав позбутися свого нігілізму, то мусив утікати, як слабий пес, щоби десь здохнути від голоду і смутку.
Зрозуміймо, що за чисту совість треба платити найдорожчим: щастям, здоров’ям, кров’ю. Тільки поодинокі з нас відійдуть у царину смерті чисті, з любов’ю на устах. Підемо на Bal сьогодні, бо через сто років на нього прийдуть інші. Треба забавитися, щоб життя не видавалося таким нудним і непотрібним. Цього Balu вистачить нам надовго. Ваl – то велика потіха не лише для молодих, але й для старих та дітей. Шиються нові строї, стинаються бліді делікатні квітки, із шкатул виймаються персні, браслети, разки перлів, смарагдові кульчики, які ніколи не стратять свого блиску, навіть на кістяках.
По обіді на вулицю Тиху, в гарний новий дім з фавнами на карнизі почали сходитись і з’їжджатись перші гості. Решта мала прибути о сьомій годині потягом зі Львова. Від погоди втіхи було мало, та се звична річ у наших краях: осіння сльота, вітер, болото. А ще помешкання зимне, зі стелі капле, як у декотрих гостей, що прийшли з найдальших околиць, з-поза Дністра, каламутного від негоди, тримаючись за хисткі плоти, аби не заталапати начищених бутів. «Охота було Панові Господарю кликати тоту бідоту», – знизували плечима багатші гості, що мали власні фіакри. Хто Пан Господар Balu – було ще секретом, що додавало яскравішого рум’янцю на щічки панночкам, а ну ж бо господар сего дому молодий і вродливий! Що багатий і щедрий, видно було уже зі сходів. Поважний сивий лакей, котрий ходив ще, либонь, під стягом Тадеуша Костюшки, скеровував панство на другий поверх, у велику залу, прибрану квітами з оранжереї, бо де вже при такій сльоті могли заквітнути пишні пахучі рожі! Звільнені від промоклих плащів, накидок і капелюхів, гості розкошували в теплі й жваво обзиралися по залі з вікнами, заслоненими червоним шовком, який прегарно вирізнявся на сніжно-білому тлі стін.
– Чудесно! – казали вони. – Чудесно! Який смак!
Слуги розносили напої, печиво, цукерки, фрукти, а за стіною музиканти настроювали інструменти. Ваl мав початися пів-осьмої і скінчитися аж вранці. А поки що гості бавилися самі: чоловіки грали в карти у осібному покою, старші пані згадували молодість, заздро-сумними очима стежачи панночок, яким судилось бути запрошеними на Ваl у розквіті юності. Діти перебували під пильним оком матерів і, не маючи забавок, жадібно їли досі не куштовані цукерки й всілякі марципани, смак яких прагнутимуть відчути ціле життя.
Потяг зі Львова трохи припізнився, і пасажири були знервовані, особливо ті, хто їхав спеціально на Ваі. Все це були колишні уродженці С. або тимчасові жителі, які отримали картки-запрошення. З вагона третього класу вийшли два молодики в чорних капелюхах і пальтах. На привокзальній площі їх гукнув візник:
– На Ваl, прошу пана?
– На Ваl, – відповіли вони.
– То прошу сідати!
Оскільки прибулі не мали з собою парасолів, то швиденько залізли у фіакр, всередині якого смерділо мокрою цвілою шматою.
– Вйо! – гаркнув фірман і, обернувши до клієнтів пожовкле спите лице, прицмокнув: – Там, прошу пана, стільки гостей наїхало! Має бути файна гостина.
– А хто Господар? – слабим голосом спитав молодший і закашлявся.
– Не відаю. То панська гостина, а не хлопська.
– Хотіли-сьте би на Ваl втрапити? – іронічно посміхнувся молодший.
– Мене кликали, та я свій фрак ще не забрав від кравця.
Молодики засміялися.
– Отже, Лесю, нам пощастило, – сказав старший. – Наші фраки виявились при такій нагоді у нас. І потяг не зійшов з рейок, і не впала нам на голову цегла, як ми вибирались з дому. Думаю, пан фірман не втопить фіакр у болоті і ми дістанемось на Ваl без пригод.
– Будьте спокійні, панове студенти! Юзьо вас витягне з болота без святого Миколая, чули-сьте таку байку?
– Чули-чули… А звідки ви пізнали, хто ми такі?
– Нендзні єсте обидва, а у молоденького панича, перепрошую, ще й сухотний кашель…
– А може, ми по рестораціях та по борделях стратили своє здоров’я! – образився Лесь.
– Всьо може бути, – згодився фірман Юзьо і більше не обзивався.
Лесь задивився на ратушу з годинником і шпиль костьолу, бо був нетутешній, а привезений приятелем Михайлом Басарабом зі Львова. Завжди такий пильний до його здоров’я, Михась уперся і в сльоту повіз товариша на таємничий Ваl в містечко С. До ратуші вони не доїхали, а звернули у вуличку без бруку, з будинками, що ніяк не пасували до Лесевих уявлень про аристократичний квартал.
– Зле тобі? – схилився до нього Михайло, коли фіакр загупав по ямах. – Потерпи трохи.
– Ти так говориш, ніби везеш мене до шпиталю, де конче обіцяють вилікувати.
– Вибач…
– Приїхали, прошу пана!
Коні спинилися перед великим домом, який, наче гриб, виріс на смітті й убожестві. Світилися вікна. Стояли фіакри, і двері були гостинно відчинені.
– З вас ринський, прошу пана.
– Що?? – в один голос заволали наші панове.
– Прошу пана, то є Ваl, а не іменини чи хрестини! Ви будете балюватись, а я мокнути під дощем. То не по правді, прошу пана…
– Дай тому здирці ринського, хай собі на труну відложить, – простогнав Лесь. – А все наш демократизм… Сказано, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл. Ти, певно, жид.
– Jestem polak, прошу пана!
– Здирця ти і хам, – досить спокійно відказав Лесь, киплячи від обурення, і дався вивести з фіакра.
– Щасливо балюватися! – побажав їм фірман.
– Щоб ти здох! – визвірився Лесь.
Михайло не міг не посміхнутися.
Лакей вклонився приїжджим, і вони з полегкістю скинули вогкі пальта. Лесь глянув у дзеркало і скривив лице у болісній гримасі:
– Ось і я! Перший раз люстро каже мені неправду. За сим криється щось цікаве, авжеж?
– Ваl! – розвів руками Михайло. – Втім, я ще у Львові помітив, що ти гарно виглядаєш.
– Перша ознака, що я скоро вмру.
– Ну, Лесю, нині не пасує говорити про смерть…
– Ха, а чим сей Ваl різниться від інших?
– Тим, що він відбувається раз у сто літ, під кінець віку. Ходімо, Лесю, нагору.
Михайло ступив на сходи і з кожною сходинкою почував, як руки й ноги наливаються втомою, а холод обкладає серце. Лесь піднімався легко, тією салоновою ходою, якої чоловік набуває у світському товаристві, де люблять побесідувати про оригінальність, але не терплять між собою жодної оригінальності. «Боже милий, – подумав Басараб, – невже я її побачу…»
…Панна Анна Л. була його найперша і найбільша любов, майже не затьмарена п’ятьма літами розлуки. Скільки спогадів, скільки муки викликало в нього те ім’я – Анна. Хлопський син і донька пана судді – йому відмовили в її руці. То була звична річ, приправлена скандалом. Він поїхав учитися далі, до університету. Та й, боже збав, щоб тепер Михайло, котрий у найближчім часі мав посісти адвокатську практику, дивувався рішенню Анниних родичів і її самої. Бо ж втекти з дому вона не схотіла.
Можливо, він побачить її в оточенні мужа, дітей, спокійну чи невдоволену – і далеку. Вона, як це вміють заміжні жінки, перекинеться з ним кількома незначними салоновими фразами.
П’ять літ – то є багато для жінки. Він ніколи після того не приїжджав до С. А зараз Ваl затьмарив йому очі своєю незвичайністю і виключністю, та ще хворий Лесь Козловський, за котрого він хапався ніби за соломинку і якого щиро хотів порятувати від чорної жури. Уже другий рік вони квартирували в домі Ядвіги Заморовської. Лесь мав досить прикрий характер, спричинений не хіба одною тяжкою хворобою, а й надмірною вразливістю.
Вони опинилися в залі, й Михайло зразу спостеріг велику збудженість гостей, яка ламала світські устої міста С. Кожен зважав лиш на себе, та й, зрештою, хто тепер пам’ятав колишнього наставника панни суддівни? Мерехтіло світло десятків свічок, електрика горіла лише на сходах.
– Давай сядемо! – запропонував Лесь, і їм пощастило знайти місце на червоній плюшевій канапі коло вазона з китайською рожею. – А я тут сподівався бозна-що побачити!
– Ще нічого не починалося, – відказав Михайло дещо неуважно.
Він ніяк не міг знайти Анни ні серед вертких панянок, ні серед панн. Може, вона виїхала чи, не дай боже, померла? Ні, думав він, не дамся. Я не хлопчисько, щоб трепетати від одного зблиску жіночих очей, і не романтичний дурень, котрий вибирає або шлюб, або смерть. Анна тоді була дівчам, гарним, але несвідомим. Лялька, знайшов він потрібне слово. Всі ці п’ять років мав її за кохану, тужив, розуміючи, що втратив її назавжди, але тепер, при виді безпечної публіки С., винної у його нещасті, відчув, що майже вилікувався від своєї любові.
– Ми бідні плебеї,– співуче проказав Лесь Козловський. – Добре, що нас пустили в сей пишний теплий дім. Мені все здається, що нас зараз викинуть за комір під дощ. Я не хочу! Мені тут тепло і світло; я можу дивитися на гарних панянок і на бридких теж. А якби дали ще випити, то я був би у раю. Слухай, я ж прожив 20 літ і ні разу не мав щастя бути на Balu. Якісь сумнівні іменини з підозрілими паннами, у котрих руки червоні, як печений рак, пиятики з танцями Марисі або Зосі з Пекарської. Гай-гай, хто міг подумати, що ти така важна персона! Прокляте життя… Я навіть вальсувати не годен. Нема статків, а то б я поїхав у Єгипет чи ще й далі. Жиючий труп двадцятилітній, га, Михасю?
– Дай собі спокій. Хоч тут не споминай…
– Може, звідси ближче до бога? А може, я сподіваюсь на диво? Мусить той твій Ваl щось значити для таких, як ми, бідаків?
– Певно, що мусить. Але ж, Лесю, не жиє ні один чоловік, котрий був на попередньому Balu. А те, що я пережив у С. п’ять літ тому, свідчить, що на добре той Ваl не вийшов. Ти записався на політехніку, я – на право. Бога випоминаєм всує і не всує. Прийдуть залізні коні, землю обплутають залізні дроти, як казала моя мама. Все, що нині нас тішить, як ото прогрес у техніці, просвіта, колись обернеться надмірністю. Уже тепер шукаємо бога у собі, бо у небі зневірились. Потім хвиля прогресу й цивілізованості затопить нам любов або зведе її до чисто фізіологічної прив’язаності. Ти болючіше відчуваєш се, ніж я. Твої вірші – то знак нашого страху перед новим віком.
– Перед смертю, – поправив його Лесь.
– Перед невідомістю. Невідомість лучить у собі смерть або будучність. Істинне знання здобудемо, коли опинимось там чи там…
– Я до тебе прийду після смерті й розкажу. Коли ти зістаришся. Нам тоді легше буде говорити. Ти не будеш чути страху.
– Ну, Лесю.
– Та не в тім річ. Я чуюся дуже старим.
– Музика грає, а ми завели про смерть!
– Так. Ліпше будемо дивитися. Нам тут ролі одні – дивитися, що вийде з того Balu.
Лакеї розносили шампанське. Ваl аж тепер мав початися. Всі побачать за хвилю Пана Господаря сього дому і сього свята. Тільки Лесь сидів спокійний і незворушний. Їм принесли два кришталевих келихи на срібній таці.
– Я би щось з’їв перед тим, – сказав Лесь, і товариш підвівся затим, аби взяти таріль з закускою. Біля столика крутилися пани обивателі.
– О, кого я бачу! – вхопив хтось за лікоть Басараба.
Перед ним стояв огрядний панич, за чиїми рисами вгадувалося щось знайоме.
– Забув, лайдаку, Міська? Ми ж училися в одній клясі!
– Стебловський?
– Еге. Чув, що ти в люди вибився? Служитель Феміди. Ну-ну, радий стрітися. Є стільки спільних споминів…
– Не можу, Міську. Потім…
– Як хочеш!
– Не гнівайся, але я і мій товариш хотіли би перекусити з дороги…
– А я хотів тебе познайомити з тутешнім холостим товариством. Ти ж тепер вхожий у всі доми…
Михайло вхопив тарільчик з канапками і вибрався з тлуму. В гімназії Місько був пустий хлопець, хоча й не злий. Ліпше було з ним не заводити розмови, та ще знайомити з Лесем, котрий міг роздратуватись і наговорити казна-що.
Хлопці наспіх з’їли по три канапки з паштетом, не торкаючись шампанського. Аж тут оркестр заграв полонез, яким шляхта любила відкривати бали, і всі посунули на середину зали, прочищаючи горлянки перед тим, як хором крикнути віват Пану Господареві. Музика урвалась трохи недбало. Два сивих лакеї урочисто відчинили високі білі двері, й на порозі став Господар. Боже милий! Михайло за тлумом не встиг зразу його побачити, але почув вражений шепіт і звівся навшпиньки. Йому наче хтось хлюпнув у лице крижаною водою.
То була панна Анна Л. Господиня. Наступної хвилі вистачило, щоб на все життя у його очах відбилися її постать у простій білій сукні, бліде лице, оточене хвилями розпущеного рудого, радше мідного, волосся, великі темні очі (раніше ж були зелені). Не маска, а лице з ледь помітним тремтінням уст і виразним страхом у погляді, наче Анна цілком випадково з’явилася тут і зараз обернеться, побіжить назад у свій покій, впаде на ліжко і заплаче.
«Панна Анна, панна Анна…» – шелестіло між публіки, доки хтось не крикнув:
– Віват Пані Господині, віват панні Анні!
«Боже милий!» – прошепотів Михайло.
…Гості посунули в двері, за якими були накриті столи. Михайла посадовили задалеко від Леся, зате він мав зручну нагоду бачити Анну. Легенька тінь пробігла по її лиці, перш ніж очі осмислено глянули на нього і впізнали. Вона посміхнулась, але то була вже не та відкрита напівдитяча посмішка, якою колись панна Анна Л. вітала свого наставника.
Столи вгиналися від наїдків і напоїв, та настала вимушена тиша, що передує кожному великому застоллю, де злучені спільною скатертю люди різного віку і різного суспільного становиська. Згодом забави, музика, вино, флірти розтоплять лід відчуження, бо, як добре помислити, у цих людей є багато спільних споминів і вони добре знають правила поводження на Balu.
Сусідками Басараба були дві поважні старші панії, які, либонь, не потребували, щоб їх розважали приємною бесідою, бо пильно роздивлялися інших гостей.
– Господиня хоче говорити! – пролетіло над столами, і гості почали підводитись. Було їх, може, сімдесят, не лічачи дітей, для яких накрили стіл в осібнім покою. Кожен підніс келих з шампанським.
Панна Анна сказала, твердо вимовляючи слова, щоб не зрадити тремтіння руки:
– Дорогі гості! Доля звеліла мені бути Господинею сього Balu не знати за які заслуги. А може, вона вибрала сліпо. Тому кожен з вас має право бути тут не гостем, а господарем. Господар, як відомо, мусить пильнувати, щоб кожному було весело, аби ніхто не почувався одиноким і покинутим. У щоденному житті всіляко буває. Тільки зібравши гостей у своєму домі, господар мусить віддати їм все тепло, щирість і веселість, а сам має стояти на сторожі. Се і приємність, і тягар. Тому Господинею лишаюсь я, а ви гості й господарі водночас. Ласкаво прошу пити, їсти й веселитися у нашому домі!
