Текст книги "Гірчичне зерно"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
– Я ще був тоді молодий. Мав-єм звиш двадцять літ, – кажуть дідо і, коли переводять очі з огня на коней, що пасуться в темряві, жмуряться. – Так говорять, що хто найстарший у родині або найменший, тому мусить щось привидітися.
– Що, діду? – питає Михасько і тулиться ближче до старого.
– Нечисте. Мерлець або й труп. Бодай раз мусить увидіти.
– А чому, діду?
– Відки мені знати, дитино? Чув тот і сам видів. Правда, не настрашився. Добре, що не було коло мене нікого. Боронь боже у той самий день повісти – можна вмерти. Певно, до рана злий дух сидить в тобі, а на рано втікає, бо боїться сонця. А як скажеш завчасу, то він почне мучитися в тобі й не зможе вийти. Чуєш, Михасю, боже збав тя сказати, що видів…
– Йой, діду, таке страшне повідаєте! Мені ще присниться…
Старий притулив до себе хлопця:
– Як будеш добрий, чесний, совісний, зла сила хоч і вступить в тебе, але ти її здолаєш. А показатися мусить, раз ти найстарша дитина. Може, тепер, може, аж у старі літа… Пострашить та й піде собі.
– Розкажіть, що ви виділи!..
– Розкажу. Піди заверни гнідого, бо до лісу пішов, волоцюга.
Михасько мав великі страхи, але мусив слухатися. Вгрівся коло вогню, а тепер зимна роса палила йому збиті ноги. «Дідо видять ліпше за мене», – подумав хлопець, йдучи в темряву. Позад нього горів огонь. Як почне пригасати, вони спечуть пару бульбів у попелі. Щось чорне стало перед ним. Михасько скам’янів. Коби тільки не зараз. Я ще малий, настрашуся. Коби не зараз. Очі за той час, поки він стояв туманом, призвичаїлися, й хлопець впізнав корч ялівцю. А за ним тяжко зітхнув гнідий.
Михасько кинувся до коня, обняв його за шию і так стояв, доки не перестав трястися і серце не забилось рівно. Тоді взяв гнідого за шнурок і повів, ласкаво приговорюючи до нього. Вернувся до діда вже спокійний.
– Чи ти дурний, Гнідку, вовкам до зубів пхатися, чи мало тобі паші? Дивися мені, не бануй за лісом, бо скажу господареві і він більше тебе не пустить на ніч… На, Михасю, дай йому кусник хліба.
– Нащо, діду? Він не слухає…
– Най не банує.
– Та хіба він чоловік?
– Худобина любить ласку. Бійкою нічого не зробиш, хіба шкоду. Навіть дикий звір і той чує добре серце.
Михасько був голодним і сам би з’їв той кусник глевкого чорного хліба, так він йому пах, аж в носі крутило, але віддав Гнідкові хліб, ще й погладив по шиї, поки той перетирав зубами лакоминку. Чув дитячим серцем, Що дідо казали правду. Копнув би Гнідка, як інші пастухи, то зараз чувся би зле. Звізди з неба дивилися на нього, а він на них, аж забув, що має землю під ногами.
– Зараз зариємо бульбу в попіл. Мати дала кусник сала, то ми його на прутик настромим і засмажим.
– Діду, забули-сьте, що хтіли мені повідати…
– Бігме, забув, – похопився старий, і якийсь зблиск мигнув по його лиці, аж дідо стали молодші.– Люди виділи всяке, але такого, як я, не видів ніхто. Пас я раз коней по тім боці ріки, ближче до Винник. Пасу сам. Другий хлопець відпросився до дівки. Обіцяла до нього вийти, а її старі дуже противилися тому коханню. У мене дівчини не було, та й не хотів я женитися, доки на ноги не стану. Мій татунцьо, а твій прадід, були гоноровим богачом, аж до цісаря ходили позиватися з дідичем за землю. А як виграли позов, то віддали поле на Ласках під цвинтар. Нас було четверо, то мусили нас ділити…
– Діду, а то… – знудився Михасько. – За прадіда ви вже мені казали…
– Йой, який ти нетерпеливий… А я теж файний – розспівався. Слухай, Михасю… Пасу я коні. Ніч тепла, як нині. То я вже патиччя перестав підкидати. Думаю, скоро рано. Дмитро знає, як до мене зайти. Ліг собі в траві, бо цілий день косив, а після косьби чоловік сильно змучений. Тоді ще конокрадів не чути було, як тепер…
Михась глянув за Бистрицю. Там горіли ще два огні, але вони видались йому червоними очима.
– Не бійся, – сказали дідо. – Вчують, як там що. А пасемо осібно, бо паша скупа: на камінню й піску росте. Ото, Михаську, задрімав я, коли чую кінський тупіт і музику. Притули вухо до землі, то вчуєш, чи хтось їде або йде. Землиця всередині порожня, і в ній міститься пекло. Я голову підняв, а мій огонь хіба фур-р! – і так ясно розгорівся, хоч вже згасав. Дивлюсь: по полі на конях їде юрма людей, весілля, чи що. Коні, боже ж мій, сімдесят літ прожив, а таких більше не видів – чисто звірі. Могли би мене столочити, як билину. І всі люди пишно вбрані, по-старосвітськи, десь літ двіста тому так вбиралися. А молода, чи то не молода, мала таке червоне волосся, як золото. І вся в білому, і сама з лиця біла. Певно, графівна, а може, й королівна. Я більше на неї дивився. Музики грали якусь панську музику, бо дуже була ладна, хіба бистра. Я навіть не настрашився, а як вони проминули мене, то огонь, віриш мені, Михасю, за ними посунувся на пару кроків, а тоді згас. Де вони їхали, всьо скрила ніч, але чутно було, що виїхали на Обочу, а там просто до С. є гостинець. Не той, що нині, а був ще давніший. Заріс тепер терном і свербушками.
– Йой, діду, – здушено мовив хлопець. – Якби вони вас з собою взяли, то ви би женились на королівні!
– Мерці вони були. Може, мали таку покуту – вічно балюватися. А якби взяли, гей, чи було би мені гірше, ніж нині? Га, Михасю?
– А коні що?
– Коні паслися трохи дальше. Ані єден не заіржав. То є трохи дивно, бо тварина чує нечистого і боїться. Зійшло сонінько. Вернувся мій Дмитро від дівки. Я йому повідаю, що та як, бо вже можна. Коли сонце зійде, то вже мож… Розказую, а сам чогось не вірю, що то було зо мною. Вдень не вірю, а вночі твердо знаю, що було, що видів…
– Я би хотів тото увидіти.
– Пек на пек! Ще би заслаб від страху. Може, не треба про то вночі казати, але мені легше стало, бігме…
Старий зчудовано подивився на внука:
– Чи з тебе який ворожбит, хлопче? Кому не повідав, всі хрестилися, страшилися, а мене потому мучило, ніби я розказав щось на зле тим, кого видів на конях. А тепер легко, ніби висповідався. Маєш добре серце, Михасю…
Хлопець завстидався.
– Маєш, маєш… Як твоя мама, а моя донька, котра хтіла на себе чужий біль узяти і стратила здоровля. Менші вже не ті. Певно, в бабу вдалися, царство їй небесне.
До села Михасько їхав через воду на коні, а дідо закотив сподні і йшов так. Вода обмивала коріння верб, доходила того літа до людських хат, і, якби в горах пішли сильні дощі, люди мусили би втікати, їхня хата була на горбі, недалеко від роздоріжжя, і до них мали би заходити вандрувальники напитися води, з’їсти, переночувати, але ніхто не заходив. Се було прикро хлопцеві, котрий страшно любив слухати про вандрівки, хоч був досить великий. Косити ще не косив, але помагати орати-сіяти вмів.
Нині мали неділю. Дідо вбралися в чисту сорочку, поверх неї у чорний сердак, на голову взяли капелюха і пішли до церкви. Халяви чобіт блищали, як люстерко. Михасько випив горня молока і поліз під оборіг, озираючись, чи хтось з менших не видить, бо ті копиляхи не дадуть чоловіку виспатися. Хотів, щоб нині приснилася йому королівна з червоним волоссям. Котик Мурко, сірий, з темними пасами, прийшов і вклався йому на груди. Був легенький, як горобчик.
– Ех, Мурку, Мурку, – зітхнув Михасько, – бідний ти старий коцур…
Він згадав, як сього переднівку дідо їли варену лободу, трохи забілену молоком. На столі лежало півхліба, і дідо вкраяли собі малесенький кусничок. І ніхто, навіть мама, не спитав, чому дідо взяли так мало хліба. А дідо цілий день не їли і вернулися з тяжкої роботи. Михасько найбільше любив діда і дуже тішився, коли той його слухав. Дідо по обіді ляжуть спати, а потім підуть до корчми. Мама ввечері скаже:
– Щось нашого діда довго нема…
А Михасько:
– Я піду по нього!
– Іди, іди… Дідо хіба тебе послухає.
Мама вийде коло ліси їх визирати. Тато, вдурілий від сну, буде пити горнятками зимну воду і бавити малого Сеня, а старші заздрісно дивитимуться, як Сень гуцає на татовім коліні:
А в нашої господині
Трояка вечеря:
Бульба ціла, бульба з юшков,
Бульба колочена.
…Михасько спинився на горбку коло роздоріжжя, де пані графиня Комарницька збиралася ставити церкву для села. На Ласках була дерев’яна каплиця, куди ходили дідо щонеділі і по святах. То було задалеко. На місце будови позвозили каміння з Бистриці, дерев’яні слупи. Михасько походив там, спробував підважити пару слупів, але мав ще слабі плечі.
Через дорогу був панський сад, обгороджений штахетами і зсередини обсаджений корчиками ваприн і позичок. На всипаних піском стежках гуляла пані графиня з гостями. Михаськові стало чомусь прикро зазирати через пліт, і він побіг далі, де була Йоськова корчма, спиняючись лише на те, аби сказати «Слава Йсу!» старшому чоловіку або жінці.
Дідо сиділи в дальшому куті, й коло них сього разу не було людей. На столі перед ним стояв облуплений від зеленої поливи куршіль і тарільчик з хлібом та цибулею. Дідо розчервонілися і раз по раз гладили себе по довгому сивому волоссі. Коло них сидів незнайомий чоловік у чорній свитці і крутив у руках засмальцьований зшиток. Мав літ за тридцять і виглядав на пана своїм гарним хоровитим лицем. «Се, певно, дідів знайомий», – вирішив Михасько і, почуваючи, що се неправда, бо дідо виглядали трохи перестрашеним, несміливо підступив до столу. Деколи було дуже трудно витягти діда з корчми, не тому, що той був пияк. Хлопець уже починав розуміти, що старий банує і йому смутно сидіти в чужій хаті, дарма що мама дуже його любили.
Михасько був ще дитиною і цікаво роззирався по людях. Одні від горівки запалювалися і починали гвалтувати, ніби їх ніхто не чув. А інші смутились, і в очах їхніх поставали сльози. Жид Йосьо звивався, усміхаючись до кожного, і зелена засмальцьована хустка обтискала його грубу шию, ніби він збирається повіситися, але ніяк не знайде часу.
– Михайле! – дуже поважно обізвались дідо. – Йди додому і скажи мамі, що в нас будуть ночувати пан Зоріан.
Аж усі обернулися і вмовкли. Йосько теж завмер і хтів щось сказати, але прикусив язика. А пан з таким чудним іменем ласкаво глянув на хлопця великими синіми очима.
…Мати стояла коло ліси. Мала на плечах темну вовняну хустку. Схопилася за серце, коли побачила, що він так шалено до неї біжить. Михасько ще здалеку засміявся, аби вона зрозуміла, що нічого лихого не сталося.
– Мамо, дідо веліли сказати, що в нас буде ночувати пан Зоріан!
– Пан Зоріан? А де ж він?
– У корчмі.
– Де ж я його спати положу, чим нагодую, – загризлася мати.
– Під оборогом. Він, мамо, має якийсь зшиток. Зразу видно, що вчений…
Мати зблідла.
– Він писав щось у ньому?
– Ні, хіба тримав на нім руку.
– Як ти думаєш, Михасю, то злий чоловік?
– Таке скажете! Наш дідо його дуже полюбили.
– Що старе, що мале! Піду скажу татові. А ти возьми дві верети й подушку, постели під оборогом. Або ні, я сама наволочку знайду. Побіжи до Янки, аби позичила сиру на пироги…
…Пан Зоріан був у них три дні. На четвертий пішки подався з Урожа, а куди, ніхто не знав. Михасько складав з татом сіно в копиці. Коли вернувся, то втік під оборіг і гірко там плакав, відтак розуміючи, що тепер все буде інакше. Цілий світ ожив перед ним, заяснів пишними барвами. Восени малий Басараб пішов з дому. У п’ятнадцять літ хлопці шукають свою долю там, де її ніколи не стане шукати людина поважна і старша. А може, доля просто виходить їм назустріч, питаючи, що вони мають за душею і чи раді будуть віддати кожному стрічному кусник хліба і частку серця? І, вислухавши відповідь, йде собі геть, мудро посміхаючись. У її блискучих очах відбивається те, що існує достеменно: небо і дорога.
Михасько мав від пана Зоріана три ради. Прийшов би до них тоді в хату лихий чоловік, то він замкнув би навіки своє серце для доброго і злого.
Три ради пана ЗоріанаРада про слово
– Тобі се, мабуть, дивно чути, – каже пан Зоріан, – але я не піп, не пан, хоч не сію і не жну. Я – ловець, але не ловлю звірини і душі чиєїсь не ловлю. Моє діло маленьке: ловити слова на папір. Поза тим я не дошукуюся, чи се похвальна богові й людям річ. Відчуваю, що так треба.
– Але слів багато, як каміння в ріці! – лякається Михайло, бо се вперше приходить йому до голови, а вони сидять на березі Бистриці.
– Багато, але мені потрібні лише слова-перли, які вириваються з людських уст тоді, коли людину хвилює краса або чуже горе. А найчастіше ті слова стрічаються серед людей простих і безгрішних, як твоя мама чи дідо. Одне слово – то не воїн у полі. Найліпше, коли слова збираються у співанки. Тоді робиться диво. Слова передаються з уст в уста, але красу їхню відчути може хіба той, хто шанує рідне слово. Є стара індійська байка про те, як півень, порпаючи гній, найшов перлину, але вона не видалась йому корисною. Та інший хтось має в пошанівку перло, а не гній. Розумієш мене? Скільки не бував я по селах, а сходив і Білу Русь, і Червону, і Польщу, бачив, як люди без найменшого жалю віддають мені найкоштовніше, а я їм не можу дати нічого: ні хліба, ні землі, ні щирої поради, бо я для них пан, хоча й ходжу в свиті. Отеє мене найбільше мучить. Але шкода, щоб пропадали скарби…
– Пане Зоріане, – несміливо торкнувся його руки Михасько, – ви записуєте, але від того співанкам нічого не робиться: їх все одно співають на селі.
– Маєш мудру голівку, – зітхнув пан Зоріан. – Тільки той хто бере, мусить віддати щось рівноцінне. Бачиш, старі люди вмирають і часто з ними вмирають слова. Хай я встигну дещо записати, але хто знає, чи не вмре мій зшиток зі мною. Та й письмо не кожен знає…
– Я знаю.
– Добре, що знаєш. Може, колись прочитаєш ті пісні, котрі я чи хтось інший записав. Але ти їх не заспіваєш усі. Гарно кажеш, що слів багато, як каміння. От вони лежать на дні ріки, і вода їх омиває, котиться через них, пливе до моря. А каміння лежить незворушно. Жива вода вартніша за камінь, пригодний лише на підмурівок. Правда, без підмурівка хати не збудуєш. Пісні, коли вони живі, се вода, яка поїть людську душу, додає їй снаги. Вчені люди хіба потроху додумуються до цього. Але в руки їм віддавати небезпечно сей скарб, бо вони перетворять його в каміння. Може, вийде колись з сього затурканого люду оден чи кілька богатирів, які, напившись живої води, створять власні перли. Але, коли се буде, не знаю. Боюсь, що роблю се не для народу, а для себе і для тих вчених мужів, котрі лінуються виволікти свої тельбухи з теплих кабінетів…
Рада про мову
– Не знаю, чого мені смутно коло ріки, – каже Михась. – Ліпше в полі або у лісі. Але нам туди не вільно ходити. Пані не позволяє. То ви можете собі куди хочете ходити…
– І ти міг би, – всміхається пан Зоріан. – То все твоє.
– Та… Поб’ють, як злапають.
– Як ти гадаєш, Михасю, чиє сонце?
Хлопець повів очима. Сонце якраз стояло між Ласками і Підбузькою горою, а вони сиділи під дикою грушкою, що одиноко росла на межі.
– Нічиє.
– А небо?
– Так само.
– А земля?
– Панська і хлопська.
Зоріан розреготавсь.
– Овва, земля панська! Втім, що тут дивного… А чого ж сонце і небо нічиї?
– Бо вони не пожиточні. Правда, якби їх не було, то й нас би не було. Але так бог повелів, коли сотворив світ…
– Землю він теж сотворив. Отже, сонце і небо належать всім, бо вони, як ти кажеш, не пожиточні, а земля пожиточна. Тобі се не дивно? Мені – дивно. Бог, як посилав Адама і Єву на землю, то не казав, аби вони взяли собі кусень грунту і ним володіли. Значить, сей звичай противний богові. Дивися, як усе просто: сонце посилає на землю тепло і світло, хмари – дощ, і від того ростуть трави, цвіти, овочі – пожива для людей і звірів! Люди добувають собі поживу, аби не вмерти з голоду, але нащо їм на землю казати «моя»? Вона ж була без них і буде. Людині належаться хіба плоди її праці. І вона мусить стояти в ласку землі, сонцю й воді.
– А богові?
– Почекай, Михасю! Чи тямиш, що я тобі кажу?
– Мені здається, що я се знав і забув…
– Знав, Михасю, знав! – втішився пан Зоріан. – Кожен се знав колись. Ще перед тим, як сюди прийшла християнська віра, наші предки молилися Землі, Сонцю, Воді, Вітру. У них було много богів. Один відав худобою, інший – смертю… Вони бачили світ таким, як я тобі кажу, бо мусили стояти в ласку. Земля для них була матір’ю. Ще й зараз говорять «мати-землиця», бо вона родила нас і годує. Ти, може, спитаєш, чи досить знати простоту світу сього? Чоловік – се ще дитя, напівзвір. Щоб стати ближче до бога, сього замало. У Біблії йдеться про такого напівзвіра. А у Євангелії… Пригадуєш: спочатку було Слово і Слово було Богом. Найвище за все – Слово, сиріч Розум. Син божий вчить нас розуму. І ніби каже: «Дотепер ви були звірами і грішили, але я дам вам розум, щоб ви стали людьми».
– Я знаю, – похопився Михасько. – Ісуса за то розіп’яли на Голгофі, що він хотів, аби люди любили одне одного… Ніхто в те не міг повірити.
– Хто тобі таке казав?
– Дідо…
– Маєш мудрого діда. Христос вчив, що всі рівні перед богом, отже, і перед землею, і перед небом, і перед сонцем. Але того нашим предкам ніхто не міг пояснити. Їх насильно змусили до християнства, як вас змушують нині до панщини. Се ж протиприродно, бо тут нема любові, а лише униження і злоба. Сей наш світ такий страшний, Михасю, що ліпше тобі ходити за плугом, аби вберегти в собі душу. Се твоя стихія. А моя, – пан Зоріан зітхнув, – волочитися по селах, ніде довго не спиняючись…
– Ви хочете йти від нас? – затремтів Михась.
– Завтра, певно, піду.
– Не йдіть, пане Зоріане, не йдіть… Ви ще весілля урізького не виділи.
– Ну, добре, вговорив. Хоч гість, як кажуть, хіба три дні в хаті вважається гостем. Нині увечері поведи мене до вашого священика. Може, має старі літописи…
Михасько не знав уже, кому дякувати: чи богові, чи сонцю, яке сипало щирозлотне проміння під ноги, роблячи дорогу через поле веселою.
Рада про пам’ять
– Отут у нас кождої весни ховають біду, – каже Михасько.
Місце звичайне, від весни поросле травою, яка обсипле насіння і через зиму пролежить нескошена під снігом. Трохи нижче – болото з кінською м’ятою і зеленим пишним бур’яном, в той час як навколо все сохне від спеки й у деревах поволі гусне сік.
– Гарний звичай. Люди, певно, дуже тішаться, коли закопають горе?
– Ні. У нас того нема, щоб хтось дуже тішився. Хіба від горівки…
– Я помітив, що у вашому краю люди дуже поважні, ніби бояться, що завтра з ними станеться якась біда. Тільки пісні русинські дуже ласкаві. Чим ближче до гір, тим ласкавіші, певно, від того, що тут збереглася давніша мова. Я так думаю, Михасю, що колись люди говорили співаючи. Ся мова свідчить про лагідність люду, котрий не нападав, лиш боронився. Той, хто ростить хліб, любить мир і спокій, а хто не має своєї хати, котиться по світу, шукаючи собі й іншим муки. Зерно без коріння, але коли впаде в землю, то з нього може вирости велике дерево. А без зерна земля – пустеля.
– Я хтів би увидіти світу.
…Погідного дня з Ласок можна було бачити місто С. Хлопець вперше здригнувся від дивного почуття волі. Здавалось, що можна збігти з гори й піти гостинцем, не дбаючи про те, що лишилось позаду, не озираючись. Слова пана Зоріана не дотикали його серця сього разу.
– Боже, яке маленьке наше село! – вирвалось у Михася. – Я би тримав його на долоні. Чому все таке мале з гори? Якби я жив на горі довго, то н'е знав би, як виглядають люди і що вони думають. Пане Зоріане, а ми ближче до бога на горі?
Той посміхнувся:
– Бог у кожному з нас. Він не робить різниці між тими, що внизу, і тими, що наверха. То хіба люди роблять.
Ой як ти підеш горою-горою,
Назве тя матінка бідою-бідою.
А як ти підеш долинов,
Назве тя матінка дитинов.
Се не значить, що чоловік мусить бути такий, як усі, а те, що коли він родився на шевця, то зробить дуже зле, ставши маляром без таланту. Хочеш подивитися світ – дивися, хіба вертайся додому не надто пізно, бо забудеш всі ті ласкаві слова, які в твоїй крові. Може, вони навернуть світ до миру й любові. Я вчора говорив про се з вашим священиком. Обіцявся помогти тобі в науці…
– Ой, пане Зоріане! – Михасько клякнув перед ним і поцілував руку.
– Ти що, здурів?! – злякався пан Зоріан. – Я є великий грішник, і нема чого переді мною клякати.
ПташокЗемля ще дуже зимна: вночі вкривається льодом і зрана він ще тріскає під босими ногами. Може впасти сніг, й мусиш тоді сидіти на печі з меншими дітьми і перепитувати маму чи діда:
– Сніг ще є?
– Є,– каже мама або дідо. – Ще доста снігу. Бавтеся на п’єцу собі тихо.
Їм ніби байдуже, хай би сніг і вліті був. Мама, як зварить їсти, фурчить веретеном. Дідо ходять по обороті й щось там помагають татові й не дуже хочуть розказувати байки, хіба деколи пригадають, яка то була раніше зима і яка весна.
– Був раз великий голод. Такого я більше не пам’ятаю. Ще за Польщі. Файно весна почалася, і тепленько було, а в маю випав сніг і лежав цілу неділю. Всьо пропало: і бульба, і збіжжя, цвіт почорнів. Гіренько було дивитися на таку біду… Хто встидався йти на жебри, той спух з голоду. А хто виратувався – по нього моровиця прийшла восени…
Мама схлипує і перестає фурчати веретеном.
– Скажіть, тату, чи було і чи буде колись добре на сім світі?
– Господь присудив, доньцю, нас на муки. Сина свого не пожалів, послав на хрест. Видно, так має бути, аби оден чоловік терпів біль з розпуки, другий – з хороби, а третій – з голоду. Має він і чим тішитися. Скоро сонінько розтопить сніг, а цього року його много: буде озимина красна. Бог дасть, діточки підростуть на хлібі, помагати будуть.
– Йой, татунцю, мене ніхто так не звеселить, як ви… Боюся, аби зло до нас не приступило яке, бо вдурію. Маю слабу голову. Що тоді з діточками моїми буде, як я піду блудом?
– Ні я, ні чоловік твій дітям маму не заступлять.
Мусиш за них думати, а не за себе. І не хлипай, бо дивляться з п’єца. Михаську!
Дідо, великий, у довгій по коліна білій сорочці, з волоссям по плечі, заглядає за комин:
– Михаську, ти вже виріс за зиму, візьму тебе в С. по буськів. Запряжемо фіру, залатаєм міх, та й поїдем. Буськи за пару неділь прилетять і будуть чекати на нас в С., бо до Урожа не мають сили летіти.
Михасько, як кіт, скаче просто з печі дідові на груди:
– Поїдем! Поїдем!
– Не дуріть дитині голову, бо буде плакати, – тихо каже мама.
– Га, а пам’ятаєш, як ти просилася по буськів? Забула?
– Піду, тату, принесу насіння з комори. Переберемо з Михаськом…
…За якісь дві неділі Михасько з такими самими малими скаче на вигоні, по траві, де повитикалися цвіти морозу, і кричить:
Ку-ку, ку-ку, птичко мала,
Ти нам співала, правду казала,
Щезла, щезла, щезла зима!
Віддалік, коло випаленої громом липи, стоїть панок у всьому чорному і крадькома лапає горобців і синичок, скручує їм голови і ховає за пазуху. Михасько бачив се, й інші діти бачили. А коли набралися сміливості й приступили до липи, пана там не було, а на вершку вила собі гніздо ворона.
– То нам привиділося, – казали старші люди.
– Та же чоловік не може перемінитися у ворону!
Як би надворі не було красно, як би не тішилося все живе весною, навіть дитяче серце стискається від якоїсь нерозумної туги.
– Тримай, Михасю, міха, аби не розв’язався, як фіра зачне гуцати по ямах, – обертається до хлопця тато. Він нині з самого рана веселий.
– Добре, – Михасько обнімає щосили міх з насінням, хоч тато ще не вйокнув на коні.
Хлопець мовчить до самого поля, щоб не відкусити собі язика.
– Дай боже щастя! – кажуть стрічні.
– Дякую, дай боже й вам! – поважно відповідає тато.
Сонечко починає пригрівати. Тепер Михаськові вже не так зимно. Він примічає перші цвіти, поверх яких куриться туман, чорні верхи гір, ліс і дорогу, залиту болотом.
Тато сіє овес, а малий стоїть коло воза і дивується, як то може вирости з легеньких сухих зерняток стіна зеленого, а потім білого вівса, сніп з якого буде стояти на різдвяні свята під образами. Тато раз у раз вертається, насипає в решето зерна і не обзивається до хлопця.
Притулившись лицем до шорсткого міха, дитина дивиться догори, в небо, звідки сіється спів пташка. Се друге диво, бачене ним досі: маленька сіра пташинка співає цілий день над полем, яке засіває його тато.
Одного дня Михайло Басараб піде з Урожа. Минують літа, і на цвинтарі спочинуть його дідо, мама й тато. Тільки б не настав час, коли земля перетвориться в пустелю, коріння зотліє й обірветься пуповина між жайворонком і сіячем…
Уріж, 1986 рік
