Текст книги "Гірчичне зерно"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Блакитна кімната

– Ти міг би тут жити, тату…

Подивись, які прегарні шовкові блакитні штори,

блакитна люстра

і блакитне покривало серед блакитних стін.

– Що означає блакить?

Чистоту неба, погляд пролісків і дитячих очей,

чистоту дівчини, яка сидить у блакитній сукні поруч Єдинорога,

що охороняє її, чи вона його охороняє.

– Неприступна твердиня із важкої білої цегли ховає в собі кімнату, де, мабуть, сняться блакитні сни,

хоронить в собі Блакитних танцівниць Дега в рамці ручної роботи.

– Скільки коштує, діти мої,

ваша блакитна кімната,

у яку ви хочете мене пустити на ніч?

Мене, старого батька, в погано випраних шкарпетках, у дешевій сорочці й витертому светрі.

– У нас ще є рожева кімната, тату, рожева. З шторами рожевими і рожевими стінами.

– Хіба ж я дитина, щоб тішитись рожевими снами?

Ви – діти мої, де ж мої онуки?

Ми могли б разом дивитись рожевий захід сонця з рожевої кімнати,

якби сусід не заступив мурами небо.

– Ох, тату, вчора ми їздили в поле,

рвали кукурудзу зі своїми знайомими з «Радіотоварів».

Їх тільки цим і здивуєш: на колгоспному полі набрати огірків,

кукурудзи, соняшників. Вони тішаться, як діти,

з того, що це дармове. А штраф – то пусте.

То ми все своєю кривавицею наживали,

а тим щасливцям липнуть до рук гроші.

Ми теж колись були такі, як і ви, тату.

Жили собі на мізерну і чесну зарплату…

…Вікно у його хаті було відчинене навстіж. Сусідка добілювала стіни.

– Собі нині білила кухню, бо йдуть свята, то заодно й вам. Онуку пришлю, най підлогу вимиє. Тепер мушу корову доїти.

Михайло розгубився і, коли сусідка переступила поріг, вхопив її руку, поцілував. Ганя почервоніла, але швидко спам’яталась і лукаво посміхнулася:

– Я аж на двадцять літ помолодшала, як ви мені, пане Михайле, руку поцілували!

За тиждень Басараб навів лад у хаті, скопав городець і думав тепер, чим його засадити. Певно, картоплею, цибулею, кропом, чий запах він так любив, буряком, морквою. Ще квіти, щоб зацвіли найраніше. Сам він не родився ні квіткарем, ні городником. Любив дивитися, як росте й цвіте, проте жодна таємниця землі не була ним розкрита. Але ж урізькі люди вважали його за свого! Правда, на старшого сина ніхто б не сказав, що він тутешній. А на молодшого?..

Вітер на мості зривав капелюха, тому він притримував його обома руками. У долині, під насипом, стало легше. Вітер пхав у спину, і Басараб пішов за вітром по пасовиську з квітами морозу, що цвіли при самій землі, як кожна квітка ранньою весною. Село з-за ріки виглядало на те село, яке він колись покинув: лагідне, затишне, захищене від вітрів садами.

Він міг дивитися на нього вічно, а ще б діждатись, коли зацвітуть черешні. У селі, і на Ласках, і по лісах – всюди черешні.

Михайло звернув до Черхавського лісу, ще напівсонного й тихого. Ліс ріс по обидва боки горба, що звався Обоча, власне, не ліс, а зруб, що вигнався калиною, ліщиною і молодими дубками. Він знав, що не підніметься навіть на Обочу. У лісі ніщо так не любувало ока, як квіти. Басараб пам’ятав ще їхні назви: проліски, золоті ключі, зозульки, конопельки, але плутались вже інші, літературні назви: первоцвіт, медунки, анемони. Золотими ключами відкривав бог весною небо, а коли прилітали зозулі, зацвітали зозульки. У цьому гарному і незмінному для кожної дитини світі гадючник в’язолистий звався божим тілом, пухівак – котячими лапками, жовтий болотяний ірис – когутиками, вовчі ягоди – диким бозом. Хто, крім дітей, міг вигадати ці назви, коли в неділю або у свято вони прибігали до лісу? Їхні матері приходили сюди з веретами, щоб врізати свіжої трави корові, а до ліку вживали трав ближчих: звіробій, чистотіл, рум’янок. Ліс – то таки дитяче царство, і тільки діти мають право називати все живе, коли дорослі дають назви імена речам, зробленим їхніми руками.

Давня мова не мала в собі фальшивих слів, а коли вони з’явились, то остерігались їхньої облудності, як остерігаються й досі. То були чужі слова завойовників, які змусили народ до чужих звичаїв і перекрученої релігії, але не змусили дітей забути їхню дитячу мову. Гори і ліс – найліпший сховок для слів. Доки є ота краса, доти є Уріж і доти з ним можна розмовляти.

3

Хата й досі лишалася пусткою. Світились у темряві стіни, на вікні висіла випрана фіранка, пилюки не залишилось ніде, але бракувало найнеобхіднішого, щоб хата могла зватись Домом. Притулок. Хотілось сказати «останній», але тепер Михайло не бажав нічого чути про останній притулок. Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі. У давніші часи він сам просився до чужої хати: йому відчиняли двері або гнали гетЬ. Коли кусник хліба міг врятувати чоловіку життя, Михайло Басараб сам чекав, щоб йому щось дали. А тепер гостять горілкою. Михайло не тримав удома горілки, та й грошей не було. У місті на книжці лежало триста карбованців на похорон, а пенсія йому йде на дім престарілих. Справу можна було б якось залагодити, хоча б через сільраду, але Басараб ніяк не міг зважитись. Чомусь йому здавалося, що колись за ним приїдуть, дадуть укол, щоб він заснув, і відвезуть туди. Старший син їм поможе…

Щур більше не вилазив на стіл. Старів на очах і невдовзі мав лишитися товаришування з господарем цієї хати. Годинами нерухомо сидів коло помийного відра і дивився, як чоловік, надівши окуляри, сліпає над книжкою. У грудях в нього щось скрипіло, ніби позсихалось. Так вони зійшлися всі троє: хата, щур і Басараб, троє старих, яких пильнувала смерть з годинником у руці.

Про час

Висохле тіло, ти колись було спрагле.

Не час тебе зруйнував, а досвід.

Я знав колись хлопця. Він помер у двадцять два роки і був старіший за мене, тодішнього й нинішнього.

Я пережив його майже на сто років,

але не став мудріший, бо мене не з’їла хвороба і лікарі мені не казали:

«Помреш улітку; в липні або в серпні, якщо пощастить.

На всяк випадок кинь писати вірші».

Вчорашній гімназист начитався Вольтера,

надихався отруї львівських кав’ярень. Панночки-

каналії носили його серце в сумочках по черзі.

Не мав куди дітись, вдома злидні,

мамина надія, пропив усі гроші,

а наостаток платив кров’ю.

Дивився на себе в люстро і бачив не поета

Олександра Козловського,[1]1
  Олександр Козловський (1867–1898) жив насправді. Посмертно, з допомогою Івана Франка, вийшла у Львові його книжка «Мирти і кипариси».


[Закрыть] а трупа.

І безсило стискав кулаки, плювався,

кричав: «Ти, потворо!»

Просився: «Хочу вмерти на твоїх колінах,

Маріє. Я жив увесь час між мурів.

Їхня пліснява вбила мої легені.

А вірші пишу тільки тому,

що боюся смерті».

(Неправда. Хто знає, чого я прошу?)

«Я б хотів пливти у козацькім човні,

минаючи Київ, минаючи Канів і Січ.

А на дні розвівалося б довге волосся русалок. Вони манили б мене до себе,

але я б не дався. Я доплив би до давніх язичеських капищ,

де досі моляться багатьом богам,

а не одному: сонцю, грому, коханню,

де мені не належиться нічого

і належиться все.

Гирло – це ж і є витік».

Сусідка Ганя принесла насіння чорнобривців. Михайло просив її колись.

– Може, вже пізно сіяти?

– Сам раз. Земля прогрілася. Дайте я вам посію.

– Дякую, я сам. Знаєте, відвик від землі, то мені за втіху в ній порпатися.

– Як хочете. Виджу, бульба у вас файно зійшла. Ще день-два – й треба обсікати. Невістка нашу вчора пробувала. То добре, що сухо. Не заростає. Дасть бог, восени будете зі своєю бульбою. Всі мене питають, чи ви надовго приїхали. Я кажу, що не знаю. Ви би взимі до сина перебралися. Старшому чоловікові треба тепла…

– Може, й переїду, – відказав Михайло. – А ви що, вже йдете? Посиділи би трохи.

– У кухні палю, аби не згасло. Думаєте, не хочу з вами посидіти? Робота. Малу нині до школи не пустила, бо перемо. Невістка цілий день у місті, то все на мою голову. Я собі думаю, що цілий вік гаруєш, а той роботи не видно. Сяду увечері коло телевізора – очі злипаються в старої. Ви хоч світа увиділи, а я хіба в сорок третьому році, як був голод, з мамою на Волинь ходила міняти лахи на бульбу. Ото всі мої вандрівки. А ви аж в Америці були…

– Та ні, Ганю… До Італії доїхав, а як треба було сідати на пароплав, вернувся назад.

– Шкода… Були б тепер паном. Слали би нам посилки з Америки. Кася Федикова маєтку доробилася на тих посилках, що брат з Канади висилає. А як він, не дай боже, вмре, то їй всі гроші відпише, бо бездітний вдівець. Мають люди щастя. Прийду до вас в неділю або ви до нас приходьте. Десь вам самому скучно сидіти?

– Та трохи скучно.

– Ходіть покажу, де сіяти чорнобривці. Візьміть мотику.

Михайло Басараб відчув гострий запах чорнобривців, якийсь наче не квітковий, і зрадів, що пам’ятає його. Не мав у собі хліборобського розуміння того, що все потребує свого часу: сіяння і сходження, ріст і цвітіння, і що людині не дано пришвидшити цей процес, хай вона навіть відчуває доконечну потребу побачити цвіт чорнобривців.

Зробив рівчачок і пропускав між пальців легке насіння, схоже на наконечники пір’їн, що вростають у тіло малих пташок. Загорнув усе землею. То було щось інше, ніж садити цибулю чи картоплю, бо, скільки б не садила квітів людина, їх завжди мало.

Поснідав чаєм. Магазинний вже закінчився, то Михайло заварив собі вишневих гілочок, ще раніше ним зрізаних. Вишні й черешні уже цвіли. Намастив хліба повидлом. Давно йому так не смакувала їжа. Крихти хотів укинути в рот, але згадав про старого щура і висипав коло печі.

Сонце ще не пригріло настільки, щоб можна було відчути, як пахнуть сади. Михайло Басараб ніколи не мав саду і не міг оцінити, яке то багатство, коли біля твоєї хати цвітуть вишні. Скільки разів стискалось у нього серце, коли серед зневіри і розпачу приходили Шевченкові слова:

 
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата.
 

Боже, тільки у великій муці можна збагнути цей вірш, очиститись ним і помолитись його слову.

На Ласках цвіли черешні, наче вінок, обіймали гору. Наче сивина, подумав він. Годі було висидіти в хаті такого лагідного сонячного дня. Красно, згадав Басараб напівзабуте слово і ще більше втішився. Не пішов селом. Поза городами вела ще одна дорога. Спочатку звернув між старезні, побиті громами липи, що вели від школи, колишнього дому панів Сорочинських. То була давня дорога в місто Д., куди Сорочинський возив молоко й масло на продаж. Липи бачили фіри й брички, графиню Комарницьку, яка збудувала тут церкву з самого дуба на знак жалоби по чоловіку. Замолоду була гapнa. Тепер таких гордовитих жінок не зустрінеш: висока фризура з чорного волосся, делікатні риси, бліде лице. Більше заміж не вийшла, але по якімсь часі спродала маєток Сорочинському й переїхала до сина в Краків. Дивно ходити по землі, по якій ходили колись давно померлі люди, і ти їх бачив, але говорити не смів, бо був хлопом, ще й до того русином. То в лісі зникає відчуття часу, який люди називають історією, і ніхто не спитає, чи не доста, діду, з тебе такого довгого життя і довгої пам’яті, з котрої ти по сей день не навчився вибирати основне? Певно думають, що жити – то тяжка мука, ніби дертись на високу скелю. Коли ще вірили в бога, то мали якусь надію на царство небесне, а нині вважають, що їхня доля в їхніх руках. І так уже вертять-крутять тією долею, так нею міняються і торгують, що видихуються на півдорозі і падають, бо не знають, куди вони йдуть.

Михайло Басараб йшов собі помалу, навіть не тряс палицею у гніві, бо не мав палиці. Уріж – то було єдине місце у всьому світі, де правда торжествувала над кривдою, а ласка над жорстокістю. Коли щось зникало, гинуло, то поверталося через якийсь час дитиною, квіткою, молодим лісом. І світ мінився з кожним здобутком, залишаючись незмінним по суті. Ніби воскресав. Коріння кожної людини вростає у таке місце, але іноді треба прожити кількасот років, щоби віднайти свій Уріж – урізаний долею клаптик землі, який минають війни, хвороби, смерть.

Михайло мав добрі очі і скоро розрізнив на схилі гори липу і хрест, з-під яких било джерело. Звідси брали святити воду. Довкола зеленіли кущі терену й пишно цвіли золоті ключики-первоцвіт. Квітки починались коло його ніг і бігли вздовж струмка аж на гору. Він не міг за ними побігти.

Уподобав собі місце коло одинокої грушки і там сів. Грушевий цвіт солодко пахнув, забиваючи всі інші запахи. Пелюстки опадали і лежали незаймано чисті на сухій землі. З-під грушки було добре видно Уріж, нижній і вижній, як колись казали, звідкись взявся хлопець років десяти. Ще не перебраний з шкільної форми, певно, мами не було вдома, щоб насварила. Ходив собі з довгим прутом, копирсаючи кротові купи, і цікаво позирав на Басараба. Сільські діти встидливі, то він і не сподівався побалакати з хлопцем. Усміхнувся до малого, і той став як укопаний. Видно, йому нудилося самому. Корів ще не виганяли на пашу, то не було йому в будній день товариства.

Михайло звівся і рушив до хлопця.

– Добрий день! – привітався, піднявши капелюха.

– Добрий день, – почервонів школярик, вражений тим, що такий старезний дід знімає перед ним капелюх.

– Раз ми вже здибалися, то давай познайомимось. Можеш кликати мене вуйко Михайло.

Хлопець пирснув:

– У нас на ведмедя кажуть вуйко Михайло…

– Хіба ведмідь то щось зле? Гарний звір.

– Корову роздере або теля, який він гарний? Якби я мав рушницю, то повбивав би всіх ведмедів і вовків!

– То як же тебе звати?

– Стефко.

– Ти, Стефку, послухай, що я тобі скажу. Жаден ведмідь, як має що їсти в лісі, не полакомиться на корову. А як дуже голодний, то що мусить, бідний, діяти? Ти чув, щоб у вас ведмідь хоч одне теля роздер?

– Ні, але мені дідо розказував.

– Ось бачиш. А ти би вбивав.

– А якби він на мене напав?

– Ну, тоді так, тоді треба рятуватися.

– Ходімо до лісу, – запалився Стефко. – Я сам боюся, а з вами можна.

– Якби ж то я міг вийти догори… Важко.

– Тому, що старі?

– І тому, і не тому. Хворий я, задихаюсь.

– Шкода. А я ще на горі не був. Старші хлопці ходили влітку на черешні, а мене лишили пильнувати худобу, аби в овес не пішла. Я хіба коло хреста воду пив. То зле, коли малий… Іван Миколайович хоче зі старшими учнями йти на розкопки. Знов мене не візьмуть.

– На які розкопки?

– Та ось тут, де ми стоїмо, скарб шукати. Я вже сам хотів узяти лопату й пошукати, але передумав. Вдень мене люди побачать, а вночі сплю коло баби. Ніяк не можна втекти…

– Давай трохи присядемо, Стефку. В ногах правди нема.

– Я вам палицю виріжу, хочете?

– Та я вже сам бачу, що без палиці мені ніяк.

– Я виріжу. Завтра візьму ножика.

Посідали під грушею.

– Слухай, Стефку, – обережно почав старий, – якби тут був скарб, то я сам би з тобою пішов його шукати. Я довго не був у селі, але я звідси родом і пам’ятаю багато чого. Можеш мені вірити. Люди позабували все. Якби тут взявся щось копати, то знайшов би хіба гниле дерево, і більше нічого. Бо на цьому місці люди щовесни закопували своє горе.

– Горе?

– Біду, гризоту. Скажімо, хтось голодував, хтось слабував, чи вмерла людина і всі її рідні дуже за нею тужили, чи хата в когось згоріла, розумієш?

– Угу.

– От вони й закопували горе, аби не верталося до хати.

– А коли відкопати, то вернеться?

– Хто знає… Може, воно зотліло, як дерево, а може, й ні.

– Треба сказати Івану Михайловичу.

– Скажи.

Хлопець задивився на гори.

– А ви знаєте, чому Ласки?

– Певно, від того, що турки й татари не змогли піти на дальші села, в гори. Вони ж воювали в степах, а лісу й гір боялися. Гора їх спинила, не гора навіть, а люди. Бачиш цей камінь? Може, його скотили колись з гори НА татарське військо.

– Я би тих татарів усіх з кулемета постріляв!

– Тоді ще кулеметів не придумали. Ти, як хочеш, іди на гору сам. Я буду за тобою дивитись.

– Не знаю… – завагався хлопець. – Я ще там не був.

– А ти не мусиш іти до лісу, а попри ліс. Я тебе буду весь час бачити.

Басарабові самому було дивно, чого він так впрошує хлопця йти на гору. Нарешті той згодився. Спочатку йшов несміливо, а коли порівнявся з криничкою, побіг. Навіть не озирнувся. Маленька постать зникла за поворотом. Михайло знав, що є таке місце, звідки не видно тому, хто внизу.

Заболіли очі від сонця. Ні, то не він стояв зараз на самім вершку гори і бачив на обрії місто С.; не йому світ видавався таким маленьким і чудовим, як перлина. Його перлина була затиснута в кулаці. Щось прошурхотіло повз нього, ніби ящірка. Але то був камінь, завбільшки з яблуко, який котився з гори, підстрибуючи на кожній ямці. Михайло засміявся.

Через пару днів до Михайлової хати постукали. Він якраз читав і тому не чув кроків. При світлі гасової лампи важко було розгледіти чоловіка, що відчинив двері. Аж коли той озвався молодим голосом, Басараб відчув, як всередині у нього затерпло і руки враз ослабли.

– Ви мене, Михайле Йосиповичу, не знаєте. Я вчитель історії, Іван Михайлович.

– Так-так, – сказав Басараб. – Прощу сідати. Я вже сам збирався до вас зайти. Правда, не знаю, чи вийшла б у нас розмова. Я чув, що ви тут тимчасово.

– Ще рік відпрацюю, – спокійно пояснив учитель. – Я зніму плащ з вашого дозволу.

– Прошу.

То був молодий високий чоловік, з рідким волоссям, при костюмі, але без краватки, що для такої старомодної людини, як Басараб, означало неофіційний характер зустрічі.

– Я до вас ось в якій справі. Ваші урізькі дідусі й бабусі вдають, що нічого не пам’ятають зі свого минулого. А діти, ясна річ, фантазують. Вірити їм у такому серйозному питанні, як історія, не можна. Я б хотів їх захопити науковою роботою. Ви думаєте, я повірив, що на Ласках закопано скарб? Тутешні люди, якщо й мали колись гроші, то купували на них землю. А опришки, як відомо, у ці краї не заходили. Без сумніву, це одна з могил бронзової доби. Донедавна мені було все ясно. Коли раптом ловить мене в коридорі третьокласник Степан Страшівський і починає лепетати, що вуйко Михайло казав, аби ви, боронь боже, не розкопували могили, бо там закопане горе і воно ще живе. Повірте, у мене волосся дибом стало: живцем поховане горе!

Вчитель замовк і нагадував зараз перелякане цуценя, яке вкусило і чекає, скулене, на удар. Йому було гидко це говорити, але іншої мови він не знав, крім навченої в школі і університеті педагогами-перестрахувальниками. Свій чоловік з Урожа ніколи б не розмовляв так зі старшими за себе.

– Хлопець нічого не нафантазував. Я сам бачив, як люди ховали свою біду.

– І давно це було? – перейшов до іронії молодий історик.

– Я був у гурті людей, котрі йшли за возом, запряженим волами. На возі стояла труна, у яку кожен клав свою біду. Бувало, не вміщалася, коли пошесть чи неврожай. На всяк випадок тримали ще одну труну: для Вижнього Урожа, бо починався цей похід з Нижнього. Хто мав силу, то йшов аж на Ласки, хто не мав, полишав свою біду на громаду…

– А в якому році це було точно? Як історик, я потребую дат…

– Е, – махнув рукою Басараб. – Далась вам та хронологія! Не хочу, щоб ви мене вважали за варіята. Я вже свій вік прожив і пережив. Пощо вам ті дати?

– Пощо? – розгубився історик. – Історія не може існувати без дат. Це й школяреві відомо.

– Так воно так, але як мені трапляється якась книжка з історії, то вся вона начинена, як ковбаса салом, датами, а про те, чим дихали і що шукали люди, ні слова. Хай вже то та книжка буде для професора. А простий чоловік і радий би взнати, що колись діялось, з якого він роду, та не має звідки. Ага, бачить історичний роман… Аж труситься від утіхи, а там таке понабріхуване, що навіть йому, невченому, не по собі стає. Щось воно не те, зате читати легко, дат нема. Тобі ніколи не хотілося втекти зі школи?

– І зараз хочеться! – з викликом сказав учитель.

– То вже добре. Поки ти тут сидів, я зрозумів, що мусиш тікати. Не так зі школи, як від школи.

Вона не безгрішна. Якщо міняти щось у цьому світі, то треба починати від школи. Ти казав дітям, як це сталося, що ми під Польщею опинились? Або чому нас звуть бойками? Або за що люди так любили Довбуша? У підручниках того нема, а якщо є, то один рядок. Та не дивись на мене так, ніби я тебе з’їсти хочу. Цьому ти мав сам вчитись. Але, певно, часу не було?

– Ніхто тепер не має часу, – буркнув хлопець. – Але в мої обов’язки не входить займатися розкопками. Позакласна робота, правда, формальність. Думаєте, я не бачу, що займаюсь дурницями? Якщо я поживу ще тут з кілька років, то геть здичавію. Людина мусить спілкуватися з собі подібними, поки вона молода. Як там на старість, не знаю, але мені здається, що старі люди вміють розмовляти з усіма. Хай я дечого навчу цих дітей, але з чогось мені треба живитися, звідкись черпати силу? Не з самих книжок. Коли я сам, у мене немає стимулу.

– Ніхто не хоче жити сам, то правда…

– Я ніби й не здалеку, з міста М., але ваші люди мені незрозумілі й своїм я тут не стану. Вчителі-східняки по тридцять років живуть – і чужі. Скажіть, яке мені діло до Урожа, коли я тут опинився по розподілу, фактично примусово? За які гріхи мене відірвали від рідного міста, від батьків, друзів, дівчини, врешті-решт?

– Маєш рацію, – знову згодився Михайло. – Але ж колись ти поїхав з дому, бо він тобі здавався тісним. Я теж свого часу подався світ за очі, коли зрозумів, що хата мені замала і до скону доведеться гарувати коло землі, плодити дітей, таких самих темних, як і я, й умерти на печі, ставши для всіх зайвим ротом і тягарем. Сам я до того не дійшов. Треба чужі очі, щоби подивитись на тебе збоку. І от якось прийшов до Урожа чоловік. Шляхтич. Ми всяких шляхтичів бачили: бідних, але гонорових. А той прийшов у дранті, геть-чисто жебрак, і просив не хліба, не води, а щоб йому заспівали пісень. Мав повну торбу паперів і пройшов уже півсвіту. Звався чудно – Зоріан.[2]2
  Йдеться про одного з найперших наших фольклористів Зоріана Доленгу-Ходаківського (Адама Чарноцького) (1784–1825), котрий побував і на Самбірщині.


[Закрыть] Найбільше я дивувався не з того, що йому потрібні співанки, а з того, що то був вільний чоловік. Не орав, не сіяв – а жив. І був веселий у нужді. Звісно, то не був такий мудрець, як Григорій Сковорода, але сила, що кликала його в мандри заради слова, йшла від бога. Він перший пізнав, що історія народа в його піснях. Ті, котрі були після нього, зробили з того науку. Але тепер я би не пішов у ту науку. Я би повернув людям те, що забрав від них: їхню історію. Кожному селу би повертав, просив би, щоб взяли. Я не був тут чужий. Ніколи надто не віддалявся, щоб не згубити себе. А раптом вернувся вже й не старим, а престарезним. Тепер ходжу по селі й мучуся, як мені з людьми говорити. Так само, як і ти. Дивна річ, правда?

– Дивна.