Текст книги "Гірчичне зерно"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

XIV

Андрій Іванович дивився з вікна учительської, як падає лапатий сніг, а потім перемінюється в дощ, а потім знову в сніг. З вікна сніг видавався сухим, як тополиний пух. Колись в дитинстві Андрій був вражений, побачивши серед літа сухий сніг.

– Андрію Івановичу, тіштеся, – сказала Оксана Данилівна, математичка. – Завтра обіцяють включити світло.

– A-а, добре, – відповів Андрій байдуже, хоч се й була новина для нього.

– Завтра все буде інакше.

– Так.

– Може, затворять двері, Оксано Данилівно, – зауважив директор, відчиняючи двері свого кабінету.

Оксана Данилівна почервоніла.

– І ви вірите в ці казки?

– Пустіть, бо мені пора в клас!

– Вчитель має нести в руці факел, щоб учні бачили, куди йти, чи не так, Андрію Івановичу? Як я і сподівався, ваша лекція не мала успіху. І знаєте чому?

– Знаю.

– Ні, не знаєте, шановний! Треба було світла, справжнього світла в клубі! Я вам відмітив путівку, бо це моя вина. У вас зараз урок?

– Так, у сьомому класі.

– Чудово, я прийду до вас.

Олі набридло сидіти за партою, і вона пробралася до вікна. Згори падав сніг, а внизу було болото. З вікна вона бачила трохи не все село і гору Ласки, вже білу. Добре було б там зараз ходити по снігу і дивитися звідти на школу. Минулої весни до них приїхав дуже старий чоловік, Басараб, і поселився у своїй хаті. Потім він умер, а його син продав ту хату на дрова. Басараб любив сидіти на березі річки, на принесенім водою корчі. Ще той корч лишився. І на Ласки ходив. Не на сам чубок, лиш під гору. І теж дивився. Якби він не вмер, то сказав би, чому втворилися двері.

Дівчинка глянула на три пеньки, вже взяті іржею, і їй здалося, ніби вона падає згори на їх гострі, залишені пилою зуби, хоч так неможливо було впасти, хіба що вона б летіла.

Зненацька хтось грубо обхопив її за плечі, намацуючи груди. Оля зойкнула, вирвалася. Регіт оглушив її.

– Ти що?!

– А що, не можна? – вишкірився Олег.

Оля втекла на своє місце. Учні далі сміялися, але задзвонив дзвінок.

– То ненормальний! – сказала Галя. – Треба було дати по морді. Порядні дівчата завжди дають по морді, коли хтось лізе.

Оля заплакала, хоч Галя й сіла коло неї.

«…Коли випаде сніг, буде важче піти, бо залишаться сліди. Ні на чому так добре не видно сліди, як на снігу, бо сніг білий, а сліди чорні. Хтось перший побачить твій слід, прочитає і знатиме, куди ти пішов. Сліди обірвуться на зупинці автобусів, а всім відомо, куди їдуть автобуси. На них написано. А коли й снігу не буде, а ти підеш, і тоді знатимуть, куди ти дівся, бо у ліс чи гори ніхто надовго не йде. Ти б там не вижив. Нудьга на твоєму лиці означає, що ти хочеш піти. Три дієслова: піти, читати, хотіти – означають дію і стан твого буття. Якщо ти викинеш їх із мови, не залишиться жодних слідів…»

Завтра буде світло. А нині ще темрява. Андрій нерухомо сидів за столом, і руки в нього мерзли. Він не міг собі уявити, що завтра яскраве світло без запаху залляє кімнату і знову речі отримають свій звичний статус правдивості й непривабливості. Заголосить радіо в господининій кімнаті, будячи її доїти корову; гасові лампи опиняться в коморі, а свічки чекатимуть різдва. Мертві більше не турбуватимуть нікого.

Андрій сховав щоденник, бо треба було спати. Щось стукнуло в шибку. Він подумав, що то гілка, бо хто б міг стукати до нього. Та й у господині світилось. Аж коли стук став настирливий, Андрій підійшов до вікна. Що за жарти, розсердився він, бо кожен, хто його потребував, міг зайти до хати. Тим часом невідомий зашкрябав пальцями по рамі, силкуючись її відкрити. Андрій накинув на себе куртку, взяв ліхтарик і пішов. Хазяйчин брат сидів за столом, як і три години тому. Якби не його поза, скидався б на мертвого. Власне, він і був мертвий. Андрій тепер нарешті зв’язав докупи всі розмови упівголоса, всі натяки і, чи не останній у селі, зрозумів, що Уріж навідують мертві.

Під ганком стояла темна постать. Андрій освітив лице і побачив, що це той чоловік, котрий забрав у нього ліхтарик.

– Ви щось хотіли?

Чоловік кивнув головою і показав у бік дороги. На обличчі у нього з’явився благальний вираз, котрий мав заміняти слова. Андрій опустив ліхтарик, спрямувавши його на східці.

Він ішов по болоті, наче уві сні, без жодної думки. Чоловік теж присвічував собі ліхтариком. Його ліхтариком. Вони проминули темну школу і невдовзі прийшли до місця, де колись росли сумнозвісні груші. Чоловік у чорному вийняв з канави два заступи. І вони почали копати ще не зовсім замерзлу землю. Андрій запізно спостеріг, що вийшов у кімнатних капцях і може відморозити собі ноги. Два ліхтарики, наче двоє котячих очей, присвічували їхній роботі. Яма глибшала, хоч було немало клопоту з рештками коріння. Піт котився з Андрія градом. Він не витримав, вийняв цигарку і припалив. Чоловік, однак, завзято длубав землю, хоч можна було й не дуже квапитись, бо до ранку ще далеко. Певна річ, ця акція не надавалася до дня. Яма була вже досить глибока, і чоловік стрибнув у неї…

…Баба пішла до сусідів, і Оля довго сиділа в хаті сама. Коли вона була мала, то баба брала її з собою.

Оля винесла Боскові трохи теплого молока з хлібом.

– Їж, Боску, їж, ніч буде зимна. Я, правда, тобі настелила клоччя, але ти не любиш вночі спати в буді. Не бійся, злодій не прийде! Ляж собі тихенько і спи. Може, буде йти моя мама, то ти не гавкай, бо вона настрашиться. То я піду, Боску. Добраніч!

Оля прикрутила в лампі гніт і лягла в ліжко. Розглядала у напівтемряві портрети на стінах: мами, коли мама була у сьомому класі, свій – у першому, і бабину шлюбну фотографію. Оля не була подібна ні до мами, ні до баби, і це її засмутило.

…Лопата дзенькнула об камінь. Андрій, що допомагав відгортати глину від края ями, спинився. Вони знайшли те, чого шукав чоловік у чорному. Андрій присвітив ліхтариком. Чоловік зиркнув на нього вороже і був би відіслав геть, якби не потребував допомоги. У ямі лежала довгаста кам’яна плита. Чоловік показав, що треба її підняти. Андрій неохоче сповз у яму. Вони заступами обережно підняли віко і поставили його сторч. Так, це було віко кам’яної труни. Андрій вискочив з ями, готовий тікати, бо нарешті він ніби збудився від сну. Для чоловіка в чорному костюмі з блискучими гудзиками не існувало вже нічого. Ліхтарики погасли але Андрій не міг не побачити як з ями виходить жінка в білому з лицем вкритим серпанком як пан у чорному свиснув і звідкись прилетіло двоє вороних коней породження цієї моторошної останньої листопадової ночі такі самі безгучні й суворі як їхній пан і його дама і як він посадив її на одного коня а сам скочив на другого і як жінка обернулась й Андрій був вражений її сумною вродою і юністю і як вони залишили його самого але він побіг за кіньми не зупинений застережливим жестом єдиний свідок чиїм свідченням ніколи ніхто не повірить але навіщось потрібний тож він біг дорогою залишаючи на ній сліди босих ніг, бо капці давно залишились позаду і коні в’їхали у церкву але відразу ж вилетіли з неї бо то вже не була церква всередині у ній не збереглося ні крихти святості і на місці вівтаря красувалося панно з космонавтом у стані невагомості і невінчана пара попрямувала далі…

…Мама тихо зайшла, нахилилася, і Оля відчула легенький запах засушених квітів, які вона знаходила в колишніх маминих підручниках.

«Розкажи мені казку, мамо, – не розплющуючи очей, попросила Оля. – Ти колись складала казки, я знаю. Я передивилась усі твої зошити, але не знайшла ні одної».

Проте мама не відповіла нічого, а може, Оля не почула її голосу, а може, мама хотіла, щоб Оля сказала щось інше. Вона тихо вийшла, тільки рипнули двері.

Оля – за нею. Її тіло в нічній сорочці зразу обхопив холодний вітер.

– Донечко! – почула вона і кинулась на той голос, бо ніхто на світі не смів її так кликати, тільки мама.

…Коні в’їхали в алею, що вела до колишнього панського дому. Чоловік у чорному зробив застережний рух, і Андрій притулився щокою до мокрої липи, ледве тримаючись на ногах. Він не зразу зрозумів, що дім валиться. Земля гойднулась, і закричали ворони.

– Господи, – прошепотів він.

Дівчинка в нічній сорочці стояла на дорозі й дивилася на нього.

– Не бійся, – сказав Андрій. – Це просто завалився будинок. Тікай, бо змерзнеш.

– Там мама…

– Ні, там нема твоєї мами. Я знаю, хто там був. Ходи, я відведу тебе додому. Все буде добре, Олю…

Він зняв з себе куртку, вкрив нею дівчинку, взяв за руку і повів.

«…Я чомусь уявляю їх на полі снігу, не спотвореному слідами. Двох нещасливих закоханих, від чиєї пристрасті розвалились мури. Може, серед снігів вони б знайшли спокій, відпокутувавши свою провину. Очі їхні заплющені, уста мовчазні. Якоїсь ночі випаде той сніг, що не тане, і його чистота буде їхнім останнім покривалом і порятунком».

Тим часом навіть страшний гук не міг підняти нікого з постелі. Тільки Стефан Карпінський, що жив біля самої старої школи, схопився, вибіг надвір, бо йому здалося, що почався землетрус. Він ще не видів, аби такий великий дім розпався на дрібні кавалки. Ніби якась сила вирвала його з корінням і кинула на землю.

Галя Петречкова почула той гук і подумала, що дитина впала з колиски. Вона кинулася: нема колиски, нема дитини, і навіть повзунки, що сушилися на печі, теж пощезали. Жінка відчула полегкість, ніби половина її самої покинула хату, і молилася до самого ранку, коли пора було відімкнути двері і йти на роботу.

Люди прокидались і помічали, що дорогі гості покинули їх, не прощаючись, і не могли пов’язати розвалений панський будинок з їхнім відходом, і знову змовились мовчати, і палили свічки на могилах 1 листопада і на Великдень. Вони мали тепер вдосталь світла.

Андрій Іванович три тижні пролежав з запаленням легень у лікарні і кінець кінцем зовсім одужав, тільки коли дивився на Олю під час уроку, пригадував лице тієї дівчини, котру вирвав із небуття чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Та й тепер старий дім не заступав ні річки, ні лісу.

…Але це нічого не пояснює, бо це не закінчення, а лише розв’язка. Незалежно від нас існує правдива оповідь про Пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками, яка пояснює все і тому небезпечна.

ПАН У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ

З БЛИСКУЧИМИ ГУДЗИКАМИ

Тоді на землю спадав як не мор, то голод або вліті Бистриця заливала хати, доки село не перебралося на горби і звідти з розпукою дивилося, як гине збіжжя. Вода забирала овес, що вже підносився, і ще до переднівка наставав голод. Бойко мнув у жмені пустий колос, стоячи на колінах в багні, і не чув себе винним перед Господом. Але й не смів винити милосердного Бога вголос. Запинався у латану верету і йшов додому до купи мізерних дітлахів.

Та якось жили, бо не мали ліпшого краю і ліпшої батьківщини.

Пані графиня бувала хіба осінню, коли наставали сухі теплі дні і треба було навести лад врожаю. Мала десь літ з п’ятдесят, вбиралася завше на чорно і була задуже смутна. Правда, приймала деколи гостей або й сама привозила з собою родичів. Зрештою, що хлопові до пана, а панові до хлопа? Від села панський маєток відділяв з одного боку сад, а з другого – занедбаний цвинтар. Були ще й інші цвинтарі. У цім вогкому краї люди мерли як мухи, і сліди їхні швидко стирались дощем і снігом. Приходила Моровиця в образі дівки чи й старшого чоловіка і розлучала жінку з чоловіком, маму з дітьми і тіло з душею.

Челядь жила в осібнім домі, а для ключниці, старої шістдесятилітньої панни, був покійчик пообіч графининої спальні. Пані читала по ночах книжки, певно, не дуже побожні, бо інакше не привезла би з собою молодого панича і не поставила його економом, прогнавши старого. Панич оселився в панському домі. Мав на лиці той же самий відразливо-сумний вираз і не жалував нікого. Сама графиня його боялась. Панич не пив, не вганявся за дівками, але від його зимного погляду замерзала кров у жилах.

Пані поїхала пізно восени, лишивши на господарці того чоловіка без жодної слабини, що падкував коло її добра, наче воно мало стати його власністю. Удень він їздив вороним конем по селі й за селом, а коли вертався, то ніхто не смів заходити до його покою.

Якось надвечір, коли сипало першим снігом, панич вернувся не сам. Поперед себе він віз якусь людську подобизну в дранті із синіми ногами, що її, певно, підібрав десь у полі. Се було дивно, бо панич не виглядав на такого, який би мав хоч трохи жалю до ближнього. Двораки несміло приглядалися, як він ніс на руках нендзну жебрачку, що, очевидно, була непритомна. Зараз покликав ключницю й старшу покоївку, а кучера погнав до Дрогобича за доктором.

Так, се було дивно, але ще дивніше стало усім, коли по кількох тижнях слаба вийшла до зали і слуги увиділи, що то не жебрачка, а молода панна, ще й дуже красна, вбрана у графинину ще дівочу сукню. Сіла у крісло коло каміна і просиділа там цілий день. Панич вернувся, сів коло неї, і вони мовчки сиділи обоє. Певно, мали час наговоритися, бо після вечері панич взяв ту дівчину за руку, як законну жінку, і повів до себе. Але вона не могла бути його законною жінкою, бо звідки прийшла? З полів і лісів. І в чому прийшла? У забацьканій спідниці й латанім кафтанику. І куди прийшла? У чужий дім, де не мусило бути нікого без згоди на те пані графині.

Хоч би панич взяв її за покоївку, а то вдягнув жебрачку в чужу одіж і змусив їй слугувати. Двораки ненавиділи їх обох. Але корилися, леліючи надію, що графиня повернеться і вижене.

Тим часом минула зима і нічого не змінилося. Паничева коханка грілася коло вогню, і ніхто не міг від неї вивідати, хто вона та звідки, хоч, може, вона була причинна і нічого не пам’ятала. Кожного вечора панич брав її за руку і вів до свого покою. Звідти не чутно було ні плачу, не сміху, ні шепоту. А втім, вона була жива істота і посміхалась до пташок, що весело щебетали собі за вікном.

Але одного погідного дня паничева коханка вийшла з двору, вбрана в стару спідницю й латаний кафтаник, прикрита дрантивою хусткою. І так знайшлася в Іцковій корчмі. Іцко прийняв її за служницю, бо жодна дівчина з села не пішла б служити в корчму, а може, вона його причарувала. Думали, що панич її прогнав, але той увечері прискакав до корчми і хотів силою забрати, але дівчина не далася. Носила воду, патиччя, пильнувала Іцкових малих, прала в студенім потоці, ніби весь вік тото робила. А перед тим здавалось, що весь вік ходила в шовкових сукнях. Така була потайна.

Весна принесла голод, а далі почалась моровиця. Цілі хати вимирали до найменшої дитини. Двораки носа не витикали з панського обійстя і нікого не пускали. Хто був живий, заливався горівкою в Іцковій корчмі. Іцко мав добрий гешефт з людської біди, але Іцкові ніхто не дивувався. Вмерлих стягали гаками на новий цвинтар і заливали вапном.

З тої холери, що викликає страшну спрагу, пересохла ріка. І хоч ще було кому сіяти, не було надії, що буде кому пожати. Вийшов тоді чоловік з ліса й сказав: «Поставте на горі хреста. Вода заб’є з-під нього, і лишитеся живі». Але люди й далі вмирали.

Тоді пішла чутка, що холера має людську подобизну і доки її не впізнали, доти вона буде труїти людей. Так було раніше, коли Моровиця ходила від села до села і умертвляла всіх без жалю. І мусили її спізнати і забити, як суку, камінням, і закопати край дороги…

 
. .
Хай усе зле помаленьку відходить
Не озирайся за ним помолися
Хай усе зле помаленьку відходить
Не озираюсь за ним помолюся
Вуха не вчують серце не вчує
Писку роздавлених крику благання
Господь простить і тебе й інших
Господь покриє піском твої рани
Господь простить і мене й інших
Господь покриє піском мої рани
. .
 

(а що ж зі мною буде за те, що чужа, що і пані, й жебрачка? Вб’ють? Я не пам’ятаю чия. Була колись того пана, хто врятував мене від скону. Раз врятував – більше не захоче. Дайте мені дитину, що корчиться в муках. Я поцілую її в уста, тільки не робіть винною. На тім світі мусить бути темно, але чому й на цім нічого не видно? Я сховалася на чужім стриху в бочці від збіжжя, а господар найшов і відвів до людей, аби мене вбили. Його хату би спалили, якби не відвів. А мій милий все одно спалив ту хату і посадив на могилі три грушки: одну за свою душу, другу – за мою, а третю – за їхні бідні нужденні душечки).

Уріж, 1989 рік

БЕСІДИ З ПЕРЕВІЗНИКОМ

Тим, хто не наповнює власною скорботою моря людського болю і смутку…

Мені не траплялося здибати Перевізника поза межами цього невеличкого світу, що має форму кола й оточений горами, лісами, полями, книгами, листами від друзів. По суті, йому тут нічого робити, то він і нічого не робить, бо зробив усе. Чому ж Перевізник усе ж таки тут з’являється? Може, шукає притулку для тих, кому погано ведеться? Але ж це не їхній світ. Ці речі для чужих безголосі, очі людей з сімейних фотокарток – незрозумілі, господарі цих будинків бояться заброд і плаксивих жебраків. Та й нема такої біди, яка б зігнала всіх під спільний дах і змушувала щось вирішувати, аби врятуватись. Хто знає, що має на мислі Перевізник? Мені здається, він чогось недомовляє. Так не можна. Люди, котрі у наш час чогось недоказують за життя, не мають права вмерти. Що я кажу? І в інші часи теж. Правда, тоді існувала сповідь, безпосередньо пов’язуючись зі словом «совість». Ось воно, це слово, валяється в болоті за межами невеличкого світу, сохне між сторінок спалених книг… Хай його підніме кожен з нас, а Перевізник дивитиметься ясними, чистими очима і пригадувати нам Нові Старі Вічні Слова…

Бесіда перша
Перші люди

Основа:

 
В віках, у царстві людськім той, власне, панує,
Хто мудро сам собою і серцем керує.
 

Іван Орновський. З книги «Багатий сад», 1705 рік.

 
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити…
 

Тарас Шевченко. «Минають дні…», 1845 рік.

 
Ах, я знаю слово, магічне слово…
Воно ясніше сонця і чорніше тьми.
Люди! Щастя з вами, і як мало для цього мови!
Будьте людьми!
 

Михайль Семенко. З книги «П’єро кохає», 1918.

 
Природа мудра. Все створила мовчки.
Лишила нам патент на балачки.
 

Ліна Костенко. З книги «Над берегами вічної ріки», 1977.

Бесідники: Перевізник, Чоловік, Жінка, Дитина.

І того ранку сонечко встало ще раніше, щоб встигнути за день все зігріти і освітити. Вітер не дихав ні понад землею, ні вище, над лісами і горами, куди злітали лише найсміливіші й найсильніші птахи. Отже, не мало бути ні хмар, ні дощу. Разом з сонцем на лівому березі ріки прокинувся Перевізник: встав, розпалив невеличке багаття і дивився, як рівно і гарно струмує угору дим. Він не хотів сьогодні дощу. Взявся черпати воду з ріки, виливати її на дощаний поміст перевозу. Густий туман зсувався у пісок, і острів посеред ріки ніби теж вмивався разом з нехитрою машинерією, що замість мосту єднала його з материком.

У такі погожі дні Перевізник сподівався гостей, бо назвати пасажирами тих, хто бажав побувати на острові, якось не повертався язик. Він ще не перевіз туди жодного злого чоловіка, котрий міг би заподіяти шкоду деревам і квітам, – і через надмірну вимогливість був не раз битий до каліцтва.

Собака й кіт скрашували йому самотність. Перевізник ділився з ними рибою, яку ловив у річці. Під хатинкою стояла лавка, трохи задовга для нього, зрештою, там не раз відпочивали гості, чекаючи на перевіз. А він сидів на ній, щоб позирати на ріку й на стежку, якою мали прийти до перевозу.

Коли є ще на світі такі великі ріки й іноді трапляються безлюдні зелені острови, то перевіз і Перевізник – єдині. Тому в нього майже ніхто не вірить, і майже ніхто його не шукає.

Вздовж берега до нього йшли Чоловік, Жінка й Дитина. Він ще не бачив їх і вони його теж.

Чоловік

Якщо не знайдемо Перевізника, то зупинимось тут.

Жінка

Дитина може порізати ногу об скло чи бляху.

Чоловік

Хай не бігає босий.

Жінка

Хіба ми прийшли сюди для того, щоб остерігатись? Цей берег ще небезпечніший, ніж міська вулиця вночі. Обіцяй, ще ми вернемось назад, коли не знайдемо Перевізника.

Чоловік

Я ще спроможний захистити свою сім’ю.

Жінка

Але ж я не хочу, щоб ти нас захищав від злочинців чи здичавілих собак, коли можна уникнути цього. Захищай нас від дощу, від холоду, самотності…

Чоловік

Я не вірю, що зла можна уникнути.

Жінка

Тут ні, але на тому сонячному острові можна. Я б хотіла все життя там прожити з вами обома.

Чоловік

Дивись, як малий вчепився у мою руку… Боїться. Уже в такому віці.

Жінка

Невже ти боїшся, синку?

Дитина

А тут водяться вовки і тигри? Коли водяться, то я боюся.

Жінка

Я певна, що їх тут нема. А якщо й були б, то не ми їх боялися б, а вони нас.

Дитина

Чому?

Жінка

Бо люди мають зброю, яка вбиває тварин. Не тому, що людям хочеться їсти чи вони бояться, а тому, що декому подобається вбивати тварин. А чому подобається – ти зрозумієш, коли виростеш.

Чоловік

Ти дуже просто пояснюєш. Я завжди дивувався цій здатності…

Жінка

Шкода, що вона тобі впадає в очі. Значить, ми з тобою або різні люди, або ти ще не навчився розмовляти.

Чоловік

Скоріше розучився. Для тебе слова ще не втратили запаху, смаку, дотику, як для дітей. Може, це просто нижчий ступінь, а може, вищий… Але це не потрібно там, куди ми повернемось.

Жінка

Ми вже повернулись. Я не здивуюсь, коли Перевізник привітає нас з поверненням. Якщо захоче, звичайно, з нами розмовляти. Може, слова йому не потрібні.

Чоловік

Зате вони потрібні нам. А ось його хатина і човен.

Дитина

Хіба човни такими бувають?

Чоловік

Цей човен припнутий до берегів на довгу линву, щоб йому не заманулось пливти ні за течією, ні проти течії.

Перевізник

Саме так, чоловіче, саме так! Добрий день вам! Я міг би вас привітати з поверненням, але боюсь, що, не побувавши ще на основі, ви почнете марнувати час, випитуючи, що таке повернення.

Чоловік

Моя дружина щойно пояснила мені це.

Перевізник

Ви полегшили мені працю, дякую…

Жінка

Це дуже легко зрозуміти.

Перевізник

Значить, ви не будете рвати квітів, ламати гілля, полохати пташок?

Чоловік

Будьте певні.

Перевізник

І не захочете залишитись на острові назавжди?

Чоловік

Хіба були такі, що хотіли залишитись?

Перевізник

Були, на жаль.

Жінка

Чому «на жаль»? Хіба це зле – прожити бодай трохи свого життя на зеленому острові й відчути себе не людиною, а часткою природи?

Перевізник

Це – жахливо.

Чоловік

Ви хочете зберегти природу незайманою?

Перевізник

Природа не така вже й беззахисна, як вам здається. Я просто нагадую людям, що цей острів – не що інше, як чисте серце, і що, зрозумівши мову барв і звуків, мову лісу, річки, птахів і звірів, вони збагнуть мову власного серця і слухатимуться його.

Чоловік

Даруйте, це якась містика!

Жінка

Скорше язичництво. Я б хотіла бути язичницею. Хто з нас має рацію, шановний Перевізнику?

Перевізник

Ваша дитина, котрій хочеться якнайшвидше опинитись на перевозі й усе побачити і почути.

Жінка

Як сумно бути дорослим, і як добре дитиною!

Чоловік

Ми мали досить часу бути дітьми. Згадай, як до нас ставились тоді: наче до нижчих істот, котрі нічого не розуміють і яких треба карати або захищати.

Перевізник

Ось бачите, я зовсім не закликаю вас наслідувати інстинктивне начало, ставати дикунами. Красу і добро здатна оцінити лише людина.

Чоловік

Нам все це відомо з книжок…

Перевізник

Але ж у вас немає зеленого острова у серці? Про мене ви чули як про дивака, що дає сеанси психотерапії. Мушу вам сказати, що сюди не приходять безнадійно самотні люди. Я не бачив жодного нещасливця. Безплідне серце не запліднить чарівне видіння зеленого острова.

Жінка

Я тепер бачу, які ми недосконалі. Як же ми не здогадались прийти до вас раніше! У кожному з нас іде жорстока війна між звіром і богом. Звір – не те слово, і бог – не те; я не можу згадати слів…

Перевізник

Ви їх згадаєте. Ходімо, ваш хлопчик чекає на перевозі.

Вони пливли у мовчанні через ріку, і їм товаришувало декілька хмарок, що пливли у тому ж напрямі; тільки незворушне сонце підіймалось все вище й вище, а птахи навскоси перетинали воду, не чуючи рівного плескоту хвиль. Чоловікові на мить уявилось, що Перевізник – то Харон і що вони повернулись, щоб ніколи не повертатись. Він обняв Дитину за плечі, але в її очах не помітив страху, лише цікавість. А Жінка мала такий вираз лиця, ніби відбувається щось конче потрібне, але не потрібніше ніж те, що вони мають прбачити. Засмаглий Перевізник виглядав дуже заклопотаним своєю справою. Їхні думки літали одна повз одну, однак цього було мало, щоб утворився попутний вітер.

Пліт причалив до смуги піску, за якою темніла латка витоптаної трави.

Перевізник

А тепер ідіть.

Чоловік

Ви самі часто тут ходите?

Перевізник

Я давно тут не був, може, з кілька років.

Чоловік

Звідки ви знаєте, чи хтось не наробив шкоди на острові?

Перевізник

Людині неприємно, коли за нею слідкують. Ніхто не казав мені ні слова про те, що на острові щось негаразд.

Чоловік

Ну, то ми пішли…

Перевізник

Я відпливу до того берега, а потім заберу вас.

І Перевізник повернув назад, щоб взятися до звичних домашніх справ. Лише з заходом сонця знову пустив перевіз через ріку. Він знав, коли це зробити вчасно. Чоловік з Жінкою і Дитиною стояли під деревом з потемнілим вечірнім листям і дивились, як пливе до них Перевізник.

Жінка

Він має рацію: нам треба вертатись звідси. Надто багато вражень. Це ніби напився досхочу.

Чоловік

Ми проковтнули цілий острів і сонце. Скоро почне темніти. Мені б хотілось побалакати з цим чоловіком, але немає часу.

Жінка

Я певна, що він захоче з нами поговорити. Цей острів і ріка – наче якийсь гіпноз, не зовсім безпечний…

Чоловік

Ти була вранці наївніша.

Жінка

А ти – навпаки.

Чоловік

Може, в цьому й полягає взаємна рівновага?

Перевізник

Усе гаразд?

Чоловік

З тілом усе гаразд, якщо не вважати голоду, а от душевного спокою, який ви нам обіцяли, нема. Якесь збурення раю… Але, певно, спокій прийде потім.

Перевізник

Так, але лише за однієї умови, точніше цілого ланцюга умов. Щоб мати душевний спокій, треба бути мудрим. А щоб стати мудрим, треба дивитись на світ власними очима. На цьому я зупинюся, з вашого дозволу.

От ви бачите сонце. У школі вас вчили, що це велетенська розпечена куля. Але ви бачите не кулю, а диск. Далі, Земля рухається навколо Сонця. Це ви знаєте, але кажете і думаєте: сонце сідає, сонце пливе. І вас усі розуміють, окрім дітей, які ще не знають астрономії. Ви говорите як язичник, хоч ви цивілізована людина. Але хто справжніший язичник – той, що механічно повторює древні слова, чи той, хто говорить і вірить й слова його тотожні з вірою? Певно, той, що опирається у вірі на власний досвід. Ви розповідаєте дитині казки, де розмовляють звірі, навіть небесні світила, вважаючи, що таким чином розвиваєте її образне мислення, тобто фантазію. Дитина дуже хоче повірити вам, але сама вона цього не бачила і не чула. Вона вже роздвоєна на язичника і вченого. І тому дітей ми не можемо назвати простими. Вони не сприймають світ так цілісно, як це видається з їхнього щебету. Отже, ставати дитиною знову не варто, бо не в цьому мудрість і простота.

Жінка

А у чому, в цілісності? Я питаю вас, бо знаходила цю думку в багатьох філософів.

Перевізник

Це також і моя думка, бо я її вистраждав і знайшов.

Жінка

Яким чином?

Перевізник

Завдяки власному досвіду.

Чоловік

Отже, до цілісності лежить шлях через власний досвід і віру? Невже чужий досвід нічого не вартий?

Перевізник

Переймати чужий досвід – означає вступати в угоду з людьми. Іноді ми нехтуємо при цьому власним, розчиняємось між інших, втрачаємо…

Жінка

…цілісність?

Перевізник

Як можна бути цілісним, не пізнавши самого себе? Втрачаємо здатність мислити самостійно. Звідси – стандартність думок, яка робить зручним спілкування між людьми, але настільки збіднює його, що навіть люди, не схильні до рефлексій, почувають себе незатишно. Тому гаслом кожної людини, котра пізнала чужий досвід, має стати очищення. А вже потім – дія. Жити треба дуже обережно. Діти мають непогамований інстинкт самозбереження. Вони кепсько почувають себе між незнайомих людей, в незнайомому місці.

Жінка

Ми теж в першу мить відчули себе незатишно на вашому чудовому острові.

Перевізник

Але ж ви не назвали б це відчуття самотністю, правда?

Жінка

Так. А чому ви питаєте?

Перевізник

Бо у природі немає самотності. Її не розщепиш на частини. Той, хто розклав світ на частини, той вбив його у собі.

Чоловік

Тобто він не може здобути цілісність, стати мудрим?

Перевізник

Оживити важче, ніж умертвити. Вбивство – це теж частина того, що було, і поза людиною лишається неподільним. Це дуже важко і потребує величезної відваги. Споглядальність, зосередженість трохи полегшують нам шлях до простоти. Якби ніч не стала нам на заваді, ми б поговорили про мудрість у світі людей, про те, як вдало віднайдене слово-символ повертає нам світло простоти… А зараз скажіть мені, якою виглядала ріка з острова? Скажи ти, хлопчику?

Дитина

Її весь час затуляли дерева й кущі.

Жінка

Це було надзвичайно гарно! Дуже багато світла.

Чоловік

Набагато краще виглядало, ніж мур чи стіна.