Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

У ГАРПЕРОВІЙ ХАТІ. КУК РОЗКАЗУЄ ПРО ГОНИТВУ ЗА КОНОКРАДАМИ. ДИВОВИЖНІ ОПОВІДАННЯ ГАРПЕРА И БАРЕНСА

Минуло вже два тижні, а злочинця не знайдено. Дарма Браун невтомно дошукувався й допитувався, щоб напасти на його слід.

Асоваум же день за днем сидів на могилі Алапаги, і його годі було звідти забрати. Аж ось він зник, і навіть Браун не знав, де він дівся.

Та поселенці через усі ті невдачі не занепали духом. Вони тільки ще раз переконалися, що їм треба об'єднатися на захист своїх прав. Бо навіть у цьому випадку суд анічогісінько не здатен був зробити, і вбивця, принаймні досі, міг почувати себе в безпеці. Тож необхідність змусила більшість фермерів прилучитися до регуляторів. І призначено загальні збори, які заповідалися бути людними. Ті збори мали обміркувати деякі поважніші заходи. Насамперед регулятори хотіли допитати всіх найпідозріліших в окрузі, проти яких вони не мали доказів, щоб звинуватити їх у злочині. Таким чином вони сподівалися напасти на слід конокрадів, гадаючи, і таки слушно, що серед них має бути вбивця Гіскота й Алапаги.

За ці два тижні Гарпер трохи оклигав, але був дуже виснажений лихоманкою. Поки він лежав, сусіди почережно з Брауном цілі дні просиджували біля постелі, щоб йому не було нудно. Особливо часто наїжджав Баренс.

Гарпер лежав на сіннику, набитому іспанським мохом, і в його очах спалахнув давній веселий вогник, коли до хати завітали дорогі гості. То сусіди верталися з полювання на пантеру.

– Заходьте до кімнати! Всі заходьте! Ласкаво прошу, Робертсе, – ви ж мій добрий охоронець. Виходить, треба було аж пантери, щоб ви до мене заглянули. Нічого собі!

Робертсові довелося розповісти про полювання. Кук тим часом напнув шкуру й поклав сушитися.

– Містере Куку, – сказав Робертс, – це я сьогодні взагалі вас уперше бачу відтоді, як ви гналися за конокрадами по хибному сліду. Як воно так сталося?

– Мені він теж не розповідав! – вигукнув Гарпер. – А просиджував же щодня по кілька годин у мене.

– Та все було дуже просто, – відповів Кук. – Ми знайшли сліди, котрі вели через річку, бо вважали, що то й є ті, яких нам треба. Адже інших не було. Крім того, Гасфілд твердив, коли ми доїжджали до річки, що ладен заприсягтися, ніби то сліди його коней. Але, видно, він помилився. На тому березі ми швидко знайшли сліди знову, покинули смолоскипи й помчали за гаданим злодієм. «Бідні мої коні, – стогнав Гасфілд. – Той собака зажене їх. Але хай-но я його спіймаю – ось мотузка, – він мав із собою мотузку, яз нього витрушу його чорну душу». На світанку ми раптом наздогнали чоловіка з кіньми, що спокійно сидів під деревом і, побачивши нас, навіть не подумав тікати. Я здивовано глянув на Гасфілда; однак він вирячив очі на коней, а тоді крикнув: «А бий тебе лиха година, це не мої коні!». І справді, там було двоє сивих коней, яких ніхто з нас не знав, а чоловік їхав на своєму власному коні, і то був не хто інший, як Джонсон, що віднедавна з'явився тут на річці і, як мені відомо, живе з полювання. Гасфілд лютував, однак що нам було робити? Ми під'їхали ближче й спитали Джонсона, куди він жене коней. Він коротко відповів, що, на його думку, своїх власних коней він може гнати куди захоче. Шукати ще якогось сліду була марна річ, бо дощ, який лив уночі, уже все позмивав. Довелося нам повернутися ні з чим. Гасфілд уперто доказував, що коні ще десь у селищі, і ми обшукали в долині кожен закуток, та все дарма. Коні зникли, хоч я к вони зникли – для мене просто загадка.

– А куди – не загадка? – спитав Варене.

– Ну, не така – мабуть, у Техас. Треба буде якось самому мені податися в Техас, щоб подивитися на тамтешніх мешканців. Якщо я там і не знайду знайомих людей, то знайомих коней напевне побачу.

– Це було того самого вечора, коли забито індіянку. Ви часом нічого не чули? – спитав Робертс. – Ви ж мали переїжджати десь біля того місця.

– Здається… пригадую, хтось казав, що чув крик. Це було саме тоді, як ми доїжджали до броду. То, мабуть, справді кричала бідолашна жінка. А ви не знаєте, де тепер індіянин, Брауне?

– Не знаю, – відповів той. – Через чотири дні після похорону він десь пішов і принаймні в нас більше не показувався. Проте я з дня на день чекаю його, бо не вірю, що він пішов би звідси, не виконавши своєї присяги – не помстившись.

– Але де ж він може бути? – спитав Баренс.

– Не турбуйтесь за нього. Він десь нишпорить в околиці й вистежує злочинця. Хто-зна, чи скоро він з'явиться. Може, він уже напав на якийсь слід. Регуляторам кращого помічника, як індіянин, годі й бажати.

– Правда, Брауне, що вас вибрано ватажком регуляторів замість Гіскота?

– Гасфілда й мене, – відповів юнак. – його на Пті-Жані, мене на Фурш-ля-Фев. Але я зразу ж відмовлюся від такої шани, як тільки виконаю свою присягу – знайду та покараю вбивцю Гіскота й індіянки. Проте я чув, що містер Раусон завзято виступає проти спілки регуляторів, бо вона, мовляв, не тільки не законна, але й не християнська.

– Він вісім днів уже як поїхав, – мовив Робертс. – Казав, що навідається на Міссісіпі і в Мемфіс, аби там дещо купити. Але цього тижня має вернутися. Скільки мені відомо, він надумав придбати в Еткінса землю.

– Еткінс хоче спродатись? – здивувався Малінс. – А я навіть не чув про те. І вже, значить, має покупця?

– Раусонові начебто сподобалась його садиба, – сказав Робертс. – І я нічого не маю проти; принаймні Маріон буде не дуже далеко від нас.

– Присувайте стільці до столу й пригощайтесь, чим наша хата багата, – перебив їхню розмову Браун, що тим часом приготував з Куком скромний обід.

– А чи не скуштувати нам шматок пантерячого м'яса? – запропонував, сміючись, Робертс.

– Красно дякую, – мовив Баренс. – Я вже колись куштував, і мене так нудило з відрази, що мало дуба не врізав.

– А ви коли-небудь їли гримучу змію? – спитав Малінс.

– Ні, дякую, – мовив Гарпер, що сьогодні вперше за стільки днів почував себе добре. – Правда, їхнє м'ясо на вигляд дуже приємне, наче куряче, але ж смердюче яке!

– Тільки тулуб смердючий, – зауважив Малінс, – а хвіст – то делікатес.

– А отрута хіба не шкодить? – здивувався Баренс.

– Ні, якщо її проковтнути, – сказав Браун. – До того ж, у м'ясі немає отрути. Воно тільки смердить, але не шкідливе. Я знав одного чоловіка, що з'їв добрячий шмат рогатої змії, і йому анітрохи не зашкодило. А відомо ж, що рогата змія ще отруйніша.

– Ще б пак! – вигукнув Гарпер. – Я колись бачив, як рогата змія гралася на великому дубі, й хотів її застрелити. Тоді вона розкрутилася й люто вкусила маленький пагінець. Потім начебто заспокоїлась, і я їй ту мить відтяв кулею голову. А дуб за місяць усох. Та маленька гіллячка, яку вона вкусила, зовсім почорніла, і навіть ліани, що повилися на дуб, пов'яли й пообпадали.

– То ще нічого, – озвався Баренс. – Ви знаєте округу Пойнсет? Там гадюччя сила-силенна. Два роки тому там поселився один німець із своєю родиною. В нього тоді жив якийсь родич чи знайомий, чи хтозна-хто, що робив у господарстві найважчу роботу. Одного разу в неділю той хлопець ішов, тримаючи під пахвою велику біблію в чорній оправі, до сусідів, де мало бути моління. Зненацька він побачив біля стежки маленького зеленого папугу. Він подумав, що пташка впала з дерева, й хотів її підняти, та, на своє лихо, не помітив у товстому листі рогатої змії, яка причаїлась біля своєї жертви. Тільки-но він нахилився, як змія висунула голову і вкусила його крізь куртку в руку вище ліктя. Звичайно, він зразу ж сконав, і його родич, що йшов позаду з дружиною, знайшов його на стежці вже мертвого. Родич хотів його порятувати, та було вже пізно. Вони зробили сякі-такі мари й понесли померлого додому, а там скинули йому куртку й побачили маленьку ранку, що вже почорніла. Мертвого вже не оживиш, тож вони того самого вечора й поховали бідолаху, бо була спека. А його куртку повісили на гачок біля дверей. Коли німці другого ранку встали, то побачили на блакитній куртці, на тому рукаві, де вкусила змія, світлі смужки. До обіду рубці зовсім побіліли, а деякі порозпорювалися. А другий рукав, навпаки, набрав гарного чорного кольору з червонястим відтінком. Пополудні від куртки повідпадали ґудзики, кишені й підшивка повіддималися, а ввечері вішалка одірвалася, куртка впала, почала смердіти…

– Баренсе, що ви кажете! – вжахнувся Гарпер.

– Почала смердіти, кажу. Довелося її винести й закопати.

– Отакої! – Гарпер здивовано поставив чашку на стіл. – Куртка…

– Просто здохла, – спокійно докінчив Баренс.

Всі зареготали, а Баренс аж образився, що йому ніхто не повірив.

– Ну, люди добрі, нам пора додому, нагадав Робертс, коли сміх трохи вщух. – Принаймні мені, – додав він, як побачив, що тільки Малінс підвівся з-за столу. – Бо моя стара буде лаятись. Та ще, може, й Раусон приїде сьогодні ввечері, а нам треба багато чого владнати до весілля. Може, ви мене проведете, Брауне?

– Ні, я сьогодні ніяк не можу, – трохи збентежено відповів Браун. – А до того ж завтра в Боувіта хочуть зібратися регулятори з Фурш-ля-Фев.

– А хіба ви збираєтеся не в Сміта?

– Та йому містер Раусон стільки втовкмачував, начебто ця спілка гріховна, що він кінець кінцем вийшов з неї.

– А про Гіскотових убивць ви так нічого й не довідались?

– Анічогісінько. Спочатку підозрівали мене. Через кілька днів по Алапажиній смерті мене навіть хотіли арештувати, та не було доказів. До того, там були сліди від черевиків, а Госвел посвідчив, що я того ранку був у мокасинах. Після цього підозрівати більше було нікого, бо на всю округу такі черевики носив ще тільки містер Раусон, а його, мабуть, ніхто не зважився б звинуватити.

Робертс вражено глянув на нього. А тоді тихо сказав сам до себе:

– Чого ж, небіжчик зважився б, він не зносив проповідника.

– На біду, цієї весни майже щодня йде дощ, – вів далі Браун, – і ті сліди теж позмивало. А маленького ножика, що його знайшли біля трупа, ніхто не впізнав.

– Складаний ножик! – пробурмотів Робертс.

– А втім, ми ще не втратили надії. Скажіть, що сталося з тим чоловіком, по слідах якого ви гналися?

– З Джонсоном? – спитав Кук. – Він знову з'явився в нашій окрузі, не знаю, чи переїздом, чи буде тут жити.

– Чуєте, Брауне, загляньте до мене хоч тоді, як будете в селищі, – мовив Робертс. – Коли ви виїжджаєте?

– Десь за півгодини, я думав заночувати у Вілсона.

– От і добре! Тоді ви так чи так проїжджатимете повз Еткінсову хату. Зробіть таку ласку, попросіть його, щоб він у понеділок був дома, бо я хочу поїхати з Раусоном подивитись на його садибу. Не забудете?

Браун пообіцяв, що не забуде, і Робертс з Малінсом вирушили додому.

РАУСОН У РОБЕРТСІВ. АСОВАУМ

Майже три тижні минуло від того вечора, як Браун попрощався з Маріон. Він тоді заприсягнувся, що ніколи більше не зустрінеться з нею, і чесно дотримував присяги. Та перше ніж остаточно покинути Арканзас, він хотів повернути собі добре ім'я. Маріон не вважала його здатним на такий злочин; він був певен того. Але він прагнув довести свою непричетність до вбивства також усім друзям у Арканзасі: бо хоч як вони любили Брауна, а ще багато хто з них гадав, що Гіскот насправді загинув таки від його руки. Вони навіть виправдували його – мовляв, то була просто самооборона, а коли мова заходила про гроші, тільки знизували плечима.

– Та, мабуть, мертвому вже не було б ніякої користі, якби він забрав такі гроші з собою в річку.

Тому треба було викрити й покарати справжнього вбивцю, а також помститися за індіянку. А тоді Браун хотів покинути край, де на нього чекали тільки горе й журба.

Минуло якраз два тижні від того страшного вечора, коли Алапага загинула від руки вбивці.

Перед хатою в Робертсів панував веселий гармидер. Маріон стояла з кошиком у руці серед цілої зграї курей, качок та гусей і посипала по чистому подвір'ї золотаву кукурудзу. За низьким тином вищали поросята, марно силкуючись знайти дірку, щоб і собі зажити щось із тієї щедрої годівлі.

Мати дивилася на той шарварок і щасливо усміхалася. Зненацька Маріон тихо скрикнула.

Коло паркану стояв Раусон і махав рукою. Він скінчив свої справи й прийшов остаточно домовитись про весілля.

– Що з тобою? – злякано спитала мати, але ту мить побачила гостя й радісно простягла руку йому назустріч. – От добре, що ви, нарешті, вернулися, містере Раусоне. Ми вже так чекали.

– І Маріон теж? – усміхнувся проповідник, потискаючи руку збентеженій дівчині.

– Мене тішить, що ви живі й здорові, – відповіла дівчина. – Ви ж знаєте, що ми завжди раді вас бачити.

– Маріон, – сказав проповідник по довгій паузі. – Бог допомагав мені під час цієї подорожі. Я тепер достатньо заможний, щоб звити тут своє гніздо. Маріон, хочете стати моєю дружиною?

– Так, – зворушено відповіла мати. – Так, шановний пане. Вона мені призналася, що ставиться до вас прихильно, а решта все владнається. Вона напевне буде з вами щаслива.

– Я зроблю все, що в моїй силі, що взагалі в силі бідної, грішної людини, – мовив проповідник і побожно звів очі до неба.

– Агов, Раусоне! – гукнув Робертс, що саме під'їхав до воріт. – Ви дотримали слова. Ну, як ваші справи?

– Чудово, містере Робертсе! – радісно відповів проповідник. – Краще навіть, аніж я сподівався. І тепер я прийшов попросити у вас благословення на шлюб з вашою дочкою. Хочу, щоб ми побралися цієї ж неділі.

– А не занадто це несподівано й швидко для Маріон? – спитав Робертс, передаючи коня негрові й заходячи на подвір'я.

– Вона згодна, – мовила мати.

– Ну, хай вам бог помагає, – сказав батько. – Беріть її та будьте щасливі вдвох.

– Дякую! Щиро дякую! – вигукнув Раусон і зворушено вхопив його за руку. – Маріон ніколи не буде жалкувати, що віддала свою долю в мої руки. Ну, а тепер прощавайте, любі тату й мамо.

– А може, ви краще побудете цей вечір у нас? – спитала місіс Робертс.

– Мені сьогодні дуже ніколи, люба місіс Робертс, – зітхнув Раусон. – Однак я сподіваюся, що до завтрашнього вечора вже все пороблю.

– Гаразд, містере Раусоне, – погодився Робертс. – Вас тиждень не було дома, тож, звичайно, роботи набралося. Отже, завтра ввечері побачимося знову. Ми ж у понеділок їдемо до Еткінса, ви не передумали?

– Звичайно, ні!

– От і добре, – вів далі Робертс. – Я просив Брауна переказати Еткінсові, щоб він нас ждав. Браун завтра вранці їхатиме на збори регуляторів до Боувіта.

– А мені сказано, що спілка регуляторів розпалася, – мовив Раусон трохи нетерплячіше, ніж то пасувало до його спокійної, розважної поведінки. – Я під час подорожі чув про те, як про цілком певну річ.

– Ще ні – вони тільки тепер як слід візьмуться до діла. Мені здається, що вони мають підозру на кількох чоловік у нашій окрузі.

– А не можна мені побувати на тих зборах? – перебив його Раусон.

– Чому ж ні? Але для цього вам треба стати регулятором. А ви ж начебто досі дуже гаряче виступали проти них?

– Регуляторам потрібна людина, – сказав Раусон, швидко опанувавши себе, – яка б стримувала їх від надмірного запалу та бешкетів. З уваги на це навіть я, з моїм становищем, міг би приєднатись до них. Щоправда, я й досі вважаю, що регуляторам не слід збиратися, бо такі збори незаконні… – Раусон затнувся.

– Але? – спитав Робертс.

– Ну, ти ж уже чув! – сердито втрутилася місіс Робертс. – Шановний містер Раусон каже щиру правду. Тим молодим нема спину – я не хочу сказати, що вони мають на думці щось лихе. Вони вважають, що чинять справедливо, а тим часом можуть допуститися кричущої несправедливості. Я б на місці містера Раусона…

– Вони не візьмуть до спілки того, хто не буде їм діяльно допомагати, – сказав Робертс. – Та й не думаю, що вони захочуть мати в себе порадника, хоч він їм навіть буде й потрібний.

– Треба спробувати! – мовив Раусон, знову вже спокійний і впевнений. – Завтра вранці, якщо лише виберу вільну годину, поїду до Боувіта і буду на зборах, хіба що тільки мене виженуть. Хто тепер їхній ватажок?

– Браун – принаймні в нашій окрузі. Вони його майже присилували бути ватажком. Врешті, йдеться ж про його добре ім'я, бо його звинувачують у вбивстві. Він якраз найдужче хоче знайти справжнього вбивцю Гіскота. Браун посварився з небіжчиком, бо Гіскот був таки брутальний чоловік, і я ще добре пригадую…

– Я думав, що регулятори хочуть тільки спіймати конокрадів, – сказав Раусон, трохи збліднувши.

– Не тільки. Але як ви завтра будете на зборах, то про все почуєте.

– Якби їм пощастило знайти того негідника, що вбив сердешну Алапагу, – озвалася місіс Робертс. – О, містере Раусоне, ви навіть не повірите, скільки я вже за те молилася! Індіанка була така добра й побожна, а як вас поважала! Така молода й такою смертю померла!

– Атож, смерть жахлива, – згодився Раусон. – Однак, любі мої, мені справді треба їхати. Отже, на добраніч. На добраніч, Маріон. А де вона?

– Маріон! Ходи-но сюди! – гукнула мати. – Містер Раусон хоче попрощатися.

– Лишіть її, шановна пані, – махнув рукою проповідник. – її серце повне вщерть, і вона розмовляє з господом. Сподіваюсь, що завтра її побачу здоровою й веселою.

Він кивнув їм, сів на коника й поїхав з двору.

Від'їхавши далеченько від хати, так що його ніхто вже не міг побачити, проповідник зліз з коня, взяв його за повід і пішов через ліс вузькою стежкою, поринувши в свої думки. Нарешті він зупинився.

«Мені стає надто небезпечно лишатися довше в Арканзасі, – міркував Раусон. – Ще чорт докладе своїх рук, і випадково виявиться таке, що може дуже зашкодити моїй добрій славі в цій місцевості. Треба тікати звідси, і якомога швидше. Хай Еткінс продає свою ферму кому хоче. Я не бажаю, аби мене тут спіймали. Правда, індіянин десь зник, а без нього їм важко буде щось… Та не знаю, що б навіть він міг… От хіба що ножик…»

Кінь нашорошив вуха, і з гущавини раптом вийшов індіянин.

– Добрий день, містере Раусоне, – тихо сказав він.

– Асовауме! – вигукнув проповідник і пополотнів. – Де ви були так довго? Нам вас дуже бракувало в селищі.

– Блідолиций чоловік теж був далеко, – відповів індіянин, пильно дивлячись на Раусона. – Асоваум вертається до могили своєї дружини.

– Ви ще не знайшли вбивцю?

– Ні, – відповів індіянин майже нечутно. – Ще ні. Великий Дух не дозволив священному птахові прошепотіти мені на вухо ім'я злочинця. Тому Асоваум розмовляв з духом свого народу в місці, яке ще не споганила нога білої людини. Тепер він чекає голосу свого Маніту.

– Хай він буде ласкавий до вас, – сказав проповідник, зовсім забувши про свою колишню відразу до індіянинового ідоловірства.

Той пішов далі стежкою. Раусон скочив у сідло, підострожив коня і щодуху помчав лісом, аж його довге волосся маяло на вітрі.

ВІЛСОН ВІДКРИВАЄ СВОЮ ТАЄМНИЦЮ. ВРОДЛИВА ВИХОВАНКА. ВІДСТУП

Невдовзі по тому, як Робертс поїхав від Гарпера, Браун і собі налаштувався й вирушив до Боувіта, де другого ранку мали зібратися регулятори. Кук трохи провів його, а потім звернув ліворуч, щоб переночувати дома, а вже вдосвіта приїхати на збори. Баренс лишився в Гарпера, який присягався всіма святими, що то вже останній день він сидить, як проклятий, у хаті. Вони домовились, що другого дня поїдуть разом до Баренса додому, і Гарпер поживе тиждень у нього. А що для хворого, змученого лихоманкою, було важко зразу подолати такий шлях, то вони хотіли першу ніч переночувати у Робертса, який уже давно запрошував їх до себе.

Браун за півтори години був уже біля маленької Вілсонової ферми. Той саме сідлав свого коня.

– Агов, Вілсоне! Куди лаштуєтесь їхати? Теж на збори регуляторів? – привітно гукнув йому Браун.

– Атож, – відповів юнак, але чомусь почервонів і аж надто поспішно застебнув попругу. – Тільки спершу думав до Еткінса…

– Ну, то й я поїду до Еткінса. Я однаково маю до нього доручення від Робертса.

Вілсон щось заперечив, але Браун не звернув на те уваги чи, може, не дочув, бо рушив далі й гукнув, щоб той доганяв його. За якусь хвилину Вілсон був уже поряд з ним. Він спитав:

– То ви маєте доручення від Робертса? Мабуть, для Раусона? Він, кажуть, хоче купити Еткінсову ферму… якщо той виїде.

– А хіба він ще не надумав остаточно?

– А хтозна. Той старий завжди такий сердитий і мовчазний, як могила. Мені він то вже певне нічого не скаже.

– А чому вам не так, як усім іншим? – спитав Браун.

– Я вам усе розповім, Брауне. Може, ви мені щось порадите. Еткінс має вихованку – дівчину-сироту. Я не буду розказувати, яка вона гарна, щоб ви не сміялися з мене. Я вже рік, як кохаю ту дівчину, відколи вона з Еткінсами приїхала на Фурш-ля-Фев. Але батько не хоче її за мене віддавати. Щоправда, він тільки її опікун. Однак добре її виховав. А тепер він хоче накинути їй чоловіка, якого вона не любить і за якого нізащо не хоче йти.

– То погане діло, – сказав Браун. – Скільки їй років?

– Ох, на жаль, тільки сімнадцять, – зітхнув Вілсон. – Якби їй двадцять один, то нам би не треба було питати старого.

– А ви не побивайтесь так. Може, серця батьків з часом пом'якшають, – потішав його Браун.

– Якби ж той час був! – нетерпляче вигукнув Вілсон. – Раусон завтра бере шлюб з Маріон, і тоді Елен на кілька днів перейде до них, щоб допомогти їм у господарстві.

– Завтра? – злякався Браун.

– Так, завтра ввечері. Тоді Еткінс спродається й виїде в Техас, і дівчину теж забере з собою.

– Коли так, то я нічим не можу вам зарадити, – відповів Браун, думаючи про своє. – Я майже не знаю Еткінса.

– А я вас прошу не з Еткінсом поговорити, а з кимось іншим.

– З ким же це?

– З пані Раусон. Ви з Робертсами добре знайомі, і Маріон дуже до вас прихильна, я знаю.

– Пані Раусон, – тихо, в глибокій задумі проказав Браун. – Хіба вона може допомогти?

– О, її думка для Еткінсів дуже багато важить, – запевнив Вілсон. – Вони зроблять задля неї все. Вона дуже добра дівчина. Ви хіба не згодні зі мною?

– Любий Вілсоне, – мовив Браун і відвернувся, – краще б вам у цій справі звернутись до когось іншого, аніж до мене. Ліпше б за вас попросив сам Раусон.

– Та це я знаю, – відповів Вілсон трохи аж сердито. – Коли ж я не зношу того святенника. Приблудився сюди рік тому, сам каже, що нічого не має, нічогісінько не робить, тільки проповідує, не одержуючи за те ні від кого ані цента, волочиться так по окрузі всі дванадцять місяців і раптом одружується з найкращою, окрім Елен, дівчиною на Фурш-ля-Фев. Я сам нічого не маю проти Раусона і не можу нічого мати. От тільки, що він боягуз, але яке мені до того діло? Однак просити в нього ласки я не стану, хоч би навіть від того залежало моє щастя.

– А ви вже до неї сватались?

– Атож, і та стара відьма сказала, що витурить за двері, коли ще раз побачить мене в хаті.

– І ви знову туди їдете?

– Аякже. Але не до хати, – засміявся Вілсон. і– Не такий я дурний. Елен сьогодні пере на річці за кількасот кроків від хати. Це нам майже єдина нагода трохи побалакати, то я вже хоч її не пропускаю. А як Елен скінчить свою роботу, я ще встигну доїхати до Боувіта. Ми вже недалеко від річки. Тут нам треба звернути праворуч, а то нас побачать від хати. Стійте, лишіть коня тут! А свого я заведу в очерет – там я його завжди ховаю.

За хвилину Вілсон вернувся й повів Брауна через вузьку кладку.

– Он вона. Але тихо, ми її злякаємо.

Вони навшпиньки підійшли ближче. Біля самого берега, всіяного жорствою, висів над ватрою великий чорний казан. Побіч нього на маленьких ослінчиках лежала випрана вже білизна, а біля дошки, прибитої до кілочків, стояла Елен. Вона витягала з казана плаття, вибивала його широким праником і дзвінким голосом підспівувала собі до роботи. Коло дівчини між двома гікоріями висіла сплетена з лубу маленька колиска, а в ній спала дитина, рум'яна, мов яблуко. Враз вона прокинулась, лупнула чорними очима й скривилася, наче ось-ось мала заплакати. Та Елен не спускала з немовляти ока. Не встигло воно прокинутись, як дівчина лишила прання й, тихо наспівуючи колискової, заходилася присипляти дитину.

Вілсон тихенько підкрався ззаду й обняв дівчину. Вона злякано стрепенулася.

– Не сердься, – прошепотів він. – Глянь, я привів до тебе свого приятеля, який…

Елен швидко озирнулася і, вгледівши Брауна, кинулась тікати. Однак Вілсон устиг її схопити за руку і благально мовив:

– Елен, він же наш приятель і знає, що ми кохаємось. А крім того, – подражнив він її, – не годилося б панночці тікати й лишати напризволяще дитину. Маю я слушність чи не маю?

– Не маєш! – засміялася дівчина. – Ти ж знаєш, що ніколи не можеш мати слушності.

– Гарний мені порядок, – обернувся Вілсон до Брауна, – просто чудовий. Проти нього й наші регулятори нічого не вдіють.

– О, ті мерзенні регулятори! – вигукнула Елен.

– Ви такої поганої думки про регуляторів? – спитав Браун.

– Авжеж. Мати й батько розповідали мені про них страшні речі. Батько присягався, що вб'є кожного регулятора, який переступить вночі його поріг із ворожими замірами.

– Вони не такі лихі, як думає ваш батько, – зауважив Браун. – А якщо й…

– Дайте й мені слово докинути, – перебив їх Вілсон. – Я не для того сюди прийшов, щоб слухати суперечку про регуляторів. Елен, ти більше не говорила зі своєю матір'ю?

– Говорила, – сумно мовила дівчина. – Вона каже, що я повинна вийти за того неотесаного Котона.

– За Котона? – здивовано спитав Браун.

– Атож. Правда, мати мені заборонила згадувати його прізвище перед чужими. А чому, не знаю. Однак я швидше вмру, аніж вийду за нього.

– Ти й не повинна йти за нього, – сердито мовив Вілсон.

– А ви того Котона давно бачили? – спитав Браун дівчину.

– Ні, недавно. Він, здається, чотири дні тому повернувся з Міссісіпі, а там був десь днів із десять. Але він до нас приходить тільки ввечері. Я його не зношу. – такий бридкий, потайний… Ви його знаєте?

– Знаю, але не дуже добре. Мабуть, він приходить… Що це з Вілсоном?

Браун здивовано витріщився на товариша. А той, як вуж, майнув в очерет і за мить зник. Та скоро Браун збагнув, у чім річ. Бо на стежці, що вела від хати, показалася огрядна постать місіс Еткінс.

– Агов, дівко! – глузливо крикнула вона, сягнистою ходою прямуючи до річки. – З парубками стоїш? Я вже чверть години не чую твого праника. Хай білизна сама преться, еге ж?

– Я дуже вас прошу пробачити панну. То я винен, – перебив її Браун і ввічливо привітався. – Я приїхав з дорученням від містерів Робертса та Раусона й хотів у вас переночувати. Я їхав лісом навпростець і загубив стежку. Аж побачив тут панну й на кілька хвилин відірвав її від роботи.

– Панну! Яка вона панна? Не забивайте дівчині дурницями голову! Мій чоловік у хаті. Де ви лишили коня? Я пошлю по нього хлопця.

– Он там біля кипариса, – відповів Браун. Він хотів заманити розгнівану жінку в хату й дати Вілсонові змогу поговорити з дівчиною.

– Ну, гаразд, ходімо, – мовила місіс Еткінс. – А ти, дівуле, зараз же берись до роботи. Ще й половини не попрала! І не соромно тобі? Дві години вже товчешся тут! Щоб до смерку скінчила! А що там моє маленьке робить? – в її грубому голосі забриніла ніжність. – Подобається моїй дитині гойдатися, еге ж? От тільки вночі потім не спить, і Елен доводиться з самого досвітку її забавляти. Ну, Елен, берись до роботи!

Вона всміхнулася немовляті й разом з Брауном подалась до хати.