Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

ЗАСІДКА

Коли Вестон вийшов з Еткінсової хати, регулятори відчули себе вільніше.

Картіс підійшов до дверей і задумливо глянув на чорні хмари, що насувалися з заходу.

– Здається мені, що буде сьогодні буря, – мовив Еткінс. – Хоч би не знявся, ураган. Шість років тому на Вайтрівері отаке насувалось, а потім як почалося!

– А ви шість років тому жили на Вайтрівері? – спитав Кук.

– Так. Милі за дві нижче від дороги, що веде з Мемфіса на Бейтсвіл.

– Мешканці Вайтрівера твердо обстоюють своє право, – засміявся Кук. – Конокрадові зразу – як вони кажуть? – чіпляють банта на шию.

– А я їх за це й не звинувачую, – озвався Картіс. – Жодна порядна людина не стане жаліти конокрада, а насамперед той, хто має коні. Правда ж, Еткінсе?

– Ваша справедливість дуже однобока, – ухильно відповів той і перевів розмову на інше: – Ви вже, мабуть, зголодніли? Я зараз…

– Дякуємо, дякуємо, – сказав Картіс. – Ми добре пообідали, тож можем почекати.

– Ну, то я принесу світло, бо вже темніє. А хай йому чорт, який вітер надворі!

Він вийшов з кімнати, І регулятори лишилися самі.

По хвилі Кук озвався:

– Мені справді шкода, що Еткінс теж належить до цієї банди…

– Говоріть тихіше, – спинив його Картіс. – Дідько його знає, чи там нагорі ніхто не сховався. Мені теж шкода. Еткінс взагалі непоганий чоловік, мені він завжди подобався.

– Цікаво, що вони з ним зроблять, – задумливо казав далі Кук. – Я б не хотів, аби його повісили. Кару він заробив, але вішати…

– Ні, вішати його не можна, тільки…

– Цитьте, він іде, – перебив його Кук. Господар зайшов до кімнати із світлом.

– Багато людей з Пті-Жана було на зборах? – спитав він.

– Не дуже, – відповів Кук. – Завтра ж у них відбудуться свої збори. Там був один чоловік, що шукає своїх покрадених коней.

– Напівіндіянин? Він і в мене був, питався, чи не бачив я коней. Але, на жаль, я нічим не міг його потішити.

– То ви ніде не бачили їх? – пильно глянув на нього Кук.

– Звичайно, ні. Де ж би я міг їх бачити, – відповів Еткінс. – Я ось уже два тижні взагалі не відлучаюся з дому.

– Чого то собаки так гавкають? Хтось прийшов, чи що? – мовив Картіс.

– Може, – погодився Еткінс. – Зараз погляну.

Він вийшов надвір. Картіс прошепотів Кукові:

– Тихо, то Стівенсон! Але він прибув невчасно. Треба було неодмінно перечекати бурю.

– Чи далеко звідси ще до річки Фурш-ля-Фев? – гукнув голос знадвору, перекричавши гавкіт собак.

– А бий його лиха година! – пробурмотів Еткінс сам до себе й зіскочив з ґанку. – Щось надто швидко, коли це вже другий табун. Джонс казав же, що коні будуть аж через вісім днів.

– Вона ось тече за хатою, – сказав він уже голосно до чоловіка, що сидів на коні, загорнутий у широкий дощовик. – Хто ви такий, добродію? Мене звати Еткінс.

– А пасовиська у вас добрі? – питав далі прибулець.

– Звідки ви приїхали? – перейшов на шепіт Еткінс.

– Дайте мені напитися води.

– От чорт! Джоне мені казав, що аж через вісім днів…

– Нумо швидше заженемо коней у сховок, – прошепотів прибулець. – Зо мною син, а насувається страшна буря.

– Нічого йому не станеться, коли й змокне, – відповів Еткінс. – Я маю гостей і не можу зараз відлучитися.

– Але ж дощ тоді змив би сліди, – наполягав той.

– Ви маєте слушність. Скільки у вас коней?

– Троє.

– Тільки троє? Джоне казав, що буде семеро.

– Решта прибудуть завтра ввечері. Ми боялися лишати дуже широкий слід.

– А хлопець лишиться тут, щоб гнати коней далі?

– Хлопець? А… Так… Він це діло знає.

– Гаразд. Зачекайте хвилинку. Я скажу тим у хаті, що ви шукаєте свого коня або щось таке. Агов, хто це?

Якийсь чоловік перелазив через паркан. Коли він підійшов ближче, Еткінс побачив, що то Вестон.

– Ви саме вчасно нагодилися, Вестоне, – зрадів Еткінс. – Тут ось чоловік пригнав коней. Та ви знаєте. Відведіть їх, куди треба. А потім заходьте до хати. Бо ж я не можу лишити регуляторів самих.

– У вас у хаті регулятори? – злякано спитав вершник.

– Вони просто заїхали до мене переночувати, – заспокоїв його Еткінс. – Але вам справді доведеться перечекати, поки мине буря. Вона зараз перешумить. Коли коні стоять у потоці, то їм дощ не вадить.

– У потоці? – перепитав прибулець. – Я їх лишив не в потоці, а край поля.

– Отуди к чорту! Чого ж ви їх не пригнали на давнє місце?

– Я тут уперше.

– Ну, то давайте швидше заженемо їх, – сердито сказав Еткінс. – Я не дуже хочу, щоб узавтра вранці там хтось побачив кінські сліди. Той напівіндіянин і досі вештається десь поблизу. Проведіть чужинця до задньої хвіртки, Вестоне. Я на хвилинку загляну до хати й зараз же вийду.

Еткінс зайшов до кімнати й причинив за собою двері.

– Даруйте, панове, – мовив він до регуляторів. – Там приїхав якийсь чужинець, дуже дивний чоловік, хоче неодмінно сам поставити коня до стайні. Зараз він зайде. Надворі вже почалася буря. Таке реве, що аж страшно.

– А куди ви хочете йти, Еткінсе? – спитав Картіс.

– Та треба навідатись до дружини. Жінки бояться лишатися самі в таку негоду. Я зразу ж повернуся.

Він хутко вискочив надвір і хряснув дверима.

Кілька секунд регулятори сиділи непорушно. Потім Кук схопився й прошепотів:

– Я вже не можу дочекатися, Картісе. Та ще й така ніч! Блискавки смалять, аж сіркою смердить. Наші в очереті змокнуть до рубця.

– Нічого не вдієш, – сказав Картіс і озирнувся по кімнаті. – Он там лежать дві рушниці, а над дверима ще одна. Оце то передбачливість! Найкраще буде, як ми їх роз-ладуємо. – Він став на стілець і зняв спершу одну, а потім і другу рушницю. – Справді, обидві наладовані. Що, здмухнемо йому порох з поличок? Нового посипати він навряд чи встигне. Є ще яка зброя?

– Наче не видно. Хіба що десь схована…

– А гляньте лишень у ліжку. Унизу там нічого немає?

– Ні, немає. Але стривайте! Два пістолі. Непогано! Якраз напохваті, коли треба. Ну, чекай, Еткінсе, тобі й тут не поталанить. Ось так – пістолі тепер теж не страшні.

– Ви нічого не чуєте? – спитав Картіс, прислухаючись.

– Ні. Хіба в таку бурю щось почуєш! Мені справді шкода бідного Стівенсона. А його хлопець! Що вони подумають про Арканзас!

– Канадець також в очереті? Чи в лісі? – спитав Картіс.

– Він з тими, що нападатимуть. Путящий чоловік! Слухайте, наче хтось свиснув?

– Я нічого не чув. О, а це вже справді посвист! Ну, почалося!

– Ходіть швидше! – прошепотів Еткінс прибульцеві й Вестонові, що чекали біля огорожі. – Але ж Джоне казав мені, що ви прибудете через вісім днів!

– Почекайте з своєю балаканиною, поки ми будемо в сухому, – буркнув старий.

– То де саме стоять коні?

– Десь там угорі на завороті. З ними мій хлопець.

Він заклав пальця до рота й тихо, але пронизливо свиснув.

– Що ви робите? – злякався Еткінс.

– Чуєте? Він відповідає.

– Коли будете повертатися, то заїдете кроків за сто нижче в потік. Он там, бачите?

– Що я можу бачити в таку негоду? Руки перед очима не видно, хіба що як блискає. А он і хлопець з кіньми. Неде, їдь сюди. Ти ще живий?

– Живий, тату, – прошепотів юнак. – Але ж і погода. Аж моторошно.

– То все дурниці. Скоро висохнемо. Ходи за нами. Коні стояли спокійно?

– Та стояли, тільки вороний лякався блискавок.

– Воно й не дивно, яка худоба не наполохається такої громовиці! Що це ви робите? Валяєте огорожу?

– Так, – відповів Еткінс. – Я навмисне не зробив тут угорі хвіртки, а підпер огорожу коритами. Надто в нашій окрузі багато підглядачів. Заїжджайте. Тільки обережно, там лежать зрубані дерева.

– А далеко звідси те місце, де ви ховаєте коней?

– Кроків за сто, не далі. Хай огорожа лежить, поки ви повернетесь. Так, тепер їдьте за мною. Оце і є те місце.

Ту мить знову спалахнула блискавка, і Стівенсон побачив, що вони стоять перед другою огорожею. По той бік огорожі очерет був спашений.

Зачекайте хвилинку, – швидко сказав Еткінс. – Я тільки відсуну засув і зніму нижні лати. Ну, тепер женіть коней. Там їх ніхто не шукатиме. А тоді заходьте до хати. Що ви робите, трясця вашій матері? Зрада!

Еткінс мав чого злякатися, бо тільки-но він відгородив ухід до потаємного сховища, як Стівенсон пронизливо свиснув. Спалахнула блискавка, і Еткінс, напівзасліплений, побачив багато темних постатей, що кинулись до нього, відчув, як дужий теннессієць простяг руку, щоб ухопити його за коміра.

Однак після блискавки стало ще темніше, і то було Еткінсові якраз до речі, бо він, мов змія, ухилився від грізної руки і майнув геть. Замість нього Стівенсон схопив свого сина, що теж кинувся ловити злочинця.

Але в спалахові нової блискавки вони вгледіли, як Еткінс біг до хати. Вестон теж, як тільки трохи отямився, кинувся навтікача і мало не попав в обійми двом іншим регуляторам, що вискочили йому назустріч. Він вчасно помітив небезпеку й звернув до огорожі, щоб перескочити її і втекти в ліс. Але й там була засідка. Тоді він збагнув, що напад добре підготовлено й тікати нікуди. Може, він ще сховається в хаті?

Та коли Вестон прискочив на подвір'я, то почув у кімнаті праворуч колотнечу й лайку. Охоплений відчаєм, він кинувся в кімнату жінок, налякавши їх до смерті.

ЖІНОЧЕ ТОВАРИСТВО. НЕСПОДІВАНКА

– О місіс Малінс, ви не наллєте мені кухлик кави? – попросила вдова Фулвіл і взяла з колиски дитину, що жалібно стогнала. – Яка в нього гаряча голівка! – вигукнула вона.

– А що то за сині плями? – спитала місіс Боувіт, нахиляючись до дитини.

– Де? – злякано крикнула мати. – Які сині плями? Це щось небезпечне? О боже, помре моя дитина!

Гримнув такий грім, що аж хата здригнулася. Жінки злякано зіщулились.

Місіс Еткінс схопилася й прислухалась.

– Хтось наче гукає надворі? – спитала вона й зблідла.

– То вам учулося, – мовила місіс Фулвіл. – Хто б у таку негоду був надворі. Що я вам ще хотіла сказати…

Ту мить двері відчинилися і до кімнати влетів Вестон.

– Сховайте мене, а то я пропав! – вигукнув він, кинувся в найдальший куток і причаївся за ліжком.

– О господи, Вестоне, що сталося? – злякано спитала місіс Еткінс.

Та Вестонові ніколи було відповідати, бо відразу ж у дверях з'явився його переслідувач, канадець, і крикнув:

– Він десь тут! Де він сховався?

– Де? Хто? – не розгубилася місіс Фулвіл, яка знала Котона й Вестона й потроху починала розуміти, що сталося. – Це у вас заведено вдиратися до чужої хати? Та ще й до кімнати, де самі жінки й хвора дитина?

Перше ніж спантеличений канадець спромігся на слово, місіс Фулвіл випхала його з хати й зачинила двері.

– Ось так! – мовила вона, замикаючись на залізний засув. – А тепер подбаймо про свого полоненого.

Нараз знадвору хтось схопився за клямку й затарабанив у двері.

– Хто там? Що вам треба так пізно? – спитала вдова Фулвіл, що єдина з усіх жінок владала собою. – Чи ви не знаєте, що тут лежить слаба дитина?

– Шановні дами, дозвольте вас спитати: в цій кімнаті не сховався один хлопець? – почувся голос.

Місіс Еткінс, на свій жах, пізнала, що перед дверима стояв Браун.

Місіс Фулвіл запитливо глянула на решту жінок і побачила, що всі вони співчувають Вестонові. Байдуже, що він накоїв, – виявляти вони його не хотіли. Всі захитали головами на її погляд, і вдова Фулвіл гостро, навіть обурено відказала:

– Ви, може, ще чогось тут шукаєте? Найшли час дуріти – серед ночі, та ще й у таку негоду! Ми саме лягаємо спати, пане, і не хочемо, щоб нас хтось турбував. На добраніч!

На цьому переговори скінчилися. Брауна начебто відповідь задовольнила. Принаймні він не став більше допитуватись, а пішов собі. Проте жінки ще кілька хвилин прислухалися під дверима. Та надворі було тихо. І аж тоді їхню увагу привернула місіс Еткінс, що сиділа, міцно вчепившись у стілець, і, видно, з усієї сили намагалася не виказати своїх почуттів. Однак не витримала й зомліла.

А в другій хатчині тим часом колотнеча тривала. Тільки-но Картіс і Кук почули посвист, як туди вдерся Еткінс. Він відразу побачив, що його рушницями заволоділи вороги. Проте на ліжку ніхто не сидів. З переможним покликом Еткінс підбіг до ліжка, вихопив пістолі й загрозливо націлився на Кука, що стояв у дверях. Він сподівався, що регулятор поступиться йому з дороги. А що Кук спокійно стояв далі, Еткінс натиснув на гачок. Дарма… Пропала його остання надія. Еткінс у відчаї глянув на другі двері, якими він щойно вбіг, але ту мить до кімнати ввірвалися переслідувачі. Кук і Картіс кинулись до нього. Еткінс бачив, що опиратися марна річ, і опустив руки. За якусь хвилину він був уже зв'язаний.

– А де другий? – спитав Браун.

– У тій хаті, – відповів канадець. – Я бачив його на власні очі. Але жінки не хочуть його віддати.

– Я зараз сам спробую, – мовив ватажок регуляторів і вийшов з хати.

Та невдовзі повернувся ні з чим.

– Друзі, – сказав він. – Нам не можна проґавити того молодика, бо він теж належить до банди. Отже, треба оточити хату, але тихо, аби він подумав, що нас уже нема. А мулата схоплено?

– Ні, – відповів Боувіт. – Негідник, мабуть, чкурнув просто в ліс, а то б попався нам у руки.

– Він попередить інших. Це, звичайно, погано, але вже нічого не вдієш. Хай Кук підведе Еткінса до вогню, щоб той нагрівся й трохи просох.

– Гаразд, – мовив Кук. – Зрештою, стерегти Еткінса біля вогню може Стівенсон із своїм хлопцем. А ми з Картісом цілу ніч сиділи в сухому, тож змінимо тепер Стівенсона надворі.

– Згода, – відповів Браун.

Обидва Стівенсони вмостилися біля вогню, а решта регуляторів подалися надвір. Браун, який про щось говорив із старим Стівенсоном, хотів уже йти за ними, аж раптом вражено відсахнувся від дверей – перед ним, понурий, але гордо тримаючи голову, стояв індіянин.

– Асовауме! – радісно вигукнув Браун. – Нарешті ти з'явився! А ми за цей час дещо зробили для тебе.

– То добре. Але… Навіщо ви схопили он того? – тихо спитав індіянин і показав рукою, що в ній він тримав лука й кілька стріл, на Еткінса.

– Він переховував крадених коней. Зараз ти про все дізнаєшся. Але спершу скажи, де ти так довго був? Що ти вивідав?

– Я маю полоненого.

– Кого? Де?

– Джонсона. Там, у лісі.

– Ти його в чомусь звинувачуєш?

– Бачиш оцю зброю? Стріли затруєні. Він підкрадався з ними туди, де лежав Асоваум, і хотів його вбити.

– От мерзотник! Ти ж його зв'язав?

– Так.

– І він не зможе втекти?

Індіянин усміхнувся.

– Кого вже Асоваум зв'яже, той не поворухнеться.

– Де ж ти був так довго? Тут є люди, що кажуть, ніби ти втік навмисне.

– Ти до тих людей не належиш, – відповів індіянин. – Невже мій брат думає, що я даром гаяв час? Я знаю убивць Гіскота.

– Знаєш? Хто вони такі? Кажи! – схвильовано крикнув Браун.

– Джонсон і… Раусон! – тихо мовив індіянин.

– Раусон! – вжахнувся Браун.

– Джонсон і Раусон, – ще раз сказав індіянин. – Блідолиций чоловік крав також разом з іншими коней.

– Асовауме, знаєш, кого ти звинувачуєш?

– Проповідника, – понуро мовив індіянин. – Може, він убив і Алапагу; але досі Асоваум марно кружляв навколо того місця. Проте білого чоловіка забив проповідник. Я вже чотири дні, як знаю це.

– І чого ж ти мовчав?

– Якби білі люди довели Раусонові одне душогубство, – всміхнувся Асоваум, – вони б його повісили, не дошукуючись, чи й друге він теж учинив. Тоді за Асоваума помстилися б чужі руки. Однак Асоваум… хоче помститися сам!

:– Де твій полонений?

– У лісі. Він думав, що червоношкірий воїн спить. А мій брат бачив колись пантеру, яка б заплющила очі?

– То ми його… Стривайте, що це таке? Вже втретє кричить пугач. То не умовний знак?

Індіянин прислухався. Знову пролунав поклик нічного птаха. І тричі відповів йому червоношкірий син лісів. Після того з лісу вже ніхто не озивався.

– То був пугач, – сказав Браун.

– Може, – задумливо мовив індіянин. – А може й ні. Он йому, видно, той знак відомий. – Він показав на зв'язаного.

Еткінс злякано позирав на двері й аж шарпонувся, як Асоваум відповів на поклик пугача. Але тепер, коли ніщо більше не озивалося з лісу, він тільки глузливо посміхався. Дарма Браун розпитував його – він мовчав і з гнівною зневагою відвертався також від Стівенсона, що зрадив його і тепер був поставлений до нього за сторожа.

Індіянин вийшов з хати. Мабуть, із півгодини панувала глибока тиша. Аж зненацька надворі почувся дикий крик. Відразу по тому Вілсон і Боувіт увели до кімнати Вестона, що хотів тікати й наскочив на засідку.

А трохи згодом з'явився й Асоваум з двома регуляторами, що вштовхнули до кімнати Джонсона. Джонсон був блідий і злякано озирався навколо. Раптом він побачив свого найзапеклішого ворога – Гасфілда.

– Ну то як? – спитав той. – Теж бандит? Хто його спіймав?

– Індіянин, – сказав Кук.

– Асовауме! – вигукнув Гасфілд, аж тепер угледівши індіянина. – Як гарно, що ти повернувся. Я просто не знаю, як тобі віддячити. На ось мою ковану сріблом рушницю. Ти вже давно хотів собі доброї зброї. Хай вона тобі стає в пригоді. А тобі, Джонсоне, цього разу так не минеться. Гляньте, як падлюка тремтить.

– А щоб ви всі виздихали! – вилаявся Джонсон.

Гасфілд рвонувся до нього, але Браун спинив його.

– Лишіть його, хай собі лається. Він, напевне, знає, що ми маємо слушність. Та й індіянин свідчить проти нього. Джонсон підступно напав на нього й хотів убити. Це перше звинувачення. А решту ми дізнаємось на допиті. Тепер же нам треба обшукати друге гніздо цих мерзотників. Хто знає дорогу?

– Я, – сказав Асоваум. – Але хіба мій брат гадає, що ведмідь повернеться до свого барлога, коли помітить біля входу мисливські сліди? Той крик пугача був звернений до тутешніх мешканців. Ми не знали, як на нього відповісти, і негідник зачув біду. Отже, гніздо буде порожнє.

– Мабуть, твоя правда, Асовауме, – мовив Браун. – А все ж таки треба спробувати. Якщо воно буде порожнє, то нам слід якнайшвидше спіймати… спіймати того другого, кого ти вважаєш за винного.

– А хто ж той другий, що індіянин його звинувачує? – спитав Стівенсон.

– Завтра ви його взнаєте, – відповів ватажок регуляторів, похмуро дивлячись перед себе.

– А кого ви ще шукаєте? – спитав і собі Гасфілд.

– Котона і… Раусона.

– Раусона? Проповідника? – вражено загукали регулятори.

– Проповідника, – тихо відповів Браун.

– І хто ж його звинувачує? – спантеличено спитав Малінс.

– Асоваум!

– У нього руки в крові, – тихо мовив індіянин. – Кров'ю позначені його сліди, і її не могли б змити ані води Пті-Жана, ані води Фурш-ля-Фев.

– Він же завтра одружується з Робертсовою дочкою! – здивовано вигукнув Кук. – Індіянин, мабуть, помилився.

– Побожний Раусон? – Малінс недовірливо похитав головою.

– Нащо дарма балакати, – рішуче мовив Браун. – Треба діяти. Зараз наша основна мета спіймати злочинців, які перебувають поблизу і, либонь, уже довідались, що їх викрито. Асоваум може провести нас до Джонсонової хати, а звідти ми разом вирушимо до Робертсів і вдосвіта, певне, будемо вже там.

– Я й досі не можу повірити, – озвався Малінс. – Індіянин теж людина, як усі, і…

– Асоваум тижнями вистежував сліди, вимірював і порівнював їх, – понуро відповів індіянин. – Блідолиций чоловік – зрадник.

– Годі говорити, – мовив Браун. – його звинувачено, і…

– Але хто його звинуватив, – сердито перебив Малінс. – Індіянин, який ненавидів Раусона за те, що той навернув Алапагу до християнства. І ми маємо вірити йому на слово й підозрювати та ображати такого богобоязливого чоловіка? Докажіть спершу! Бо я не дам своєї згоди.

– Зведіть мене з ним, – гордо мовив індіянин. – Зведіть і самі побачите, чи зможе він дивитися мені у вічі. Якщо зможе – тоді повісьте мене. Ви задоволені?

– Так, – поважно мовив Гасфілд. – Я не бачу, чому ми маємо менше вірити свідченню червоношкірої людини, аніж білої. Я сам не зношу проповідника й зовсім не здивуюся, як то виявиться вовк в овечій шкурі. Раусон теж, як і всі інші, тільки людина, а що він проповідує, то в моїх очах це не дає йому якоїсь особливої заслуги.

– А що робити г ними? – спитав Кук, показуючи на Еткінса, Вестона й Джонсона.

– Найкраще б сьогодні ж забрати їх звідси, – мовив Браун. – Але куди?

– До мене, – запропонував Вілсон. – Треба тільки лишити біля них добру охорону.

– Я охоронятиму, – згодився Картіс. – Тільки дайте мені ще когось до товариства. А як вони спробують тікати, то в мене є рушниця.

За чверть години троє злочинців у супроводі шістьох добре озброєних регуляторів їхали вже до своєї тимчасової в'язниці. Пелтер і Гостлер лишилися вартувати в Еткінсовій садибі. Решта на чолі з Асоваумом подалися до Джонсонової хати, щоб спіймати там проповідника або принаймні знайти ще якісь докази вини тих, хто був уже в їхніх руках.

Було вже опівночі. Вітер шумів ще у верхів'ях могутніх дерев, ще спалахували на виднокрузі бліді блискавки і глухо гуркотів удалині грім. Через тин, що оточував Джонсонову хатину, перескочила темна постать. Те був Котон. Крізь відчинені двері він шаснув у кімнату, зібрав свою одежу й зброю, а те, що не повинно було попасти до рук ворогам, сховав у дуплі недалеко від хати. Потім витяг із коминка кілька головешок, підклав їх під ліжко, ще раз озирнувся й швидко та нечутно, як завше, зник у гущавині.