Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

ЕТКІНСОВА ГОСПОДА. НЕЗНАЙОМИЙ ГІСТЬ. ПАРОЛЬ.

Еткінсів будинок дуже відрізнявся від більшості хат у селищі, хоч так само був споруджений з тесаних колод. Він складався з двох окремих будиночків на півтора поверху заввишки, між якими простягався невеликий дворик. Усе те було вкрите спільним дахом.

Один будиночок правив тільки за спальню. Там стояло п'ятеро ліжок із цілою купою сінників та ковдр, що їх вистачило б, мабуть, ще й на десяток гостей. На стінах висіла одежа жінок, а в окремому кутку – святковий костюм господаря. До тієї кімнати гостей пускали тільки ввечері, спати, а вдень для всіх чужих то було заборонене місце. Сам Еткінс не зважувався заходити туди без дозволу жінки, яка до того ж і ключа носила з собою.

Тепер Брауна введено до тієї парадної кімнати. Там сидів господар і вирізував щось надламаним ножиком на шматку кедрового дерева. Непроханий гість перебив йому роботу. Еткінс звів очі, а коли впізнав, хто зайшов, то зблід, схопився з місця й дико зиркнув на поличку над дверима, де лежала його рушниця. І аж як побачив, що гість сам і не має нічого лихого на думці, то трохи заспокоївся.

Брауна самого спантеличив незрозумілий фермерів переляк, але він удав, що нічого не помітив, і, підходячи, сказав:

– Дуже жалкую, містере Еткінсе, що я вам перешкодив.

– О, зовсім… зовсім ні, – затинаючись, пробурмотів фермер.

– Я взагалі рідко тут буваю, – мовив Браун.

– Та що ви, містере Брауне, – перебив його Еткінс, який уже цілком опанував себе. – Ви хоч і рідкісний гість, але бажаний. Хай ця ваша гостина стане початком міцної і довгої приязні.

– Я буду тільки радий, – відповів Браун і потиснув Еткінсові руку. – Може, ця приязнь триватиме й далі, на чужині. Бо я чув, що ви хочете виїхати в Техас.

– Так, – а ви хіба теж? А мені на тому тижні казали, що ви… що ви приєдналися до регуляторів і навіть стали їм за ватажка.

– І так, і ні, – мовив Браун. – Я справді приєднався до них і тепер ватажкую, але тільки доти, доки буде розслідувано недавні вбивства й злочинців покарано. Тоді я складу свої обов'язки й виїду зі штату, щоб стати громадянином Техасу.

– А конокради? – спитав Еткінс.

– Вони мене цікавлять лиш оскільки, остільки між ними, гадаю, має бути вбивця. Звичайно, доки я стоятиму на чолі регуляторів, то буду завзято змагатися й з конокрадами, якщо ми нападемо на їхній слід. Але тепер мета в мене одна: вистежити тих убивць.

– Дивно, – задумливо сказав Еткінс, – що й досі ні на кого не впала підозра. Так, я знаю, що за перше вбивство звинувачувано вас, але багато хто не вірив з самого початку. Особливо жінки були на вашому боці. Та й ваша поведінка того ранку, коли ви засперечалися з Гіскотом, як я знаю, не показувала, що ви б побоялися стати на чесний і відвертий поєдинок. Певне, його хтось убив тільки задля грошей. Я зразу так подумав. Хтозна, з ким він взагалі водився і хто, крім наших односельців, знав, що він носить з собою гроші.

– А ви вважаєте, що тутешній ніхто не міг його вбити?

– Щиро казати, вважаю, що ніхто; бо навіть ті, – додав він тихіше, наче сам до себе, – що в інших випадках не такі вже й чесні, здається мені, не здатні заподіяти таке жорстоке вбивство.

– Хотів би, щоб було по-вашому. А втім, я з дня на день чекаю назад індіянина. А він уже, напевне, принесе якусь звістку.

– Звістку, кажете? – мовив Еткінс. – Так, індіянин дуже хитрий. Але ж тоді, з тими кінськими слідами, навіть він не міг нікого знайти.

– Бо не шукав, – відповів Браун. – Смерть Алапаги так приголомшила його, що я боявся, аби він не наклав на себе руки. Крім того, він прийшов на день пізніше; злодії тим часом утекли, а дощ змив сліди.

– Халепа з тим дощем, – мовив фермер і за спиною в гостя задоволено потер руки. – Він уже багато змив слідів і не раз допомагав тим шельмам. У мене вони торік теж украли кілька добрих коників.

– Вам давно вже треба було взятися як слід до тих мерзотників. Вони так знахабніли, що скоро крастимуть коней у вас на очах. Кажуть навіть, що тут десь на річці вони мають людину, яка в безпечному місці переховує крадених коней.

– Хто каже? – швидко спитав Еткінс.

– Та хтось згадав на наших останніх зборах, – відповів Браун. – Якщо крадіжки не припиняться, доведеться робити обшук. Може, тоді щось довідаємося.

– Не кожен дозволить, щоб у нього робили обшук, – невдоволено заперечив Еткінс. – Я всякого, кого не бажаю бачити в своєму обійсті, пошлю до чортової матері. А якщо він не піде, зніму з кілка свою рушницю.

– От бачите, містере Еткінсе, – сказав Браун, – того ми, регулятори, й збираємось.

– Навіщо тоді ми маємо закони? – сердито спитав Еткінс. – Навіщо, коли вони такі безсилі?

– Закони не безсилі, – заперечив Браун, – але їх не можна виконати. Допустимо, ми спіймаємо й засудимо злочинця. Де ж ми його триматимемо, поки доправимо до в'язниці штату? У якій-небудь хатчині, звідки друзі першої ж ночі визволять його? Якщо ж держава й посадить його за грати, то тільки на один, щонайбільше на два тижні, бо злочинці, які втекли звідти, самі казали, що судді важче було запроторити їх, ніж їм утекти. То що ж нам поможе, як ми слухатимемо закону, відправлятимемо злочинців у штат і думатимемо, що вони відбувають кару, а вони за два тижні повернуться й знову крастимуть наше добро?

– Та буває й таке, – всміхнувся Еткінс, – я знаю, що Котон…

– А де тепер Котон? – швидко спитав Браун.

– Котон? – перепитав Еткінс, збагнувши, що ляпнув зайве. – О господи, хто може знати, де він тепер волочиться.

– його бачено в цій місцевості, – сказав Браун. Він не хотів посилатись на Елен, аби не зашкодити їй, але тепер уже запідозрив, що господар бреше. – Навіть на цій дорозі.

– Дуже можливо, – погодився Еткінс. – Він часом проїжджає цією дорогою, але до нас не заглядає. А люди люблять плескати язиком.

– Я, власне, приїхав до вас із дорученням від Робертса й Раусона, – сказав Браун, що хотів звести розмову на інше. – Містер Робертс… о, ось і мій кінь, – перебив він сам себе, бо ту мить мулат під'їхав до дверей на його гнідому.

Побачивши, що гість хоче вийти, Еткінс затримав його.

– Сидіть, прошу вас! Коня доглянуть. Відведи гнідого до стайні, дай їсти, а збрую поклади в дворику! – гукнув він мулатові. – А як упораєшся, то… – він вийшов і докінчив свої вказівки вже тихіше, так що Браун нічого не почув.

– Ви казали, що маєте якесь доручення? – спитав Еткінс, повертаючись до хати.

– Так, – відповів той, видно, думаючи про щось інше. – Містер Робертс із… із своїм зятем приїдуть у понеділок уранці або опівдні подивитись на ваше обійстя й просили, щоб ви були вдома.

– Добре! Дуже добре! – зрадів Еткінс. – Я думаю, що ми домовимось. Весілля, либонь, буде завтра?

– Так, здається, завтра.

– Ви теж будете в них?

– Хто – я? Ні, мабуть, ні. Наші збори, певне, затягнуться аж до вечора, і я лишуся в Боувіта.

– У вас завтра збори? Ви їх тримаєте в такій таємниці? Я не чув про них ані слова.

– Ми повідомляємо тільки тих, хто належить до регуляторів, – мовив Браун і не проминув нагоди замовити слово за бідолаху Вілсона. – Мене тільки дивує, що Вілсон вам нічого не сказав.

– Містер Вілсон дуже давно не був у моїй хаті, – відповів Еткінс, якому, видно, сама згадка про юнака була неприємна. – Ну, та я вашими справами й не цікавлюсь. Я не регулятор, то мені й нема ніякого діла до зборів.

– Так, – погодився Браун, який, проте, не хотів відмовлятися від свого наміру. – Але я вам ось що скажу: Вілсон, здається, думає осісти в цій місцевості назавжди. Я гадаю, що кращого сусіда вам годі й бажати.

– Ви забуваєте, що я навряд чи лишуся в Арканзасі, – заперечив Еткінс.

Браун побачив, що говорити далі про те – марна річ, принаймні зараз. Тим паче, що до хати зайшла місіс Еткінс, а невдовзі по тому й Елен з дитиною.

Тепер мова пішла про звичайні речі – про пасовиська, лови, про поділ землі в околиці й про суперечки між фермерами з цього приводу; про те, що ось уже днів п'ять, як на тому березі Арканзасу вбито перепродувача свиней і забрано в нього з гаманця близько тисячі доларів, а вбивці й досі не знайдено; про теперішні законодавства; про вибори судді та губернатора й про багато іншого, аж поки дзиґарі на коминку пробили восьму. Тоді немовля, що досі собі спокійно спало в колисці, почало плакати. Елен узяла його на руки й стала носити по кімнаті, заспокоюючи. Але воно кричало дедалі дужче – видно, йому щось боліло. Жінки, перелякані до смерті, заметушилися, шукаючи в хаті всіляких ліків.

Мати верещала, як причинна, докоряючи бідній Елен, що та навмисне недогляділа дитини, хотіла зжити її зі світу, аби розв'язати собі руки.

Браун був обурений усім тим і поклав собі зробити все, що тільки зможе, аби допомогти своєму другові вирвати дівчину з цієї сім'ї.

А гармидер був такий, що хоч вуха затуляй.

Зненацька надворі завалували собаки й почувся чоловічий голос. Хтось просив пустити його до хати.

– Агов, хто там є! Можна мені у вас переночувати? – вдруге гукнув голос. – А хай їм чорт, тим собакам, ніяк їм не заціпить!

Еткінс відчинив двері.

– Цить, Гекторе! Цить, Дейку! – сердито гримнув він на собак. Потім звернувся до незнайомця: – Злазьте з коня! Мій служник догляне його.

Елен тим часом заходилася колоти скалки засвітити в хаті. Скоро блиснув вогник, і Браун зміг розглядіти незнайомця, що зайшов до кімнати.

То був присадкуватий чоловік, веснянкуватий, із жвавими сірими очима та довгим білявим волоссям, вбраний у бавовняну куртку й такі самі штани. Він поклав біля коминка старі сакви, в яких, либонь, було все, що могло знадобитися верхівцеві в дорозі серед дикого пралісу. Погляд його неспокійно перебігав з Еткінса на Брауна. Він, мабуть, ніяк не міг вирішити, хто з них господар і до кого йому звертатися.

Місіс Еткінс, певне, була не дуже вдоволена новим гостем, який додавав їй ще більше мороки, бо взяла дитину на руки, загорнула в ковдру, звеліла Елен захопити скіпок та жару і йти за нею в другий будиночок, щоб відразу запалити там вогонь у коминку. Елен швидко зробила, що їй наказано. З усього було видно, що господиня цього вечора більше не вийде до гостей.

– Вітер надворі скажений, – мовив нарешті чужинець.

– Так, погода не дуже добра, – озвався Еткінс, допитливо позираючи на гостя. – Ви, мабуть, здалека їдете?

– Ні, не дуже. З Міссісіпі.

– І хочете далі на захід?

– Атож. До форта Джібсона. А далеко ще звідси до Фурш-ля-Фев?

– Я живу на річці, – відповів Еткінс і перезирнувся з чужинцем.

– Тут можна їхати півдня попри річку й не побачити її, – втрутився в розмову Браун, – бо вздовж берега тягнуться густющі зарості очерету на чверть милі завширшки.

– Я так і думав, що річка має бути близько. Гарний очерет – є чим годувати худобу. Тут, мабуть, і пасовиська добрі?

– Дуже добрі, – відповів Еткінс і знову перезирнувся з чужинцем, що водночас краєчком ока позирав і на Брауна. Але Браун задумливо дивився на вогонь у коминку, наче пригадуючи щось напівзабуте.

– Я швидко їхав, та ще й вітер губи сушить, – озвався чужинець по недовгій мовчанці. – Чи не дасте ви мені води напитися?

– А чого ж, будь ласка, – відповів Еткінс і швидко пішов по воду.

Тепер і Браун, щось раптом пригадавши, глянув на чужинця й зустрівся з його пильними очима. Але той зразу ж перевів погляд на Еткінса, взяв у нього з рук кухля й став поволі-поволі пити.

– Я почув, як цей добродій попросив води, та й собі захотів, – сказав Браун, опанувавши себе. Він згадав усю розмову в тій моторошній хатині на Арканзасі й нізащо не хотів дати їм узнаки, що має якусь підозру чи здогадується, що вони порозумілися.

– Стривайте! – вигукнув Еткінс. – Не пийте холодної води. Може, сьорбнете спочатку по краплі віскі? А тоді вже й вода не зашкодить. Ось, містере Брауне, наливайте собі, – мовив він, подаючи пляшку. – Лийте, лийте, там тільки на дні. А тепер ви, добродію. Як ваше прізвище? Мене звати Еткінс, а цього пана – Браун.

– Моє прізвище Джонс, – відповів гість. – Джон Джонс. Ну, будьмо знайомі, містере Еткінсе. Будьмо знайомі, містере Брауне.

Елен тим часом заходилася стелити на підлозі ковдри та сінники й лаштувати постіль. Еткінс спитав її, як там дитина. Дівчина відповіла, що малому, мабуть, щось дуже болить, але що – ніхто з них не знає.

– Ти можеш на чверть години відлучитися від неї? – спитав батько.

– Я не знаю… Місіс…

– Ну добре, добре, постав лиш горщика до вогню, – перебив її Еткінс. – Треба швидко приготувати вечерю містерові Джонсові.

Він вийшов з кімнати. Гості мовчки сиділи біля коминка. Браун дивився, як струнка дівчина швидко й спритно готувала вечерю. Джоне задумливо копирсався довгою палицею у вогні, відколупуючи жарини від великих головешок. Він тільки раз нетерпляче глянув на дзиґарі над коминком, а потім на двері.

Нарешті зайшов Еткінс, і на той час постигла вже й вечеря для пізнього гостя.

Однак Елен довелося й далі куховарити, бо перед дверима знову затупотіли коні, почулися жіночі голоси, й місіс Еткінс різким голосом наказала їй приготувати великий глек кави.

Браун все ще задумливо сидів біля коминка; аж ось Еткінс запалив другу скіпку й приязно сказав йому:

– Містере Брауне, ви, либонь, стомилися. Якщо ви хочете лягати, то я вас проведу.

– О, мною ви не клопочіться! – мовив юнак.

– Ми ще маємо нагорі ліжко, – повів далі Еткінс. – Там ніхто вам не заважатиме. А вранці встанете, коли самі захочете, й поїдете до Боувіта.

– До вас, я чую, приїхали якісь жінки?

– На жаль, приїхали, – зітхнув фермер. – Дай боже, щоб бідолашній дитині полегшало, а то вони залікують її до смерті. Ну, то якщо…

– Атож, я сам бачу, що мені краще йти спати. На добраніч, панове! Містер Джоне, мабуть, пізніше теж прийде до мене?

– Там тільки одне ліжко. Я вже попрошу містера Джонса тут, унизу…

– О, не турбуйтеся, прошу вас! – вигукнув той. – Ну, на добраніч! Якщо ви завтра не дуже рано вирушаєте, то, може, я матиму втіху… Правда, я не знаю, в якому напрямку…

– Я їду вгору! І дуже рано не вирушу, – відповів Браун. – Ну, тоді до завтра!

Він ласкаво кивнув Елен і разом з Еткінсом піднявся на горище, що було відділене від кімнати просто дошками, покладеними на сволоки. Еткінс відразу ж вернувся із скіпкою назад, і, поки Елен була в кімнаті, вони з чужинцем сиділи мовчки.

Як тільки дівчина вийшла, Еткінс підвівся, погасив світло й кивнув гостеві, щоб той ішов за ним.

– Вас хтось прислав до мене? – шепнув він, коли одвів його далеченько від хати.

– Так, – відповів чоловік, – я пригнав коней.

– Де вони?

– На закруті річки.

– У воді?

– Аякже. А тепер подбайте, де їх сховати. Я тим часом приведу їх.

І він рушив у темряву. А Еткінс вернувся, обминув хату, переліз через паркан і теж розтанув у непроглядній пітьмі.

Коли Браун побачив крізь шпарку в стелі, як Еткінс з гостем вийшли з хати, він остаточно впевнився, що підозрював їх недарма, і довго не міг зважитись, чи йому піти за ними й спіймати їх на гарячому, чи дати їм спокійно зробити своє діло. Що він міг вдіяти з ними сам? Адже вони напевне готові до всяких несподіванок і озброєні! Він би тільки їх наполохав, і тоді б урвалася нитка, що мала привести його до злочинців. Тож він нікуди не пішов, а лежав і обмірковував те, що взнав за сьогоднішній день. Де живе той Котон, що його суддя шукає вже кілька тижнів? Де є така хатина чи сховок, щоб злочинець міг прожити в ній так довго і ніхто з сусідів ані побачив його, ані почув? А вона десь є, і близько, бо далеко ходити він навряд чи зважився б, а надто вдень. То де ж він ховається? Хто живе тут поблизу? Вілсон? До нього злочинець не піде. Пелтер? Той належить до регуляторів. Джонсон? Може бути. У Брауна з'явилася нова підозра.

Джонсон і Котон – то одного поля ягоди. Але самі вони не могли всього того зробити. Хто ж їхні спільники? І чи вони якось зв'язані з убивцями?

Йому аж голова пішла обертом від усіх тих роздумів. Усе бачене й чуте злилося в якусь дику плутанину, й врешті він заснув неспокійним сном.

СПІЛКА ЗЛОЧИНЦІВ. НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ. НОВИЙ ПЛАН

Нам ще раз доведеться вернутися на кілька годин і заглянути в маленьку, але затишну хатину, що стояла серед густого лісу. Там жив Джонсон. А що його майже ніколи не було дома, а хатина стояла далеко від доріг і в малоприступному місці, туди рідко заглядав хто з поселенців чи з мисливців. Тож Джонсонові ніхто не заважав жити як він сам собі хотів.

Із своїх сусідів він спілкувався тільки з Еткінсом та з його мулатом. Мулат знав таємницю свого господаря і часто ходив з дорученнями до Джонсона.

Того вечора в Джонсоновій самітній хатині не було порожньо. В коминку палахкотів вогонь, над ним висів на жердині чималий казан, а біля коминка сиділи Котон з Джонсоном, розмовляли й чекали, поки закипить вода.

– Джонсоне, вже бульбашки здіймаються, – нетерпляче сказав нарешті Котон. – Швидше давайте пити. Я мушу поспішати, а то ще не застану Еткінса дома.

– Почекайте ще кілька секунд, – відповів той. – Ось уже закипає. Давайте ваш кухоль.

– От чорт, яке гаряче, – вилаявся Котон, торкнувшись до бляшаного кухля губами.

– Ну, яке вже є, – засміявся Джонсон. –

Скла та порцеляни ми не маємо. Тьху, дідько б його вхопив! Хто там іде?

– Де? – спитав Котон і підскочив до маленької драбини, що вела на горище.

Джонсон підійшов до дверей і визирнув у шпарку.

– Не тікайте, – сказав він. Це Ден, Еткінсів мулат.

– Що йому, в лихої години, треба? – здивувався Котон.

– Зараз він нам скаже, – мовив Джонсон, відчиняючи двері. – Ну, Дене, з чим ти прийшов?

– Хай Котон сидить тут, – відповів мулат. – До нас приїхав Браун і лишається ночувати. Завтра в Боувіта будуть збори регуляторів.

– Збори регуляторів? А чума б на їхні голови! – заскреготав зубами Котон.

– Твій пан більше нічого не переказував? – спитав Джонсон.

– Ні, містере, більше нічого. Він завтра вранці, мабуть, сам до вас приїде.

– Ну, то скажи йому, що ми чекатимем. Чуєш? Чого очі вирячив? На, пий!

– Дякую, містере, – мовив Ден, одним ковтком випив варенуху, кивнув їм головою і чимдуж подався назад густими заростями.

– Ну, тоді я хоч сьогодні ввечері порозкошую. Не буду бігти, висолопивши язика, – пробурмотів Котон, знову вмощуючись біля вогню. – Але цей Браун… регулятори… Щоб їх чорт усіх забрав! Аби ще вони…

Ту мить він почув виразний тупіт копит, замовк на півслові й знову підскочив до драбини.

Джонсон підійшов до дверей.

– Раусон! – здивовано вигукнув він.

Не встиг Котон повернутися до вогню, а Джонсон відсунути засув, як шановний проповідник уже був біля порога.

– А трясця вашій матері! Довго ви мене триматимете отут під дверима! – нетерпляче вигукнув він, бо Джонсон ніяк не міг упоратися з засувом.

– Якого біса ви так поспішаєте? – глузливо спитав Котон, коли той нарешті зайшов до кімнати.

– А йдіть ви всі к нечистому! – огризнувся проповідник. – Мені треба тікати звідси.

– Що? – переполохався Джонсон. – Тікати? Вони довідались, що ви…

– Що ви мелете, – сердито сказав проповідник. – Ще ні, але кожної хвилини можуть довідатись. Індіянин повернувся.

– Сліди давно змито, а без них та червона шельма нічого не вдіє, – сказав Джонсон і зневажливо посміхнувся.

– То ще не все, – лютував проповідник. – Завтра в них великі збори, і вони хочуть схопити й допитати кількох підозрілих, що живуть у цій місцевості. Як вам таке подобається?

– От собаки! – вигукнув Джонсон. – Тоді й мені не завадило б кудись дременути. В цей барліг вони заглянуть найперше. А от чого ти боїшся?

– Мені той індіянин не дає спокою, – сказав Раусон. – Коли б я знав, як того негідника можна позбутися!

– То буде важкенько, – задумливо мовив Котон, – але можна…

– Ет, це нічого не дасть, – сердито перебив їх Джонсон. – З індіянином ми завжди можемо легко впоратися. Є люди небезпечніші.

– Ви надто панікуєте, Раусоне, – додав і собі Котон. – Якби я мав таку славу в окрузі, як ви, то мене б і мотузкою не витягли звідси. І якщо ви так боїтеся, то чого женитесь? Відкладіть це діло надалі.

– Не можу, бо виникне підозра, – сказав проповідник. – Якби я все це знав сьогодні вранці! Можна було б ще й відкласти. Але ж ні, сто чортів їхній мамі! Коли я одружусь, то моя жінка повинна буде їхати зі мною, хоч я й кину Арканзас. А мені, як це видно, доведеться так і зробити. За підставу буде лист моєї старої тітки в Мемфісі, яка бажає побачити мене перед смертю. А як я вже поїду, то хай собі балакають, що хочуть. От тільки індіянин… Боюся клятого червоношкірого.

– Та кинь ти того індіянина! – обурився Джонсон. – Нам треба регуляторів боятися, от хто для нас небезпечний. Ти не зможеш попасти на їхні збори, Раусоне?

– Думаю, що зможу. У них немає ніяких поважних причин не пустити мене на ті збори. У кожному разі я спробую.

– Чудово! Тоді нам поки що нема чого полохатися. Тобі легко буде дізнатися про всі їхні заміри, і вони не заскочать нас зненацька.

– Але тепер я не зможу купити Еткінсової хати й поля, – мовив Раусон. – Часом яка халепа, а я буду зв'язаний садибою.

– Це залежить від того, як у тебе з грошима, – заперечив Джонсон. – Коли тобі не дуже важать ті двісті доларів, що їх Еткінс править за ферму, то краще б ти купив. Так ніхто не матиме на тебе підозри.

– Атож, ти маєш слушність, – сказав Раусон, швидко все зметикувавши. – Я відразу ж у понеділок і куплю її. Проте віднині я більше не буду вам за спільника. Хочу спробувати пожити чесно, щоб можна було спокійно спати вночі.

– Давно пора, – зневажливо мовив Котон. – Але я б порадив панові проповідникові поїхати з молодою жінкою на острів – то було б чудове місце для місіонера.

Раусон насупився і відвернувся. Але Джонсон підтримав розмову:

– Котон саме згадав про острів, і я б хотів почути за нього щось певніше. Я знаю, що він лежить на Міссісіпі, але хоч я двічі відгонив коней до річки, а на самому острові ще ніколи не був.

– Ну, то слухайте, – прошепотів Раусон, наче боявся, що його почує хтось чужий. – Острів ви знаєте – принаймні дорогу до нього. А нижче по річці лежить ще один, де багато всяких криївок на той випадок, якби на мешканців верхнього острова хтось зненацька напав. Люди, що живуть на тому острові, колись були під рукою Мореля, який тепер у в'язниці у Філадельфії став шевцем, чи що. Тепер у них за ватажка якийсь… але я не можу назвати його ім'я. Я присягався, що мовчатиму.

– То це добре організована банда? – спитав Котон.

– Так, найкраща з усіх, які є, її майже не можна викрити, бо всі, хто спілкується з нею, мають зиск тільки доти, доки вона існуватиме.

– Як же вони роблять своє діло?

– У всіх великих містах на Міссісіпі, на Огайо, на Вобарі, на Іллінойсі і навіть аж на Міссурі вони мають своїх агентів, здебільша молодих хлопців із Кентуккі та Іллінойсу. Ті винюхують, які човни плистимуть униз річкою і чим вони навантажені. Як у тих човнах є таке, що їм треба, або що вони сподіваються швидко й вигідно спродати в південних містах, то вони наймаються на них стерновими або звичайними веслярами, ведуть човни аж до острова, а там хитрістю або силоміць садять їх на мілину. Потім умовним знаком сповіщають, що прибула нова жертва – і команда… йде на той світ.

– От спритні, хай їм чорт! – вигукнув Котон. – А я дивуюся, чого в Міссісіпі так багато трупів!

– Так, вони вже вміють з ними впоратись, – мовив Раусон. – Але їхній промисел мені здається надто кривавим. Я з таким не хочу мати до діла.

– Я теж. А якщо в човні є жінки? – спитав Котон і аж здригнувся.

– Молодих жінок залишають на острові й суворо охороняють, бо кожен член ватаги може мати жінку.

– То вони їх не вбивають? – спитав Джонсон.

– Я не знаю, і це мене не цікавить, – відповів Раусон. – Але найголовніше те, що острів завжди може стати для нас останнім пристановищем. У найбільшій скруті нас там приймуть і оборонять. На це ви можете покластися.

– Хтозна, може, скоро нам доведеться скористатися з гостинності тих людей, – задумливо мовив Котон.

– Однак якщо ви побуваєте на острові, – застеріг Раусон, – то станете вже назавжди їхній.

– А ви вже були там? – обережно спитав Котон.

– Ні, ще не був, – коротко відповів проповідник. – А де Вестон? Може, його повідомити про небезпеку?

– Еткінс послав його до селища вгору по річці, – відповів Джонсон. – Завтра він має бути в Еткінса, а потім і до мене зайде.

– Я стомився, – позіхнув Котон. – Ляжу спати.

Він постелив кілька оленячих шкур, що лежали в кутку, ліг, укрився старою ковдрою й відразу ж міцно заснув.

Джонсон і Раусон сиділи біля коминка й мовчки дивилися на вогонь. В обох, видно, ще було щось на серці, але ніхто не хотів починати розмову. Нарешті Джонсон тихо озвався:

– Ти боїшся, що нас викрили?

– Ні, – так само тихо відповів проповідник. – Ні, але думаю, що викриють.

– Як?

– Я боюся, що індіянин має якусь підозру. Він на мене сьогодні так глянув, що я майже певен цього.

– Ти, правда, маєш особливу причину боятися індіянина, – прошепотів Джонсон. – Ти знищив усі сліди?

– А то ж як. Одежу я виправ тієї самої ночі, хоч з пораненою рукою мені було не легко. Дірку на рукаві, що її прорубала томагавком та відьма, залатав, а ножа цілий тиждень тримав закопаного в землі.

– А як з тим, другим… Не знайшовся ножик?

– Ні, – відповів Раусон ще тихіше. – Він у Робертсових руках. Я його сам бачив. Він питав мене, чи я його знаю. Сам дивуюся, Джонсоне, як я ту мить не виказав себе.

– На Арканзасі вбито якогось багатого торгівця і взято тисячу доларів, – сказав Джонсон, скоса позираючи на приятеля. – Ти саме був у тій місцевості. Нічого про те не чув?

– Хай тобі чорт! Плещеш казна-що! – вилаявся проповідник. – Чи я повинен знати про кожне вбивство в штаті? Дбай про свої власні справи й лиши мене в спокої. А чи ти певен, що Вестон триматиме язика на зашморзі? Не треба нам було посилати його аж до острова.

– Я думаю, що він відданий хлопець, – заперечив Джонсон. – Хоч, звичайно, людині в душу не заглянеш. А ти справді завтра одружуєшся?

– Так. Правда, обставини не дуже сприятливі, але це найкраще, що я можу зробити. Коли все виявиться, то, мабуть, це буде мій найменший гріх, що я наостанці подумав ще й про жінку собі.

– А ти дома приготував щось на випадок, якби довелось тікати?

– Ну, ти ж мене не перший день знаєш. В очереті, зразу за хатою, схований човен, невеличка валізка з усім потрібним у дорозі стоїть запакована від самої тієї ночі, як індіянка викрила нас, і зброя завжди лежить напохваті. А про таємний хід ти сам здоров знаєш.

– Скільки чоловік уміститься в човні?

– Четверо, а при біді навіть п'ятеро. Він чималий і дуже легкий. З трьома веслярами ми за шість годин допливемо до Арканзасу.

– Тоді все гаразд. Хоч краще, аби він нам не пригодився. Якщо ми цього разу зіб'ємо регуляторів із свого сліду, то нам нічого боятися. Ну, на добраніч. Лягай он там на сіннику. Я тим часом ще погляну на твого коня.

Раусон був стомлений, тому залюбки скористався з запрошення, і невдовзі обидва вже спали. Зненацька серед нічної тиші пролунав різкий крик пугача. Потім другий раз, треь тій. Джонсон підвівся, переступив через Котона та Раусона й пішов до дверей.

– Чого ти товчешся по хаті? – спитав Раусон, якому той настоптав руку.

– Чув пугача? – тихо спитав Джонсон.

– То й що? Хочеш його застрелити?

– Цить! – Джонсон прислухався.

Знову закричав пугач, тепер уже чотири рази підряд.

– Це Еткінс! Що його пригнало сюди серед ночі і в такий туман? Ходіть! – гукнув він, відчиняючи двері. – Ходіть, тут друзі!

Фермер переліз через низький паркан і підійшов до хати.

– Добрий вечір, Джонсоне, – привітався він. – Пізні гості, правда?

– Гості? Кого ти ще привів?

– Одного приятеля, що пригнав товар. Він хоче познайомитися з вами. А хто у вас сьогодні є?

– Котон і Раусон.

– Раусон? – спитав, підходячи, загорнутий у темний плащ чужинець. – От не сподівався, що зустріну сьогодні давнього знайомого!

– Давній знайомий? – пробурмотів Раусон з хати. – Хто це може бути?

Та як тільки чужинець підійшов до світла, Раусон вражено схопився з місця.

– Гокере! – радісно вигукнув він. – Що тебе привело знову в Арканзас? Чи в Міссурі стало надто гаряче?

– Насамперед не Гокер, – засміявся чужинець. – Мене звати Джонс – Джон Джонс, якщо тебе хтось спитає.

– Добре, добре, – всміхнувся Раусон. – Мені однаково. Але що ж тебе привело сюди?

Чужинець, котрий, як виявилося з подальшої розмови, був колись близьким приятелем Раусонові, розповів, що він покинув Міссурі через «певні непорозуміння» й переселився далі на захід. Тільки там, власне, можна було, як він казав, «підтримувати ділові зв'язки» водночас і з індіянами, і з білими. Сюди він приїхав «у справах» і гадає пробути в цій місцевості кілька днів.

Раусон слухав свого приятеля дуже уважно й тільки зрідка похитував головою. Коли Джон закінчив, він простягнув йому руку й вигукнув:

– Хочеш пристати до нашої компанії? Хочеш мати роль у тій комедії, яку ми завтра розіграємо? Тоді давай руку! Вранці починається твій виступ.

– Згода. Я залюбки вам стану в пригоді, якщо зможу. От тільки не знаю як.

– Зараз довідаєшся, – мовив Раусон і радісно потер руки. – Завтра в нас збори регуляторів, і ти повинен бути на них присутній.

– Я? Цього ще мені тільки бракувало!

– Авжеж, ти, – незворушно вів далі Раусон. – Жоден із тутешніх поселенців тебе не знає. Завтра вранці я тебе відрекомендую Браунові як «регулятора з Міссурі», що приїхав до Арканзасу налагодити зв'язки з тутешніми регуляторами, аби надалі діяти спільними силами. Так буде найлегше перешкоджати їм.

– Чудово! – зрадів Еткінс. – Прегарний план!

– Непоганий, – згодився Джоне. – Але чи повірить мені Браун і решта регуляторів?

– Не бійтесь, – мовив Джонсон. – Я сам чув, як вони казали, що хочуть налагодити зв'язок із сусідніми округами. Тож вони вашій пропозиції будуть тільки раді.

– Отже, я буду шпигуном! Справжнім шпигуном! – Міссурієць весело зареготав. – Серед самих регуляторів! Оце то штука!

– То ти згоден? – спитав Раусон.

– Ще б пак!

– Вони завтра плануватимуть щось важливе, – задумливо казав далі Раусон, – тому Джоне увечері має неодмінно повернутися до» Еткінса й послати з мулатом вам звістку. Сам я завтра до полудня повинен ще залагодити деякі важливі справи, а ввечері бути в Робертсів; однак у неділю о дев'ятій ранку я загляну до хрещатого дуба. Ви те дерево знаєте, Еткінсе. Пришліть туди обов'язково мулата – може, мені треба буде вам дещо передати. Бо їхати аж до вас я не матиму часу.

– Домовились, – відповів Еткінс. – А тепер ходімо, Джонсе, аби дома хтось не помітив, що вас немає.

– Тільки не відпускайте Брауна, аж поки я приїду, – ще раз нагадав Раусон.

– Не бійтесь, не відпущу.

Еткінс та Джонс тихо попрощалися, перелізли через паркан, і їх поглинула темрява. А в Джонсоновій хаті невдовзі всі вже знову спали.