Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Ви нічого не чули, Котоне? – спитав він тихо, коли той вийшов з-за опони.

– Де?

– Мені здалося, що десь тріснула дошка. Ніхто не міг підкрастися до хати?

– Хіба що з допомогою самого диявола, – відповів Котон. – Паркан стоїть цілий. До того ж іще не дуже темно, і якби хто ліз через нього, я б побачив.

– Відколи почало смеркати, мені теж стало якось неспокійно. Хотів би я, щоб ми вже були на річці.

– З човном усе гаразд?

– Так, можна сідати й плисти. Ну, збираймося.

– Але дівчат…

– Треба приглушити. Берімося до роботи!

– А як ми попереносимо зброю та валізки? Якщо треба перти дівчат, то…

– Ви спершу віднесете валізку й дві рушниці. Заблукати тут ніде – хід веде просто до човна. Покладіть у нього якомога тихіше свою ношу й швидко вертайтесь назад. Щоб за десять хвилин упорались.

– Ми й харчів візьмемо?

– Я ж оце відніс їх. Я тримав їх під лядою. Вони вже лежать у човні.

– Ну, чатуйте тим часом… Я зараз вернуся.

Раусон неспокійно ходив з кутка в куток. Надворі все наче вимерло. Тільки навколо ватри, кроків за сто п'ятдесят від хати, рухалося кілька темних постатей.

– Що вони, в дідька, роблять? Замислили якусь капость? – бурмотів Раусон сам до себе, видивляючись у шпарку.

До дівчат він стояв спиною.

Елен нечутно підскочила до стільця, схопила пістоля, але зразу ж стала на своє колишнє місце, бо Раусон обернувся й підійшов до другої стіни.

– І де той Котон? – нетерпляче мовив він. – Невже не знайшов човна?

Раусон стрибнув в отвір і прислухався.

– Якби хоч був ніж, щоб розрізати тобі мотузку, – прошепотіла Елен.

– Дошка піді мною ворушиться, – злякано мовила Маріон. – Чого б це?

– Це, певне, хтось із наших! – Елен насилу приховувала свою радість.

– Що? – спитав Раусон і виглянув з отвору.

– Ми молимось, – сказала Елен.

– Хай вам біс! – вилаявся проповідник і знову зник у дірці.

– Під дошкою напевне хтось є, – прошепотіла Маріон. Я добре чую.

– То відступи вбік. Я ж кажу тобі, що то наші.

– Якби в мене руки були вільні!

– Хай він западеться, той шахрай, ані видно, ані чути його! – сердито вигукнув Раусон і виліз нагору. – Якщо тільки він обдурив мене, то нехай начувається. Треба йти за ним!

Дошка біля дівчат піднялася вгору, й з-під неї грізно блиснули індіянинові очі.

Раусон схопив рушницю і вже хотів був спускатися в отвір, коли важка дошка, з-під якої визирав Асоваум, зарипіла й подалася вбік. Проповідник швидко обернувся, і в хатньому присмерку стрівся поглядом із своїм смертельним ворогом. Асоваум хотів скористатися з Раусонового переляку й мерщій вибратися з незручної ями.

Першу мить проповідник аж заціп із жаху, але хутко отямився. Індіянин не міг ані швидко вилізти зі своєї дірки, ані сховатися в неї. Раусон уже замахнувся важким прикладом, щоб завдати ворогові смертельного удару, як Елен мужньо, не згірше, ніж сам індіянин, підскочила до проповідника й вистрілила з пістоля.

– А бодай тебе грім побив! – крикнув той і відсахнувся назад.

Тим часом Асоваум спритно, як пантера, видряпався з-під дошки й кинувся на Раусона. Той, переляканий до смерті, заверещав не своїм голосом, і ноги йому підломилися.

Аж раптом дошка піднялася знову, й з-під неї вигулькнув Картіс.

Якраз на ту подію повернувся й Котон. Угледівши свого приятеля в небезпеці, він кинувся йому на допомогу. Індіянин, не випускаючи своєї здобичі, вихопив з-за пояса томагавка й замахнувся на нового ворога. Котон швидко зметикував, у якому він опинився становищі. З одного боку до нього кинувся Картіс, а з другого вривалися в двері, що їх тим часом відчинила Елен, Браун та решта регуляторів.

Котон миттю надумав, що йому робити.

Він скочив назад у підземний хід і чимдуж поспішив до рятівного човна. Картіс у сутінку помітив, як Котон зник, і гадав, що той навмисне впав на підлогу. Тому Картіс скочив туди й несподівано провалився в дірку.

– Цікаво, хто перший вилізе. – сказав індіянин.

– Дайте світла! – гукнув Гасфілд надвір. – Принесіть смолоскипи й оточіть хату! Один негідник сховався під підлогою.

Відразу ж хтось приніс смолоскипи. Браун тим часом підбіг до Маріон і мисливським ножем поперерізав мотузку.

– Тут підземний хід! – крикнув Картіс знизу. – Решта втекли. Біжіть за ними до річки! Мерщій. І стріляйте у все, що тільки ворушиться.

Регулятори поспішили до річки, й відразу по тому пролунало поспіль п'ять чи шість пострілів.

– Виходить, мерзотники мали човна, – мовив Гасфілд. А ми думали, що все так добре обстежили…

– Ви поранені, Картісе? – спитав Кук, що скочив слідом за своїм приятелем і тепер помагав йому звестися на ноги.

– Наче ні. Тільки звалився в цю кляту дірку сторч головою. Хвалити бога, ще легко відбувся.

– Ви гляньте, – сказав Кук, пильніше роздивляючись підземний хід. – Добру собі стежечку зробили. Хитро придумано. Шкода тільки, що індіянин трохи ранувато прийшов, перебив їм прогулянку.

– А де Раусон? – спитав Картіс, видряпавшись нагору.

– Тут! – відповів індіянин. Він дістав із патронташа ремінця і зв'язав своєму полоненому ноги. – В кого є хустка?

– Навіщо вона тобі? – спитав Кук.

– Проповідника поранено, – мовив індіянин. – Он та дівчина влучила блідолицьому чоловікові в плече й тим самим урятувала життя Асоваумові. Але я не хочу, щоб блідолиций чоловік помер тут від рани, що її заподіяла жінка. Я сам хочу помститися йому. Хто дасть хустку перев'язати блідолицього чоловіка?

– Нате мою, – сказав Стівенсон. Чекайте, чи це мені здається? – він нахилився із смолоскипом над проповідником. Я вже це обличчя десь бачив.

Раусон розплющив очі й боязко глянув на теннессійця.

– Святий боже! Та це ж він убив торгівця! – вигукнув фермер. – Справді, це той негідник, що його застрілив.

– Ідіть ви всі під три чорти! – вилаявся поранений і, скрегочучи зубами, відвернувся.

– Де Браун? – спитав хтось.

– Ось я, відповів тихо ватажок регуляторів. – Чи може хто з вас дістати трохи оцту? Міс Робертс зомліла.

– Доню! Люба доню! _.. крикнув Робертс і вклякнув біля дочки.

Молодий Стівенсон приніс води й трохи віскі. Браун став натирати дівчині чоло й скроні, аж поки вона опритомніла.

– Ви не змогли догнати нікого з утікачів? – спитав Гасфілд.

– Ні, – відповів Гостлер. – Але я думаю, що наші кулі не пропали марно. Коли ми прибігли до річки, то побачили по той бік темну тінь човна, що плив попід очеретом, і заходилися стріляти по ньому. І відразу ж почули, як щось шубовснуло у воду. Проте було так темно, що ми нічого не могли розгледіти.

– Тут був ще тільки один, крім цього, – озвалася Елен. – Котон! Ви його, мабуть, усі знаєте?

– Котон! – аж посатанів Вілсон. – Я зразу подумав, що без нього тут не обійшлося. І саме він утік від нас!

– А що ми зробимо з проповідником?

– Завтра буде суд регуляторів, – сказав Браун. Там ми його допитаємо. Крім нього, ще четверо його спільників чекають на свій вирок. А про мулата нічого не чути?

– Ні. Правда, індіянин каже, що мулат сьогодні вранці…

– Утік у гори, – мовив Асоваум. – Я бачив його слід.

– Де дівся Вілсон? спитав Браун, озираючись.

– Мабуть, пішов поглянути на коней, – відповів Гасфілд. Зрештою, нам треба вже вирушати звідси. Але кілька чоловік залишаться і завтра вранці пильніше оглянуть садибу…

– Гасфілде… ви б не зробили мені приємності? – нерішуче спитав Браун і трохи почервонів. – Може бути, що я…

– Залюбки, – перебив його регулятор і засміявся. – Звичайно, вам не можна залишати хвору! А завтра на одинадцяту я приїду на суд. Допит можете починати без мене.

– Ми спершу вислухаємо Еткінса й жонса, – мовив Браун. – Але ви постарайтесь приїхати якнайшвидше.

– Коні вже готові, – озвався Гарпер.

– А як ми везтимемо Раусона? – спитав Картіс. – Човна ж у нас немає.

– Про це вже індіянин подбає, – мовив Баренс.

– Не хотів би я бути в Раусоновій шкурі, – пробурмотів Кук.

– Він у такому стані, що не може їхати верхи, – заявив Стівенсон, оглянувши Раусонову руку. Кістка геть розтрощена.

– Я понесу його, – сказав індіянин.

– Проповідника? – здивувався Баренс.

– Так, – відповів Асоваум і загорнув пораненого в ковдру.

– Друзі! – звернувся Робертс до регуляторів. – Усіх, хто, як я чув, лишається тут ночувати, завтра вранці я чекаю до себе на сніданок. А ті, хто їде зараз з нами, бо полоненого теж треба відвезти, а в моїй хаті…

– Будуть нині моїми гістьми, – перебив Гарпер.

– Чудово, – добродушно мовив Робертс. – Я й сподівався, що ви так скажете. Ну, можна вирушати. То індіянин справді понесе проповідника?

Асоваум відповів не словом, а ділом. Він напрочуд легко підняв дебелого проповідника на плечі, хоч і сам був поранений, і мовчки рушив дорогою. Раусон, мабуть, був непритомний, бо навіть не ворухнувся, а його бліде як смерть обличчя спочивало на плечі в месника.

СУД РЕГУЛЯТОРІВ. АСОВАУМОВА ПОМСТА

Місцем суду регулятори вибрали стрімкий горб недалеко від Фурш-ля-Фев. Десь за милю вище від горба річку перетинала та дорога, що на ній колись Раусон обдурив регуляторів. А до хатки, в якій загинула Алапага, було щонайбільше півмилі, коли йти навпростець.

Уже рано-вранці на тому горбі зібралося з двадцятеро мисливців і фермерів з околиці. Вони сиділи під стрункими смереками, густолистими дубами та гікоріями. Трохи віддалік від ватри регуляторів чекали на допит підсудні – Еткінс, Джонсон, Вестон і Джоне. Вони понуро дивилися на жовте торішнє листя, що на ньому лежали, зв'язані за руки й за ноги. їх охороняли двоє озброєних регуляторів.

Осторонь від усіх розташувалося ще двоє чоловіків – Раусон та індіянин. Поранений проповідник спочивав на купі листя, застеленій теплою ковдрою. Поряд сидів Асоваум і майже не зводив з нього погляду. Лише коли-не-коли він обертався й позирав на ватру.

Аж ось регулятори, що брали участь у нападі, піднялис на чолі з Брауном, Робертсом, Гарером та якимось чужинцем на самий вершечок горба. Браун відрекомендував чужинця як адвоката з окружного міста, що випадково почув про суд і захотів бути на ньому присутній. А відтак він оголосив збори відкритими.

Насамперед вибрано із поселенців дванадцятеро присяжних. Підсудні мали право заперечувати проти кожного, кого вони вважали за небезстороннього в цій справі. Але жоден з них не скористався тим правом, бо всі були певні своєї вини. Гасфілд ще не приїхав, тож навіть Джонсонові, здавалось, було байдуже, хто з його ворогів буде суддею, а хто слухачем. Серед усієї тієї юрби він бачив тільки двох своїх добрих приятелів. Однак вони розважно трималися позаду і, видко, й гадки не мали захищати його. То були Кернеле і Джанеген. Вони стояли вдвох під деревом і тільки подеколи перешіптувалися.

– А хто буде захищати підсудних? – спитав Браун, коли двох чоловік з Пті-Жана, Стівенсона, Картіса, канадця та Кука призначено винувачами.

– Як ваша ласка, то я, – сказав чужинець. – Моє прізвище Вортон. Я адвокат із Літл-Року. Сподіваюсь, ви дозволите тим нещасним мати захисника.

Дехто хотів був заперечити, але Браун заявив чужинцеві, що регулятори згодні доручити йому захист злочинців.

– Захищайте їх, – приязно мовив він і подав руку містерові Вортонові. – Коли є таке, що говорить на їхню користь – тим краще. Ми не хочемо чинити несправедливості. Але горе винуватцям! Закони штату надто слабкі й безсилі, щоб нас захистити. Тож ми захищаємо себе самі. Будемо починати.

І суд почався. Спершу звинуватили Еткінса й Вестона в тому, що вони переховували крадених коней, і Джонса – що він крав їх або переганяв в інше місце. А що попередні крадіжки не було кому засвідчити, то обмежилися останньою.

Потаємну Еткінсову стайню пильно обстежили, і йому поставили за провину, що там виявлено не тільки канадцевих коней, а ще й двох, які недавно вкрадено в одного поселенця на Фурш-ля-Фев. Еткінсові довелось признатися.

Другим став перед судом Вестон. Спочатку він уперто відмовлявся від усього. Але врешті судді з Пті-Жана таки змусили його признатися. Вестон визнав свою вину, але не назвав нікого із спільників.

Джонсова вина була така незаперечна, що навіть Вортон нічого не міг сказати на його захист.

Тепер настала черга перейти до тяжчого злочину, до вбивства Гіскота. Джонсона й Раусона звинувачували Картіс та крамар Гардфорд, що його покликано на Асоваумову вимогу. Річ у тім, що Гардфорд перед кількома днями одержав через другі руки від Раусона банкноту, яку раніше сам бачив у Гіскота. Вона була випущена Луїзіанським державним банком і на звороті мала особливий знак – прізвище колишнього власника.

Згодом індіянин виміряв Джонсонові та Раусонові сліди, порівняв їх з тими, які знайшов на місці вбивства, і переконався, що вони збігаються.

– Потім Джонсон намірявся вбити індіянина, – сказав Браун. – Ми всі…

– Навіщо гаяти час! Хіба мало цих звинувачень? – перебив його хтось. – Повісити негідника!

Вортон хотів був захищати звинувачуваного. Та не встиг він сказати й кількох слів, як Джонсон, хоч був і зв'язаний, схопився й крикнув:

– Киньте ви свої нудні теревені! Ці негідники поклали собі повісити мене й повісять. Чума на їхні голови! Але я принаймні не дам їм такої втіхи – не тремтітиму й не плазуватиму перед ними навколішки. Так, я застрілив регулятора! І я б залюбки поперерізував горлянки всій вашій банді!

– На дуба його! На дуба! Повісити! – гукали майже всі. Дехто вже кинувся до Джонсона.

Браун заступив їм дорогу й вигукнув:

– Стійте! Схаменіться, арканзасці. Спершу треба допитати проповідника. А потім дамо їм вирок.

– Раусона наперед! Ведіть проповідника! – закричала юрба.

Раусон, зачувши своє прізвище на вустах розлючених поселенців, ще дужче зблід і злякано зіщулився. Він спробував підвестися, але не зміг. І не тільки через пута. Він утратив багато крові, до того ж з переляку його не слухалися ноги. Асоваум розв'язав ремінця, почекав, поки Раусон трохи опанує себе, і тоді, підтримуючи під руку, вивів його перед суд.

– Джонатане Раусоне, – суворо звернувся до нього ватажок регуляторів. – Ви стоїте перед своїми суддями. Вас звинувачено…

– Стривайте… Стривайте… Не кажіть далі, – тихо попросив проповідник. – Не треба мене звинувачувати. Я все скажу… В усьому признаюсь. Я сам виступлю свідком проти інших.

– А щоб тебе дідько вхопив, боягузе нещасний! – обурено крикнув Джонсон. – Гляньте, як тремтить, клятий страхополох!

– Не вбивайте мене! – благав Раусон, умиваючись з ляку холодним потом. – Або… хоч захистіть від цього диявола, що ні на хвилю не випускає мого тіла із своїх пазурів. Я в усьому признаюся. – Він простяг до Брауна зв'язані руки.

Хвиля зневаги перебігла по рядах регуляторів.

Однак Браун мовив, звертаючись до підсудного:

– Надто пізно каєтесь, Раусоне. Ви стали перед судом тричі звинувачені в убивстві – ми вже не кажемо про ганебну підступність, з якою ви прокралися в сім'ї цієї мирної округи. Ви ще маєте щось сказати на свій захист?

– Он їде Гасфілд з рештою регуляторів! – вигукнув Кук. – Але ані Котона, ані мулата з ними нема.

Гасфілд під'їхав аж до підсудних, кинув на землю клуночок, що його тримав перед собою, скочив з сідла й пустив коня пастися.

– У вас є якісь новини, Гасфілде, що могли б висвітлити всі ці справи? – спитав Браун.

– Нічого особливого немає, – відповів регулятор. – Ось тільки стара куртка, що все ж таки здалася мені підозрілою: надто він її старанно виправ і сховав.

– Ось вона! – вигукнув індіянин. Він підійшов ближче й показав те місце на куртці, де бракувало ґудзика. – Цього ґудзика Алапага вирвала, коли боронилася від убивці. А тут… тут була рана.

Не чекаючи, що йому хтось скаже, він підійшов до проповідника, вийняв з-за пояса ножа й розрізав йому лівий рукав аж до плеча. І всім стало видно рану, яка тільки-но затяглася – слід від Алапажиного томагавка. Асоваум спокійно показав на неї й тихо мовив:

– Він її вбивця!

Регулятори мовчали. Кожен наче боявся порушити моторошну тишу. Раусонів погляд злякано перебігав по обличчях присутніх. Невже ніхто з них не має жалю до нього? Всі були холодні й похмурі, і Раусон читав на тих обличчях свою близьку долю.

– Цього гаманця, – мовив нарешті Браун, – теж знайдено в підсудного, що, здається, нанизував злочин на злочин. У гаманці тисяча сто доларів. Це приблизно та сума, яку начебто мав забитий на березі Арканзасу торгівець. Містер Стівенсон пізнав у Раусонові того самого чоловіка, якого він бачив за кілька хвилин перед душогубством разом із загиблим. Ви знаєте цього ножика, Раусоне? – тихо спитав він убивцю. – І знаєте оцю кров на ньому?

Раусон, здригаючись, повернувся й показав на Джонсона.

– То він доклав рук до цього діла. Чому ви все… Чому ви кожен злочин звалюєте на мої плечі?

– І ви признаєтесь, що винні… що тричі заподіяли вбивство? – спитав Гасфілд.

– Так, я в усьому признаюся. В усьому. Навіть у ще жахливіших речах. Я хотів із Міссісіпі…

– Я протестую проти такого судочинства! – перебив його раптом чужий адвокат. – Ви домагаєтесь, аби цей нещасний визнав свою вину, коли він усе ще сподівається, що ви його помилуєте як свідка й випустите на волю. Крім того, ви…

– Шановний пане, – перебив його Браун. – У нас тут збори регуляторів. Цих людей звинувачено в злочині і буде покарано, якщо вони винні. Коли ви зможете нам довести або принаймні переконати, що хтось із них не винен, то ми вам наперед обіцяємо відпустити його – нехай іде собі, куди хоче. Це, наскільки я знаю, єдине, що вам належить робити на суді. Що скажуть присяжні про Еткінса?

– Відпустіть мене! – несамовито закричав Раусон. – Відпустіть – і я вам таке скажу, що…

– Цитьте! Я врятую вас, – прошепотів йому адвокат.

Злочинець здивовано й радісно підвів очі, але зустрів тільки спокійний, застережливий погляд свого захисника, що зразу ж повернувся до присяжних. Ті відійшли трохи вбік і стали радитись.

За кілька хвилин вони підійшли до гурту й сказали:

– Винен!

Еткінс, охоплений жахом, уклякнув і затулив обличчя руками.

– А Вестон? – спитав Браун.

– Винен!

– А Джонс?

– Винен!

– А Джонсон?

– Винен!

– А Раусон?

– Винен!

Вестон голосно хлипав, Джонсон скреготів зубами й кидав на присяжних люті погляди.

– Ви всі чули? – спитав Браун по короткій мовчанці.

Раусон, забувши за всіх присутніх, не зводив погляду з чужинця. То була його остання надія. Він так боявся смерті, що вбачав у тому чоловікові якусь надприродну силу.

– Суд регуляторів визнає вас винним й засуджує до кари на горло, – твердо промовив Браун. – Але, арканзасці, ми не повинні чинити нерозважно, судити несправедливо. Не всі заслужили на однакову кару. Не всі мають однакову вину. Невже немає жодного, кого можна помилувати?

– В Еткінса сьогодні вночі померла дитина, – сказав Вілсон. – А жінка лежить тяжко хвора. Він хотів виїхати в Техас. Я думаю, його можна відпустити, хай собі їде.

Якусь хвилю всі мовчали. Еткінс напружено поглядав то на того, то на того.

– Я голосую за помилування! – нарешті мовив Браун.

– Я теж, – прилучився до нього Гасфілд. – Хай наш перший суд не буде занадто кривавий. Я прошу дарувати життя також Вестонові. Бідолаха зізнався в усьому, що сам учинив. А що він не виказав нікого із своїх спільників, не слід йому ставити за провину. В кожному разі Вестон не боягуз і не зрадник. Я думаю, що він довіку пам'ятатиме нашу науку й не стане більше на слизький шлях.

– Згода, – сказали регулятори, трохи подумавши.

– Помилуйте! Помилуйте! – залементував, почувши те, Джонс. – Я тільки раз помилився… А крім того, я ж зовсім з іншої округи.

– Це вам мало допоможе, – сказав Браун. – Я пропоную цього чоловіка, що справді попав до нас десь із інших місць, передати до суду в Літл-Рок. На Фурш-ля-Фев, я певен того, він більше й носа не поткне.

– Хай він провалиться! – гукнув дехто. – Передайте його судді.

– Я проти, – озвався Картіс. – Якщо його в Літл-Року посадять до в'язниці, він швидко дремене звідти та ще й братиме нас на глузи. Я вважаю, що треба йому як слід полатати боки. А потім хай собі йде. Принаймні хоч згадуватиме нас добрим словом.

– Картіс має слушність, – підтримав його Браун. – Цей Джонс – один із найбільших нахаб, яких я тільки бачив. Коли ви, арканзасці, згодні, то хай служник он там відлічить йому п'ятдесят гарячих.

Усі погодились, тільки Боувіт сказав:

– П'ятдесят, мабуть, замало. А чи не…

– Стривайте, – перебив його канадець і підійшов до Джонса. – Я сам його обманіжу. Я все одно йому дещо винен.

– Змилуйтесь! Змилуйтесь! – заволав Джонс, що добре собі уявляв, як його відмастикує цей напівіндіянин.

– Ми вже й так над вами змилувалися, – сказав Браун. – Бо ви, як на те йдеться, заробили мотузку, а не палицю. Гайда!

Канадець потяг Джонса, що не переставав скиглити, вбік.

– А як з Джонсоном і Раусоном? – спитав Гасфілд і повільно обвів очима регуляторів.

– Смерть їм! – відповіли всі.

– Пане, ви ж хотіли мене врятувати, – прошепотів Раусон чужинцеві, тремтячи із страху. – Далі зволікати не можна! Ви не знаєте регуляторів!

– Мовчіть і покладайтесь на мене, – так само тихо відповів адвокат.

Вілсон тим часом перерізав Еткінсові пута, і той хотів уже був іти додому. Але потім схаменувся, потиснув Вілсонові, Браунові та Гасфілдові руку і аж тоді вже рушив з горба вниз.

Браун задумливо глянув йому вслід і сказав Вілсонові:

– Цей уже нарозумився. Я не здивуюсь, як з Еткінса вийде ще чесна людина.

– Рятуйте мене, а то буде пізно, – тихо скиглив Раусон. – Ви ж обіцяли! Ви повинні мене врятувати.

– Ведіть засуджених на страту! – голосно сказав Браун.

– Ні! – вигукнув адвокат і виступив наперед. – В ім'я закону – ні! Правда, ці злочинці заробили смертну кару. І все ж я прилюдно заперечую проти такого судочинства. Передайте їх мені. Я буду їх звинувачувати перед судом штату, але тут…

– Регулятори, виконуйте свій обов'язок, – спокійно мовив Браун, незважаючи на слова адвоката. – Може, хтось із засуджених хоче ще щось сказати?

– Я все розповім! – кричав Раусон. – Вислухайте мене! Геть усе викажу, тільки подаруйте мені життя. До самої смерті працюватиму у в'язниці, лиш не вбивайте мене… не вбивайте! Я вам таке розкажу, що ви вжахнетеся!

– Вашого життя ніщо вже не врятує, – суворо відповів суддя. – Приготуйтесь прийняти смерть!

– Не чіпайте мене! – крикнув убивця, коли регулятори хотіли взяти його. – Не чіпайте, я підлягаю законові. Я…

– Стривайте, – прошепотів індіянин, що досі мовчки стояв біля зв'язаного проповідника. Він гордо випростався й поклав руку на плече злочинцеві. – Цей чоловік мій! Ви його засудили – але покараю його я.

– Ні! Ні! – зарепетував проповідник. – Хай краще хто завгодно! Беріть мене, регулятори, беріть! Вішайте мене! Вішайте на цьому ж дереві! Але не віддавайте в руки тому сатані! Рятуйте! Рятуйте!

Не чекаючи, що скажуть регулятори, Асоваум зв'язав Раусонові руки, хоч як той пручався, і взяв його на плечі.

– Панове, це ж жахливо, – здригаючись, мовив адвокат. – Невже ви допустите, щоб індіянин затяг його в ліс і там замучив до смерті?

Ніхто з регуляторів не відповів йому. Всі мовчки дивилися на індіянина. Проте на обличчі його не можна було прочитати, що робилося в його душі. Навіть Джонсон, здавалось, забув про свою власну долю.

– Змилуйтесь! – волав Раусон. – Урятуйте мене від цього диявола!

Індіянин вийшов з гурту регуляторів і вузькою стежкою рушив униз до річки.

– Я не можу дозволити цього, – мовив чужинець і подався доганяти індіянина.

Зачувши за собою ходу, Асоваум обернувся, глянув на адвоката й погрозливо мовив:

– Якщо ти підеш за мною стежкою помсти, то більше не повернешся назад. Я знаю тебе!

І за хвилю він зник із своїм в'язнем у кущах.

Вортон зупинився як укопаний і довго дивився вслід червоношкірому воїнові, хоч того вже давно не було видно.

На пагорбі теж ніхто не зважувався порушити напруженої тиші. Всі наче закам'яніли. Тільки Браун нечутно вийшов на скелю, що нависла над річкою, й глянув униз. Там плив по воді своїм човном індіянин, повільно й розмірено вимахуючи веслами, а на дні лежав зв'язаний проповідник.

Та ось Джонсів зойк пробудив усіх від заціпеніння. Канадець молотив його дубцем по спині, аж виляски йшли. Той верещав з болю і запевняв, що дістав уже шістдесят один, шістдесят два, шістдесят три удари…

Тоді втрутився Браун і звільнив в'язня від канадця, що, видно, й гадки не мав спинитися на п'ятдесяти ударах.

Тим часом кілька регуляторів підвели Джонсона до високого дуба. Він мовчав – ані жалівся, ані просився. Регулятори закинули йому зашморг на шию, посадовили на коня й прив'язали мотузку вгорі до гілляки. Картіс узяв коня за повід…

Тихо, але прудко плинув по воді маленький човен – його вела впевнена рука. Навіть плюску не було чути, коли весло швидко, як блискавка, занурювалось у воду й так само швидко виринало з води.

Тихо пливе човен, ані хлюпне вода, тільки бульки позад нього означують слід.

Індіянин веслував, а перед ним лежав зв'язаний і непритомний зі страху проповідник. За кілька хвилин човен черкнув берега й спинився. Раусон розплющив очі й озирнувся навколо. В нього мурашки побігли по спині. Він пізнав місце, де тієї ночі замордував дружину чоловіка, в руках у якого він тепер опинився. І від помсти цього чоловіка не захистить його жодна влада на землі.

Асоваум скочив на берег, прив'язав лозиною човна до берези, потім вернувся назад і обережно взяв на руки свого полоненого.

– Що ти хочеш робити, Асовауме? – спитав його той хрипким, тремтячим голосом.

Індіянин не відповів.

– Скажи ж! Благаю тебе всіма святими, скажи! – крикнув у відчаї проповідник. – Хай я знаю, що мене чекає.

Асоваум мовчки поніс його до хатини.

Раусон відвернувся й заплющив очі. Індіянин поклав його посеред хати, якраз на тому місці, де лежала мертва Алапага. Тут було тихо, як у могилі. Тільки чути було, як важко дихав проповідник. Нарешті Раусон не витримав важкої непевності й знову розплющив очі. Біля самого нього погибки стояв індіянин, наче ладен стрибнути, і пильно стежив за кожним його рухом.

Дарма проповідник, якого мучив невимовний страх, пропонував скарби й гроші, дарма розповідав індіянину про золото, яке він заховав і тепер обіцяв йому, своєму ворогові, коли той відпустить його… або ударом томагавка покладе край його мукам. Індіянин мовчки, наче не розумів, що Раусон каже, вийшов з хати й по хвилі вернувся з оберемком хмизу та сухого листя. Потім наносив скалок, і скоро вже кругом попід стінами палахкотіло полум'я, жадібно лижучи сухі колоди.

Скоро хата зайнялася з усіх боків, трухляві крокви вломилися, високо вгору знявся сніп іскор – і було по всьому.