Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

ІНДІЯНИН І МЕТОДИСТ. ЗАПРОСИНИ НА ВЕСІЛЛЯ

Асоваум належав до одного з північних племен штату Міссурі й переселився на Південь багато років тому разом з Гарпером та Брауном, йому довелося тікати від помсти, бо він убив вождя, що, сп'янівши від вогненної води європейців, напав на його дружину. Асоваум порятував її і помстився на напасникові. Тепер він разом з дружиною збудував невеличкий вігвам поблизу Гарперової садиби й жив з мисливства, його дружина плела з рогозу гарні кошики, а з гнучкої кори дерева папао – м'які мати. Асоваум відвозив їх, а також хутро з тих звірів, що упольовував, униз річкою до Літл-Рока, нового міста, і вимінював у тамтешніх купців на порох, олово та інші речі, потрібні в щоденному вжитку. А часом, щоправда, дуже рідко, йому щастило продати свій крам і за гроші.

Методистський проповідник, що казав проповіді майже в усіх селищах тієї та сусідніх округ, навернув його дружину до християнської віри.

З Асоваумом справа була важча. Дарма Раусон намагався відвернути його від віри батьків і «ввести в лоно спасенної церкви» методистів – індіянин хотів померти у своїй вірі й не зважав ні на умовляння, ні на погрози фанатичного проповідника.

Алапага, Асоваумова скво ^[1] _{1
   Скво– жінка-індіянка.}


[Закрыть], ще вдосвіта подалася до селища білих послухати священикове казання.

Тепер Асоваум ішов по неї і заразом хотів забрати додому в'язку видрових шкурок, що їх він кілька тижнів тому добув у тій місцевості й лишив у Робертсів.

Більшість поселенців були приязні з подружжям індіянів. До того ж Алапага любила дітей і ладна була хоч цілий день бавити їх. Зате Асоваум був набагато поважніший і стриманіший за свою дружину.

– Чи ти бачив таку комедію, як була оце з моїм дядьком? – спитав, сміючись, Браун, коли наздогнав індіянина.

– Він був як болотяна черепаха, – відповів той, – тільки ще набагато брудніший. Ото вже розповідатиме, коли приїде до своїх приятелів.

– Ще б пак! Але диво дивне, що він так довго здужав утримати оленя. Я б сам не повірив, якби не побачив на власні очі.

– У нього руки залізні, – мовив індіянин. – Проте олень теж дужий, і коли б Асоваум прийшов на хвилину пізніше, то застав би в соляниці самого білолицього брата, а від м'яса й сліду б не лишилося.

– Можливо, хоч дядько твердить, навіть присягається, що втримав би оленя цілу ніч.

Довгенько вони простували широкою дорогою мовчки, нікого не здибавши. Аж ось удалині почулися протяглі різкі звуки церковної пісні. Індіянин спинився, якусь мить пильно дослухався до них, а тоді спокійно рушив далі.

– Блідолиций чоловік (так він звав Раусона, чиє бліде обличчя справді впадало в око) має гучний голос, як молодий вовк. Хай хоч як виють старі вовки, а чути завжди молодого.

– Ти не любиш проповідника, Асовауме?

– Не люблю. Алапага шанувала Великого Духа, молилася Маніту, що охороняв її батьків, і була слухняна жінка. Вона ніколи не хрестила Асоваумової стежки, як він ішов полювати. А коли вона першої темної ночі тягла мачекоту ^[2] _{2
   Мачекота– верхній одяг в індіянських племен Північної Америки. Індіяни мали звичай, засіявши поле, тягти навколо нього мачекоту; вони вірили, що від того буде добрий урожай і дикі звірі не зачеплять його.}


[Закрыть]навколо кукурудзяного поля, його обминали черви та звірі, й врожай був добрий. Тепер Алапага кепкує з Асоваумового Великого Духа, і дичина тікає з його стежки, як він іде в ліс.

Індіянин замовк і до самої Робертсової садиби більше не сказав ні слова.

Коли вони доїхали до хати, Вільям Браун прив'язав коня за повід до паркану й увійшов у кімнату, де зібралися молільники. Ті саме закінчили співати й повклякали на підлозі. Тільки Раусон стояв посередині й, побожно заплющивши очі, проказував різким, неприємним голосом молитву, в якій звіряв господові страшні гріхи присутніх і просив не покарати їх, хоч як вони того заслужили, а змилосердитись і пожаліти.

Браун належав до іншої секти й тому не схотів уклякати. Він лишився стояти на порозі, схрестивши на грудях руки й святобожно дослухаючись до молитви. Дарма Раусон приязно кивав йому, запрошуючи стати поряд: Браун ніби не помічав того і мовчки дивився перед себе. Нарешті Раусон замовк, і всі підвелися. Моління скінчилося.

Браун почав вітатися з присутніми – він знав багатьох, бо там зібралися люди з усієї округи.

– Пізненько ви прийшли, містере Брауне, – сказала Маріон, Робертсова дочка і вже шість місяців наречена богочестивого проповідника Раусона.

– А вам мене дуже бракувало? Тоді я справді жалкую, що пропустив більшу частину моління.

– Ну, містере Брауне, негарно так казати.

– Цього разу я не винен, люба панночко, бо вирушив з дому вчасно. Але мій дядько… йому довелося вернутися додому.

– Чи, бува, не захворів? – стурбувалася Маріон.

– Ні, мав пригоду, – засміявся Браун. – А втім, він не велів мені про неї казати – хоче сам усе розповісти. Ви ж знаєте, яка то, для нього втіха.

– О, я наперед радію! – мовила Маріон. – Ото буде цікаво!

– Можна взнати, що то має бути таке цікаве? – спитав Раусон, люб'язно здоровкаючись до юнака.

– Халепа, що спіткала мого дядька, чи, швидше, його героїчний вчинок і…

– А ви самі його бачили? – спитала Маріон. – Ви ж бо знаєте, що ваш дядечко…

– Ну, Маріон, – докірливо сказав Раусон, – чи ж треба відразу по службі божій захоплюватися земними ділами? Вашій матері буде дуже прикро, коли вона зачує це.

– Містере Раусоне, – озвався Браун, якому було неприємно стати свідком догани, що від неї дівчина аж спаленіла, – ви наречений міс Робертс і проповідник цієї округи, тож маєте вдвічі більше право на неї. І все ж я гадаю, що невинний жарт, веселе слово не прогнівить господа бога. Всьому свій час – коли молитися, а коли й веселитися.

Раусон, певне, хотів щось заперечити, але ту мить до них підійшов Робертс і, міцно тиснучи юнакові руку, вигукнув:

– От добре, що ви нарешті завітали! Хай вам… – він учасно перехопив докірливий проповідників погляд і змінив тон: – За ці чотири тижні… скільки ви, власне, живете вже у нас в Арканзасі?

– Сім тижнів, – відповів Браун.

– Ну от, і за останні чотири тижні ви до нас як двічі заглянули, то й добре, а спершу щодня бували. У цих забутих богом лісах не дуже весело, тож від доброго товариства не легко відмовитись. Гарпер, той іще частіще навідується – а де це він?

– Зараз буде.

– Га, Брауне, щоб не забув: за чотири тижні від сьогодні в Маріон весілля. Ви ж прийдете з дядьком? Мусите прийти, інакше й бути не може, і щоб…

– Даруйте, – швидко мовив Браун і відвів очі вбік, – за чотири тижні я… навряд чи буду в Арканзасі.

– Не будете в Арканзасі? А я думав, ваш дядько купив землю, щоб назавжди тут лишитися.

– Атож, дядько й лишиться, а я… я піду з добровольцями, що вирушають у Техас. Я чув кілька днів тому в Літл-Року, що Техас хоче звільнитися від Мексіки…

– Дурниці! – сказав Робертс і ласкаво поплескав юнака по плечу. – Хай собі техасці самі воюють, а ви лишайтеся з нами. Нам тут теж треба порядних і сміливих хлопців, щоб усякі негідники не дуже розперізувалися. А он таки їде Гарпер, сто чортів… гм, і чогось аж сяє.

То справді Гарпер під'їжджав швидким клусом. Мабуть, він боявся, що Біл усе вибовкав, бо ще здалеку гукнув:

– Гей, хлопче, тримав язика на зашморзі?

– Ані слова не сказав, дядьку!

– От і добре! Людоньки, я сьогодні вранці мав таку пригоду… таке полювання…

Поки товстун, оточений слухачами, жваво розповідав за свою незвичайну пригоду,

Раусон, що вважав за негідне зразу після проповіді веселитися разом з усіма, вийшов через задні двері з хати в поле. Власне, то була ще майже цілина – й кукурудзу не посаджено, й вирубані дерева не всі постягувано. Щоб не вертатися з великими стовбурами, Робертс попід деякими порозпалював вогнища, і тепер Асоваум біля одного такого багаття смажив м'ясо з оленя, що його впіймав Гарпер.

Тут Асоваума побачила Алапага і, за індіанським звичаєм, стала готувати йому обід. Нараз вона угледіла проповідника, підвелася й поспішила йому назустріч. Той подав їй руку й проказав довгу, єлейну молитву. Тим часом м'ясо на жару з одного боку підгоріло.

Алапага була індіянська красуня. Вбрана вона була в добре видублену, всю в складках шкіряну одежу, на маленьких ніжках мала гарні мокасини. Волосся в неї було зав'язане на потилиці в косу червоною хусткою, на шиї і у вухах висіло скляне намисто.

– Алапаго! – покликав Асоваум не сердито, але суворіше, ніж звичайно. – Алапаго, хіба Великий Дух християн велить тобі нехтувати те, що ти маєш робити для свого чоловіка й пана?

Алапага кинулась до своєї роботи. Раусон підійшов до червоношкірого воїна. Той ледь кивнув йому і спокійно собі лишився лежати.

– Не гнівайтесь на свою дружину, брате Асовауме, – привітно сказав Раусон, – не гнівайтесь на неї, коли вона слухає слово господнє. То єдина розрада для її душі, до якої вона поривається, і ви, мабуть, останній, хто заступає їй шлях.

– Асоваум не гнівається і не перешкоджає їй визнавати свою віру, – відповів індіянин. – Але він голодний, а м'ясо пригоріло. Алапага ж бо дружина червоношкірого чоловіка.

– Я давно шукав нагоди наочно показати вам благодать християнства, – мовив Раусон, приязно позираючи на нього. – Але ви завше уникали мене. Можна мені скористатися цією нашою зустріччю?

Асоваум нічого не відповів, а взяв м'ясо, яке Алапага подала йому на грубо виструганому дерев'яному тарелі, й почав їсти. Тоді проповідник став переказувати йому всі ті місця із Святого Письма, де сказано про гріхи людські й про милосердя боже. Не забув він розповісти й про численні дива, що їх учинив за своє життя Христос, аж поки на покуту всього живого помер на хресті. Мабуть, Раусон думав, що тими мальовничими розповідями найлегше вплине на індіянина. Однак той незворушно їв собі далі.

– Блідолиций чоловік закінчив? – спитав нарешті Асоваум, коли Раусон стомлено замовк.

– Так, закінчив, – відказав проповідник. – І що скаже на це мій брат?

Асоваум підвівся, підступив до самого проповідника й мовив:

– У давнину Великий Дух – ви називаєте його богом – створив світ, а потім людей – індіян. Він покрив землю покровом і посадовив на нього людей. Там зібралися всі племена. Одне плем'я послало нагору молодого хлопця подивитися, що там є. Хлопцеві все видалося дуже світлим, і він тішився красою цілого світу. Коли це повз хлопця пробіг олень, і в боці в нього стирчала стріла. Хлопець подався за ним і йшов аж до того місця, де олень упав і сконав. Тоді він побачив ще один слід: скоро підійшов чоловік, що застрілив оленя. То був сам творець. Він показав хлопцеві, як треба здирати шкуру з оленя й нарізати м'ясо. Потім бог звелів йому розпалити вогонь, але індіянин не вмів. Довелося богові самому класти ватру. Тоді бог сказав йому настромити шматок м'яса на шпичку і спекти. Та індіянин знову не вмів, і з одного боку м'ясо пригоріло, а з другого було сире.

Раусон хотів щось сказати, та Асоваум так глянув на нього, що той замовк.

– Після того, як бог навчив червоношкірого чоловіка вбивати оленя й споживати його м'ясо та шкіру, він викликав решту людей із землі, і вони вийшли плем'я за плем'ям, і кожне вибрало собі вождя.

Бог створив також добро і зло – то були брати. Один ішов робити добро, а другий – руйнувати те, що створив брат. Він вистеляв камінням доли, сіяв отруйні овочі, чинив лихо. Добро хотіло знищити зло, але не силою, а запропонувало влаштувати перегони. Хто програє, той мусить поступитися. Зло погодилось і…

– Годі! – крикнув методист і схопився за стовбура, на який був сів. – Бідний, засліплений поганине! То згубні забобони тримають тебе в павутинні брехні! Віджени їх від себе!

Асоваум стримав бурю, що бурхала йому в грудях, і тільки похмуро дивився на чужого апостола, чекаючи, поки той докінчить говорити. А тоді тихо, але твердо сказав:

– Я вислухав вашу мову. Ви розповідали за вождя, що обертав ломаччя на змій і вичавлював зі скелі воду; за рибину, що цілий день носила людину в животі, а потім виплюнула її назад; за пророка, що вогненною колісницею їде по небу, і за того, що був принесений у жертву, помер, а потім знову живий зійшов на землю. Асоваум вірив усьому. Тепер я розказую вам, як Великий Дух створив своїх дітей у цій, у нашій частині світу, і ви звете мене брехуном. Геть! – він показав присоромленому священикові на дорогу. – Око блідолицього чоловіка дивиться тільки в той бік, де стоїть його вігвам, – все інше йому видається чорним.

І, не чекаючи відповіді, Асоваум рушив до Робертсової хати.

Тим часом Гарпер скінчив свою розповідь. Слухачі то сміялися, то співчували йому. Нарешті всі почали розходитися, щоб устигнути додому на обід. Тільки Гарпера й Брауна, що не часто заїжджали в гостину, місіс Робертс запросила до себе пообідати чим хата багата.

Поки накривалося на стіл, Робертс повів юнака до стайні. Там він тримав своїх коней, якими пишався і яких любив понад усе.

Він показував Браунові кожного коня, хвалився, як дешево купив того і як дорого іншого, у яких перегонах виграв один і за скільки хвилин пробіг відстань другий. Тут Робертс почувався у своїй рідній стихії, та ще й Браун натякнув, що хоче сам купити в нього румака, і доброго румака, щоб згодивсь у визвольній боротьбі в Техасі.

– О, я вже вам наділю хіба ж такого коня, Брауне! – радісно вигукнув старий, геть забувши, що так утрачає гарного сусіду. – Але… що це я кажу? Ви хочете в Техас? Отуди к чорту! Та ми вас не пустимо! Я залюбки продам вам коня, однак…

– Мені не до вподоби таке спокійне життя. Хочу трохи побачити світу, – перебив його Браун. – А потім знову вернуся сюди.

– З Техасу? Звідти ніхто не повертається – принаймні ніхто порядний. Тепер туди пруть лише негідники та шахраї, і як хто розсердиться, то замість «Іди під три чорти» каже «Іди в Техас».

Браун задумався.

– У вас у хаті теж тепер буде тихо, – нарешті мовив він. – Син ваш подався в Теннессі, а тепер… Маріон вийде заміж.

– Так, це правда. Важко буде звикати. Я не хотів віддавати Маріон, стільки лаявся з старою. Ви ж знаєте, як я не люблю того проповідника.

– Ви казали, що весілля буде за чотири тижні?

– Атож. Я йому заявив, що не віддам дочки, аж поки він купить землю, на якій сидить, і взагалі матиме за що прогодувати жінку. Тут, у лісі, людині багато не треба, але й без нічого годі обійтися.

– А з чого той Раусон живе? За свої проповіді він же грошей не одержує.

– Звичайно, не одержує. Але він має в Теннессі невеличкий статок, вісімсот чи дев'ятсот доларів, казав мені. Через три тижні частина тих грошей буде вже в нього, отоді я й дам своє благословення. Мати просто схибнулася на тому одруженні. Та я б теж не проти, коли ж… не подобається мені його погляд. Але стривайте, чого це ви так задумались? Втупилися в землю, наче щось там угледіли. Може, зле себе почуваєте?

– Я? Ні, добре. Тільки голова болить. Мабуть, забагато сміявся вранці з дядькової пригоди. Ну, то як з конем? Продаєте чи ні?

– О, за коня ми ще маємо час побалакати! А гляньте-но, хто то їде? Один, два, три, чотири, п'ять… шестеро чоловіка на конях, із рушницями й ножами! Маємо гостину. Гіскот, і Малінс, і Сміт, і Гайнце. Це регулятори. Певне, знову щось скоїлося. Ну, та зараз почуємо.

Робертс швидко відчинив ворота і разом з Брауном вийшов назустріч вершникам, що швидким клусом під'їжджали до садиби.

РЕГУЛЯТОРИ. СВАРКА

Останнім часом в Арканзасі знову почастішали випадки, коли злочинців карали окремі громадяни штату, не мавши на те повноваження. Щоб перешкодити цьому, влада видала суворіші закони, навіть погрожувала великими штрафами за самочинні суди. Та ті закони й штрафи мало допомагали в штаті, де ще майже не було доріг крізь хащі й рука правосуддя не досягала навіть до найближчих селищ. На той час Арканзас став притулком усіх розбишацьких банд, що раніше орудували в штатах Міссурі, Іллінойсі, Кентуккі, Теннессі й Міссісіпі. Тож не диво, що поселенці збиралися до гурту й разом виступали проти ворога, що важив на їхній мир і спокій.

Але, як у кожному ділі, в їхніх заходах було й добре, й зле. Не один злочинець несподівано діставав справедливу кару, коли ще суддя й не думав нічого робити; проте часом кривджено й невинного через особисту зненависть і жадобу помсти.

Вершники, що їхали Робертсовим полем, були здебільшого сусідні фермери. Вони були всі вбрані у шкуратяні мисливські куртки й озброєні рушницями, ножами, пістолями й томагавками. А надто Гіскот увесь обвішався рушницями й кинджалами. «Як піратське судно, що наїжачилося зброєю і лаштується до абордажу», – зауважив Робертс.

– Агов! – гукнув Робертс. – Куди шлях верстаєте?

– Знову конокради з'явилися, – мовив Гіскот. – У верхньому Арканзасі вони поцупили в судді Раулава чотирьох коней. Ми оце спішимо до Вілкінса порадитись, що робити далі. Поїдете з нами?

– Дякую, та не з моїми старими кістками вже по лісах гасати, – відказав Робертс. – А чи не заглянете до хати чимось душу підживити?

– А чого ж, заглянемо, – мовив Гіскот і зіскочив з коня, а за ним і решта прибульців. – У Вілкінса все одно нічого їсти, тож краще нам тут підкріпитися. Тільки ви не дуже клопочіться! А коні тим часом трохи відпочинуть.

Браун уже привітав тих кількох фермерів, що з ними встиг познайомитись, відколи прибув у Арканзас, і тепер рушив разом з усіма до хати.

– А ви, містере Брауне? – спитав його Гіскот. – Не хочете прислужитися добрій справі? Нам людей треба та й треба.

– Даруйте, але мушу відмовитись, – сказав Браун. – По-перше, що я тут тільки переїздом і не знаю добре ані ваших лісів, ані ваших стосунків, а по-друге, що й не дуже хочу чинити з вами регуляторський суд, бо то часто не суд, а бешкет.

– Вас, панове, що гасають з одного штату в інший, ніколи до пуття не розбереш, – мовив Гіскот, неприязно позираючи на юнака. – То ви в Міссурі, то в Техасі, і всюди маєте знайомих та приятелів. Ви, мабуть, і до регуляторів не пристаєте, щоб не зачепити своїх друзів.

– Містере Гіскоте, – відповів Браун з притиском, але дуже ввічливо, – я не хочу розуміти вашого натяку, а то мусив би образитись. А щодо моїх переїздів із штату в штат, то я ні перед ким не повинен звітуватися.

Регулятори, що чули це, втрутилися в розмову й не дали Гіскотові ще чимось образити Брауна: всі-бо любили його, а свого проводиря більше боялися, аніж шанували.

– Прошу, панове, заходьте! – гукнув їм Робертс із порога. – Я звелів швиденько приготувати щось перекусити, аби не чекати обіду.

Гості не ждали, поки їх запросять удруге, а привіталися з жінками і без церемоній сіли до столу, що був геть заставлений наїдками. Тільки-но вони налаштувалися їсти, як Раусон, що стояв біля вогню з місіс Робертс, підійшов до столу, склав руки на грудях і заходився проказувати застільну молитву. Фермери відклали ножі й побожно втупились у порожні миски. Тільки Гіскот сердито глипнув на проповідника. Але той наче не помітив його погляду й спокійно правив своєї.

Якби чоловіки були самі, Гіскот уже спалахнув би гнівом, а так він опанував себе чи, може, вирішив почекати слушної нагоди, бо почав їсти, ще як Раусон не докінчив молитви. Годі й казати, як той вчинок образив місіс Робертс. Вона сердито відійшла в куток, сіла в крісло-гойдалку й тільки стиха щось бурмотіла про «брутальних грішників».

Так тривало довгу хвилину. Аж ось Гіскот витер шкуратяним рукавом рота й спитав:

– Місіс Робертс, а в вашій хаті не знайдеться чарчини віскі? Ми в Боувіта хильнули такого клятенного трунку, що мало кишок не попекли.

– Я не тримаю віскі, – відповіла місіс Робертс, знову боляче вражена запитанням. – І містерові Боувіту не радила б тримати таких напоїв.

Гіскот засміявся.

– Я йому теж так казав. У крамаря в Пті-Жані можна купити по одному доларові за галон найкращого пійла в світі – справжньої мононгагели.

– Містер Гіскот, мабуть, помітив, – утрутився Раусон, – що місіс Робертс не дуже приємно балакати про віскі.

– Хай би краще містер Раусон дбав про свої власні справи, – гостро відказав Гіскот.

– Я дав коням трохи зерна! – гукнув Робертс, що саме повертався з Гарпером та Брауном від стайні.

– Дякуємо! Дякуємо! – озвалися Сміт і Гайнце, раді, що мають привід устати з-за столу й перебити неприємну розмову.

Коли регулятори вийшли, Сміт на хвилинку затримався і сказав місіс Робертс:

– Не гнівайтесь на Гіскота за його балачки. Ми сьогодні цілий ранок були на конях, а як приїхали до Боувіта, Гіскот хильнув зайвого.

Місіс Робертс нічого не відповіла. Зате Раусон подякував сусідові за добре слово й запевнив, що не має зла на Гіскота.

– З нього дуже запальний молодик, – сказав він, приязно усміхаючись, – але зовсім не такий лихий, як здається.

– Я буду йому дуже вдячна, коли він більше не вшанує моєї хати своєю присутністю, – озвалася нарешті місіс Робертс. – Я виховую свою дитину богобоязливою й не хочу, ані щоб вона мала собі в цих стінах поганий приклад, ані щоб…

– Не треба, мамо, – перебила її Маріон. – … ані щоб під моїх дахом хтось ображав людей, що проповідують слово боже, – твердо вела своєї мати. – Так і передайте містерові Гіскоту.

Миролюбний Сміт мовчки вийшов з хати. Надворі чоловіки – хто на ослоні, а хто долі – сиділи й говорили про те, що їх найбільше хвилювало: про конокрадів, чия рука сягала все далі й далі.

– Негідники, певне, мають десь тут свого переховувача, бо інакше не змогли б так нас дурити, – сказав Малінс.

– Очевидно. І ще ніяк я не збагну, куди вони дівають коней, – озвався Робертс. – То ж не пташка, що пурхне й сліду не лишить.

– Потерпіть-но! Трохи потерпіть! Ми тих спритників так застукаємо, що вони й не стямляться! – хвалився Гіскот. – Але тоді хай мене дідько вхопить, коли я хоч одного лишу живого. Наша влада дуже злегковажила, коли торік скасувала у нас в Арканзасі смертну кару за конокрадство – це все одно, що сказати народові: «Тепер давайте самі собі раду».

– Не знаю, чи то легковажність, бо забирати в людини життя за коня все ж таки жорстоко, – зауважив Браун.

– Жорстоко? – вигукнув Гіскот і загнав ножа в стовбур, на якому сидів. – Той, хто краде в мене коня, краде частку мене самого. Я ось продав трьох коней і ношу гроші з собою. Це, так би мовити, все моє багатство, що з ним я хочу будувати своє майбутнє. Той, хто вкрав би мої коні, зруйнував би моє майбутнє, а це гірше, ніж він застрілив би мене самого. Ні, смерть мерзотникам! Хай відчують, що ми з ними не граємося! А тоді ми їх – того, кого не повісимо, – швидко витуримо з Арканзасу.

– Для вас, певне, людське життя дуже мало важить, – мовив Браун.

– Дуже мало, – ствердив Гіскот, і далі граючись ножем.

– Коли так, то ви й своє не дуже цінуєте? – засміявся Гарпер. – А то б не ризикували ним через кожного злодія.

– Досить ціную, щоб усякому, кого вважаю за небезпечного, дати скуштувати сім дюймів криці, – відповів Гіскот, дико озираючись навколо. – А, знову містер Раусон нагодився! – глузливо сказав він, угледівши в дверях постать шановного проповідника в капелюсі й з молитовником під пахвою. – Теж один із тих проноз, що вихваляються овечою шкурою і тільки зрідка показують вовчі зуби.

Раусон удав, ніби не почув Гіскотових слів, і попросив хлопчика-негра привести коня. Проте Гіскот, розлючений такою байдужістю, схопився й погрозливо крикнув:

– Ну, містере погромнику пекла, може, ви все-таки вшануєте мене відповіддю, хоч я й грішник?

Не встиг Раусон щось сказати, як Браун зірвався на рівні ноги, піймав Гіскота за барки й так жбурнув назад на місце, що той перекинувся через стовбур і розтовк собі носа до крові. Всі злякано посхоплювалися, а з ними й Гіскот. Він миттю схопив свого ножа, що впав неподалік, перестрибнув через дерево й намірився вже кинутись на супротивника, як той, ані на дюйм не зрушивши з місця, навів на нього кишенькового пістоля. Гіскот не сподівався, що Браун має зброю. Він відсахнувся й хотів схопити рушницю, але регулятори притримали його й сказали, що не допустять убивства.

– Геть від мене! – крикнув Гіскот. – Геть, кажу! Хай я того шмаркача… він заплатить мені своєю кров'ю!

– Пустіть його, – сказав Браун, ховаючи пістоля й дістаючи з-під камізелі такого самого, як у Гіскота, ножа. – Пустіть. Зараз ми побачимо, хто з нас кращий вояк.

– На бога, містере Гарпере, не дайте, щоб сталося лихо, – жалібно мовила Маріон. – Гіскот такий розлючений, що заріже його.

– Не бійтесь, дитино моя, – заспокоював її Гарпер, – і йдіть зараз же до хати. Дівчині тут немає на що дивитися.

– Він уб'є його, – вела своєї Маріон.

– Кого? Вашого нареченого? Ні, Гіскот-бо зчепився з моїм небожем.

Маріон заплакала. Тим часом підійшов Раусон, і вона безвільно дозволила відвести себе до хати.

:– Геть, кажу вам! – кричав у нестямі Гіскот. – Дайте мені рушницю! Мою рушницю, чуєте!

– Пустіть його, – сказав удруге Браун, що теж загорівся войовничим духом. – Пустіть. Він такий обтиканий ножами, що, мабуть, зважиться на чесну боротьбу. Відійдіть, арканзасці!

– Ну гаразд, – сказав Малінс. – Змагайтесь! Але рушниці я йому не дам. Ми не попустимо душогубства. Боротьба – то зовсім інша річ.

Гіскота вмить відпущено, і чоловіки поставали кружка навколо нього й Брауна. Проте запал кентуккійця, либонь, дуже пригас під холодним, безстрашним поглядом супротивника. Хоч Гіскот міцно стискав правицею ножа і люто позирав на глядачів, що спокійно ждали кінця сутичці, але з місця не рушав. Запала тяжка тиша. Всі затамували подих, а Маріон, тремтячи, виглядала з дверей і чекала найгіршого.

Гіскот був у скрутному становищі: видко, боявся Браунового ножа, але ще більше, щоб приятелі не взяли його на глум, як він не зітнеться з ворогом.

Тоді друзі підійшли до супротивників і розвели їх.

– Ходімо, Гіскоте, – заспокійливо сказав Гайнце. – Ви обидва винні. І то ж ганьба, щоб двоє порядних хлопців пороли одне одного ножами, коли в лісі шастає стільки негідників, – побережіть свій гнів для них. Ходімо, нам час вирушати, та й негаразд завдавати прикрості людям, що так гостинно прийняли нас.

– Оце тільки мене й стримувало, а то б я швидко уговкав того жовторотого, – аж зубами заскреготів Гіскот. – Чекай-но, шмаркачу, я ще тебе здибаю. Боронь тебе боже попасти мені під рушницю.

– Гіскоте, ти не думаєш, що кажеш, – озвався Малінс. – Небезпечно кидатися такими словами.

– Облиште його, – зневажливо сказав Браун, ховаючи ножа в піхви. – Хай вихваляється. То єдина його втіха в житті.

– Ходімо й ми, Біле, – Гарпер силоміць потяг юнака до хати. – Не чіпай його, хай собі їде. Ти обстояв свою честь, і я тішуся, що мій небіж так сміливо повівся. А тепер годі сваритися, подумай про жінок. Он Маріон зомліла.

– Зомліла? – перепитав Браун і кинувся до хати. Та враз зупинився. – Але ж біля неї є наречений. Я зовсім забув. Вона, мабуть, уже опритомніла.

Регулятори тим часом вирушили в дорогу, й Раусон теж налаштувався їхати. Гарпер на запрошення Робертса лишився, щоб другого ранку разом пополювати, а також відвідати старого Баренса, що про нього він стільки наслухався.

Раусон, перше ніж сісти в сідло, проказав довгу молитву, в якій благав господа простити, що так споганено святу неділю, і дякував, що не проллято крові. А тоді підступив до Брауна й мовив:

– Ви сьогодні заступилися за мене, і я складаю вам подяку. Коли той поганець задумає помститися, не бійтесь. Бог захистить вас, покладіться на нього.

– Дякую, містере Раусоне, – спокійно відповів Браун. – Тільки я більше покладаюся на Гіскотове боягузтво й на свою силу, ніж на когось іншого.