Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

БІЛЯ ХРЕЩАТОГО ДУБА

Котон прийшов до хрещатого дуба, відомого всім мисливцям на Фурш-ля-Фев, за цілу годину раніше умовленого часу. Він неспокійно походжав по галявині. Зненацька десь тріснула гілка. Котон скочив за повалене дерево, припав до землі й завмер, прислухаючись. Аж коли з лісу вийшов той, кого він так нетерпляче чекав, мисливець виліз із свого сховку.

– Нарешті з'явилися, – буркнув він. – Я вже тут годину місця собі не знаходжу, а…

– Нічого вам злитися, я й так прийшов раніше, ніж домовлено. Ви ж знаєте, що ми мали зустрітися аж о дев'ятій.

– Атож, може, востаннє.

– Що сталося? – злякано спитав Раусон, бо аж тепер помітив, який блідий і змучений його спільник. – Ви такий маєте вигляд, наче принесли звістку про чиюсь смерть. Може, регулятори…

– Якби то була тільки звістка про смерть, – сказав Котон. – Регулятори якимось чином пронюхали за коней і напали на Еткінсову садибу.

– От чорт! – переполохався Раусон. – І Еткінс признався?

– А мені не кортіло довідатися, признався він чи ні, – буркнув Котон. – Це ще не все. Джонсон, мабуть, попав у руки клятому індіянинові, бо він пішов, щоб спровадити Асоваума на той світ, і сам не повернувся.

– Звідки ви все це знаєте?

– Коли Джонсон не повернувся, я пішов шукати його, але й сліду не знайшов. Тоді я подався до Еткінса. Однак ще здалеку мені упав у око підозрілий гомін. Коні злякано гасали в загороді. Я підкрався де потаємної хвіртки й побачив, що вона відчинена. Це ще збільшило мою підозру. Я кілька разів подав знак і…

– Ну? – нетерпляче квапив його Раусон.

– Спочатку мені ніхто не відповідав, – вів далі Котон. – А потім хтось озвався – але тільки тричі. Тоді я переконався, що нас викрито. Я ще крадькома походив навколо садиби і, хоч який був обережний, мало не попав тим негідникам у руки. Я саме хотів зайти за хату, коли це кілька темних постатей вискочили із засідки й накинулися на когось. Я почув крик – то був, певне, Вестон. Тоді я щодуху кинувся до Джонсона додому, сховав наші найкоштовніші речі в дуплі в каучуковому дереві, взяв зброю й підпалив хату. Я вже хотів одного – аби хоч вас знайти.

– Що ж нам робити? спитав Раусон. – А коли ті спіймані нас викажуть? Де Джоне?

– Мабуть, теж у руках регуляторів, – люто прошипів Котон. – А то б він повернувся.

– Тоді треба тікати, – сказав Раусон. – Іншої ради нема. Ми ще встигнемо.

– Але як? Нас наздоженуть і схоплять.

– У кожному разі верхи тікати не можна, – відповів Раусон. – Однак у мене є човен. Повз Гарперову хату нам сьогодні нічого боятися плисти, бо старий у Робертсів. Може, нам пощастить досягти Арканзасу. Якщо ми дістанемось туди, то будемо врятовані.

– А ваша й моя наречені! Елен дуже журитиметься! – глузливо зауважив Котон.

– Тепер нам уже не до них, – сказав Раусон. – От стонадцять чортів, в останню мить шматок перехоплено від рота! Але моя шия мені дорожча. На щастя, все в мене напоготові. Ми зможемо, як тільки прийдемо до хати… А трясця його матері! До мене ж приїдуть гості. Мало не забув.

– Гості? – здивувався Котон. – Що це має означати?

– Що я сьогодні хотів одружитись. Мабуть, тепер уже те поважне товариство їде до мене додому. Якщо вони прибудуть раніше за нас, то ми пропали. Коли ж ми хоч на чверть години випередимо їх, то я більше нічого не боюся. Тоді ми врятовані. Тож якомога швидше йдіть до мене додому. А мені ще треба заїхати до Робертсів, але я не забарюся.

– А як вас щось затримає? – засумнівався Котон.

– Не бійтесь. Я хутко буду дома. Може, Робертси ще й не виїхали. В кожному разі я радий, що нарешті скину ту ненависну машкару проповідника. А надто вона мені була нестерпна останні два тижні.

Котон узяв на плече свій клуночок з одежею.

– От я й готовий у дорогу, – мовив він і боязко озирнувся навсібіч. – Ну, не баріться! Бувайте!

Проповідник дивився вслід, аж поки Котона було видно Потім скочив на коня й помчав до Робертсів.

ЗЛОЧИНЦЯ ВИКРИТО

– Ну. одягайтесь і рушайте, – сказала місіс Робертс дівчатам. – Ви тут тільки заважаєте, а мені багато роботи. А тим часом і містер Раусон нагодиться. Тоді ми з ним і Семом поспішимо за вами.

І маленька валка на чолі з Робертсом та Баренсом вирушила з дому. Місіс Робертс лишилася тим часом поратися в своїй господі. Зненацька на порозі з'явився індіянин.

– Ох, Асовауме! – вигукнула вона. – Ви мене аж злякали. Давно я вас не бачила. Як вам велося?

– Блідолиций чоловік уже відвів дівчину до себе додому? – спитав індіянин, стурбовано озираючись по кімнаті. – Асоваум спізнився?

– Що таке? – спитала мати. – Що ви хочете від містера Раусона?

– Я нічого не хочу від нього, _ прошепотів індіянин. – Поки що нічого не хочу. Але регулятори шукають його. Асоваум прийшов, щоб урятувати вашу дочку. Вже пізно?

– Мою дочку? Господи милостивий, що з нею таке? Чого ви не доказуєте?

– Маріон уже стала дружиною блідолицього чоловіка?

– Ні. А що з містером Раусоном?

– Регулятори хочуть його спіймати. То він убив Гіскота.

– Боже праведний! Це наклеп. Ганебний, підлий наклеп. Хто той негідник, що його звинувачує?

– Я сам, – тихо відповів Асоваум. – Я боюсь… що на його руках є й кров Алапаги.

– Що ви кажете! Який жах! І моя дитина… Але ж ні, того не може бути. То якась помилка.

– Де містер Робертс? Де дівчина? І де сам блідолиций чоловік? – спитав індіянин.

– Я щомиті чекаю його. Маріон і чоловік уже поїхали до його хати. Сьогодні по обіді вони мали повінчатися в судді. Ох, це щось неймовірне. Раусон, такий богобоязливий чоловік, не може бути вбивцею.

– Ви пам'ятаєте той день, коли вбито Алапагу? – Асоваум витяг з-за пояса маленький томагавк своєї скво й поклав на стіл. – Цією зброєю, тихо вів далі він, – Квітка Прерій боронилася від убивці, і того дня в Раусона була поранена рука. А цього ґудзика, – він сягнув до патронташа, – я знайшов у руці в мертвої Алапаги. Це Раусонів ґудзик. Асоваум говорив з людьми, і ті ствердили, що це так.

– То все тільки непевні здогади, а не докази, – заперечила місіс Робертс. – Я ще раз кажу вам, що такого не може бути. Раусон не винен!

– То спитайте його самі. Он він їде, – спокійно мовив Асоваум. – Чи блідолиций чоловік стане ще блідіший, коли шановна пані скаже йому, що він убивця?

Не встигла місіс Робертс відповісти, як Асоваум схопив томагавка й миттю сховався за ліжко. Ту ж саму хвилину проповідник спинив коня біля тину, скочив з сідла й зайшов до хати. Хрипко, майже пошепки він спитав, де його наречена і де містер Робертс з гістьми. Місіс Робертс відповіла, що вони поїхали наперед і чекають уже їх.

– Містере Раусоне, я хочу вас щось запитати. Ви мені відповісте чесно й щиро?

– Відповім, – сказав проповідник збентежено. – Тільки попрошу вас швидше, бо… мені треба кудись ще поїхати. Ви ж знаєте, скільки в мене сьогодні діла…

– Містере Раусоне, сьогодні вранці я чула про вас дивні речі.

– Про мене? Від кого? – злякано спитав проповідник. – Хто тут був?

– Це все тільки здогади, спокійно вела далі місіс Робертс. – Але вам треба знати, що про вас говорять, аби ви змогли захищатися.

– Я справді не знаю… Що сталося? – заникуючись пробурмотів Раусон. Він ще дужче збентежився й крадькома позирав на двері, наче хотів дременути, не вдаючись у дальшу розмову. Думаючи про своє, він грався квіткою, що лежала на столі, й несвідомо взяв ґудзика, якого лишив індіянин.

– Киньте ґудзика! – злякано крикнула місіс Робертс. – Його…

– Що з вами, шановна пані? – спитав Раусон, опанувавши себе. – Чого ви такі схвильовані? Це мій ґудзик. Я його, мабуть…

– Ваш? – вжахнулася жінка і впала на стілець.

– Що з вами?

– Того ґудзика Асоваум знайшов у кулані в Алапаги, – сказала місіс Робертс. – Він може належати тільки вбивці.

Проповідникова рука потяглася по зброю. І враз він стрівся очима з індіянином, що тримав рушницю напоготові.

– Ані руш, бо…

Раусон побачив, що йому край. Місіс Робертс, глянувши на грізного індіянина, подумала, що той хоче тут же, в кімнаті, помститися за Алапагу. Вона кинулась до нього, схопилася руками за рушницю й перелякано крикнула:

– Тільки не тут! Тільки не в мене перед очима!

Раусон зрозумів, що це остання нагода йому втекти. Не встиг індіянин вирвати рушницю з рук жінки, як проповідник спритно, мов пантера, шаснув у двері, скочив на коня й відразу ж зник у хащах.

Асоваум кинувся за ним. Він підбіг до коня місіс Робертс, що його негр тримав напоготові перед хатою, миттю скинув жіноче сідло, вихопив з рук у спантеличеного хлопця повід, сів верхи й помчав Раусоновим слідом.

ОБЛОГА

– Бачите, я правду казав. Ось і хата! – мовив Робертс, коли вони зупинилися на галявині перед звичайною собі будівлею. – Ну, Маріон, подобається тобі місце?

– Тут дуже тихо й пусто, – сумно мовила дівчина.

– Бо нема худоби, – озвався Баренс. – То воно й не дивно. Коли не чути теленькання дзвіночків на коровах, коли на подвір'ї не бігають кури й поросята, не гавкають собаки, то садиба здається ненасидженою й незатишною.

– А нащо б Раусон заводив худобу, – сказав Гарпер, – коли він, може, за тиждень знову кудись подасться.

– Тепер усе буде інакше, – засміявся Робертс. – Як. одружиться, то кине свої звички.

Нараз Елен скрикнула.

– Що з тобою? – спитала Маріон. – Що ти там побачила?

– О, нічого, – відповіла дівчина, крадькома позираючи на будинок. – То мені здалося, наче хтось раптом виглянув у щілину он там нагорі. Немов чиїсь очі блиснули.

– Де? Отам нагорі? – Баренс засміявся. – Навряд чи там би поселився якийсь гість. Якби хто захотів жити в цій хаті, то знайшов би собі зручніше місце. Ходімо, двері ж відчинені.

– Але ж які двері! – здивовано мовив Гарпер, що зайшов перший. – Таких грубезних я ще й не бачив. Наче тут лежать бозна-які скарби.

– Маріон! Елен! Чого ж ви не заходите? _ гукнув Робертс. – Ходіть, тут починається ваше царство. Маріон може зразу ж перейняти його під своє володіння. Ну, тепер хазяйнуйте, як собі хочете, – мовив він, коли дівчата зайшли до хати. – А ми тим часом розпалимо надворі ватру і наставимо казана, бо тут, я бачу, кухні немає.

І він, сміючись і жартуючи, разом з Гарпером та Баренсом взявся розпалювати вогонь. Як тільки дівчата лишилися самі, Маріон, не годна більше стримуватись, заплакала.

– Маріон, що тобі бракує? – спитала Елен. – Тебе щось гризе. Я вже давно помітила.

– Що мені бракує? Всього… всього. Довір'я, кохання, надії, так, навіть надії мені бракує. А тепер – тепер уже пізно. Я вже не можу відступити назад.

– Маріон, ти лякаєш мене, – прошепотіла Елен. – Що це все має означати?

– Я скажу тобі правду, – відповіла Маріон. – Але що з тобою? Що ти там набачила?

– Глянь-но, – здивовано мовила Елен. – То ж наче містер Раусон? Боже праведний, у нього кінь, мабуть, схарапудився! Дивись, як жене.

– Агов, Раусоне! – вигукнули від вогнища Робертс і Баренс, що аж тепер його помітили. – Що сталося?

– От сатана! – крикнув Гарпер і відскочив убік, бо кінь мало не збив його з ніг. – Чи ви здуріли?

Та Раусон не тільки не відповів їм, ба навіть не глянув на них. Він скочив з коня, кинувся до хати, замкнув двері на два залізні засуви, схопив з кілочка рушницю й аж тоді озирнувся по кімнаті, наче хотів застрілити першого ж, хто трапиться йому під руку.

– Містере Раусоне! – зойкнула Елен, перелякана до смерті. – Що ви хочете робити? Убити свою наречену?

– Котоне! – гукнув Раусон хрипким голосом, незважаючи на дівчат. – Котоне!

– Я тут, – буркнув той згори. – Пильнуйте там унизу. Індіянин їде.

– Злазьте швидко! – звелів проповідник. Він повитягав із щілин у стінах дерев'яні затички, щоб можна було стріляти й стежити за супротивником. – Хутчій. Зараз буде робота. Нам треба влаштувати своїх гостей.

Котон, як кішка, зліз по стіні з горища. Коли Елен побачила людину, якої боялася дужче за всіх, вона затулила обличчя руками й відвернулася.

– Що це таке? Бога ради, містере Раусоне, випустіть нас звідси, – попросила Маріон. – Пустіть мене до мого батька. Що це все означає?

– Зараз довідаєшся, – глузливо сказав Котон і схопив другу рушницю, що висіла над коминком. – Навіть завчасу довідаєшся.

– Назад! – крикнув Раусон крізь щілину. – Назад! А то вам буде смерть!

Він вистрілив, шпурнув рушницю вбік, підскочив до ліжка й скинув додолу сінник. Там лежали ще чотири наладовані рушниці.

– Ну стривай же, червоношкіра мавпо, – пробурмотів він стиха. – Я тебе відучу шпигувати. Геть від дверей! – гримнув він на дівчат. – Я з вами не буду панькатися! Геть, як вам дороге життя!

– Що нам робити з ними? – сердито спитав Котон, показуючи на дівчат.

– Будемо тримати їх як запоручниць, – сказав проповідник. – Вони своїм життям оберігатимуть наше. Якщо протримаємось до вечора, то ми врятовані.

– Яким чином? – недовірливо спитав Котон. – Увечері вони розкладуть вогнище навколо хати або й зовсім підпалять її.

– На те нам і стануть у пригоді дівчата, – засміявся Раусон. – Глянь, он іде Робертс, сам, без зброї. Хоче визволити свою дочку. Нічого не вийде, старий.

Чоловіки надворі вражено дивилися, як Раусон примчав до хати, й спершу теж подумали, що йому кінь схарапудився. Та тільки-но проповідник, завжди такий стриманий, вскочив до хати, як на стежці знову зацокотіли копита. Чоловіки всі враз обернулися н побачили індіянина. Тримаючи в правій руці рушницю, а в лівій повід, він майже звісився з коня, пильнуючи сліду.

– Асовауме! – вигукнули злякано старі мисливці. – Що ти хочеш від проповідника? Що він заподіяв?

– Я хочу його життя, – відповів індіянин, скочив з запіненого коня і вже хотів був перелізти через тин, коли пролунав постріл. Асоваум упав додолу. Не встигли Робертс та його приятелі отямитися з переляку, як він схопився й сховався за товстим деревом. Звідти Асоваумові кулі досягали й за хату, тож шлях утікачам до річки теж був відрізаний.

Робертс рушив до дверей, твердо поклавши собі будь-що вирвати дочку з Раусонових рук. Він ще не знав, у чому звинувачувано проповідника, але з його дивної поведінки бачив, що йдеться про якийсь злочин.

– Назад! – крикнув Раусон з хати. – Назад, коли вам дороге життя!

– Доню моя! _ гукнув Робертс. – Випустіть дівчат із хати!

– Назад! – знову погрозив Раусон і націлився рушницею.

Маріон ухопила його за руку й благально сказала:

– Бога ради, невже ви хочете вбити мого батька?

– Заберіть від мене дівчат, Котоне! – сердито крикнув проповідник. – Чуєте, як той дурень під дверима скиглить? Треба зв'язати дівчат, а то вони тільки заважатимуть. А. як не мовчатимуть, то й роти їм позатикаємо. Ми маємо ще кілька хвилин, тож треба їх не згаяти.

– Розбійник! Падлюка! – лютував Робертс, зачувши, як закричали пробі дівчата, і у відчаї рвонув дубові двері.

Баренс кинувся на допомогу приятелеві. Навіть Гарпер, що мався не дуже на силі, хотів пособити Робертсові й схопив дрючка. Та не встигли вони добігти до дверей, як Маріон з Елен були вже зв'язані і Раусон загрозливо сказав:

– Як ще мені хоч раз крикнете, то я застрелю того плаксивого дурня, мов собаку.

– Змилуйтесь! Змилуйтесь! – тихо хлипала Маріон. – Майте бога в серці!

– Ану стрельни, Котоне, тільки нікого не порань, – звелів проповідник. Сам він підійшов з рушницею до задньої стіни й припав до щілини, шукаючи індіянина. Проте Асоваум угадав його намір і не хотів дурно важити своїм життям.

Котонова куля збила капелюха в Баренса з голови й нагадала старим про небезпеку. Тому Робертс утримав своїх друзів від спроби висадити важкі міцні двері.

– Я піду до нього сам, неозброєний, – мовив він. – Проповідник стільки зазнав у моєму домі добра, що тепер не відмовить мені в єдиному проханні. Лишіть, – попросив він іще раз, побачивши, що Баренс вагається. – Ідіть до вогнища. Я ще не втратив надії, що владнаю все по-доброму.

Коли Баренс і Гарпер відійшли, він повернувся до щілини, з якої начебто щойно чув проповідників голос, і хотів знову просити, аж Раусон глузливо озвався:

– Марні ваші заходи, шановний пане. Я надто довго сам проповідував, щоб мати втіху з вашої балаканини.

– Нехай це буде не останнє ваше слово! – схвильовано вигукнув Робертс. – Ви, певне, вчинили щось жахливе, і все-таки я сам поможу вам утекти. Беріть мого коня, беріть гроші, але віддайте мою дитину! Віддайте мені обох дівчат!

– Приставайте на його пропозицію, – сказав Котон. – Це буде нам якраз до речі.

– Ви збожеволіли! – гримнув на нього проповідник. – Гадаєте, індіянин теж згодиться з тим, що пропонує цей йолоп? Ні, вони лиш хочуть заманити нас у пастку. Треба почекати, поки стемніє.

– А чому б нам не пробитися силоміць? Адже ті троє не мають зброї.

– Хіба ви не бачите, що індіянин весь берег тримає під обстрілом?

– А коли ті регулятори приїдуть?

– Дивно, що їх досі немає. Хай би їх чума взяла. Однак я їм у руки не дамся.

– А як же ви думаєте втекти вночі, коли вони оточать будинок?

– Чатових вогнів вони не запалюватимуть, бо нам було б легко брати регуляторів на приціл, – прошепотів Раусон. – А якщо вони сидітимуть потемки, то ми врятовані. Під цією кімнатою є вузенький хід, що веде до того місця, де сховано човен. Ми його з Джонсоном насилу видовбали.

– То чому ж ми зразу не скористалися ним?

– Ви таки дурень! – розгнівався Раусон. – Червоношкірий же причаївся якраз над тим місцем, де в очереті стоїть човен. Хай йому навіть не видно човна згори, все одно ми зараз не змогли б відплисти. Нас би помітили ті троє.

– Але ж регулятори!

– Вони робитимуть, що зможуть. Але напасти на будинок не зважаться, доки ми маємо оці рушниці й дівчат як запоручниць.

– Ну, – гукнув Робертс знадвору, – ви обміркували мої пропозиції? Я чую, вас там кілька. Тікайте всі, скільки вас є. Ми нікого не зачепимо. Ще є час – поки не прибули судді. О боже! Вже пізно. Он їдуть регулятори…

Уже було чути тупіт копит понад двадцяти коней, і за хвилю на галявину вискочили з лісу регулятори на чолі з Брауном і Гасфілдом. Коли вони оточили хату, індіянин радісно вигукнув:

– Тепер він мій!

Раусон добре знав, що йому загрожує, коли він попаде в руки свого ворога. Навіть регуляторів він не так боявся. Як індіянин, зрадівши, трохи виступив з-за дерева, Раусон удруге натиснув на гачок. Однак куля лиш трохи зачепила Асоваума.

Розлючені регулятори зіскочили з коней і вже хотіли розламати тин, коли Робертс заступив їм дорогу і розповів про все, що тут сталося.

– Боже праведний! – скрикнув Браун. – Маріон у руках того мерзотника! Що ж нам тепер робити?

– Брати хату штурмом! – вигукнув Гасфілд. – І витягти заручинців звідти силоміць. Будуть вони гірко каятись, якщо хоч пальцем зачеплять дівчат.

Раусон почув ті погрози й зневажливо зареготав.

– Побережіть свої гучні слова, – сказав він. – Кожному, хто підійде на десять кроків до хати, буде смерть. Нас тут шестеро, і ми маємо вісімнадцять рушниць. А якщо вам не дороге життя – справа ваша! Але я присягаюсь господом богом, якому ви щонеділі молитесь і скиглите: спершу помруть дівчата. Я не жартую!

– А щоб його дідько схопив, того хвалькуватого мерзотника! – вилаявся Гасфілд, зриваючи лату з тину. – За мною, друзі! За п'ять хвилин ми з ними поквитаємось.

– Стривайте! – закричали Браун, Вілсон і Робертс. – Ми так тільки погубимо… погубимо невинних дівчат.

– То ви хочете лишити їх ще надовше в руках тих падлюк?

– Треба знайти якусь раду! – вигукнув Браун. – Де індіянин?

– Дайте нам вийти й не женіться за нами принаймні добу, тоді дівчата будуть вільні.

– Згода, – швидко озвався Браун.

– Ні, заперечив Гасфілд. – Мати нарешті в руках убивцю бідолахи Гіскота та вбивцевих поплічників і не покарати їх, як вони того заробили! Злегковажити нашою помстою? Я проти. А втім, ми можемо проголосувати. Отже, я вас питаю; чи хочете ви, щоб злочинці втекли? Тільки через те, що вони можуть убити якихось там дівчат? Чи…

– Ні! Ні! – закричали регулятори. Лише Браун, Вілсон і Робертс мовчали.

– Подумайте про своїх дітей, – благально мовив Робертс. – Чи ви теж отак би важили ними?

– Робертсе! – сказав Стівенсон, що досі мовчав. – Не бійтесь. Вашій дочці нічого не станеться. Проте було б безглуздо через таку погрозу випустити на волю злочинців. Послухайте, що я пораджу. Однак спершу поставте варту, щоб, поки ми тут сперечатимемось, хтось із них не втік.

– Індіянин стежить за річкою, – мовив Браун. – Від лісу також стоять вартові, а тут є ми. Тож їм тікати нікуди.

– Ну, то слухайте, що я надумав, – вів далі Стівенсон. – Утікачі, хоч скільки їх там є, знають, що завидна їм нізащо не пощастить добігти до лісу. Отжє, вони, певно, чекають, поки стемніє. Силою ми нічого не можемо вдіяти. А тому доведеться вдаватися до хитрощів. Як тільки смеркне, ми розпалимо тут перед хатою вогнище, і біля нього треба буде якнайчастіше показуватися індіянинові.

– Щоб він знову виставляв себе під кулі? – перебив його Кук.

– У темряві їм буде важко влучити, – заперечив старий. – До того ж, вони навряд чи захочуть устрявати з нами в бій. Уся їхня надія на річку, якщо там є човен, або на ліс.

– Човна на річці не видно, – сказав Вілсон.

– Добре, – вів далі старий. – Тоді вони, очевидно, спробують переплисти річку, щоб не лишити нам сліду. Тому кільком вартовим треба сховатися на узліссі – але так обережно, щоб ніхто їх з хати не побачив, і я голову дам до пня, якщо ми ввечері їх не спіймаємо, коли вони скрадатимуться до річки.

– І я оце до самого вечора маю мучитись, знаючи, що моя дитина в руках злодія та вбивці? – побивався Робертс.

– Про це не може бути й мови, – втрутився Гасфілд. – Ще нема одинадцятої, а… Сто чортів йому в печінку, я не можу дочекатися, коли побачу того святенника на гілляці!

– Я теж, – мовив теннессієць. – Думаєте, мені приємно чекати? Але що ми маємо робити? Он скрадається індіянин. Гляньте, як він бережеться від їхніх куль. Видно, ті негідники його найдужче ненавидять.

Асоваум, як вуж, скрадався до них за поваленими стовбурами, кущами ожини й густими деревами, аж поки досяг відкритої місцини, що відділяла його від регуляторів. Він одним скоком здолав її й опинився біля них. Виявилося, що індіянин недарма був такий обережний, бо тільки-но він ступив на галявину, як у повітрі просвистіла третя куля – видко, хтось у хаті стежив за кожним його рухом. Та цього разу його навіть не зачепило. Індіянин переможно помахав рушницею й подав друзям поранену руку. Браун миттю зірвав з шиї хустку й перев'язав неглибоку рану, з якої все ж таки текла кров.

– Чому проповідник дихає на тебе лихим пеклом? – спитав Браун.

– Він знає мене! – гордо відповів індіянин. _ Знає, що йому не втекти від моєї помсти. Він убив Алапагу!

– Що? Раусон? – вжахнулися регулятори.

– Він убив Алапагу! – ще раз сказав Асоваум. – То його кров на цьому томагавку.

– Ох і звірюка ж! – вигукнув Гасфілд. – Я гадаю, що навіть годину чекати, і то гріх.

– Стривайте, – мовив індіянин. – Якщо ви нападете на хату, блідолиций чоловік помре. Однак він належить Пернатій Стрілі й не повинен померти. Він мій! Почекайте до заходу сонця. Асоваум поведе вас!

– Гаразд, сказав Вілсон. – Але нам треба трохи відволікати їх. То такі лотри, що можуть як завгодно вчинити. Коли я не помиляюсь, між ними є й Котон, а той на все здатен.

– Раусон казав, що їх шестеро, – озвався Картіс.

– То пусті хвастощі. Він хотів нас залякати.

– Запропонуймо ще раз обложеним віддати нам дівчат, – мовив Браун. – Хто візьметься за цю справу?

– Я, – сказав Баренс. – Спробую зробити все. Хай буде, що буде.

– Хто то їде сюди?

– Ваш негр, Робертсе, – мовив Кук. – Ваша жінка дома, певне, не тямиться зі страху, бо, як ми проїжджали, вона була бліда як смерть і тільки гукнула нам, щоб ми рятували її дитину.

– Відішліть його назад і скажіть, що дівчина в безпеці, – запропонував Гарпер.

– Звичайно, я не можу сказати, як воно є насправді, – сумно мовив Робертс. – Чи вона вже знає, що Раусон…

– Вона крикнула: «Рятуйте мою дитину від проповідника!» – мовив Картіс. – Як вона довідалась, не знаю.

– Він сам виказав себе! пояснив Асоваум. – Але час минає. Он угорі літають орли – вони знають, де їхня здобич. Тепер і ми, як ті орли, і до вечора мусимо ширяти навколо хатини. Блідолиций чоловік тримає свою рушницю, націлену на Асоваума. Та як тільки настане ніч, він уже не бачитиме, куди цілитись, і повинен буде пильнувати на всі боки, чи не чути де поклику напасників.

ЗНОВУ ХИТРОЩІ ПРОТИ ХИТРОЩІВ. НАПАД. ІНДІЯНИН І ПРОПОВІДНИК

– Бережіть кулі, – сердито сказав Котон Раусонові, що не спускав з ока індіянина й стріляв, як тільки той показувався між деревами. – Вони вам ще згодяться. Хіба тепер індіянин нам небезпечніший, ніж решта? Якщо ми попадемо в руки тій банді, то, мабуть, повиснемо на гілляці перше, ніж червоношкірий встигне хоч слово сказати.

– Коли б я навіть був за тисячу миль звідси, – заперечив проповідник, – то не почувався б у безпеці доти, аж доки довідався б, що червоношкірого сатану спроваджено на той світ. А на всіх інших мені начхати.

– Він пішов з берега, – прошепотів Котон. – Тепер ми можемо швидко дістатися до човна і втекти хоч на той бік.

– Не меліть дурниць, – сердито буркнув Раусон. – То ж наша остання надія на порятунок, а ви своїм поспіхом хочете збавити все діло. Якби ми завидна випливли на річку, нас би неодмінно побачили й схопили. ї якби навіть досягли другого берега, то вся банда кинулась би нашими слідами.

– То правда. Але ж вони нас так оточили, що ми й уночі можемо не вибратись. А як вони заморять нас голодом?

– Заморять голодом? – засміявся Раусон. – Не забувайте, що дівчата помруть швидше, ніж ми.

– Ай справді, – згадав Котон. – Отже, вони на таке не зважаться. Я тільки не знаю…

– Я вам ось що скажу, – прошепотів Раусон. – Човен так добре схований і стоїть так далеко звідси, що їм і на думку не спаде виставляти там вартового. Я здогадуюсь, який у них намір. Вони сподіваються, що ми ввечері спробуємо перебігти до берега. І вони мали б слушність, якби, на щастя, не було підземного ходу.

– А що ми зробимо з дівчатами?

– Доведеться взяти їх із собою, – прошепотів Раусон. – Як заслін від куль.

– Чудово, – посміхнувся Котон і потер руки. – А як вони кричатимуть?

– Ну, цьому легко запобігти. Позатикаємо їм роти. А поки що я їх обдурю, аби вони нічого не запідозрили й сиділи до вечора тихо. Ви ж, Котоне, пильнуйте тим часом, щоб ті розбишаки на нас не напали.

Проповідник підійшов до дівчат.

– Сидіть спокійно, поки стемніє, і ми вийдемо з хати. Як ви заприсягнетесь нам, що не будете кричати годину, після того як ми підемо, то сьогодні ж повернетеся до своїх приятелів.

– Ми будемо молитися, щоб бог поміг вам щасливо втекти, – радісно сказала Елен. – Але дотримайте ж своєї обіцянки! І зніміть з нас пута. Я…

– Кинь теревенити! – гримнув на неї Котон.

– Мені вже мотузка в тіло в'їлася, – правила своєї Елен. – Так болить, що ворухнутись не можу.

– Ну, зараз стане легше, – сказав Раусон і попустив дівчатам пута.

– Ходіть сюди, Раусоне, – сердито гукнув його Котон. – Регулятори он знову заворушилися. Здається, вони хочуть напасти на нас. Ох і кортить мені всадити тому Браунові кулю в голову! Я б якраз улучив.

– Ні, побережіть її надалі, – сказав Раусон. – Тепер не можна їх дратувати. Хіба що як вони підійдуть зовсім близько, кроків на десять, тоді стріляйте. І найперше в заводіїв. У Брауна, Гасфілда, Вілсона й Кука. Вони найнебезпечніші.

– А індіянин?

– Я за ним весь час стежу. Як тільки десь зачервоніє, я відразу стріляю.

– Він щойно пробіг за кущами. Гляньте, як собака припадає до землі.

– Ну, покажіть, як ви вмієте стріляти. Ви ж завжди хвалитесь, – почав під'юджувати його Раусон. – Заженіть червоношкірому дияволові кавалок олова між ребра, і я дам вам двісті доларів.

– Ого, – здивувався Котон, не спускаючи з ока індіянина, що показувався то в одному, то в другому місці. – Ви, певне, страшенно розбагатіли, коли даєте двісті доларів за один постріл! Ну, що ж, я спробую. Хай ось тільки він вигулькне…

Рушниця знову шарпонулася, але й цього разу Асоваум устиг сховатися перше, ніж Котон натиснув на гачок.

– Бий його лиха година! – вилаявся Котон і аж ногами затупотів з люті. – Недарма його названо Стрілою – так і шугає над землею! І що він надумав? Хоч би не вистежив, де стоїть човен, бо тоді не бачити нам острова.

Та індіянин і гадки не мав про схований човен. Він просто відвертав увагу обложених. Він хотів, як тільки стемніє, підкрастися до ворогів. Багато регуляторів, серед них Картіс і Кук, твердо обіцяли допомагати йому.

Так минала година за годиною. Сонце хилилося до заходу. Наставав вечір.

– Коли зайде сонце, – прошепотів Раусон своєму товаришеві, – я проберусь до човна й побачу, що там з ним. Думаю, що все гаразд. Ви ж стоятимете на чатах, поки я вернуся. Потім ми попереносимо туди зброю і… позатикаємо роти дівчатам. Вони сядуть у човен останніми. А як будуть пручатися – ну, тоді покажіть їм, які у вас кулаки. Раз тріснете як слід і поприглушуєте. Тільки глядіть не повбивайте зовсім.

– Не бійтесь. А якщо й зомліють, то це їм не зашкодить.

– Не так голосно! Ваша любка надміру цікава, он як нашорошила вуха.

– У кожному разі нам треба буде зразу ж плисти до того берега, – сказав Котон. – Там дуже густий очерет, і в його затінку нас ніхто не помітить. Добре хоч, що дівчата в темній одежі. А що далі з ними робитимем?

– З дівчатами? Ви не маєте чим іншим клопотатися? В крайньому випадку їм вистачить місця на острові або… в Міссісіпі. Ну, я піду. Пильнуйте ж, Котоне. Ще не дуже темно, тож ви зможете стежити за ними.

– Тільки не баріться! Бо мене аж морозом обсипає. Коли б уже швидше бути в човні! Той червоношкірий собака знов крадеться від берега. Стріляти?

– Ні, вже пізно! – мовив Раусон, піднімаючи ляду, що закривала підземний хід. – Ви тепер не влучите. В таку пору стріляти найважче. Але стежте за ним. Дивіться, де він крутиться. Я скоро повернусь.

Він зник в отворі. Котон переходив від шпарки до шпарки, щоб бачити кожен рух своїх ворогів.

– Маріон, – прошепотіла Елен до своєї приятельки. – Не журися! В мене вже руки вільні. Коли Раусон попускав мені пута, той другий розбишака саме гукнув його, і Раусон забув знову зав'язати мотузку.

– Розв'яжи й мене, – тихо попросила Маріон. – Мені дуже боляче й страшно.

– Цить, він іде, – прошепотіла обачна Елен, коли Котон підійшов близько до них. Щоб не було підозріло, вона навіть не ворухнулася, проте пильно водила очима довкола: хотіла побачити, де тут є зброя, аби, часом що, можна було захиститися.

На стільці, кроків за два від себе, Елен угледіла пістоля. А під стіною стояла заряджена рушниця.

– Ну, розв'яжи ж, – просила Маріон.

– Потерпи ще хвильку. Тільки-но Котон відійде в той куток, я тебе звільню. Тоді хапай рушницю, що стоїть біля тебе. Ти вмієш із неї стріляти?

– Умію

Котон, що кружляв по кімнаті, тим часом підійшов до ліжка, біля якого стояли дівча^-та. Далі він зник за опоною. Елен тільки й чекала тієї миті. Вона вже ступила крок до пістоля, як піднялася ляда й показався Раусон. Пильно дивлячись на дівчат, він виліз з отвору.