Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

КОНОКРАДИ ВДАЮТЬСЯ ДО ХИТРОЩІВ. НЕСПОДІВАНКА. АЛАПАГА Й РАУСОН

– Ура! – крикнув Вестон, забувши про обережність, коли побачив чудових коней, що спускалися до води. – Ура! Оце то коні! – Ви збожеволіли? – сердито гримнув на нього Раусон. – Може, тут випадково хтось вештається поблизу, то ви хочете, щоб він прибіг на ваш гвалт? Побережіть свою радість надалі, як щасливо зробите те, що вам належить. Де ваші коні?

– Тут унизу, як ми й домовились, – відповів Вестон.

– Добре. Мерщій приведіть їх. Але дивіться не лишіть слідів на березі. Женіть коней водою.

– Знаю… У Вестона теж голова не капустяна.

Молодик побіг униз, до того місця, де лишив своїх коней, і хутко вернувся назад, ведучи їх серединою річки, що була тут ледве три фути завглибшки.

– А де човни?. – спитав Раусон.

Вестон з Котоном кинулись до очерету й за хвилину випливли на човнах.

– Стійте! – гукнув Джонсон. – Далі не підпливайте, щоб не було слідів на піску. Так, тримайтесь середини річки. Тепер беріть коней. Краще сядьте й ви в човен, Раусоне. Так, двоє у великий і один у малий. Стривайте… спочатку поміняємо коней. Ох, мені мов камінь з серця спав. Нарешті я сів на свого власного коня!

– А тепер покажи, Джонсоне, що ти вмієш їздити верхи, – сказав Раусон. – Коні відпочили, то жени їх щодуху. Пам'ятай, що кожна година, на яку ти відтягнеш переслідувачів від правдивого сліду, варта золота.

– Не бійтесь! – засміявся Джонсон. – їм треба ого як їхати, щоб мене догнати, а коли й доженуть, то я їх висмію. Я вже підготував грунт: сказав багатьом своїм знайомим, що хочу відігнати на південь штату своїх коней і ще кількох чужих, аби взяти там за них добрі гроші. Ну, бувайте!

Він шпигнув острогами коня і за мить зник у лісі.

– Ну, одне діло зроблене, – мовив Раусон. – А тепер побачимо, Котоне, як ми доправимо цих коней. Насамперед нам треба ушитися звідси й півмилі проплисти вниз річкою.

Вони швидко налаштувалися: до кожного човна поприв'язували по троє коней і за кілька хвилин були вже за поворотом річки, так що з дороги їх ніхто не міг побачити.

– Отепер мені вже легше, – прошепотів Раусон. – Скоро зовсім смеркне, і якщо наші переслідувачі справді будуть тут іще цієї ночі, то неодмінно попадуть у пастку, яку ми їм наставили. Як уявлю собі тих молодиків, то аж сміх бере! Женуться за гаданим злодієм, нарешті бачать його, підострожують своїх коней, спонукують їх до останнього зусилля, і враз – спантеличені обличчя! Прокльони! І Джонсонова невинна міна! Як він жалкуватиме, що мимоволі допоміг злочинцям уникнути такої справедливої кари – ха-ха-ха! Сама думка про це…

– Тут мілина, – перебив його Вестон, показуючи рукою до лівого берега. – Спинімось та поправмо коням вуздечки й міцніше поприв'язуймо їх, бо за цим поворотом річка буде глибока і коням доведеться багато плисти. Я сьогодні вранці, ідучи сюди, добре все обстежив.

– Коли я не помиляюся, – озвався Котон, дивлячись на берег, – десь біля цієї мілини є порожня хижка. Кущі кругом так розрослися, що її вже зовсім не видно. Так, це те місце, – повів далі він, коли човни причалили до берега. – Я пізнаю он той зломлений платан.

– Треба нам причепити менший човен до більшого, – сказав Раусон. – Тоді ми зможемо прив'язати по двоє коней з боків і двоє ззаду. Течія тут доволі швидка, тож особливо гребти не треба. Один сидітиме на веслах, а двоє пильнуватимуть коней, щоб не заплутались. До дванадцятої ми повинні дістатися до Чортового Кута. Там я висяду, а далі вже давайте собі раду самі. Не жалійте коней і уникайте великих, відкритих шляхів тільки там, де ліс рідкий і ви все одно зможете їхати швидко. Котоне, ви знаєте дорогу?

– Ще б пак, – буркнув той. – Мені нею хіба раз доводилось тікати. Якось за мною гналося аж п'ятеро. Хай тільки ми досягнемо болота, а там уже я так знаю дорогу, що нічого не боюся.

– Ну, либонь, усе гаразд, – мовив Раусон, зв'язавши човни докупи. – А тепер, Котоне, ще останнє. Вестон знає місце, де вам можна вийти на берег. А кроків за сто нижче, де впали навхрест сосна з платаном, Еткінс заховав мішок кукурудзи й ще деякий харч.

– А чого ви не їдете з нами до того місця? – спитав Вестон.

– Не хочу, щоб у Чортовому Куті побачили мої сліди. Я подамся звідси манівцями через гору і вийду в селище зовсім з іншого боку. Я побоююсь того клятого індіянина, особливо якщо вони надумають послати його по нашому сліду. Тому я такий обережний. Ко-тоне, а ви не маєте нічого попоїсти? Я голодний, як вовк.

– Там нагорі в очереті, де стояли коні, лежить моя хустина з кукурудзяником та оленячим м'ясом, – мовив Вестон. – Я її, сором навіть сказати, забув. А тепер уже, мабуть, пізно вертатися.

– Отуди к лихій годині! Треба було раніше подумати. А її хоч ніхто не знайде?

– Ні, вона схована. То ви ж хотіли йти?

– Почекаю, поки Котон полагодить вуздечку, – сказав Раусон. – Якби вона порвалася дорогою, ми б затрималися ще надовше, та й взагалі поночі не дали б їй ради.

– А як ви зловили коней, Раусоне? – спитав Котон, що морочився з вуздечкою.

– Та про те багато нема що казати, – усміхнувся Раусон. – На щастя, ми дорогою не зустріли нікого знайомого і, як почало смеркати, були вже в тому місці, де повз самісіньку загороду тече Спрінгкрік. У загороді стояли кобили. Я був спантеличений, бо розраховував, що там уже будуть і ті коні, які пасуться на волі. Але нічого не вдієш, довелося нам з Джонсоном вилізти на дерево – по-перше, щоб уберегтися від усяких несподіванок, а по-друге, часом би хто йшов, щоб ми перші побачили його. Та й добре, що вилізли, бо тільки-но ми там усілися, як сам Гасфілд… ви щось сказали, Котоне?

– Ні. Чого б це?

– Мені вчувся якийсь голос. Так от, сам Гасфілд із цілою шворою собак, вертаючись із полювання, пройшов повз те дерево. Кляті собаки почали принюхуватися й кружляти навколо дерева, аж нам морозом за спиною сипнуло. Та врешті вони таки побігли за своїм господарем, і наші страхи минулися. Відразу по тому прибігли з пасовиська коні. Поки зовсім не стемніло, ми вибрали, які нам сподобались найбільше, загнуздали, сіли на них і гайда в ліс.

– Ото лютуватиме Гасфілд, – засміявся Котон. – Такого ще скільки світ сонця не бувало, щоб у фермера вкрадено заразом аж шестеро коней.

– І під орудою побожного Раусона! – тішився Вестон.

Проповідник усміхнувся.

– Слухайте, Раусоне, – мовив Котон, – про що ви завтра казатимете проповідь? От шкода, що я не зможу почути!

– А чорт! – сердито сказав Раусон. – Я б залюбки накинув вам ту комедію. Не знаю, як я завтра впораюся: бійся за вас і за коней, а сам стій, бурмочи молитви, нудьгуй і підспівуй дурних пісень.

– І дивися, як товсті вдови кричать алілуя і мліють, – глузливо мовив Вестон і зареготався.

– І веди побожні розмови з вродливою індіянкою, – докинув Котон. – А знаєте, Раусоне, у вас непоганий смак.

– Годі, треба плисти, – буркнув Раусон. – Мені стає холодно, та й коні змерзли.

– Ну все, можна рушати! – вигукнув нарешті Котон. – А хай йому грець! – додав він пошепки. – Що то таке? За кущами щось світиться!

– Де? – схопився Раусон.

– Там угорі. Мабуть, у халупі.

– А в кущах он щось біліє! – мовив Вестон.

– Сто чортів! – закричав Котон. – Зрада!

Він, а за ним і Раусон, в одну мить вискочили на берег і опинилися перед самітною постаттю, що стояла нагорі й бачила все, що вони робили, чула кожне їхнє слово.

– Алапага! – вжахнувся Раусон.

– Індіянка! – заскреготав зубами Котон, так само здивований, як і наляканий.

– Ти сама? – швидко спитав індіянку Раусон. – Де Асоваум?

Алапага не здобулася на відповідь. Хвилину вона стояла, немов закам'яніла, й дивилася на викритого проповідника так суворо, що той опустив очі – не витримав її погляду. Але так тривало тільки коротку мить – то горда дочка лісів давала присуд людині, що вкрала в неї віру в її бога і любов до її чоловіка. Потім її зломила думка про безмежне, страшне горе – про те, що вона зреклася Великого Духа, який ще для її батьків жив у шумі могутнього пралісу й дзюрчанні тихого струмка, що вона дослухалася до слів чоловіка, якого вважала за святого і який був злодій і грабіжник.

Вона затулила обличчя руками.

– Коні стають неспокійні, – сердито сказав Котон. – Що ми з нею робитимемо?

– Ідіть до коней! Я сам із нею впораюсь, – шепнув йому Раусон, і його очі дико блиснули.

– Що ви з нею зробите?

– Не бійтеся, – тихо сказав Раусон. – Якщо її свідчення кому й загрожують, то тільки мені.

– То йдіть к чорту і… швидше вертайтеся, – буркнув Котон. – Якщо ми загаємось, то ви будете винні.

За хвилину човни й коні розтанули в темряві.

ІНДІЯНКА ВИКРИВАЄ ПРОПОВІДНИКА. КОНОКРАДАМ ЩАСТИТЬ

– Де Асоваум? – тихо, але твердо спитав проповідник, коли зостався сам з молодою індіянкою.

Вона стояла й плакала.

– Де Асоваум? – удруге спитав він і схопив її за руку.

Індіянка вирвала руку й відсахнулась назад, наче до неї доторкнулася змія.

– Геть! Твій подих отруйний, дотик смертельний, а язик облудний. Твій бог брехливий, а то б він давно послав на тебе блискавку, щоб спопелити тебе, проклятого. Геть!

– Де Асоваум? – знову спитав проповідник хрипким голосом.

– О, якби він був тут, щоб покарати тебе! – палко мовила індіянка. – О, ти ще не бачив Асоваума в його бойовій красі! – гордо мовила вона, помітивши зневажливу посмішку проповідникову. – Ти ще не бачив, як він кидає томагавка, що влучає, мов блискавка, як з його вуст зривається бойовий поклик, як палають його очі, обіцяючи смерть ворогам! Але він прийде, він повернеться.

– Коли? Коли? – швидко спитав проповідник, і рука його злякано сіпнулася.

– Коли? – індіянка переможно засміялася. – Коли? Швидше, ніж тобі хочеться. Перш ніж сонце двічі встане на сході, він буде тут, і горе тобі, якщо ваші стежки схрестяться.

– А де він зараз?

– Де він зараз? Він повернеться не сам – з ним буде дужа рука, що вб'є того, хто його образив.

– Ага! – Раусона пойняла диявольська радість. – Значить, він пішов привести собі товариша! Я так і думав. Добре! Тоді ти моя, і ні бог ні чорт не вирвуть тебе в мене.

– Геть! – злякано крикнула індіянка, відсахуючись від нього, і кинулась до халупи. – Геть, дияволе!

– Ти моя! – дико зареготав Раусон. – І я вже подбаю, щоб твій язик ні про що не бовкнув.

– То хай же дасть мені силу Маніту мого народу, до якого я від цієї хвилини знову вертаюся, – крикнула Алапага й схопила томагавк, що висів їй при боці. – Умри, нещасний!

Раусон злякано поточився назад.

Алапага підскочила до свого ворога, і був би йому край, якби вона не спіткнулася об зірвані з завісів двері й не впала. Ту ж мить Раусон схопив її за шию.

– Якщо Раусон не заткне їй рота, – невдоволено пробурмотів Котон, – то накличе когось на свою або на нашу голову.

– Коли б він швидше вже вийшов, – сказав Вестон теж сердито.

Вони замовкли, дослухаючись. Серед тихої ночі знову почувся пронизливий крик.

– А чи він її не вб'є? – спитав Вестон і здригнувся.

– Дурню, – буркнув Котон. – Хочете засунути свою власну шию в петлю? Маєте охоту, щоб вас регулятори повісили десь на дубі? Раусон зробить усе, що треба. Якщо йому не доведеться пролити крові, тим краще. Я сам не дуже полюбляю таке. Однак коли інакше не можна буде…

– О, тільки не це, – злякано мовив Вестон. – Я ввійшов з вами в спілку красти коней. То не злочин. Але крові я не хочу мати на своєму сумлінні. А це ж іще й жінка.

– Жінка ще небезпечніша, – заперечив Котон. – Принаймні там, де треба мовчати. Але не бійтесь! Раусон усе владнає. Пильнуйте коней. Вони відчувають дно і хочуть на берег. От чорт, он там у намулі відбилося копито. Будьте обережні, Вестоне. Ми не знаємо, хто ще йтиме по нашому сліду.

– А хай їм усім трясця в печінки! – сердито сказав Вестон. – Чого той Раусон так бариться? Коні не хочуть стояти, а я вже не вдержу їх. Мені руки геть затерпли.

– Он те місце, де він має до нас прилучитися, – мовив Котон. – Бачите, де коріння стирчить з води?

– Там, біля коріння, хтось стоїть, – прошепотів Вестон.

Ту мить Раусон крикнув пугачем, зіскочив з каменя, на якому стояв, і побрів по мілкому до човнів.

– Ось вам харч, – сказав він хрипким голосом і кинув у човен пучок порізаного на стяжки копченого м'яса. – Дичина – кращої не треба.

– Ну як там індіянка? – спитав Вестон.

– Уже замовкла, – коротко відповів Раусон.

– Замовкла? Ви не заподіяли їй лиха?

– Не балакайте дурниць! Дбайте про свої власні справи. А до моїх зась. Давайте мені коней, а самі сядете трохи до весел. Тут буде глибоко, і ми попливемо швидше.

– А далеко ще до того місця, де ми причалимо? – спитав Котон.

– Три милі, а може, трохи більше.

– А ви доки плистимете з нами?

– Ще милі зо дві. Вестоне, потримайте-но ще хвильку коней. Котоне, ви не маєте якоїсь старої хустки абощо?

– Маю, на шиї.

– Перев'яжіть мені руку, ось тут угорі.

– Добре, але ж вам треба скинути куртку. Ой, човен хитається. Небезпечно. Ще перекинемось.

– Тоді я почекаю, поки випливемо на мілке, і стану у воду.

– А що у вас із плечем? – спитав Котон, коли Раусон нарешті скинув-таки куртку й закачав рукава.

– Та ота відьма, і сам не знаю як, схопила томагавка. Ну, та годі про те. Он там унизу, де мерехтить вода, кінчається глибоке, і тоді ви мене перев'яжете.

Далі вони пливли мовчки. На мілкому Раусон обережно намацав веслом дно, потім виліз і поволі пішов поряд з човном, тримаючись за нього здоровою рукою. Котон тим часом перев'язав йому рану, що була досить-таки глибока.

– Аби ми хоч не пропустили того місця, де нам причалювати! – журився Вестон.

– Вам би хотілося, щоб іще й місяць світив! – буркнув Котон. – А то вже все є! Про мене, то хай би дощ лив як з відра.

Вони саме минали ряд стрімких горбів, що своїми скелястими відногами сягали аж до води.

– Нам уже недалеко, – сказав Раусон, знову сідаючи в човен. – Ось трошки нижче я вас лишу, і… Котоне, ви знаєте місце, де вам висідати?

– Не бійтеся, не пропущу. А якби й пропустив, то за чверть милі нижче знову є зручне місце. Але стривайте… що то? На березі вогнище? Там хтось отаборився.

– Спокійно, – прошепотів Раусон. – Ми пропливемо під деревами, і нас ніхто не помітить.

На березі загавкав собака, і вони навіть почули голос, що втихомирював його. Човни, ані шелеснувши, попливли далі.

– Гляньте, коні вже ослабли, – по хвилі прошепотів Котон.

– Час би їм уже вийти з води, – відповів Раусон. – А ось і місце, де мені висідати. Так… трошки ближче, щоб я міг вискочити. Ну, дивіться, щоб не попалися.

І він стрибнув з хисткого човна на камінь, що виступав у воду. Потім ще помахав їм рукою і зник у темряві.

Котон і Вестон мовчки допливли до місця, яке їм визначив Раусон. Там вони стали й вивели на берег коней, що форкали й нетерпляче били копитами.

– Бийте, бийте, – засміявся Котон. – Скоро вам аж гаряче буде. Вестоне, потримайте їх хвилинку, мені треба затопити човен, щоб ніхто не знайшов і нічого не запідозрив. А другий хай собі пливе, його ніхто не знає, а якби й знав, то подумав би, що він одірвався.

Котон швидко роздягся, щоб легше було плисти, накидав у човен каміння, виїхав на глибоке й затопив його.

– Ось так, – сказав він, вилізши на берег і одягаючись. – Там його сплоха ніхто не знайде, принаймні доти, доки зможе нам зашкодити. Ну, а тепер гайда, бо мені вже тут земля горить під ногами.

– А ви добре знаєте дорогу? – стурбовано спитав Вестон.

– Можете не хвилюватися. Нам треба лише триматися хребта, де не такі зарості. Тут збитися з дороги не можна.

– Якби я тільки був певен, що Раусон не заподіяв індіянці ніякого лиха, – зітхнув Вестон.

– Та цитьте ви вже з своєю індіянкою! Яке нам до неї діло! А хай йому дідько, знову починається дощ. Тю, дурний, чого це я лаюся. Так же для нас краще.

Він рушив уперед поміж кущами й скоро зник у темряві. Вестон скочив на коня, узяв за вуздечки тих двох, що лишилися, й подався слідом за ним. Ще якийсь час чути було, як шелестіли кущі й тріщав сухий очерет, потім усе стихло.

Невдовзі по тому, як конокради попливли річкою, їхні переслідувачі, фермери з Петівіля, із смолоскипами в руках прискакали до броду.

– Тут вони переїздили, – сказав Гасфілд, нахилившись з коня і присвічуючи смолоскипом. – Це мої коні. Але чекайте, бандюги, чекайте, цього разу ви дістанете своє.

– Дуже сумніваюся, що вони чекатимуть, – озвався Кук. – По слідах того не видно. Нам треба, Гасфілде, добре махати, щоб хоч уранці наздогнати їх.

– Мені здалося, наче щось кричало, як ми об'їжджали поваленого дуба, – сказав Картіс. – А вам ні?

– Я теж щось чув, – відповів Гасфілд. – То, мабуть, пантера. Як цей брід переїздити? Тут десь є глибокі місця?

– Є, під тим берегом, – відповів Картіс. – Дайте я поїду перший. Я це місце знаю.

Він повільно з'їхав униз стрімким схилом і побрів до протилежного берега. За ним рушили інші.

– Є там сліди? – спитав Гасфілд.

– Є! – гукнув Картіс. – І ведуть просто на дорогу. Видно, злодії погнали коней щодуху.

– А може, нам краще кинути смолоскипи? – спитав Кук. – Якщо ми справді наздоганяємо вже злодіїв, то тільки викажемо себе ними.

– Ай правда! – мовив Картіс.

І, не питаючи згоди в решти переслідувачів, вони шпурнули свої смолоскипи в мокре листя. Інші зробили те саме, тільки Гасфілд ще присвічував, шукаючи на березі знайомі сліди.

– Ось вони сюди ведуть! – гукнув Картіс. – Навіть на дорозі їх видно.

– Добре, тоді гайда далі, – мовив Гасфілд і теж кинув смолоскип. – А хто перший схопить негідників, тому обіцяю барило віскі.

Його супутники радісно загомоніли й чимдуж помчали дорогою, що вела до Гарячих Джерел – Джонсоновими слідами.

БРАУН ПОВЕРТАЄТЬСЯ НАЗАД

Того самого вечора смерком Пітсбурзький пором з двома дужими неграми на веслах причалив до південного берега Арканзасу. З нього висів один-однісінький пасажир – блідий молодик з невеликим конем.

– Пане, – мовив один поромник, – я ж вам казав, що тут за сім миль немає жодної хати. Доведеться вам ночувати просто неба на доті.

– Я знаю, – байдуже відповів чужинець. – А відколи це пустує ота хатина недалеко звідси, край невеликої прерії? Раніше там жили люди – поселенці з Іллінойсу.

– О, вже давно, – відповів негр. – Жінка померла, обоє дітей – теж. А чоловік тоді десь поїхав.

Негр відштовхнувся від берега, сказав чужинцеві на добраніч і разом зі своїм товаришем спокійними, але дужими ударами весел погнав пором через річку.

Браун, бо то він повертався до Фурш-ля-Фев, довго дивився задумливо їм услід. Потім підійшов до свого коня, що пасся під деревом, узяв його за повід і повільно рушив нагору вузькою стежкою.

Вийшовши на кручу, він зупинився й мовчки глянув на прерію, затягнуту низькими хмарами. Край Ірокезького Сливняка, як називали цю місцевість тутешні люди, стояла хатина, про яку він питав негра: невисока, з розваленим глиняним димарем і напівзруйнованою прибудовою, що, мабуть, правила колись за кухню чи за комору. Там, видно, багато років уже ніхто не жив. Від пустки віяло чимось таким диким, моторошним, що Браун, який уже хотів переступити через повалений тин, зупинився й глянув на купку дерев неподалік, міркуючи, чи не краще переночувати в лісі, аніж у цій хаті, хоч і сухій, але такій непривітній. Однак туман і дошкульна холодна мжичка поклали край його нерішучості. Він підвів коня до прибудови, уважно оглянув її і переконався, що там ще можна сховатися від дощу. Треба було тільки прибрати з дороги важке дерев'яччя, щоб міг зайти кінь: Браун хотів, аби його вірний товариш, що здолав сьогодні стільки миль, теж ночував не на холодному західному вітрі, а в сухому захистку. Він узяв корито, що стояло прихилене в кутку, відстебнув від сідла торбину й насипав коневі кукурудзи.

Тепер можна було подумати й про свою ночівлю. Молодий мисливець зайшов до хати й побачив, що в тій пустці, хоч зовні здавалося, наче в ній хтозна-відколи й духу людського не було, недавно теж зупинявся якийсь мандрівник, бо в коминку лишився свіжий попіл, у якому навіть мліло ще кілька жаринок. Нічого кращого собі Браун і не бажав. Він швидко приніс оберемок паліччя, наколов ножем трісок, і скоро йому на радість у коминку запалахкотів вогонь.

Сідло та ковдру Браун захопив із собою; тепер він простелив їх перед коминком, з'їв свою аж надто скромну вечерю – шматочок сухого оленячого м'яса – й ліг спати.

Уже, мабуть, перейшло за північ, як він прокинувся. В коминку все перегоріло – навіть жар не тлів, і Браун, тремтячи, пересунувся в найдальший куток, де не так завівав вітер.

Тільки-но він улігся, як почув знадвору чиїсь голоси. Браун сперся на лікоть, намацав рушницю й ножа і, затамувавши дух, став прислухатися. Але нічого більше не було чутно. Та не встиг він лягти, як знову почув людську мову, вже зовсім близько. Відразу по тому хтось відчинив двері й зайшов до хати. Чийсь грубий голос сказав:

– Чортова дірка! Я вже думав, що не найду її в такій темряві. Ну й погода… а втім, для нашого діла вона якраз добра.

– Тільки дощ замалий, – відповів другий. – Правда, він трохи змиває сліди, але не дуже.

– Принаймні мене він добре намочив. Я так змерз, що зуб з зубом не зведу. Якби хоч можна було вогонь запалити.

– Чим? – спитав другий. – Все аж набубнявіло, таке мокре. А я ще й томагавка не захопив, щоб наколоти сухих трісок. Правда, як я тут удень був, то розпалював невеликий вогонь, а як ішов, то пригорнув жар попелом, але зараз, – сказав він, розгрібаючи в коминку рукою, – тут нічого й не блисне. Та й не можна нам тут довго сидіти, принаймні мені, бо я мушу завтра ввечері бути дома, щоб мої сусіди, як піде чутка про коні, не подумали на мене. Як тільки буря трохи пересядеться, я піду.

– А наші коні тим часом не повідриваються? Треба було їх привести сюди.

– Не клопочіться тим. У таку негоду вони стоять тихо. Ні, я навмисне не привів їх сюди, бо не дуже хочу, щоб тут лишилися кінські сліди. Ну, а тепер давайте домовлятися: коли ви думаєте вернутися назад?

Брауна спантеличили ті несподівані гості, але ще дужче вразили їхні загадкові слова про те, що негода їм на руку.

Його бентежило, що він мимоволі підслухує чужу розмову, й він уже хотів був озватися до них, коли останні слова прибульця знову викликали в нього сумнів. Чому той не хоче, щоб біля хатини лишилися кінські сліди? І Браун став прислухатися далі.

«Може, вони належать до банди, яку хочуть зловити регулятори?» – подумав молодий мисливець. Подальша розмова ще посилила його підозру. Він тихо витяг ножа з піхов: якщо його викриють, треба бути готовому до захисту. Затамувавши подих, він причаївся в кутку. Які ж заміри кують ці добродії?

– Коли я зможу вернутися? – подумавши, відповів другий. – Ну, на це піде тижнів зо два або й зо три. Дорога не близька, і треба бути дуже обережному.

– Глядіть лишень, не зоставте слідів біля маленького потічка поблизу моєї хати, – застеріг перший. – Бо як ті трикляті регулятори помітять їх, то неодмінно почнуть дошукуватись, і це може вам завдати шкоди.

– Не бійтесь, я знаю, що таке обережність. Але стривайте, я ось що згадав: либонь сам я не зможу допровадити коней аж до вас Маю деякі справи і мушу залагодити їх. А як скінчу, тоді вернусь до вас, і ми розрахуємось І ще одне: в усьому довіряйте тому чоловікові, що прижене вам коні, тільки… не передавайте ним для мене грошей.

– Я знаю його?

– Мабуть, ні.

– Як же я тоді здогадаюся, чи це той, йому можна довірятись?

– Ха-ха-ха! Це легко владнати. Щоб б» швидше порозумілися, він спитає вас про дорогу до Фурш-ля-Фев. Ви відповісте йому, що річка тече біля самої вашої хати. Тоді він знову спитає: «А як у вас тут з пасовиськом?» А коли ще він після того попросить у вас кухоль води, тоді кличте його до господи – то буде той чоловік, що треба.

– Добре, я мушу бути обачний, бо до мене часто заходять у гості сусіди. Крім того, я не хочу, аби про щось довідалася моя вихованка. Ну, а тепер на добраніч. Дощ трохи вщух, і мені треба йти додому. Вам теж я радив би якомога швидше ушитися звідси.

Раптом він замовк і прислухався.

– Що таке? – спитав другий.

– Мені вчулося, наче десь зовсім близько затупав кінь, – відповів той.

– Не може бути. Коні стоять за чверть милі звідси.

Рипнули двері, незнайомці вийшли, і в занедбаній темній хатині знову запала мертва тиша. Однак Браун довго ще лежав нерухомо, загорнений у свою ковдру, й дослухався до шуму вітру.

Хто могли бути ті незнайомці, що зустрічалися такої ночі і в такому місці? Ця думка безперестанку крутилася йому в голові. Щось доброго вони не могли замишляти, а то б вибрали собі кращий час і краще місце. Однак хто вони такі? Один голос видався Браунові знайомий – він був певен, що десь його вже чув. Але де? І коли? Тут, в Арканзасі, чи в Міссурі, чи аж по той бік Міссісіпі?

Уранці Браун вирушив далі своєю дорогою. Свіже повітря й швидка їзда додали йому бадьорості. Коник весело біг рівною багнистою долиною Арканзасу, аж поки досяг перших горбів. Відчувши нарешті під ногами твердий грунт, він пустився вчвал – видно, хотів якнайшвидше бути на рідному пасовиську.

Нараз Браун побачив на широкій просіці пішохідця, що прудко йшов йому назустріч. Під'їхавши ближче, Браун пізнав його й здивувався: то був індіянин.

– Асовауме! – гукнув він і рвучко натягнув повід. – Де ти тут узявся? І куди простуєш?

– Далі вже нікуди, – спокійно відповів індіянин, стискаючи простягнуту йому руку.

– То ти мене шукав? Що сталося?

– Багато чого… дуже багато. А мій брат нічого не знає про те?

– Я? Звідки? Хіба ж я, бувши на тому березі Арканзасу, міг знати, що діється на Фурш-ля-Фев?

– Але перед вашим від'їздом…

Ти про мою суперечку з Гіскотом?

Гіскота вбито! – суворо сказав індіянин, пильно дивлячись у вічі Браунові.

– Боже праведний! – вигукнув Браун і мимоволі позадкував конем.

– Підозра падає на вас, – вів далі індіянин, не зводячи з нього очей. – Хоч вас усі й виправдовують.

– Асовауме! – вигукнув юнак, скочивши з сідла й підступаючи до індіянина. – Я непричетний до вбивства. Я того бідолаху не бачив, відколи ми розлучилися біля Робертсової хати. Ти віриш, що я винен?

Індіянин, усміхаючись, простягнув йому руку й радісно сказав:

– Асоваум ніколи не вірив цьому… принаймні відтоді, як почув, що забитого ще й пограбовано.

– Мене й у цьому звинувачують? – вжахнувся Браун.

– Лихі люди звинувачують. А добрі знають вас краще. Містер Гарпер і містер Робертс не вірять цьому. Ану покажіть свої ноги! – мовив індіянин і дістав з-за пояса томагавка.

– Навіщо? Ти зміряв сліди?

Асоваум кивнув і приклав держак томагавка до Браунової підошви.

– На три чверті дюйма довші. Я так і думав!

– Того ранку, коли я залишив Фурш-ля-Фев, я був не в черевиках, – мовив Браун і сягнув рукою до черезсідельної торби, – а ось у цих мокасинах. А там були сліди від черевиків?

Індіянин знову кивнув, йому нібито сяйнула якась нова думка.

– А де ж сталося вбивство? І як про нього довідались?

– Ходімо, ходімо. Можна йти й розмовляти. Асоваумові треба до Фурш-ля-Фев.

Індіянин швидко рушив назад дорогою, і Браунові раз по раз доводилось пускати коня клусом, щоб бути з ним поряд. Так, ідучи, Браун довідався про всі події, що їм Асоваум був свідком, і, в свою чергу, розповів про нічну зустріч двох незнайомців. Індіянин сказав, що вранці зустрів чоловіка на великому гнідому коні, але не міг розгледіти його в обличчя, бо той був і так увесь закутаний у вовняну ковдру, а побачивши Асоваума, закутався ще дужче.

– Може, то був один із тих двох, – вів далі Асоваум, показуючи на сліди копит, що видніли перед ними. – . А може й ні. Але слід є, і не завадить піти по ньому.

Та коли вони досягли долини Фурш-ля-Фев, їм довелося відмовитись від того заміру, бо після нічного дощу маленькі гірські потічки розлилися й так замулили дорогу, що індіянин запропонував вибратися до річки навпростець, попросити в когось із тамтешніх фермерів човна і далі їхати водою.

Браун залюбки послухався його ради. Вони обминули грузьку долину пасмом горбів, що спадали до річки, і вийшли на самий берег, навіть ніг не замочивши. Сонце було ще високо, коли вони дісталися до садиби одного літнього поселенця, на ім'я Смаєрс.

Фермер охоче дав їм човен і навіть пообіцяв другого дня, в неділю, прислати Браунового коня зі своїм найстаршим хлопцем до Гар-пера додому. Проте човна Браун зразу ж відкупив, бо хотів мати його напохваті вдома в дядька. Тим часом гостинний господар, аби підживити стомлених подорожніх, подав на стіл усе, що мав: дикого індика, меду, солодкої картоплі, гарбузової каші, кукурудзяного хліба й по чарці справжньої мононгагели – індіянської горілки. Браун та Асоваум були не дуже прохані й зразу ж узялися до їжі.

– Мої всі знову подалися з дому, – сказав старий.

– Куди? – спитав Браун.

– Сьогодні моління! – перебив його індіянин. – Блідолиций чоловік, либонь, не дуже вірить у доброчесність білих, коли по двічі на тиждень наказує їм молитися Великому Духові.

– Я теж так думаю! – озвався фермер. – Мені вже ті моління в печінках сидять. Мій сусіда Сміт і вся його родина стали зненацька дуже релігійні, як вони про себе кажуть, а моя стара й собі пристала до них. Нічого не можу з нею вдіяти. А хай їх дідько вхопить, тих святенників! І то, певне, буде найгірше, що можна побажати дідькові!

Асоваум засміявся.

– Я пришлю до вас Алапагу. Така проповідь дасть їй більше користі, ніж казання блідолицього чоловіка.

– Ну, я бачу, ви спішите, тож не буду вас затримувати своїми балачками. Тільки будьте обачні, бо течія швидка, і човен може легко перекинутись.

– Не бійтесь, – усміхнувся Браун. – Ми обидва не вперше плаваємо, а надто Асоваум. Він сяде до стерна. Кращого стернового годі й шукати. То ви напевне пришлете мені завтра вранці коня?

– Аякже, до Гарперової хати. Можете на мене звіритись, – запевнив фермер. – Ваше ж прізвище Гарпер, еге ж?

– Браун.

– Браун? – злякано перепитав старий.

– Так, Браун, про якого кажуть, що він убив регулятора. Той самий, – відповів юнак. Але то мерзенний наклеп, і я оце їду, щоб виявити брехню. Я не вбивав ту людину.

– Він вам грозився заподіяти смерть, – мовив фермер, ще трохи сумніваючись.

– Так, – відповів Браун. – І я вбив би його й не таїв би свого вчинку, якби зустрівся з ним у чесному поєдинку. Але на нього, каже он індіянин, напало двоє, вони забили й пограбували його, а до того ж… хіба я схожий на підступного вбивцю?

– Ні, – мовив фермер. – Я добре вас не знаю, проте на вашому обличчі світиться щирість, і як ви самі кажете, то хай мене грім поб'є, коли я вам не вірю. Вчора мої дівчата були в Робертсів і казали, що наречена містера Раусона теж дуже заступається за вас. – Асовауме, нам справді треба їхати, – зненацька звернувся Браун до індіянина.

– Я готовий, бо вже таки нерано, – відповів той.

Юнак ще раз сердечно потиснув руку фермерові й сів у човен. Асоваум примостився біля стерна, і обидва повісили рушниці на шию, щоб не замочилися, часом би човен справді перекинувся.