Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

БАРЕНС І ГАРПЕР

Старий стояв у дверях, певне, чекаючи мисливців, і дивився в той бік, звідки вони мали над'їхати. Біля нього сидів Асоваум і натягав свої мокасини, що їх він був скинув і прив'язав разом з рушницею на ведмедеві, коли правився водою.

– Агов! – гукнув Робертс. – Тут брід не глибокий?

– Ні! – почулося від хатини. – По коліна!

Мисливці задовольнились відповіддю й погнали коней у річку. Однак Картіс, що їхав перший, через той жарт мало не вскочив у біду. Він зразу шурхнув у воду й далі вже мусив плисти разом з конем до берега.

– А трясця вашій матері! – вилаявся Картіс, коли знову став на тверду землю. – То це називається по коліна?

– Авжеж, – відповів Баренс, хитро посміхаючись. – Хіба ви не бачите он того колінкуватого кипариса посеред річки? йому вода навіть не досягає до нижнього гілля. Щоправда, від дна до гілля добрих сім футів.

Робертс, угледівши, як Картіс зопалу пірнув у воду, зразу ж притримав коня. Тепер Картіс гукав йому з другого берега:

– Їдьте трохи нижче, Робертсе! Там он, де видно каміння, ви переїдете, навіть ніг не замочивши.

– Якщо ви так гарно знаєте дорогу, то чого ж самі далі не їхали?

– Бо, дурний, повірив вам, – відповів Картіс. Він виїхав чвалом на крутий берег, скочив з коня й сердито привітався з старим.

Баренс був справжній піонер Заходу. Років п'ять тому він поселився в окрузі Пойнсет серед непролазних боліт, за двадцять миль від найближчого людського житла. Якийсь час він жив там з полювання і був цілком задоволений. Потім щось сталося – Баренс казав, що то були «сімейні обставини», і не любив про них згадувати, – і йому довелося кинути ту місцевість. Правда, в селищі подейкували про його любов до конятини, однак то були пусті балачки. Баренс завжди вівся як чесна людина, й ніхто з «сусідів» не міг йому нічого закинути. От тільки багато Баренсових знайомих твердили, що він, як казав Робертс, «не завжди з правдою в парі ходить». Сам Баренс, одначе, й це вперто заперечував і завжди ладен був заприсягнутися, що всі його розповіді – щира правда, тільки закладатися не хотів. Він головним чином розводив худобу й тримав коней, але не дуже багато. Землі він обробляв лиш невеликий клапоть, десь акрів п'ять, щоб мати кукурудзу собі й своїй сім'ї – жінці та двом дочкам. Був ще в Баренса син, однак він два роки тому десь поїхав, та так і не давав про себе звістки, бо не вмів ні читати, ні писати.

Баренсова хата, як і всюди на американському Заході, була складена в зруб із тесаних колод. Із глиняного комина курився голубий димок. Сам Баренс рубав якраз дрова варити вечерю.

– Баренсе, це містер Гарпер, мій приятель і сусіда. Він радий буде познайомитися з вами. Гарпере, це містер Баренс, що про нього я стільки вам розповідав. Сподіваюсь, ви теж будете друзями, – сказав Робертс. Ті потиснули один одному руку.

– Обличчя у вас напрочуд добродушне, хай мене грім поб'є, коли брешу, – заявив Баренс.

– Слухайте, Баренсе, – перебив його Картіс, – нам треба завтра вранці вернутися назад. Там, на березі, біля трьох сухих кипарисів, убито людину. Принаймні на те скидається.

– Убито людину? Не може бути!

– Усе на те показує. Сліди зовсім чіткі, ми тільки не мали часу пильніше пошукати. Однак це недалеко звідси, і вранці ми легко з'ясуємо, що й до чого. Все одно сьогодні ми б уже не змогли вислідити вбивць.

– Поки що ходімо до хати, – мовив Баренс. – Туман нині такий холодний, що біля коминка буде сидіти куди приємніше.

– Добрий вечір, місіс Баренс, – привітався Робертс, зайшовши до хати. – Як ся маєте? Давно вас не бачив. Як здоров'я?

– Та нічого, – приязно відповіла жінка. – Добре, що ви заглянули до нас. Я до вас оце теж збираюся навідатись. Шкода тільки, що мого старого не витягнеш з хати.

– Моя жінка давно вже чекає вас із дочками в гості, місіс Баренс, вів далі Робертс. – А як дівчатам живеться в лісі?

А втім, вони вже звикли до такої самоти. Ви знаєте Стронга, що має велику ферму? Він як селився, то справді-таки вибрав собі найкраще місце в Кеші і…

– Та годі-бо! Бійтесь бога! – вигукнув Баренс. – Знову завів своєї, йому тільки дай волю, то він за п'ять хвилин дійде й до боротьби за незалежність. Від вас, Робертсе, вже слова розважного не почуєш.

– А чого ви, Гарпере, сидите, наче води в рот набрали? Мабуть, все ще думаєте про вбивство? – спитав Картіс.

– Атож, щиро казати, мені ті криваві плями так і стоять перед очима. Страшна картина!

– Страшна, містере Гарпере? Треба вам було торік пожити на річці Кеші, – озвався Баренс.

– Та цитьте ви, хоч доки повечеряєм, – засміявся Робертс.

Ті слова нагадали всім, що вони голодні. За якусь хвилину і господарі, й гості сиділи вже на перевернутих діжках, ящиках, оцупках і грубо витесаних лавах навколо вузького столу. Посередині стояла величезна миска смаженої ведмежої порібрини й тоненько нарізаних шматків м'яса, а біля неї – кукурудзяний хліб, печений гарбуз, трохи меду й молока. По колу пішла пляшка віскі, і всі мовчки взялися до вечері.

Коли посуд було прибрано, Баренс трохи відсунув стіл, і всі знову пересіли до коминка.

Баренс весело сказав:

– А зараз буде найсмачніше – варенуха! Ні, тут таки варто жити! Нема кращого місця за Арканзас!

– Ну, містере Баренсе, це ще хтозна, – озвався Гарпер, який теж пожвавішав, почувши, що зараз подадуть його улюблений напій. – Міссурі теж гріх ганити. Я там довго жив і…

– Міссурі? – здивувався Баренс. – Міссурі? Ви рівняєте його з Арканзасом? Ну, тут уже нема що казати. А скільки ви живете в Арканзасі?

– Десь тижнів шість.

– А, то зовсім інше діло. Значить, ви його ще не знаєте як слід, добродію. Тут земля така масна, що ми, як хочемо мати світильника, просто занурюємо гніт у калюжу – і він горить. Якщо людина в Арканзасі добре прикладе рук до свого поля, то може бути певна, що збере з акра по сотні бушлів ^[3] _{3
   Бушель– міра об'єму сипких тіл в Америці, близько 35 літрів.}


[Закрыть].

– Щось надто багато!

– Багато? То ще для нас не дивина. Навіть якщо зовсім не орати, то й то збереш по п'ятдесят бушлів. Земля тут – невичерпне дно!

Гарпер засовався на своєму ящику, а Робертс і Картіс крадькома перезирнулися.

– А гарбузи! – вів своєї Баренс. – Десять чоловік не обступлять одного гарбуза!

– Дивовижний край, – мовив Гарпер. – То у вас, мабуть, усе таке пишне? Бо таких москітів і диких цапів, як тут, ніде більше немає.

– Чи все таке пишне? – підхопив Баренс, що вже сів на свого коника. – А ви ж як думали? Влітку москіти часом літають такою хмарою, що грудками падають на землю. І я на власні очі бачив диких цапів, що спиналися на задні ноги і, мов зачаровані, слухали, як дзеленчать дзвіночки у корів на шиї. Із вас хто-небудь був у південному Міссурі?

– Мабуть, усі були, – мовив Робертс.

– І на річці Елевенпойнтсі були? Я не хочу перебільшувати, але там місцевість така скеляста, що нам доводилось підсаджувати кожну вівцю, аби вона могла дістати серед гострого каміння бодай пучечок трави. А вовки там стали такі худі й кволі, що як вили, то мусіли спиратися об дерево.

– Бачите, що таке Міссурі, а що Арканзас, – захоплено вів далі Баренс. – Ми тут, можна сказати, просто тонемо в траві, а дичина…

– Е ні! – перебив його Гарпер. – Про дичину вже цитьте. Кращої дичини, як у Міссурі, ніде немає.

– Немає? – глузливо зареготав Баренс. – Та в нас ведмедя, що має на долоню сала на спині, вважають за худого! А оленів…

– Ловлять за ноги! – докинув Робертс. Баренс здивовано глянув на нього, а Гарпер аж засяяв.

– Ну, Робертсе, ви ж самі згодитесь, що другого такого мисливця, як я, немає, – правив своєї Баренс. – Дрібної дичини я взагалі не стріляю. Маю свій спосіб ловити її.

– Як у нас хлопчаки ловлять кролів, – підсік його Гарпер. – У сильця.

– У сильця? – зневажливо пирхнув Баренс. – їдьте в Арканзас, як хочете чогось навчитися. Тільки-но випаде сніг, я йду в ліс – далеко, щоб і хати не було видно.

– Дуже далеко, – усміхнувся Картіс.

– Отож… там лишаю на снігу кілька морквин і посипаю їх табакою. А вранці кругом лежать мертві кролики.

– Що, вони їдять табаку? – здивувався крамар.

– Їдять? Ні, вони її нюхають, а потім так чхають, що скручують собі в'язи.

– Це мені нагадало одну мою пригоду з совою, – сказав Гарпер. – Шельма будила мене три ночі поспіль: закричить по-півнячому, і я схоплююся з постелі. Четвертої ночі я вже не сплю, а чекаю її. Чую – кури заворушилися, залопотіли крилами. Ну, думаю, прилетіла. Хапаю рушницю і вибігаю надвір. І справді, бачу – на маленькій гікорії серед густого гілля сидить сова, мені лиш голову її видно. Я хотів її не зразу вбити, а тільки підстрелити, щоб собакам ще була забавка, тож обходжу навколо дерева, вибираю місце, звідки б краще прицілитись. Але всюди листя таке густюще, а сова тим часом зирить на мене круглими баньками. Так я тричі обкружляв навколо неї, аж чую – гілля зашелестіло, і сова впала додолу. Хай мене дідько вхопить, коли не через те, що скрутила собі в'язи, водячи за мною очима.

– То ще не штука! – мовив Баренс. – Я коли був хлопцем, то з кожним диким індиком брався бігати наввипередки, а як він знімався, але не міг високо підлетіти, то я й ловив його.

– Коли вже про це мова, – сказав Гарпер, – то побачили б ви, як мій брат ганявся за куріпками!

– Ви хочете сказати, що він ловив на льоту куріпок? – злякано спитав Баренс.

– Ні, – мовив Гарпер, – але хай я не зійду з цього місця, коли він за кожним скоком не виривав їм із хвоста жменю пір'я!

– Ну, нарешті маємо варенуху! – вигукнув Робертс.

На хвилину розмова стихла, і всі заходилися коло бутля. Аж ось Картіс усміхнувся й сказав:

– Ото б скривилися місіс Робертс і містер Раусон, коли б побачили, як суворий Робертс цмулить варенуху!

Робертс, що був уже напідпитку, відставив чарку й крикнув:

– А щоб його, того Раусона… підняло та гепнуло. Хай уже крутить моєю жінкою й дочкою, як сам хоче, чи, навпаки, як вони хочуть.

– Мені здається, що вони хочуть так, як він, – зауважив Картіс.

– Мені вже, прости господи, той прилизаний, улесливий пройда в печінках сидить.

– Раусон, мабуть, по вуха закоханий у вашу дочку? – спитав Картіс.

– Авжеж. За чотири тижні їх мировий суддя обкрутить, та й хай як хочуть. Мені байдуже.

– Чуєте, Робертсе, я колись теж був закохався, як чорт у суху вербу, – мовив Баренс. – То була дівчина з міста, із Сент-Луї. Щотридні я отримував грубезного листа, і все про любов та вірність. Шкода тільки, що я не вмів читати, а індіяни, з якими я жив, теж коло грамоти навіть близько не ходили. Але в тих листах таївся вогонь кохання, а то страшна річ. Я, коли йшов із дому, зв'язав їх докупи і сховав у шкіряну торбу, а як вернувся, то в тій торбі був уже самий попіл.

– Знаєте що, люди добрі, лягаймо спати, – сказав, позіхаючи, крамар. – Завтра нам треба рано виїхати.

– Ай справді, вже пізно, – мовив Робертс. Він вийшов за поріг і глянув на зірки. – Мабуть, уже за десяту.

– Гаразд, будемо спати. Де нам лягати, Баренсе?

– Та доведеться розділитися. Я маю в хаті тільки троє ліжок. На одному ляжуть дівчата, на другому я з старою, а на третьому, мабуть, двоє найстарших, отже, Робертс і містер Гарпер. А решта троє, Картіс, містер Гарт-форд та Асоваум, постелять долі шкури, їх у нас є досить. Завтра треба встати якнайраніше.

ПОШУКИ ВЧОРАШНІХ СЛІДІВ. АСОВАУМ ПІРНАЄ В РІЧКУ

На рясному персиковому дереві, що росло біля хати, заспівали півні, віщуючи близький ранок. Місіс Баренс та її дочки підвелися з постелі. Обережно ступаючи, стара підійшла до коминка, роздмухала пригаслий жар і підкинула трісок. Скоро в коминку вже весело горів вогонь. Стара приставила до жару великого бляшаного кавника, потім замісила тісто й поклала на деко коржі.

– Вставайте! Вставайте! – гукнув старий Баренс, підійшовши до коминка і махаючи пляшкою з віскі. – Маю добрі ліки на шлунок! Хто хоче гіркенької?

Це підняло гостей на ноги. Коли в першому сонячному промінні запалали далекі гірські вершини, мисливці вже снідали. Дівчата тим часом годували надворі коней.

– Слухайте-но, Баренсе, – спитав Робертс, – а як тепер буде з полюванням на кабанів? Якщо ми вистежуватимемо вбивцю, то вернемося без кабанів, і стара моя знову бурчатиме.

– Нічого, вполюєте іншим разом. А тепер гайда! Сонце зійшло, і нам більше не можна гаятись. Якщо то справді вбивство, то ми, може, наздоженемо злочинця. Проте я й досі думаю, що ви помилилися. По-перше, я вчора вранці проїжджав там, а по-друге, містер Браун теж мав податися в тому напрямі.

– Браун? – швидко перепитав Гарпер. – Браун? Як він тут опинився? Браун же хотів їхати до Морісонового Урвища.

– Він так і мені казав. І якщо він хотів заїхати туди від Фурш-ля-Фев навпростець, то не ту дорогу вибрав. Ну, рушаймо. Може, на обід ще й додому вернемось.

Мисливці попрощалися з жінками, перебралися через нижній брід і чвалом поскакали до того місця, де ввечері надибали підозрілі сліди.

– Стійте! Це тут! – гукнув індіянин і зіскочив з коня. – Не треба їхати далі, щоб було якомога менше слідів.

Вершники хутко позлазили з коней і поприв'язували їх до гнучких ліан. Асоваум ішов попереду, тримаючись сліду, що відбився на м'якій землі. Він нахилявся, пильно оглядав кожен зрушений з місця листок, кожну травинку, потім знову підводився і так, ступаючи побіч сліду, досяг тієї місцини, де були перші криваві плями. Уважно роззираючись навколо, він раптом скрикнув. Індіянинів голос був сповнений такого жаху, що мисливці миттю обступили його. Асоваум показав перед себе. Сумніву більше не могло бути: тут стався страшний злочин.

У тому місці росла колись велика смерека. Потім вона впала, і яма з-під її кореневища заросла ожиною та колючими кущами. Кінь хотів обминути ті зарості. Сліди від копит звернули трохи вбік. Нараз щось, мабуть, куля вбивці, зупинило верхівця. Тут уперше бризнула кров, але сердега ще не впав, а кінь скочив далі.

– Куля, певне, влучила коня, – сказав Робертс, – а то б верхівець упав.

Асоваум мовчки показав на гікорію, що росла неподалік: на її рудуватій корі чітко видніли сліди крові.

– Справді! – вжахнувся Гарпер. – Верхівець ударився головою об гікорію… А ось тут він і впав.

Земля була геть витоптана. Видко, поранений боронився.

Кілька гіллячок були замащені кров'ю. Мабуть, він останнім зусиллям відчайдушно чіплявся за них.

Мисливці дивилися мовчки, їм було моторошно від тих видимих ознак убивства. Бо то була не боротьба – один із супротивників щонайбільше захищав у відчаї своє життя.

– Ходімо, – сказав Асоваум і рушив по сліду до річки, уважно оглядаючи кожний відбиток ноги.

– Його несли двоє. Ось тут він лежав, а ті двоє стояли. А це що? Ніж… і в крові.

– Складаний ножик! Боже святий, хіба ним можна вбити людину?

– Ану покажіть, – мовив Робертс і простяг руку. – Може, я його впізнаю.

Гарпер теж нахилився подивитися. Нарешті Робертс похитав головою:

– Я його ніколи не бачив. Він ще зовсім новий.

Ані Гарпер, ані решта мисливців теж не пізнали ножа.

– Я візьму його з собою, – сказав Робертс. – Може, він наведе нас на слід. Але кров змию. Бо так на нього страшно дивитися.

– Гляньте-но! – мовив Асоваум і показав на свіжорозкопану землю в кущах, недалеко від того місця, де лежав замордований. – Що то?

– Там вони закопали тіло! – сказав крамар.

– Ні, – заперечив Картіс. – Яма така мала, що в неї можна запхати хіба що опосума, а не людину. Але вони копали там, і не таким ножем, як оцей. Однак землі, що її надовбали звідти, десь немає. Навіщо їм могла придатися земля?

Асоваум пильно оглянув скопане місце, а тоді випростався й сказав:

– Якщо в одежі лишиться повітря, тіло може сплисти нагору й зачепитися десь за кущ або дерево. А якщо тіло напхати землею, воно потоне.

– Боже! – аж здригнувся Робертс. – Он навіщо їм був потрібен складаний ножик – пороти трупа. Страшний злочин. І хто б то міг бути, той бідолаха?

– Ця таємниця похована в річці, – сказав Гарпер. – Хтозна, чи ми про неї колись довідаємось. А що то індіянин надумав? Асовауме, що ти хочеш учинити?

– Зробити мотузку й пірнути в річку, – відповів той, здираючи з молодого деревця стяжки кори й зв'язуючи їх докупи.

– Пірнути? По труп? – вжахнувся Робертс.

Індіянин показав на воду й прошепотів:

– Він там!

Потім скинув куртку, штани й мокасини і хотів уже стрибати у воду.

– Стривайте! – гукнув крамар, який уважно придивлявся до всього, що робив індіянин. – Коли ви будете обв'язувати тіло мотузкою, то дуже загаєтесь. У мене є гачки на рибу.

Він дістав з кишені невеличкий пакунок. У ньому виявилося повно найрізноманітніших рибальських гачків. Крамар вибрав найбільший і дав індіянинові.

– Добра штука, – мовив той. Потім швидко присилив гачка до цупкої кори, ще раз глянув на те місце, куди, певне, вкинуто замордованого, й наступної миті пірнув у річку. Запала мертва тиша. Всі аж подих затамували. Та ось над водою з'явилося чорне блискуче волосся, Асоваум хапнув ротом повітря і поплив до берега.

А де ж тіло? – тихо спитав Робертс.

Я знайшов його. Навіть торкнув рукою. Однак вода надто швидко підняла мене нагору.

Індіянин, відсапуючись, ліг під деревом.

– Може, хто знайде мені каменя? – по хвилі мовив він. – Я стомився й мушу відпочити.

– Ти хочеш іще раз пірнути? – здивовано спитав Гарпер.

Асоваум лиш мовчки кивнув головою. Гартфорд приніс важкенького каменя. Картіс зробив з мотузки петлю й накинув на каменя.

– На, Асовауме, – сказав він. – Причепиш до лівої руки, й вона потягне тебе на дно. Якщо ж захочеш піднятися нагору, то смикнеш петлю, і камінь випаде. Отак, дивись!

Та індіянина не треба було довго вчити. Перепочивши, він удруге пірнув у річку. Цього разу його не було довше. Нарешті мотузка, що до неї був припасований гачок, шарпнулася, знялися бульки, й на поверхні знову показалася темна голова індіянина. Асоваум швидко поплив до берега, виліз із води і аж здригнувся, озираючись назад.

Картіс, що тримав кінець мотузки, крикнув:

– Прив'язана! Асоваум знайшов його!

Індіянин мовчки дивився на воду. Мисливці обережно потягли за мотузку, і скоро на воді з'явилося темне тіло. Асоваум схопив його за плечі й витяг на сухе. Мисливці мимоволі відсахнулися. Індіянин перевернув забитого, і з їхніх грудей вихопився зляканий крик:

– Гіскот!

Вони довго стояли мовчки, нажахані страшним відкриттям.

На лобі в бідолахи зяяла велика рана, але не від кулі: прострелені були груди.

Робертс нахилився й оглянув те місце, куди влучила куля.

– Яку рушницю мав Браун? – спитав він тихо, наче не зважувався вимовити того прізвища.

– А ви його вважаєте за винного? – Гарпер боязко обвів очима всіх чотирьох.

– Ні, боронь боже, – сказав Картіс. – Жоден суд присяжних у всьому Арканзасі не звинуватить його після таких Гіскотових погроз. Але все ж треба повідомити кого слід. Чи лишимо тіло тут?

– Ні, нізащо, – сказав Робертс. – Найкраще прикриємо його тут гіллям і сповістимо мирового суддю. Я не хочу більше з цим мати до діла. Що ви робите, Гартфорде?

Крамар вклякнув біля трупа й почав обмацувати шкуратяну куртку. Нарешті підвівся й сказав:

– Гіскот носив он у тій кишені чотириста сімдесят доларів. Я сам бачив їх учора вранці в Боувітовій хаті. Загубити їх він, напевне, не міг, бо ґудзик заходить туго. Хтось відстебнув кишеню і… витяг гроші.

– Хто зважиться сказати, що мій небіж пограбував мертвого? – крикнув Гарпер. – Хто назве мого Біла злодієм?

– Заспокойтесь, Гарпере, – ласкаво мовив Робертс і поклав йому руку на плече. – У всіх нас є підстава гадати, що Гіскота застрілив Браун. Гроші міг витягти хтось інший. Врешті, їх же було двоє.

– Але ж хто б із ним ще був?

– Про це тільки богові відомо – не нам. У кожному разі тут сліди двох чоловіків – одного в черевиках, а другого в чоботях. І коли Браун доконав помсти, той другий легко міг знайти нагоду прибрати до рук гроші.

– Браун ніколи б не допустив такого.

– Він міг не побачити.

– Це жахливо, – сказав Гарпер. Він затулив обличчя руками й прихилився до дерева. Асоваум задумливо сидів біля того самого дерева, підібгавши, ноги.

– Ну, до діла, – сказав Картіс і почав стягати гілля.

– Авжеж, пора, – підтримав його Робертс.

Картіс, Робертс і Гартфорд хутко виконали свій сумний обов'язок і сіли на коней. Гар-пер машинально робив те саме, що й вони, але був якийсь зломлений. Що Браун вчинив убивство, він уже й сам вірив. Але гроші… гроші… це було щось жахливе!

Мисливці вже зникли в гущавині, а Асоваум ще довго сидів і задумливо дивився поперед себе. А коли не стало чути тупоту копит і собачого гавкоту, він тихо підвівся й знову став пильно оглядати кожен слід і кожен знак. На держаку томагавка Асоваум закарбував маленьким ножиком, який висів у нього на поясі, довжину й ширину слідів і, коли остаточно переконався, що ніщо не лишилося поза його увагою, закинув на плече рушницю й зник у густому лісі.