Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

ЗАКІНЧЕННЯ

– То ви весь час кохали дівчину, Брауне, й не сказали мені жодного слова? – обурився Робертс.

– А що б це допомогло, – відповів Браун. – Я надто пізно приїхав і не мав права жалітися.

– І той мерзотник мало вас не…

– Його вже покарано, – перебив Робертса Браун. – А тепер скажіть, чи ви довіряєте мені щастя своєї дочки?

– Чого ж ви мене питаєте? – здивувався Робертс. – Ви так говорите, наче це я маю заміж виходити. Питайте дівчини.

– Ну, тату, – мовила Маріон.

– А! – засміявся той, удаючи здивованого. – То он які справи.

– А як мати? – спитав Браун.

– Беріть її, – сказала місіс Робертс. – Вона, видко, теж вас любить.

– Ви ніколи не пожалкуєте, що довірили мені свою єдину доньку, – запевнив Браун.

– Он іще хтось їде! – вигукнув Баренс. За хвилину коло ферми спинилися Стівенсон, Кук і Картіс.

Стівенсон сердечно привітався з жінками, що ще в Теннессі були його друзями й сусідами. Місіс Робертс почала йому докоряти, що він і досі не привів до них своєї дружини й дочок.

– Ми ж можемо завтра до них навідатись, – запропонував Робертс.

– Не обов'язково завтра! – сказав Стівенсон. – Ми залишаємось..

– Як? Тут залишаєтесь? – швидко спитав Робертс.

– Я купую в Еткінса ферму, – пояснив теннессієць. – Ваша місцевість мені сподобалася. Бідолаха хоче виїжджати звідси, тож я з ним і сторгувався.

– Ви ж зовсім не роздивилися ще його садиби, бо того вечора…

– І не треба, – засміявся Стівенсон. – Коли вона така, як розповіли мені Картіс та Кук, то мені далі їхати нічого. І сусіди мені подобаються. До того ж і конокрадів ми начебто викорчували. Отже, ваша округа зовсім не така погана, як про неї йшла слава.

– Сьогодні щасливий день! – вигукнув Робертс, радісно тиснучи йому обидві руки. – Діти, а де Елен? То лепська дівчина, хай нікуди не йде від нас.

– У хаті, – сказав Браун.

– Сама в хаті? Чого ж вона не йде сюди?

– Бо вона не сама, – відповів Браун. – Про це вже потурбувався містер Вілсон.

– Ну, тоді нічого, – мовив Робертс. – Коли вона не хоче йти до нас, то ми підемо до неї. Ви всі сьогодні мої гості. Отуди к бісу, а де ж ваш хлопець?

– Я його послав до своїх, щоб не хвилювалися, – відповів старий.

– Добре. Отже, ви завтра привезете свою родину сюди. Станете тут табором, а на тому тижні – чи як тільки наші молодята захочуть…

– Відгуляємо весілля, – перебив його Гарпер. – А потім, – вів далі він, скоса позираючи на Брауна, – один знайомий вам молодик кине тут свого дядька напризволяще, сяде на коня, для нього придбаного, і поїде в…

– Літл-Рок, дядечку. Щоб купити землю на Фурш-ля-Фев, де він віднині хоче оселитися з тим самим дядьком і своєю молодою дружиною.

– А губернатор не буде гніватись, що регулятори порушили його закони? – спитала Маріон.

– Хай гнівається, – спокійно відповів юнак. – Ми захищали свої права й винищили злочинців. Саме через його безсилля вони гадали, що можуть чинити злочин за злочином. Проте наша спілка регуляторів довела їм, якими могутніми можемо бути ми, прості фермери, якщо лихо змусить нас захищати свою безпеку. Тепер усе вже минулося. Ми залюбки поміняємо знову меч правосуддя на мирне селянське рало.

Решту можна розповісти коротко.

На тому ж тижні мировий суддя повінчав обидві молоді пари.

Еткінс другого ж дня виїхав із Фурш-ля-Фев. Однак він отаборився ще на якийсь час поблизу, щоб докінчити продаж своєї ферми Стівенсонові. Всі справи він вів через Кернелса, бо не міг зважитись на приязні стосунки з людиною, шо з її допомогою зазнав такої кари, чи, радше, ганьби. Перед тим він ще переговорив з Вілсоном, і Елен теж попрощалася з своїми названими батьками, що назавжди залишали штат.

Про Котона ніхто нічого певного не знав. Біля Гарперової хати до берега прибило перекинутий човен з діркою від кулі. Всі вважали, що то був той самий човен, яким злочинці хотіли втекти. Котон зник, наче його й не було. А що на березі не знайдено ніяких слідів, то скоро пішла чутка, що його або влучила куля, або він перевернувся з човном і втонув. Про мулата теж не було нічого відомо. Правда, фермери, що за кілька днів відчепили Джонсона й поховали, казали, начебто бачили темну мулатову постать в очеретяних заростях під тим горбом.

Адвокат із Літл-Року відразу ж по закінченні суду сів на коня й помчав геть, правда, не в напрямку Літл-Року. Згодом поселенці довідались, що в Літл-Року ніхто не знав ніякого Вортона.

Індіянин після смерті проповідника ще дев'ять днів пробув біля могили Алапаги. Він палив ватру й щоночі приносив своїй дружині пожертви – їжу й питво. Вранці десятого дня він зайшов із ковдрою й рушницею за плечима до Гарперової хати, де поки що мешкало молоде подружжя, і мовчки подав приятелеві руку.

– А чи Асоваум не хотів би жити разом із своїми друзями? – ласкаво спитав Браун, – Адже він нікого не має, хто б йому варив їсти і шив мокасини. Він не хоче мешкати зі мною під одним дахом?

– Ти добрий, – приязно відповів індіянин. – Ти маєш те саме на серці, що й на вустах. Проте Асоваумові треба полювати. Білі люди вибили дичину на Фурш-ля-Фев. Оленячих слідів тут майже не побачиш. А ведмеді навідуються до цієї долини тільки переходом. Худоба білих людей витолочила очеретяні зарості на болотах, і ведмедеві ніде мостити лігво. Асоваум хворий. Його вилікує бізоняче м'ясо. Він іде на захід.

– То хоч не заходь далеко і, коли втомишся мандрувати з місця на місце, вертайся до нас. Тут ти маєш домівку.

– Мій брат добрий. Асоваум подумає про це.

– А Елен? Ти вже з нею попрощався? – спитав Браун.

– Асоваум ніколи не забуває тих, хто зробив йому добро, – відповів індіянин. – Та дівчина врятувала мені життя, ще більше – вона врятувала мою помсту. Моя стежка веде повз її хату. Прощавайте!

Він ще раз щиро потис руку своєму білому приятелеві. Ще раз озирнувся і зник у лісі.