Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

РЕГУЛЯТОРИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ІЗ ЗБОРІВ

Місіс Еткінс не дуже любили в селищі, бо вона майже ні до кого не навідувалася й рідко приїжджала на молитовні збори, що їй особливо ставилось на карб. Тож сусідки були дуже вражені, коли вона вночі послала служника кликати їх на допомогу. Якби не було справжньої небезпеки, вона так не вчинила б. Тому майже всі відгукнулися на її поклик. Ніхто більше не думав про давню неприязнь, і ще сонце не дійшло до полудня, як до Еткінса поз'їжджалося звідусіль дванадцять жінок і кожна принесла які тільки мала порошки та пігулки.

Тим часом як жінки упадали біля дитини, дорогою, що вела від Боувіта до Еткінсової садиби, поволі їхали троє регуляторів – Браун, Картіс і Вілсон. Вони зупинялися, ніби чекали ще на когось. А як виїхали на пагорб, то побачили на узгір'ї вершника, що гнав коня чвалом, наздоганяючи їх.

То був Кук. Спітнілий, стомлений, він нарешті під'їхав до своїх друзів.

– Чого ви так мчите, наче бозна за чим женетеся? – спитав він.

– Ми хотіли вас почекати на горбі, – сказав Картіс. – А що ви…

– Хіба не можна було так само посидіти в Боувіта? Чи ви гадаєте, що теннессієць чекав собі на дорозі, поки я приїду?

– Ну, він згодився? – швидко спитав Браун.

– А як ви, Брауне, думаєте? – спитав у відповідь Кук.

– То він прийде, га?

– Так, – сказав Кук. – Стівенсон прийде, та ще й із своїм старшим сином і трьома кіньми. А що ви надумали?

– Хіба Гасфілд вам не розповів? – спитав Браун.

– Ні.

– І не сказав, що вам з Картісом доведеться ночувати в Еткінса?

– Сказав, але не пояснив чому.

– А де ж теннессієць?

– У Боувіта. Із сином. Старий так запалився, коли почув про наш план, що хотів зразу йти з усіма синами. Але потім зважив і залишив двох менших оберігати жінок. Ну, а тепер розказуйте.

– План наш дуже простий, – почав Браун. – Теннессієць до вечора буде в Боувіта, а через годину після того як смеркне прибуде до Еткінса. Ви, Картісе, з Куком проведете нас до Еткінса й під якимось приводом завернете до нього. А ми з Вілсоном поїдемо далі.

– Чого ж ви так зарані їдете? Могли б теж побути в Боувіта до вечора, – сказав Кук.

– Щоб Еткінс не мав ніякої підозри, – відповів Вілсон. – Бо коли він побачить, що Браун, ватажок регуляторів, спокійно поїхав собі додому, то подумає, що все гаразд, збори скінчилися.

– А де ж ви тим часом будете?

– Ми доїдемо до Вілсонової хати, залишимо там коней і повернемося пішки назад.

– Тільки стережіться поромника Кернелса! Я йому аністілечки не довіряю, – застеріг їх Кук.

– Ми теж, – відповів Вілсон. – Щоб його обдурити, ми візьмемо рушниці й звернемо до соляниці, що лежить на південь від моєї хати. А звідти встигнемо вчасно дійти, куди треба.

– І де ж ви сховаєтесь?

– Вілсон каже, що добре знає те місце, де є потаємна хвіртка. І вважає, що в очереті за Еткінсовою хатою має бути й те сховисько. Бо ж де ще може бути таке зручне місце?

– Скільки нас буде чоловік?

– Вісімнадцятеро. Вистачить.

– А що нам казати, коли Еткінс спитає про Джонса?

– Скажете, що Гасфілд забрав його з собою на Пті-Жан, де завтра теж мають відбутися збори регуляторів. Та річка ближче до штату Міссурі, отже їм і тамтешні розбишаки більше даються взнаки. Еткінсові здасться цілком природним, що ми захотіли послати частину своїх людей до кордону. Натякніть йому також, що то Джонсові спало таке на думку. Будьте в хаті, а як тільки почуєте наш знак – пронизливий посвист, – постарайтесь зразу ж захопити всю зброю, бо ми хочемо, щоб обійшлося по можливості без крові.

– А ви про мулата подумали? Він же заодно з своїм господарем і, напевне, спробує попередити його спільників.

– Ми охоронятимемо всі стежки, тож повинні б і його спіймати.

– А як він побіжить лісом?

– У таку темряву? Навряд, – заперечив Браун. – Та, врешті, це справи не міняє. Коли ми застукаємо головного переховувача на гарячому, то йому доведеться назвати тих негідників, що вкрали Гасфілдових коней. А між ними, напевне, знайдемо і вбивцю індіянки. – Їдьмо далі, – сказав Кук. – Як ми ще довше будемо стовбичити тут на горбі, то тільки викличем підозру. Шкода, що й досі нема індіянина. Саме сьогодні він би дуже нам став у пригоді.

Регулятори під'їхали до Еткінсової садиби. Фермер, видно, чекав на них, бо стояв на порозі й, вгледівши їх, підійшов до огорожі.

– Як дитина, містере Еткінсе? – спитав Браун.

– Та не дуже добре. Мабуть, бідолаха, помре. Ну, то скінчилися збори?

– Поки що скінчилися. Сусідки ще не пороз'їжджалися?

– Ні, майже всі сидять. То ви щось там ухвалили? А може, злізете з коней і трохи відпочинете? – перебив він сам себе. – Ще ж рано. Або й переночуєте в мене?

– Ні, дякую, Еткінсе, – сказав Браун. – Принаймні я не можу. Дядько поїхав до Робертсів, і мені треба доглянути дома худобу. Хай іншим разом.

– Тоді я розлучаюсь з вами, Брауне, – мовив Картіс. – Я таки лишусь ночувати. Дома за мною ніхто не плаче.

– І я теж з вами, якщо в Еткінса знайдеться місце, – озвався Кук.

– Місця вистачить! Злазьте! Крім того, мені страшенно кортить знати новини. До речі, а де ви лишили мого гостя?

– Поїхав з Гасфілдом до Пті-Жана, – відповів Кук, скидаючи з коня збрую.

Картіс і собі розсідлав коня. Браун попрощався й швидко подався за Вілсоном, що поволеньки їхав дорогою.

Еткінс завів гостей до хати. Біля вогню вони побачили чужого юнака. Господар сказав їм, що то містер Вестон, його небіж, – він приїхав на Фурш-ля-Фев, аби тут оселитися, і тим часом житиме в них.

– Якщо я не помиляюся, – мовив Картіс, – то десь уже вас бачив.

– Можливо, – Вестон усміхнувся трохи збентежено. – Я їздив у Літл-Рок і дорогою зупинявся тут на кілька днів. Здається, я бачив вас, як ви йшли на полювання.

– Справді, – мовив Картіс, – тепер я згадав. Ви тут відпочивали над річкою. Отже, я не помилився.

– Ви казали, що містер Джоне поїхав з регуляторами до Пті-Жана, – перебив його Еткінс. – Він там довго буде?

– Ні, – відповів Картіс. – Він велів вам переказати, що повернеться найпізніше післязавтра.

– Регулятори з Пті-Жана теж скликають збори?

– Так, завтра вранці, здається. Гасфілд узяв з собою багатьох із Фурш-ля-Фев.

– Я чув, що вони ловитимуть підозрілих і чинитимуть їм суворий допит? – спитав Еткінс. Видно було, що це питання його особливо хвилювало.

– Так, ми про це говорили, – відповів Кук навмисне байдуже, – але не дійшли згоди. Одне те, що ми ні на кого не маємо особливої підозри, а друге, що Джоне і Браун, здається, не підтримали тої пропозиції.

– Містер Браун теж не підтримав? – здивувався Еткінс.

– Ні. Але на тому тижні ми, мабуть, так і вчинимо, бо треба ж щось робити. А то вже, певне, злодії глузують з регуляторів.

– Вестоне, зроби ласку, доглянь коней, – звернувся Еткінс до юнака. – А потім зайдеш до моєї жінки. Вона хотіла тобі щось сказати.

Вестон пообіцяв усе зробити і вийшов з хати.

Та замість податися до стайні, де стояли коні регуляторів, він, як тільки зайшов за хату, перескочив через огорожу й зник у густому лісі.

ІНДІЯНИН ІДЕ ДЖОНСОНОВИМ СЛІДОМ

– Де той Вестон пропав? – сказав Котон. Він неспокійно ходив з кутка в куток по маленькій Джонсоновій хатчині, де ховався ось уже кілька днів. – Він же мені вранці обіцяв, що зразу принесе звістку. Регулятори вже, напевне, досі розійшлися. Мені чогось тут страшно стає. Краще кину я цю округу. Хай воно западеться, таке життя!

– Лаятися ми ще матимем час, – відповів, позіхаючи, Джонсон, що лежав на ліжку. – Мені б ще дуже хотілося захопити той табун, що про нього розповідав Джоне. Він десь на тому тижні має прибути. Сімнадцятеро коней! А потім вже можна й чкурнути!

– От тільки не знаю, як ми їх усіх доправимо, – пробурмотів Котон.

– Цього разу ми їх не будемо гнати лісом, – сказав Джонсон. – Вестон знайшов якогось капітана, що згодився взяти їх від форту Джібсона на баржу.

– О, нарешті йде Вестон! – вигукнув Котон. – Щось він забарився. Сонце вже зайшло!

Вестон тим часом перескочив через низеньку загороду й підійшов до дверей.

– Що, в біса, сталося? – злякано спитав Джонсон і схопився з ліжка, коли Вестон, блідий як смерть, зайшов до хати. – Яке лихо? Що, регулятори…

– Ні, ні, – прошепотів Вестон. – їх поки що нічого боятися.

– То чого ж ви наполохалися? – розсердився Котон. – Нуте кажіть – що сталося?

– Індіянин повернувся, – випалив Вестон.

– І це все? – глузливо спитав Джонсон і знову ліг на ліжко. – Було чого нас лякати. Як там збори? Де Джоне?

– На Пті-Жані. З Гасфілдом. Там завтра теж збори. А Кук з Картісом у Еткінса. Проти нас ще нічого не ухвалено. Поки що все гаразд. Але ви, Джонсоне, не легковажте так індіянином. Він напав на ваш слід.

– На мій слід? – спитав Джонсон недовірливо, але трохи збентежено. – Як він міг напасти на мій слід? Гасфілд ішов по ньому з усією своєю бандою й лишився ні з чим.

– Ви сьогодні по обіді ходили стежкою, що веде звідси до Еткінсової садиби? – спитав Вестон.

– Так, десь із півгодини тому. Ну то й що?

– На тій стежці півгодини тому я бачив індіянина, – мовив Вестон. – Схилившись і втупивши очі в землю, він ішов просто на мене. Ми б неодмінно зіткнулися, аж він раптом не далі як за п'ятнадцять кроків від мене напав на вологу місцину, зупинився й став пильно приглядатися до чіткого сліду. Тоді витяг з-за пояса томагавк і порівняв той слід з якимось іншим, що він його відзначив на держаку. Потім випростався, погрозив томагавком у напрямку вашої хати й зійшов із стежки.

– А слід? – схвильовано спитав Джонсон.

– Був ваш. Як тільки червоношкірий зник, я вискочив із свого сховища й поглянув на те місце. На вогкому грунті чітко виднів відбиток вашого правого чобота.

Джонсон схопився і, щось обмірковуючи, почав ходити по хаті.

– І ви не пішли за індіянином? – спитав Котон.

– Звичайно, пішов, – відповів Вестон. – Уже починало смеркати, й раптом мені здалося, що внизу в проваллі блиснув вогник. Потім знову стало темно. Та за якийсь час вогонь спалахнув удруге. Тепер я вже не мав сумніву, що там унизу індіянин розіклав собі на ніч ватру.

– Де те місце? – швидко спитав Джонсон.

– По той бік густого лісу, де під час останньої бурі згори попадало багато ялин.

– Тоді він, напевне, вибрав собі місце під навислою скелею, в затишку, – мовив Джонсон і дістав рушницю.

– Що ви хочете робити? – вражено спитав Котон.

– Уколошкати проклятого шпигуна.

– Не робіть дурниць, Джонсоне, – сердито сказав Котон. – Хочете нацькувати на нас усю округу? Хіба вам не все одно, знає червоношкірий ваш слід чи не знає?

– Що ви там розумієте, – похмуро мовив Джонсон. – Той собака вже не вперше міряє мою ногу. Він напав на справжній слід. І найгірше, що він сам це знає. Через те треба його позбутися.

– Хотів би я знати, що ви маєте з тим індіянином? – злісно спитав Котон. – Коли… коли сталася та пригода з його скво, ви ж були вже далеченько від річки. Отже, вас можна запідозрити менше, ніж будь-кого іншого в цілому Арканзасі. А що ж до коней…

– А як тут коні зовсім ні до чого? – мовив Джонсон.

– Он воно що! – здивувався Котон. – Звідти вітер віє! Значить, то було діло…

– Про що ви говорите? – спитав Вестон. – Нічогісінько не розумію. Завжди у вас якісь таємниці.

– Ще мені бракує сповідатися перед вами, – буркнув Джонсон. – Ні, я йду. Довше я не витримаю.

– Джонсоне, – сказав Котон, – мені не подобається, що ви берете рушницю. Постріл серед ночі! Надто далеко чути. Нащо зчиняти зайвий галас? У мене є готові стріли. Ви володієте луком?

– Як індіянин, – відповів Джонсон. – Я ж як-не-як сім років прожив біля Шоуні.

– Ось погляньте, які стріли, – сказав Котон і поліз на горище. Незабаром він вернувся з луком, зробленим із гнучкої гікорії, і чотирма стрілами.

– Це все-таки непевна зброя, – нерішуче мовив Джонсон.

– Непевна? Ця отрута на вістрі вбиває за п'ять хвилин, – прошепотів Котон.

– А вона не підведе?

– Звичайно, не підведе!

– Не вбивайте ви того бідолаху, – втрутився Вестон. – Навіщо вам проливати його кров? Для вас погубити людину все одно, що оленя чи ведмедя.

– Годі вам базікати, – роздратовано гримнув на нього Джонсон. – Дбайте про свої власні справи, а в наші не втручайтесь. Індіянина треба спровадити на той світ.

– Ну, принаймні я не хочу бути причетний до цього, – твердо сказав Вестон. – Завтра вранці я повертаюся в Міссурі.

– Ходіть щасливі, – засміявся Котон.

– Прощавайте, Джонсоне, – Вестон подав Джонсонові руку. – Не майте на мене зла.

– Прощавайте, – відповів той похмуро і відвернувся.

Хлопець вийшов з хати й рушив до лісу. Джонсон і Котон дивилися йому вслід, аж поки його постать зникла в пітьмі.

– Не треба було його пускати, – мовив Джонсон і знову став неспокійно ходити по хаті. – Не вірю я цьому шмаркачеві.

– На нього можна покластися, – заперечив Котон. – Я його знаю. Він нікого не зрадить. Є інші люди, яким я не довіряю.

– Ви маєте на увазі Раусона?

– Так!

– Уже зовсім темно, – мовив раптом Джонсон. – Я піду, але… не знаю… я волів би рушницю.

– Таки хочете взяти її?

– Візьму й рушницю, й лука. Спочатку спробую отруту, а якщо стріла не доконає його, то доконає куля.

– А ви певні, що підкрадетесь до нього нечутно?

– Якщо він отаборився там, де я думаю, то певен, – відповів Джонсон і взув легенькі м'які мокасини.

– Ну, коли вже зважились, то принаймні не схибте.

– Не бійтеся. Хай тільки я до нього підійду на постріл, то він уже буде мій. До того ж там таке дике місце, що йому допомоги нема звідки чекати. А ви де будете?

– Тут. Я тим часом зварю доброї варенухи, щоб вам було чим зігрітися, як повернетеся. Значить, Гіскот…

– Мовчіть про те, що вже минулося, а краще готуйте трунок. Так буде більше користі.

– Тільки не баріться! – гукнув навздогінці йому Котон.

– Та вже не сяду з ним балакати, будьте певні, – відповів Джонсон, хряснув дверима і нечутно, але швидкою ходою подався лісом до гірського кряжу, де Вестон начебто помітив індіянинову ватру.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Жодна зірка не прозирала крізь густі хмари на небі. Глухо й моторошно шуміли вершини могутніх смерек. На горах, що були за вододіл між Фурш-ля-Фев та Меймілом, тужно вив якийсь самітний вовк, йому глузливо відповідала сова з густої смереки, де вона сховалася, відчуваючи близьку громовицю. І звір, і людина шукали захистку, тільки вбивцю не лякала та буря, що дедалі шаленіше налітала на ліс. Навпаки, що дужче завивав вітер, то завзятіше й упертіше поблискували його очі. Бо в таку бурю йому було найлегше доконати свій кривавий задум. Дерева так шуміли, що за тим шумом нічого не було чути. Тож він непомітно підповзе до індіянина, що, напевне, в таку негоду шукатиме захистку під навислою скелею.

Джонсон обережно йшов уздовж яру. Вістря затруєних стріл він щільно обв'язав вовняною шматиною, щоб, часом, не поранитися самому. В лівій руці він тримав свою зброю, а правою намацував, куди йти. Так він підіймався вище й вище. Нарешті досяг повалених смерек і розгледів на протилежному боці ту скелю, під якою мв отаборитися індіянин. Джонсон проліз попід стовбурами, поклав рушницю вбік, щоб легше було повзти, й поплазував, мов змія, до прискалка, який відділяв його від жертви.

Нарешті! Там, біля вогню, лежав індіянин. Він і гадки не мав про ворога, що важив на його життя отрутою й кулею. Спершись на праву руку, він задумливо дивився на миготливе полум'я, його зброя лежала збоку.

Джонсон пильно приглядався до Асоваума, вибираючи місце, куди пустити смертельну стрілу. Від нього до індіянина було тепер не більше як десять кроків. Проте йому заважала ковдра, що її Асоваум накинув, аби захиститися від скісного дощу. Видно було тільки голову та праву руку. Якби Джонсон був захопив замість лука рушницю, то тепер не зволікав би ані хвилини. А так він боявся, що стріла не проб'є ковдру або сприсне вбік, і з неї зітреться отрута, а ризикувати він не хотів.

Крім того, Джонсон мав страх перед дужим ворогом, що, поранений, зміг би ще, мабуть, наздогнати його й спробувати томагавком, чи міцний у нього череп.

Джонсон подався трохи праворуч. Він хотів перебратися до товстого береста, що ріс на схилі; звідти він міг уже напевне влучити в груди індіянинові.

Спалахнула перша блискавка і осяяла вс навкруги блідим примарним світлом. Наступну мить знову запала непроглядна пітьма. Джонсон хотів схопитися й швидко проскочити до береста, аж зненацька з-під руки в нього зірвався й покотився на дно яру камінь, що досі тримався під коренем дуба. Джонсон припав до землі й завмер. Нарешті підвів голову й глянув на індіянина. Чи той почув щось?

Сторожке індіянинове вухо зауважило той шурхіт. Напружено дослухаючись, він підвів голову над ковдрою й озирнувся навколо. Може, він щось помітив у відблиску ватри? Але ж Джонсон лежав за дубом, не міг же Асоваум його вгледіти. Нараз блискавка знову осяяла яр, і вбивця злякано зіщулився. Але й індіянина, мабуть, засліпило світло, бо він швидко затулив очі рукою й наче знову ліг і заспокоївся.

Джонсон ще якусь мить дивився на нього, потім відповз кроків на п'ять назад. Там би його індіянин навіть удень не побачив. Джонсон звернув праворуч і сховався за берестом.

Тепер індіянинів захисток був перед ним як на долоні. Вбивця нишком звів лука, поклав на тятиву смертельну стрілу й націлився. Та враз скрикнув, охоплений жахом. Місце біля ватри було порожнє. Асоваум зник.

Не встиг Джонсон отямитись, не встиг поворухнутись, як відчув на плечі Асоваумову руку. Він побачив над собою грізне обличчя свого ворога, побачив, як той підніс руку, як блиснув у променях ватри томагавк… І, діставши обушком томагавка по голові, знепритомнів.

Прийшовши до пам'яті, Джонсон вжахнувся. Він зв'язаний за руки та за ноги й припнутий до дерева, рот йому заткнуто. Даремно спійманий злочинець намагався порвати пута або хоч звільнити руку. Даремно напружував усе тіло, Асоваум умів так в'язати вузли, що їх годі було розплутати. Зовсім знесилівши, Джонсон нарешті перестав борсатися…

Буря стихла. Джонсон знову опритомнів, його всього морозило, і вперше йому сяйнула жахлива думка, що індіянин лишив його тут і більше не повернеться; що він поволі сконає з голоду, коли вовки раніше не покладуть край його мукам.

Джонсон уже чув, як вони вили недалеко в горах. Вони збиралися після бурі, щоб разом вирушити на розбій. А саме тут, де його тепер прив'язано, він часто бачив їхні сліди.

Невже він загине такою жахливою смертю? Вовки вили чимраз ближче. Зв'язаний знову напружився, аж йому жили набрякли. Відчай додав йому сили, і все ж Джонсон не зміг порвати індіянинових пут. Раптом він завмер і прислухався, напружено вдивляючись у яр. До нього долинув поклик, знайомий, втішний поклик. То був крик пугача, що ним Джонсон та його приятелі порозумівалися між собою. Отже, поблизу має бути Еткінс чи Котон. А може й обидва разом. Вони йдуть рятувати його, а він – він лежить зв'язаний, із заткнутим ротом і не може відгукнутися. Ось уже поклик лунає ближче, голосніше. Джонсон розгледів навіть постать, що рухалася на темному тлі. Знову гукнув пугач, голосно, настирливо. Спочатку тричі, потім чотири рази. Джонсон корчився, як черв'як, та все дарма.

Нарешті він почув і ходу, але всі його відчайдушні спроби звернути на себе увагу йшли намарне.

Тоді постать підійшла зовсім близько. То був Котон. Він знову закричав пугачем і, прислухаючись, озирнувся на всі боки. Та ніхто йому не відповів. Він ще трохи постояв, потім швидко й нечутно подався в гущавину. Тепер уже не було ніякої надії на порятунок! Охоплений відчаєм, Джонсон безсило закляк у своїх путах. Він більше не зважав на голодних вовків, що вили неподалік, йому стало байдуже, житиме він чи помре. Він ще раз, востаннє, глянув на зоряне небо й заплющив очі.

РАУСОН У РОБЕРТСІВ. ПОЛЮВАННЯ НА ДИКИХ ІНДИКІВ

Було по обіді. Робертси та їхні друзі сиділи біля порога й говорили про те, про се, а найбільше про майбутнє весілля. Раусон присунув свого стільця до Маріон і тримав її за руку. Він дослухався до розмови, але сам рідко встрявав у неї.

– Буде, мабуть, громовиця, – сказав Робертс. – Надто парко стає. Ану, гляну лишень на термометр. Раусоне, знаєте, хто ті люди, що ми їх бачили біля соляниці перед обідом? – згадав він, ідучи до хати. – Теннессієць з родиною – колишній наш сусіда. Стівенсон його прізвище. Дуже добрий чоловік. Я так зрадів, коли побачив його.

– Чого ж вони до нас не заїхали? – спитала місіс Робертс. – Так рідко доводиться бачити давніх друзів. Ви також знаєте Стівенсона, містере Раусоне?

– Не пригадую його, хоч маю добру пам'ять, – відповів той.

– Він саме був на Арканзасі, коли там недавно забито торгівця, – мовив Робертс, вертаючись до хати з термометром. – І бачив убивцю.

– Як він міг бачити вбивцю? Кажуть, що той чоловік сам застрілився. Слідів же ніяких не знайдено.

– То пусті балачки, – мовив Робертс. – Стівенсон стояв за деревом і бачив двох чоловік, що проїхали повз нього. А хвилин через п'ять по тому пролунав постріл. Стівенсон божиться, що пізнав би вбивцю серед тисячі людей.

– А містер Стівенсон думає побути тут ще кілька днів? – спитав Раусон.

– Він начебто згоден і взагалі тут осісти. Але жінка й дочки відмовляють його. Бояться конокрадів.

– Ну, їх уже боятися нічого, – озвався Баренс. – Ми скоро з усією бандою покінчимо.

Раусон усміхнувся.

– Люди завжди перебільшують. Фурш-ля-Фев має набагато гіршу славу, аніж заслуговує, і…

– Чого то собаки гавкають? – схопився Робертс.

– Там унизу, на потоці, є дикі індики, тату, – мовила Маріон. – Ми з Елен їх сьогодні бачили. Цілий табунець!

– Чого ж ви відразу не сказали? – спитав Робертс. – Я вже вісім днів як не вполював жодного індика. Підете зі мною, Баренсе?

– А то ж як!

Баренс зайшов до хати, взяв рушницю, й вони з Робертсом побігли до собак, що, люто гавкаючи, гасали навколо дерев – певне, й самі до пуття не знали, на якому з них сидять індики. Аж ось Баренс вистрілив, а відразу по тому й Робертс. Дві птиці важко впали на землю.

Місіс Робертс з Гарпером тим часом пробували завести розмову з проповідником. Однак Раусон був сьогодні неговіркий і якийсь на диво неуважний.

Зате не мовчали дівчата, що, взявшись за руки, походжали по подвір'ю. А коли Робертс з Баренсом повернулися від потоку, дівчатам додалося ще й роботи – вони мусили патрати індиків.

Раусон тим часом заспокоївся. Здавалося навіть, що він надумав на цей вечір скинути з себе машкару поважного, суворого проповідника. Він став жвавий, веселий, і навіть Маріон позирала на нього прихильнішим оком. Місіс Робертс була захоплена, а господар двічі відводив Баренса вбік і по секрету звіряв йому свою надію, що проповідник, видно, переміниться. Одне те, що він ось уже шість годин гостює в них і ще не починав казати проповіді, а друге, що він не тільки розмовляє невимушеніше, але й рухається якось інакше. Таким Робертс його ще ніколи не бачив. Та все ж молитва Робертса не минула, бо, перед тим як іти спати, Раусон проказав таку довгу та єлейну проповідь, що чоловікам ледве вистачило терпцю її дослухати.

Другого ранку, снідаючи, – а то була неділя, – Робертси складали план на день. Господиня пропонувала відразу ж вирушити всім гуртом до хати її майбутнього зятя, гарно прибрати там, пообідати, а вже звідти поїхати до судді. Раусон згодився, але просив товариство почекати його з півгодини, бо він, мовляв, ще має кудись навідатися, а за півгодини неодмінно вернеться.

Він сів на коня й швидко поїхав дорогою.