Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

РОДИНА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ. НОВИЙ РЕГУЛЯТОР САМ СОБІ СТАВИТЬ ПАСТКУ

Вітер, що шугав увечері, на ранок зовсім стих, і, коли перше сонячне проміння позолотило далекі гірські вершини, у лісі було тихо, як у вусі.

Лісовою стежкою простував один-однісінький вершник. То був Кук, що затемна ще виїхав із селища, аби якнайраніше попасти на збори. Він спокійно собі поганяв коня, аж раптом вражено натягнув повід і прислухався. Навіть кінь, здавалося, був спантеличений і уважно нашорошив вуха.

На три милі навкруг не було жодної хати, і все ж тут, серед лісу, бадьоро співав півень.

– Може, я заблукав? – пробурмотів Кук сам до себе. – Але ж я знаю в лісі кожен кущик, кожну оленячу стежку. Либонь, якийсь новий поселенець. Коли ж у цьому місці він навряд би чи осів. Одначе хтось таки он проїхав возом. Отже, якийсь переселенець. От добре, може, щось цікаве почую. – І, легенько підостроживши коня, він погнав його по сліду підводи.

Через кілька хвилин Кук побачив з невеликого пагорбка місце, де отаборилися переселенці. Посередині стояли два великі, напнуті білим брезентом вози й кілька пар коней. Маленький білявий хлопчина років восьми чи дев'яти бігав біля коней і тицяв то одному, то другому в рот качан кукурудзи. П'ятеро коней паслося поблизу в очереті. Самі переселенці, певне, спали вночі на возах, бо не видно було ані намету, ані піддашка, щоб можна сховатися від дощу. Вони саме лаштувалися снідати просто на землі й стелили на траві ковдри. Півень знову весело закукурікав.

Сім'я складалася з чоловіка, жінки, двох дорослих дочок, двох парубків років вісімнадцяти й двадцяти та білявого восьмирічного хлоп'яти.

– Доброго ранку! – гукнув Кук, коли під'їхав уже кроків за десять і зіскочив з коня. – Смачного вам.

– Дякуємо, – відповів фермер. – Сідайте з нами, коли ще не снідали.

– Добре я втрапив, – сказав Кук і, не церемонячись, підсів до них. – От не сподівався, що знайду в лісі таке гарне товариство й такий чудовий сніданок. Звідки ви їдете?

– Із Теннессі.

– А куди?

– До Озеркського узгір'я.

– Уже вибрали собі місце?

– Ні, ще нічого певного не маємо, але скоро знайдемо. Там у мене брат живе.

– У нас теж земля непогана.

– Так, я знаю. Але тут, на Фурш-ля-Фев, люди надто полюбляють конятину.

– Ха-ха-ха! – засміявся Кук. – Ну, з конокрадами у нас не так уже й зле. Хоч… як правду казати, таки зле. Я оце саме їду на збори регуляторів, але сподіваюся, що ми їхнім бешкетам покладемо край. Я б хотів, щоб ви сьогодні побували на наших зборах. Все одно сьогодні субота, і завтра ви навряд чи вирушите далі.

– Чому ні? – спитав фермер. – Що завтра неділя? Нам байдуже. Поки добра погода, треба їхати.

– Я думав, вам буде цікаво познайомитися з нашими регуляторськими законами.

– Взагалі-то цікаво, – сказав теннессієць. – У нас теж таке було перед п'ятьма роками. Зібралася невеличка банда негідників і орудувала в окрузі. Коли ж ми врешті добре взялися до них, вони швидко накивали п'ятами. А втім, угорі на Арканзасі теж неспокійно. Як ми на початку цього тижня їхали вздовж річки, там підступно вбито фермера, що продав свиней і вертався додому.

– Я чув про те. І вбивцю не знайдено?

– Ні, – мовив старий. – Хотів би я тільки, аби той падлюка попався мені ще раз так близько, як того разу, коли я стояв за деревом з рушницею напоготові.

– То ви його знаєте?

– Ні, не знаю, але бачив. То не міг бути хтось інший. Ми з Недом, моїм найстаршим, узяли рушниці й відійшли трохи в ліс. Думали, що вполюємо оленя, бо бачили багато слідів. Зненацька я почув, як у чагарях щось зашаруділо, і сховався за дерево, бо думав, що то олень. Але то були два верхівці. Один у чорному крислатому капелюсі. Вони жваво розмовляли й проїхали повз дерево, не помітивши мене. Я теж не озвався до них, бо не хотів розполохати дичину поблизу. Я повільно пройшов далі ^кроків із сто і раптом почув постріл. Того самого вечора нас нагнали люди на вулиці, де ми отаборилися, й розповіли про вбивство. Бідолаха дістав кулю в голову. Почувши про це, я відразу сів на свого вороного й помчав до ферми, що до неї принесли забитого. Вона була близько від того місця, де й сталося лихо. Моя підозра потвердилась. Небіжчик був один із тих вершників, що я їх бачив разом у лісі, – старший із них. Отже, негідник у крислатому капелюсі мав бути вбивцею. Я залишився там ще на два дні й нишпорив по всій окрузі. Та все дарма. Вбивця зник без сліду. Люди напевне знали, скільки забитий брав із собою свиней і яка була ціна, тож підрахували, що він мав десь із тисячу доларів. Звичайно, тих грошей теж ніхто більше не бачив.

– У нас тут теж таке траплялося, може, навіть ще гірше, аніж убивство задля грошей. Ну, ми думаємо, що принаймні цій змії, яка робить своє лихе діло в нашій місцевості, вирвемо жало, а ті, з Арканзасу, хай самі собі дають раду. А якою дорогою ви далі поїдете?

– Я ще й сам добре не знаю. Чи далеко звідси до найближчої хати?

– Найближча хата Вілсонова, – сказав Кук. – А десь за півтори милі від нього живе Еткінс. Біля Вілсона ви вже зможете переправитись на той берег. Там є добрий пором, і до річки веде широка зручна дорога.

– Вілсон – це поромник?

– Ні, Вілсон тільки живе там. Поромникове прізвище Кернелс.

– Добре, дякую вам за пораду. Я так і зроблю. Як будете колись у нашій стороні, спитайте старого Стівенсона. Я завжди буду вам радий!

– Залюбки загляну до вас, – сказав Кук, гнуздаючи коня. – А тепер мені час рушати.

Кук тепло попрощався з переселенцями й швидко поїхав лісом. Невдовзі він був уже біля Еткінсової хати, де, на свій подив, застав Брауна. Браун жваво розмовляв із вчорашнім прибульцем, що його Раусон саме відрекомендував йому, як свого давнього приятеля.

– А ось і Кук! – радісно вигукнув ватажок регуляторів. – От добре, що ви наспіли. Поїдемо разом.

– Доброго ранку, – привітався Кук. – А я думав, що ви давно вже в дорозі.

– То я винен, – сказав Еткінс. – Власне, моя жінка, яка сьогодні страшенно запізнилася із сніданком. Мабуть, через хвору дитину…

– Нічого, ми ще маємо час, – мовив Браун. Потім обернувся до проповідника, що саме передавав свого коня мулатові, й спитав: – А ви хіба не хочете поїхати з нами? Я думав, що ви тільки задля цього прибули сюди.

– Я залюбки побував би на зборах, якби не інші важливі справи, – відповів проповідник. – Адже в мене весілля, й треба так багато всього допильнувати.

Звичайно, – погодився Браун. – То цей пан, кажете, теж регулятор? Учора він про це ані словом не згадував.

– Ви мене зрозумієте, коли згадаєте, що я ж був серед чужих людей, – сказав Джоне. – А потім я випадково й цілком несподівано знайшов свого знайомого, містера Раусона, й надумав на кілька днів затриматись тут. Я б дуже хотів побувати на сьогоднішніх зборах регуляторів. Може, ми якось поєднаємо вашу спілку з нашою на півночі.

– Отже, ви хочете, щоб я вас відрекомендував регуляторам?

– Дуже хочу і буду вам вельми вдячний…

– Я теж буду вам дуже вдячний за свого приятеля, – перебив його Раусон. – На жаль, я зараз не можу взяти до себе гостя, то чи не будете ви такі ласкаві, містере Еткінсе, прихистити його в себе ще на одну ніч? А тим часом ми щось надумаємо.

– Не турбуйтесь, містере Раусоне, – усміхнувся Браун. – Містер Джоне зможе перебути якийсь час у когось із нас. От тільки чи сподобається йому на Фурш-ля-Фев, то вже інша річ.

– Я не вибагливий, – приязно відповів Джоне. – А тепер, може, поїдемо? Бо вже пізно.

– Коня містерові Джонсові! – гукнув Еткінс мулатові, що стояв на дверях.

– Слухайте, Брауне, мені не подобається його обличчя, – прошепотів Кук, нахилившись до юнака.

– Коли приїдемо до Боувіта, мені треба вам дещо розповісти, – так само тихо відповів той.

– Може, щось…

– Цитьте, ще встигнемо.

Джоне тим часом був уже на коні. Браун саме скочив у сідло, як мулат вивів ще двох коней, одного осідланого для жінки.

– А це для кого? – спитав Кук.

– Для Елен, – відповів Еткінс, – вона має їхати до Робертсів.

Ту мить двері відчинилися й Елен вийшла з хати з клунком у руці. Браун побачив, що вона заплакана. Але дівчина відвернулася, сіла на коня й погнала його вгору дорогою. Мулат подався за нею.

– Що з дівчиною? – співчутливо спитав Браун господаря. – Мені здалося, що в неї заплакані очі.

– То пусте, – відповів Еткінс. – Вона не хотіла відлучатися від хворої дитини. Казала, що більше не побачить її, і тоді моя стара зопалу нагримала на неї. Вона часом може налаяти, але зла не має. А дурне дівчисько бере ту лайку близько до серця. Ну, нічого, скоро вийде заміж, то порозумнішає.

– Брауне, хай вам чорт, довго ви ще будете балакати? – нетерпляче й роздратовано гукнув Кук.

– Уже їду. Бувайте здорові! – попрощався юнак з Еткінсом та Раусоном і рушив на здоганяти Кука.

ГАРПЕР І МАРІОН. ЕЛЕН ПРИЇЗДИТЬ ДО РОБЕРТСІВ

Ранкове сонце тихо осявало Робертсову садибу.

Мати з дочкою були вдома самі. Робертс ще вдосвіта подався з собаками в ліс поглянути на коней. Але обіцяв до обіду вернутися. Місіс Робертс поралася біля сковорід та горщиків, а Маріон робила тістечка. Докінчивши свою роботу, вона задумливо глянула на вулицю.

– Не йде ще? – спитала мати.

– Хто? – злякано кинулась дівчина.

– Як хто? Сем – ти ж сама послала його запросити на сьогодні містера Гарпера. Хоч той Гарпер не заслужив такої шани. Давно б уже міг заглянути до нас.

– Він же був хворий.

– Ну то його хвалений небіж, що тепер пристав до регуляторів. Ми ж його завжди так ласкаво приймали, і робити йому дома нічого.

– Він доглядав свого дядька, – тихо мовила Маріон.

– Та я нічого не хочу поганого сказати, доню, – вела далі мати. – І взагалі нічого не маю проти нього. Він гарний хлопець, того я й зла на нього, що не заходить. Щоправда, та пригода з Гіскотом…

– Ну, мамо! – дорікнула їй Маріон.

– Я знаю, що ти скажеш, – правила своєї місіс Робертс. – А чому ж бо він відколи вже не з'являється до нас, якщо в нього таке чисте сумління? Містер Раусон он теж тієї думки.

– Якраз містерові Раусонові годилося б якнайбільше його захищати. Оце мені в ньому й не подобається.

– Містер Раусон його захищав, ще й як захищав. Однак що він може вдіяти, коли сам Браун не годен цілком відвести від себе підозру.

Маріон відвернулася. Мати саме різала м'ясо, яке хотіла приготувати ще до полудня. Випадково вона підійшла до маленького віконця, що за арканзаським звичаєм було засклене однією суцільною шибою, і нараз побачила трьох верхівців, які швидко під'їжджали до хати. То й був Гарпер із своїм сусідом Баренсом, а з ними й Робертсів негр-служник.

– О господи! – злякано вигукнула місіс Робертс. – Уже їде Гарпер, а я ще не готова. Він же мав бути аж о дванадцятій.

– Та нічого, мамо, – мовила Маріон. – Гарпер і Баренс не дуже зважають на час. Сем зустрів їх, певне, уже дорогою.

– Ласкаво прошу, містере Гарпере. Вернулися вже з того світу? – сказала місіс Робертс, подаючи гостеві руку. – Заходьте до хати, панове. Мій чоловік теж скоро повернеться.

– А я, місіс Робертс, пришелепався сьогодні до вас непроханий, – засміявся Баренс.

– Я думала, що ви на зборах, – мовила місіс Робертс, – а то б давно до вас послала. Та заходьте ж.

Гості вступили до хати.

Господиня взяла ножа й пішла на город урізати салату, Баренс набився їй у помічники, і Гарпер лишився сам з Маріон.

Дівчина цілий ранок ждала, коли зможе хоч кілька хвилин побалакати з Гарпером про Брауна, але тепер мовчала.

Нарешті Гарпер порушив тяжку мовчанку:

– Як ся маєте, Маріон? Либонь, добре? Так і треба. Мене тішить, дуже тішить, що ви здорові й… задоволені. Містер Раусон дуже поважний чоловік, і ви, напевне, будете з ним щасливі. А… Біл – то шалапут, і… може, так воно й краще. Він тепер пристав до регуляторів, щоб викрити вбивцю.

– Він не винен, правда ж? – спитала дівчина.

– Винен? Хіба є ще хто, що вважає його за винного? Ні, на його сумлінні немає крові. Може, якийсь випадок наведе на слід справжнього вбивці.

– Регулятори, ви казали, на те ж і збираються, – мовила Маріон.

– Ох, навряд чи вони щось довідаються. От якби Асоваум був тут! Одначе він кудись подався, і нічого про нього не чути. Біл, правда, й досі твердить, що Асоваум повернеться.

– Містер Раусон недавно казав, що індіянинова таємна втеча свідчить проти нього, – озвалася Маріон.

– Хай містер Раусон менше балакає про свої підозри, – розгнівався Гарпер. – Індіянин до тих злочинів непричетний, голову даю до пня!

– А містер Браун і досі хоче їхати в Техас? – спитала дівчина.

– Так, – мовив Гарпер і зразу посумнішав. – Ніяк не можу його відраяти. Думаю, що якби він сьогодні знайшов убивцю, то завтра й поїхав би. Він уже купив коня у вашого батька?

– Того я й питаю, – відповіла Маріон. – Батько сьогодні вранці казав, що має спіймати каштаного для містера Брауна. Мені страшенно прикро, що він через мене вас залишає.

– Так, либонь, мається бути, люба Маріон, – заспокоїв її Гарпер. – І може, то й добре, що вийшло саме так, а не інакше. Хтозна.

Ту хвилину якраз повернулася з городу місіс Робертс з Баренсом. А невдовзі під'їхало й двоє верхівців – Елен з молодим мулатом.

Дівчата давно знали одна одну й щиро привіталися. Місіс Робертс теж зустріла сироту дуже ласкаво. Елен несміливо спитала, чи вона не дуже запізнилася, бо трохи затрималася вдома.

– Ні, люба доню, – перебила її місіс Робертс. – Ми аж завтра вранці поїдемо до нової господи. Там ще треба буде докласти рук, бо навряд чи неодружений чоловік добре догляне своє господарство. Потім знайдемо суддю, щоб повінчав молодих. А ввечері відведемо їх додому, і ти, доню, лишишся з нашим негром при них.

Ішлося до обіду, однак ні Раусона, ні Робертса й досі не було. Мати вже нетерпеливилася. Аж ось вдалині загавкали собаки, й невдовзі по тому Робертс з Раусоном під'їхали до хати.

ЗБОРИ РЕГУЛЯТОРІВ. ДЖОНС ОПИНЯЄТЬСЯ В СКРУТНОМУ СТАНОВИЩІ. ХИТРОЩІ ПРОТИ ХИТРОЩІВ

У Боувіта того ранку зібралося чимало фермерів і мисливців. Під крислатим деревом регулятори тісно обступили якогось чоловіка, що, вимахуючи руками, жваво розповідав їм, мабуть, щось цікаве. То був напівіндіянин. Він розказав, що від самих земель племені ірокезів ішов по сліду вкрадених коней, але десь за п'ять миль звідси згубив його і тепер повертається додому. Однак, почувши про збори регуляторів, завернув сюди, щоб сповістити їх ще й про цю крадіжку та описати, які саме були коні.

Канадець – бо він звав своєю батьківщиною Канаду – був низький присадкуватий чоловік, вилицюватий, з довгим чорним волоссям, темними очима, білими, як крейда, зубами й плескатим носом. Убраний він був цілком по-індіянському й підперезаний червоним вовняним поясом, вишитим пацьорками та прикрашеним пантерячими пазурами.

Регулятори саме говорили про те, що здебільшого сліди чомусь ведуть у їхню округу й тут загадково зникають, коли під'їхали Браун, Джонс і Кук. їх радісно привітали. Тим часом над'їхав ще й Гасфілд, і канадець став їм наново розповідати про свою біду. Джонс перебив його й спитав, чи серед украдених коней не було жеребця з чорною задньою ногою.

Канадець вражено глянув на нього й радісно закивав головою.

– Тоді я їх бачив, – сказав Джонс.

– Де?

– Миль за п'ятнадцять звідси. Вчора пізно ввечері. На гірському кряжі, що править за вододіл між Меймілом та цією річкою.

– І кудою їх гнано, дорогою чи…

– Вони перетяли дорогу якраз, коли я з того боку виїхав на гору.

– А скільки чоловік їх гнало?

– Я тільки одного розгледів.

– То вони! – зрадів канадець. – Один фермер теж їх бачив, але не зміг мені описати того чоловіка, бо був від них дуже далеко. Ну, я не гаятиму часу. Дякую вам за звістку. Прощавайте!

Канадець хотів уже йти сідлати коня, але Браун схопив його за рукав і ласкаво мовив:

– Побудьте ще в нас півгодини. Той слід не дуже певний, та й за цей час злодій недалеко втече. Крім того, кінь ваш он який стомлений, йому треба відпочити. Якщо ви за ці півгодини не передумаєте їхати, то візьмете мого коня. Ви на ньому швидко надолужите згаяний час. А коли їхатимете назад, то віддасте мені коня й заберете свого. Канадець погодився.

– Панове, – звернувся Браун до регуляторів, – я хочу насамперед відрекомендувати вам чужинця, що з ним познайомив мене містер Раусон і побажав, аби ми прийняли його як регулятора з Міссурі. Він сподівається, що таким чином можна налагодити зв'язок між нами й північними штатами. Як бачите, цей добродій почав з того, що справив чоловіка, в якого вкрадено коней, на правдивий слід, тож, мабуть, його можна сміливо допустити до наших таємних зборів. Ви згодні зі мною?

– Цілком згодні, – майже в один голос відповіли присутні.

– Що ви хотіли мені сказати? – спитав Кук, відводячи Брауна вбік.

– Не відходьте від регулятора з Міссурі, – швидко прошепотів Браун. – Він належить до банди. Цитьте, більше ні слова. Скажіть Вілсонові. І разом пантруйте його.

– То про канадцевих коней теж була брехня? – спитав Кук.

– Цитьте, він дивиться сюди, – мовив Браун. – Не треба, аби він помітив щось.

Вони розійшлися, але невдовзі Кук ще раз підійшов до ватажка й тихо мовив:

– Ну, тепер нехай начувається.

– Ви сказали Вілсонові? – спитав Браун.

– Так, не турбуйтесь.

Ту мить до них підійшов Гасфілд і спитав, чи не час уже починати. Браун мовчки відвів його вбік і коротко розповів про свою підозру.

Відразу по тому Гасфілд вернувся до гурту. Браун скликав регуляторів докупи й відкрив збори. Він став на пень і почав говорити про те, що їх усіх привело сюди.

– Ми сьогодні зібралися, друзі, щоб почати боротьбу з конокрадами. З відвертими ворогами легко давати раду. З тими ж, що прикидаються нашими друзями, що підлещуються до нас і вдень тиснуть нам руку, а вночі лигаються з розбишаками з інших округ, – неможливо. Але як же їх пізнати, спитаєте ви? Як нам їх викрити? Що ми можемо вчинити проти їхніх хитрощів і підступів? Багатьом із вас, мабуть, ця боротьба здається безнадійною. Однак послухайте, як я довідався про одну таємницю, що, либонь, наведе нас на правдиві сліди.

– Що ви відкрили? Хто це? Хтось із селища? – почулося звідусіль.

Джоне, який досі спокійно й самовдоволено стояв, прихилившись до дерева, крадькома позирнув на хату – хотів пересвідчитись, чи в найгіршому випадку зможе добігти до свого коня. І зустрівся поглядом з Куком, що стояв біля самого нього. Той приязно шепнув йому:

– Правда ж, вам пощастило, що ви попали на ці збори? Ото здивуються ваші земляки в Міссурі, коли почують про них.

– Атож, дуже пощастило, – відповів Джоне. – Мені страшенно кортить знати, про кого йдеться. Шкода, що я сам не знаю тутешніх людей.

– Ще, може, взнаєте, – мовив Кук. – Слухаймо лишень далі.

– Зараз, друзі, – заспокоював Браун нетерплячих, – ви про все дізнаєтесь. Майте тільки терпець. Кілька тижнів тому я випадково підслухав розмову двох добродіїв. Вони домовлялися за пароль, щоб з його допомогою можна було порозумітися з кимось третім, у якомусь іншому місці.

– Ви щось хотіли? спитав Кук Джонса, що ту мить намірявся проскочити повз нього.

– Лиш кухоль води, – прошепотів той. – Я зараз повернуся.

– Ліді, дай містерові Джонсові кухоль води! – гукнув Кук так голосно, що всі здивовано глянули на нього.

Браун усміхнувся й на мить замовк. Джоне пополотнів. Негритянка схопила кухля й підбігла до дерева, на яке сперся Джоне.

Той подякував, узяв кухоль і став пити. Тепер він був оточений. Вілсон теж підійшов до них, попросив і собі води, потім став по один бік, а Кук по другий бік чужинця.

Браун, що все те бачив, по короткій мовчанці повів далі:

– Вони домовились про такий пароль: прибулець мав спитати про Фурш-ля-Фев, про пасовиська в нашій місцевості й попросити кухоль води. І хто, ви думаєте, зрадник серед нас?

Усі мовчали.

– Слухайте добре! – підвищив голос ватажок регуляторів. – Я сьогодні ночував у нашого односельця Еткінса – то цей Еткінс зрадник.

– Дивно, – прошепотів Кук і довірливо поклав руку на плече Джонсові. – Дуже дивно.

Джоне відчув на собі погляд ватажка регуляторів. Він знав, що тепер йому лишилось тільки одне: тікати. Він миттю сягнув під куртку, де тримав ножа, і глянув на свого коня.

– А той шахрай, – вів далі Браун, – що крадькома прибув у злодійських справах до нашого селища і, вдаючи регулятора з Міссурі, пробрався навіть на наші збори, – ось він!

Усі обернулись до Джонса, вражені й обурені. Той тільки й чекав на ту хвилину, коли всі будуть розгублені несподіванкою. Він миттю вихопив ножа з піхов, замахнувся, і регулятори, що стояли поблизу, злякано відсахнулися. Однак Вілсон зауважив, як Джоне засовував руку під куртку по ножа. Як тільки гостра криця блиснула в кулаці викритого злодія, він схопив його за руку, й за секунду шпигун лежав уже на землі. Вілсон тримав його, наче в лещатах.

Регулятори зв'язали Джонса й почали допит.

Але той уперто відмовлявся відповідати.

– Покараймо його! – озвалось кілька голосів.

Однак Браун спокійно сказав:

– Пождіть, не чіпайте злочинця. Доки маємо надію осягти свою мету без насильства, то обійдемося без нього. Ще є Еткінс, а той безумовно знає більше про тутешні події, ніж цей шаливір, бо вони з Еткінсом до вчорашнього вечора ще зовсім не знали один одного.

– Виходить, він брехав і про те, що бачив моїх коней. Хотів лиш справити мене на манівці! – гнівно вигукнув канадець.

– Ваших коней він, напевне, бачив, – відповів Браун. – Бо я анітрохи не маю сумніву, що він сам їх і пригнав сюди.

– Гайда до Еткінса! – крикнув Гасфілд. – Якщо знайдемо в нього коней, то матимемо вже певні докази.

– Не думаю, що ми їх знайдемо, – сказав Браун. – Сьогодні вранці я був на його подвір'ї і добре оглядівся. Якщо коні в нього, то тримає він їх не в загороді. Десь за полем чи за вигоном має бути інше місце, в якому їх можна сховати.

– Але стежку до того місця можна знайти тільки від Еткінсової ферми, – нетерпляче озвався Кук.

– Очевидно, – відповів Браун. – Проте що з того? Еткінса за це до суду не притягнеш. Що поза його садибою…

– До суду? – зневажливо перебив його Смаєрс. – Ми тут не для того зібралися, аби питати суду. Ми маємо своє власне право. Все інше нас не цікавить. Для того ми вас і обрали за ватажка. Якщо вас це не влаштовує, то так і скажіть. Тоді ми знайдемо собі іншого.

Тоді слово взяв Гасфілд.

– Я думаю, що ви всі мене знаєте. Ніхто з вас, мабуть, не вважає, що я не так само хочу прислужитися добрій справі, як Смаєрс, але – містер Браун має слушність. Нам тепер мало знати, що Еткінс переховував крадених коней. Нам треба насамперед довідатись, як провадиться ця потаємна торгівля кіньми. Еткінс, без сумніву, має якихось спільників. Я чув, що він дуже рідко відлучається з дому. Отже, є якісь люди, що йому помагають, і вони повинні жити поблизу.

– Найближче до нього живе Джонсон.

– Отой негідник! – аж кинувся Гасфілд. – Виходить, він заодно з Еткінсом, і ту комедію з кіньми влаштовано навмисне. Ну, хай тільки він мені… Але ні, не слід надто поспішати. Я згоден з містером Брауном, що треба все добре обміркувати. Може, містер Браун буде такий ласкавий і розповість нам, що він думає робити.

– Охоче розповім, – згодився юнак. – Ми знаємо пароль, що з його допомогою можемо попасти в те місце, де наш сусід ховає крадених коней. Тож я пропоную ось що: сьогодні ввечері послати до Еткінса чоловіка, якого той не знає, з табуном коней. Може, найкраще це зробити канадцеві.

Одначе той похитав головою.

– Ні, я вже був там. Сьогодні вранці. Він, правда, мого коня не бачив – я його лишив на дорозі. Але мене бачив.

– Я пораджу інше, – озвався Кук. – Нічого старому не станеться, як він затримається на день або на два. Ми йому дамо кукурудзи й харчів скільки треба.

– Кому це?

– Вілсоне, ви хіба не бачили сьогодні вранці слідів від возів? – спитав Кук.

– Ні, я вже з учорашнього вечора тут. А яка нам з них користь?

– То була родина переселенців, і серед них троє чоловіків: старий теннессієць та двоє його синів. Вони встигли від'їхати щонайбільше на дві милі звідси. Хтось із них міг би стати нам у пригоді, бо їх Еткінс не знає. Якщо ми хитро все влаштуємо, то, мабуть, старий лис попаде в пастку.

– А хто по них поїде? – спитав Вілсон.

– Доведеться Кукові, – сказав Браун. – Він уже знає старого, тож йому буде легше домовитись.

– Ну, що ж, поїду, – погодився Кук.

– Отже, домовились, – озвався Картіс. – А що нам робити з оцим злодієм?

– Будемо стерегти його, – сказав Браун. – Нам треба пильнувати, щоб про наш план ніхто не довідався.

– А його хтось стереже? – спитав Боувіт.

Він підійшов до Джонса поглянути, чи добре той зв'язаний. Міссурієць, що незрозуміло як звільнив руки, схопився й хотів тікати до лісу. Та далеко не втік Вілсон швидко наздогнав його. Розлючений Джоне відчайдушно боронився від свого сильнішого супротивника, але врешті Вілсон дужим ударом кулака збив його з ніг. Регулятори зв'язали Джонсові руки й ноги, віднесли до хати й лишили чотирьох чоловік стерегти, щоб йому більше не заманулося тікати.

Кук осідлав коня й швидко поїхав угору понад річкою на пошуки своїх вранішніх знайомих. А Браун тим часом виставив з усіх боків варту, щоб не було зв'язку з іншими фермами й ніхто не зміг попередити Еткінса.