Текст книги "На дикому Заході"

Автор книги: Фридрих Герштеккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

НЕРОЗЛУЧНА ЧЕТВІРКА РАДИТЬ РАДУ. ДОБРОЧИННИЙ РАУСОН ОБУРЕНИЙ УБИВСТВОМ, А МАРІОН ЗАХИЩАЄ БРАУНА

Нам доведеться знову привести читачів у ту гущавину, з якої ми почали розповідь і де того самого ранку, коли мисливці витягли з річки замордованого, четверо спільників зустрілися, щоб обміркувати свої подальші плани. Котон і Вестон прийшли перші. Джонсон і Раусон теж не забарилися, й ті привітали їх гучним криком.

– Тс-с, – цитьнув на них Раусон, – не галасуйте так, наче стоїте на вулиці й вам байдуже, хто вас почує.

– А мені таки байдуже, – засміявся Вестон. – Ну то й що, як нас тут хтось побачить разом?

– Вам то байдуже, а от мені не дуже. Моя теща побожна жінка і не вважала б за велику честь, що я маю таких знайомих.

– Ваша теща? – здивовано спитав Котон. – Ви справді думаєте одружитися з Робертсовою дочкою? Я чув про те, але не йняв віри.

– А чому, Котоне? Це я востаннє з вами спілкуюся в такому ділі. Я хочу стати чесною людиною.

– А пора вже, – глузливо мовив Котон. – Навіть трошки запізно.

– Годі вам, – озвався Джонсон. – Ви не того сюди поприходили, щоб знову почати сварку. Як вам повелося на ловах, Котоне?

– Убив чотирьох оленів і одну лисицю.

– А вам, Вестоне?

– Маю двох оленів і трьох диких індиків.

– Тоді мені найменше пощастило, – сказав Джонсон. – Я вчора вранці впав із стрімкої скелі. Став на камінь, а він зрушив. І я побив усю руку. Через те й стріляв погано.

– А те нас не обходить, – заявив Вестон.

– Та добре вже, добре. Отже, ми з Раусоном почнемо танок. Ото в селищі завирує! Нам аби тільки випередити їх на одну добу, а тоді хай хоч цілим Арканзасом шукають коней, то не знайдуть. Раусон має чудовий план. Не забудьте ж, де зустрінемось: біля Госвелоного човна. А ви, Вестоне, чекайте нас із кіньми біля розваленої хатини над Горскріком і постарайтеся лишити якнайменше слідів. Та ви й самі знаєте, як робить.

– Де ж би мені найкраще тим часом пересидіти? Ага, піду до Еткінса. Там зможу трохи відпочити. А як регулятори? – спитав Котон.

– Коли поталанить зробити так, як я надумав, – сказав Раусон, – то регулятори нам не дуже зашкодять. Вони підуть не по тому сліду. Ось так ми й пошиємо Гасфілда в дурні.

– Ну, постараємося зробити все, що можна. Коли вирушаємо?

– Негайно, – сказав Джонсон. – Там десь саме почалися збори регуляторів. Якщо ті мерзотники збурять усю округу, то в нас може нічого не вийти.

– Мені ще неодмінно треба заскочити до Робертсів, – мовив Раусон. – І то сьогодні ж. А втім, це мені по дорозі. Джонсон може піти лісом, і ми зустрінемося там, де починається Кипарисовий потічок.

– А коли ми зустрінемося в домовленому місці? – спитав Вестон. – Щоб мені не довелося надто довго морочитися з кіньми.

– Ну, не раніше як у п'ятницю ввечері, – відповів Раусон. – Це коли нічого не перешкодить. Якщо ж у четвер увечері – бо пішки до Гасфілдової садиби ми швидше не добудемось – не випаде слушної нагоди, то справа затягнеться аж до неділі. А як усе піде добре, то в п'ятницю навзаході сонця ми будемо в умовленому місці. Ну, до швидкого… веселого побачення!

– До побачення! – відповіли Котон з Вестоном і подалися в ліс.

Раусон ще якусь хвилю мовчки дивився їм услід, потім похитав головою:

– Джонсоне, хай це буде останній раз, що ми маємо якесь діло з отим йолопом Котоном. На острові теж не хочуть більше й чути про нього. Вони довідались, що Котон напивається, а тоді варнякає чортзна-що й лізе в бійку.

– Вестон мені теж не дуже подобається, – озвався Джонсон. – Я певен, що коли того шмаркача приперти до стіни, він усе вибовкає. Не вірю йому.

– Будемо сподіватися, що до такого не дійде, – сказав Раусон. – Ну, дай боже!

– Дай боже!

Раусон підійшов до свого коня, сів на нього й виїхав на дорогу. А тоді погнав коня чвалом туди, де на виднокрузі білів дах мирної оселі Робертсів. Раусон побув там недовго, сказав тільки місіс Робертс і своїй нареченій, що має на кілька днів відлучитися. Одне, що йому обов'язок проповідника велить об'їхати північну частину краю, аби сіяти там слово боже, а друге, що треба забрати гроші, які йому належать.

– Скоро, люба моя Маріон, – вів далі він, ніжно взявши дівчину за руку, – скоро сповниться моя найзаповітніша мрія. Людині не годиться бути самій. А поки що прощавайте, хай вас береже господь. Тільки помолімося ще раз богові, хай він благословить нашу скромну працю і буде ласкавий до нас.

Він витяг маленького молитовника, що його завжди носив у кишені, й почав голосно проказувати молитву.

Ту мить надворі почувся Робертсів голос.

– Витри коней. За годину я знову їду з дому! – сказав він негрові. – Ходімо до хати, Гарпере, трохи відпочинете. Що ви зараз дома робитимете? О, там, либонь, знову моляться. Щоб його чорт забрав, того попа! Наче людині нема іншого діла, як вічно стовбичити навколішки! Невже богові з того така втіха? Томе, винеси нам з хати два стільці! – гукнув він до негра, що розсідлував коней.

Раусон почув на подвір'ї гомін і перестав молитися, коли негр зайшов по стільці. Робертс із Гарпером без церемоній зайшли до хати.

– Доброго ранку, шановні дами, – привітався Гарпер. Він був блідий і змучений, очі йому позападали, а коліна аж підгиналися. Він важко опустився на стілець.

– О господи, що з вами, містере Гарпере?

– Нічого. Це мине.

Робертс підсунув свого стільця до коминка і втупив очі поперед себе.

– Сталося вбивство, – сказав він. – Страшне вбивство. Застрілено Гіскота.

– Гіскота? – вигукнув Раусон. – Хто сказав?

– Я сам бачив трупа. Його вбив Браун!

Раусон хвилину стояв мовчки, опустивши погляд, наче молився про себе. А тоді звів очі, зітхнув і сказав, здригаючись:

– Це страшно… просто жахливо. Такий молодий, а вже вбивця й грабіжник.

– Грабіжник? – люто кинувся Гарпер.

– А хіба Гіскот не казав, що носить із собою чимало грошей? Ви думаєте, вбивця поховав би його з грішми? Гіскот був грішна людина, – вів далі Раусон суворо, – але так померти, не спокутувавши своїх гріхів… А де ж його застрелено, містере Робертсе?

– Біля Пті-Жана. Ми знайшли сліди, і Асоваум дістав тіло з річки.

– А звідки ж ви знаєте, що то Браун убив його?

– Брауна того самого ранку бачено поблизу, – зітхнув Робертс. – Власне, з ним був там іще хтось. І якраз напередодні Браун посварився з Гіскотом, той ще йому погрожував.

– Яка ганьба! – вигукнув Раусон, охоплений побожним обуренням. – Я сам поїду туди. Може, вбивцю пощастить іще спіймати.

– Вам нема нащо ловити мого небожа, – мовив Гарпер. – Ми ладні всі заприсягнутися, що чули, як Гіскот йому погрожував. Суд присяжних повинен виправдати Біла й виправдає. До того ж Біл через тиждень повернеться й сам себе захищатиме.

– Повернеться? – швидко спитав Раусон.

– Хвалити бога, значить, він не винен! – вигукнула Маріон.

– Міс Маріон, видко, дуже вболіває за містера Брауна, – зауважив Раусон.

– Як і за кожного невинного! – крикнула дівчина.

– Це дуже похвально, – солодким голосом сказав проповідник. – Хай вас господь благословить за те, добра дитино, й збереже вашу чисту віру.

Він шанобливо поцілував свою наречену в чоло й подався слідом за Робертсом і Гар-пером. Ті, хутко попрощавшись, знову скочили на коней. Раусон сів на свого маленького коника й поволеньки потрюхикав дорогою.

– Мамо, – сказала Маріон, коли вони поїхали, – мамо, я не можу любити Раусона. В моєму серці немає того почуття, що я повинна пообіцяти йому біля олтаря.

– Доню, молися! – злякано вигукнула місіс Робертс. – Містер Раусон довірився мені, що сподівається владнати свої справи швидше, ніж гадав. А відразу по тому згуляємо весілля. І ти матимеш щастя, яке заслужила.

СУД ПРИСЯЖНИХ У ПЕТІВІЛІ. ПО СЛІДУ

У Петівілі були вибори. Вибирали окружного суддю й писаря. На першу посаду малося вже три кандидати, а на другу – два.

Вибори починалися о другій годині. А тим часом фермери й мисливці, що поз'їжджалися з навколишніх селищ, сиділи у невеличкому будиночку й розважалися хто як хотів.

– То що ж сталося з трупом? – питав один фермер другого. – Я більше нічого про нього не чув.

– Нічого не сталося, – відповів той. – Ті мисливці накрили його гіллям, а ми взялися шукати другого вбивцю. Але ж ви знаєте, після обіду пішов такий дощ, що змив усі сліди. От ми й кинули, бо що мали робити.

– То його справді Браун застрілив?

– Авжеж! – сказав мировий суддя, підходячи до них. – Цього й слід було сподіватися. Хто б махнув рукою на такі погрози? А от його спільника я б хотів знайти. Той уже напевне не мав причини вбивати Гіскота. І ніхто не знає, на кого й подумати. А чи правда, що забитого ще й пограбовано?

– Того ранку він мав при собі гроші, це я знаю напевне, – розповідав Кук, що лежав на ліжку. – Він тримав їх у кишені в куртці, у маленькому записнику, оправленому в червону шкіру. А коли його знайшли, грошей не було; звісно, вбивці і їх за одним заходом прихопили.

– Браун не прихопив, можу заприсягнутися, – заявив суддя. – Він чесний хлопець. Панове! Час починати. Вже, мабуть, друга година. Правда, в нас немає писаря. Хто може замінити його?

– Он там прийшов Гекер, німець, – мовив Робін, показуючи на відчинені двері.

– Агов, Гекере! – покликав суддя. – Ви б не могли з годинку вести нам протокол?

– Та хоч і дві або й три, – відповів той і зайшов до кімнати. – Я тільки смерком повинен уже бути біля соляниці за горою. Якщо о п'ятій вийду звідси, то встигну.

– Добре, тоді поставте свою рушницю в куток. Вона наладована?

– А ви думаєте, що я ношу з собою по лісі неналадовану рушницю?

– Ну, то ставте її обережно. Я завжди боюся, що клята рушниця може вистрілити.

Гекер, молодий німець, що вже три роки жив у тій місцевості з мисливства, підсунув стільця до столу.

– А он і Велз прийшов, гляньте-но! Яким вітром його занесло? Він же ніколи не приходить на вибори, – сказав Сміт.

– Добрий вечір! – привітався мисливець. Він зайшов до кімнати й кинув на стіл три закривавлені вовчі шкури.

– Послухайте-но, Велзе, – засміявся Гекер, стираючи рукавом вовчу кров із паперу. – Якщо вам байдуже, то покладіть їх краще під стіл – легше буде писати.

– Що, закаляв вам папір? Перепрошую. Ну, та писати на ньому ще можна – заляпано тільки верхній кутик.

– Нумо, будемо вибирати, – перебив їх суддя. – Значить, Гекер пише протокол. А хто ж мої помічники? Ага, Сміт і Гоукес. Починаймо.

– Яке сьогодні число? – спитав Гекер.

– Двадцять сьоме.

– А який день?

– Ви навіть не знаєте, який день? П'ятниця.

– Коли сидиш у лісі цілими тижнями, то й лік дням забуваєш, – виправдувався Гекер. – Я думав, що сьогодні неділя.

До столу підійшов один фермер. Гекер записав його прізвище.

– Добрий вечір, Геслоу. Посвідчення йому ніякого не треба, правда ж?

– Йому не треба.

– Кого ви хочете за суддю?

– Ветеля.

– А за писаря?

– Гопера.

– Ваше прізвище? – спитав Сміт другого фермера, що прийшов віддати свій голос.

– Кетлін.

– Скільки ви живете в штаті?

– Сім місяців.

– А в окрузі?

– Вісім тижнів.

– Можете заприсягтися?

– Аякже!

– Прийміть від нього присягу, писарю.

Гекер швидко пробубонів чоловікові текст присяги, простягнув біблію, щоб той поцілував, і закінчив звичайним, урочистим «Хай вам бог поможе».

Поки всі присутні віддали свої голоси, минуло три години. Суддя та його помічники хотіли вже підписувати протокол, коли знадвору почувся голос старого Баренса, що теж притрюхикав на своєму коникові.

– Я ще, думаю, встиг? Слава Ветелеві! То добрий чоловік. Залишіть Ветеля суддею, чуєте?

– Не могли раніше приїхати, Баренсе, – зауважив Гекер. – Я саме хотів іти. Уже минула п'ята, а мені ще добрих півгодини тюпати.

– Куди це?

– Та до найближчої соляниці. Може, й ви зі мною поїдете?

– А ну її к лихій годині, ту соляницю! Залишимось краще тут, га? Я не піду додому, аж доки не звалюся з ніг, а тоді вже хоч-не-хоч залишуся.

– Чудово, Баренсе! – вигукнув Кук. – Я теж пристаю на таке. Я приніс із собою дві оленячі шкури, от ми їх і проп'ємо. Не щодня ж вибори.

– То мені можна йти? – спитав Гекер.

– Ну, то йдіть, як хочете! Хто принесе сюди віскі? Пити в шинку я не дуже люблю, там якось непривітно. Ага, он уже несуть! Ну, то хильнемо, га? Бо цілу ніч сидіти тут тверезому не велика радість.

І пішли розповіді про мисливські пригоди, одна неймовірніша за одну. Найбільше відзначався Баренс.

– Слава Баренсові! – гукнув Картіс і нараз замовк. – Наче хтось стрельнув? – мовив по хвилі він.

– Так, мені теж учулося, – відповів Баренс. – Мабуть, Гекер. Біля соляниці, де він сьогодні ввечері засів, віддавна ніхто не полював, тож і не дивно, як йому щось трапиться.

– Гей, хто там є в хаті! – гукнув раптом чийсь голос знадвору, і собаки скажено загавкали.

– Хтось кличе, – мовив суддя.

– Гей, хто є в хаті! – повторив голос, цього разу так гучно, що навіть перекричав собак.

– Агов, що сталося?

– Винесіть світло!

– Хто там такий?

– Гасфілд із Спрінгкріку та його друзі. Можна у вас дістати соснини з живицею або кілька фунтів воску, щоб зробити великі смолоскипи?

– Можна, – відповів Істлі. – Правда, воску я не маю, зате соснини скільки завгодно. Тільки її треба спершу поколоти. А ви тим часом злазьте й заходьте до хати перепочити. Та цитьте, годі вам гавкати! – гримнув він на собак.

– Гасфілд? Який дідько вас заніс сюди серед ночі? – спитав суддя, що підійшов із Куком до дверей. – І хто то з вами?

– Мої друзі із Спрінгкріку, – відповів фермер і, перемовившись кількома словами зі своїми супутниками, зліз з коня та зайшов до хати.

– Добрий вечір. Є між вами хтось, що знав би броди через Фурш-ля-Фев і став би нам кілька годин за проводаря?

– А що скоїлося? Ви женетеся за кимось по сліду?

– Падлюки украли в мене вночі з середи на четвер шестеро коней, – сказав Гасфілд. – Добре, що я вранці ж зауважив, власне, ще вночі. Кілька коней, що паслися на леваді, прибігли додому. А вони тікають з пасовиська, тільки як їх налякають вовки або хтось чужий. Звичайно, в темряві я не міг напасти на слід, тож дочекався ранку, а вдосвіта скликав сусідів і гайда навздогінці. Сліди чіткі, але скоро вони розділилися, три пішли праворуч, а три ліворуч. Біля струмка вони знову з'єдналися й повели лісом до річки, аж поки досягли дороги. Мабуть, там вони були вчора ввечері. Далі злодії нахабно їхали дорогою. І, либонь, аж як почало розвиднятися, звернули знову в ліс, щоб дати коням трохи перепочити й нагодувати їх. А що вони напевне перебралися через річку, то ми хотіли б узяти когось, хто знає брід, аби дарма не гаяти часу.

– Ви добре робите, що тримаєтеся сліду, – сказав Кук, – бо завтра вранці неодмінно буде дощ. Сонце сідало на негоду.

– Я й сам так думаю, – відповів Гасфілд. – Тим паче нам треба поскоритися. Годі колоти, Істлі, з нас вистачить. Якщо злодії цілу ніч їхатимуть дорогою, а я певен цього, то ми їх удосвіта наздоженемо, принаймні будемо недалеко від них.

– Чого б то вони мали їхати дорогою? – сказав Картіс. – Адже вони тільки одним побитом можуть утекти від вас, якщо ви справді не зразу погналися за ними, – дістатися до річки Арканзасу.

– Це правда, – задумливо мовив Гасфілд. – Ну, та побачимо, як переберемося на той берег Фурш-ля-Фев.

– Якби можна було знайти індіянина, – сказав суддя. – Він чудово вміє читати сліди й дуже допоміг би. Але хтозна, де він тиняється.

– Чи то ми, бува, не його зустріли нагорі біля соляниці? Говорив каліченою англійською мовою. Але вже смеркало, й ми не роздивилися його обличчя.

– Ні, то німець. А хіба сліди йшли тудою?

– Так. Злодії, певне, десь зовсім близько. Він сказав, що бачив двох чоловіків, тільки не впізнав їх. Але постать одного видалася йому дуже знайомою. Ви подумайте, двоє бандитів украли аж шістьох коней!

– І хто б то міг бути? – міркував уголос суддя. – Я анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що до цього діла доклав рук негідник Котон. Його недавно десь тут бачили. Уже й наказа про його арешт виписано. Та він, видно, щось пронюхав, бо раптом зник. Принаймні на очі не показується.

– Ну, йому від каторги не втекти, – озвався Сміт.

– Від каторги? – сердито мовив Гасфілд. – Ви думаєте, ми будемо з ним морочитись, як спіймаємо з кіньми? Ось бачите? – Він витяг з кишені тонку мотузку із суканої шкіри й показав судді. – Не буду я Гасфілд, коли не повішу падлюку на тому ж дереві, під яким його застукаю. Треба нам самим до них узятися, а то вони надто розперезалися.

– А закони? – похитав головою суддя.

– Законів хай дотримуються там, де їх видавали, – в містах. А в нас, у лісі, зовсім інше діло. Доки нам доводиться захищатися самим, доти ми й судитимем по-своєму. То хто їде зі мною?

Кук, Картіс і ще кілька чоловіків миттю осідлали коней і вирушили в дорогу. Попереду їхав Картіс. Він, як давній поселенець, знав тут кожну стежку й скоро вивів їх на шлях, що з півночі на південь перетинав округу. Переслідувачі поїхали ним і незабаром побачили кінські сліди. Гасфілд запевняв, що впізнав би їх серед тисячі інших.

Небо тим часом захмарилось, і почав сіяти дрібний, дошкульний дощ. Та хоч він геть намочив вершників, проте слідів не змив.

АСОВАУМ ТА ЙОГО СКВО. ВЕСТОН І КОТОН НЕТЕРПЛЯЧЕ ЧЕКАЮТЬ НА СВОЇХ СПІЛЬНИКІВ

Саме тоді, коли відбувалися вибори, Асоваум, чи Перната Стріла, із ковдрою за спиною та рушницею через плече мовчки простував угору берегом річки. За ним ішла Алапага, його скво. Вона несла за індіянським звичаєм кухонне причандалля, а також вовняну ковдру й дві сухі оленячі шкури. її чоловік і пан нечутно ступав по траві, пильно озираючи обидва береги річки, немов чогось шукав і ніяк не міг знайти.

Коли Асоваум піднявся, на його думку, вже досить високо, то вернувся й знову почав свої пошуки, так само марно, як і перше.

– Правда ж, це те дерево, що до його коріння завжди був прив'язаний човен? – спитав він нарешті й зупинився.

– Асоваум же бачить знак на корі, де був прип'ятий човен, – відповіла Алапага.

– А його немає, – сказав Асоваум. – Нам доведеться переплисти, якщо ми хочемо отаборитися на тому боці.

Алапага мовчки скинула свою ношу, скотила з чоловіком у воду дві деревини, щоб на них покласти своє немудре майно й сухим переправити через річку, і скоро вже обоє видряпувались на стрімкий противний берег.

– А куди хоче йти Алапага? – спитав індіянин.

– За півмилі вгору по річці ми поминули дорогу. Вона веде до хати містера Малінса. Там завтра містер Раусон казатиме проповідь. Може, Асоваум хоч раз послухає блідолицього чоловіка? Він гарно говорить. Слова його, як мед, а серце чисте, як осіннє небо!

– Алапаго, було б краще, якби ти… але що то?

Вони почули, як тихо зашаруділо сухе листя, й відразу по тому з гущавини вийшов стрункий олень, підняв угору гарну голову й оглянувся спокійно й упевнено, не маючи гадки про небезпеку. Асоваум, як тільки зачув шурхіт листя, взяв у руки рушницю. Тепер він поволі націлився, і ту ж мить олень, влучений кулею, підскочив і впав, конаючи, на траву.

– Добре! – сказав Асоваум, спокійно ладуючи рушницю. – Дуже добре. Містер Гарпер не має м'яса, а він хворий і сам не може піти на полювання. Алапага понесе йому м'яса.

– Хіба Асоваум не знає, що я йду слухати слово боже? – прошепотіла індіянка.

– Був час, – почав Асоваум, похмуро дивлячись поперед себе, – коли Алапага дослухалася до голосу Пернатої Стріли й задля нього забувала й про шум дерев у лісі, й про пташині співи. Був час, коли вона відверталася від бога блідолицього чоловіка й здіймала руки до Маніту червоношкірих. Був час, коли вона плела для свого чоловіка священний пояс і таємничими знаками накликала йому щастя на ловах. Той час минув. Алапага померла, і замість неї з'явилася християнка – Марія, її вухо замкнене – вона не чує. Але ще дужче замкнене її серце – вона не відчуває.

– Асовауме! – тихим, благальним голосом мовила красуня-індіянка. – Асовауме, не гнівайся. Наше життя коротке, а я бачу перед собою найкраще, найщасливіше прийдешнє. О, ти не знаєш, який чудовий рай білих! І ти хочеш відібрати мені те, що я ще в цьому житті маю святого й вартісного, крім обов'язків до тебе!

– Ні, – мовив Асоваум. – Хай Алапага йде служити богові білих – що вже є, те є.

– А ти так і не хочеш послухати святого чоловіка, вустами якого промовляє сам Маніту?

Асоваум хотів щось відповісти, однак, видно, пересилував себе. Він узяв рушницю на плече й сказав:

– Алапага не може тільки молитися, вона хоче ще й їсти. Недалеко звідси на березі річки стоїть порожня хижка. Ми перенесемо туди м'ясо, й Алапага сьогодні ввечері покоптить його. Цю ніч вона там переночує, а вранці їй уже буде недалеко йти до селища білих, де блідолиций чоловік розповідатиме про свого бога.

– А як же Асоваум?

– Асоваум пообіцяв містерові Гарперові розшукати його сина. І він дотримає слова. Білі люди говорять лихе про свого брата, бо не бачать під собою слідів його ніг. Він зараз далеко, але має повернутися, а винні будуть мовчати й кивати на нього.

– Містер Раусон казав, що Гарперів небіж убив брата, а потім пограбував його.

– Блідолиций чоловік бреше! – крикнув індіянин і випростався. Скроні йому почервоніли, очі палали гнівом. – Блідолиций чоловік бреше! – ще раз сказав він. – І – знає це!

– Асоваум гнівається на християнина, бо той відвернув Алапагу од віри її батьків. Асоваум чесний і шляхетний, він нікого не стане ганити за те, що той думає не так, як він сам.

– Нумо понесемо м'ясо до хижки, – урвав мову індіянин. – Уже пізно. Асоваумові, доки смеркне, треба ще здолати багато миль.

Він вправною рукою вичинив забитого оленя, узяв його на плечі й мовчки рушив далі берегом. Ішли вони довго й нарешті досягли порожньої халупи. Асоваум заніс м'ясо до середини. Двері були зірвані з дерев'яних завісів і лежали перед порогом. Асоваум озирнувся довкола й сказав:

– Халупа ще добра, і Алапага матиме на ніч захисток. Як вона вернеться з своєї побожної виправи, то занесе м'ясо до хати містера Гарпера. Асоваум повернеться до неї, перше ніж двічі зійде сонце.

І, похиливши голову, він мовчки подався в ліс.

Алапага ж заходилася робити те, що їй звелів чоловік. Настругала зграбним томагавком, що висів їй при боці, тоненьких рожнів сушити на них м'ясо, наносила дров і розпалила багаття, щоб і дичина коптилася і в хатині було тепло, потім нарізала м'ясо стяжками, понастромляла його на рожни й розвішала над полум'ям.

В той самий час за півмилі вище на протилежному березі вийшов із кущів юнак і нетерпляче глянув через річку, немов чекав на когось.

Скоро біля нього з'явився ще один чоловік. Він був закутаний у вовняну ковдру, на лоба насунув старого фетрового капелюха, а під пахвою тримав рушницю, щоб не замочити її в росу. Чоловік той тихо підійшов до юнака і, усміхаючись, спитав:

– Що, Вестоне, довго час тягнеться, га? Ви змерзли. Чого ж ви не взяли ковдри? Я ж вам казав. Нічого ще не чути?

– Не чути, – похмуро відповів той. – Якщо мені доведеться чипіти тут цілу ніч без ковдри й вогню, то я до ранку дам дуба.

– О, то була б для судді втрата – щонайменше двадцять доларів! – Котон, бо то був він, засміявся. – А втім, я не думаю, що нам іще довго доведеться чекати. Раусон знає там кожен закуток, і Джонсон, мабуть, теж, отже ніякої халепи не повинно статися. А крім того, ви ж самі казали, що завтра вдень Раусон збирає в селищі людей на молитву. Тому, він зробить усе, що зможе, аби тільки вчасно прибути туди й не викликати ніякої підозри. Я не люблю того лицеміра, але в нашому ділі пін спритний. Видно, що походить з північних штатів.

– Тепер усюди тільки й мови, що про вбивство Гіскота, – сказав Вестон. – Певне, що його Браун уколошкав. Проте разом з ним називають і ваше прізвище.

– Моє? Отуди к чортовій матері! – До чого тут я? Та я того йолопа навіть не бачив зроду! Хоч би що де сталося, а звинувачують мене!

– А вам хіба не все одно? – мовив Вестон. – До того ж, вам на карб ставлять не вбивство, а гроші! Гіскот, буцімто, мав у кишені виторг за трьох добрих коней, чотириста чи п'ятсот доларів. І їх не стало.

– Слухайте, Вестоне, Браун же ніколи не мав з нами ніякого діла. То навіщо ж йому був той регулятор?

– Хіба я знаю? Жінки в селищі балакають, нібито Гіскот і Браун домагалися тієї самої дівчини. Того й полаялись. Але то все дурниці. Головне, що ми здихалися Гіскота. А хто його вбив і за віщо, нам байдуже.

– Ну, Гасфілд теж не дасть собі в кашу наплювати, і якщо він довідається про нас, буде нам непереливки. Я взагалі ще не знаю, як ми заплутаємо сліди, щоб ті пройди не злапали нас. А як попаде заєць вовкові в зуби, то пропала його шкурка.

– Не бійтеся, засміявся Вестон. – Раусон так хитро задумав справу, що хоч кого обдуримо. Дивіться: не доїжджаючи до річки, вони знову звернуть на дорогу.

– На дорогу? – здивувався Котон.

– Атож. На широку дорогу, щоб добре було видно сліди. Потім забредуть у річку й не виїдуть з неї.

– Як це? Не сидітимуть же вони в річці! А далі куди?

– Униз річкою, аж поки відпливуть далеко, а тоді знову на берег.

– Коні так довго не захочуть плисти.

– Того я й сховав он там човна. Он, бачите, прикритий в'язкою очерету! А там за ним ще один. З човнами ми чудово зможемо доправити коней до того місця, яке призначив Раусон. А звідти вже вам доведеться вести перед, бо я не знаю дороги на острів. Джонсон тим часом справить переслідувачів на хибний слід, і, якщо йому поталанить домогтися свого, ми будемо убезпечені, а надто, як завтра ще й дощ піде.

– Це все добре, тільки фермери із Спрінгкріку не такі дурні, щоб повірити, ніби ми з кіньми пурхнули в повітря.

– А нам і не треба, щоб вони так думали. Саме тепер і починається найцікавіше. Тут унизу, біля самої води, на камінні стоїть мій кінь, ваш…

– Мій?

– Ваш і двоє Джонсонових. Як тільки ми попливемо з пригнаними кіньми, Джонсон побреде з нашими трохи вгору – тут річка не дуже швидка. А біля переправи сяде на коня і чимдуж пожене табун дорогою, наче прямує до Гарячих Джерел. Якщо переслідувачі примчать аж завтра чи післязавтра, а до того ще й випаде добрий дощ, то все це буде непотрібне. Коли ж вони женуться слідом за… зайнятими кіньми – а це, либонь, так і є, – то вважатимуть сліди, що ведуть до броду, і сліди, що ведуть від броду, за ті самі й кинуться по них. А наздогнавши Джонсона, побачать, що коні зовсім не їхні. Джонсон скаже, начебто ні про що й гадки не має, і вони переконаються, що їхали по хибному сліду, та буде вже пізно.

– А як вони його не наздоженуть? – спитав Котон.

– Ще краще. Тоді він манівцями прижене коней на острів, продасть їх і повідомить, що скоро прибуде ще табун.

– Що? Продасть мого коня?

– Не будьте дурнем, Котоне, – засміявся Вестон. – По-перше, ви дістанете за нього гроші, а по-друге, вам треба звідси тікати якомога швидше.

– А до чого тут мій кінь?

– Я вас добре знаю і ніколи не повірю, що ви поїдете з округи на своєму власному коні.

– Ай справді, Вестоне… мудра думка. Я вже навіть наглядів собі коня.

– Слухайте, Котоне, я вас хочу щось спитатися. Я вже стільки разів чув про той острів, а тепер, мабуть, і сам там побуваю. Скажіть-но, що то воно, в дідька, за така місцина?

– Не можу вам розповісти, – таємниче мовив Котон. – То дуже заплутана історія. Скажу тільки, що він лежить на Міссісіпі і що його мешканці прихильні до нас. Сам я теж не бував там.

– На Міссісіпі лежить багато островів. Розкажіть докладніше! Яке його число? Ви ж знаєте, що на тій річці всі острови од верхів'я і аж до пониззя мають своє порядкове число?

– Ще б пак! – глузливо посміхнувся Котон. – Але ж я не маю права сказати його. Та ви скоро й самі про все дізнаєтесь. За кілька днів ми будемо там. А до того часу потерпіть. Що то?

– Цитьте! – сказав Вестон. – То пугач. Раусон теж мав крикнути пугачем. Про всяк випадок я відповім, усе одно тут нікого немає.

Він приклав пальці до рота і теж озвався пугачем.

Зненацька почувся тупіт копит, і відразу по тому на протилежному березі з'явилися ті, кого вони так нетерпляче ждали. Раусон і Джонсон помахали капелюхами на знак того, що все скінчилося щасливо.