Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]

14
Суспільство. – Погляд на Париж

Париж, грудень 1821 року

Коли до Революції я читав у книгах про смуту в історії різних народів, я не розумів, як можна було жити в ті часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не міг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибічників Ліги чи протестантів.

Революція показала мені можливість такого існування. У критичні хвилини люди відчувають приплив життєвих сил. У суспільстві, яке розпадається і складається наново, боротьба двох геніїв, зіткнення минулого з майбутнім, змішання колишніх і нових звичаїв створюють хистку картину, яка не дає нудьгувати ні хвилини. На волі пристрастей і характери виявляються з такою силою, якої не знає місто з упорядкованим життям. Порушення законів, забуття обов’язків, звичаїв і правил пристойності, навіть небезпеки роблять це сум’яття ще більш захоплюючим. Рід людський розгулює вулицями, влаштувавши собі канікули і позбувшись педагогів; на мить він повертається до природного стану і знову починає відчувати потребу суспільних шор, лише потрапивши під гніт нових тиранів, народжених вольністю.

Суспільство 1789 і 1790 років найбільше схоже на архітектуру часів Людовіка XII і Франциска I, де грецькі ордери змішувалися з готичним стилем, а коли бути ще точнішим – на купу уламків усіх століть, які після Терору громадились абияк у монастирі Малих августинців: різниця лише в тому, що осколки, про які я веду мову, були живими і невпинно змінювали свою зовнішність. У всіх куточках Парижа відбувалися літературні зборища, створювались політичні товариства, ставилися вистави; майбутні світила тинялися в натовпі нікому не відомі, як душі, які ще не побачили світла, на березі Лети. Я бачив маршала Гувьона Сен-Сіра на кону театру Маре у «Злочинній матері» Бомарше. Люди поспішали з клубу фельянів до клубу якобінців, з балу і з картярні до Пале-Руаяль, з трибуни Національних зборів на трибуну просто неба. На вулицях не було просвітку від народних депутацій, кавалерійських пікетів та піхотних патрулів. Поряд з людиною у французькому фраку, в напудреній перуці, зі шпагою при боці і капелюхом під пахвою, у вузьких черевиках і шовкових панчохах, йшла людина з коротко обстриженим волоссям без пудри, в англійському фраку й американській краватці. У театрах актори оголошували зі сцени новини; партер співав патріотичні куплети. Животрепетні п’єси привертали юрби народу: на сцену виходив абат, із зали йому гукали: «Довгополий! Довгополий!» Абат відповідав: «Панове, хай живе нація!» Послухавши, як простолюд горланить: «На ліхтар аристократів!» – французи бігли до Опери Буф слухати Мандіні та його дружину, Віґаноні і Роведіно; повитріщавшись на страту Фавраса, йшли милуватися грою пані Дюґазон, пані Сент-Обен, Карліни, крихітки Обів’є, мадемуазель Конта, Моле, Флері і Тальма, який робив перші кроки.

Бульвар Тампль, Італійський бульвар, що його звичайно називали Кобленцем, алеї саду Тюїльрі були запруджені розкішно вбраними жінками: там красувалися три дочки Ґретрі, біло-рожеві, як і їхнє вбрання: незабаром усі три померли. «Вона заснула назавжди, – мовив Ґретрі про старшу дочку, – сидячи у мене на колінах, така ж гарна, як і за життя». Безліч карет борознили перехрестя, де джеркотали санкюлоти, а біля дверей якого-небудь клубу красуня пані де Бюффон чекала у фаетоні герцога Орлеанського.

Вишуканість і смак аристократичного суспільства ще зберігалися в особняку Ларошфуко, на вечірках у пані де Пуа, пані д’Енен, пані де Симіан, пані де Водрей, у вітальнях деяких великих чиновників судового відомства, що залишилися відчиненими. Салони пана Неккера, пана графа де Монморена та деяких інших міністрів, де порядкували пані де Сталь, герцогиня д’Еґійон, пані де Бомон і пані де Серійї, являли собою повне зібрання славних осіб нової Франції та цілковиту свободу нових звичаїв. Черевичник у мундирі офіцера національної гвардії на колінах знімав мірку з вашої ноги; чернець, який щоп’ятниці одягається в чорну або білу рясу, в неділю надягав круглого капелюха й сюртук; голений капуцин читав у шинку газету; у колі навіжених жінок з’являлася сувора черниця – тітонька або сестра, вигнана з монастиря. Юрби відвідували ці відкриті світові монастирі, як мандрівці проходять у Ґранаді спорожнілими залами Альгамбри або зупиняються в Тибурі під колонами храму Сивіли.

Поза цим – багато поєдинків і любовних пригод, тюремних романів і політичної дружби, таємних побачень серед руїн, під ясним небом, у поетичному спокої природи; далекі прогулянки, безмовні, на самоті, що переплітаються з вічними клятвами й нескінченними ласками, тим часом як вдалині гуркотить мінливий світ, глухо гомонить поруйноване суспільство, загрожуючи потривожити своїм падінням тих, хто втішається блаженством під покровом історії. Гублячи одне одного з очей на добу, люди не були певні, що зустрінуться знов. Одні простували революційним шляхом, другі готувалися до громадянської війни, треті від’їжджали на береги Огайо, озброївшись планами замків, які вони збудують у краю дикунів; четверті вступали до армії принців – усе це з легким серцем, часто без копійки в кишені; роялісти стверджували, що все закінчиться цими днями ухвалою парламенту, патріоти, такі ж легковажні у своїх сподіваннях, проголошували, що разом з царством свободи настане царство миру і щастя. На вулицях виспівували:

 
В Аррасі свічку ми знайшли,
З Провансу смолоскип взяли.
Всю Францію вогонь пойняв,
Та тільки світла мало дав.
І свічка, й смолоскип чадять —
Не гаючись їх треба втять!
 

Ось якої думки були французи про Робесп’єра і Мірабо! «Будь-якій земній владі, – говорив Л’Етуаль, – легше зарити сонце в землю або посадити його до ями, ніж заткнути рота французькому народові».

Над цими руйнівними святкуваннями височів палац Тюїльрі – гігантська в’язниця, повна засуджених. Засуджені до смертної кари також розважалися іграми, чекаючи на візок, стрижку, червону сорочку, яку кат повісив сушитися, а за вікнами виблискували сліпучими вогнями парадні покої королеви.

Тисячі брошур і газет плодилися не щодня, а щогодини; сатири й поеми, пісеньки з «Діянь апостолів» відповідали «Другові народу» або «Поміркованому» – газеті монархічного клубу, яку видавав Фонтан; Малле дю Пан, що відповідав за політичний розділ у «Меркюр», розходився в поглядах з Лагарпом і Шамфором, що завідували літературною частиною тієї ж газети. Шансенец, маркіз де Бонне, Рівароль, Мірабо молодший (Гольбейн шпаги, котрий очолив на Рейні ескадрон гусарів Смерті), Оноре Мірабо старший, обідаючи разом, задля втіхи малювали карикатури і складали «Маленький альманах великих людей», після чого Оноре йшов у Національні збори закликати до запровадження військового стану або арешту майна духівництва. Заявивши, що покине Національні збори тільки під натиском багнетів, він їхав до пані Же і проводив у неї ніч. Егаліте викликав диявола в кар’єрах Монружа і повертався до саду Монсо очолити оргії, де розпорядником виступав Лакло. Майбутній царевбивця ні в чому не поступався своїм предкам: наскрізь продажний, втомившись від розгулу, він робив ставку на вгамовування честолюбства. Постарілий Лозен вечеряв у своєму маленькому будиночку біля застави дю Мен з танцівницями з Опери, яких один поперед одного пестили добродії де Ноай, де Діллон, де Шуазель, де Нарбонн, де Талейран та ще кілька тодішніх джиґунів – мумії двох чи трьох з них дожили до нашого часу.

Більшість придворних, наприкінці правління Людовіка XV і за часів Людовіка XVI відомих своєю аморальністю, стали під триколірні прапори: майже всі вони билися в Америці і заплямували свої орденські стрічки республіканськими кольорами. Революція шанувала їх, поки не набрала силу; вони навіть зробилися першими генералами її армій. Герцог де Лозен, романтичний коханець княгині Чарторизької, дамський догідник з великої дороги, ловелас, який, висловлючись шляхетною і цнотливою мовою двору, мав одну, потім мав іншу, – герцог де Лозен став герцогом де Біроном, командувачем військ Конвенту у Вандеї: яка ницість! Барон де Безанваль, брехливий і цинічний викривач розбещеного світу, остання спиця в колісниці здитинілої старої монархії, цей огрядний барон, що зганьбив себе в день взяття Бастилії, врятований паном Неккером і Мірабо лише за його швейцарське походження: яке убозтво! Що за люди – і в яку епоху! Коли Революція вбилася в силу, вона з презирством відкинула легковажних зрадників трону; раніше їй потрібні були їхні пороки, тепер були потрібні їхні голови: вона не гребувала ніякою кров’ю, навіть кров’ю пані Дюбаррі.

15
Що я робив у цей галасливий час. – Мої самотні дні. – Мадемуазель Моне. – Ми з паном де Мальзербом виробляємо план моєї подорожі до Америки. – Бонапарт і я, невідомі молодші лейтенанти. – Маркіз де Ла Руері. – Я відпливаю із Сен-Мало. – Останні думки, навіяні розлукою з батьківщиною

Париж, грудень 1821 року

‹Політичні події 1790 року›

У моєму полку, що стояв у Руані, дисципліна зберігалася досить довго. Він придушив народні заворушення, що почалися через страту актора Бордьє, останньої жертви королівського суду; якби Бордьє прожив ще добу, він із злочинця перетворився б на героя. Врешті-решт серед солдатів наваррського полку спалахнуло повстання. Маркіз де Мортемар емігрував; офіцери наслідували його приклад. Я не приймав і не відкидав нових думок; не схильний ні засуджувати їх, ані служити їм, я не захотів ні емігрувати, ні залишатися на військовій службі: я подав у відставку.

Вільний від усіх зобов’язань, я вів досить запеклі суперечки, з одного боку – з братом і з президентом де Розамбо, з другого – з Женґене, Лагарпом і Шамфором. З часів моєї юності всі нарікали на те, що я не приєднуюсь ні до якої партії. До того ж з піднятих тоді питань для мене важливі були тільки загальні ідеї про свободу і гідність людини; мені було нудно переходити в політиці на особистості; справжнє моє життя розгорталося у вищих сферах.

Вулиці Парижа, день і ніч запруджені людьми, не схиляли до прогулянок. Щоб повернутися в пустку, я став шукати прихистку в театрі: затиснувшись у кутку ложі, я під акомпанемент віршів Расіна, музики Саккіні або танців оперних красунь линув думками десь далеко. Не менше двадцяти разів поспіль я терпляче слухав у Італійській опері «Синю бороду» і «Загублений черевичок», терплячи нудьгу заради того, щоб її позбутись, немов сич у стінній ніші; монархія падала, але я не чув ані тріскоту вікових склепінь, ані водевільного нявкання, ані громового голосу Мірабо на трибуні, ані голосу Колена, що співав на театрі своїй Бабетті:

 
Хай вітер, дощ і сніг шумлять над нашим краєм:
Хоч ніч, як море, жде, її ми скоротаєм.
 

Начальник копалень пан Моне та його юна донька, посланці пані Женґене, кілька разів порушували мою дикунську самотність: мадемуазель Моне сідала в першому ряду ложі; я, напівзадоволений-напіврозсерджений, влаштовувався позаду неї. Не знаю, чи подобалася вона мені, чи кохав я її, але я страшенно її боявся. Коли вона йшла, я засмучувався і водночас радів, що більше не побачу її. Все ж таки іноді я робив над собою зусилля і заходив до неї, щоб супроводжувати її на прогулянці: вона спиралася на мою руку, і я, мабуть, легенько стискав її лікоть.

Мене посіла думка вирушити до Сполучених Штатів: мені треба було придумати корисну мету для моєї подорожі; я зголосився відкрити (як я вже говорив у цих «Записках» та деяких інших своїх творах) північно-західний прохід. План цей мав на собі ознаку моєї поетичної натури. Усім було до мене байдуже; як і Бонапарт, я був тоді бідним, нікому не відомим молодшим лейтенантом; обидва ми починали в один час і в однаковій невідомості: я завойовував свою славу в самоті, він бився за свою серед людей. Оскільки я так і не покохав жодної земної жінки, сильфіда моя все ще посідала в ті дні мою уяву. Я розкошував, здійснюючи разом з нею фантастичні подорожі просторами Нового Світу. Минуло трохи часу, і на лоні чужої природи, під покровом флоридських лісів квітка мого кохання, безіменний привид армориканських лісів дістав ім’я Атала.

Пан де Мальзерб запаморочив мені голову розмовами про цю подорож. Вранці я приходив до нього: уткнувшись носом у географічні карти, ми порівнювали різні зображення арктичного небозводу, прикидали відстань від Берінґової протоки до Гудзонової затоки, читали оповіді англійських, голландських, французьких, російських, шведських, данських мореплавців і мандрівців; довідувалися про сухопутні дороги, що ведуть до берега полярного моря, обговорювали майбутні труднощі, необхідні застережні заходи проти суворого клімату, нападу хижаків та браку харчів. Ця чудова людина говорила: «Коли б я був трохи молодший, я поїхав би з вами, щоб не бачити злочинів, підлості і божевілля, яке тут коїться. Але в мої літа треба помирати вдома. Неодмінно пишіть мені з кожним кораблем, повідомляйте про ваші успіхи та відкриття: я доповідатиму про них міністрам. Який жаль, що ви не знаєте ботаніки!» Під впливом цих розмов я починав перегортати Турнефора, Дюамеля, Бернара де Жюссьє, Грю, Жакена, словник Руссо, довідники з ботаніки; я поспішав до Королівського саду і вже уявляв себе новим Ліннеєм.

Нарешті, в січні 1791 року я зрозумів, що настав час серйозно взятися до виконання задуманого. Хаос посилювався: досить було мати аристократичне ім’я, щоб зазнати гонінь; чим чесніші й поміркованіші погляди ви сповідували, тим більше підозр і переслідувань накликали на себе. Отже, я рушив у дорогу: залишивши брата і сестер у Парижі, я поїхав до Бретані.

У Фужері я зустрів маркіза де Ла Руері: я попросив у нього листа до генерала Вашинґтона. Полковник Арман (як називали маркіза в Америці) відзначився у Війні за незалежність. У Франції він прославився завдяки роялістській змові, що прирекла на такі зворушливі жертви родину Дезій. Він загинув, готуючи цю змову, тіло його викопали із землі і впізнали на погибель тим, хто давав йому притулок і був йому другом. Суперник Лафаєта і де Лозена, попередник Ларошжаклена, маркіз де Ла Руері був гостріший на язик за них: він бився на дуелі частіше, ніж перший, він викрадав актрис з Опери, як другий, він став би товаришем по зброї третьому. Він прочісував бретонські ліси в компанії американського майора і мавпи, що сиділа на крупі його коня. Реннські студенти-правознавці любили його за сміливість вчинків і вільнодумство: він був одним з дванадцяти бретонських дворян, ув’язнених до Бастилії. Він мав граціозний стан і вишукані манери, привабливу зовнішність, привітне обличчя і був схожий на портрети молодих сеньйорів – прибічників Ліги.

Я вибрав для відплиття Сен-Мало, щоб попрощатися з матусею. У третій книзі моїх «Записок» я вже розповідав, як проїздив через Комбурґ і які почуття тіснилися в моїх грудях. Я провів у Сен-Мало два місяці, готуючись до подорожі: колись я так само готувався до від’їзду до Індії.

Я домовився з капітаном на ім’я Дежарден: він мав переправити до Балтимора абата Наго, настоятеля семінарії Святого Сульпіція та кількох семінаристів. Чотири роки тому я більше порадів би таким супутникам: з правовірного християнина, яким я був тоді, я встиг перетворитися на вільнодумця, тобто вільнодурня. Цю зміну в моїх релігійних переконаннях зробили філософські книги. Я щиро вірив, що релігійний дух однобічний, що, хоч як би високо він здіймався, є істини, для нього недосяжні. Ця дурна гординя збивала мене з правдивого шляху: у недоліках, що обтяжували філософію, я звинувачував релігію: недалекий розум думає, що все бачить, якщо дивиться усіма очима; вищий розум готовий заплющити очі, бо все бачить внутрішнім зором. Зрештою була ще одна річ, яка мене засмучувала: безпричинний відчай, що жив у глибині мого серця.

Завдяки листу мого брата я пам’ятаю дату мого від’їзду: він написав матері з Парижа про смерть Мірабо. Через три дні після одержання цього листа я зійшов на корабель, де вже був мій багаж. Підняли якір – урочиста мить у житті моряків. Коли лоцман провів нас через фарватер і покинув судно, сонце вже сідало. Погода стояла похмура, віяв вологий, теплий вітер, і хвилі важко билися об рифи на відстані кількох кабельтових від борту.

Погляд мій був прикутий до Сен-Мало; там на березі плакала моя мати. Я бачив бані й дзвіниці церков, де молився разом з Люсіль, стіни, вали, форти, вежі, обмілини, де минуло моє дитинство; я залишав шматовану чварами батьківщину саме в час, коли вона втратила людину, якої ніхто не міг замінити. Я відпливав, однаково не впевнений у долях моєї країни і в моїй власній долі: хто загине раніше – Франція чи я? Чи побачу я коли-небудь рідний берег і своїх рідних?

Штиль і ніч зупинили нас на виході з гавані; місто і маяки запалили вогні: ці вогники, що мерехтіли під батьківською стріхою, здавалося, слали мені усмішку і прощальний привіт, освітлюючи мою дорогу серед скель, чорних хвиль і сутінків ночі.

Я віз із собою тільки молодість та ілюзії; я покидав світ, чий порох зневажав і чиї зірки полічив, щоб вирушити у світ, чиї землі і небо були мені невідомі. Що чекало на мене, якби я досяг мети своєї подорожі? Я загубився б на гіперборейських берегах, і, цілком імовірно, роки розбрату, що з таким гуркотом розчавили стільки поколінь, упали б на мою голову без шуму; можливо, суспільство змінило б своє обличчя без моєї участі. Я, мабуть, ніколи б не відчув згубної схильності до писання; ім’я моє залишилося б невідомим або заслужило одне з тих тихих визнань, які не досягають слави, не викликають заздрості, але дарують щастя. Хто знає, чи перетнув би я тоді ще раз Атлантичний океан, чи не вважав би за краще влаштуватися у відкритій і вивченій мною глушині і жити там, як завойовник на завойованих землях.

Але ні! мені судилося повернутись на батьківщину, щоб пережити нові знегоди, щоб стати зовсім іншою людиною. Цьому морю, в лоні якого я народився, судилося стати колискою мого другого життя; воно несло мене в мою першу подорож, леліючи, немов годувальниця, повірниця моїх перших прикрощів і радощів.

Безвітря тривало; відплив виніс нас у відкрите море, берегові вогні поступово згасли. Змучений роздумами, неясними жалями і ще більш неясними надіями, я спустився в каюту; я ліг на підвісне ліжко, яке погойдувалося під плескіт хвилі, що гладила борт корабля. Піднявся вітер; матроси розпустили вітрила, вони понадимались, і, коли вранці я піднявся на верхню палубу, французький берег уже зник з очей.

Так змінилася моя доля: «Знов у море!» Again to sea! (Байрон)

Книга шоста

Переглянуто в грудні 1846 року

1
Пролог
Лондон, квітень – вересень 1822 року

Через тридцять один рік після мого відплиття до берегів Америки в чині молодшого лейтенанта я відплив до Лондона з паспортом, складеним у таких висловах: «Пропуск, – свідчив цей документ, – його милості віконта де Шатобріана, пера Франції, королівського посла при дворі Його величності короля Великої Британії, і т. ін., і т. ін.». Ніякого опису прикмет; передбачалося, що особу такого високого рангу повсюдно знають в обличчя. Пароплав, найнятий для одного мене, доправляє мене з Кале у Дувр. Коли 5 квітня 1822 року я ступаю на англійську землю, мене вітає гарматний залп. Комендант форту присилає до мене офіцера, щоб виставити коло моїх дверей почесну варту. Хазяїн і прислуга готелю «Shipwright-Inn» [17]17
  Готель корабельників (англ.).


[Закрыть], де я зупинився, вийшли мені назустріч з непокритими головами і завмерли, стоячи струнко. Дружина мера від імені найвродливіших жінок міста запросила мене на вечірку. Пан Біллінґ, службовець мого посольства, вже чекав на мене. Обід з велетенських риб та гігантських кавалків яловичини відживив сили пана посла, який зовсім не був голодний і нітрохи не втомився. Народ, що зібрався під моїми вікнами, зустрів мене вигуками huzza [18]18
  Ура (англ.).


[Закрыть]! Той самий офіцер, що був недавно, повернувся і, незважаючи на мої протести, виставив коло моїх апартаментів вартових. Назавтра, роздавши купу грошей, що належать моєму повелителю королю, я вирушаю до Лондона під гарматні сальви; я їду в легкій кареті, запряженій четвериком прекрасних рисаків, якими правлять два елегантні жокеї. Мої люди їдуть слідом в інших каретах; вістові в моїх лівреях супроводжують кортеж. Ми минаємо Кентербері, привертаючи погляди Джона Булля та сідоків зустрічних екіпажів. У Блек-Хіті, де раніше в заростях вересу ховалися злодії, тепер виросло село. Незабаром перед моїми очима постає гігантський ковпак диму, що накриває центр Лондона.

Занурившись у безодню вугільної пари, як в одну з пащ Тартару, проїхавши через усе місто, вулиці якого я впізнавав, я під’їхав до будинку посольства на Портленд-Плейс. Повірений у справах пан граф Жорж де Караман, секретарі посольства пан віконт де Марселлюс, пан барон Е. Деказ, пан де Буркене, а також посольські службовці зустрічають мене з благородною чемністю. Всі воротарі, консьєржі, слуги, посильні чекають на хіднику перед воротами. Мені подають візитні картки англійських міністрів та іноземних послів, яких уже сповіщено про мій приїзд.

17 травня благословенного року 1793 від Різдва Христового я, смиренний і невідомий мандрівець, що прибув з острова Джерсі, висів у Саутгемптоні з тим, щоб попростувати до цього самого міста Лондона. Дружині мера до мене було байдуже; а мер, Вільям Сміт, видав мені 18-го числа подорожню до Лондона, до якої був доданий Alien-bill [19]19
  Тут: паспорт для чужоземця (англ.).


[Закрыть]. Опис моїх прикмет англійською звучав так: «Франсуа де Шатобріан, французький офіцер емігрантської армії (french officer in the emigrant army), п’яти футів чотирьох дюймів зросту (five feet four inches high), худорлявий (thin shape), з каштановим волоссям і бакенбардами (brown hair and fits)». Я скромно розділив з кількома матросами найдешевший екіпаж; я міняв коней у найжалюгідніших тавернах; бідний, хворий, нікому не відомий, я в’їхав у славне і прекрасне місто, де верховодив пан Пітт; мені належало поселитися на критому дранкою горищі, яке за шість шилінгів на місяць винайняв для мене один бретонський родич у кінці маленької вулички, що виходила на Тоттенхем-Курт-Роуд.

 
Хай у шанобі і достатку,
Та живете тепер не так ви,
Як у щасливі ті роки! [20]20
  Вольтер. Послання до Філіди.


[Закрыть]
 

Нині, одначе, Лондон обіцяє мені іншу невідомість. Моя політична діяльність відсунула в тінь мою літературну славу; у всіх трьох королівствах немає жодного дурня, який не віддав перевагу б посланцеві Людовіка XVIII над автором «Генія християнства». Побачимо, як обернеться справа після моєї смерті або після того, як я перестану заміщати пана герцога Деказа при дворі Георга IV, – спадкоємність така ж дивна, як і решта подій мого життя.

Опинившись у Лондоні як французький посол, я над усе полюбив, залишивши карету на розі якого-небудь скверу, пішки обходити вулиці, де колись гуляв, бідні простонародні передмістя, де знаходять собі пристановище бідолахи, об’єднані спільними стражданнями, заходити до невідомих притулків, які я часто відвідував з товаришами в нещасті, не знаючи, чи буде в мене завтра шматок хліба, – це я, кому в 1822 році подають на обід три або чотири переміни страв. У всіх цих жалюгідних убогих халупах, двері яких давніших літ були мені відчинені, я бачу тільки незнайомі обличчя. Мені вже не потрапляють на очі мої співвітчизники, яких легко впізнати по жестах, ході, фасоні й старезності вбрання; я більше не зустрічаю мучеників-священиків, що носять маленькі комірці, великі трикутні капелюхи, довгі потерті чорні рединготи, – їм кланялися колись перехожі-англійці. За час моєї відсутності в Лондоні проклали широкі вулиці, звели палаци, побудували мости, насадили бульвари; за Портленд-Плейс, на місці лук, де паслися череди корів, тепер розбито Ріджентс-парк. Кладовище, що виднілося із слухового віконця одного з горищ, де я мешкав, зникло – його заступила садова альтанка. Коли я вирушаю до лорда Ліверпуля, я заледве впізнаю місце, де стояв ешафот Карла I; що ближче підступають до статуї Карла II нові будинки, то безповоротніше стираються з пам’яті видатні події минулого.

Як бракує мені, котрий втішається нинішньою жалюгідною пишнотою, цього світу мук і сліз, цієї пори, коли прикрощі мої зливалися з прикрощами цілого поселення знедолених! Отже, правда, що все минає, що навіть знегодам, як і благоденству, приходить кінець? Що сталося з моїми братами по вигнанню? Одні померли, що ж до інших – то кожен пішов своїм шляхом: як і я, вони проводжають в останню дорогу рідних та близьких; вони нещасніші на рідній землі, ніж були на чужій. Хіба на цій чужій землі ми не мали своїх зібрань, своїх розваг, своїх свят і – щонайперше – хіба ми не були молоді? Матері родин, дівчата, що почали життя в убогості, віддавали плід тижневої тяжкої праці, щоб розвеселити себе танцями, які танцюють в їх рідному краю. Знайомства зав’язувалися під час вечірніх розмов після трудового дня, на дерні Хемстеда і Прімроз-Хілла. Ми своїми руками прикрашали старі халупи і перетворювали їх на каплиці, де молилися 21 січня і в день смерті королеви, з хвилюванням слухаючи надгробну промову нашого сусіда – кюре-вигнанця. Ми гуляли берегом Темзи, то дивлячись, як входять у доки кораблі, завантажені всіма багатствами світу, то милуючись сільськими будиночками Річмонда, – ми, такі бідні, ми, позбавлені батьківської стріхи: це було справжнє блаженство!

Раніше в Англії, коли я повертався додому, мене зустрічав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи від холоду, відчиняв мені двері нашого горища, освітлюваного замість лампи місячним світлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моїм, і вкривався своєю благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 році, мене зустрічають дві шеренги лакеїв, за ними чекають п’ять або шість шанобливих секретарів. Супроводжуваний зливою титулів: монсеньйоре, мілорде, ваша світлосте, пане посол, – я входжу до вітальні, оббитої золотом і шовком.

– Благаю вас, панове, залиште мене! Досить цих «мілордів»! Що ви від мене хочете? Йдіть веселитися до канцелярії, не звертайте на мене уваги. Ви думаєте, я сприймаю серйозно весь цей маскарад? Ви маєте мене за дурня, який вважає, що, змінивши вбрання, змінює і природу? Ви повідомляєте мене, що незабаром прибуде маркіз Лондондеррі, що про мене розпитував герцог Веллінґтон, що по мене присилав пан Каннінґ; леді Джерсі чекає мене на обід разом з паном Брумом; леді Гвідір кличе в Оперу і сподівається побачити мене в своїй ложі о десятій вечора; леді Менсфілд просить пошанувати своєю присутністю нічне святкування в Елмекській залі.

Даруйте! куди мені діватися? хто звільнить мене? хто позбавить цих переслідувань? Де ви, золоті дні моєї убогості і самоти! Де ви, товариші у вигнанні? До мене, давні друзі, що ділили зі мною похідне ліжко і солом’яний матрац, ходімо в палісадник паскудного сільського шинку, сядьмо на дерев’яну лавку, випиймо по чашці поганого чаю, згадаймо наші божевільні надії і невдячну батьківщину, поговорімо про наші прикрощі, пошукаймо засіб допомогти один одному, підтримати кого-небудь з рідних, які ще більше бідують, аніж ми самі.

Ось що я відчував, ось про що думав у перші дні свого лондонського посольства. Від смутку, який бере мене вдома, я виліковуюся лише в Кенсінґтонському парку, де впиваюся смутком менш гнітючим. Парк цей нітрохи не змінюється, в чому я зайвий раз переконався в 1843 році; тільки дерева піднімаються все вище; парк так само безлюдний, і птахи спокійно в’ють у ньому гнізда. Колись його алеями гуляла найчарівніша з француженок, пані Рекам’є, у супроводі натовпу залицяльників; але тепер парк цей вийшов з моди. Я любив дивитися з пустельних кенсінґтонських лужків, як коні мчать через Ґайд-парк коляски світських чепурунів, серед яких їхало в 1822 році і моє порожнє тильбюрі, тим часом як за мого буття бідним емігрантом я йшов пішки по алеї, де читав свій требник вигнаний з вітчизни сповідник.

Тут, у Кенсінґтонському парку, я обмірковував «Історичний досвід»; тут перечитував щоденник моїх заморських мандрів і почерпнув звідти історію кохання Атала; тут-таки, в цьому парку, куди я повертався після блукань безкрайніми полями, під низьким, білуватим небом, що ніби випромінює полярне світло, накидав я олівцем перші сторінки, присвячені пристрастям Рене. Ночами урожай моїх денних мріянь поповнював рукописи «Історичного досвіду» і «Натчезів». Я працював над обома творами одночасно, хоча мені часто не вистачало грошей на папір, а його аркуші, не маючи ниток, я скріплював дерев’яними трісками, відламаними від горищних балок.

Ці місця, де на мене вперше найшло натхнення, мають наді мною непроминальну владу; вони осявають сучасне м’яким відсвітом спогадів: я відчуваю бажання знов узятися за перо. Скільки часу марнується в посольствах! Тут, як і в Берліні, я маю вільний час продовжувати свої «Записки» – дім, який я зводжу на уламках і руїнах. Мої лондонські секретарі пориваються вранці на пікніки, а вечорами на бали; час добрий! Слуги – Пітер, Валентин, Льюїс – у свою чергу йдуть у шинок, а служниці – Роза, Пеґґі, Марія – на прогулянку по місту; чудово! Мені вручають ключ од вхідних дверей: пан посол залишається вартувати власний будинок; якщо постукають, він одчинить. Усі пішли; я один: до справи.

Двадцять два роки тому, як я вже сказав, я накидав у Лондоні «Натчезів» і «Атала»; у своїх «Записках» я саме дійшов до своїх американських мандрів: одне до одного. Минемо подумки ці двадцять два роки, що й справді минули в моєму житті, й вирушимо в ліси Нового Світу; розповідь про моє посольство з Божою поміччю настане свого часу; якщо мені вдасться затриматися тут на кілька місяців, у мене вистачить часу, щоб добратися від Ніагарського водоспаду до армії принців у Німеччині та від армії принців до Англії, що прихистила мене. Посол французького короля розкаже історію французького емігранта в тому самому місці, де він жив вигнанцем.