Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 60 страниц) [доступный отрывок для чтения: 22 страниц]

6
Рік 1801. – «Меркюр». – «Атала»

Париж, 1837

Продовжуючи викреслювати, дописувати, замінювати аркуші в «Генії християнства», я змушений був братися до дещо інших робіт. Пан де Фонтан випускав на ту пору «Меркюр де Франс»: він запропонував мені писати для цієї газети. Журнальні баталії були небезпечні: шлях у політику пролягав тільки через літературу, а поліція Бонапарта розуміла все з півслова. Була одна дивовижна обставина, яка заважала мені спати, тим самим подовжуючи мій день і даючи мені більше часу для праць. Я купив двох горлиць; вони день і ніч туркотіли: даремно я замикав їх на ніч у свою дорожню скриньку: там вони туркотіли ще голосніше. Одного разу, марно намагаючись заснути, я намислив написати для «Меркюр» листа до пані де Сталь. Ця примха несподівано вивела мене з невідомості; те, чого не змогли зробити два грубі томи про революції, зробило кілька газетних сторінок. Риси мої почали поступово виступати з тіні.

Перший успіх, здавалося, провіщав подальші перемоги. Я переглядав коректурні відбитки «Атала» (епізоду, що входить, як і «Рене», до «Генія християнства»), аж раптом помітив, що кількох аркушів бракує. Страх охопив мене: я подумав, що роман мій вкрадено – побоювання, певна річ, аніскільки необґрунтоване, адже нікому навіть на думку не спало би мене грабувати. Хоч би там як, а я все ж вирішив видати «Атала» окремою книгою і оголосив про свій намір у листі, який надіслав у «Журналь де Деба» і в «Пюблісист».

Перш ніж зважитися зробити своє творіння надбанням публіки, я показав його панові де Фонтану: уривки з нього він уже читав у рукописі, коли жив у Лондоні. Дійшовши до промови отця Обрі біля смертельної постелі Атала, він раптом суворо мовив: «Це не те; це погано; це треба переробити!» Я пішов від нього у відчаї; я не відчував себе здатним написати краще. Я хотів усе спалити; розклавши перед собою папери, я з восьмої до одинадцятої вечора просидів у себе на антресолях, схиливши голову на руки. Я був сердитий на Фонтана, сердитий на самого себе; я так зневірився в собі, що навіть не брався за перо. Близько півночі я почув голоси моїх горлиць, далекі і ще більш жалібні через те, що я тримав бідних птахів узаперті; до мене повернулося натхнення; дуже швидко я накидав усю промову місіонера без єдиної вставки, без єдиної помарки, в тому вигляді, в якому вона існує до сьогодні. Серце моє неспокійно калатало, коли я вранці відніс її Фонтану; він вигукнув: «Це те, що потрібно! те, що потрібно! Я ж казав, що ви можете зробити краще!»

З публікацією «Атала» почалася моя слава у цьому світі: я перестав жити сам по собі і став на суспільний терен. Після стількох військових успіхів літературний успіх здавався дивом; від нього відвикли. Довершувала справу незвичність книги. Серед літератури епохи Імперії, на тлі класичної школи, цієї старої, яка хоча ще й молодиться, проте від самого її вигляду охоплює нудьга, «Атала» була чимось небаченим. Ніхто не знав, потворність це чи довершеність, вбачати в ній Горгону чи Венеру? Академіки провадили вчені дискусії про її поле і природу в такому ж дусі, в якому робили доповіді про «Генія християнства». Старе сторіччя відкинуло її, нове прийняло.

Атала здобула таку популярність, що разом з маркізою де Бренвільє поповнила колекцію воскових фігур Курція. Стіни придорожніх заїжджих дворів були суціль обвішані червоними, зеленими і блакитними гравюрами із зображеннями Шактаса, отця Обрі та доньки Сімагана. На набережних лялькарі показували воскові фігурки моїх героїв, як показують на ярмарку Богоматір зі святими. На бульварі в одному з театрів я побачив мою дикунку в ореолі півнячих пер: вона так тлумачила про душу самоти дикунові, який анітрохи їй не поступався, що мене від сорому пройняв піт. У театрі Вар’єте виставляли п’єсу, де молода дівчина і хлопець після виходу з пансіону пливуть до рідного містечка, щоб там повінчатися; оскільки, зійшовши на берег, вони не говорять ні про що, крім крокодилів, лелек і лісів, батьки вирішують, що вони з’їхали з глузду. Пародії, карикатури, насмішки сипалися на мене, мов з мішка. Абат Морелле, бажаючи мене збентежити, всадовив служницю собі на коліна, але, на відміну від Шактаса, не зміг утримати в руках стопи юної діви: якби Шактас з вулиці Анжу дозволив зобразити себе в цій позі, я пробачив би ці стріли критики.

Весь цей галас зробив моє входження до літератури ще гучнішим. Я став модним. Це запаморочило мені голову: насолоди самолюбства були для мене новими і п’янили мене. Я полюбив славу, як жінку, як перше кохання. Втім, я був легкодухий і страх мій дорівнював моїй пристрасті: як будь-який новобранець, я боявся бою. Моя природна відлюдність, вічні сумніви щодо власного таланту не давали мені змоги серед моїх тріумфів занадто удаватися в пиху. Я втікав від власного блиску; я проходжувався віддалік, намагаючись погасити ореол, що сяяв навколо мого чола. Увечері, насунувши на очі капелюха, щоб ніхто не впізнав у мені велику людину, я вирушав до маленького кафе, щоб там потайки прочитати хвалебну статтю про себе в якій-небудь маловідомій газетці. Прогулюючись наодинці зі своєю славою, я забирався все далі і доходив до пожежного насоса в Шайо, прямуючи тією самою дорогою, якою колись із такими муками вирушав до двору; звикнутися з новими привілеями мені було анітрохи не легше. Коли моя вельможна персона обідала за тридцять су в Латинському кварталі, вона аж давилася від сорому: їй, бачте, здавалося, що всі на неї дивляться. Я роздумував про свою велич, я казав собі: «І ти, незвичайна людина, їси тут, як простий смертний!» На Єлисейських Полях було одне кафе, яке сподобалося мені тому, що в залі висіла клітка з солов’ями; господиня закладу пані Руссо знала мене в обличчя, але не мала жодного уявлення про те, хто я такий. Близько десятої вечора мені подавали чашку кави, і я, наслухаючи спів п’яти або шести Філомел, розшукував у «Петіт Афіш» свою «Атала». На жаль! Бідолашна пані Руссо невдовзі померла; компанії солов’їв та індіанки, що співала «Солодка гіркота кохання, без якого життя мені не миле!» – судився короткий строк.

Отже, успіх не міг ані продовжити спокуси мого дурного славолюбства, ані замутити тоді мій розум, але на мене чигали інші небезпеки; ці небезпеки зросли з появою «Генія християнства» та з моєю відставкою після смерті герцога Енгієнського. Опріч жіночок із тих, що ридають над сторінками романів, навколо мене почав гуртуватися натовп ревних християнок та інших благородних і палких натур, чиї груди тремтять від самої думки про подвиги. Найнебезпечнішими виявилися безневинні отроковиці; не знаючи, ні чого вони хочуть взагалі, ні чого вони хочуть від вас, вони зі спокусливою легкістю поміщають ваш образ у світ вигадок, стрічок та квітів. Жан-Жак Руссо розповідає про ті признання, які йому випало вислухати після виходу в світ «Нової Елоїзи», і про перемоги, які він міг легко одержати: мені не відомо, чи сягала моя влада так само далеко, але знаю, що я був геть завалений купою напахчених записок; лише той факт, що нині авторки цих листів уже мають статечний вік бабусь, полегшує мою оповідь, і я можу, не зневажаючи звичаїв, розповісти про те, як змагалися вони між собою за слово, написане моєю рукою, як піднімали конверт з моїм підписом і як ховали його, ніяковіючи, зашарівшись, схиливши голову і сховавши личко за довгим волоссям. Якщо все це не зіпсувало мене, сподіваюся, що маю здорову натуру.

Чи то через непідробну чемність, чи з пустої слабкодухої цікавості я іноді вважав своїм обов’язком особисто подякувати незнайомим панянкам, які підписували своїм ім’ям утішливі послання: одного разу на п’ятому поверсі я зустрів чудове створіння, що жило під материнською опікою; більше я там не з’являвся. У оббитій шовком вітальні мене дожидала полячка: суміш одаліски та валькірії, вона була схожа на білий пролісок або на чарівний верес, що замінює інші чада Флори, коли їх час ще не настав або вже минув: у цьому хорі жінок, молодих і старих, вродливих і непривабливих, втілилася моя давня сильфіда. Подвійний вплив – на мою гординю і на мої відчуття – був тим більш небезпечний, що до цього часу, якщо не брати до уваги однієї серйозної прихильності, я не відчував до себе милості натовпу – мене просто не помічали. Та все ж мушу сказати: навіть якби я міг легко зловжити чиєюсь вірою, скориставшись зі скороминущої облуди, думка про похітливий порив, збуджений цнотливою силою віри, релігії, була чужа моїй педантичності: бути коханим завдяки «Генієві християнства», бути коханим за «Соборування», за «День усіх покійних»! Ні за що не погодився б я так себе знеславити і ганебно уподібнитися Тартюфу.

Я знав одного лікаря з Провансу, доктора Вігару; доживши до вісімдесяти років, коли будь-яке задоволення вкорочує віку, він, за його словами, «анітрохи не шкодував про втрачений таким чином час; не піклуючись про те, чи взаємною є та насолода, яку він отримує, він ішов назустріч смерті, яку сподівався прийняти так само охоче». Проте, коли мені довелося бути поруч з бідолахою в його смертну годину, я побачив його сльози; він не зміг приховати від мене свою скорботу; надто пізно: сиве волосся було занадто рідким, щоб сховати й осушити його заплакане обличчя. По-справжньому нещасний, покидаючи землю, лише безбожник: для людини невіруючої існування жахливе тим, що нагадує про небуття; не народившись на світ, люди не відчували б страху, розлучаючись із життям; життя атеїста – жахлива блискавка, що світлом своїм осяває безодню.

Господи, всемогутній і милосердний! не для того подарував Ти нам життя, щоб ми страждали від негідних лих і вкушали жалюгідних радощів! Розчарування, яке нас постійно спостигає, – запорука того, що призначення наше є набагато шляхетнішим. І хоч би як ми помилялися, але, якщо при цьому душа наша залишалася серйозною, якщо, навіть поступаючись нашим слабкостям, ми не забували про Тебе, це означає, що в годину, коли в доброті Твоїй буде воля Твоя порятувати наші душі, ми перенесемося за ту Твою грань, де благодать вічна!

7
Рік 1801. – Пані де Бомон: її товариство

Париж, 1837.

‹Фонтан знайомить Шатобріана із сестрою Бонапарта пані Баччокі та його братом Люсьєном; клопіт про виключення Шатобріана зі списку емігрантів›

Особою, яка зайняла найбільше місце в моєму житті після повернення з еміграції, стала пані графиня де Бомон. Частину року вона мешкала в замку Пассі, поблизу Вільнева-на-Іонні, де проводив літо пан Жубер. Повернувшись до Парижа, пані де Бомон побажала зі мною познайомитися.

Волею Провидіння, якому було бажано перетворити моє життя на довгий ланцюг гірких жалів, перша людина, яка радо вітала мене на початку моєї діяльності на суспільній ниві, першою ж спочила в могилі. Пані де Бомон відкриває траурну процесію жінок, що пішли з життя раніше за мене. Найбільш далекі мої спогади ґрунтуються на чиємусь тлінові і продовжують свій рух від труни до труни; мов індійський пандит, я читаю заупокійні молитви, доки не зів’януть квіти на моїх чотках.

Пані де Бомон була донькою Армана Марка де Сент-Ерема, графа де Монморена – посла Франції в Мадриді, коменданта Бретані, члена зборів нотаблів у 1787 році і міністра закордонних справ за Людовіка XVI, який його дуже любив: він загинув на ешафоті, а за ним – більшість членів його родини.

Пані де Бомон, яку вельми схоже з оригіналом зобразила пані Лебрен, була не надто гарна на вроду. Миґдалевидні очі на блідому, змарнілому обличчі блищали б, мабуть, яскраво, якби надзвичайно важкі обставини не пригасили її погляд, приглушивши його так само, як промінь світла втрачає свою силу, пройшовши крізь кригу. Її вдачі притаманними були прямота і нетерплячість – плід сильних почуттів – і якийсь внутрішній біль, якого вона зазнавала. Наділена піднесеним серцем і безмежною мужністю, вона була народжена для світу, але з примхи лихої долі та з доброї волі віддалилася від нього; проте коли дружній голос звертався до цієї самотньої душі, вона приходила і промовляла кілька небесних слів. Надзвичайна кволість уповільнювала мову пані де Бомон, і повільність ця була зворушлива; я познайомився з цією тяжко хворою жінкою, коли вона вже доживала свого віку; смерть вже торкнулася її своїм крилом, і я присвятив себе її недугам. Я винайняв помешкання на вулиці Сент-Оноре, в особняку д’Етамп, недалеко вулиці Нев-де-Люксембурґ, де пані де Бомон займала квартиру, що виходила на сади міністерства правосуддя. Я щовечора навідувався до неї разом з нашими спільними друзями паном Жубером, паном де Фонтаном, паном де Бональдом, паном Моле, паном Пак’є, паном Шендоле – людьми, відомими в літературних та ділових колах.

Усім, кому випало знати особисто пана Жубера, людину примхливу і своєрідну, його завжди бракуватиме. Він мав дивовижну владу над умами і серцями; варто було хоча б раз полонити вашу увагу, і відтоді образ його невідчепно супроводжував вас, мов та влізлива думка, яку неможливо прогнати. Понад усе він волів здаватися незворушним, але при цьому саме він тривожився найбільше: він намагався стримувати свої поривання душі, вважаючи їх шкідливими для здоров’я, та друзі постійно руйнували його спокій, тож усі ті застережні заходи, до яких він вдавався, намагаючись запобігти недугам, виявлялися марними, бо він не міг залишатися байдужим до радощів і жалів близьких: цей егоїст тільки те й робив, що піклувався про інших. Щоб відновити свої сили, він вважав за необхідне довго сидіти із заплющеними очима, поринувши в мовчання. Бог знає, які громи прокочувалися у його душі в той час, який він проводив у мовчанні і спокої, яких сам собі призначав дотримуватися. Пан Жубер раз у раз змінював собі дієту і режим; сьогодні він пив лише молоко, завтра – їв лише м’ясо, одного дня трясся розбитими вщент дорогами, а іноді поволі і якомога обережніше роз’їжджав найрівнішими алеями. Читаючи, він виривав із книг сторінки, які йому не сподобалися, завдяки чому став власником бібліотеки за своїм вподобанням, що складалася зі схудлих творів, поміщених у занадто просторі для них палітурки.

Глибокий метафізик, він так ретельно відшліфовував свої філософські вислови, що вони ставали живописом або поезією; Платон із серцем Лафонтена, він склав собі уявлення про досконалість, і уявлення це не дозволяло йому довести до кінця жодного задуму. У рукописах, знайдених після його смерті, він говорив: «Я немов Еолова арфа, що видає кілька прекрасних звуків, але не виконує жодної мелодії». Пані Вікторина де Шатне говорила, що він «схожий на душу, яка випадково зустріла тіло й абияк уживається з ним», – саме так, чарівно і влучно.

Ми сміялися із тих супротивників пана де Фонтана, які бажали зобразити його як глибокого і потайного політика: насправді він просто був поет – запальний, прямий і завзятий, у спорі здатний на будь-яку крайність, він однаково не вмів приховувати власну думку, як і сприймати чужу. Він не поділяв літературні погляди свого друга Жубера: той у всьому і в усіх помічав щось добре; Фонтан, навпаки, повставав проти інших учень і терпіти не міг інших авторів. Він був заклятим ворогом тих принципів, на яких стоїть сучасне письменство: являти очам читача вчинок во плоті, лиходія на місці злочину або шибеницю з її мотузкою здавалося йому жахливим; він вважав, що предмет потрібно зображувати не інакше як під поетичним покровом, ніби крізь сяйливий кристал. Страждання, що вироджується у видовище на потребу звиклої до всього публіки, гідне, вважав він, тільки роззяв із цирку або з Гревської площі; сам він визнавав трагічне почуття тільки тоді, якщо воно ушляхетнене захопленням і долучене чарами мистецтва до ніжного жалю [49]49
  Ремінісценція з «Мистецтва поетичного» Н. Буало (Пісня третя, 18); пер. М. Рильського.


[Закрыть]. Язаперечував, наводячи йому як приклад грецькі вази: на цих вазах можна бачити тіло Гектора, прив’язане до колісниці Ахілла, а маленька фігурка, що летить у повітрі, є тінню Патрокла, втішена помстою сина Фетіди. «Ну що, Жубере, – вигукнув на це Фонтан, – як вам подобаються такі хмари? Добрий спосіб зображати душу придумали греки!» Жубера ці його слова взяли за живе, і він, довівши Фонтану, що той сам собі суперечить, заходився докоряти йому за поблажливість до мене. Ці суперечки, часто вельми комічні, тривали нескінченно: коли я мешкав на площі Людовіка XV в аттику особняка пані де Куален, якось увечері о пів на дванадцяту моїми вісімдесятьма чотирма сходинками збіг нагору, гримаючи тростиною об підлогу, розлючений Фонтан; він прагнув довершити перервану суперечку: йшлося про Пікара, якого Фонтан на той час шанував набагато більше, ніж Мольєра; та він нізащо не погодився б надрукувати жодного слова з тих, що вимовляв: Фонтан-промовець і Фонтан з пером у руці – це дві зовсім різні людини.

Саме пан де Фонтан, мені приємно це повторити, заохотив мої перші досліди; саме він сповістив публіку про підготовку до виходу в світ «Генія християнства»; саме його муза, зачудована і віддана, скерувала мою музу на новий шлях, куди та ступила; Фонтан навчив мене так висвітлювати речі, щоб приховувати їхню потворність, порадив вкладати у вуста романтичних персонажів класичну мову. За минулих часів існували люди, призначення яких було служити охоронцями смаку. Подібно до драконів, що пильнували золоті яблука в саду Гесперид, вони дозволяли юним увійти, тільки якщо ті могли доторкнутися до плодів, не нашкодивши їм.

Твори мого друга чарують читача, плин розповіді захоплює його: розум блаженствує, перебуваючи в тій щасливій злагоді зі світом, коли все чарує і ніщо не ранить. Пан де Фонтан безупинно переписував свої творіння; не знаю нікого, хто б був переконаний більше за цього старого майстра в правоті прислів’я: «Поспішай поволі». Що сказав би він сьогодні, коли в будь-якій сфері: етичній чи фізичній, люди щосили намагаються скоротити свій шлях і вважають будь-яке просування занадто повільним. Пан де Фонтан вважав за краще плинути, покладаючись на волю солодкої поміркованості. Пригадайте, що я сказав про нього, коли розповідав про наші зустрічі в Лондоні; я змушений повторити тут жаль, який висловлював тоді: ми тільки й робимо, що оплакуємо нещастя, які передчуваємо, або ж ті, які згадуємо.

Пан де Бональд мав розум тонкий і проникливий; його винахідливість оточення вважало за геніальність; свою метафізичну політику він вигадав в армії Конде, в Шварцвальді, подібно до професорів з Єни та Ґеттінґена, які незабаром очолили загони своїх учнів і наклали головою за свободу Німеччини. Новатор, який хоча й служив за Людовіка XVI в мушкетерах, вважав античних людей у політиці та літературі дітьми і стверджував, першим удавшись до самовдоволеної сучасної мови, що ректор університету поки що не здатний це зрозуміти.

Шендолле, у якого знання і талант були не природним даром, а його власним набутком, мав таку похмуру вдачу, що заслужив прізвисько Ворон: він викрадав óбрази з моїх творів. Ми уклали угоду: я віддав йому мої небеса, тумани, хмари: він зобов’язався не чіпати моїх вітрів, хвиль, лісів.

Я розповідаю зараз про моїх літературних друзів; що ж до друзів політичних, не знаю, чи буду я говорити про них: погляди і думки розвели нас, і між нами пролягли провалля!

У сходинах на вулиці Нев-де-Люксембурґ брали участь пані Окар і пані де Вентіміль. Пані де Вентіміль, пані минулих часів, яких нині майже не зустрінеш, бувала у вищому світі і доповідала нам про те, що там відбувається: я запитував її, чи будують ще, як і раніше, міста. Описи дрібних інтриг, дотепні, втім, не образливі, допомагали нам краще оцінити безпеку нашого існування. Пані де Вентіміль, яку разом з її сестрою оспівав пан де Лагарп, вирізняли обачність розмов, стримана вдача, розумна досвідченість – спадок пані де Шеврез, пані де Лонґвіль, пані де Лавальєр, пані де Ментенон, пані Жоффрен та пані дю Деффан. У товаристві, вельми приємному завдяки різноманіттю умів та поєднанню несхожих достоїнств, вона займала гідне місце.

У пані Окар був пристрасно закоханий брат пані де Бомон, який мріяв про даму свого серця, навіть сходячи на ешафот, так само як Обіак ішов на страту, цілуючи оксамитову синю манжету – все, що залишилося в нього від милостей Маргарити де Валуа. Ніколи і ніде вже не зберуться під одним дахом стільки видатних особистостей, які, маючи приналежність до різних станів і різні долі, уміли б вести розмови на найрізноманітніші теми, не важливо, буденні чи високі: їхні невелемовні промови були простими, та це свідчило лише про добірність. Можливо, то було останнє товариство, в якому воскрес французький дух минулих часів. Серед нових французів вже не зустрінеш цієї чемності, народженої вихованням, але яка за довгі роки стала властивістю характеру. Що трапилося з цим товариством? Який сенс будувати плани і збирати друзів, якщо попереду нас чекає вічна жалоба! Пані де Бомон уже немає, Жубера вже немає, Шендолле вже немає, пані де Вентіміль уже немає. Давно, у той час, коли достигає виноград, я відвідував у Вільневі пана Жубера; я прогулювався з ним берегами Іонни; він збирав маслюки на вирубках, а я – дикий шафран на луках. Ми розмовляли про все на світі, зокрема про пані де Бомон, що пішла від нас назавжди: ми згадували наші минулі надії. Увечері ми поверталися до Вільнева – міста, оточеного старими стінами часів Філіпа Августа і напівзруйнованими вежами. Над ними здіймався дим від вогнищ, які розкладали виноградарі. Жубер показував мені вдалині на пагорбі піщану стежину, що вела через ліс до замку Пассі, куди він під час Терору ходив відвідувати хвору сусідку.

Після смерті мого дорогого господаря я чотири чи п’ять разів проїздив через Санську область. З дороги я бачив пагорби, але Жубер уже не прогулювався ними; я впізнавав дерева, поля, виноградники, камені, на яких ми зазвичай відпочивали. Проминувши Вільнев, я кидав погляд на безлюдну вулицю і забитий дошками дім мого друга. Востаннє я побував у тих краях на шляху до Рима: ах! якби Жубер, як і раніше, жив у рідних пенатах, я взяв би його з собою на могилу пані де Бомон! Але такою була воля Божа: відкрити панові Жуберу брами Рима небесного, ще більш відповідного для його душі – душі платонічної, але такої, що прийняла християнство. Мені вже не зустріти його тут, на землі: «Я піду до нього, а він не повернеться до мене».