Текст книги "Замогильні записки"

Автор книги: Франсуа Рене де Шатобріан

Книга одинадцята

Переглянуто в грудні 1846 року

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я ніколи остаточно не поривав стосунків з Дебоффом, видавцем «Досвіду про революції», і мені слід було б якнайскоріше відновити їх, щоб отримати засоби для життя. Але чому сталося зі мною останнє нещастя? Щоб зрозуміти це, треба зрозуміти особливість мого характеру.

Я геть не здатний подолати стриманість і внутрішню замкнутість, які заважають мені говорити про те, що стосується мене самого. Ніхто не може стверджувати, не збрехавши, ніби я поділився з ним тими почуттями, якими більша частина людей ділиться у нападі відчаю, захоплення або марнославства. Заповітне ім’я, більш-менш серйозне визнання ніколи чи майже ніколи не зриваються з моїх вуст. Я ніколи не обговорюю з випадковими знайомими свої інтереси, наміри, праці, думки, прихильності, радості і жалі, бо переконаний, що людям надзвичайно нудно слухати розповіді про чужі справи. Я щирий і правдивий, але мені бракує відвертості серця: душа моя прагне зберегти свою таємницю; я ніколи не говорю все до кінця, і повністю життя моє висловлено тільки в цих записках. Якщо я починаю розповідь, думка про її тривалість раптом жахає мене; сказавши три слова, я відчуваю, що для мене нестерпним є звук власного голосу, і замовкаю. Оскільки я не вірю ні в що, крім релігії, я всього остерігаюся: недоброзичливість і лихослів’я – дві відмінні риси французького духу; насмішки і наклеп у нас вважаються нагородою за відвертість.

Але що дала мені моя стриманість? Хіба що репутацію людини абсолютно безглуздої, що не відповідає дійсності і породжена моєю непроникністю. Навіть мої друзі помиляються, коли, бажаючи краще познайомити зі мною оточення, з якнайкращих міркувань прикрашають мій образ. Усі нездари, що вештаються в приймальнях знаті, в конторах, редакціях і кафе, приписували мені честолюбство, якого в мене ніколи не було. Холодний і стриманий у буденному житті, я анітрохи не схильний до якихось надпоривів і сентиментальності: швидко й чітко осягнувши суть діянь і характерів, я скидаю їх з п’єдесталу. Уява моя, далека від того, щоб спонукати мене ідеалізувати позитивні істини, применшує найвищі події, опускає мене з небес на землю; перш за все я помічаю ницість і комічність природи речей; великих геніїв і великих діянь для мене майже не існує. Маючи справу з чваньками, що оголошують себе найвищим розумом, я завжди чемний, улесливий, захоплений, але в душі зневажаю їх і сміючись надягаю на всі ці обличчя, перед якими сам же кадив фіміамом, маски Калло. У політиці палкість моїх переконань незмінно обмежувалася рамками промови або брошури. У житті внутрішньому і теоретичному я людина мрії; у житті зовнішньому і практичному – людина дійсності. Відважний і розсудливий, пристрасний і педантичний, я найбільший мрійник і найбільший скептик, істота найбільш полум’яна і найбільш крижана, дивний гермафродит, плід змішування крові мого батька і моєї матері, таких несхожих одне з одним.

Портрети мої ніскільки на мене не схожі, а все через мою небагатослівність. Натовп занадто легковажний, занадто неуважний, щоб взяти на себе труд пригледітися до людини, про яку йому мало що відомо, і бачити людей такими, які вони є. Коли я необачно спробував спростувати деякі з помилкових думок на мій карб у моїх передмовах, мені не повірили. Оскільки зрештою мені все байдуже, я не наполягав; фраза «як хочете» беззмінно позбавляє мене від нудних старань кого-небудь у чому-небудь переконувати або намагатися відновити істину. Я ховаюся в надра своєї душі, як заєць у глибоку нору: там я поринаю в споглядання тремтячого листка або схиленої билинки.

Я не вважаю свою обачливість, таку ж незбориму, як і мимовільну, заслугою; вона аж ніяк не вдавана, хоча може здаватися, що це саме так; люди, які мають вдачу більш щасливу, привітну, більш легку, простодушну, красномовну, більш товариську, ніж моя, вільні від подібної обережності. Часто вона шкодила мені у почуттях і справах, бо я терпіти не можу довгих розмов, заприсягань та з’ясування стосунків, нарікань і сліз, марнослів’я і докорів, зведення дріб’язкових рахунків і нестримних вихвалянь.

У випадку з родиною Айвз моє уперте мовчання виявилося згубним. Мати Шарлотти двадцять разів розпитувала мене про моїх рідних, бажаючи, щоб я був відвертий з нею. Не знаючи наперед, куди заведе мене скритність, я, за звичаєм, обмежувався відповідями короткими і розпливчастими. Якби я не мав цієї поганої риси, непорозуміння скоро виправилося б і я не справляв би враження людини, яка бажає зрадити найвеликодушнішу гостинність; певна річ, коли настала рішуча мить, я сказав правду, та цим не можна спокутувати моєї провини: зло, яке я заподіяв, не перестало бути злом.

Жаль і докори сумління не завадили мені повернутися до роботи над «Досвідом». Я був навіть радий продовжити свою працю, бо мені спало на думку, що коли я здобуду популярність, родина Айвз не так гірко шкодуватиме про те, що так щиро турбувалася про мене. Шарлотта, з якою слава могла б мене примирити, рухала моїм пером. Її образ стояв переді мною, коли я писав. Відриваючи очі від паперу, я бачив перед собою риси коханої, ніби модель і справді була поряд. Мешканці острова Цейлон побачили одного ранку, як денне світило зійшло з надзвичайною урочистістю, куля його розкрилася і звідти вийшла сяюча істота, яка промовила до цейлонців: «Відтепер я пануватиму над вами». Шарлотта, що з’явилася в промені світла, панувала наді мною.

Облишмо спогади; вони відживають свій вік і помирають, як і надії. Життя моє зміниться, воно пройде під іншими небесами, в іншій юдолі. Перше кохання моєї юності, ти втікаєш, і чари твої розсіюються! Звісно, я побачився з Шарлоттою, однак через скільки років? Тихе світло минулого, бліда троянда сутінків, що розквітла на краю нічного неба через багато годин після заходу.

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Люди (і я перший) уявляють собі життя як гору: на неї сходять по один бік і спускаються по інший; так само справедливо порівнювати життя з льодовиком на голій вершині, звідки не існує зворотного шляху. Якщо погодитися з цим порівнянням, вийде, що подорожній весь час піднімається, а до спуску справа не доходить; згори він краще бачить пройдений шлях, стежини, які він не вибирав і які вели його пологим схилом; із жалем і болем дивиться він на те місце, де збився з дороги. Для мене першим кроком, що відвернув мене від мирного життя, стала саме публікація «Історичного досвіду». Я закінчив першу частину задуманої праці; я поставив крапку, перебуваючи в полоні думки про смерть (я знову захворів) і втраченої мрії: «In somnis venit imago conjugis» [44]44
  …Та у сні чоловік їй, // Ще не похований доти, з’явився (лат.; Верґілій. Енеїда, I, 352–353; пер. М. Білика).


[Закрыть]. Надрукований у Бейлі, «Досвід» вийшов у Дебоффа в 1797 році. Ця дата знаменує поворот у моєму житті. Є миті, коли доля наша, чи то поступаючись суспільству, чи то підкоряючись природі, чи то починаючи ліпити з нас те, чим ми покликані бути, раптово звертає з колишнього шляху, немов та річка, яка раптом вигинається лукою.

«Досвід» підбив підсумки мого існування як поета, мораліста, публіциста і політика. Я, зрозуміло, сподівався – принаймні настільки, наскільки я взагалі здатний сподіватися, – на великий успіх книги: нам, авторам, дрібним дивакам дивної епохи, здається, ніби ми можемо підтримувати духовні зв’язки з майбутніми поколіннями; але, боюся, не знаючи напевно, де житимуть нащадки, ми помиляємося адресою. Коли ми заснемо вічним сном, смерть так заморозить наші письмена і співи, що вони, на відміну від замерзлих слів, описаних Рабле, ніколи не розтануть.

«Досвід» повинен був стати своєрідною історичною енциклопедією.

Єдиний виданий том – це досить велике дослідження; продовження залишилося в рукописі; відтак передбачалося помістити поряд з дослідженнями й поясненнями літописця епос і лірику – «Натчезів» та інше. Я сам заледве усвідомлюю нині, як мені вдавалося знаходити час для такої ретельної, серйозної роботи поміж активним, мандрівним, сповненим злигоднів існуванням. Пояснення цієї плідності – моя пристрасть до праці: замолоду я часто просиджував за столом по дванадцять – п’ятнадцять годин поспіль; я десятки разів переписував одну сторінку. Роки не зменшили моєї старанності: я й досі власноручно веду все дипломатичне листування, не припиняючи при цьому своїх літературних занять.

«Досвід» набрав розголосу в еміграції: він розходився з почуттями моїх товаришів по нещастю; моя незалежна думка з багатьох суспільних питань найчастіше уражала людей, що жили поряд зі мною. Мені довелося стояти на чолі різних армій, чиї солдати не були моїми однодумцями: я вів старих роялістів на завоювання суспільних свобод, перш за все свободи друку, яку вони ненавиділи; в ім’я тієї ж свободи я згуртував лібералів під прапором Бурбонів, яких вони терпіти не могли. Сталося так, що емігрантська громадська думка змушена була радо вітати мене: оскільки англійські журнали відізвалися про мене похвально, всі правовірні вважали себе вдоволеними.

‹Англійське та емігрантське світське товариство; успіх у ньому Шатобріана›

‹Дружба з Фонтаном, «останнім поетом класичної школи»›

Пан дю Тей, лондонський повірений у справах пана графа д’Артуа, поспішив відшукати Фонтана: той попросив відвести його до представника принців. Цього останнього ми знайшли в оточенні всіх тих захисників трону і вівтаря, які вешталися по Пікаділлі, усіх тих шпигунів і пройдисвітів, що під різними личинами, змінивши імена, вислизнули з Парижа, а також зграї бельгійських, німецьких, ірландських шукачів пригод, торговців контрреволюцією. У кутку сидів чоловік років тридцяти-тридцяти двох – ніхто не звертав на нього уваги, сам же він не зводив очей з гравюри, на якій зображено було смерть генерала Вольфа. Вражений його виглядом, я запитав, хто це; один з моїх сусідів відповів: «Ніхто – вандейський селянин. Він привіз листа від своїх вождів».

Цей ніхто бачив, як загинули Кателіно, перший генерал Вандеї, такий самий селянин, як він; Боншан, сучасний Баярд; Лескюр, чия волосяниця не рятувала від куль; д’Ельбе, розстріляний у кріслі, тому що рани не дозволяли йому зустріти смерть стоячи; Ларошжаклен, чиєму трупові патріоти наказали влаштувати перевірку, щоб звитяжний Конвент міг бути цілковито впевнений у його смерті; цей ніхто двісті разів ходив в атаку, займаючи та відбиваючи міста, села і редути; брав участь у семистах сутичках і сімнадцятьох боях, бився з трьохсоттисячною регулярною армією, шістьмастами або сьомастами тисячами рекрутів і національних гвардійців; він допоміг захопити п’ятсот гармат і сто п’ятдесят тисяч рушниць, відчув на собі дію пекельних колон – паліїв, очолюваних членами Конвенту, побував в океані вогню, що тричі пожирав вандейські ліси; нарешті, він бачив, як загинули триста тисяч богатирів, його побратимів по плугу, і як перетворилися на випалену пустелю сто квадратних льє родючих земель.

Дві Франції зіткнулися на цій землі, вирівняній ними. Всі ті, в чиїх жилах текла кров лицарів-хрестоносців, а в душі жила пам’ять про хрестові походи, стали до бою з тими, в чиїх жилах текла нова кров, а в душі жили надії на революційну Францію. Переможець відчув велич переможеного. Тюро, вождь республіканців, говорив, що «вандейці посядуть в історії почесне місце серед народів-воїнів». Інший генерал писав Мерлену з Тіонвіля: «Військо, яке розбило таких французів, може тішити себе надією здолати всі інші народи». Легіони Проба в своїй пісні відзивалися так само про наших предків. Бонапарт назвав битву у Вандеї «боротьбою гігантів».

У метушні приймальні я був єдиним, хто із захопленням і пошаною дивився на представника цих старовинних Жаків, які, хоча й повалили ярмо своїх сеньйорів, відбивали за часів Карла V іноземне вторгнення: мені здавалося, ніби я бачу дитя тих комун часів Карла VII, які разом з дрібним провінційним дворянством п’ядь за п’яддю, борозну за борозною відвойовували у ворога землю Франції. На обличчі його було написано байдужість дикуна; очі дивилися непривітно і суворо, немов сікли залізною лозиною; губи були стиснуті, і нижня трохи тремтіла; волосся спадало, немов застиглі, але готові ожити змії; з першого погляду на його опущені руки, що нервово тремтіли, із зап’ястями, всуціль вкритими шрамами, могло здатися, ніби цей чоловік пильщик. Обличчя його виказувало простонародну сільську вдачу, що повстала волею етичних обставин на захист інтересів та ідей, чужих цій вдачі; природжена васальна вірність, простодушна християнська набожність змішувалися в ньому з грубою плебейською свободою та звичкою поважати себе і не прощати образ. Відчуття незалежності здавалося в ньому всього лише усвідомленням сили своїх рук і відваги серця. Він був не балакучіший за лева; він чухався, як лев, позіхав, як лев, повертався з боку на бік, як нудьгуючий лев, і, ймовірно, мріяв про кров і ліси: дух його був духом смерті.

З яких людей складалися тоді всі політичні партії! Де там до них нинішньому поколінню?! Але республіканці відстоювали свої переконання, переконання свого середовища, тим часом як переконання роялістів ґрунтувалися на вірності владі, що перебувала за межами Франції. Вандейці слали гінців до емігрантів; гіганти йшли по вождів до пігмеїв. Сільський посланець, якого я споглядав, схопив Революцію за горло, гукнувши: «Заходьте, вона не заподіє вам ніякого зла, вона не рушить з місця, я тримаю її». Ніхто не прийшов: тоді Жак Простак відпустив Революцію, а Шаррет переламав свою шпагу.

‹Заміські прогулянки з Фонтаном; він виїжджає до Франції і з дороги шле Шатобріану листа із запевненнями в тому, що на автора «Натчезів» чекає велике майбутнє›

Це перший, сповнений співчуття лист мого першого друга, який відтоді йшов поряд зі мною по життю ще двадцять три роки, є для мене сумним нагадуванням про ту пустку, яка все далі й далі розстилається навколо мене. Фонтана вже немає на світі; глибока печаль, спричинена трагічною загибеллю сина, дочасно звела його в могилу.

Майже всі люди, про яких я розповідаю у своїх «Записках», померли, тож книга моя – книга запису померлих. Мине ще кілька років, і нікому буде вписати до скорботного переліку моє ім’я.

Але якщо мені судилося залишитися самому, якщо ніхто з близьких не переживе мене і не зможе провести в останню путь, що ж – я краще за будь-кого іншого зумію обійтися без провідника: я вивчив підступи, я дослідив місцевість, де пролягає дорога, я побажав побачити те, що трапляється в останню мить. Часто на краю могили, куди опускали труну, я чув скрипіння мотузок; потім лунав стукіт першої грудки землі, що впала на домовину: з кожною новою грудкою звук ставав тихішим; заповнюючи могилу, земля поступово обволікала домовину вічною тишею.

Фонтане! Ви написали мені: «Хай музи наші назавжди залишаться подругами»; заклики ваші не пропали марно.

Лондон, квітень – вересень 1822 року

 
Alloquar? audiero nunquam tua verba loquentem?
Nunquam ego te, vita frater amabilior
Aspiciam posthac? at, certe, semper amabo!
 
 
Отже, до тебе звернувшись, оповідань не почую,
Брате, кого я любив дужче за власне життя,
Вже не побачу тебе, але любитиму й далі. [45]45
  Катулл, 65, 9 – 11; пер. Л. Вировець.


[Закрыть]
 

Щойно я попрощався з другом, тепер мені належить попрощатися з матір’ю: наша доля – вічно повторювати слова, якими Катулл звертається до брата. У наший юдолі сліз, як і в пеклі, чутне якесь вічне благання, що становить сутність, серцевину людських нарікань; вона лунає постійно і не стихає, навіть якщо змовкнуть усі земні жалі.

Лист від Жюлі, який я отримав услід за листом Фонтана, підтвердив моє сумне зауваження про те, що навколо мене щодалі розлягається пустка. Фонтан закликав мене «трудитися», «стати знаменитим»; сестра переконувала «кинути письменництво»: один пропонував мені славу, інша – забуття. Я вже говорив про напрям думок пані де Фарсі; вона зненавиділа літературу, бо розглядала її як одну з тих спокус, що підстерігають її саму.

«Сен-Серван, 1 липня 1798 року.

Друже мій, ми втратили кращу з-поміж матерів; зі скорботою повідомляю тебе про горе, що спостигло нас. Поки ми живі, ми завжди молитимемося за тебе. Якби ти знав, скільки сліз пролила наша шановна матуся через твої помилки, які прикрі вони для всіх, хто керується не тільки вірою, а й розумом; якби ти знав це, то, мабуть, прозрів би і покинув письменництво, а якби небо, зворушене нашими благаннями, дозволило нам з’єднатися, ти віднайшов би серед нас усе щастя, яке тільки можна знайти на землі; ти подарував би щастя і нам, бо для нас його немає, доки тебе немає з нами і доки ми хвилюємося за твою долю».

Ах! чому я не послухався сестри! Навіщо продовжував писати? Що змінилося б в історії та духові мого сторіччя без моїх творів?

Отже, я звів у могилу матір; отже, я затьмарив її передсмертну годину! Чим я займався в Лондоні в той час, коли вона конала далеко від свого молодшого сина, не припиняючи молитися за нього? Напевне, я прогулювався вранці по холодку, а в цю мить на материнському чолі виступив смертний піт, і не було поряд моєї руки, щоб витерти його!

Я змалку був дуже прив’язаний до пані де Шатобріан. Дитинство і юність мої невіддільні від спогадів про матір; усе, що я знав, я знав від неї. Думка про те, що я отруїв останні дні жінки, яка носила мене під серцем, була нестерпною: я кинув у вогонь свої примірники осоружного «Досвіду» – знаряддя мого злочину; якби можна було знищити цю книгу, я зробив би це без вагань. Я відійшов від сердечних мук лише тоді, коли мені спало на думку спокутувати «Досвід» твором релігійним: саме таке походження «Генія християнства».

«Матуся моя, – писав я в першій передмові до цього твору, – у сімдесят два роки втрапила до тюремної камери, де пережила загибель своїх дітей, а невдовзі й сама померла у злиднях, на вбогому ложі, куди привела її недоля. Думка про мої помилки затьмарила кінець її життя; помираючи, вона доручила одній з моїх сестер повернути мене до релігії моїх предків. Сестра передала мені останню материнську волю. Коли лист знайшов мене за морем, самої сестри вже не було на світі; вона також померла через те, що в’язниця виснажила її сили. Ці два голоси, що звернулися з могил, ця смерть – посланник іншої смерті, тяжко вразили мене. Я став християнином. Зізнаюся, не надприродне одкровення тому причиною: навернення моє відбулося в серці: я заплакав і увірував».

Я перебільшував свою провину; «Досвід» був не святотатською книгою, але книгою болю і сумнівів. Крізь морок цього твору пробивається промінь християнського світла, що сяяло над моєю колискою. Не так уже й важко виявилося повернутися від скептицизму «Досвіду» до впевненості «Генія християнства».

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Коли, отримавши сумну звістку про смерть пані де Шатобріан, я вирішив круто змінити життєву дорогу, в моїй уяві негайно з’явилася назва «Геній християнства», що надихнула мене; я взявся до роботи; я трудився із завзяттям сина, що зводить мавзолей своєї матері. Камені для споруди було давно зібрано й обтесано завдяки моїм попереднім ретельним роботам. Я знав твори Отців Церкви краще, ніж знають їх у наші дні; я вивчив їх задля того, щоб з ними боротися, але, пішовши цим ганебним шляхом, скінчив його не переможцем, а переможеним.

Щодо історії у властивому розумінні слова, я особливо займався нею, працюючи над «Досвідом про революції». Завдяки вивченню рукописів із зібрання Кемдена я прилучився до звичаїв і установлень середніх віків. Зрештою, мій страхітливий рукопис про натчези на дві тисячі дев’яносто три сторінки ін-фоліо містив усі описи природи, які могли мені знадобитися для «Генія християнства»; можна було скільки завгодно черпати з цього джерела, як я це вже робив, працюючи над «Досвідом».

Я написав першу частину «Генія християнства». Добродії Дюло, які стали видавцями французького духівництва, що емігрувало, узяли на себе публікацію. Перші аркуші першого тому було надруковано.

Працю, розпочату за таких обставин у Лондоні 1799 року, було завершено тільки в Парижі 1802 року: я розповів про це в різних передмовах до «Генія християнства». Весь той час, коли творив, мене трусила пропасниця: нікому не дано осягнути, що означає одночасно виношувати в своєму мозку, у своїй крові, у своїй душі такі творіння, як «Атала» і «Рене», і, в муках народжуючи цих полум’яних близнят, обдумувати наступні частини «Генія християнства». До того ж мене не покидав і розпалював спогад про Шарлотту, і для довершення справи мою захоплену уяву збуджувало жадання слави, що спалахнуло вперше. Жадання це народилося з синівської любові; я хотів, щоб книга моя набула розголосу, який досяг би останнього пристановища матусі, й ангели передали їй мій священний спокутний дар.

Оскільки одні заняття спричиняють інші, я не міг цілком поринути у вивчення французьких праць, обійшовши при цьому увагою літературу і людей тієї країни, де жив; я заглибився в ці нові розшуки. І вдень і вночі я читав, писав, брав у велемудрого священика абата Капелана уроки староєврейської мови, трудився в бібліотеках і радився з освіченими людьми, блукав полями і луками в товаристві моїх невідступних мріянь, приймав і віддавав візити. Якщо можна сказати, що майбутнє є оберненим наслідком подій минулого, то я, очевидно, міг би передбачити бурхливу і гучну популярність моєї книги вже за тим неймовірним кипінням мого розуму і трепетом моєї музи.

‹Публічне читання нарисів «Генія» в Лондоні; захоплений лист відомого вільнодумця шевальє де Панá авторові›

Незакінчене видання «Генія християнства», зроблене в Лондоні, дещо відрізнялося порядком викладу від видання, що побачило світ у Франції. Консульська цензура, що незабаром стала імператорською, як з’ясувалося, запопадливо дбала про репутацію монархів: королівська персона, її честь, її чеснота були їй дорогі наперед. Поліція Фуше вже бачила, як спускається з неба білий голуб зі священною посудиною, символ чистоти помислів Бонапарта і безгрішності революції. Правовірні християни з ліонських республіканських процесій змусили мене вилучити розділ «Королі атеїсти» і розкидати його параграфи по всій книзі.

‹Смерть дядька Шатобріана, пана де Біде›